Владко Владимир Николаевич. Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

   - Одному добре, iншому погано, - глибокодумно сформулював короткий висновок Ван Лун.
   Галi Рижко лишалося тiльки прийняти таке пояснення: iншого ж не було. Та й Микола Петрович також пiдтвердив мiркування Сокола, хоча й розсмiявся добродушно, коли Ван Лун несподiвано почав з незадоволеним виглядом розвивати щойно зроблений ним висновок:
   - Одному добре - це Вадимовi мiркувати. Iншому погано - це менi займатися тут тваринами.
   - Але чому, Ван? Ви нiбито вдосталь полюєте...
   - "Полюю"? Таке слово звучить тут як насмiшка. Тут, на Венерi, пiдкреслю. Де iнтереснi, красивi бронтозаври, iгуанодони, яких менi обiцяв Вадим? Де справжнi теплокровнi тварини, на яких приємно полювати?
   - Ну, як на мою думку, то бронтозаврiв i iгуанодонiв навряд чи можна було б вважати красивими, Ван, - насмiшкувато зауважив Сокiл. - До того ж, вони аж нiяк i не теплокровнi.
   - Все одно, - наполягав Ван Лун, - вони схожi на справжнiх тварин. Чому обманули, Вадиме? Бачу на Венерi тiльки всiляких комах, павукiв та черв'якiв. Дуже погана фауна! Якщо б знав таке ранiше...
   - То не полетiли б, Ван? Лишилися б на Землi?
   - Нi, такого не говорив. Проте взяв би з собою хiмiчнi порошки або рiдину для ваших комах. На них, дозволю собi зауважити, шкода витрачати чеснi кулi. Так!
   - Втiм, товаришу Ван, хiба не стали в пригодi вашi кулi там, у печерi? - вставила Галя Рижко. - Хiба та потвора не страшнiша вiд тигра чи якогось iншого крупного хижака?
   Ван Лун зневажливо махнув рукою:
   - Дiвчина не здатна зрозумiти красоти полювання! Порiвнює: благородний тигр, смугаста блискавка, - i незграбна тварюка, що плазує на кошлатому черевi. Мисливцевi соромно слухати такi слова. Тигр - красень; тварюка в печерi - кошлата гидота з кривими лапами. Мисливцевi Ван Луну дуже неприємно, дуже погано...
   А проте дисциплiнований Ван Лун акуратно виконував одержане ним розпорядження Риндiна i сумлiнно збирав колекцiї комах - представникiв своєрiдної фауни Венери, хоча й морщився виразно щоразу, демонструючи товаришам новi зразки. Його колекцiя була чи не багатшою вiд гербарiю Галини Рижко.
   Втiм, не менш цiкавою була й третя колекцiя, яку старанно збирав Вадим Сокiл, - мiнералогiчнi зразки найрiзноманiтнiших порiд, щедро представлених у мiжгiр'ї, де лежав астроплан. Сокiл охоче пояснював Галинi:
   - Справдi, менi пощастило! Навiть не треба шукати i вiдправлятися в розвiдки. Наше мiжгiр'я само по собi є величезним зiбранням всiляких порiд i було б просто соромно не зайнятися їх класифiкацiєю. Микола Петрович мав рацiю, як i завжди. Адже ж вiн одразу, пiсля першої ж таки вилазки, зробив висновок, що це мiжгiр'я виникло внаслiдок якоїсь великої сейсмiчної катастрофи. Нашарування кори Венери зсунулися, наче хтось спецiально для нас ножем зрiзав їх. Як у музеї - пiдходь i вивчай будову кори! А пам'ятаєте, як старий найточнiше визначив з першого погляду напрямок порiд-супутникiв ультразолота? Я, досвiдчений геолог, мiг тiльки позаздрити йому. Нi, в Миколи Петровича безумовно є якась гостра iнтуїцiя, яка допомагає йому розбиратися в найскладнiших питаннях швидше вiд нас усiх, разом узятих! Надзвичайно свiтла голова!
