Страница:
- Друге, - це лiс без листя. Теж не розумiю. Чому такий голий? Якщо б пожежа, тодi було б ясно. Але то не пожежа. I папоротi також не залишилося. Чому так, запитаю?
- Ну, це значно простiше, Ван, - вiдгукнувся Вадим Сергiйович. - Адже ви самi казали, що бачили гусениць?
- Так, бачив. Величезнi, повзали по деревах.
- I хмари комах, якi нападали на вас?
- Теж бачив. I вiдчув, пiдкреслю, - погодився Ван.
- Найприроднiше припустити, що то був перiод, коли гусеницi перетворювалися на дорослих комах. Вони об'їли все листя на тiй дiлянцi лiсу, пожерли всю папороть. Бiльшiсть з них уже перетворилася на великих комах, а деяка частина ще не встигла.
Ван Лун замислився.
- Мабуть, так, - вiдповiв вiн нарештi. - Поспiшав, не здогадався сам. Не було часу думати. Шкодую, що утруднив вас таким простим питанням.
Менi здалося, начебто Ван Луну справдi трохи досадно, що вiн не змiг сам пояснити це явище. Але я не встигла помiркувати над цим, бо Вадим Сергiйович уже продовжував. I те, що вiн сказав, буквально вразило мене не менше, нiж Ван Луна.
- Дорогий Ван, - заговорив вiн радiсно, - зате ми з Миколою Петровичем приготували вам такий подарунок, що ви ахнете! Ну, як ви гадаєте, що саме?
Ван Лун знизав плечима:
- Як я можу знати? Прошу, скажiть.
- Ось, читайте! - I Вадим Сергiйович урочисто подав йому списаний з верху до низу аркуш паперу. Ван Лун почав читати - i справдi, ахнув. Недовiрливо поглянув на Вадима Сергiйовича, перевiв погляд на Миколу Петровича. Той стверджувально кивнув головою:
- Так, Ван, радiограма з Землi. I дуже важлива. Читайте!
Виявляється, в той час, коли я сидiла бiля мiкрофона i кликала товариша Вана, радiоавтомат астроплана записав нову велику радiограму з Землi. I я нiчого про це не знала! А радiограма, дiйсно, була дуже важлива. Вона змiнювала плани й розрахунки нашого зворотного вильоту. Втiм, про це треба розповiсти докладнiше, щоб усе стало зрозумiлим. Тут двома словами не обiйдешся, бо справа стосується астронавiгацiї, складної науки про зореплавання. Менi самiй довелося довго слухати пояснення Миколи Петровича i товариша Вана для того, щоб зрозумiти. Не знаю, як у мене тут вийде, але я спробую викласти все ясно i коротко.
Наша експедицiя за всiма розрахунками мусила провести на Венерi рiвно 467 днiв за земним обчисленням (яке збiглося, як ми встановили, з обчисленням часу й на Венерi). Чому саме стiльки, а не на кiлька днiв бiльше чи менше?
Микола Петрович нагадав, як вiн розказував менi про небесний маршрут нашого астроплана. Ми вилетiли з Землi в той самий момент, коли Венера вiдстала по своїй орбiтi вiд Землi на 54,5 градуса. Це було зроблене тому, що Венера рухається по своїй орбiтi швидше вiд Землi. I поки ми вздовж нашого напiвелiптичного маршруту долетiли до орбiти Венери,- вона якраз встигла до цього моменту опинитися на тiй точцi орбiти, куди домчав наш астроплан. А Земля тим часом вiдстала вiд Венери на власнiй орбiтi на 36 градусiв.
Ми залишилися на Венерi. А Земля, яка рухається по своїй орбiтi повiльнiше вiд Венери, продовжувала вiдставати вiд неї дедалi бiльше.
Як же нам бути, якщо ми хочемо вирушити з Венери назад на Землю за таким самим напiвелiптичним маршрутом, - до речi, єдино можливим для нашого мiжпланетного корабля з його обмеженими запасами палива? Адже за час нашого нового перельоту Земля ще бiльше вiдiйде вiд Венери, ми не знайдемо нашу рiдну планету в тiй точцi її орбiти, куди нас приведе напiвелiпс. Вихiд є тiльки один. Нам треба чекати на Венерi до того часу, коли Земля в своєму русi не опиниться попереду Венери на тi ж самi 36 градусiв. Тодi ми, описуючи напiвелiпс, встигнемо якраз наздогнати її. А коли ж це станеться, коли Венера вiдiйде вiд Землi на 36 градусiв?
Для цього за точними розрахунками мусить минути рiвно 467 днiв. I саме через 467 днiв пiсля того, як ми прилетiли на Венеру, анi на один день не пiзнiше, так само, як нi на один день не ранiше, - астроплан мусить вилетiти у зворотний шлях. Iнакше, якщо порушити план, не витримати термiн, - ми загубимося в мiжпланетному просторi, i нам не вистачить нiяких запасiв палива; щоб добратися до Землi, розшукуючи її на орбiтi.
Значить, цi 467 днiв були для нас твердим i непорушним строком. На такий саме строк були розрахованi i продукти, взятi експедицiєю, i всi iншi запаси (не рахуючи, певна рiч, непорушного, аварiйного резерву).
Проте ми пробули на Венерi тiльки два з половиною мiсяцi (точнiше, 82 днi) - i нам пощастило вiдшукати ультразолото, та ще до того вiдкрити iнфрарадiй. Звичайно, в цьому розумiннi нам дуже пощастило. Адже коли б астроплан не опинився в цьому мiжгiр'ї, де ультразолото вийшло майже на поверхню Венери, - нам, можливо, не вистачило б для його розшукiв i всiх 467 днiв. А з другого боку, нам дуже не пощастило, бо астроплан застряв у скелях мiжгiр'я - i тепер невiдомо, як ми виберемося з них. Принаймнi Микола Петрович все ще не розв'язав цього складного питання... Втiм, зараз не про це мова.
Так-от, розшукавши ультразолото (не кажучи вже про iнфрарадiй), експедицiя могла б вирушати назад. Але нiхто не може прискорити рух Венери по її орбiтi, i тому термiн зворотного вильоту експедицiї також не можна змiнити, не можна вiдлетiти з Венери ранiше, нiж через 467 днiв. А що нам тут робити далi? Тiльки й лишається, що шукати засiб вибратися з скель... Безумовно, для науки дуже цiкаво i важливо вивчати оранжево-червону флору i божевiльно-комашину фауну Венери, я розумiю це. Втiм, щодо мене, то я вже досхочу сита зустрiчами з отими гiгантськими комахами i павуками, що населяють цю планету. Навiть Микола Петрович, i той якось сказав:
- Дивовижний, чужий для нас свiт ми зустрiли на Венерi. Нiяк не можу звикнути до нього. I що скорiше ми могли б полетiти звiдси, то бiльше я був би радий... Вся ця сила-силенна комах, цi кошлатi й крилатi страховища, мабуть, дуже зацiкавили б iнсектологiв. Їм, як кажуть, тут були б i карти в руки... Але я в основному фiзик i охоче поступлюся мiсцем, вiддам дослiдницьку роботу в цiй галузi спецiалiстам...
