вибити хоч одну дошку з ненависної теплушки. Вантажилися просто з перону,
асфальт одразу вкрився трiсками з дощок, сiном i кiнськими екскрементами.
Лiхтарi гойдалися вiд нiчного вiтру. Обоз залишався до ранку на станцiї.
Лише розiбрано було по вагонах усi набої та гранати.
Галата викликав комдив до телефону. Комбриг поправив на собi шапку,
кобуру револьвера i шаблю, потiм вiн обережно взяв трубку телефону, нiби
вона була скляна.
- Єсть! - вiдповiв голосно Галат на перше запитання, переклав телефонну
трубку в лiву руку, а правою розстебнув кобуру i взявся за наган.
- Я вам їх уже вiдправив з комiсаром, - вiдповiв вiн далi,
випростовуючись перед телефоном.
Далi Галат мовчки слухав гнiвнi слова комдива, не реагуючи на них
жодним м'язом обличчя. Вiн слухав довго, i слова пропалювали йому мозок,
як розпечене оливо пропалює папiр. Вiд таких слiв дрiт мусив би в степу
мiж стовпами закручуватись, як стружка. Галат не вiдповiдав нiчого
Шахаєвi. Той, сказавши все, що вважав за потрiбне сказати, передав трубку
Остюковi.
- Галате, - почулося од Остюка, - передай там поклон Марченковi, i хай
вiн тебе ще раз застрелить пiсля твоєї смертi. Бийся, Галате, i ховай
Флорiду вiд куль. Мою шаблю не вiддавай вороговi. Ми мусимо розбити
кiльце.
Галат стояв iще, не чуючи вже слiв i наливаючись гнiвом, як кожух
кулемета водою. Вiн повiсив трубку, аж зiгнувши важельок телефонного
апарата, i повернувся до дверей. Його зупинила постать нахабного блiдого
кiннотника, що стояв, упершися в боки i сиплючи iскри з очей.
- Товариш комбриг, - прошипiв кiннотник, - куди ти дiв мого брата? Куди
ти вiдправив iще трьох наших командирiв?
Галат, нiби нудьгуючи, поглянув у вiкно, щось подумав i раптом
притиснув ногу до ноги, звертаючися до кiннотника. Той здригнувся i
випростався.
- Я їх послав за бронепотягом, товаришу. Вони їхатимуть слiдом за нами.
Але кiннотник не був такий простий i не в теплiй водi купаний. Брат
його встиг навчити, як треба поводитися iз зброєю та з командирами. Вiн
побiлiв iще бiльше, i голос його зривався на тонкий вереск:
- Де ти брата мого подiв, комбриг? Братика мого милого куди ти
закопуєш?
Кiннотник схопився за шаблю i вже до половини витяг її з пiхов, але
Галат пiдскочив до нього i ручкою револьвера вибив з пам'ятi. Потiм
загасив лампу й вийшов на перон.
Вiтер, як беззвучна пiсня, пролiтав угорi. Наче пiсля вибуху гармати,
вухо не чуло гудка, i Галат бачив лише стрiмкий фонтан пари бiля димаря
паровоза.
Кiнна бригада, загнана з волi в ешелон, мчала назустрiч боям. Нiч
облягла бригаду i ввесь свiт. Тунель ночi нависав над ешелоном уже кiлька
годин. Багато людей понадягало чистi сорочки. Мовчазний ешелон вiз
бригаду, яка, мов живий таран, мала з'явитися несподiвано перед ворогом.
У бiйцiв уже апатiя й сонливiсть. Було моторошно мчати так у нiчну
темiнь на невiдомий фронт. Наймiцнiшi заснули. Кволi серцем i нервами
метушилися по теплушках, як птахи. Коли б їхню передсмертну енергiю можна
було перетворити на крила, то, певно, все небо закрив би розпачливий
шелест людських крил.
Осiння нiч, пiзня осiнь перед зимою i горiшнiй вiтер неслися назустрiч.
Нарештi ешелон зупинився. Це була глуха станцiя. Звiдси кiнна бригада
шахаївської дивiзiї мала почати наступ, оглянувши коней, порадившись iз
мапами, почистивши кулемети i спробувавши, як виймаються клинки.
Галат не вийшов iз теплушки. Вiн сидiв на лавi за столом, розгорнувши
перед собою мапу. Олiвець вiн тримав так, нiби то була важка шабля. За
теплушкою метушилася станцiя. Iржали приглушено конi. Гуркали колеса
гармат, коли їх скочували з площадки. Цокотiли вiдра бiля водопою.
Стриманий гомiн шести сотень людей навис над станцiєю, не розлiтаючись нi
вгору, нi вбiк. Нiч посiрiла вiд лави туману i вiд далекого загорання дня,
критичного дня в життi кiнної бригади.
До Галата зайшло троє кiннотникiв. Це були делегати вiд бригади.
Комбриг прийняв їх похмуро i непривiтно.
- Куди ти нас ведеш? - сказали всi, перебиваючи один одного, делегати.
- -Я веду вас, - сухо iнформував Галат, не пiдводячи очей вiд мапи, -
на проклятого ворога. Я веду вас на поля, за бiдних людей i за правду.
Кiннотники засмiялися.
- На смерть ти нас ведеш, Галате! Нас одiрвано вiд усього на свiтi, i
ми в кiльцi тут покладемо свої шкури.
- А вибитися треба з кiльця?
Галат обвiв олiвцем велике коло. Кiннотники нахилилися до мапи, але
дивилися вони, як у воду. Мапа перевернула їм душу i надзвичайно пiднесла
авторитет комбрига.
- Осюди треба нам проскочити, - показав делiкатно пальцем один
кiннотник. Його палець пройшовся по мапi, витираючи лiси й озера та
руйнуючи гори. А до гiр отих бригадi треба було б мчати в галопi не один
тиждень!
Кiннотники вийшли задоволенi з командира, їхня природна хитрiсть не
дозволила їм запитати про те, що буде бригадi за бешкет. Тепер усi думали
за розплату, але нiхто не признавався голосно. Делегати поiнформували
бригаду, що Галат знає, куди веде, i кiнна виб'ється з мiшка.
У комбрига були iншi думки. Жорстока неминучiсть хоч би кого могла
увiгнати в розпач, i Галат сидiв, смакуючи темнi лiнiї мапи. Його
приголомшувала лише вiдповiдальнiсть. Краще було б, коли б хтось послав
його в бiй, давши правильний напрямок. Вiн був з тих людей, що знають
таємницю безрозсудної хоробростi i не вмiють написати наказу про наступ.
- Я пускаю бригаду з обох бокiв залiзницi, - бурмотiв сам собi Галат
задумливо, - гармати пiдуть посерединi. Я дiйду до станцiї, вiзьму її i
буду триматися до обiду.
Галат iзгадав бiй пiд Павлiвною. Тодi Остюкова кiннота майже загинула,
вiдтягаючи на себе всi ворожi сили i даючи можливiсть рештi своїх ударити
ворога з флангу i з запiлля. Тодi вони з Марченком визволяли напiвмертвого
Остюка i рятували його божевiльних кiннотникiв. Перемога тодi зiйшла з
сонцем на полки, i раненi забували вмирати.
Тепер Галат мав те завдання, що колись i Остюк. Вiн притягав на себе,
на станцiю, яку мусив узяти, сусiднi ворожi полки. А Шахай, Остюк i решта
бригад дивiзiї пройдуть повз нього, проб'ються крiзь послаблений фронт i
з'єднаються з армiєю. Нiхто не згадає про Галата. Остюк пожалкує за
Флорiдою, а Шахай почне формувати нову бригаду.
Теплушка скидалася на домовину. В одчиненi дверi запливав туман -
одвiчний меланхолiк. Тумани справжнiми хвилями стояли над людьми. Туман не
порiдшав, коли Галат сiв на коня.
Сотеннi обступили його й мовчали.
- Не женiть коникiв, братця. Бережiть силу до атаки.