   Галя й сама давно вже переконалася в цьому. Вона завжди, мов зачарована, слухала розповiдi i пояснення академiка, який умiв про все говорити просто i страшенно цiкаво. Для неї Микола Петрович був чимсь на взiрець доброго, лагiдного чарiвника, який розкривав перед нею невичерпнi багатства науки, показував шлях розв'язання найскладнiших i найзаплутанiших задач i загадок, що раз у раз поставали перед мандрiвниками. Перше-лiпше явище, першу-лiпшу подiю Микола Петрович умiв поставити на належне, немовби призначене їм мiсце в ланцюгу iнших явищ i подiй. I виходило, що в усьому тому не було нiчого загадкового або таємничого, що рiшуче все було пов'язане з попереднiми явищами i фактами, обумовлювалося ними - i навiть просто не могло не вiдбутися! Треба було завжди тiльки зрозумiти, врахувати, зважити. А тодi - передбачати, бути напоготовi до подальшого, хоча б воно i вiщувало новi й новi нiбито несподiванки. Це правило, це гасло академiка Риндiна нiде не могло бути бiльш дiйовим i вiрним, нiж в складних умовах їх життя на незнанiй планетi.
   - А для того, щоб бути до всього готовими, треба прагнути кожної хвилини поповнювати свої знання, нiчого не пропускати, все враховувати i науково аналiзувати, - пiдкреслював завжди Микола Петрович.
   Ще кiлька днiв тому академiк Риндiн сказав пiсля вечерi, коли мандрiвники за звичкою обмiнювалися перед сном своїми думками i враженнями:
   - Ми, друзi мої, як на мою думку, маємо тепер всi пiдстави припускати, що ультразолото знаходиться десь зовсiм близько. Зразки порiд-супутникiв, а особливо тi, якi Вадим принiс сьогоднi, - всi цi зразки, починаючи з того, який був здобутий в день бiйки з дзьобастим павуком, свiдчать про близькiсть ультразолота. Немає лиха без добра! Ми вже не раз скаржилися i сумували з приводу того, що доля закинула нас до цього дикого мiжгiр'я з його скелями й урвищами. А мiж тим - саме тут нам найлегше вiдшукати ультразолото, бо природа Венери приготувала нам тут глибокi зрiзи порiд, чи не так, Вадиме? Пам'ятаєте, Галю, дитячу казочку про те, як колобок закотився за скриньку, лежить там i смiється: я тут, я близько, ану, вiдшукайте мене!.. От i наше ультразолото зараз ховається вiд нас, наче отакий чарiвний казковий колобок. Вадиме, на вашому мiсцi я не дозволяв би навiть ультразолоту смiятися з нас, а мерщiй вiдшукав би його!
   Вадим Сокiл сконфужено заклiпав короткозорими добродушними очима: слово честi, вiн докладав усiх зусиль до того, щоб його розшуки увiнчалися успiхом. Протягом минулих тижнiв вiн склав докладний план залягання порiд у мiжгiр'ї, простежив виходи жил-супутникiв, що красномовно говорили про близькiсть ультразолота. Втiм, дорогоцiнний елемент усе ще ховався вiд геолога. Вiн був десь тут - це ясно. Але де саме?..
   Iнодi з астроплана виходив i сам Микола Петрович, хоча здебiльшого вiн весь час сидiв, занурений в розрахунки, в навiгаторськiй рубцi, намагаючись знайти розв'язання найважчого завдання - зворотного вильоту на Землю. Проте воно тiкало вiд Риндiна так само, як ультразолото вiд Сокола. Жартуючи, академiк говорив, що вiн усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймнi жили-супутники, за якими той мiг визначити потрiбний напрямок розшукiв, тодi як у Миколи Петровича - самi скелi, серед яких на днi мiжгiр'я лежав мiжпланетний корабель.
