клiтини: картини вчорашнього, образи давнього, мрiї прийдешнього. Шахай
побачив смиренного ченця Залiзняка, котрий в темну квiтневу нiч 1768 року
вийшов з ватагою з Мотрониного лiсу. Пiдтикавши поли ряси, їхав Максим
монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозi ватага.
Вона простувала до Медведiвки святити ножi, бо свяченими тiльки й не грiх
було колоти. Це - не Мазепа - на край життя свого полiтик, не Сковорода -
європейський розум i фiлософська голова, це, нарештi, не загадковий
Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Iде ця
анархiчна сила, що тiльки руйнує, повстає катастрофiчне i зникає за
обрiєм, як фантастичний вогненний птах. Вiн безпомiчний, цей ватажок. Вiн
хоче знайти бiля себе людину, що бачила б ширше й далi; вiн хоче вiрити
всiм, не загубити результатiв вiдваги. Залишає ж по собi тiльки згадку про
пожежу, пiсню про тортури та iскру невгасиму, що десь тлiє в нетрях мозку
до нового, божевiльного дiла. "Треба спiвати й про таких людей, - думає
Шахай, - хай не загине на землi боротьба проти гнобителiв!" "Вони смiливi,
цi анархiчнi велетнi, вияв сили i вiдсутнiсть точки, до якої треба силу
спрямувати. А зрячi прийдуть потiм, витопчуть колосистi царини конем i
застромлять списа глибоко на межi. Але треба берегтися анархiчних слiпцiв:
їхнi дiла вiдсувають перемогу в темряву прийдешнiх вiкiв!" Так снувалася
думка в Шахая.
Надворi почала бреньчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата
i вчив його спiвати пiсню про козака Швачку. Музика знав, що над подвiр'ям
висiло нiчне небо, людство спало по своїх хатах, а останнiй гуляка з
Шахаєвого весiлля давно вже вгомонився там, куди встигли донести його
ноги. Проте серед ночi постала кобзарева пiсня. Галат обнiмав кобзаря, щоб
той не хилився назад, допомагав тримати кобзу i пiдбадьорював прокльонами.
У слiпого повнi очi свiтла вiд мiцної горiлки, йому було виднiше такої
ночi грати, нiж по дню.
Гей, хвалився та козак Швачка,
Пiд Бiлую Церкву iдучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!
Галат совiсно проспiвав цього куплета й собi. Слiпий його_ виправив,
показавши, як досягти бадьоростi й безтурботностi в мелодiї. Пiсня
коливалася, як самотнiй вершник на обрiї.
Гей, казав єси козак Бондаренко,
А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечi латати!
- Це ви, дiду, про нас, - не витерпiв Галат, i до Шахая_ долетiло
тремтiння його голосу, - бiсової душi вiри!
- Ти, Марченко, з нами не поїдеш. Тобi я вiддаю десятьох оцих людей.
Хлопцi, слухайте Марченка. Обидва Шворнi, усi Виривайли, Петро Бубон,
Василишини й Макар - я залишаю вас Марченковi. Зi мною поїдуть Остюк,
Галат та ота сотня охочих, що прийшли сюди на наш клич.
Шахай пройшовся по залу станцiї i трохи помовчав. Бiля нього було
тринадцятеро людей. Блимала на столi гасова лампа. На перонi гомонiли
партизани - їх перехвилював цей туманний ранок, що потроху розганяв темiнь
ночi.
- Ми зустрiнемо ешелон на Варварiвцi. Спробуємо його обеззброїти i
пустити далi без зброї. Ми не встрянемо в жодний бiй. Нам треба тiльки
зброї, i ми її заберемо в тих офiцерiв, що їдуть з фронту додому. Зброя за
всяку цiну! -ось наше сьогоднiшнє гасло. У кого в руках зброя, той i буде
диктувати подiї.
- Понiмаєш, - сказав Остюк, - вони можуть ще перед Варварiвкою
повернути праворуч i поїхати iншою колiєю. А ми на Варварiвцi їх не
побачимо.