До речi, ми вже не раз сперечалися з приводу того, чому на Венерi (чи, в усякому разi, на тiй її частинi, куди ми потрапили) немає нiяких тварин типу iгуанодонiв i мегалозаврiв, а самi тiльки комахи й павуки, та ще гiгантськi. Пiсля багатьох розмов i припущень Вадим Сергiйович пояснив це так (Микола Петрович також погодився з цим поясненням, тому я його i записала):
- Як вiдомо, на Землi пiд час юрського перiоду також було чимало комах i взагалi членистоногих. Чому вони були такими численними? Можливо, тому, що для їх iснування був сприятливим пiдвищений процент вуглекислоти в повiтрi юрського перiоду. Те ж саме вiдбувається i тут, на Венерi. Це стосується взагалi великої кiлькостi комах i членистоногих. Проте на Венерi вуглекислого газу набагато бiльше, нiж було його в атмосферi Землi за часiв юрського перiоду. Така кiлькiсть вуглекислоти несприятлива для всiх тварин, крiм членистоногих. I от у процесi боротьби за iснування членистоногi на Венерi перемогли всiх iнших тварин, витiснили їх. А дiставши можливiсть розвиватися без завад з боку iнших тварин, деяка частина членистоногих набула навiть гiгантських форм. Яка частина, якi саме членистоногi й таке iнше - це встановлять дослiдники-спецiалiсти в цiй галузi. Але загальний шлях розвитку фауни на Венерi менi уявляється саме таким.
Як я вже сказала, Микола Петрович погодився з такою теорiєю Вадима Сергiйовича. А Ван Лун додав:
- Дуже сумно. Були гарнi тварини, зникли всi цiлком. Лишилися самi гадини. Погана фауна, мисливцi сюди не їздитимуть. А якщо вже треба вбивати цих тварюк, тодi iншими засобами. Не розривними кулями.
- А якими ж? - поцiкавився Микола Петрович.
- З хiмiчним порошком для комах. Дустом, чи що. Не знаю, яким саме, незворушно роз'яснив свою думку Ван Лун.
Ну, я вiдхилилася вiд основної моєї мети - про термiн вильоту з Венери назад на Землю. Повертаюся до неї.
На Землi вже знають, що нам вдалося розшукати ультразолото. Вони прийняли одну з радiограм Ван Луна. I там продовжують турбуватися про нас. Тому Земля сповiстила про важливе астрономiчне явище, яке може дуже прискорити наш вилiт додому, - якщо, звичайно, ми впораємося до того часу з роботою (а ми з нею вже впоралися, лишилося тiльки знайти засiб вибратися iз скель!). I це прямо надзвичайно цiкаво: начебто сам Всесвiт вирiшив допомагати нам!
Справа ось яка. Ще перед нашим вильотом з Землi астрономи вiдкрили нову велику комету, яка наближалася до Сонячної системи. Я пам'ятаю, як мама розповiдала менi про це i казала, що в нової комети незвично велика маса, i що тому вона дуже й дуже вiдрiзняється вiд усiх iнших комет, досi вiдомих науцi. Проте тодi орбiта нової комети ще не була обчислена, що, мiж iншим, аж нiяк не заважало їй з великою швидкiстю наближатися до Сонячної системи. А тепер усе вже з'ясоване.
Виявилося, що нова комета проходить дуже близько (за астрономiчними масштабами, певна рiч!) до Сонця, якраз мiж орбiтою Венери i Сонцем. А потiм шлях нової комети перетинається з орбiтами Венери i Землi i йде далi до невiдомих просторiв Всесвiту. Куди там нова комета полетить потiм, я не знаю, та й самi астрономи, я певна, не знають також. Втiм, наш астроплан, як виявляється, може скористатися з її сили тяжiння так само, як i з сили, тяжiння Сонця, якою ми користалися пiд час польоту на Венеру i збираємося користатися також i на зворотному шляху.
Нова комета перетне орбiти Венери i Землi незадовго до того, як обидвi цi планети проходитимуть через точку такого пересiчення, Венера ранiше, а Земля пiзнiше. Мабуть, сила тяжiння комети якось вплине i на рух Венери i Землi, вiдбудуться якiсь збурення, не знаю, це стосується тiльки астрономiв; на Землi, крiм них, нiхто i не помiтить отих збурень. Але найголовнiше полягає в тому, що комета своїм тяжiнням може вплинути на шлях нашого астроплана, якщо ми своєчасно опинимося в потрiбнiй точцi простору. Адже ж наш корабель зовсiм не те, що велика планета, вiн неймовiрно маленький порiвняно з крупними небесними тiлами, i маса комети буде сильно впливати на нього.
На Землi все точно обчислили i сповiстили нас радiограмою ось про що.
Якщо ми зможемо вилетiти з Венери точно о 12 годинi дня 16 лютого (за земним обчисленням), себто рiвно через сорок два днi з моменту одержання нами радiограми, - то нова комета, пересiкаючи орбiти Венери i Землi, перерiже також i витягнений напiвелiпс, яким летiтиме наш корабель. I пересiче його на якийсь строк пiзнiше, нiж у тiй точцi напiвелiпса опиниться астроплан. Iншими словами, ми будемо в однiй точцi напiвелiпса, попереду, а комета пройде в iншiй точцi напiвелiпса, позаду нас. Он як точно все зважили i розрахували земнi астрономи!
А тодi комета своїм тяжiнням, по-перше, уповiльнить нашу швидкiсть у просторi (адже ж вона буде позаду астроплана!) i, по-друге, вiдхилить наш курс у бiк земної орбiти, намагаючись потягти астроплан за собою. Тут довелося провести дуже складнi розрахунки: треба було встановити, що вийде внаслiдок складання рiзних швидкостей, тяжiнь i напрямiв руху. Це все так складно, що я не можу навiть розповiдати про таке, бо й сама як слiд не розiбралася. Пам'ятаю лише, що тут на астроплан мусять взаємно впливати: його власна швидкiсть, тяжiння Сонця, тяжiння нової комети i тяжiння Землi. Внаслiдок усього цього астроплан так змiнить свiй курс i швидкiсть, що вздовж якоїсь складної дуги на протязi вiсiмнадцяти днiв буде наближатися прямо до земної орбiти i опиниться на нiй якраз тодi, коли в тiй точцi буде й сама Земля. Мiжпланетному кораблю лишиться тiльки акуратно знизитися на Землi!
Я спитала у Ван Луна, який пояснював менi все це:
- Ну, а коли щось вийде не так, коли астроплан, наприклад, полетить вбiк, пролине мимо Землi? Припустiмо, Земля не встигне ще опинитися в тому мiсцi своєї орбiти або пройде по нiй, навпаки, ранiше за нас, - тодi як?
Проте Ван Лун заспокоїв мене:
- Забули, Галю, одразу кiлька речей. Нашi астрономи дуже добре лiчать. Це раз.
- I все ж таки хiба вони не можуть хоча б раз помилитися?
- Тодi все виправлять земнi пости керування. Це два. Ми будемо близько вiд Землi, вони вiдшукають астроплан у просторi. I допоможуть нам. Це три. Четвертого вже, може, не треба, а? Досить i трьох, Галю?
- А є ще й четверте, що я забула?
- Четверте - це ми самi. Ми теж вмiємо лiчити i керувати астропланом. Думаю, у вас мало поваги...
- До кого? - здивувалася я.
- До штурмана i капiтана астроплана. Значить, до мене i до Миколи Петровича, пiдкреслю.