   Пiсля пам'ятної пригоди з велетенським павуком навiть Сокiл, що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його i заважала працювати, - навiть вiн виходив з корабля не iнакше, як захопивши з собою великий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Такий самий пiстолет брав з собою, виходячи назовнi, i Микола Петрович. Грiзна зброя висiла на поясi Риндiна i, як здавалося Галi, зовсiм не гармонiювала з мирним виглядом академiка, з його добрим усмiхненим обличчям, його лагiдною, м'якою манерою говорити. Але - що поробиш? Життя на Венерi насичене небезпеками, це розумiв кожен. Коли завгодно, першої-лiпшої хвилини з густих оранжевих заростей, що оточували астроплан, могла з'явитися якась нова потвора, - хiба мало було їх на цiй чужiй i загадковiй планетi?..
   Ось чому Вадим Сокiл, навiть захопившись працею, раз у раз тривожно оглядався на всi боки. I почував себе найкраще тодi, коли поблизу вiд нього був хтось з товаришiв.
   Незабаром пiсля снiданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням працював киркою, i гукнув йому:
   - Вадиме, я вирушаю до складу. А Ван Лун i Галя незабаром мусять повернутися з печери з iнфрарадiєм. Може, ви зробите невеличку перерву, вiдпочинете? Не люблю я, коли ви лишаєтесь самi.
   Вадим Сокiл обернувся в бiк Риндiна i замiсть вiдповiдi показав на свiй заряджений пiстолет: не турбуйтеся, мовляв, усе буде в порядку!
   - Ну, гаразд, дивiться!
   Геолог почув, як захлопнувся за Миколою Петровичем люк, i знову взявся за роботу. Сьогоднi, як йому здавалося, вiн майже зовсiм "спiймав за хвiст" таємниче ультразолото. Воно було близько, воно знаходилося буквально в кiлькох кроках вiд Сокола, - так говорили всi ознаки. Жила породи-супутника певно вказувала на величезну кам'яну брилу, що звисала над схилом мiжгiр'я. Саме тут, пiд цiєю брилою, мусило ховатися ультразолото!
   Сокiл на мить замислився. Звичайно, легше за все було б висадити в повiтря цю важку брилу i не копатися пiд нею. Але пiд час вибуху скали могли пошкодити стiнки мiжпланетного корабля. Не годиться! Можна було б iще зробити серiю дрiбних вибухiв, руйнувати брилу по частинах. Але це забрало б силу-силенну часу; крiм того, невiдомо, на якiй глибинi, з якого боку брили ховається ультразолото, що вперто тiкало вiд геолога.
   Зiтхнувши, Сокiл знову взявся за кирку. Треба спробувати з боку жили-супутника. Якщо його припущення здiйснюватимуться, тодi можна буде вжити електричний перфоратор, вiн допоможе. А коли брила виявиться надто твердою, тодi вже доведеться обмiркувати з товаришами, як розподiлити дрiбнi вибухи. А раптом йому пощастить - i самородки ультразолота виявляться саме в цьому мiсцi? Те, що ультразолото мусить бути в цiй системi порiд саме у виглядi самородкiв, Сокiл вирiшив давно, так пiдказував йому весь досвiд бувалого геолога-розвiдника.
   Вiн встиг зробити пiсля вiдходу Риндiна всього лише кiлька енергiйних ударiв киркою, як у нього виникло неприємне вiдчуття незручностi. Воно зв'язувало його рухи. Соколовi здавалося, що позаду хтось стоїть i уважно, набридливо вдивляється йому в спину. Це вiдчуття було таким реальним, що вiн вирiшив: повернувся хтось з товаришiв. Не оглядаючись, вiн роздратовано сказав:
   - Що то за дурна манера - пiдiйти ззаду i мовчки стояти.
   I зразу ж таки вiн збагнув: таж не могли ще Ван Лун i Галя так швидко повернутися з печери! Дурниця яка, ясно, чому нiхто йому не вiдповiдає. Сокiл нервово обернувся - i зацiпенiв.