- Ця дорога ближча, Остюче, телеграма каже, що вони можуть поїхати
тiльки через Варварiвку. Вони хочуть швидше дiстатись додому, щоб захищати
свої маєтки вiд революцiї, i нащо їм їхати не по простiй дорозi?
Остюк згодився, а за ним закивали головами Марченко й Галат. Все
передбачив їхнiй друг!
- Та я подумав i про те, чого ти боїшся, Остюче: я не_ беру з собою
цiєї десятки на чолi з Марченком, хочу, щоб Марченко їх повiв до станцiї
Полтавки i там пересидiв день, чекаючи ешелону. На той випадок, коли
ешелон не пiде на Варварiвку, а пiде на Полтавку, ми будемо певнi, що вiн
все рiвно вiд нас не втече. Ти вiзьмеш його, Марченко?
Останнiй - ще не зовсiм тверезий пiсля весiлля - заклiпав очима i
почухав волохатi груди. Молодший Виривайло осмiхнувся до Шахая i вдарив
долонею по плечах Марченка. Остюк клацнув острогами.
- Ти вiзьмеш його, Ничипоре Олександровичу? - повторив Шахай.
Дурний Митька Шворень поплював у руки i крикнув:
"Заметем!" Нарештi Марченко пропитим голосом вимовив:
- Даси менi фугасiв зривати рейки? Iз ними я й чорта вiзьму.
Шахай погодився i наказав Остюковi вiддати Марченковi те, що той
просив.
- А ми з чим поїдемо? - промовив Остюк. - У нас їх штук п'ять усього є.
- У нас сила бiльша, ми без фугасiв i кулеметiв обiйдемось, а Марченко
мусить мати i пiдривнi засоби, й обидва нашi кулемети.
Цю фразу було сказано таким тоном, що нiхто не посмiв пiднести голосу,
щоб заперечити. В голосi Шахая бринiли ноти непохитної волi i чувся
металевий тембр.
- Тiльки виїзди зараз же до Полтавки, - сказав Шахай, - туди рахують
сорок верстов з гаком. Щоб ти не спiзнився менi, Марченко!
З цими словами Шахай пiшов на перон. Там стояв пiд парою паровоз з
кiлькома вагонами i висiв у повiтрi пасмами туман. Люди заклопотано
снували на перонi, чекаючи свого Колумба. Мета їм була темною й невиразною
в такому скаженому туманi, що, нiби море, затопив степ i цю непомiтну
станцiю. Чи є та загадкова земля, до якої простував їхнiй ватаг, чи нема
її за безлiччю хвиль таємного та грiзного моря? Люди цього не знали, i
стояв туман над ними i над станцiєю, туман ранковий, котрий втроє
оманнiший за нiчну темряву. Застережливо стискалося серце, руки матерiв
ввижалися в туманових хвилях. Проте всi пестили свою зброю: одрiзана,
карабiна чи гостру косу - i марили прийдешнiми радостями невiдомої землi.
- Брати! - виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела до товарового
вагона. - Схилiмо нашi голови перед тими, що впали на фронтах! Перед
пам'яттю тих, кого розтерзав царський устрiй! Хай буде їм вiчна пам'ять!
Партизани познiмали шапки i тримали їх нiяково в руках. Кожний згадував
брата чи товариша i розтоплювався, як лiд.
- Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо здобувати зброю, щоб не
повернулося нiколи назад те, що було. Нi кривавi фронти, нi
вовкулаки-царi, нi проклятi пани. Ешелон їде з фронту i везе багато зброї,
котру ми мусимо вiдiбрати...
- А з чим? - несподiвано озвавсь хтось в натовпi. Шахай блискавично
зрозумiв, що програв ефект промови. Вiн занадто вже здався на вплив свого
авторитету.
- На Варварiвцi нас чекає тридюймовка з Оситняга i оситнязькi
партизани. Ми перекопаємо колiю i перерiжемо дорогу ешелоновi. Вiн не
знає, скiльки нас усього є...
- А нащо то нам стiльки зброї? - озвався той же голос.