Тут менi вже зовсiм не було чого заперечити...
I от виходить, що, коли ми зможемо вилетiти з Венери о 12 годинi 16 лютого, через сорок два днi, - термiн нашого перебування тут скоротиться в чотири рази! I ми повернемося на Землю несподiвано швидко, хiба це не чудово?
Так, усе це дуже добре. Свої завдання експедицiя перевиконала (я маю на увазi знайдений нами iнфрарадiй). Ми можемо вирушати в зворотний шлях у призначений Землею новий строк - i в той же час не можемо. Адже ж астроплан лежить у мiжгiр'ї, в скелях. I якщо ми не знайдемо засобу витягти його з тих скель, тодi не вилетимо звiдси анi 16 лютого, анi в старий строк - через 467 днiв...
Написала я це - i дуже засмутилася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досi нiчого не вигадав, то навряд чи тут взагалi можна допомогти справi. В мене є, правда, одна думка, тiльки вона дуже складна, навiть надто складна. Я подумала: а що, коли Земля надiшле слiдом за нами другий астроплан сюди, на Венеру? Адже вiн може спецiально взяти з собою пiдйомнi устрої або, в крайньому разi, просто забрати нас звiдси?
Втiм, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, вiн одразу вiдповiв менi:
- Не годиться.
- Але чому? - наполягала я.
- Треба надто довго чекати. Доки Венера знову не буде позаду Землi на п'ятдесят чотири з половиною градуси. Тiльки тодi зможе полетiти другий астроплан. Знову забули небесну механiку, дiвчино?
- А не може допомогти ще якась комета?
- Перше: комети проходять крiзь Сонячну систему не дуже часто. А в потрiбному напрямi ще рiдше. Скажу, разiв у тисячу рiдше. Можу додати ще й друге. Якщо прилетить, скажiмо, другий астроплан, де вiн шукатиме нас? Венера - це не мiсто, де є вулицi й номери будинкiв. Комахи не скажуть, де ми, в якому саме мiжгiр'ї. Карт тут теж немає. Не встигли скласти. I потiм...
Чомусь Ван Лун одразу обiрвав розмову, наче про щось раптом згадав. I пiшов, навiть забувши запалити люльку, яку вiн щойно набив тютюном. Я нiчого не могла зрозумiти: це вперше вiн обiрвав розмову зi мною так несподiвано рiзко. А головне, потiм, на протязi цiлого вечора Ван Лун не сказав i нiкому iншому жодного слова. Вiн ходив по каютi i щось бурмотiв про себе, вiдмахуючись вiд будь-яких запитань. Навiть Миколi Петровичу вiн коротко вiдповiв:
- Хочу трошки подумати. Згадую одну рiч. Потiм скажу, пробачте.
А вже перед самим сном Ван Лун пiшов до навiгаторської рубки i хвилин десять сидiв там. Ми вже лягали спати, коли вiн хуткими кроками вийшов звiдти i сказав якось особливо значуще:
- Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно вiдкласти на ранок, ледь-ледь хвилююся, знаєте...
Як тут було не зацiкавитися? Ван Лун - i раптом говорить сам про себе, що хвилюється, хоча й "ледь-ледь"!
- Слухаю, Ван, - вiдповiв Микола Петрович. - У чому рiч?
- Може бути, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це. Вiн поклав на стiл папiр, на якому був накреслений якийсь план.
- Схоже на грубу карту, - проронив Микола Петрович. - Втiм, що на нiй зображено? Пояснiть, Ван.
I Вадим Сергiйович, i я уже вп'ялися в принесений Ван Луном план. Що ж справдi на ньому?
- Це от - наше мiжгiр'я, - заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. Пробачте, поспiшав, вийшло не дуже чiтко. Мiжгiр'я iде пiвколом сюди й сюди. З цього боку - багато скель. Бачите, гадаю? З iншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два колiна. I тут протiкає ручай. Все це недалеко. Гадаю, кiлометри два-три вiд астроплана. Ручай впадає в море. Тут показано. Тiльки воно дуже велике, це море, не влiзло на рисунок. Йде за обрiй, таке велике.
Не лише Микола Петрович i Вадим Сергiйович, але навiть i я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Але звiдки Ван Лун мiг довiдатися про всi тi ручаї, скелi, море? Як вiн мiг накреслити цю карту? А вiн вiв далi:
- Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тiльки ручай з мiжгiр'я. Оця рiчка також. Широка, багато води. Мiжгiр'я йде пiвколом, рiчка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так? Весь час думав, знаєте.
- I що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацiкавило? - спитав здивований Микола Петрович.
- Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку мiжгiр'я, сказав уже, багато великих скель. Наче вiд землетрусу, скажiмо. Висока стiна з скель. А злiва вiд неї - мiжгiр'я. А справа - та велика рiчка. Гадаю, рiчка ранiше, дуже давно протiкала нашим мiжгiр'ям. Потiм стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях рiчцi. Як гребля. Тодi рiчка потекла iншим рiчищем, поряд. Отут. I прийшла, як i ранiше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю... - Ван Лун перевiв дух.
Вiн уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалi уважнiше й уважнiше, раптом широко розкритими очима подивився на нього i вигукнув:
- Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили i розповiли нам, правильно...
- Вважаю, так, Миколо Петровичу, - пiдтвердив Ван Лун, уже посмiхаючись.
- Тодi... тодi все дуже просто! Ми можемо полетiти з Венери! I навiть полетiти в новий строк! Ван, ви... ви... - Микола Петрович не знаходив слiв. А я, все ще нiчого не розумiючи, поглядала то на одного, то на другого.
- Тодi, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подiбної думки, - заключне Ван Лун, задоволено беручись за люльку.
- Та яка там помилка, Ван! - збуджено вигукнув ще раз Микола Петрович. - Вадиме, Галю, дивiться!
Вiн узяв олiвець i знову схилився над рисунком.
- Очевидно, - говорив Микола Петрович, показуючи олiвцем, - досить усунути оцю перепону, вашу кам'яну стiну, - вiн перекреслив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхнiй частинi мiжгiр'я, - як вода з рiчки рине старим рiчищем. Вона наповнить мiжгiр'я до країв i винесе з нього наш астроплан. Корабель опиниться на морi - i ми зможемо вiльно стартувати з його поверхнi. Кращого i бажати не можна, друзi мої!
Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть, вiн вважав, що сказав уже все, тепер буде вирiшувати Микола Петрович...
Того вечора ми довго не лягали спати. В астропланi точилися нескiнченнi розмови - i про що тiльки не говорили ми, наелектризованi можливiстю швидкого повернення на Землю, що раптово вiдкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але дещо сказати необхiдно.
Насамперед, мене дуже цiкавило, звiдки Ван Лун мiг довiдатися про рiчку, яка протiкає поруч з нашим мiжгiр'ям, про завал iз скель, що перетинав шлях рiчцi, про море, в яке впадає рiчка, - одним словом, як вiн мiг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим росiйським прислiв'ям "немає лиха без добра".
Все це Ван Лун бачив згори, пiд час свого вимушеного польоту, коли його несла в кiгтях гiгантська бабка. Тодi вiн просто помiтив своєрiднi обриси рiчки, мiжгiр'я i моря, проте не мав анi часу, анi можливостi обмiрковувати i робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не пiдозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий астроплан, який мiг би прилетiти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас важкувато було б вiдшукати тут. I додав, що карти Венери ще не складенi. А сказавши це, вiн раптом замовк i замислився. Вiн згадав про свої спостереження з повiтря!