   Дивна, незграбна i огидна iстота наближалася до нього знизу. Геолог мимоволi вiдсахнувся до кам'яної брили, яка височiла за ним. В нього втупилися холоднi прозорi очi, наче вдавленi в коричневий панцир голови. З обох її бокiв повiльно, вигинаючись у повiтрi, рухалися довгi жовтi щупальцi. Величезнi, розташованi горизонтально щелепи, схожi на кривi гострi шаблi, розсувалися дедалi ширше, готовi схопити, розсiкти надвоє свою здобич.
   Сокiл здригнувся: та чи не той це фантастичний дракон, про появу якого так наполегливо розповiдала Галя, коли вони опритомнiли пiсля падiння на поверхню Венери?..
   Правда, правда, нiколи й нiде земна палеонтологiя не знаходила в шарах юрського перiоду решток, якi бодай вiддалено нагадували таку тварину. Втiм, - хiба хоча б одна з зустрiнутих мандрiвниками на Венерi потвор, включаючи сюди i гiгантського павука, була знайома земнiй палеонтологiї?
   Звiдки взявся тут цей дракон? Мiркувати про це довго не доводилося: напрям, в якому вiн рухався, сам давав вiдповiдь на запитання. Очевидно, вiн виповз iз заростей внизу, приваблений чимсь у мiжгiр'ї. Виповз обережно i безшумно, як хижак, що пiдкрадається.
   На добрий десяток метрiв тягнулося тiло дракона, розподiлене на безлiч сегментiв. Воно звивалося, пiдтримуване великою кiлькiстю дрiбних, хутких нiжок, i повiльно посувалося вперед, немовби пливло на тих нiжках. Щупальцi дедалi неспокiйнiше ворушилися в повiтрi, i роззявленi щелепи нацiлювалися на здобич.
   Якiсь нечiткi, неяснi спогади пролинали в головi похололого вiд жаху Сокола, Де вiн бачив щось подiбне? Коли це було? Таке - i разом з тим не таке, iнше?..
   Нарештi, геолог згадав. Неслухняними пальцями вiн вiдстiбав кришку кобури, в якiй був автоматичний пiстолет, i нечутно, тремтячими губами шепотiв:
   - Сколопендра... гiгантська сколопендра!
   Так, цей дракон був би дуже схожим на земну хижу багатонiжку, якщо б її збiльшити в сотнi разiв! А земна сколопендра - найнебезпечнiша iстота, яка, вкусивши людину, вбиває її своєю отрутою! Так от яке чудисько бачили Галя Рижко i Ван Лун в iлюмiнаторi астроплана першої ночi їх перебування на Венерi, ось який дракон заглядав тодi всередину мiжпланетного корабля...
   Сколопендра наближалася до Сокола, якого вона, очевидно, давно вже обрала собi жертвою i тепер не сумнiвалася в успiху. Вона невмолимо насувалася, не зводячи з нього гiпнотизуючого погляду холодних безжалiсних очей. Нарештi, Соколу вдалося вихопити пiстолет.
   Притулившись спиною до кам'яної брили, яка не дозволяла йому вiдступати, геолог спробував прицiлитися прямо в голову сколопендри, мiж її немигаючими очима. Проте нiколи в своєму життi Вадим Сокiл не був хоча скiльки-небудь вмiлим стрiльцем, нiколи не приваблювали його анi полювання, анi спортивна стрiльба. Не зайнявся вiн учбовою стрiльбою i пiд час польоту в мiжпланетному просторi, хоча Ван Лун не раз нагадував йому про це. Тим бiльше непридатний вiн був на роль стрiльця тепер, коли заважало хвилювання i ствол пiстолета стрибав перед його очима.