Галат раптом вихопив револьвер, почувши, як наближається до станцiї
паровоз. Бригада розсипалася поза лаштунками, i дехто вiд'їхав далi.
Четверо сотенних командирiв i п'ятий - брат одного з них - зiйшли з
паровоза. Крiм останнього - всi без зброї. У одного в кишенi був револьвер
пораненого комiсара бригади. Вони повернулися до своїх i, ледве ступивши
на перон, почали страшними словами клясти Галата. Вони хвалилися, що
вимотають йому кишки на телефон, одрубають голову i кинуть її пiд кiнське
копито. Це були хоробрi безумцi. Галата, що сидiв недалеко вiд них,
розвеселила така вигадка смертникiв. Вiн нацiлився з ручного кулемета.
- Стiй!
- Галате, виходь на розправу! Ми твого комiсара худого викинули й
вернулися по зборю. На суд, Галате... - але останнi слова їхнi покрив
рокотом кулемет "шоша", i 'вони попадали на зрошений туманом перон.
Десь пiдiймалося сонце. Почав пiдноситися туман. Галат пiд'їхав до
зiбраної бригади. Ворог почув уже, певне, кулеметнi пострiли, i взяти
станцiю буде тяжко.
Бригада гомонiла й лютувала. Коли б не ворог близько, вона пошматувала
б Галата й розвiялася б по селах. Загальна небезпека тримала ще всiх
укупi.
- Шворень, виходь, - кричали з бригади.
- Шворень хай побалакає! Шворня сюди! Нарештi виїхав i Митька Шворень.
На обличчi в нього була мiшанина з ластовиння, вiспи й шабельних шрамiв.
Вiн посмiхнувся до Галата i почав виконувати наказа бригади.
Галат видобув шаблю - подарунок Остюка. Пiсля першого ж наскоку Шворень
дiзнався, яка тверда була сталь Галатового клинка. Вони збiглися ще раз.
Флорiдi Шворень зачепив вухо. Огир круто повернувся й високо вдарив
заднiми ногами, дiстаючи ворога. Бригада вибухла смiхом. Шаблi ляскали й
дзвенiли. Це було чудне видовисько, атавiзм татарської доби. I, головне,
кожен нiби забув за ворога, за майбутнiй прорив фронту i за руку Шахая.
Шворень нападав уже не так упевнено. Галат навiть зробив спробу напасти
самому. Остюкова наука аж тепер йому знадобилася.
Двобiй тривав далi. Почав пролiтати снiг. Погода була мiнлива, як
вiйськове щастя.
Коли над джунглями лiниво пливе мiсяць, i далекими передгiр'ями лунають
бойовi пiснi полюючих звiрiв, i мускусною парою димлять рослини, i гниють
пнi, повнi чудесних свiтлякiв, як жару незгоримого, зеленаво-блакитних
повнi огнiв; коли бенгальська духмяна весна виллє всi свої безконечнi
теплi дощi, i заплiднiє вiд води земля, i завагiтнiють рiки, широкi й
священнi води, i над джунглями лiниво пливе мiсяць, -
тодi на галявину лiсову вийдуть двоє вовкiв, двоє сiрих братiв. Вони
повиють одне одному смертельний виклик, пiднявши морди до ясного мiсяця.
Оббiжать галявину дружною iнохiддю, бiгтимуть поруч, клацаючи зубами i
торкаючися боками. Зеленi очi жеврiтимуть, як жарини. I тодi вони почнуть
битися.
Могутнiми лапами роздиратимуть одне одному боки. Шерсть летiтиме
клоччями, i вони зiб'ються в один рухливий клубок. Кров i пiт заллють
галявину. Хряск i лють рознесуться навкруги, лякаючи дрiбних i нехоробрих
мешканцiв джунглiв.
Тiльки тигр тодi, ступаючи м'якими лапами, вийде до бiйцiв. Вiн крикне,
i нiби полетить на джунглi безлiч срiбного пилу вiд затремтiлого мiсяця.
Чiтко, розмiрене ступаючи, вийшов на перон невисокий Шахай. Обiйшов
розстрiляних кiннотникiв, що плавали на сухому. За ним не вийшов нiхто з
вагона. Вiн був у сiрiй шинелi, на широкому ремiнному поясi висiла кобура
з револьвером, планшетка з мапою i через плече на ремiнцi бiнокль.
- Ала-а-а! - пролетiло по бригадi i вiдразу вщухло. Шворень i Галат
заклали в пiхви клинки.
- Струнко! -закричав хрипким i задиханим голосом Галат. Вiн вихопив
шаблю i вiдсалютував нею.
Кiнна бригада не зводила очей з комдива. Той здавався надлюдською
силою. Це був гiпноз. Усi чекали, що Шахай скаже магiчне слово i вiд нього
встануть на перонi мертвi. Коли на перонi справдi хтось iз п'яти
заворушився, усiх бiйцiв пройняв дрож, i вони почали чекати ще
неймовiрнiших подiй.
Галат стояв перед Шахаєм, тримаючи в лiвiй руцi повiд. Комдив кинув
йому кiлька слiв. Галат i зсадив бригаду на землю, i коноводи вiдвели
коней. Бригада стала у велику розтягнуту колону.
- Товаришi, - почав Шахай, - сьогоднi ми мусимо пробитись до своїх. Або
ми всi ляжемо славно, напившися ворожої кровi.
Пауза. Гудуть дроти.
- Сюди за мною йдуть iншi бригади нашої дивiзiї. Летять орли кiнної
бригади Остюка, славетної бригади, їхнi революцiйнi прапори заквiтчано
перемогами. На них немає жодної плями.
Пауза. Дроти гудуть на легкому вiтрi.
- Славетнi погромщики й барахольщики! Хоробрi бабники й шкурники! Де ви
позичили совiстi? Де ви зараз очей позичили, дивлячись на мене i не
провалюючись крiзь землю?!
Пауза. Гудуть дроти, i гуде бригада. Незадоволене, зле гудiння багатьох
людей.
- Я плюю на вашу совiсть, бригада! Менi соромно за мою дивiзiю!
Мовчанка.
- Хлопцi, я хочу вiрити, що ви тi ж самi, що ходили зi мною в рейд.
Пам'ятаєте, яка сила ворожа гнулася перед нами? Я поведу вас сам у бiй, i
горе тому, хто оглянеться назад.
Бригада щось прокричала, бруднi й неголенi обличчя заворушилися, i
невiдомо було, яке почуття розчулило бiйцiв.
Шахай дiстав з кишенi папiр i розгорнув його. До бiлого шматка паперу
прикувалися всi очi. Шахай тримав його перед собою мовчки, часом опускав,
i тодi всi очi опускалися за ним. Комдив глянув на Галата.
- Струнко! - прокричав Галат.
Серед зловiсної мовчанки почав читати Шахай прiзвища. Найперше
вiдгукнувся присадкуватий козарлюга, з тої категорiї, що зветься по селах
"старими парубками" Вiн смiливо вийшов з лав бригади i пiдiйшов до Шахая.
поглядаючи через плече назад на товаришiв. Це була безмежно нахабна
постать. Вiн почував, що за ним стоїть всемогутня бригада. Коротке пальто
не сходилося на його випнутих грудях, i руки вилазили з рукавiв. Вiн стояв
перед Шахаєм, лiниво чекаючи, що буде далi. Комдив його викликав недурно,
i бригада може пишатися з нього. Погляд поминав Шахая, блукав десь у
далечинi, i ввесь вигляд кiннотника свiдчив за велику вибачливiсть його до
цiлої людськостi.
- Здай зброю, - почув вiн несподiвано.
Кiннотник задирливо подивився в вiчi комдива. Його серце тьохнуло.
Суворий, твердий i важкий погляд сiрих очей Шахая лiг на нього, як тягар.
Вiн утратив свою нахабнiсть, зробившись винуватим. Вiдчув вогники смертi в
очах комдива. Бригада мовчала, затаївши дух.
