Запорозькi козаки там, кажуть, жили ранiш. Шахай мiг би вам багато дечого
розповiсти про них, як вони вiдважно й хитро скрiзь билися.
- Вони добре вмiли умирати, - повторив чернець сентенцiю, що її вiн
мовив уже в музеї воскових фiгур, - та й взагалi у вас добре вмiють тiльки
умирати. Англiйськi журнали сiмнадцятого столiття виповнено портретами
ваших гетьманiв та полковникiв, вiйськовi спецiалiсти вивчають їхнi походи
та переможнi бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторiнку
iсторiї випливе новий могутнiй життєздатний народ, та все раптом летить
шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всi славнi дiла, полковники
розкiшно умирають, четвертованi, колесованi, на кiл посадженi, у мiдних
биках пiдсмаженi, або стають московськими боярами, кличуть до себе воєвод
i - ганьба! - стають рабами, незвойованi, неподоланi на полi бою, не
примушенi силою до покори.
- Кажете - добре вмирали? - Остюк аж нахилився до ченця.
- Умирали так, як нiхто в цiлому свiтi не вмирав. У вас є якась
гордiсть смертi. Скiльки ваших прадiдiв умирало, сидячи на палi на майданi
або при дорозi, мовчки усмiхалися iз своїх ешафотiв, лаяли ворогiв i
кепкували з них. Жодного стогону не зривалося з уст. Очi були яснi, як
небо над головами, мужнi серця рiвно стискалися, тремтiли вiд напруження
м'язи, з котрих злуплювали шкiру i, посипавши її сiллю, тулили до живого
м'яса.
- Чому ж вони не билися до загину?
- Вони були довiрливi, коли ворог хотiв їх ошукати, вони були нетривкi
там, де треба було перечекати, вони були жалiсливi там, де ворог удавав,
що просить милостi.
Остюк силкувався зрозумiти, куди хилить розмову чернець. Серед усiх цих
слiв десь мусив висiти гачок на його думку. Може, цим гачком був сором, що
його вiдчув Остюк, змушений визнати незнання свого минулого?
-_ Яка ж у вас професiя, побратиме, поза монастирем? - запитав нарештi
Остюк.
- Я iнженер, - скромно одказав чернець, - гiрничий iнженер.
- Можна подумати, що ви iнженер чужої iсторiї, - сухо промовив Остюк, -
але я подумав, що вам просто набридло чекати нашого друга. Скiльки ви вже
менi про це говорили?
Йому стало боляче вiд подiбних розмов. Що саме болiло - вiн не знав,
можливо не факти, а сам тон розповiдi. Чернець вибачливо усмiхнувся i,
поправляючи окуляри, заховав за цим рухом лукавий блиск очей.
- Ви божевiльний, - лагiдно зауважив Остюк i устав з лави, - коли я вас
досi слухав, то тiльки через те, що не знав цього. Щось iще маєте менi
сказати перед тим, як я пiду?
- На мою думку - ви не пiдете, - засмiявся чернець, - бо вам потрiбнi
тi папери, що їх принесе наш незнайомий друг. А потiм, - глузливо сказав
вiн, - з якої це пори Остюк боїться слiв? Хiба ви не мужчина i не можете
захищатися? Адже ви добре знаєте, що голова в мене не гаряча i мозок у
мене не хворий?
Остюкове серце враз виповнилося гордiстю. Безконечнi бої за надбання
революцiї промайнули перед його очима. Вiн вiдчував себе нiби в глибокому
рейдi, пройшовши лiнiю ворожого фронту.
- Нам по дорозi з кожною країною, котра вивiсить червоного прапора, -
сказав вiн тихо й переконано, - всi нацiї борються у нас за одне дiло - i
це дiло є вищим за iнтереси окремих нацiй. Нiхто ще не довiв, що новий
панiвний клас - пролетарiат - може бути нацiоналiстичним, може товпитися в
рамки однiєї нацiї з нiбито бiльшим культурним минулим. Звiдси -
неможливiсть того, що ви називаєте ошуканством, - коли ви серйозно так
думаєте, а не викликаєте мене на одвертiсть. Доведiть менi.
Чернець одкотив рукав на лiвiй руцi й показав Остюковi великий шрам вiд
розривної кулi. Свiтло лiхтаря лилося на руку, як молоко. Шрам такий, нiби
м'ясо вирвала тигрова лапа.
- Я був у союзi "Спартак", товаришу, --залунала його мова, -я бився за
Ради i сидiв у в'язницi. Ради-єдина система влади, що її приймає
пролетарiат. Система ця потребує пролетарiату нацiональне свiдомого. Там,
де свiдомiсть ця стане зарозумiлою - нiчого доброго не вийде.
- Ви, значить, нiмець? - запитав Остюк.
Замiсть вiдповiсти - чернець устав на ноги i повернувся обличчям до
Остюка. Обличчя його було в тiнi.
- Он вiн iде, - прошепотiв вiн, - сiрий костюм. Слiдкуйте за значком та
краваткою.
Незнайомий пройшов близько. Це був той, кого вони шукали. Остюк зблiд,
побачивши обличчя людини в сiрому костюмi. Коли незнайомий (Остюковi вiн
був знайомий!) пройшов далi, чернець пiшов за ним, як мисливець, а Остюк
загорiвся помстою. Сталася цiлковита несподiванка: Остюк захотiв
одвертостi.
- Ця людина з нашого радянського представництва, - вiн поiнформував
ченця, одразу викриваючи себе з головою, - коли ви сказали менi про цiкавi
документи, за котрi наше радянське представництво заплатило б добрi грошi,
я вирiшив не йти ще до лiкарнi та спробувати одержати тi папери. Грошей у
мене не було - ви менi їх дiстали. Ви використали якiсь таємнi зв'язки, i
ось тепер ця людина iде перед нами. Зрештою я бачу й причину, чому менi
захотiлося дiстати папери, я вiдволiкав день операцiї в лiкарнi: свою
смерть. Якi там у нього можуть бути папери - у цього продажного гада?
Чернець стиха смiявся:
- Ви, побратиме, врятували менi життя. Я хотiв вам цим трохи вiддячити.
Менi вже давно треба зникнути з Парижа, бо незабаром мене зловлять. Я
кiнчав свої справи перед тим, як ви мене побачили утоплеником, жертвою
моїх конкурентiв.
- Я хочу i його кiнчити, - сказав Остюк, не слухаючи ченця, - i лягти
до лiкарнi. Своїми розмовами про те, як ми умираємо, ви розбудили мене до
чогось.
Найблискучiша в Парижi вулиця - Рiволi - вступила в годину найбiльшої
метушнi. Вiкна крамниць слiпили очi. Автомобiлi - цiла армiя чорних жукiв
- сунули вулицею, як лава. Рух був конвульсивний: паличка ажана
затримувала його i дозволяла знову поновитися. Складалося враження, що
мiстом повзе плисковата чорна глиста - зупиняється, розтягуючись;
здригається, рушаючи; вимащує мокрим черевом асфальт, котрий блищить i
западається пiд лiхтарями, вiддзеркалюючи їхнє свiтло. Мисливцi, iдучи за
звiром, наблизилися до вулицi Нового Мосту i повернули лiворуч. Iнодi,
коли трохи завмирав галас сирен та крики газетярiв з вечiрнiми випусками,
- докочувався до вуха поважний церковний дзвiн. Вiн розходився над мiстом,
як блюзнiрство з машин i темпу вулиць.
- Це дзвонять близько - в С.-Жермен Оксеруа, дзвонять там, звiдки
близько чотирьохсот рокiв тому вiдзначили початок Варфоломiївської
рiзанини. Тодi цей дзвiн кликав рiзати гугенотiв ad majorem Dei
gloriam[8]...
- А тепер вiн кличе рiзати зрадникiв революцiї, - Остюк хутко перебив
ченця, нiби збираючись довго говорити, але замовк, ледве вимовивши фразу.