   Геолог перехопив праву руку лiвою, щоб спинити тремтiння. Це не допомогло, пiстолет i далi стрибав у руцi. Тодi вiн, уже не намагаючись цiлитися, з одчаєм натиснув на спуск пiстолета. Вiн забув, що автоматична зброя стрiляє, як кулемет, випускає кулi одну за одною, якщо натиснуто її спуск.
   Частий дрiб пострiлiв пролунав у мiжгiр'ї i змовк. Сокiл опам'ятався тiльки тодi, коли пiстолет перестав стрiляти, хоча геолог все ще одчайдушно натискував на спуск.
   "Що ж я наробив!.. Адже ж магазин пiстолета спорожнiв!" - прорiзала свiдомiсть Сокола страшна думка.
   Пiстолет тепер не мiг допомогти: Вадим Сокiл навiть не захопив з собою з астроплана запасних обойм з патронами.
   Геолог безпорадно озирнувся. Вiдступати немає куди. Велика кам'яна брила перегороджувала шлях. Вона з трьох бокiв замкнула Сокола своєю вдавленою холодною поверхнею. Тiльки внизу, промiж брилою i вологим грунтом лишалася вузька щiлина, куди можна було б втиснутися. Але - хiба не знайдуть його i там довгi щелепи дракона?
   Потвора повiльно, неквапливо наближалася. її кругле блискуче тiло звивалося, уздовж нього пробiгали внутрiшнi хвилi, якi пiдiймали по черзi твердi сегменти - вiд хвоста, що закiнчувався двома вигнутими вiдростками, до широкої плескатої голови з страшними щелепами. Холоднi безжалiснi очi не вiдривалися вiд людини в скафандрi, що причаїлася, завмерши, бiля кам'яної брили, вони все ще гiпнотизували її своїм немигаючим пильним поглядом. Так робить беззахисною свою жертву удав перед тим, як схопити її.
   Сокiл притиснувся до кам'яної брили. Вiн вiдчув, як товсте скло його шолома треться об камiння. I тiєї ж митi вiн побачив, як усього метрах у двох вiд нього зiмкнулися в повiтрi щелепи дракона.
   - Що робити? Що робити?.. - несвiдомо шепотiв Сокiл, стискаючи єдину зброю, яка залишалася в нього, - кирку.
   Проте якщо вона могла ще допомогти йому в боротьбi проти гiгантського павука з його м'яким тiлом, то нащо придатна була кирка проти велетенської сколопендри з її закутим у панцир тулубом?
   Геолог ще раз озирнувся, безнадiйно подивився вгору. Над ним нависала кам'яна брила, висока i гладка, без будь-яких виступiв, по яких можна було б видертися нагору. I раптом Сокiл, не вiрячи очам, побачив угорi, високо над собою, постать людини в скафандрi. Людина ця стояла на краю скелi, вона немовби замахувалася правою рукою. Хто це?
   - Лягайте! Лягайте, Вадиме Сергiйовичу! - почув геолог дзвiнкий, напружений голос Галi Рижко.
   Навiщо лягати?.. Втiм, роздумувати було нiколи. Сокiл кинувся на грунт i протиснувся до вузької щiлини мiж брилою i грунтом.
   Секунда загрозливої, тривожної тишi - i заглушливий гуркiт вибуху струсонув його тiло. I знову стало тихо, тiльки осипалося десь зовсiм близько вiд нього дрiбне камiння, стривожене вибухом. Порятунок? Нi! Ось ще ближче, нiж камiння, що осипається, сухо клацнули щелепи сколопендри. Значить, її не вбито, зараз вона дотягнеться до нього, нiщо вже не допоможе, не врятує...
   "Кiнець!" - майнуло в головi Сокола.
   Проте минула секунда, друга, третя - i нiчого не вiдбувалося. В шоломi знову залунав голос Галi Рижко - тепер уже зовсiм iнший, радiсно схвильований:
   - Кiнець! Вилазьте, Вадиме Сергiйовичу! Вилазьте! Кiнець!