- Товариство! - закричав Шахай. - Хай вийдуть наперед усi тi, хто
боїться або плаче за маминою спiдницею. Хай ми на них подивимось i
поглузуємо з пiдлих боягузiв! А потiм ми проженемо їх вiд нас, бо ми_ всi
прийшли сюди тiльки своєю волею, по своїй охотi. Витрiть сльози страху тим
своїм сусiдам, котрi рюмають уже, сiдаючи тiльки до вагонiв! А ти,
Грицьку, ти хiба знаєш, скiльки нам треба зброї? Чи, може, ти не чув,
скiльки пудiв пшеницi коштує гвинтiвка? Ти боїшся гранати i хочеш маминої
цицi?
Шахай вiдчув, що слухачi знову стали його вiрними. Легкий регiт пройшов
по натовпу, Грицьковi насунули його чорну кудлату шапку аж на очi.
- Сiдайте до вагонiв! -скомандував Шахай, i все товариство, товплячись,
регочучи й лаючись, полiзло до теплушок. Стояв туман.
Проїхали двi станцiї, на котрих паротяг брав воду. Туман рiдшав. Поїзд
нiби виїздив з долини, де вiчно снували тумани. Iнодi проглядало сонце,
зараз же ховаючись за хмару; часом розривалася сiра хвиля надвоє, i мiж
стiнами такої земляної пари простягався осiннiй степ, як лiсовий просiк.
Нарештi й Варварiвка - самiтнiй полустанок, безлюдний острiв серед
моря-степу й моря-туману.
- Вигрузимось, а потяг свiй пошлемо назад, щоб вiдрiзати шлях до
вiдступу, - сказав Шахай Остюковi, виходячи з своєї теплушки, де їх їхало
лише троє - з Галатом. Дорогою вони переговорили про все, i тепер кожний
знав, що йому робити. Нiякої гармати з Оситнягiв не чулося поблизу, це не
здивувало Шахая, бо гармата була витвором його мiтингового запалу. Iз
станцiї повиходило кiлька службовцiв - переляканих, мовчазних.
- Вигружайсь! - закричав Остюк, i троє друзiв швидко мали перед собою
армiю з восьми людей: дев'яносто два партизани повтiкали дорогою. Галат
почервонiв, його вуха i навiть руки набрякли вiд кровi. Остюк поворушив
головою, нiби йому муляв комiр френча. Шахай витягся увесь, стаючи
струнко. Нiхто не рухався. В цю хвилину десь здалеку почувся гудок i
чахкання паротяга.
- Усi по мiсцях! - подав команду Шахай i махнув машинiстовi забрати
потяг.
Потяг пiшов, все збiльшуючи швидкiсть, а десятеро людей на чолi з
Остюком та Галатом побiгли понад колiєю до насипу, заховалися за ним.
Їх усiх закрила хвиля туману, що її прикотив чи присунув вiтер. З
протилежного боку виразно чулося, як наближається до Варварiвки ешелон.
Шахай зустрiв його, стоячи на перонi, тримаючи руки за спиною: такий
вигляд має вчитель, коли вiн стоїть в кiмнатi й вибачливо чекає, доки
розсядуться учнi. Ледве спинився ешелон, як Шахай став походжати вздовж
його, рахуючи вагони i записуючи щось до записної книжки, котру вiн вийняв
з кишенi, його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що нiхто не
насмiлився заступити йому дорогу. На гамiр виглянув офiцер з пасажирського
вагона, i всi йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовiрний гвалт.
- В чом дєло? - закричав офiцер.
- Комендант? - почули всi серед тишi голос Шахая.
Офiцер ствердив це махом голови.
- Хай комендант ешелону та командири окремих частин зайдуть для
переговорiв про капiтуляцiю, я чекатиму на вас десять хвилин.
Шахай пiшов помалу до станцiї i, сiвши в кiмнатi бiля каси, став
чекати.
На перонi наче розпочався ураган. Кричали всi разом, обурено клацали
затворами гвинтiвок, i крiзь вiкно Шахай помiтив, що в дверях деяких
теплушок з'явились кулемети. Пiсля п'ятихвилинного чекання зайшло шестеро
офiцерiв. Вони розгублено i в той же час суворо оглянули Шахая. Останнiй
не запросив їх сiсти, i так пройшла вся розмова, сидiв тiльки Шахай.