Йому закортiло опинитися в степу, де нiхто б не перешкодив.
- У вас виросте могутнiй пролетарiат, - сказав чернець Остюковi згодом:
вiн мов увесь час тримав у головi цю тему, - численна армiя тих, що
вiдродять країну. Вони побудують новi заводи на мiсцях, де є руда,
вугiлля, сировина, вони прив'яжуть до себе селянство машинiзацiєю важкої
степової роботи, органiзацiєю занедбаного селянського господарства, вони
привернуть до себе селянина, маючи одну мову з ним i творячи цiєю мовою
велику культуру пролетарського класу.
Незнайомий дiйшов до Нового Мосту i оглянувся навкруги себе. Остюк i
чернець iшли просто на нього, не вiдокремлюючись i не подаючи жодних
знакiв. Незнайомий помiтив уже Остюкове шкутильгання i окуляри ченця. Вiн
рушив на мiст, зрiдка недбайливо поглядаючи на боки. Остюковi прийшла на
пам'ять Лоретта. Постать її вiн убачав у кожнiй жiнцi на вулицi, її
гаркавий смiх лунав йому з кожних уст. Вiн тримав своє серце, котре хотiло
розколотися. Раптом йому здалося, що вiн бачить Лоретту. Вона йшла з
худорлявим офiцером, похиливши голову, сумна усмiшка нiби блукала на устах
її. Остюк уявив собi розбите серце її, дитину, що плавала вже в Сенi, - i
наче жменю сухого пiску кинув хтось в обличчя йому. Жiнка з офiцером
пiдiйшла ближче - це була не Лоретта. Коли вони проходили повз Остюка, вiн
помiтив, що у жiнки заплющенi очi. Невеличкий пароплав на Сенi внизу
пронизливо закричав, причалюючи до Нового Мосту. Електрична реклама на
сусiдньому мосту Мистецтв показувала контур келеха, зроблений з блакитних
ламп, i червонi краплi електричного сяйва падали в келех з чорного неба,
на котрому горiла назва.
- Увесь Новий Мiст побудовано з каменю зруйнованої в'язницi Бастiлiї, -
сказав чернець, коли було пройдено половину мосту, бiля монумента Генрiху
IV. Умовлене мiсце починалося вiд монумента. Незнайомий вибрав темну смугу
бiля поручнiв мосту i став у тiнь. До нього зараз же пiдiйшли чернець i
Остюк. Чернець пiднiс над головою кулак, щоб незнайомий їх упiзнав: це
була умовна познака.
- Контрреволюцiї служиш, браток?
Незнайомий здригнувся, зачувши голос Остюка. Навкруги наче навмисне
стало малолюдно. Остюк пiдiйшов до зрадника щiльно i заглянув йому в вiчi.
Жалюгiдний хаос побачив там Остюк. Все заглушаючи, пiднялася в ньому хвиля
слiпої жорстокостi. Вiн загубив владу над своїми вчинками. Десь, наче з
нiчної мли, на момент повстали перед ним вiтряки його батькiвщини. Крила
їхнi кружляли, як пропелери. Остюк схватив зрадника за груди i за пояс,
пiдняв його над поручнями i кинув у Сену. Там саме проходив пароплав.
Людина в сiрому костюмi ударилась об залiзнi бильця борту, хряснули
кiстки, хлюпнула потiм вода. Остюк зiперся на поручнi мосту i загубив
свiдомiсть. Останнє, що побачив - були червонi краплi, котрi падали в
келех на мосту Мистецтв.
I сниться чудний сон маршаловi. За Кiчкаським мостом стоїть його кiнна
дивiзiя. Неймовiрно сяє мiсто на островi Хортиця. Мости з острова, як
павучинi лапи. Днiпрова вода внизу яскраво-зеленого кольору. Шахай:
"Здобудь менi мiсто, Остюче". - "Понiмаєш, - одповiдає маршал, - треба
сюди ще Галатових кулеметiв". Шахай: "Там кулемети не поможуть! Я битиму з
важких гармат, а Марченко полетить аеропланом i скине сотню бомб". Остюк
пригадує, що Марченка було розстрiляно з ворожого кулемета, пригадує
безголове, понiвечене тiло свого бойового товариша, йому стає страшно.
"Марченко мертвий!" - кричить Остюк, але Шахай маше прапорцем, i до нього
летить Марченко. Вiн салютує, перегнувшися через борт машини, i летить усе
вище й вище. Остюк говорить команду полкам. I в цей час над мiстом
з'являються контури келеха i кривава рiдина крапле з нього. Мостами з усiх
бокiв залiтає до Хортицi кiннота. З жахом Остюк помiчає червоний прапор на
виконкомi. "Хлопцi!"-кличе командирiв маршал, i йому здається, що всi
глузують з нього. Вiн виймає револьвера i хоче застрелитися, його душить
ганьба, але хтось одводить руку од голови. "Божевiльний - це Париж!" -
кричать йому на вухо. I справдi - бригади стоять бiля Аустерлiцького
мосту, а гарматники тягнуть важкi гармати до Ботанiчного саду. Маршал
одразу уявляє собi мапу Парижа. Нiби блакитна шабля, лежить посерединi
Сена. Командири чекають наказу. Остюк розбиває кiнноту натроє. "Перша
бригада пiде звiдси набережною С.-Бернарда, поверне лiворуч на бульвар
С.-Жермен", - каже маршал, i немає жодного сумнiву в його голосi. Бригада
помчала. Остюк iнструктує командира другої. Мовчки салютує шаблями
бригада, i Аустерлiцький мiст гуркотить i гнеться пiд такою кiлькiстю
коней. Залишається бiля Остюка його улюблена третя бригада. "За мною!
Рушай!" - командує маршал i, як диявол, веде полки. Не торкаючись землi,
летять за ним кiннотники до площi Бастiлiї. Промайнула вулиця С.-Антуан.
На колишнiй Гревськiй площi маршал заарештував управу мiста. Вулиця
Рiволi, Луврський палац, Тюльєрiйський сад, усе мчало назустрiч i зникало
за плечима. Порожнi вулицi, замкненi вiкна i дверi - так стрiвав Остюка
переможений Париж. На площi Згоди бiля Луксорського обелiска маршал
побачив уперше крiзь вулицю Єлiсейських Полiв - Трiумфальну арку. Раптом
над нею з'явилися контури келеха i кривава рiдина почала капати з нього.
Жах охоплює Остюка. Велетенське мiсто ковтнуло його бригади. Вони
розгубляться серед тисяч вулиць! Маршал плаче, i вiрний Флорiда
здригається пiд ним. Позаду схлипує вся бригада. Тодi з-помiж статуй мiст,
котрi оточують площу, оживає в павiльйонi статуя мiста Марселя i голосом
ченця кричить на всю площу. Маршал вiдчуває, що у нього болить вухо вiд
цього крику. "Ти ще видужаєш, побратиме, - кричить чернець, - у вас буде
прекрасна столиця!" Над павiльйоном мiста Марселя з'являються контури
келеха, й кривава рiдина починає...
ШОСТА ПIСНЯ
Голос:
У пiснi шабля татарву сiче,
У думi - за дружину вiрну править.
Бредуть, спiвають люди без очей,
Перебираючи струну i славу.
Лише про честь - слiпий речитатив,
Про вiрнiсть i хоробрiсть побратимiв.
Розчiсувачi грив старих часiв,
Важких боїв-бояни нелюдимi!
За тьмою - тьма, як доля кочова,
В обличчя - непрозорий вiтер лине.
У темрявi сiдають спочивать,
У тьму iдуть, намацавши стежину.
Не повторити, як бринить струна!
Який у неї урочистий голос!
Басок тривожно й грiзно застогнав.
Альти пiшли у вимрiяне соло.
Вперед! Завжди вперед летiть, вiдважнiї
Плечима до плечей ставайте, дружнi!
Хор:
Через моря, пустелi та мiражi
Iде вона - достойна й мудра мужнiсть.