   I зразу потому - знову звук щелеп, що зiмкнулися. Сокiл нiчого не розумiв: ось бiля самої його голови паща сколопендри, а Галя кричить-"вилазьте"!.. Куди?
   А дiвчина кликала його й далi:
   - Та вилазьте нарештi, Вадиме Сергiйовичу! Що ви, знепритомнiли, чи що?
   Зусиллям волi Сокiл примусив себе трохи пiдвести голову i визирнути iз щiлини. I зразу ж таки вiн здригнувся. Прямо перед ним була роззявлена паща сколопендри, живої i, як i ранiше, грiзної. Її щелепи судорожно змикалися i розмикалися. Але, як це не дивно, голова потвори не посувалася до нього. I холоднi немигаючi очi втупилися вже не в нього, а кудись убiк.
   Обережно, крадькома, щоб рухливi гострi щелепи не зачепили його, Сокiл видряпався з вузької щiлини, пiдвiвся на ноги, все ще притримуючись за кам'яну брилу.
   Бiля самої скелi корчилося гiгантське тiло в блискучому панцирi, але на мiсцi голови на тулубi була широка рвана рана. Вiдiрвана голова була вiдкинута вибухом гранати. Потвора не вмерла одразу. Тулуб з незчисленними маленькими нiжками жив iще своїм власним життям. Продовжувала жити i вiдiрвана голова. Вона все ще ворушила щелепами, немов i зараз намагалася схопити, вбити i розтрощити на шмаття здобич, на яку полювала тiльки хвилину тому.
   - От живуча голова! - пролунав голос Галi Рижко, яка хутко спускалася схилом мiжгiр'я до Сокола. - Дивiться, Вадиме Сергiйовичу, їй вiдiрвало голову, а вона все ще живе! Обережнiше, Вадиме Сергiйовичу, не пiдходьте близько, бо вона зненацька може зачепити вас... Треба сфотографувати цю штуку, адже ж це буде прекрасний зразок для колекцiї Ван Луна. От шкода, що не було часу сфотографувати її живою i непошкодженою! Втiм, i так непогано. Ну й дракон, ну й страховисько!
   Дiвчина явно наслiдувала в поведiнцi манери її кумира в мистецтвi полювання i влучної стрiльби, безстрашного Ван Луна. Вона робила вигляд, нiби взагалi не трапилося нiчого, вартого уваги: так, мовляв, дрiбничка, маленький випадковий епiзод, тiльки i всього...
   Але Сокiл уже не слухав її. Та вiн i нездатний був зараз взагалi нiчого почути. Вiн дивився на кам'яну брилу, пiд якою щойно ховався. Вiд вибуху атомiтної гранати брила луснула, розсiлася на двi частини. А шматок її бiля самого пiднiжжя розсипався великими i дрiбними уламками. I серед тих уламкiв тьмяно, металiчно виблискували якiсь округлi камiнцi. Скалок було багато, вони рясно вкривали грунт, вони розкотилися в усi боки. I всюди в них виблискували свiтло-жовтi металiчнi вкраплення!
   Забувши про сколопендру, про її грiзнi щелепи, якi все ще рухалися, про все, що зараз трапилося, не чуючи Галi, Вадим Сокiл кинувся знову до брили: вiн бачив i усвiдомлював тiльки тi вкраплення.
   - Обережнiш, Вадиме Сергiйовичу... голова! - вигукнула Галя, яка вже збиралася фотографувати свого дракона.
   Голова сколопендри, немов роблячи останнє зусилля, сiпнулася назустрiч Соколу, що пробiгав повз неї. Геолог не бачив i цього. Вiн нахилився над виблискуючими самородками. Паща зiмкнулася над його шоломом - i встигла схопити пiднесену кирку, яку тримав у руцi Сокiл.