- В чом дєло? - повторила людина, котра перед цим виглядала з вагона.
-Хто ви i чого вам треба? Ми вас розстрiляємо, не виходячи з кiмнати...
Шахай витримав паузу i лiнькувато подивився на того, шо говорив.
- Я вам даю п'ятнадцять хвилин на роздум. Замiтьте собi - тiльки
п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон мусить здати менi, а вас я
пропущу тодi їхати далi. Я - командувач цього району. Через, - Шахай удав,
що дивиться на годинника, - через дванадцять хвилин мої гармати рознесуть
усю станцiю разом з ешелоном. Дорогу далi перегороджено.
- Ми не можемо здати цiєї зброї -- ми веземо її, щоб здати там, де
будуть розформовувати нашу частину. Це - казенне майно.
- Я не випускаю нiкого вiд себе зi зброєю.
- Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.
- Ви маєте ще дев'ять хвилин. Але потiм - буде пiзно.
Офiцери не знали, що їм робити. Вони вже погодилися з неминучiстю i
тепер лише хотiли просити Шахая, щоб вiн їм залишив зброї для самоохорони.
- Нiяких уступок, -сказав Шахай i встав iз стiльця. До кiмнати забiг
розхвильований Остюк. Вiн став струнко перед Шахаєм i похапцем вимовив
кiлька слiв, дивлячись просто в вiчi останнього.
- Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати.
Вони думають, що вас тут тримають.
- Дурницi, - одповiв Шахай, - вони ж мають мого наказа? Хай почнуть
тодi, як я наказав.
- Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку - там стоїть
делегат вiд батареї.
- Хай зайде сюди, - вирiшив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось
йому незрозумiле, не закiнчив фрази i вийшов з кiмнати. Остюк побiг за
ним. "Тiкаймо звiдси, - прошепотiв Остюк, - на станцiї їм сказали, що
нiкого поблизу немає. Ще похлопають нас тут!" Вони зустрiли по дорозi
роздратованого полковника, що закричав до них:
- Де вiн тут, самозванець?
- Там чекає, -вiдповiв Остюк, - я бiжу за хлопцями. Друзi повернули до
якихось сiнець, перебiгли помешкання начальника Варварiвки i вибiгли до
двору. На їхнє щастя, знову упав на землю туман. Вони бiгли доти, доки не
опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат i стиха
лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.
- Де ж люди?
- Повтiкали, гади, боягузи, сволочi!
Шахай i Остюк посiдали коло Галата i засмiялися. Потiм вони смiялися
вже втрьох, їм приходили на думку рiзнi веселi дотепи. Нарештi вони
полiзли насипом вище i, лежачи, почали дивитися вниз на колiю, де лежало
впоперек кiлька шпал. На станцiї стояв гамiр. Пролунало чимало пострiлiв.
Хтось говорив промову, за щось агiтуючи. Потроху все там уляглося, i
ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат
кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машинiст випустив
зайву пару, i ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на
рейках.
- Бувають на свiтi пригоди, - почав Шахай i подивився на весiльнi
восковi квiти, що їх було приколото до його френча, -пригоди, кажу я. вам,
коли можна поплутати весiлля з похороном. Я пригадую, як одружувався мiй
товариш на фронтi. Наречена приїхала до нього, щоб повiнчатися, а повезла
його додому в цинковiй домовинi, i куль у нього був повний живiт.
- Важко їй було його везти, - вирiшив Галат, - а як вони не помiтили,
що ти бiльше скидаєшся на молодого, нiж на генерала? Чого б це генерал
став колоти собi на груди весiльного букета?
- Не смiйся так голосно, - сказав Остюк, - скажеш своїй матерi, що в
неї дурний син колись вродився.
- Коли приїдемо додому, - продовжував Шахай, - ми скажемо, що билися до
останнього й встелили трупом рейки.
- Ну й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешелон дурнiв.
- Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони
заколотилися, нiби до вечора збираються мiтингувати. Колись у нас в шахтi
жив цап. Їв вiн у стайнi бiля коней - стайня глибоко пiд землею була, спав
по забоях i так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його
прозвали "шахтарем". Ходив вiн тiльки рейками, i часто в темрявi цокотiли
його копитця по залiзних шпалах. Певно, вiн почував себе вагоном, бо
переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не мiг. Вiн завше
терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.