Потроху кiннотник зблiд. Вiн був переможений. Наче великий молот ударив
його, i тепер дзвенiло все навкруги дрiбними неприємними звуками. Зняв з
себе пояс iз шаблею i револьвером i кинув на руку Галатовi. Потiм вiдiйшов
на десять крокiв i став самотньо.
Шахай викликав дальшого. З лав вийшов безвусий нiжний юнак i, ще не
наблизившись до комдива, побiлiв, як стiна. Вiн ледве чи чув наказа здати
зброю, але тремтячими руками зняв її з себе, поклав Галатовi на руку i
вiдiйшов, ставши поруч iз першим. Бригада мовчала.
Комдив викликав ще одного, йому вiдповiла мовчанка. Тодi з перших рядiв
почувся несмiливий .голос:
- Уже, - _сказав голос.
Такi вигуки подала бригада ще чотири рази, мимоволi дивлячись на перон.
Шахай далi викликав кiннотникiв. Вони виходили з лав i йшли до комдива,
наче на високу скелю, за якою западається в безвiсть земля.
Коли Шахай перестав викликати, стояло вже шестеро. Галатовi тяжко було
тримати зброю, i вiн її поклав на землю. Викликав передню пiвсотню i
поставив її перед шiстьома кiннотниками. Комдив прийняв команду.
- Галате, - сказав вiн комбриговi кiнної, - здай зброю й ти.
- Шльопнеш? - запитав Галат.
Бригада нiколи не бачила, щоб так ходили люди, як пiшов їхнiй комбриг.
Це була хода людини, що лише могутньою волею випростала своє тiло i несе
його туди, вiд чого тiло тiкало б, не оглядаючись.
- По ворогах революцiї, -скомандував Шахай. Пiвсотня пiднесла гвинтiвки
й нацiлилася. Смертники дивилися на комдива. Вiн востаннє стоїть перед
очима. Вони не керують уже як слiд язиками й потьмареним розумом. I
все-таки вони кричать. Це якийсь хрип. Кричать дужче. Кричать, як пеньки
кричать на зеленiй лiсовiй галявинi.
- Слава Шахаю! - чує комдив, i чує вся бригада. Смертники кричать, i є
небезпека, що до їхнього крику прилучиться бригада.
- Отставить, - каже Шахай, - пiдемо разом усi в бой. Кiннотники бачать,
що опускаються гвинтiвки i Галат, як закоханий, припадає до землi. Бригада
не може цього витерпiти. Вона руйнує лави, збiгається до комдива i
пiдносить його на руки.
Бригада пiшла в наступ, як бригантина, надувши паруси i поскрипуючи
снастями. Станцiю взято, i снiг покрив загибель бiльшостi кiннотникiв.
Решта дивiзiї також прорвалася за вороже кiльце поблизу. Остюк, зробивши
прорив, примчав з полком до мiсця, де, на його думку, загинула бригада i
загинув безумний Шахай.
Остюк побачив обоз, що вiддалявся. Вiн упiзнав здалеку Галата на
захопленiй тачанцi. За ним завмирала пiсня:
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз нами далекi моря!
- Добра була частина - крикнув Шахай, нiби продовжуючи цю пiсню. Остюк
мовчки згодився. Вони переломили шматок черствого хлiба i почали їсти
його, давлячись слиною, в тишi могутнього ранку.
Бiля них мовчав степ. Вороний Флорiда iз сiдлом примчав розгублений i
ображений. Вiн смiливо пiдiйшов до свого першого хазяїна, простяг губи до
хлiба i штовхнув головою Остюка. Над землею сонце показувалося з хмар, як
пофарбована тачанка, i починало обстрiлювати з беззвучного кулемета земнi
позицiї.
Довго ще пiсля того, як бригантина пiшла пiд воду, бiлiли на поверхнi
моря одiрванi паруси її. Регулярнi армiї повстали серед хаосу i руїни.
Стихiя, виступивши з берегiв, знову увiйшла в них.
П'ЯТА ПIСНЯ
Голос:
Щаслива путь, у далеч iдучи!
Топчiть її, орiть важку планету.
Життя - є рух, життя - є числа числ,
I люди в них - безодень силуети.
Таємний час, мов нiч i мов кажан,
У темрявi ховає чорнi крила.
Загоїлось чимало славних ран,
Кривавих ран, що землю напоїли.
Над трупами солдат росте трава -
Незмiнна доля i трави й солдата!
Погас вогонь i жар колишнiх ватр.
На бiвуаках iншi ляжуть спати.
Засiяно поля жорстоких вiйн.
Розвiялись по свiтi ветерани.
Народи йдуть. Часи летять без змiн.
Забутi тiнi iз могил не встануть.
Кружляй же, земле, у крицевiм колi,
Як лiто i зима, добро i зло!
Хор:
Горi з горою не зiйтись нiколи.
А долi людськi в'яжуться вузлом.
Остюк, радянський дипкур'єр, шкутильгаючи, пiдiйшов до поручнiв мосту
С.-Луї i кинув листа в Сену. Це був уже третiй протягом останнього тижня.
Першого листа прочитала Остюковi сама Лоретта, водячи пальчиком по рядках
чорних лiтер. "Такого листа вигадала зла людина, - сказала Лоретта, - дуже
зла людина. Ця людина попереджає Остюка, щоб вiн покинув ходити до
Лоретти. Вже нагострено ножа, i незнайомий буде рiзати Остюка". Лоретта
покружляла по кiмнатi, напудрила носа i потягла з собою Остюка на вулицю.
Другого листа Остюк подер сам, побачивши знайому руку на конвертi.
Третього - Остюк носив кiлька день у кишенi, забуваючи викинути. Цiлими
днями тинявся вiн по мiсту i несподiвано мостом Сюллi потрапив до острова
С.-Луї. Його обтiкала вода Сени, Париж рокотiв навкруги, як далеке
завмираюче божевiлля, острiв iз своїми тихими вуличками став приємною
оазою для Остюка. Великий шум зокола ледве долiтав сюди. Кiлька
старовинних будинкiв з поверхами, що виступали, як балкони, старе кафе -
ще з часiв, коли не було в модi старовинне слово кабаре, i люди приходили
до кафе не так надовго, - все це прийняло в свою тиху тiсноту й Остюка, що
випив тут поволеньки, смакуючи, рожевого напою з голосною назвою "Нектар
Бургундiї". Хазяїн кафе з добрим бургундським черевом i пухкими чернечими
руками нiжно взяв з руки Остюка належну йому кiлькiсть сантимiв i з
побожнiстю провiв Остюка до дверей. Тихою вуличкою Остюк дiйшов до мосту
С.-Луї, що з'єднував острiв С.-Луї з островом Сiте, пiдiйшов,
шкутильгаючи, до поручнiв мосту i кинув нерозiрваного листа в Сену. Потiм
вiн витяг з кишенi листа вiд Лоретти i кинув його услiд за першим.
Вода була чорна i неприємна. По нiй пливли маснi плями, трiсочки,
вiдбитки хмарного неба, блищала синя глибiнь помiж хмарами. Остюк пригадав
чистi степовi озера, i йому здалося, що вiн бачить у Сенi морду свого
Флорiди. Мiсто затискало в лапах Остюкову степову душу, обламувало його
крила i обмежувало розмах очей. Вiтри над Парижем дмухали чужi й нерiвнi,
сонце сходило за хмарами i лягало в дим вечорiв. Остюковi iнодi хотiлося
промчати вулицями мiста iз своєю непереможною кiнною бригадою, блиснути
клинками серед веселих, темпераментних натовпiв i свиснути - крикнути
степовим покриком, щоб зникло заворожене мiсто i повстала чудесна, мудра
ковила. Земля далекої батькiвщини лежала перед ним, як теплий житнiй хлiб,
як ляскiт копит по м'якiй степовiй дорозi, як запах кiнського сiдла i як
цвiт черешнi. На тихому мостi С.-Луї Остюк нiби скинув цивiльну одежу,
свiй капелюх та краватку i надяг похiдний старий френч, червоне галiфе,
шапку-кубанку з синiм верхом, нiби обплутався знову в пахучий ремiнь: вiд
револьвера, шаблi, бiнокля, фляги. Хтось пiдiйшов до Остюка i торкнув його
за плече. "Не топiться, глядiть, пане", - увiчливо сказав йому ажан.