   Пролунав сухий i рiзкий трiск. Щелепи миттю перетерли мов сiрник дубову рукоятку кирки - i пiсля того бiльше вже не рухалися, витративши останнi сили. Сокiл неуважно поглянув туди, звiдки долинув трiск. Вiн дивився на голову сколопендри, на свою покалiчену кирку, наче щось пригадуючи. Але ось погляд його знову впав на металiчнi самородки. Тодi вiн роздратовано вигукнув:
   - Моя кирка! Адже ж вона менi зараз необхiдна!
   Вiн нахилився до величезної голови, вихопив з її щелеп кирку з вiдламаною рукояткою. Не звертаючи бiльше нi на що уваги, геолог знову схилився над шматком брили, вiдбиваючи вiд неї киркою вкрапленi самородки.
   - Та що там у вас трапилося, Вадиме Сергiйовичу? - дивувалася Галя Рижко.
   Сокiл, як i ранiше, нiчого не чув. Вiн обтирав тремтячими пальцями шматок свiтло-жовтого металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки на руку, мов живу iстоту, нiжно й любовно. Ось вiн повернувся до свiтла i почав ще уважнiше розглядати цей шматок металу, що виблискував тепер уже яскравiше.
   - Вадиме, що сталося? Начебто, зауважу, був вибух, - почула спантеличена Галя голос Ван Луна. Мисливець спускався сюди до неї, несучи важку свинцеву сумку з iнфрарадiєм.
   Вiн зняв сумку, з полегшенням поклав її на грунт. Потiм окинув швидким поглядом убиту потвору, в якої все ще ворушилися, - правда зовсiм кволо, незчисленнi нiжки, Вадима Сокола, який не звернув i на нього уваги, поглянув на пояс Галi Рижко, де звисала порожня петля вiд атомiтної гранати, i задоволено вимовив:
   - Вiдзначу: хороша робота, дiвчино. Вiдмiнно випробували гранату. Iнтересно: знову зустрiли вашого дракона? Дуже-дуже добре. Вадим, гадаю, тепер не буде сперечатися: чи був, чи не був тодi дракон?.. Тисну руку, дiвчино. Прекрасно зроблено, повторю ще раз. Так!
   I вiн урочисто потиснув маленьку руку Галi своєю великою рукою, що здавалася ще бiльшою в товстiй гумовiй рукавичцi скафандра. Галя не могла приховати щасливої посмiшки: це ж не хто-небудь, а сам Ван Лун хвалив i поздоровляв її. Тут уже не приховаєш збудження пiд незалежним, зовнi байдужим виглядом!
   Добре хоч, що їй не довелося мiркувати над вiдповiддю Ван Луну, її виручив Сокiл. Вiн побачив Риндiна, який вийшов знову з люка астроплана. Академiк також здивовано оглядався. Вибуху атомiтної гранати вiн, iзольований стiнками мiжпланетного корабля, не чув, проте бачив зараз збудженого геолога i хотiв довiдатися, в чому полягає причина такого збудження. Вадим Сокiл кинувся до нього:
   - Миколо Петровичу, слухайте! Миколо Петровичу! - кричав вiн, зовсiм забувши про те, що Риндiн не зможе все одно почути його. - Ультразолото! Воно знайшлося! Ось воно! Я певен, що це воно! Дивiться!
   Геолог згарячу дiйсно забув, забув про все, що передувало його знахiдцi. Вiн перестрибнув через голову сколопендри, з розбiгу перескочив i через її круглий тулуб, i пiдбiг до Риндiна, простягаючи йому один iз свiтло-жовтих самородкiв. Микола Петрович, втiм, i не потребував пояснень, хоча, певна рiч, вiн не чув нiчого iз схвильованих вигукiв Сокола. Вiн спустився драбинкою вниз i взяв самородок. Двi голови схилилися над дорогоцiнним шматком металу - одна в прозорому шоломi i друга, непокрита, з шапкою сивого волосся, що розвiвалося по вiтру. Обидва щось говорили, перебиваючи один одного. Риндiн поплескав Сокола по плечу скафандра, геолог блаженно i радiсно посмiхався.