- Цiкаво, - закiнчив Шахай. коли ешелон раптом пiшов назад i за ним
побiгли тi, що не встигли сiсти, - _чи _Марченко не проспить цього
ешелону? Нас тут усього троє, а в нього ж там аж одинадцятеро - всi
надiйнi та вiрнi. Коли не проспить - йому буде багата пожива.
Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслiд ешелоновi i
протанцював халяндри. Потiм всi троє пiшли по шпалах додому.
- Поїхали! - закричав Галат. - А ми, як переможцi, пiдемо пiшки верстов
iз тридцять! Звоювати - звоювали, та до рук не попало. Заспiваймо, чи що?
I вiн почав:
Гей, хвалився та козак Швачка,
Пiд Бiлую Церкву iдучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!
Потiм пiдморгнув Остюковi й Шахаєвi i заспiвав зовсiм весело:
Гей, казав єси козак Бондаренко,
А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечi латати!
На пiсках росте вощанка менша; на водi - конюшина бiла, ситник
ясноплодий, осока; на скелях - перстач альпiйський, шеломниця хмелювата,
нечуй-вiтер, тонконiг i миколайчики; на степах - чистотiл, чебрець,
деревiй голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпiй
променястий та любочки осiннi, похитується змiячка - жовта, як кульбаба,
тiльки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдностi та
вiдваги!
ДРУГА ПIСНЯ
Голос:
Пiдiбрано до рей i збито паруси,
Чекає вся команда абордажу.
На марсi варта дивиться у синь,
Зiперлась лiктями на снастi лажi.
Над парусами - мак небесних карт,
Гойдає реї рiвний бриз-бродяга.
Серед навах, мушкетiв i бомбард
Перед веде гнучка толедська шпага.
Три шаблi, як сторожа трьох сторiн,
I шпага, що замкне крицеве коло, -
На всiх морях, на крилах бригантин
Розносять перемогу суходолу.
Три шаблi не погнуться й не впадуть,
У серце враже буде шпаги замiр.
Коли повстане раптом, як редут,
Ворожий бриг iз моря перед нами.
Готуй гаки: лягає бриг у дрейф!
На абордаж, брати! Гори, корабле!
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,-
I на чотири боки шаблi!
Ничипiр Марченко, котрого судив трибунал за самовiльнi розстрiли i
вiдiбрав партизанську армiю, - його врятував вiд шльопки тiльки Шахай, -
сидячи перед судом в концентрацiйному таборi, так оповiдав камерi про дiло
пiд Полтавкою, коли йому довелося зустрiти й обеззброїти офiцерський
ешелон, якого повернули на Полтавку з Варварiвки Шахай, Остюк i Галат.
"Мiй полтавський бiй, - казав Марченко, - дав стiльки зброї, що я
смiливо через п'ять хвилин закомандував фронтом. Ближчi села збезлюдiли,
коли дiзналися про зброю. Менi довелося формувати по одному полку з
кожного села. Швидко ми переїхали на вузлову станцiю, назбирали духової
музики i стали готуватися до походу на французiв, на грекiв i на увесь
свiтовий капiтал. Ви знаєте, чим це скiнчилося, i я ось сиджу за свою
славу i за це поруч iз вами - барахольниками, бандитами, спекулянтами й
буржуями. Слухайте ж уважно про мiй полтавський бiй.