Полетiли в безвiсть шабля i френч, кубанка i галiфе, - Остюк, справжнiй
європеєць, пiшов далi мостом до Сiте.
Перед ним похмуро устав iз землi Нотр-Дам. Маршал Остюк подивився на
нього, як верхiвець, що проїздив повз хреста на перехрестi дорiг. Темнi
башти собору захиталися перед ним, i вiн пригадав собi, що близько десь
мусить бути знайоме йому мiсце, Кроки маршала зробилися повiльними, вiн
став оглядатися навкруги себе. Лiворуч на самому березi мiж мостами С.-Луї
та л'Архевеш побачив морг. До нього й попростував хворий маршал. Перебита
нога боляче хрущала, поранений пiд Павлiвкою хребет кололо, наче тисячами
голок, розбитий пiд Успенiвкою череп, як мiдяний дзвiн, лежав на мозковi.
Остюк не вiрив лiкарям, котрi запевняли його, що вiн може знепритомнiти
десь на вулицi, любився з Лореттою до безпам'ятi, не давав хворобi
покласти на лiжко його тiло, тримався так, як воно й личить хворому
маршаловi. За скляною стiною моргу виставлено було з десяток заморожених
людей. За склом штучний мороз. Остюковi, котрий зайшов з теплих
передосiннiх вулиць, стало приємно вiд прохолоди. Тиждень тому Остюк
побував уже тут. Вiн розглядав тодi покалiченi трамваями, омнiбусами
трупи, перед ним пливли поля жорстоких атак, трупи його партизанiв,
братськi могили в трагiчних степах, де кружляли вгорi чорнi круки й
солодко пахло травами й мертвим тiлом. Маршал тодi заплакав був трохи в
руку, його серце так защемiло, як щемить воно тiльки на чужинi. Наглядач
моргу за кiлька франкiв допустив Остюка подивитися, як заморожують трупи
перед тим, коли їх виставляти бiля скляної стiни. Повiки в одного
утопленого ченця затремтiли саме в той момент, як Остюк нахилився до
нього. Маршал оживив ченця, пiвгодини попрацювавши надним. Нiколи не можна
вигадати такого дрiбного випадку, який мiг би не врятувати людину за
хвилину до її смертi. Чернець поблагословив Остюка i запитав його iм'я.
Остюк одповiв, i чернець, зрiкшися свого iменi, назвав себе Михайлом.
Тепер, трохи постоявши перед трупами. Остюк пригадав цей випадок, що був
зовсiм зник з його хворої голови.
Перед моргом починався сквер в оградi собору. В скверi прекрасний
фонтан розбивав шматки води на краплi, краплi розкидав на бризки, бризки
розвiвав, як пил, в бризках поломенiла райдуга, зеленiла, блищала й
коливалася. Маршал посидiв на лавцi, розглядаючи крiзь водянi бризки
диявольську архiтектуру собору. Потiм вiн пошкутильгав далi, обiйшов
собор, поминув Отель-Дьє i зупинився, вражений безлiччю квiтiв на вулицi.
Це стояв ярмарок квiтiв посеред Парижа на островi Сiте.
Маршал Остюк пройшовся ярмарком. Гомiн веселої юрби стояв навкруги, як
висока трава, i Остюк простував нею. Заплющивши очi, тримаючи лiвою рукою
патика, маршал уявив себе в рiдному Новоспаському Стоять вози, фургони,
гарби; мукають воли, i слина падає у них з рота, наче павутиння, хвоськає
батiжком заїжджий баришник i лукаво пiдморгує господарям; зайшлася
халяндрою уся численна циганська родина - од малого до великого
витанцьовують божевiльний танок, продає сопiлки похмурий дiд, весело
пищить в його устах степова дудка; Остюк нiби прийшов додому на побивку -
вiн насвистує щось, поцокуючи новенькими острогами. Зараз вiн зустрiне
дiвчину. Он вона пiдходить до нього в гуртi веселих подружок своїх i
осмiхається здалеку. "Кахи, чорнява!" - не витримує Остюк i прокидається
серед чужих людей на ярмарковi квiтiв. Просто перед ним жiнка ховається за
великим кущем. Маршал пiдходить до нього i одгортає квiти рукою. Там
сидить, зiщулившись, налякана його Лоретта.
- Ти ж поїхала, - каже маршал, i сльози бризкають з очей Лоретти
- Ти ж назавжди, - повторює маршал i бере задумливо синю волошку з
букета милої.
Лоретта вже зовсiм заплакала. Вона бачить крiзь сльози, як нюхає Остюк
синю квiтку, що нiчим не пахне. Лоретта хоче пояснити, чому вона перейшла
сюди зi свого старого мiсця бiля церкви С.-Мадлен. Чому перейшла таємно,
сказавши Остюковi, що виїздить з Парижа. Лоретта любить хворого маршала,
їй боляче, що вiн докiрливо на неї дивиться, вона не знає звичаїв його
предкiв з Великого Лугу, котрих не могда засмутити жiноча печаль.
- Я хотiла спровадити ранiш твого ворога, а потiм повернутися до тебе,
- запевняє Лоретта, але Остюк уже її не слухає. Вiн зрозумiв тiльки, що
його хотiли захистити, що жiнка хотiла пiдставити за нього своє життя, i
це його остаточно вiдштовхує. Погане дiло, коли мужчину починає жiнка
жалiти й оберiгати: так недовго докотитися й до ганьби! Остюк iде далi вiд
Лоретти, не глянувши на неї, нюхаючи непахучу квiтку i ледве стримуючи
свiй гнiв.
- Вернись! - кричить йому Лоретта, ридаючи. Маршал не чує. Йому саме
пригадалася Павлiвка. Вiн лежить на пiдводi обмотаний полотном, майже
загубивши свiдомiсть, i лише посилає й посилає своїх людей до бою. Мозок
його вмер, живе тiльки та крапка, котра керує правою рукою. "Вперед!" -
кличе мовчки простягнута рука.
- Вернись! - бiжить .за ним Лоретта, i Остюковi здається, що вона
хватає за стремено небiжчика коня його. - Вернись, мiй маршале, до свого
дому! Без тебе я не житиму нiколи!
Остюк iде, як сомнамбула. На його шляху трапляються схiдцi. Тримаючись
рукою за поручень. Остюк виходить на самий верх i сiдає на даху омнiбуса.
Вулицi рухаються, вiтер б'є в обличчя Остюковi, омнiбус переїздить на
правий берег Сени i швидко їде величезним Севастопольським бульваром.
Уставши на розi бульвару С.-Денi, Остюк пiшов до Монмартра. Мети в
нього не було жодної. Навкруги - нiби степ, а в самого Остюка застудженi
вуха: в них шумiв, верещав, ляскав, спiвав, смiявся паризький день. Безлiч
кафе розчинили дверi на бульварi. На тротуарах стояли столики, бiля _них
жили рiзномаснi французи. Маршаловi згадалося, як вiн бився з ними пiд
Успенiвкою. Вiн iшов серед натовпiв, котрими багатi вулицi у пiсляобiдню
годину, вiн розправив свої плечi i пiднiс голову догори, гордо
шкутильгаючи. Йому з пошаною давали пройти. Всi думали, що це йде колишнiй
спагi[7] - його шкiра була темна вiд лютих степових вiтрiв батькiвщини.
Кафе гостинно запрошували зайти, i стомлений маршал зайшов. На його честь
зараз же заграв джаз. Остюк пив потроху вино, як пив його колись iз
французької фляги пiсля Успенiвки, i думав про музику. Слухаючи соло на
асфальт одразу вкрився трiсками з дощок, сiном i кiнськими екскрементами.