Пам'ять Ван Луна дивовижна. Менi здається, що вiн прямо не може будь-що забути. Iнодi вiн нагадує нам про такi дрiбницi, якi менi, наприклад, навiть трудно було б взагалi згадати, хоча бачили ми їх разом з ним. Тiльки я не звернула на них нiякої уваги, а вiн усе, цiлком усе вiдзначає в своїй надзвичайнiй пам'ятi. I цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка вiдкрилася перед нашими очима пiд час першої вилазки, коли ми опинилися на високiй скелi. I пов'язав тодiшнi враження з тим, що побачив пiд час польоту в кiгтях бабки. А тодi почав обмiрковувати: чому рiчка протiкає поруч з мiжгiр'ям? I зрештою додумався до того, що течiя цiєї багатоводної рiчки може допомогти нам визволити астроплан iз скелястого мiжгiр'я. Тепер менi страшенно хочеться стати такою самою спостережливою i кмiтливою, як товариш Ван. Втiм, це не дуже легко, як я бачу...
Друге, що менi треба записати в щоденнику, - це про наш панорамний радiолокатор, на який Микола Петрович так покладався i який так пiдвiв нас. Адже ми весь час роздумували: як могло трапитися, що цей радiолокатор, який бездоганно дiяв на Землi, раптом тут, на Венерi, вiдмовився працювати? Що ближче астроплан пiдлiтав до Венери, то гiрше дiяв панорамний радiолокатор; а над хмарами Венери, коли його допомога була найбiльш потрiбною для благополучної посадки, вiн i зовсiм вiдмовився працювати. В чому тут рiч?
Тепер з'ясувалося i це. В усьому винний iнфрарадiй з його мiцним випромiнюванням. На Венерi багато iнфрарадiю i його випромiнювання обгортають планету так само, як i хмарна пелена. Промiння нашого панорамного радiолокатора через це перекручувалося тим бiльше, чим ближче ми пiдлiтали до поверхнi Венери. Тому на екранi радiолокатора i з'явився той блакитнуватий мiнливий туман, який кiнець кiнцем i затягнув собою цiлком видиме зображення. Микола Петрович сказав з цього приводу:
- Майбутнiм експедицiям на Венеру доведеться користатися для посадки мiжпланетних кораблiв не радiолокаторами, якi не можуть добре дiяти там, де багато випромiнювання iнфрарадiю. Вони, тi майбутнi експедицiї, користуватимуться замiсть радiолокаторiв приладами з iнфрачервоним промiнням, невидимим для звичайного ока. Влаштування таких приладiв нагадує роботу радiолокатора, але iнфрарадiй їм уже не завадить.
I нарештi, треба записати ще трохи про самий iнфрарадiй i про те, як зрадiв Вадим Сергiйович.
Уже пiзно вночi Ван Лун звернув увагу на характерне постукування, яке долинало з навiгаторської рубки. То працював автомат, що записував радiопередачi з Землi.
- Нова радiограма!
Скажу коротко. Земля допомогла нам i в тому, що чи не найбiльше непокоїло й хвилювало Вадима Сергiйовича. Радянськi вченi у вiдповiдь на наше прохання провели складнi теоретичнi розрахунки i сповiстили нам про те, як знешкодити вплив космiчного промiння на iнфрарадiй пiд час перельоту Венера - Земля! Виявляється, ми маємо в руках надiйний захист iнфрарадiю вiд космiчного промiння, - i зовсiм не подумали про це. Ультразолото!
Воно ще краще вiд свинцю затримує космiчне промiння. Адже це дуже важкий елемент, непроникливий майже для будь-якого промiння, будь-яких електрочастинок, навiть найшвидших. Чим бiльше ми зможемо взяти з собою ультразолота, тим бiльше вiзьмемо i iнфрарадiю, он як виходить!
Iнфрарадiй треба укласти так, щоб його з усiх бокiв закривав шар ультразолота, i тодi до нього не проникне нiяке космiчне промiння, ми можемо бути цiлком певнi...
Коли б я була письменником, я, можливо, i описала б радiсть Вадима Сергiйовича в той момент, як вiн прочитав цю радiограму. Втiм, я не вмiю так барвисто писати, та й не хочу багато говорити про це. Тим бiльше, що Вадим Сергiйович мiг би й сам подумати, як менi доводиться нiяковiти через нього.
Виходить так, що коли в нього трапляється якась радiсть, то перше, що вiн робить, це кидається мене цiлувати. Можливо, я й не говорила б нiчого, не заперечувала, бо я розумiю, як це буває, коли трапляється щось дуже приємне i просто не пам'ятаєш себе вiд радостi. Але не можна ж бути таким божевiльним, нiби вiн тiльки й чекав слушного випадку!..
I як тут не знiяковiти (хай воно менi навiть i приємно самiй!), якщо товариш Ван пiсля таких вихваток Вадима Сергiйовича раптом говорить:
- Iнфрарадiй - дуже добре. Пакування ультразолотом - також добре. Роблю нове наукове вiдкриття, Миколо Петровичу.
- Яке саме, Ван? - посмiхнувся Микола Петрович, наче заздалегiдь знаючи, в чому рiч.
- Моє вiдкриття, скажу - iнфрапоцiлунок. Не жартую. Як тiльки новини з iнфрарадiєм, Вадим радiє - цiлує Галиночку. Чому так? Чому не мене, не вас, Миколо Петровичу, а лише її? А тому, що вона вiдкрила iнфрарадiй. Значить, вiн i впливає на Вадима. Поцiлунок, отож, наслiдок впливу iнфрарадiю. Наукова назва - iнфрапоцiлунок. Запишiть моє вiдкриття до журналу, шанобливо прошу.
Певна рiч, Микола Петрович розсмiявся. Ну, а менi як?..
Роздiл чотирнадцятий,
який за задумом автора мусив бути
заключним, бо вiн описує не тiльки
пiдготовку експедицiї до повернення на
Землю, але й вилiт астроплана з Венери в
зворотний шлях.
Днi пiдготовки до зворотного шляху проходили з незбагненною швидкiстю, - мабуть, тому, що з самого ранку i до пiзньої ночi вони були сповненi напруженої як нiколи роботи. Мандрiвники знали, що за короткий строк, який залишився, їм треба не тiльки виконати все, що входило взагалi в коло їх обов'язкiв, але ще й визволити астроплан iз скель, якi мiцно тримали його на днi мiжгiр'я.
Для того, щоб здiйснити несподiвано смiливу пропозицiю Ван Луна, треба було попередньо з'ясувати дуже багато речей. Який рiвень води в тому мiсцi рiчки, де її старе рiчище перетяте кам'яним пасмом; який характер i структура самої скелястої греблi, що мiцно стримувала натиск води; як зруйнувати цю природну греблю в потрiбний момент, щоб уся маса води стрiмливо наповнила мiжгiр'я i, виштовхнувши астроплан з пастки, створеної скелями, винесла його в море?.. Та й взагалi, чи вистачить у рiчцi, бодай i великiй, води для виконання рискованого плану? Адже ж мова йшла не про човен, не про якусь невеличку рiч, а про великий мiжпланетний корабель та ще й затиснутий скелями.