Людина зупинилася проти вiтру, що дмухав за течiєю вздовж долини, де
текла рiка. У подихах вiтру виразно чулось швидке посування зими. Дерева
на крутих схилах берегiв - сосни й лиственицi - шарудiли так, нiби з них
сипався ввесь час пiсок. Сiрi, як повсть, хмари закривали небо. Людина
обшукала очима береги. Зовсiм непомiтнi ознаки звернули на себе увагу.
Пiдiйшовши ближче, обидва компаньйони знайшли'там слiди колишньої стоянки
одного з багатьох синiв великої тайги.
- Я тебе не дурив, - було резюме першого, - це той Золотий Ручай.
Вiн оглянувся навкруги, пригадуючи i вiдновлюючи в пам'ятi знайомi
мiсця.
- Он висять шматки шапки, - закiнчив вiн, - я його убив пiд отим
деревом. Там же й покинув. Ми прийшли, Ничипоре.
Другий нiчого на це не вiдповiв. Вiн сiв роззуватися. Знявши важкi
чоботи, розмотав онучi i почав одривати од нiг шматки шкарпеток, котрi
зотлiли на його пальцях. З тисячу кiлометрiв пройшли вони за мiсяць вiд
табору "Веселий". Перерiзали стежками гiрський кряж, потрапили до
невiдомої рiчки, пiшли нею до вiйстя i повернули в долину, звiдки витiкав
ручай.
Перший бродяга назбирав сухого суччя i розпалив багаття. Другий став
грiти пораненi ноги. Речi лежали купою - так, як їх було скинуто з плечей.
Рушницi висiли на гiлках. Ничипiр простяг руку до фляги i сьорбнув з неї
спирту.
- Не поспiшай, - зауважив компаньйон його. Знову мовчали, нiби
слухаючи, як лускало дерево у вогнi.
- Бгаток, не дгеф, - почулася запiзнiла вiдповiдь Ничипора, - од
гогiлочки люди веселiшають.
Вiн таки гаркавив. Обличчя, подзьобане вiспою, зайшлося усмiшкою. Од
спирту ожили стомленi м'язи. Не взуваючи чобiт, став ходити бiля вогню,
одчепив чайника, побiг по воду, повiсив чайника над вогнем. Потроху
смеркало, i ватра ставала жовтiшою. Унизу блищав ручай, вiн одсвiчував
нiби золотом, що лежало невiдоме в ньому i навкруги по долинi. За сiрою
пеленою хмар мов западалася чорна безодня, посилаючи землю в глибiнь
вечора. Вода закипiла. Як завше на нових мiсцях, людей охопила апатiя.
Було млосно вiд однiєї думки, що поблизу пiд рукою є жовтий пiсок, який
наче крил начепить вимученiй людськiй iстотi. Вiн перекине цiле життя, як
гору, вiдкриваючи прекрасну далину теплих земель. Не буде скаженiти
навкруги бiле снiгове мовчання. Не буде висiти на ниточцi над головою
смерть.
Чайник закипiв дужче. Пара била з носка, - _i почала бряжчати покришка,
зашкварчала вода, падаючи у вогонь. Компаньйони прокинулись. Нашвидку
сьорбнувши чаю, побiгли в долину i ходили там до повної темноти. Розiклали
багаття над самою водою. Вiдбившися у водi, запалав високий вогонь, i
скидався вiн на вогненний довгий меч iз двома клинками. Тут, де на тисячi
кiлометрiв не було й слiду людини, поставлено в рiку отакий меч. I вiн не
гас.
- Незаймане мiсце, - сказав бродяга, - _ми тiльки встигли переконатися,
що золото поверху розкидане, - i я убив його, щоб повернутися самому сюди.
Ти знаєш, що я хворiв i втратив лiтнi мiсяцi. Та й тепер ми навряд чи
встигнемо щось i зробити. Днями випаде снiг. Ми тут перезимуємо i на весну
вiзьмемось до роботи. Залишились консерви та борошно, що його я принiс той
рiк з убитим. Додавши ще наших запасiв, ми легко пересидимо зиму. Можна ще
полювати.
Ничипiр потрапив ногою в яму. Його товариш спотикнувся й собi. Далi
видко розкидану землю.
- Тут хтось уже був, - пробурчав бродяга i наблизився до води. Там
побачив корито для промивки золота. Вiн запалив сiрника: спорудою вже
давно не користувалися.
- Значить, ми спiзнилися? - Ничипорове запитання змусило бродягу
насторожитись i погасити сiрника. Далi вiн i згадав, що зброя бiля табору.
- Завтра побачимо, - була його вiдповiдь, i вiн замугикав пiсеньку, щоб
заспокоїти Ничипора. Меч на березi погасав. Люди вповнi вiдчули втому.
Посiдали бiля вогню й поснули. Але невгамовний iнстинкт розбудив їх майже
одночасно через годину. Пiшли на гору до речей, роздмухали вогонь,
присунули моху, щоб тлiв, повiсили на дерево їжу i мiцно поснули, обнявши
рушницi. Закони тайги кажуть, що бiля вогню не можна убивати, отож сон
їхнiй був цiлком безпечний. Разiв кiлька прокидалися - то один, то другий
- i годували вогонь. Нiч була холодна, наче скрiзь лежав уже снiг i лише
до цiєї долини не долетiли його пелюстки. Ничипiр когось вночi душив,
хряскiт кiсток розбудив його. То клацав зубами обдертий вовк, що боявся
наблизитися до вогню. Вiн злякано втiк, побачивши живу iстоту. Це було
продовження сну. Бродяга безперестанку мучився ввi снi. Страховища якiсь
трусили його, вiн. силкувався прокинутись, iнстинкт пiдказав, що на нього
дивиться компаньйон чудними очима. Та Ничипiр уже знову спав.
Сни їхнi схрещувалися один з одним, як шпаги. Свiдомiсть блукала мiж
рефлективними видiннями, вона щохвилини могла виринути на поверхню. Поруч
дихали двi сильнi людини, iнстинкт життя в них бився в кожнiй жилцi. Обоє
вiдчували, що небезпека є: вона причаїлася скрiзь, в усiх кутках мозку.
Картини сну овiвалися цим холодним подихом небезпеки. Обоє мiцно спали,
але пiднеси один з них руку або пiдведи голову - зараз же вiн побачив би
розплющенi очi компаньйона, i воля до життя визирнула б з них. Люди
великих мiст не знають, коли ходить бiля них смерть, коли вона торкається
їхнього чола холодними пальцями, коли вона дмухає на них смердючим ротом.
Вони бояться смертi, не знаючи, коли вона прийде. Люди в тайзi часто
бачать смерть. Мозок їхнiй не сприймає iнших думок, крiм думок про життя,
про борню за нього, про пiдмiну своєї загибелi - загибеллю хоч усього
свiту. Через те, що вони борються тiльки для того, щоб жити, - вони швидко
розпiзнають мiсця, де ходить небезпека.
Тим часом постав ранок. Морозний вiтер посунувся вниз iз гiр. Бродяга
подивився на долину i на ручай. Туман постелився низько, як газова завiса.
- Отак нас французи душили газом, - почулося вiд Ничипора: вiн
прокинувся майже одночасно. Слiдом же за словами пролунав дикий, одчайний
свист Ничипора. Це було високе мистецтво свисту. Лiси ожили, заурчали
розколини в скелях, пiшла безконечна луна, розбилася на вiдтiнки, все нiби
стрепенулося, зачувши неймовiрний свист. Бродяга захоплено подивився на
свого компаньйона. I, разом скочивши на ноги, стали готуватися.
Пiд деревом, де мав лежати хоч кiстяк людини, не було нiчого. "Певно,
розтаскали звiрi", -зауважив бродяга i повiв Ничипора до сховища з
провiзiєю. "На самому днi, - сказав вiн, - провiзiя, поверх неї
iнструменти, потiм сосновi вiти, листя, камiнь, земля".