Лiхтарi гойдалися вiд нiчного вiтру. Обоз залишався до ранку на станцiї.
Лише розiбрано було по вагонах усi набої та гранати.
Галата викликав комдив до телефону. Комбриг поправив на собi шапку,
кобуру револьвера i шаблю, потiм вiн обережно взяв трубку телефону, нiби
вона була скляна.
- Єсть! - вiдповiв голосно Галат на перше запитання, переклав телефонну
трубку в лiву руку, а правою розстебнув кобуру i взявся за наган.
- Я вам їх уже вiдправив з комiсаром, - вiдповiв вiн далi,
випростовуючись перед телефоном.
Далi Галат мовчки слухав гнiвнi слова комдива, не реагуючи на них
жодним м'язом обличчя. Вiн слухав довго, i слова пропалювали йому мозок,
як розпечене оливо пропалює папiр. Вiд таких слiв дрiт мусив би в степу
мiж стовпами закручуватись, як стружка. Галат не вiдповiдав нiчого
Шахаєвi. Той, сказавши все, що вважав за потрiбне сказати, передав трубку
Остюковi.
- Галате, - почулося од Остюка, - передай там поклон Марченковi, i хай
вiн тебе ще раз застрелить пiсля твоєї смертi. Бийся, Галате, i ховай
Флорiду вiд куль. Мою шаблю не вiддавай вороговi. Ми мусимо розбити
кiльце.
Галат стояв iще, не чуючи вже слiв i наливаючись гнiвом, як кожух
кулемета водою. Вiн повiсив трубку, аж зiгнувши важельок телефонного
апарата, i повернувся до дверей. Його зупинила постать нахабного блiдого
кiннотника, що стояв, упершися в боки i сиплючи iскри з очей.
- Товариш комбриг, - прошипiв кiннотник, - куди ти дiв мого брата? Куди
ти вiдправив iще трьох наших командирiв?
Галат, нiби нудьгуючи, поглянув у вiкно, щось подумав i раптом
притиснув ногу до ноги, звертаючися до кiннотника. Той здригнувся i
випростався.
- Я їх послав за бронепотягом, товаришу. Вони їхатимуть слiдом за нами.
Але кiннотник не був такий простий i не в теплiй водi купаний. Брат
його встиг навчити, як треба поводитися iз зброєю та з командирами. Вiн
побiлiв iще бiльше, i голос його зривався на тонкий вереск:
- Де ти брата мого подiв, комбриг? Братика мого милого куди ти
закопуєш?
Кiннотник схопився за шаблю i вже до половини витяг її з пiхов, але
Галат пiдскочив до нього i ручкою револьвера вибив з пам'ятi. Потiм
загасив лампу й вийшов на перон.
Вiтер, як беззвучна пiсня, пролiтав угорi. Наче пiсля вибуху гармати,
вухо не чуло гудка, i Галат бачив лише стрiмкий фонтан пари бiля димаря
паровоза.
Кiнна бригада, загнана з волi в ешелон, мчала назустрiч боям. Нiч
облягла бригаду i ввесь свiт. Тунель ночi нависав над ешелоном уже кiлька
годин. Багато людей понадягало чистi сорочки. Мовчазний ешелон вiз
бригаду, яка, мов живий таран, мала з'явитися несподiвано перед ворогом.
У бiйцiв уже апатiя й сонливiсть. Було моторошно мчати так у нiчну
темiнь на невiдомий фронт. Наймiцнiшi заснули. Кволi серцем i нервами
метушилися по теплушках, як птахи. Коли б їхню передсмертну енергiю можна
було перетворити на крила, то, певно, все небо закрив би розпачливий
шелест людських крил.
Осiння нiч, пiзня осiнь перед зимою i горiшнiй вiтер неслися назустрiч.
Нарештi ешелон зупинився. Це була глуха станцiя. Звiдси кiнна бригада
шахаївської дивiзiї мала почати наступ, оглянувши коней, порадившись iз
мапами, почистивши кулемети i спробувавши, як виймаються клинки.
Галат не вийшов iз теплушки. Вiн сидiв на лавi за столом, розгорнувши
перед собою мапу. Олiвець вiн тримав так, нiби то була важка шабля. За
теплушкою метушилася станцiя. Iржали приглушено конi. Гуркали колеса
гармат, коли їх скочували з площадки. Цокотiли вiдра бiля водопою.
Стриманий гомiн шести сотень людей навис над станцiєю, не розлiтаючись нi
вгору, нi вбiк. Нiч посiрiла вiд лави туману i вiд далекого загорання дня,
критичного дня в життi кiнної бригади.
До Галата зайшло троє кiннотникiв. Це були делегати вiд бригади.
Комбриг прийняв їх похмуро i непривiтно.
- Куди ти нас ведеш? - сказали всi, перебиваючи один одного, делегати.
- -Я веду вас, - сухо iнформував Галат, не пiдводячи очей вiд мапи, -
на проклятого ворога. Я веду вас на поля, за бiдних людей i за правду.
Кiннотники засмiялися.
- На смерть ти нас ведеш, Галате! Нас одiрвано вiд усього на свiтi, i
ми в кiльцi тут покладемо свої шкури.
- А вибитися треба з кiльця?
Галат обвiв олiвцем велике коло. Кiннотники нахилилися до мапи, але
дивилися вони, як у воду. Мапа перевернула їм душу i надзвичайно пiднесла
авторитет комбрига.
- Осюди треба нам проскочити, - показав делiкатно пальцем один
кiннотник. Його палець пройшовся по мапi, витираючи лiси й озера та
руйнуючи гори. А до гiр отих бригадi треба було б мчати в галопi не один
тиждень!
Кiннотники вийшли задоволенi з командира, їхня природна хитрiсть не
дозволила їм запитати про те, що буде бригадi за бешкет. Тепер усi думали
за розплату, але нiхто не признавався голосно. Делегати поiнформували
бригаду, що Галат знає, куди веде, i кiнна виб'ється з мiшка.
У комбрига були iншi думки. Жорстока неминучiсть хоч би кого могла
увiгнати в розпач, i Галат сидiв, смакуючи темнi лiнiї мапи. Його
приголомшувала лише вiдповiдальнiсть. Краще було б, коли б хтось послав
його в бiй, давши правильний напрямок. Вiн був з тих людей, що знають
таємницю безрозсудної хоробростi i не вмiють написати наказу про наступ.
- Я пускаю бригаду з обох бокiв залiзницi, - бурмотiв сам собi Галат
задумливо, - гармати пiдуть посерединi. Я дiйду до станцiї, вiзьму її i
буду триматися до обiду.
Галат iзгадав бiй пiд Павлiвною. Тодi Остюкова кiннота майже загинула,
вiдтягаючи на себе всi ворожi сили i даючи можливiсть рештi своїх ударити
ворога з флангу i з запiлля. Тодi вони з Марченком визволяли напiвмертвого
Остюка i рятували його божевiльних кiннотникiв. Перемога тодi зiйшла з
сонцем на полки, i раненi забували вмирати.
Тепер Галат мав те завдання, що колись i Остюк. Вiн притягав на себе,
на станцiю, яку мусив узяти, сусiднi ворожi полки. А Шахай, Остюк i решта
бригад дивiзiї пройдуть повз нього, проб'ються крiзь послаблений фронт i
з'єднаються з армiєю. Нiхто не згадає про Галата. Остюк пожалкує за
Флорiдою, а Шахай почне формувати нову бригаду.
Теплушка скидалася на домовину. В одчиненi дверi запливав туман -
одвiчний меланхолiк. Тумани справжнiми хвилями стояли над людьми. Туман не
порiдшав, коли Галат сiв на коня.
Сотеннi обступили його й мовчали.
- Не женiть коникiв, братця. Бережiть силу до атаки.