- Ну, це значно простiше, Ван, - вiдгукнувся Вадим Сергiйович. - Адже ви самi казали, що бачили гусениць?
- Так, бачив. Величезнi, повзали по деревах.
- I хмари комах, якi нападали на вас?
- Теж бачив. I вiдчув, пiдкреслю, - погодився Ван.
- Найприроднiше припустити, що то був перiод, коли гусеницi перетворювалися на дорослих комах. Вони об'їли все листя на тiй дiлянцi лiсу, пожерли всю папороть. Бiльшiсть з них уже перетворилася на великих комах, а деяка частина ще не встигла.
Ван Лун замислився.
- Мабуть, так, - вiдповiв вiн нарештi. - Поспiшав, не здогадався сам. Не було часу думати. Шкодую, що утруднив вас таким простим питанням.
Менi здалося, начебто Ван Луну справдi трохи досадно, що вiн не змiг сам пояснити це явище. Але я не встигла помiркувати над цим, бо Вадим Сергiйович уже продовжував. I те, що вiн сказав, буквально вразило мене не менше, нiж Ван Луна.
- Дорогий Ван, - заговорив вiн радiсно, - зате ми з Миколою Петровичем приготували вам такий подарунок, що ви ахнете! Ну, як ви гадаєте, що саме?
Ван Лун знизав плечима:
- Як я можу знати? Прошу, скажiть.
- Ось, читайте! - I Вадим Сергiйович урочисто подав йому списаний з верху до низу аркуш паперу. Ван Лун почав читати - i справдi, ахнув. Недовiрливо поглянув на Вадима Сергiйовича, перевiв погляд на Миколу Петровича. Той стверджувально кивнув головою:
- Так, Ван, радiограма з Землi. I дуже важлива. Читайте!
Виявляється, в той час, коли я сидiла бiля мiкрофона i кликала товариша Вана, радiоавтомат астроплана записав нову велику радiограму з Землi. I я нiчого про це не знала! А радiограма, дiйсно, була дуже важлива. Вона змiнювала плани й розрахунки нашого зворотного вильоту. Втiм, про це треба розповiсти докладнiше, щоб усе стало зрозумiлим. Тут двома словами не обiйдешся, бо справа стосується астронавiгацiї, складної науки про зореплавання. Менi самiй довелося довго слухати пояснення Миколи Петровича i товариша Вана для того, щоб зрозумiти. Не знаю, як у мене тут вийде, але я спробую викласти все ясно i коротко.
Наша експедицiя за всiма розрахунками мусила провести на Венерi рiвно 467 днiв за земним обчисленням (яке збiглося, як ми встановили, з обчисленням часу й на Венерi). Чому саме стiльки, а не на кiлька днiв бiльше чи менше?
Микола Петрович нагадав, як вiн розказував менi про небесний маршрут нашого астроплана. Ми вилетiли з Землi в той самий момент, коли Венера вiдстала по своїй орбiтi вiд Землi на 54,5 градуса. Це було зроблене тому, що Венера рухається по своїй орбiтi швидше вiд Землi. I поки ми вздовж нашого напiвелiптичного маршруту долетiли до орбiти Венери,- вона якраз встигла до цього моменту опинитися на тiй точцi орбiти, куди домчав наш астроплан. А Земля тим часом вiдстала вiд Венери на власнiй орбiтi на 36 градусiв.
Ми залишилися на Венерi. А Земля, яка рухається по своїй орбiтi повiльнiше вiд Венери, продовжувала вiдставати вiд неї дедалi бiльше.
Як же нам бути, якщо ми хочемо вирушити з Венери назад на Землю за таким самим напiвелiптичним маршрутом, - до речi, єдино можливим для нашого мiжпланетного корабля з його обмеженими запасами палива? Адже за час нашого нового перельоту Земля ще бiльше вiдiйде вiд Венери, ми не знайдемо нашу рiдну планету в тiй точцi її орбiти, куди нас приведе напiвелiпс. Вихiд є тiльки один. Нам треба чекати на Венерi до того часу, коли Земля в своєму русi не опиниться попереду Венери на тi ж самi 36 градусiв. Тодi ми, описуючи напiвелiпс, встигнемо якраз наздогнати її. А коли ж це станеться, коли Венера вiдiйде вiд Землi на 36 градусiв?
Для цього за точними розрахунками мусить минути рiвно 467 днiв. I саме через 467 днiв пiсля того, як ми прилетiли на Венеру, анi на один день не пiзнiше, так само, як нi на один день не ранiше, - астроплан мусить вилетiти у зворотний шлях. Iнакше, якщо порушити план, не витримати термiн, - ми загубимося в мiжпланетному просторi, i нам не вистачить нiяких запасiв палива; щоб добратися до Землi, розшукуючи її на орбiтi.
Значить, цi 467 днiв були для нас твердим i непорушним строком. На такий саме строк були розрахованi i продукти, взятi експедицiєю, i всi iншi запаси (не рахуючи, певна рiч, непорушного, аварiйного резерву).
Проте ми пробули на Венерi тiльки два з половиною мiсяцi (точнiше, 82 днi) - i нам пощастило вiдшукати ультразолото, та ще до того вiдкрити iнфрарадiй. Звичайно, в цьому розумiннi нам дуже пощастило. Адже коли б астроплан не опинився в цьому мiжгiр'ї, де ультразолото вийшло майже на поверхню Венери, - нам, можливо, не вистачило б для його розшукiв i всiх 467 днiв. А з другого боку, нам дуже не пощастило, бо астроплан застряв у скелях мiжгiр'я - i тепер невiдомо, як ми виберемося з них. Принаймнi Микола Петрович все ще не розв'язав цього складного питання... Втiм, зараз не про це мова.
Так-от, розшукавши ультразолото (не кажучи вже про iнфрарадiй), експедицiя могла б вирушати назад. Але нiхто не може прискорити рух Венери по її орбiтi, i тому термiн зворотного вильоту експедицiї також не можна змiнити, не можна вiдлетiти з Венери ранiше, нiж через 467 днiв. А що нам тут робити далi? Тiльки й лишається, що шукати засiб вибратися з скель... Безумовно, для науки дуже цiкаво i важливо вивчати оранжево-червону флору i божевiльно-комашину фауну Венери, я розумiю це. Втiм, щодо мене, то я вже досхочу сита зустрiчами з отими гiгантськими комахами i павуками, що населяють цю планету. Навiть Микола Петрович, i той якось сказав:
- Дивовижний, чужий для нас свiт ми зустрiли на Венерi. Нiяк не можу звикнути до нього. I що скорiше ми могли б полетiти звiдси, то бiльше я був би радий... Вся ця сила-силенна комах, цi кошлатi й крилатi страховища, мабуть, дуже зацiкавили б iнсектологiв. Їм, як кажуть, тут були б i карти в руки... Але я в основному фiзик i охоче поступлюся мiсцем, вiддам дослiдницьку роботу в цiй галузi спецiалiстам...