Пiдiйшли до сховища i побачили розкидану землю, витягнутий камiнь i
порожню зовсiм яму: i слiду тих речей, що там мусили лежати.
Спочатку це був якийсь клубок. Потiм обоє попадали в яму. Блискавична
лють штовхнула їх одне до одного. Перший ударив Ничипiр, що вiдчув себе
зрадженим. Вiн бив, не пам'ятаючи нiчого - то протестував iнстинкт життя,
поставлений перед фактом можливої безглуздої смертi вiд голоду. В ямi, де
тiсно було вимахувати кулаками, обоє стали повертатися до свiдомостi.
Тайга має неписанi закони, i це вона заспокоїла компаньйонiв. Коли двом
iстотам загрожує смерть, то обидвi мусять разом боротися за життя.
Найзапеклiшi вороги стають поруч проти єдиної небезпеки. Тодi свiт
робиться зовсiм пустельним: крiм двох iстот- одного роду, двоногих,
короткоруких, свiдомих - нiчого не iснує.
- Пусти, - порушив мовчанку бродяга.
- Дурнi ми, - засмiявся Ничипiр, вилазячи з ями, Журитися або
вiддаватися горю - не в звичках громадян тайги. Так партизани можуть
битися, загубивши надiї на перемогу. Мужнiсть - могутнє слово! Це - мiць
тiла й сила розуму; геройство терпiння й слабкiсть людяностi; жорстокiсть
i жалiсть; це ясний погляд певного себе представника роду.
- Немає з чим зимувати, - зауважив бродяга, байдуже розглядаючи все
навкруги. Тiльки _чи бачив вiн що, крiм жахливої пустелi в собi?
- Куди ж воно зникло?
Бродяга не чув Ничипора. На ручаї ще стелилася пара. В її клубках
бродязi вималювалися рiзнi силуети. Вiн побачив мерця, котрому доручив
охороняти схованку, йому здалося, що мрець ходить по водi i ставить стовпи
заявок на берегах.
- Я тебе вбив чесно, - сказав, наче крiзь сон, бродяга, - ти був
жахливий п'яниця. Ти на мене вистрелив з револьвера, а я нiколи не даю
промаху.
Ще хвилину постоявши, рушив вiн у долину, i Ничипiр пiшов за ним. Вони
йшли травою, що скидалася на мох, сухий i знефарблений сонцем. Бiля
промивочного жолоба валялася лопата, заросла травою. Мотика лежала на
зотлiлому мiшку, котрим ношено було пiсок до промивки. Ще висiло на жолобi
цеберко - _ним лито воду на жолоб. Примiтив iз примiтивiв! Нiби дiти
гралися на пустельному лузi, загачуючи пiском ручай. Ради цiєї споруди
треба було стiльки йти болотами й хащами, перелазити гори, кинувши увесь
свiт, пiти на край його?!
- Спробуємо, - пролунав голос бродяги, хрипкий вiд жадоби. Вiн почав
кружляти по долинi. Вiн не копав, хоч Ничипiр i носив за ним лопату. Сиве
волосся бродяги вибивалося з-пiд вухатої шапки. В ньому прокинувся старий
тайговий вовк, одвiчний шукач золота. Не раз вiн бачив чуже щастя, як
з'являлося воно несподiвано з неплiдного пiску. Ба й своє власне
траплялося не раз хватати за горлянку i пропивати й програвати його за
день або за одну минучу нiч. I кожного разу, коли вiн потрапляв на новi
мiсця, йому здавалося, що вiн молодшав.
- Чого ти шукаєш? - питав Ничипiр.
- Золота, - була вiдповiдь. Бродяга нахилявся до землi, виривав
травинку i пробував її жувати. Вiн ставав навколiшки й придивлявся, як
хиляться сухi стеблинки пiд легким вiтром. Так пройшла година. Ничипiр
сидiв уже на землi, чекаючи краю всiх манiпуляцiй. Лопата нагадала йому
iншi мiсця й iншi обставини, його очi заплющились, i вiн зовсiм забув, де
вiн є. Нарештi його розбудив таємничий голос бродяги.
- Ходiм, - сказав цей. Не доходячи одного мiсця, з якого бродяга не
зводив очей, зупинилися.
- Бачиш? - почув Ничипiр. - Он кочка!
Ничипiр справдi побачив невеличкий горбочок, що ледве витикався з
трави. Нiчого прикметного горбок не мав.
- Золото буває кочкове, - пояснив бродяга, - коли воно виходить на
поверхню. Знайди гарну кочку, i тобi не треба буде працювати через цiле
життя.
- А як її знайти?
- Шукай. Переживи стiльки невдач, як я, - i ти знатимеш. Одну можу
сказати ознаку - на кочцi трава хилиться проти вiтру. Не за вiтром, а
проти.
Вони пiдiйшли до горбка. Ничипiр намiрився лопатою, але бродяга вирвав
її у нього з рук i почав ставити хрести навкруги горбка. "Золото може
втекти", - пояснив вiн i мовив закляття.
- Копай, - зовсiм без голосу сказав.
I тодi почалась вакханалiя на Золотому Ручаї. Двоє людей збожеволiло.
Як буває мчать до фiнiшу на змаганнях - так поспiшали компаньйони. Горбок
було розкопано й пiсок з нього перенесено до жолоба. Бродяга взявся за
цеберку i став лити воду. Для справжньої роботи було одведено струмок води
з ручая, i дошка з прибитими планками правила за корито, але вiн вирiшив
скористатися спорудою, що на нiй вивчалося пробу. Вiдро тремтiло в його
руках. Це був азарт грача, що чекає щасливої карти. Ничипiр стояв без руху
i хвилювався, як ще нiколи. Вода лилася, потроху зносячи пiсок. Бiля
планок заблищали крупинки золота. Ничипiр насипав решту пiску з кочки.
Знову цеберком набирав бродяга воду i помалу виливав на жолоб. Нарештi вiн
поставив вiдро i нахилився: золото позалишалося бiля кожної планки. Воно
скидалося на блискуче пшоно. Бродяга позбирав його в жменю.
- Менi траплялося, - зауважив вiн, - намивати iз сотнi пудiв пiску до
трьох золотникiв. А зараз ми вже заробили по сотнязi на брата. Тепер ти
вiриш, що це Золотий Ручай?
Бродяга пересипав пiсок з руки у невеличкий шкiряний капшук i мiцно
зав'язав його. Потiм поклав за пазуху.
- Сiдай, - закричав вiн до Ничипора, сам сiдаючи на березi, - сiдай i
слухай, як годиться дякувати боговi тайги.
Вiн заспiвав: "Гаї-оге-лалай!" Фраза ця мала багато вiдтiнкiв i змiсту.
Бродяга її повторював, як бойовий приспiв, пiсля кожної строфи, що її вiн
спiвав чужою мовою.
Надвечiр було намито чимало золотого пiску. Компаньйони ледве стояли на
ногах: вони не мали й рiски в ротi з самого ранку. Холодний вiтер дмухав
на їхнi спiтнiлi обличчя, та вони не почували цього. Коли сонце зайшло,
одразу не зрозумiли, чому стало темно працювати. Жадоба не вгавала навiть
тодi, коли їх валила з нiг утома. _Який _довгий мусив бути день, щоб
задовольнити шукачiв золота, що напали на багате мiсце! Нарештi темнота
покрила долину й ручай i припинила промивку.
Ничипоровi закортiло опинитися в приїсковi "Веселий". Вiн помандрував
би на приємний вогник у вiкнi барака, де жив брудний монгол Лi-Тiн. На
дверях вiн став би й свиснув переможно, як це вiн умiє. Усi голови
повернулись би до нього. "Ничипiр прийшов, Ничипiр прийшов!" - загуло б по
хатi. А вiн пiдiйшов би до великого столу i, розсунувши грачiв у карти,
брязнув би пiском перед собою. Одразу б у нього знайшлися десятки
розповiсти про них, як вони вiдважно й хитро скрiзь билися.