Галат раптом вихопив револьвер, почувши, як наближається до станцiї
паровоз. Бригада розсипалася поза лаштунками, i дехто вiд'їхав далi.
Четверо сотенних командирiв i п'ятий - брат одного з них - зiйшли з
паровоза. Крiм останнього - всi без зброї. У одного в кишенi був револьвер
пораненого комiсара бригади. Вони повернулися до своїх i, ледве ступивши
на перон, почали страшними словами клясти Галата. Вони хвалилися, що
вимотають йому кишки на телефон, одрубають голову i кинуть її пiд кiнське
копито. Це були хоробрi безумцi. Галата, що сидiв недалеко вiд них,
розвеселила така вигадка смертникiв. Вiн нацiлився з ручного кулемета.
- Стiй!
- Галате, виходь на розправу! Ми твого комiсара худого викинули й
вернулися по зборю. На суд, Галате... - але останнi слова їхнi покрив
рокотом кулемет "шоша", i 'вони попадали на зрошений туманом перон.
Десь пiдiймалося сонце. Почав пiдноситися туман. Галат пiд'їхав до
зiбраної бригади. Ворог почув уже, певне, кулеметнi пострiли, i взяти
станцiю буде тяжко.
Бригада гомонiла й лютувала. Коли б не ворог близько, вона пошматувала
б Галата й розвiялася б по селах. Загальна небезпека тримала ще всiх
укупi.
- Шворень, виходь, - кричали з бригади.
- Шворень хай побалакає! Шворня сюди! Нарештi виїхав i Митька Шворень.
На обличчi в нього була мiшанина з ластовиння, вiспи й шабельних шрамiв.
Вiн посмiхнувся до Галата i почав виконувати наказа бригади.
Галат видобув шаблю - подарунок Остюка. Пiсля першого ж наскоку Шворень
дiзнався, яка тверда була сталь Галатового клинка. Вони збiглися ще раз.
Флорiдi Шворень зачепив вухо. Огир круто повернувся й високо вдарив
заднiми ногами, дiстаючи ворога. Бригада вибухла смiхом. Шаблi ляскали й
дзвенiли. Це було чудне видовисько, атавiзм татарської доби. I, головне,
кожен нiби забув за ворога, за майбутнiй прорив фронту i за руку Шахая.
Шворень нападав уже не так упевнено. Галат навiть зробив спробу напасти
самому. Остюкова наука аж тепер йому знадобилася.
Двобiй тривав далi. Почав пролiтати снiг. Погода була мiнлива, як
вiйськове щастя.
Коли над джунглями лiниво пливе мiсяць, i далекими передгiр'ями лунають
бойовi пiснi полюючих звiрiв, i мускусною парою димлять рослини, i гниють
пнi, повнi чудесних свiтлякiв, як жару незгоримого, зеленаво-блакитних
повнi огнiв; коли бенгальська духмяна весна виллє всi свої безконечнi
теплi дощi, i заплiднiє вiд води земля, i завагiтнiють рiки, широкi й
священнi води, i над джунглями лiниво пливе мiсяць, -
тодi на галявину лiсову вийдуть двоє вовкiв, двоє сiрих братiв. Вони
повиють одне одному смертельний виклик, пiднявши морди до ясного мiсяця.
Оббiжать галявину дружною iнохiддю, бiгтимуть поруч, клацаючи зубами i
торкаючися боками. Зеленi очi жеврiтимуть, як жарини. I тодi вони почнуть
битися.
Могутнiми лапами роздиратимуть одне одному боки. Шерсть летiтиме
клоччями, i вони зiб'ються в один рухливий клубок. Кров i пiт заллють
галявину. Хряск i лють рознесуться навкруги, лякаючи дрiбних i нехоробрих
мешканцiв джунглiв.
Тiльки тигр тодi, ступаючи м'якими лапами, вийде до бiйцiв. Вiн крикне,
i нiби полетить на джунглi безлiч срiбного пилу вiд затремтiлого мiсяця.
Чiтко, розмiрене ступаючи, вийшов на перон невисокий Шахай. Обiйшов
розстрiляних кiннотникiв, що плавали на сухому. За ним не вийшов нiхто з
вагона. Вiн був у сiрiй шинелi, на широкому ремiнному поясi висiла кобура
з револьвером, планшетка з мапою i через плече на ремiнцi бiнокль.
- Ала-а-а! - пролетiло по бригадi i вiдразу вщухло. Шворень i Галат
заклали в пiхви клинки.
- Струнко! -закричав хрипким i задиханим голосом Галат. Вiн вихопив
шаблю i вiдсалютував нею.
Кiнна бригада не зводила очей з комдива. Той здавався надлюдською
силою. Це був гiпноз. Усi чекали, що Шахай скаже магiчне слово i вiд нього
встануть на перонi мертвi. Коли на перонi справдi хтось iз п'яти
заворушився, усiх бiйцiв пройняв дрож, i вони почали чекати ще
неймовiрнiших подiй.
Галат стояв перед Шахаєм, тримаючи в лiвiй руцi повiд. Комдив кинув
йому кiлька слiв. Галат i зсадив бригаду на землю, i коноводи вiдвели
коней. Бригада стала у велику розтягнуту колону.
- Товаришi, - почав Шахай, - сьогоднi ми мусимо пробитись до своїх. Або
ми всi ляжемо славно, напившися ворожої кровi.
Пауза. Гудуть дроти.
- Сюди за мною йдуть iншi бригади нашої дивiзiї. Летять орли кiнної
бригади Остюка, славетної бригади, їхнi революцiйнi прапори заквiтчано
перемогами. На них немає жодної плями.
Пауза. Дроти гудуть на легкому вiтрi.
- Славетнi погромщики й барахольщики! Хоробрi бабники й шкурники! Де ви
позичили совiстi? Де ви зараз очей позичили, дивлячись на мене i не
провалюючись крiзь землю?!
Пауза. Гудуть дроти, i гуде бригада. Незадоволене, зле гудiння багатьох
людей.
- Я плюю на вашу совiсть, бригада! Менi соромно за мою дивiзiю!
Мовчанка.
- Хлопцi, я хочу вiрити, що ви тi ж самi, що ходили зi мною в рейд.
Пам'ятаєте, яка сила ворожа гнулася перед нами? Я поведу вас сам у бiй, i
горе тому, хто оглянеться назад.
Бригада щось прокричала, бруднi й неголенi обличчя заворушилися, i
невiдомо було, яке почуття розчулило бiйцiв.
Шахай дiстав з кишенi папiр i розгорнув його. До бiлого шматка паперу
прикувалися всi очi. Шахай тримав його перед собою мовчки, часом опускав,
i тодi всi очi опускалися за ним. Комдив глянув на Галата.
- Струнко! - прокричав Галат.
Серед зловiсної мовчанки почав читати Шахай прiзвища. Найперше
вiдгукнувся присадкуватий козарлюга, з тої категорiї, що зветься по селах
"старими парубками" Вiн смiливо вийшов з лав бригади i пiдiйшов до Шахая.
поглядаючи через плече назад на товаришiв. Це була безмежно нахабна
постать. Вiн почував, що за ним стоїть всемогутня бригада. Коротке пальто
не сходилося на його випнутих грудях, i руки вилазили з рукавiв. Вiн стояв
перед Шахаєм, лiниво чекаючи, що буде далi. Комдив його викликав недурно,
i бригада може пишатися з нього. Погляд поминав Шахая, блукав десь у
далечинi, i ввесь вигляд кiннотника свiдчив за велику вибачливiсть його до
цiлої людськостi.
- Здай зброю, - почув вiн несподiвано.
Кiннотник задирливо подивився в вiчi комдива. Його серце тьохнуло.
Суворий, твердий i важкий погляд сiрих очей Шахая лiг на нього, як тягар.
Вiн утратив свою нахабнiсть, зробившись винуватим. Вiдчув вогники смертi в
очах комдива. Бригада мовчала, затаївши дух.