До речi, ми вже не раз сперечалися з приводу того, чому на Венерi (чи, в усякому разi, на тiй її частинi, куди ми потрапили) немає нiяких тварин типу iгуанодонiв i мегалозаврiв, а самi тiльки комахи й павуки, та ще гiгантськi. Пiсля багатьох розмов i припущень Вадим Сергiйович пояснив це так (Микола Петрович також погодився з цим поясненням, тому я його i записала):
- Як вiдомо, на Землi пiд час юрського перiоду також було чимало комах i взагалi членистоногих. Чому вони були такими численними? Можливо, тому, що для їх iснування був сприятливим пiдвищений процент вуглекислоти в повiтрi юрського перiоду. Те ж саме вiдбувається i тут, на Венерi. Це стосується взагалi великої кiлькостi комах i членистоногих. Проте на Венерi вуглекислого газу набагато бiльше, нiж було його в атмосферi Землi за часiв юрського перiоду. Така кiлькiсть вуглекислоти несприятлива для всiх тварин, крiм членистоногих. I от у процесi боротьби за iснування членистоногi на Венерi перемогли всiх iнших тварин, витiснили їх. А дiставши можливiсть розвиватися без завад з боку iнших тварин, деяка частина членистоногих набула навiть гiгантських форм. Яка частина, якi саме членистоногi й таке iнше - це встановлять дослiдники-спецiалiсти в цiй галузi. Але загальний шлях розвитку фауни на Венерi менi уявляється саме таким.
Як я вже сказала, Микола Петрович погодився з такою теорiєю Вадима Сергiйовича. А Ван Лун додав:
- Дуже сумно. Були гарнi тварини, зникли всi цiлком. Лишилися самi гадини. Погана фауна, мисливцi сюди не їздитимуть. А якщо вже треба вбивати цих тварюк, тодi iншими засобами. Не розривними кулями.
- А якими ж? - поцiкавився Микола Петрович.
- З хiмiчним порошком для комах. Дустом, чи що. Не знаю, яким саме, незворушно роз'яснив свою думку Ван Лун.
Ну, я вiдхилилася вiд основної моєї мети - про термiн вильоту з Венери назад на Землю. Повертаюся до неї.
На Землi вже знають, що нам вдалося розшукати ультразолото. Вони прийняли одну з радiограм Ван Луна. I там продовжують турбуватися про нас. Тому Земля сповiстила про важливе астрономiчне явище, яке може дуже прискорити наш вилiт додому, - якщо, звичайно, ми впораємося до того часу з роботою (а ми з нею вже впоралися, лишилося тiльки знайти засiб вибратися iз скель!). I це прямо надзвичайно цiкаво: начебто сам Всесвiт вирiшив допомагати нам!
Справа ось яка. Ще перед нашим вильотом з Землi астрономи вiдкрили нову велику комету, яка наближалася до Сонячної системи. Я пам'ятаю, як мама розповiдала менi про це i казала, що в нової комети незвично велика маса, i що тому вона дуже й дуже вiдрiзняється вiд усiх iнших комет, досi вiдомих науцi. Проте тодi орбiта нової комети ще не була обчислена, що, мiж iншим, аж нiяк не заважало їй з великою швидкiстю наближатися до Сонячної системи. А тепер усе вже з'ясоване.
Виявилося, що нова комета проходить дуже близько (за астрономiчними масштабами, певна рiч!) до Сонця, якраз мiж орбiтою Венери i Сонцем. А потiм шлях нової комети перетинається з орбiтами Венери i Землi i йде далi до невiдомих просторiв Всесвiту. Куди там нова комета полетить потiм, я не знаю, та й самi астрономи, я певна, не знають також. Втiм, наш астроплан, як виявляється, може скористатися з її сили тяжiння так само, як i з сили, тяжiння Сонця, якою ми користалися пiд час польоту на Венеру i збираємося користатися також i на зворотному шляху.
Нова комета перетне орбiти Венери i Землi незадовго до того, як обидвi цi планети проходитимуть через точку такого пересiчення, Венера ранiше, а Земля пiзнiше. Мабуть, сила тяжiння комети якось вплине i на рух Венери i Землi, вiдбудуться якiсь збурення, не знаю, це стосується тiльки астрономiв; на Землi, крiм них, нiхто i не помiтить отих збурень. Але найголовнiше полягає в тому, що комета своїм тяжiнням може вплинути на шлях нашого астроплана, якщо ми своєчасно опинимося в потрiбнiй точцi простору. Адже ж наш корабель зовсiм не те, що велика планета, вiн неймовiрно маленький порiвняно з крупними небесними тiлами, i маса комети буде сильно впливати на нього.
На Землi все точно обчислили i сповiстили нас радiограмою ось про що.
Якщо ми зможемо вилетiти з Венери точно о 12 годинi дня 16 лютого (за земним обчисленням), себто рiвно через сорок два днi з моменту одержання нами радiограми, - то нова комета, пересiкаючи орбiти Венери i Землi, перерiже також i витягнений напiвелiпс, яким летiтиме наш корабель. I пересiче його на якийсь строк пiзнiше, нiж у тiй точцi напiвелiпса опиниться астроплан. Iншими словами, ми будемо в однiй точцi напiвелiпса, попереду, а комета пройде в iншiй точцi напiвелiпса, позаду нас. Он як точно все зважили i розрахували земнi астрономи!
А тодi комета своїм тяжiнням, по-перше, уповiльнить нашу швидкiсть у просторi (адже ж вона буде позаду астроплана!) i, по-друге, вiдхилить наш курс у бiк земної орбiти, намагаючись потягти астроплан за собою. Тут довелося провести дуже складнi розрахунки: треба було встановити, що вийде внаслiдок складання рiзних швидкостей, тяжiнь i напрямiв руху. Це все так складно, що я не можу навiть розповiдати про таке, бо й сама як слiд не розiбралася. Пам'ятаю лише, що тут на астроплан мусять взаємно впливати: його власна швидкiсть, тяжiння Сонця, тяжiння нової комети i тяжiння Землi. Внаслiдок усього цього астроплан так змiнить свiй курс i швидкiсть, що вздовж якоїсь складної дуги на протязi вiсiмнадцяти днiв буде наближатися прямо до земної орбiти i опиниться на нiй якраз тодi, коли в тiй точцi буде й сама Земля. Мiжпланетному кораблю лишиться тiльки акуратно знизитися на Землi!
Я спитала у Ван Луна, який пояснював менi все це:
- Ну, а коли щось вийде не так, коли астроплан, наприклад, полетить вбiк, пролине мимо Землi? Припустiмо, Земля не встигне ще опинитися в тому мiсцi своєї орбiти або пройде по нiй, навпаки, ранiше за нас, - тодi як?
Проте Ван Лун заспокоїв мене:
- Забули, Галю, одразу кiлька речей. Нашi астрономи дуже добре лiчать. Це раз.
- I все ж таки хiба вони не можуть хоча б раз помилитися?
- Тодi все виправлять земнi пости керування. Це два. Ми будемо близько вiд Землi, вони вiдшукають астроплан у просторi. I допоможуть нам. Це три. Четвертого вже, може, не треба, а? Досить i трьох, Галю?
- А є ще й четверте, що я забула?
- Четверте - це ми самi. Ми теж вмiємо лiчити i керувати астропланом. Думаю, у вас мало поваги...
- До кого? - здивувалася я.
- До штурмана i капiтана астроплана. Значить, до мене i до Миколи Петровича, пiдкреслю.
Тут менi вже зовсiм не було чого заперечити...