- Вони добре вмiли умирати, - повторив чернець сентенцiю, що її вiн
мовив уже в музеї воскових фiгур, - та й взагалi у вас добре вмiють тiльки
умирати. Англiйськi журнали сiмнадцятого столiття виповнено портретами
ваших гетьманiв та полковникiв, вiйськовi спецiалiсти вивчають їхнi походи
та переможнi бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторiнку
iсторiї випливе новий могутнiй життєздатний народ, та все раптом летить
шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всi славнi дiла, полковники
розкiшно умирають, четвертованi, колесованi, на кiл посадженi, у мiдних
биках пiдсмаженi, або стають московськими боярами, кличуть до себе воєвод
i - ганьба! - стають рабами, незвойованi, неподоланi на полi бою, не
примушенi силою до покори.
- Кажете - добре вмирали? - Остюк аж нахилився до ченця.
- Умирали так, як нiхто в цiлому свiтi не вмирав. У вас є якась
гордiсть смертi. Скiльки ваших прадiдiв умирало, сидячи на палi на майданi
або при дорозi, мовчки усмiхалися iз своїх ешафотiв, лаяли ворогiв i
кепкували з них. Жодного стогону не зривалося з уст. Очi були яснi, як
небо над головами, мужнi серця рiвно стискалися, тремтiли вiд напруження
м'язи, з котрих злуплювали шкiру i, посипавши її сiллю, тулили до живого
м'яса.
- Чому ж вони не билися до загину?
- Вони були довiрливi, коли ворог хотiв їх ошукати, вони були нетривкi
там, де треба було перечекати, вони були жалiсливi там, де ворог удавав,
що просить милостi.
Остюк силкувався зрозумiти, куди хилить розмову чернець. Серед усiх цих
слiв десь мусив висiти гачок на його думку. Може, цим гачком був сором, що
його вiдчув Остюк, змушений визнати незнання свого минулого?
-_ Яка ж у вас професiя, побратиме, поза монастирем? - запитав нарештi
Остюк.
- Я iнженер, - скромно одказав чернець, - гiрничий iнженер.
- Можна подумати, що ви iнженер чужої iсторiї, - сухо промовив Остюк, -
але я подумав, що вам просто набридло чекати нашого друга. Скiльки ви вже
менi про це говорили?
Йому стало боляче вiд подiбних розмов. Що саме болiло - вiн не знав,
можливо не факти, а сам тон розповiдi. Чернець вибачливо усмiхнувся i,
поправляючи окуляри, заховав за цим рухом лукавий блиск очей.
- Ви божевiльний, - лагiдно зауважив Остюк i устав з лави, - коли я вас
досi слухав, то тiльки через те, що не знав цього. Щось iще маєте менi
сказати перед тим, як я пiду?
- На мою думку - ви не пiдете, - засмiявся чернець, - бо вам потрiбнi
тi папери, що їх принесе наш незнайомий друг. А потiм, - глузливо сказав
вiн, - з якої це пори Остюк боїться слiв? Хiба ви не мужчина i не можете
захищатися? Адже ви добре знаєте, що голова в мене не гаряча i мозок у
мене не хворий?
Остюкове серце враз виповнилося гордiстю. Безконечнi бої за надбання
революцiї промайнули перед його очима. Вiн вiдчував себе нiби в глибокому
рейдi, пройшовши лiнiю ворожого фронту.
- Нам по дорозi з кожною країною, котра вивiсить червоного прапора, -
сказав вiн тихо й переконано, - всi нацiї борються у нас за одне дiло - i
це дiло є вищим за iнтереси окремих нацiй. Нiхто ще не довiв, що новий
панiвний клас - пролетарiат - може бути нацiоналiстичним, може товпитися в
рамки однiєї нацiї з нiбито бiльшим культурним минулим. Звiдси -
неможливiсть того, що ви називаєте ошуканством, - коли ви серйозно так
думаєте, а не викликаєте мене на одвертiсть. Доведiть менi.
Чернець одкотив рукав на лiвiй руцi й показав Остюковi великий шрам вiд
розривної кулi. Свiтло лiхтаря лилося на руку, як молоко. Шрам такий, нiби
м'ясо вирвала тигрова лапа.
- Я був у союзi "Спартак", товаришу, --залунала його мова, -я бився за
Ради i сидiв у в'язницi. Ради-єдина система влади, що її приймає
пролетарiат. Система ця потребує пролетарiату нацiональне свiдомого. Там,
де свiдомiсть ця стане зарозумiлою - нiчого доброго не вийде.
- Ви, значить, нiмець? - запитав Остюк.
Замiсть вiдповiсти - чернець устав на ноги i повернувся обличчям до
Остюка. Обличчя його було в тiнi.
- Он вiн iде, - прошепотiв вiн, - сiрий костюм. Слiдкуйте за значком та
краваткою.
Незнайомий пройшов близько. Це був той, кого вони шукали. Остюк зблiд,
побачивши обличчя людини в сiрому костюмi. Коли незнайомий (Остюковi вiн
був знайомий!) пройшов далi, чернець пiшов за ним, як мисливець, а Остюк
загорiвся помстою. Сталася цiлковита несподiванка: Остюк захотiв
одвертостi.
- Ця людина з нашого радянського представництва, - вiн поiнформував
ченця, одразу викриваючи себе з головою, - коли ви сказали менi про цiкавi
документи, за котрi наше радянське представництво заплатило б добрi грошi,
я вирiшив не йти ще до лiкарнi та спробувати одержати тi папери. Грошей у
мене не було - ви менi їх дiстали. Ви використали якiсь таємнi зв'язки, i
ось тепер ця людина iде перед нами. Зрештою я бачу й причину, чому менi
захотiлося дiстати папери, я вiдволiкав день операцiї в лiкарнi: свою
смерть. Якi там у нього можуть бути папери - у цього продажного гада?
Чернець стиха смiявся:
- Ви, побратиме, врятували менi життя. Я хотiв вам цим трохи вiддячити.
Менi вже давно треба зникнути з Парижа, бо незабаром мене зловлять. Я
кiнчав свої справи перед тим, як ви мене побачили утоплеником, жертвою
моїх конкурентiв.
- Я хочу i його кiнчити, - сказав Остюк, не слухаючи ченця, - i лягти
до лiкарнi. Своїми розмовами про те, як ми умираємо, ви розбудили мене до
чогось.
Найблискучiша в Парижi вулиця - Рiволi - вступила в годину найбiльшої
метушнi. Вiкна крамниць слiпили очi. Автомобiлi - цiла армiя чорних жукiв
- сунули вулицею, як лава. Рух був конвульсивний: паличка ажана
затримувала його i дозволяла знову поновитися. Складалося враження, що
мiстом повзе плисковата чорна глиста - зупиняється, розтягуючись;
здригається, рушаючи; вимащує мокрим черевом асфальт, котрий блищить i
западається пiд лiхтарями, вiддзеркалюючи їхнє свiтло. Мисливцi, iдучи за
звiром, наблизилися до вулицi Нового Мосту i повернули лiворуч. Iнодi,
коли трохи завмирав галас сирен та крики газетярiв з вечiрнiми випусками,
- докочувався до вуха поважний церковний дзвiн. Вiн розходився над мiстом,
як блюзнiрство з машин i темпу вулиць.
- Це дзвонять близько - в С.-Жермен Оксеруа, дзвонять там, звiдки
близько чотирьохсот рокiв тому вiдзначили початок Варфоломiївської
рiзанини. Тодi цей дзвiн кликав рiзати гугенотiв ad majorem Dei
gloriam[8]...
- А тепер вiн кличе рiзати зрадникiв революцiї, - Остюк хутко перебив
ченця, нiби збираючись довго говорити, але замовк, ледве вимовивши фразу.
Йому закортiло опинитися в степу, де нiхто б не перешкодив.