Потроху кiннотник зблiд. Вiн був переможений. Наче великий молот ударив
його, i тепер дзвенiло все навкруги дрiбними неприємними звуками. Зняв з
себе пояс iз шаблею i револьвером i кинув на руку Галатовi. Потiм вiдiйшов
на десять крокiв i став самотньо.
Шахай викликав дальшого. З лав вийшов безвусий нiжний юнак i, ще не
наблизившись до комдива, побiлiв, як стiна. Вiн ледве чи чув наказа здати
зброю, але тремтячими руками зняв її з себе, поклав Галатовi на руку i
вiдiйшов, ставши поруч iз першим. Бригада мовчала.
Комдив викликав ще одного, йому вiдповiла мовчанка. Тодi з перших рядiв
почувся несмiливий .голос:
- Уже, - _сказав голос.
Такi вигуки подала бригада ще чотири рази, мимоволi дивлячись на перон.
Шахай далi викликав кiннотникiв. Вони виходили з лав i йшли до комдива,
наче на високу скелю, за якою западається в безвiсть земля.
Коли Шахай перестав викликати, стояло вже шестеро. Галатовi тяжко було
тримати зброю, i вiн її поклав на землю. Викликав передню пiвсотню i
поставив її перед шiстьома кiннотниками. Комдив прийняв команду.
- Галате, - сказав вiн комбриговi кiнної, - здай зброю й ти.
- Шльопнеш? - запитав Галат.
Бригада нiколи не бачила, щоб так ходили люди, як пiшов їхнiй комбриг.
Це була хода людини, що лише могутньою волею випростала своє тiло i несе
його туди, вiд чого тiло тiкало б, не оглядаючись.
- По ворогах революцiї, -скомандував Шахай. Пiвсотня пiднесла гвинтiвки
й нацiлилася. Смертники дивилися на комдива. Вiн востаннє стоїть перед
очима. Вони не керують уже як слiд язиками й потьмареним розумом. I
все-таки вони кричать. Це якийсь хрип. Кричать дужче. Кричать, як пеньки
кричать на зеленiй лiсовiй галявинi.
- Слава Шахаю! - чує комдив, i чує вся бригада. Смертники кричать, i є
небезпека, що до їхнього крику прилучиться бригада.
- Отставить, - каже Шахай, - пiдемо разом усi в бой. Кiннотники бачать,
що опускаються гвинтiвки i Галат, як закоханий, припадає до землi. Бригада
не може цього витерпiти. Вона руйнує лави, збiгається до комдива i
пiдносить його на руки.
Бригада пiшла в наступ, як бригантина, надувши паруси i поскрипуючи
снастями. Станцiю взято, i снiг покрив загибель бiльшостi кiннотникiв.
Решта дивiзiї також прорвалася за вороже кiльце поблизу. Остюк, зробивши
прорив, примчав з полком до мiсця, де, на його думку, загинула бригада i
загинув безумний Шахай.
Остюк побачив обоз, що вiддалявся. Вiн упiзнав здалеку Галата на
захопленiй тачанцi. За ним завмирала пiсня:
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз нами далекi моря!
- Добра була частина - крикнув Шахай, нiби продовжуючи цю пiсню. Остюк
мовчки згодився. Вони переломили шматок черствого хлiба i почали їсти
його, давлячись слиною, в тишi могутнього ранку.
Бiля них мовчав степ. Вороний Флорiда iз сiдлом примчав розгублений i
ображений. Вiн смiливо пiдiйшов до свого першого хазяїна, простяг губи до
хлiба i штовхнув головою Остюка. Над землею сонце показувалося з хмар, як
пофарбована тачанка, i починало обстрiлювати з беззвучного кулемета земнi
позицiї.
Довго ще пiсля того, як бригантина пiшла пiд воду, бiлiли на поверхнi
моря одiрванi паруси її. Регулярнi армiї повстали серед хаосу i руїни.
Стихiя, виступивши з берегiв, знову увiйшла в них.
П'ЯТА ПIСНЯ
Голос:
Щаслива путь, у далеч iдучи!
Топчiть її, орiть важку планету.
Життя - є рух, життя - є числа числ,
I люди в них - безодень силуети.
Таємний час, мов нiч i мов кажан,
У темрявi ховає чорнi крила.
Загоїлось чимало славних ран,
Кривавих ран, що землю напоїли.
Над трупами солдат росте трава -
Незмiнна доля i трави й солдата!
Погас вогонь i жар колишнiх ватр.
На бiвуаках iншi ляжуть спати.
Засiяно поля жорстоких вiйн.
Розвiялись по свiтi ветерани.
Народи йдуть. Часи летять без змiн.
Забутi тiнi iз могил не встануть.
Кружляй же, земле, у крицевiм колi,
Як лiто i зима, добро i зло!
Хор:
Горi з горою не зiйтись нiколи.
А долi людськi в'яжуться вузлом.
Остюк, радянський дипкур'єр, шкутильгаючи, пiдiйшов до поручнiв мосту
С.-Луї i кинув листа в Сену. Це був уже третiй протягом останнього тижня.
Першого листа прочитала Остюковi сама Лоретта, водячи пальчиком по рядках
чорних лiтер. "Такого листа вигадала зла людина, - сказала Лоретта, - дуже
зла людина. Ця людина попереджає Остюка, щоб вiн покинув ходити до
Лоретти. Вже нагострено ножа, i незнайомий буде рiзати Остюка". Лоретта
покружляла по кiмнатi, напудрила носа i потягла з собою Остюка на вулицю.
Другого листа Остюк подер сам, побачивши знайому руку на конвертi.
Третього - Остюк носив кiлька день у кишенi, забуваючи викинути. Цiлими
днями тинявся вiн по мiсту i несподiвано мостом Сюллi потрапив до острова
С.-Луї. Його обтiкала вода Сени, Париж рокотiв навкруги, як далеке
завмираюче божевiлля, острiв iз своїми тихими вуличками став приємною
оазою для Остюка. Великий шум зокола ледве долiтав сюди. Кiлька
старовинних будинкiв з поверхами, що виступали, як балкони, старе кафе -
ще з часiв, коли не було в модi старовинне слово кабаре, i люди приходили
до кафе не так надовго, - все це прийняло в свою тиху тiсноту й Остюка, що
випив тут поволеньки, смакуючи, рожевого напою з голосною назвою "Нектар
Бургундiї". Хазяїн кафе з добрим бургундським черевом i пухкими чернечими
руками нiжно взяв з руки Остюка належну йому кiлькiсть сантимiв i з
побожнiстю провiв Остюка до дверей. Тихою вуличкою Остюк дiйшов до мосту
С.-Луї, що з'єднував острiв С.-Луї з островом Сiте, пiдiйшов,
шкутильгаючи, до поручнiв мосту i кинув нерозiрваного листа в Сену. Потiм
вiн витяг з кишенi листа вiд Лоретти i кинув його услiд за першим.
Вода була чорна i неприємна. По нiй пливли маснi плями, трiсочки,
вiдбитки хмарного неба, блищала синя глибiнь помiж хмарами. Остюк пригадав
чистi степовi озера, i йому здалося, що вiн бачить у Сенi морду свого
Флорiди. Мiсто затискало в лапах Остюкову степову душу, обламувало його
крила i обмежувало розмах очей. Вiтри над Парижем дмухали чужi й нерiвнi,
сонце сходило за хмарами i лягало в дим вечорiв. Остюковi iнодi хотiлося
промчати вулицями мiста iз своєю непереможною кiнною бригадою, блиснути
клинками серед веселих, темпераментних натовпiв i свиснути - крикнути
степовим покриком, щоб зникло заворожене мiсто i повстала чудесна, мудра
ковила. Земля далекої батькiвщини лежала перед ним, як теплий житнiй хлiб,
як ляскiт копит по м'якiй степовiй дорозi, як запах кiнського сiдла i як
цвiт черешнi. На тихому мостi С.-Луї Остюк нiби скинув цивiльну одежу,
свiй капелюх та краватку i надяг похiдний старий френч, червоне галiфе,
шапку-кубанку з синiм верхом, нiби обплутався знову в пахучий ремiнь: вiд
револьвера, шаблi, бiнокля, фляги. Хтось пiдiйшов до Остюка i торкнув його
за плече. "Не топiться, глядiть, пане", - увiчливо сказав йому ажан.