I от виходить, що, коли ми зможемо вилетiти з Венери о 12 годинi 16 лютого, через сорок два днi, - термiн нашого перебування тут скоротиться в чотири рази! I ми повернемося на Землю несподiвано швидко, хiба це не чудово?
Так, усе це дуже добре. Свої завдання експедицiя перевиконала (я маю на увазi знайдений нами iнфрарадiй). Ми можемо вирушати в зворотний шлях у призначений Землею новий строк - i в той же час не можемо. Адже ж астроплан лежить у мiжгiр'ї, в скелях. I якщо ми не знайдемо засобу витягти його з тих скель, тодi не вилетимо звiдси анi 16 лютого, анi в старий строк - через 467 днiв...
Написала я це - i дуже засмутилася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досi нiчого не вигадав, то навряд чи тут взагалi можна допомогти справi. В мене є, правда, одна думка, тiльки вона дуже складна, навiть надто складна. Я подумала: а що, коли Земля надiшле слiдом за нами другий астроплан сюди, на Венеру? Адже вiн може спецiально взяти з собою пiдйомнi устрої або, в крайньому разi, просто забрати нас звiдси?
Втiм, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, вiн одразу вiдповiв менi:
- Не годиться.
- Але чому? - наполягала я.
- Треба надто довго чекати. Доки Венера знову не буде позаду Землi на п'ятдесят чотири з половиною градуси. Тiльки тодi зможе полетiти другий астроплан. Знову забули небесну механiку, дiвчино?
- А не може допомогти ще якась комета?
- Перше: комети проходять крiзь Сонячну систему не дуже часто. А в потрiбному напрямi ще рiдше. Скажу, разiв у тисячу рiдше. Можу додати ще й друге. Якщо прилетить, скажiмо, другий астроплан, де вiн шукатиме нас? Венера - це не мiсто, де є вулицi й номери будинкiв. Комахи не скажуть, де ми, в якому саме мiжгiр'ї. Карт тут теж немає. Не встигли скласти. I потiм...
Чомусь Ван Лун одразу обiрвав розмову, наче про щось раптом згадав. I пiшов, навiть забувши запалити люльку, яку вiн щойно набив тютюном. Я нiчого не могла зрозумiти: це вперше вiн обiрвав розмову зi мною так несподiвано рiзко. А головне, потiм, на протязi цiлого вечора Ван Лун не сказав i нiкому iншому жодного слова. Вiн ходив по каютi i щось бурмотiв про себе, вiдмахуючись вiд будь-яких запитань. Навiть Миколi Петровичу вiн коротко вiдповiв:
- Хочу трошки подумати. Згадую одну рiч. Потiм скажу, пробачте.
А вже перед самим сном Ван Лун пiшов до навiгаторської рубки i хвилин десять сидiв там. Ми вже лягали спати, коли вiн хуткими кроками вийшов звiдти i сказав якось особливо значуще:
- Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно вiдкласти на ранок, ледь-ледь хвилююся, знаєте...
Як тут було не зацiкавитися? Ван Лун - i раптом говорить сам про себе, що хвилюється, хоча й "ледь-ледь"!
- Слухаю, Ван, - вiдповiв Микола Петрович. - У чому рiч?
- Може бути, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це. Вiн поклав на стiл папiр, на якому був накреслений якийсь план.
- Схоже на грубу карту, - проронив Микола Петрович. - Втiм, що на нiй зображено? Пояснiть, Ван.
I Вадим Сергiйович, i я уже вп'ялися в принесений Ван Луном план. Що ж справдi на ньому?
- Це от - наше мiжгiр'я, - заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. Пробачте, поспiшав, вийшло не дуже чiтко. Мiжгiр'я iде пiвколом сюди й сюди. З цього боку - багато скель. Бачите, гадаю? З iншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два колiна. I тут протiкає ручай. Все це недалеко. Гадаю, кiлометри два-три вiд астроплана. Ручай впадає в море. Тут показано. Тiльки воно дуже велике, це море, не влiзло на рисунок. Йде за обрiй, таке велике.
Не лише Микола Петрович i Вадим Сергiйович, але навiть i я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Але звiдки Ван Лун мiг довiдатися про всi тi ручаї, скелi, море? Як вiн мiг накреслити цю карту? А вiн вiв далi:
- Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тiльки ручай з мiжгiр'я. Оця рiчка також. Широка, багато води. Мiжгiр'я йде пiвколом, рiчка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так? Весь час думав, знаєте.
- I що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацiкавило? - спитав здивований Микола Петрович.
- Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку мiжгiр'я, сказав уже, багато великих скель. Наче вiд землетрусу, скажiмо. Висока стiна з скель. А злiва вiд неї - мiжгiр'я. А справа - та велика рiчка. Гадаю, рiчка ранiше, дуже давно протiкала нашим мiжгiр'ям. Потiм стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях рiчцi. Як гребля. Тодi рiчка потекла iншим рiчищем, поряд. Отут. I прийшла, як i ранiше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю... - Ван Лун перевiв дух.
Вiн уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалi уважнiше й уважнiше, раптом широко розкритими очима подивився на нього i вигукнув:
- Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили i розповiли нам, правильно...
- Вважаю, так, Миколо Петровичу, - пiдтвердив Ван Лун, уже посмiхаючись.
- Тодi... тодi все дуже просто! Ми можемо полетiти з Венери! I навiть полетiти в новий строк! Ван, ви... ви... - Микола Петрович не знаходив слiв. А я, все ще нiчого не розумiючи, поглядала то на одного, то на другого.
- Тодi, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подiбної думки, - заключне Ван Лун, задоволено беручись за люльку.
- Та яка там помилка, Ван! - збуджено вигукнув ще раз Микола Петрович. - Вадиме, Галю, дивiться!
Вiн узяв олiвець i знову схилився над рисунком.
- Очевидно, - говорив Микола Петрович, показуючи олiвцем, - досить усунути оцю перепону, вашу кам'яну стiну, - вiн перекреслив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхнiй частинi мiжгiр'я, - як вода з рiчки рине старим рiчищем. Вона наповнить мiжгiр'я до країв i винесе з нього наш астроплан. Корабель опиниться на морi - i ми зможемо вiльно стартувати з його поверхнi. Кращого i бажати не можна, друзi мої!
Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть, вiн вважав, що сказав уже все, тепер буде вирiшувати Микола Петрович...
Того вечора ми довго не лягали спати. В астропланi точилися нескiнченнi розмови - i про що тiльки не говорили ми, наелектризованi можливiстю швидкого повернення на Землю, що раптово вiдкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але дещо сказати необхiдно.
Насамперед, мене дуже цiкавило, звiдки Ван Лун мiг довiдатися про рiчку, яка протiкає поруч з нашим мiжгiр'ям, про завал iз скель, що перетинав шлях рiчцi, про море, в яке впадає рiчка, - одним словом, як вiн мiг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим росiйським прислiв'ям "немає лиха без добра".
Все це Ван Лун бачив згори, пiд час свого вимушеного польоту, коли його несла в кiгтях гiгантська бабка. Тодi вiн просто помiтив своєрiднi обриси рiчки, мiжгiр'я i моря, проте не мав анi часу, анi можливостi обмiрковувати i робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не пiдозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий астроплан, який мiг би прилетiти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас важкувато було б вiдшукати тут. I додав, що карти Венери ще не складенi. А сказавши це, вiн раптом замовк i замислився. Вiн згадав про свої спостереження з повiтря!