- У вас виросте могутнiй пролетарiат, - сказав чернець Остюковi згодом:
вiн мов увесь час тримав у головi цю тему, - численна армiя тих, що
вiдродять країну. Вони побудують новi заводи на мiсцях, де є руда,
вугiлля, сировина, вони прив'яжуть до себе селянство машинiзацiєю важкої
степової роботи, органiзацiєю занедбаного селянського господарства, вони
привернуть до себе селянина, маючи одну мову з ним i творячи цiєю мовою
велику культуру пролетарського класу.
Незнайомий дiйшов до Нового Мосту i оглянувся навкруги себе. Остюк i
чернець iшли просто на нього, не вiдокремлюючись i не подаючи жодних
знакiв. Незнайомий помiтив уже Остюкове шкутильгання i окуляри ченця. Вiн
рушив на мiст, зрiдка недбайливо поглядаючи на боки. Остюковi прийшла на
пам'ять Лоретта. Постать її вiн убачав у кожнiй жiнцi на вулицi, її
гаркавий смiх лунав йому з кожних уст. Вiн тримав своє серце, котре хотiло
розколотися. Раптом йому здалося, що вiн бачить Лоретту. Вона йшла з
худорлявим офiцером, похиливши голову, сумна усмiшка нiби блукала на устах
її. Остюк уявив собi розбите серце її, дитину, що плавала вже в Сенi, - i
наче жменю сухого пiску кинув хтось в обличчя йому. Жiнка з офiцером
пiдiйшла ближче - це була не Лоретта. Коли вони проходили повз Остюка, вiн
помiтив, що у жiнки заплющенi очi. Невеличкий пароплав на Сенi внизу
пронизливо закричав, причалюючи до Нового Мосту. Електрична реклама на
сусiдньому мосту Мистецтв показувала контур келеха, зроблений з блакитних
ламп, i червонi краплi електричного сяйва падали в келех з чорного неба,
на котрому горiла назва.
- Увесь Новий Мiст побудовано з каменю зруйнованої в'язницi Бастiлiї, -
сказав чернець, коли було пройдено половину мосту, бiля монумента Генрiху
IV. Умовлене мiсце починалося вiд монумента. Незнайомий вибрав темну смугу
бiля поручнiв мосту i став у тiнь. До нього зараз же пiдiйшли чернець i
Остюк. Чернець пiднiс над головою кулак, щоб незнайомий їх упiзнав: це
була умовна познака.
- Контрреволюцiї служиш, браток?
Незнайомий здригнувся, зачувши голос Остюка. Навкруги наче навмисне
стало малолюдно. Остюк пiдiйшов до зрадника щiльно i заглянув йому в вiчi.
Жалюгiдний хаос побачив там Остюк. Все заглушаючи, пiднялася в ньому хвиля
слiпої жорстокостi. Вiн загубив владу над своїми вчинками. Десь, наче з
нiчної мли, на момент повстали перед ним вiтряки його батькiвщини. Крила
їхнi кружляли, як пропелери. Остюк схватив зрадника за груди i за пояс,
пiдняв його над поручнями i кинув у Сену. Там саме проходив пароплав.
Людина в сiрому костюмi ударилась об залiзнi бильця борту, хряснули
кiстки, хлюпнула потiм вода. Остюк зiперся на поручнi мосту i загубив
свiдомiсть. Останнє, що побачив - були червонi краплi, котрi падали в
келех на мосту Мистецтв.
I сниться чудний сон маршаловi. За Кiчкаським мостом стоїть його кiнна
дивiзiя. Неймовiрно сяє мiсто на островi Хортиця. Мости з острова, як
павучинi лапи. Днiпрова вода внизу яскраво-зеленого кольору. Шахай:
"Здобудь менi мiсто, Остюче". - "Понiмаєш, - одповiдає маршал, - треба
сюди ще Галатових кулеметiв". Шахай: "Там кулемети не поможуть! Я битиму з
важких гармат, а Марченко полетить аеропланом i скине сотню бомб". Остюк
пригадує, що Марченка було розстрiляно з ворожого кулемета, пригадує
безголове, понiвечене тiло свого бойового товариша, йому стає страшно.
"Марченко мертвий!" - кричить Остюк, але Шахай маше прапорцем, i до нього
летить Марченко. Вiн салютує, перегнувшися через борт машини, i летить усе
вище й вище. Остюк говорить команду полкам. I в цей час над мiстом
з'являються контури келеха i кривава рiдина крапле з нього. Мостами з усiх
бокiв залiтає до Хортицi кiннота. З жахом Остюк помiчає червоний прапор на
виконкомi. "Хлопцi!"-кличе командирiв маршал, i йому здається, що всi
глузують з нього. Вiн виймає револьвера i хоче застрелитися, його душить
ганьба, але хтось одводить руку од голови. "Божевiльний - це Париж!" -
кричать йому на вухо. I справдi - бригади стоять бiля Аустерлiцького
мосту, а гарматники тягнуть важкi гармати до Ботанiчного саду. Маршал
одразу уявляє собi мапу Парижа. Нiби блакитна шабля, лежить посерединi
Сена. Командири чекають наказу. Остюк розбиває кiнноту натроє. "Перша
бригада пiде звiдси набережною С.-Бернарда, поверне лiворуч на бульвар
С.-Жермен", - каже маршал, i немає жодного сумнiву в його голосi. Бригада
помчала. Остюк iнструктує командира другої. Мовчки салютує шаблями
бригада, i Аустерлiцький мiст гуркотить i гнеться пiд такою кiлькiстю
коней. Залишається бiля Остюка його улюблена третя бригада. "За мною!
Рушай!" - командує маршал i, як диявол, веде полки. Не торкаючись землi,
летять за ним кiннотники до площi Бастiлiї. Промайнула вулиця С.-Антуан.
На колишнiй Гревськiй площi маршал заарештував управу мiста. Вулиця
Рiволi, Луврський палац, Тюльєрiйський сад, усе мчало назустрiч i зникало
за плечима. Порожнi вулицi, замкненi вiкна i дверi - так стрiвав Остюка
переможений Париж. На площi Згоди бiля Луксорського обелiска маршал
побачив уперше крiзь вулицю Єлiсейських Полiв - Трiумфальну арку. Раптом
над нею з'явилися контури келеха i кривава рiдина почала капати з нього.
Жах охоплює Остюка. Велетенське мiсто ковтнуло його бригади. Вони
розгубляться серед тисяч вулиць! Маршал плаче, i вiрний Флорiда
здригається пiд ним. Позаду схлипує вся бригада. Тодi з-помiж статуй мiст,
котрi оточують площу, оживає в павiльйонi статуя мiста Марселя i голосом
ченця кричить на всю площу. Маршал вiдчуває, що у нього болить вухо вiд
цього крику. "Ти ще видужаєш, побратиме, - кричить чернець, - у вас буде
прекрасна столиця!" Над павiльйоном мiста Марселя з'являються контури
келеха, й кривава рiдина починає...
ШОСТА ПIСНЯ
Голос:
У пiснi шабля татарву сiче,
У думi - за дружину вiрну править.
Бредуть, спiвають люди без очей,
Перебираючи струну i славу.
Лише про честь - слiпий речитатив,
Про вiрнiсть i хоробрiсть побратимiв.
Розчiсувачi грив старих часiв,
Важких боїв-бояни нелюдимi!
За тьмою - тьма, як доля кочова,
В обличчя - непрозорий вiтер лине.
У темрявi сiдають спочивать,
У тьму iдуть, намацавши стежину.
Не повторити, як бринить струна!
Який у неї урочистий голос!
Басок тривожно й грiзно застогнав.
Альти пiшли у вимрiяне соло.
Вперед! Завжди вперед летiть, вiдважнiї
Плечима до плечей ставайте, дружнi!
Хор:
Через моря, пустелi та мiражi
Iде вона - достойна й мудра мужнiсть.