   Ван Лун виразно поглянув на Галю, пiдморгнув їй:
   - Новина, зауважу, дуже iнтересна. Хочу подивитися теж, а? Коли сфотографуєте цю милу тваринку, Галю, приходьте. А сумка хай поки що полежить тут.
   - Гаразд, гаразд, - вiдповiла Галя, готуючи фотоапарат.
   Ван Лун рушив до астроплана. А Галя лишилася бiля вбитої потвори, зайнята фотографуванням. I в той же час вона чула схвильований голос Сокола, який не кидав доводити Риндiну, хоча академiк зовсiм нiчого й не заперечував, тим бiльше, що вiн не чув жодного слова геолога:
   - Адже ж це самородок, Миколо Петровичу! I ясно, що це не звичайне золото. Та й який же ще метал мiг би мати такий вигляд? Спробуйте, наскiльки вiн важчий вiд звичайного золота! Воно, наше ультразолото, тут, пiд цiєю брилою, як ми й гадали. Я ще вранцi остаточно визначив напрямок жил-супутникiв. Зараз я побiжу до лабораторiї, проаналiзую, хоча й без того знаю, - сумнiву бути не може.
   I раптом Галя Рижко стривожено пiдвела голову. їй здалося, що десь поза скелями, що оточували мiжгiр'я, знову лунає той самий дивний гул, який вони чули пiд час першої великої вилазки, першого дня їх знайомства з природою Венери, там, у густих хащах, де вони пробиралися, прокладаючи собi шлях електроножем. Дивний гул, - нiби низько пролiтав лiтак...
   Цей гул долинав з-за скель, вiн дедалi гучнiшав, наче й справдi з боку лiсу летiв великий лiтак.
   Галя не встигла навiть зiбратися з думками, як над високими скелями з'явилося щось велике й довге, оточене переливчастим срiблястим сяйвом. У тому сяйвi око ледве розрiзняло швидкий рух мелькаючих прозорих крил. Дивовижна iстота пролетiла понад скелями i повисла майже нерухомо в повiтрi над астропланом. Все наповнилося низьким тремтячим гулом, немов над мiжгiр'ям безнастанно гудiла одна, найтовстiша струна величезного контрабаса. Iстота висiла в повiтрi над мiжпланетним кораблем, вона мала довге кругле тiло, велику голову з величезними виряченими очима - i широкi прозорi сiтчастi крила, якi з неймовiрною швидкiстю мелькали над нею, зливаючись в одне срiблясте блимаюче сяйво.
   - Бабка! Гiгантська бабка! - закричала Галя Рижко.
   Iз заглушливим дзижчанням бабка рвонулася вбiк. Мандрiвники завмерли вiд несподiванки. Довге тiло бабки досягало не менше як п'ять-шiсть метрiв. Мiцнi сухi її лапи з гострими кiгтями були пiдiбганi.
   Бабка пролетiла зовсiм низько над Галею Рижко, обдавши її поривом вiтру вiд блискучих прозорих крил. Дiвчина вiдсахнулася i схопилася за гвинтiвку. Проте бабка вже пролинула над нею. Вона летiла знову до астроплана, описуючи широке коло. Галя Рижко прицiлилася, але бабка знову рвонулася вбiк.
   Нарештi Галя вистрiлила. Промах!.. Ще пострiл, ще! Бабка, не зменшуючи швидкостi польоту, зненацька впала наче камiнь кудись униз. Її низьке уривчасте дзижчання заглушило всi iншi звуки. В Галi завмерло серце.
   - Невже влучила? - вона машинально опустила гвинтiвку.
   Падаючи вниз, бабка випустила свої довгi лапи. Тiльки тепер Галя збагнула, що вона падає прямо на Ван Луна, який бiг до товаришiв.
   - Товаришу Ван, бережiться! Вона падає на вас! - закричала на весь голос Галя. Але було вже пiзно.