Полетiли в безвiсть шабля i френч, кубанка i галiфе, - Остюк, справжнiй
європеєць, пiшов далi мостом до Сiте.
Перед ним похмуро устав iз землi Нотр-Дам. Маршал Остюк подивився на
нього, як верхiвець, що проїздив повз хреста на перехрестi дорiг. Темнi
башти собору захиталися перед ним, i вiн пригадав собi, що близько десь
мусить бути знайоме йому мiсце, Кроки маршала зробилися повiльними, вiн
став оглядатися навкруги себе. Лiворуч на самому березi мiж мостами С.-Луї
та л'Архевеш побачив морг. До нього й попростував хворий маршал. Перебита
нога боляче хрущала, поранений пiд Павлiвкою хребет кололо, наче тисячами
голок, розбитий пiд Успенiвкою череп, як мiдяний дзвiн, лежав на мозковi.
Остюк не вiрив лiкарям, котрi запевняли його, що вiн може знепритомнiти
десь на вулицi, любився з Лореттою до безпам'ятi, не давав хворобi
покласти на лiжко його тiло, тримався так, як воно й личить хворому
маршаловi. За скляною стiною моргу виставлено було з десяток заморожених
людей. За склом штучний мороз. Остюковi, котрий зайшов з теплих
передосiннiх вулиць, стало приємно вiд прохолоди. Тиждень тому Остюк
побував уже тут. Вiн розглядав тодi покалiченi трамваями, омнiбусами
трупи, перед ним пливли поля жорстоких атак, трупи його партизанiв,
братськi могили в трагiчних степах, де кружляли вгорi чорнi круки й
солодко пахло травами й мертвим тiлом. Маршал тодi заплакав був трохи в
руку, його серце так защемiло, як щемить воно тiльки на чужинi. Наглядач
моргу за кiлька франкiв допустив Остюка подивитися, як заморожують трупи
перед тим, коли їх виставляти бiля скляної стiни. Повiки в одного
утопленого ченця затремтiли саме в той момент, як Остюк нахилився до
нього. Маршал оживив ченця, пiвгодини попрацювавши надним. Нiколи не можна
вигадати такого дрiбного випадку, який мiг би не врятувати людину за
хвилину до її смертi. Чернець поблагословив Остюка i запитав його iм'я.
Остюк одповiв, i чернець, зрiкшися свого iменi, назвав себе Михайлом.
Тепер, трохи постоявши перед трупами. Остюк пригадав цей випадок, що був
зовсiм зник з його хворої голови.
Перед моргом починався сквер в оградi собору. В скверi прекрасний
фонтан розбивав шматки води на краплi, краплi розкидав на бризки, бризки
розвiвав, як пил, в бризках поломенiла райдуга, зеленiла, блищала й
коливалася. Маршал посидiв на лавцi, розглядаючи крiзь водянi бризки
диявольську архiтектуру собору. Потiм вiн пошкутильгав далi, обiйшов
собор, поминув Отель-Дьє i зупинився, вражений безлiччю квiтiв на вулицi.
Це стояв ярмарок квiтiв посеред Парижа на островi Сiте.
Маршал Остюк пройшовся ярмарком. Гомiн веселої юрби стояв навкруги, як
висока трава, i Остюк простував нею. Заплющивши очi, тримаючи лiвою рукою
патика, маршал уявив себе в рiдному Новоспаському Стоять вози, фургони,
гарби; мукають воли, i слина падає у них з рота, наче павутиння, хвоськає
батiжком заїжджий баришник i лукаво пiдморгує господарям; зайшлася
халяндрою уся численна циганська родина - од малого до великого
витанцьовують божевiльний танок, продає сопiлки похмурий дiд, весело
пищить в його устах степова дудка; Остюк нiби прийшов додому на побивку -
вiн насвистує щось, поцокуючи новенькими острогами. Зараз вiн зустрiне
дiвчину. Он вона пiдходить до нього в гуртi веселих подружок своїх i
осмiхається здалеку. "Кахи, чорнява!" - не витримує Остюк i прокидається
серед чужих людей на ярмарковi квiтiв. Просто перед ним жiнка ховається за
великим кущем. Маршал пiдходить до нього i одгортає квiти рукою. Там
сидить, зiщулившись, налякана його Лоретта.
- Ти ж поїхала, - каже маршал, i сльози бризкають з очей Лоретти
- Ти ж назавжди, - повторює маршал i бере задумливо синю волошку з
букета милої.
Лоретта вже зовсiм заплакала. Вона бачить крiзь сльози, як нюхає Остюк
синю квiтку, що нiчим не пахне. Лоретта хоче пояснити, чому вона перейшла
сюди зi свого старого мiсця бiля церкви С.-Мадлен. Чому перейшла таємно,
сказавши Остюковi, що виїздить з Парижа. Лоретта любить хворого маршала,
їй боляче, що вiн докiрливо на неї дивиться, вона не знає звичаїв його
предкiв з Великого Лугу, котрих не могда засмутити жiноча печаль.
- Я хотiла спровадити ранiш твого ворога, а потiм повернутися до тебе,
- запевняє Лоретта, але Остюк уже її не слухає. Вiн зрозумiв тiльки, що
його хотiли захистити, що жiнка хотiла пiдставити за нього своє життя, i
це його остаточно вiдштовхує. Погане дiло, коли мужчину починає жiнка
жалiти й оберiгати: так недовго докотитися й до ганьби! Остюк iде далi вiд
Лоретти, не глянувши на неї, нюхаючи непахучу квiтку i ледве стримуючи
свiй гнiв.
- Вернись! - кричить йому Лоретта, ридаючи. Маршал не чує. Йому саме
пригадалася Павлiвка. Вiн лежить на пiдводi обмотаний полотном, майже
загубивши свiдомiсть, i лише посилає й посилає своїх людей до бою. Мозок
його вмер, живе тiльки та крапка, котра керує правою рукою. "Вперед!" -
кличе мовчки простягнута рука.
- Вернись! - бiжить .за ним Лоретта, i Остюковi здається, що вона
хватає за стремено небiжчика коня його. - Вернись, мiй маршале, до свого
дому! Без тебе я не житиму нiколи!
Остюк iде, як сомнамбула. На його шляху трапляються схiдцi. Тримаючись
рукою за поручень. Остюк виходить на самий верх i сiдає на даху омнiбуса.
Вулицi рухаються, вiтер б'є в обличчя Остюковi, омнiбус переїздить на
правий берег Сени i швидко їде величезним Севастопольським бульваром.
Уставши на розi бульвару С.-Денi, Остюк пiшов до Монмартра. Мети в
нього не було жодної. Навкруги - нiби степ, а в самого Остюка застудженi
вуха: в них шумiв, верещав, ляскав, спiвав, смiявся паризький день. Безлiч
кафе розчинили дверi на бульварi. На тротуарах стояли столики, бiля _них
жили рiзномаснi французи. Маршаловi згадалося, як вiн бився з ними пiд
Успенiвкою. Вiн iшов серед натовпiв, котрими багатi вулицi у пiсляобiдню
годину, вiн розправив свої плечi i пiднiс голову догори, гордо
шкутильгаючи. Йому з пошаною давали пройти. Всi думали, що це йде колишнiй
спагi[7] - його шкiра була темна вiд лютих степових вiтрiв батькiвщини.
Кафе гостинно запрошували зайти, i стомлений маршал зайшов. На його честь
зараз же заграв джаз. Остюк пив потроху вино, як пив його колись iз
французької фляги пiсля Успенiвки, i думав про музику. Слухаючи соло на