Людина зупинилася проти вiтру, що дмухав за течiєю вздовж долини, де
текла рiка. У подихах вiтру виразно чулось швидке посування зими. Дерева
на крутих схилах берегiв - сосни й лиственицi - шарудiли так, нiби з них
сипався ввесь час пiсок. Сiрi, як повсть, хмари закривали небо. Людина
обшукала очима береги. Зовсiм непомiтнi ознаки звернули на себе увагу.
Пiдiйшовши ближче, обидва компаньйони знайшли'там слiди колишньої стоянки
одного з багатьох синiв великої тайги.
- Я тебе не дурив, - було резюме першого, - це той Золотий Ручай.
Вiн оглянувся навкруги, пригадуючи i вiдновлюючи в пам'ятi знайомi
мiсця.
- Он висять шматки шапки, - закiнчив вiн, - я його убив пiд отим
деревом. Там же й покинув. Ми прийшли, Ничипоре.
Другий нiчого на це не вiдповiв. Вiн сiв роззуватися. Знявши важкi
чоботи, розмотав онучi i почав одривати од нiг шматки шкарпеток, котрi
зотлiли на його пальцях. З тисячу кiлометрiв пройшли вони за мiсяць вiд
табору "Веселий". Перерiзали стежками гiрський кряж, потрапили до
невiдомої рiчки, пiшли нею до вiйстя i повернули в долину, звiдки витiкав
ручай.
Перший бродяга назбирав сухого суччя i розпалив багаття. Другий став
грiти пораненi ноги. Речi лежали купою - так, як їх було скинуто з плечей.
Рушницi висiли на гiлках. Ничипiр простяг руку до фляги i сьорбнув з неї
спирту.
- Не поспiшай, - зауважив компаньйон його. Знову мовчали, нiби
слухаючи, як лускало дерево у вогнi.
- Бгаток, не дгеф, - почулася запiзнiла вiдповiдь Ничипора, - од
гогiлочки люди веселiшають.
Вiн таки гаркавив. Обличчя, подзьобане вiспою, зайшлося усмiшкою. Од
спирту ожили стомленi м'язи. Не взуваючи чобiт, став ходити бiля вогню,
одчепив чайника, побiг по воду, повiсив чайника над вогнем. Потроху
смеркало, i ватра ставала жовтiшою. Унизу блищав ручай, вiн одсвiчував
нiби золотом, що лежало невiдоме в ньому i навкруги по долинi. За сiрою
пеленою хмар мов западалася чорна безодня, посилаючи землю в глибiнь
вечора. Вода закипiла. Як завше на нових мiсцях, людей охопила апатiя.
Було млосно вiд однiєї думки, що поблизу пiд рукою є жовтий пiсок, який
наче крил начепить вимученiй людськiй iстотi. Вiн перекине цiле життя, як
гору, вiдкриваючи прекрасну далину теплих земель. Не буде скаженiти
навкруги бiле снiгове мовчання. Не буде висiти на ниточцi над головою
смерть.
Чайник закипiв дужче. Пара била з носка, - _i почала бряжчати покришка,
зашкварчала вода, падаючи у вогонь. Компаньйони прокинулись. Нашвидку
сьорбнувши чаю, побiгли в долину i ходили там до повної темноти. Розiклали
багаття над самою водою. Вiдбившися у водi, запалав високий вогонь, i
скидався вiн на вогненний довгий меч iз двома клинками. Тут, де на тисячi
кiлометрiв не було й слiду людини, поставлено в рiку отакий меч. I вiн не
гас.
- Незаймане мiсце, - сказав бродяга, - _ми тiльки встигли переконатися,
що золото поверху розкидане, - i я убив його, щоб повернутися самому сюди.
Ти знаєш, що я хворiв i втратив лiтнi мiсяцi. Та й тепер ми навряд чи
встигнемо щось i зробити. Днями випаде снiг. Ми тут перезимуємо i на весну
вiзьмемось до роботи. Залишились консерви та борошно, що його я принiс той
рiк з убитим. Додавши ще наших запасiв, ми легко пересидимо зиму. Можна ще
полювати.
Ничипiр потрапив ногою в яму. Його товариш спотикнувся й собi. Далi
видко розкидану землю.
- Тут хтось уже був, - пробурчав бродяга i наблизився до води. Там
побачив корито для промивки золота. Вiн запалив сiрника: спорудою вже
давно не користувалися.
- Значить, ми спiзнилися? - Ничипорове запитання змусило бродягу
насторожитись i погасити сiрника. Далi вiн i згадав, що зброя бiля табору.
- Завтра побачимо, - була його вiдповiдь, i вiн замугикав пiсеньку, щоб
заспокоїти Ничипора. Меч на березi погасав. Люди вповнi вiдчули втому.
Посiдали бiля вогню й поснули. Але невгамовний iнстинкт розбудив їх майже
одночасно через годину. Пiшли на гору до речей, роздмухали вогонь,
присунули моху, щоб тлiв, повiсили на дерево їжу i мiцно поснули, обнявши
рушницi. Закони тайги кажуть, що бiля вогню не можна убивати, отож сон
їхнiй був цiлком безпечний. Разiв кiлька прокидалися - то один, то другий
- i годували вогонь. Нiч була холодна, наче скрiзь лежав уже снiг i лише
до цiєї долини не долетiли його пелюстки. Ничипiр когось вночi душив,
хряскiт кiсток розбудив його. То клацав зубами обдертий вовк, що боявся
наблизитися до вогню. Вiн злякано втiк, побачивши живу iстоту. Це було
продовження сну. Бродяга безперестанку мучився ввi снi. Страховища якiсь
трусили його, вiн. силкувався прокинутись, iнстинкт пiдказав, що на нього
дивиться компаньйон чудними очима. Та Ничипiр уже знову спав.
Сни їхнi схрещувалися один з одним, як шпаги. Свiдомiсть блукала мiж
рефлективними видiннями, вона щохвилини могла виринути на поверхню. Поруч
дихали двi сильнi людини, iнстинкт життя в них бився в кожнiй жилцi. Обоє
вiдчували, що небезпека є: вона причаїлася скрiзь, в усiх кутках мозку.
Картини сну овiвалися цим холодним подихом небезпеки. Обоє мiцно спали,
але пiднеси один з них руку або пiдведи голову - зараз же вiн побачив би
розплющенi очi компаньйона, i воля до життя визирнула б з них. Люди
великих мiст не знають, коли ходить бiля них смерть, коли вона торкається
їхнього чола холодними пальцями, коли вона дмухає на них смердючим ротом.
Вони бояться смертi, не знаючи, коли вона прийде. Люди в тайзi часто
бачать смерть. Мозок їхнiй не сприймає iнших думок, крiм думок про життя,
про борню за нього, про пiдмiну своєї загибелi - загибеллю хоч усього
свiту. Через те, що вони борються тiльки для того, щоб жити, - вони швидко
розпiзнають мiсця, де ходить небезпека.
Тим часом постав ранок. Морозний вiтер посунувся вниз iз гiр. Бродяга
подивився на долину i на ручай. Туман постелився низько, як газова завiса.
- Отак нас французи душили газом, - почулося вiд Ничипора: вiн
прокинувся майже одночасно. Слiдом же за словами пролунав дикий, одчайний
свист Ничипора. Це було високе мистецтво свисту. Лiси ожили, заурчали
розколини в скелях, пiшла безконечна луна, розбилася на вiдтiнки, все нiби
стрепенулося, зачувши неймовiрний свист. Бродяга захоплено подивився на
свого компаньйона. I, разом скочивши на ноги, стали готуватися.
Пiд деревом, де мав лежати хоч кiстяк людини, не було нiчого. "Певно,
розтаскали звiрi", -зауважив бродяга i повiв Ничипора до сховища з
провiзiєю. "На самому днi, - сказав вiн, - провiзiя, поверх неї
iнструменти, потiм сосновi вiти, листя, камiнь, земля".