Пам'ять Ван Луна дивовижна. Менi здається, що вiн прямо не може будь-що забути. Iнодi вiн нагадує нам про такi дрiбницi, якi менi, наприклад, навiть трудно було б взагалi згадати, хоча бачили ми їх разом з ним. Тiльки я не звернула на них нiякої уваги, а вiн усе, цiлком усе вiдзначає в своїй надзвичайнiй пам'ятi. I цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка вiдкрилася перед нашими очима пiд час першої вилазки, коли ми опинилися на високiй скелi. I пов'язав тодiшнi враження з тим, що побачив пiд час польоту в кiгтях бабки. А тодi почав обмiрковувати: чому рiчка протiкає поруч з мiжгiр'ям? I зрештою додумався до того, що течiя цiєї багатоводної рiчки може допомогти нам визволити астроплан iз скелястого мiжгiр'я. Тепер менi страшенно хочеться стати такою самою спостережливою i кмiтливою, як товариш Ван. Втiм, це не дуже легко, як я бачу...
Друге, що менi треба записати в щоденнику, - це про наш панорамний радiолокатор, на який Микола Петрович так покладався i який так пiдвiв нас. Адже ми весь час роздумували: як могло трапитися, що цей радiолокатор, який бездоганно дiяв на Землi, раптом тут, на Венерi, вiдмовився працювати? Що ближче астроплан пiдлiтав до Венери, то гiрше дiяв панорамний радiолокатор; а над хмарами Венери, коли його допомога була найбiльш потрiбною для благополучної посадки, вiн i зовсiм вiдмовився працювати. В чому тут рiч?
Тепер з'ясувалося i це. В усьому винний iнфрарадiй з його мiцним випромiнюванням. На Венерi багато iнфрарадiю i його випромiнювання обгортають планету так само, як i хмарна пелена. Промiння нашого панорамного радiолокатора через це перекручувалося тим бiльше, чим ближче ми пiдлiтали до поверхнi Венери. Тому на екранi радiолокатора i з'явився той блакитнуватий мiнливий туман, який кiнець кiнцем i затягнув собою цiлком видиме зображення. Микола Петрович сказав з цього приводу:
- Майбутнiм експедицiям на Венеру доведеться користатися для посадки мiжпланетних кораблiв не радiолокаторами, якi не можуть добре дiяти там, де багато випромiнювання iнфрарадiю. Вони, тi майбутнi експедицiї, користуватимуться замiсть радiолокаторiв приладами з iнфрачервоним промiнням, невидимим для звичайного ока. Влаштування таких приладiв нагадує роботу радiолокатора, але iнфрарадiй їм уже не завадить.
I нарештi, треба записати ще трохи про самий iнфрарадiй i про те, як зрадiв Вадим Сергiйович.
Уже пiзно вночi Ван Лун звернув увагу на характерне постукування, яке долинало з навiгаторської рубки. То працював автомат, що записував радiопередачi з Землi.
- Нова радiограма!
Скажу коротко. Земля допомогла нам i в тому, що чи не найбiльше непокоїло й хвилювало Вадима Сергiйовича. Радянськi вченi у вiдповiдь на наше прохання провели складнi теоретичнi розрахунки i сповiстили нам про те, як знешкодити вплив космiчного промiння на iнфрарадiй пiд час перельоту Венера - Земля! Виявляється, ми маємо в руках надiйний захист iнфрарадiю вiд космiчного промiння, - i зовсiм не подумали про це. Ультразолото!
Воно ще краще вiд свинцю затримує космiчне промiння. Адже це дуже важкий елемент, непроникливий майже для будь-якого промiння, будь-яких електрочастинок, навiть найшвидших. Чим бiльше ми зможемо взяти з собою ультразолота, тим бiльше вiзьмемо i iнфрарадiю, он як виходить!
Iнфрарадiй треба укласти так, щоб його з усiх бокiв закривав шар ультразолота, i тодi до нього не проникне нiяке космiчне промiння, ми можемо бути цiлком певнi...
Коли б я була письменником, я, можливо, i описала б радiсть Вадима Сергiйовича в той момент, як вiн прочитав цю радiограму. Втiм, я не вмiю так барвисто писати, та й не хочу багато говорити про це. Тим бiльше, що Вадим Сергiйович мiг би й сам подумати, як менi доводиться нiяковiти через нього.
Виходить так, що коли в нього трапляється якась радiсть, то перше, що вiн робить, це кидається мене цiлувати. Можливо, я й не говорила б нiчого, не заперечувала, бо я розумiю, як це буває, коли трапляється щось дуже приємне i просто не пам'ятаєш себе вiд радостi. Але не можна ж бути таким божевiльним, нiби вiн тiльки й чекав слушного випадку!..
I як тут не знiяковiти (хай воно менi навiть i приємно самiй!), якщо товариш Ван пiсля таких вихваток Вадима Сергiйовича раптом говорить:
- Iнфрарадiй - дуже добре. Пакування ультразолотом - також добре. Роблю нове наукове вiдкриття, Миколо Петровичу.
- Яке саме, Ван? - посмiхнувся Микола Петрович, наче заздалегiдь знаючи, в чому рiч.
- Моє вiдкриття, скажу - iнфрапоцiлунок. Не жартую. Як тiльки новини з iнфрарадiєм, Вадим радiє - цiлує Галиночку. Чому так? Чому не мене, не вас, Миколо Петровичу, а лише її? А тому, що вона вiдкрила iнфрарадiй. Значить, вiн i впливає на Вадима. Поцiлунок, отож, наслiдок впливу iнфрарадiю. Наукова назва - iнфрапоцiлунок. Запишiть моє вiдкриття до журналу, шанобливо прошу.
Певна рiч, Микола Петрович розсмiявся. Ну, а менi як?..
Роздiл чотирнадцятий,
який за задумом автора мусив бути
заключним, бо вiн описує не тiльки
пiдготовку експедицiї до повернення на
Землю, але й вилiт астроплана з Венери в
зворотний шлях.
Днi пiдготовки до зворотного шляху проходили з незбагненною швидкiстю, - мабуть, тому, що з самого ранку i до пiзньої ночi вони були сповненi напруженої як нiколи роботи. Мандрiвники знали, що за короткий строк, який залишився, їм треба не тiльки виконати все, що входило взагалi в коло їх обов'язкiв, але ще й визволити астроплан iз скель, якi мiцно тримали його на днi мiжгiр'я.
Для того, щоб здiйснити несподiвано смiливу пропозицiю Ван Луна, треба було попередньо з'ясувати дуже багато речей. Який рiвень води в тому мiсцi рiчки, де її старе рiчище перетяте кам'яним пасмом; який характер i структура самої скелястої греблi, що мiцно стримувала натиск води; як зруйнувати цю природну греблю в потрiбний момент, щоб уся маса води стрiмливо наповнила мiжгiр'я i, виштовхнувши астроплан з пастки, створеної скелями, винесла його в море?.. Та й взагалi, чи вистачить у рiчцi, бодай i великiй, води для виконання рискованого плану? Адже ж мова йшла не про човен, не про якусь невеличку рiч, а про великий мiжпланетний корабель та ще й затиснутий скелями.