Пiдiйшли до сховища i побачили розкидану землю, витягнутий камiнь i
порожню зовсiм яму: i слiду тих речей, що там мусили лежати.
Спочатку це був якийсь клубок. Потiм обоє попадали в яму. Блискавична
лють штовхнула їх одне до одного. Перший ударив Ничипiр, що вiдчув себе
зрадженим. Вiн бив, не пам'ятаючи нiчого - то протестував iнстинкт життя,
поставлений перед фактом можливої безглуздої смертi вiд голоду. В ямi, де
тiсно було вимахувати кулаками, обоє стали повертатися до свiдомостi.
Тайга має неписанi закони, i це вона заспокоїла компаньйонiв. Коли двом
iстотам загрожує смерть, то обидвi мусять разом боротися за життя.
Найзапеклiшi вороги стають поруч проти єдиної небезпеки. Тодi свiт
робиться зовсiм пустельним: крiм двох iстот- одного роду, двоногих,
короткоруких, свiдомих - нiчого не iснує.
- Пусти, - порушив мовчанку бродяга.
- Дурнi ми, - засмiявся Ничипiр, вилазячи з ями, Журитися або
вiддаватися горю - не в звичках громадян тайги. Так партизани можуть
битися, загубивши надiї на перемогу. Мужнiсть - могутнє слово! Це - мiць
тiла й сила розуму; геройство терпiння й слабкiсть людяностi; жорстокiсть
i жалiсть; це ясний погляд певного себе представника роду.
- Немає з чим зимувати, - зауважив бродяга, байдуже розглядаючи все
навкруги. Тiльки _чи бачив вiн що, крiм жахливої пустелi в собi?
- Куди ж воно зникло?
Бродяга не чув Ничипора. На ручаї ще стелилася пара. В її клубках
бродязi вималювалися рiзнi силуети. Вiн побачив мерця, котрому доручив
охороняти схованку, йому здалося, що мрець ходить по водi i ставить стовпи
заявок на берегах.
- Я тебе вбив чесно, - сказав, наче крiзь сон, бродяга, - ти був
жахливий п'яниця. Ти на мене вистрелив з револьвера, а я нiколи не даю
промаху.
Ще хвилину постоявши, рушив вiн у долину, i Ничипiр пiшов за ним. Вони
йшли травою, що скидалася на мох, сухий i знефарблений сонцем. Бiля
промивочного жолоба валялася лопата, заросла травою. Мотика лежала на
зотлiлому мiшку, котрим ношено було пiсок до промивки. Ще висiло на жолобi
цеберко - _ним лито воду на жолоб. Примiтив iз примiтивiв! Нiби дiти
гралися на пустельному лузi, загачуючи пiском ручай. Ради цiєї споруди
треба було стiльки йти болотами й хащами, перелазити гори, кинувши увесь
свiт, пiти на край його?!
- Спробуємо, - пролунав голос бродяги, хрипкий вiд жадоби. Вiн почав
кружляти по долинi. Вiн не копав, хоч Ничипiр i носив за ним лопату. Сиве
волосся бродяги вибивалося з-пiд вухатої шапки. В ньому прокинувся старий
тайговий вовк, одвiчний шукач золота. Не раз вiн бачив чуже щастя, як
з'являлося воно несподiвано з неплiдного пiску. Ба й своє власне
траплялося не раз хватати за горлянку i пропивати й програвати його за
день або за одну минучу нiч. I кожного разу, коли вiн потрапляв на новi
мiсця, йому здавалося, що вiн молодшав.
- Чого ти шукаєш? - питав Ничипiр.
- Золота, - була вiдповiдь. Бродяга нахилявся до землi, виривав
травинку i пробував її жувати. Вiн ставав навколiшки й придивлявся, як
хиляться сухi стеблинки пiд легким вiтром. Так пройшла година. Ничипiр
сидiв уже на землi, чекаючи краю всiх манiпуляцiй. Лопата нагадала йому
iншi мiсця й iншi обставини, його очi заплющились, i вiн зовсiм забув, де
вiн є. Нарештi його розбудив таємничий голос бродяги.
- Ходiм, - сказав цей. Не доходячи одного мiсця, з якого бродяга не
зводив очей, зупинилися.
- Бачиш? - почув Ничипiр. - Он кочка!
Ничипiр справдi побачив невеличкий горбочок, що ледве витикався з
трави. Нiчого прикметного горбок не мав.
- Золото буває кочкове, - пояснив бродяга, - коли воно виходить на
поверхню. Знайди гарну кочку, i тобi не треба буде працювати через цiле
життя.
- А як її знайти?
- Шукай. Переживи стiльки невдач, як я, - i ти знатимеш. Одну можу
сказати ознаку - на кочцi трава хилиться проти вiтру. Не за вiтром, а
проти.
Вони пiдiйшли до горбка. Ничипiр намiрився лопатою, але бродяга вирвав
її у нього з рук i почав ставити хрести навкруги горбка. "Золото може
втекти", - пояснив вiн i мовив закляття.
- Копай, - зовсiм без голосу сказав.
I тодi почалась вакханалiя на Золотому Ручаї. Двоє людей збожеволiло.
Як буває мчать до фiнiшу на змаганнях - так поспiшали компаньйони. Горбок
було розкопано й пiсок з нього перенесено до жолоба. Бродяга взявся за
цеберку i став лити воду. Для справжньої роботи було одведено струмок води
з ручая, i дошка з прибитими планками правила за корито, але вiн вирiшив
скористатися спорудою, що на нiй вивчалося пробу. Вiдро тремтiло в його
руках. Це був азарт грача, що чекає щасливої карти. Ничипiр стояв без руху
i хвилювався, як ще нiколи. Вода лилася, потроху зносячи пiсок. Бiля
планок заблищали крупинки золота. Ничипiр насипав решту пiску з кочки.
Знову цеберком набирав бродяга воду i помалу виливав на жолоб. Нарештi вiн
поставив вiдро i нахилився: золото позалишалося бiля кожної планки. Воно
скидалося на блискуче пшоно. Бродяга позбирав його в жменю.
- Менi траплялося, - зауважив вiн, - намивати iз сотнi пудiв пiску до
трьох золотникiв. А зараз ми вже заробили по сотнязi на брата. Тепер ти
вiриш, що це Золотий Ручай?
Бродяга пересипав пiсок з руки у невеличкий шкiряний капшук i мiцно
зав'язав його. Потiм поклав за пазуху.
- Сiдай, - закричав вiн до Ничипора, сам сiдаючи на березi, - сiдай i
слухай, як годиться дякувати боговi тайги.
Вiн заспiвав: "Гаї-оге-лалай!" Фраза ця мала багато вiдтiнкiв i змiсту.
Бродяга її повторював, як бойовий приспiв, пiсля кожної строфи, що її вiн
спiвав чужою мовою.
Надвечiр було намито чимало золотого пiску. Компаньйони ледве стояли на
ногах: вони не мали й рiски в ротi з самого ранку. Холодний вiтер дмухав
на їхнi спiтнiлi обличчя, та вони не почували цього. Коли сонце зайшло,
одразу не зрозумiли, чому стало темно працювати. Жадоба не вгавала навiть
тодi, коли їх валила з нiг утома. _Який _довгий мусив бути день, щоб
задовольнити шукачiв золота, що напали на багате мiсце! Нарештi темнота
покрила долину й ручай i припинила промивку.
Ничипоровi закортiло опинитися в приїсковi "Веселий". Вiн помандрував
би на приємний вогник у вiкнi барака, де жив брудний монгол Лi-Тiн. На
дверях вiн став би й свиснув переможно, як це вiн умiє. Усi голови
повернулись би до нього. "Ничипiр прийшов, Ничипiр прийшов!" - загуло б по
хатi. А вiн пiдiйшов би до великого столу i, розсунувши грачiв у карти,
брязнув би пiском перед собою. Одразу б у нього знайшлися десятки