Ми не дали коням старiтися в Новоспаському i миттю промчали сорок
верстов до Полтавки. На пiдводах у нас гуркотiло двi бочки - вiдер по
сорок, одна бодня, зо два перерiзи. Тi баби, що ми в них полюбовно забрали
посуд, довго бiгли за нами, кленучи нас i наших родичiв. На станцiї ми
вiдшукали iнструмента i зiпсували аж чотири одрiзани: ми майже по рамку
одпиляли рурки. Таким чином у нас готовi були гармати рiзного калiбру Ми
заперли усiх станцiйних в одну хату, щоб вони цiлий день не виходили, а
самi поробили для гармат позицiї. З бочок повибивали днища, залишили по
одному. В центрi прорiзали дiрки для одрiзанiв. Дурний Митька Шворень
вистрелив, бочка затремтiла й загавкала, таку луну пустила по степу й по
ярах, що покрила найкращу тридюймовку. Я призначив орудiйних начальникiв,
вибрав тих, що керуватимуть вибухами набоїв, своєю рукою порозгвинчував
рейки i лiг у станцiї на лаву - виспатися пiсля Шахаєвого весiлля. Брати
Виривайли заспiвали на перонi якоїсь пiснi, здається,
"Незабудочку-цвiток". Я їх залишив собi ад'ютантами - усiх чотирьох, дiда
Макара посадив бiля телеграфiста, а решту - п'ятьох - поклав на позицiї.
Шанувавши слухи вашi, я не розповiм вам усього, що приснилося менi тодi
на лавi. Прийшов до мене пiп i давай кропити свяченою водою. Я його
проганяю - вiн не йде. Я йому зрубав голову, а вiн умочив її в воду i
кропить мене нею знову. Я його схватив i почув, що то не пiп, а дiвчина -
туга i пружнаста. Я притиснув до себе, затуляючи рота їй, щоб не кричала й
не кусалась. Вже я вiдчув, що вона обм'якла в моїх обiймах, знепритомнiла,
чи що. Я несу її до лiжка, а воно вiдходить далi, на його мiсцi
вимальовуються в стiнi дверi. Я вiдчиняю дверi, бачу лiжко, iду до нього з
дiвчиною, воно знову одходить од мене й одходить, ще дверi постають на
моєму шляху, дверi, дверi... безконечна кiлькiсть дверей. Я iду, поспiшаю,
дiвчина вже прокинулась i пручається. Вона душить мене за горлянку. Я її
кидаю на пiдлогу i нахиляюся до неї - на пiдлозi хлюпається вода, дiвчина
тоне в водi. Я упiрнаю пiд воду, пливу за дiвчиною, хочу її догнати, кличу
її. Вода набирається менi в рота, менi немає чим дихати, я раптом гублю
свiдомiсть i прокидаюся на березi серед чотирьох озброєних людей. Я знаю,
що у мене є десь армiя, а цi люди хотять мене полонити. Удаю, що я
непритомний, i слухаю їхнi розмови, якi менi можуть з'ясувати, до кого я
потрапив. Вони мене несуть довго степом, лаються, що я важкий, i крекчуть,
кладучи мене на землю, щоб самим вiдпочити. Я чую їхнi розмови: це мої
вороги, вони несуть мене на страту. Я затримую дихання, моє серце ледве не
вискакує з грудей, я жахаюся того, що може трапитися з моєю армiєю, бо
мене так несподiвано та безглуздо полонили. Вони розмовляють про нагороду,
характеризують мене - так, мене, Марченка, вони знають, що це я до них
потрапив.
Мене довго несли до потяга й посадовили до вагона. Я побачив крiзь вiї
вiкно, за вiкном свiтило яскраве сонце, що стояло над самим обрiєм. У мене
з'явилася думка, що проти сонця важко цiлитися й стрiляти. Я вибрав
хвилину i вискочив у вiкно. Сонце заслiпило менi очi одразу. Я протер їх
рукою i побачив, що лежу на лавi в темнiй кiмнатi Полтавки i хтось свiтить
менi лiхтарем просто в обличчя.
- Чернець-молодець, по колiна в золотi стоїть, - каже незнайомий голос,
- що це таке буде, Марченко?
Я схватився за зброю i хотiв прострелити лiхтаря. Свiтло метнулося
вгору, я побачив обличчя старшого Виривайла - Iвана.
- Надворi нiч чи день? -запитав я.
- Вечiр i туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортовi подарувать.
- Ешелона не проспали?
- Коли iгумен за чарку, то братiя за ковшi. Ти спав, а ми що ж - гiршi
?
- Я упiзнав тебе, Панько, - перебив я, - оце менi Виривайлове насiння!
Добрi ви гостi, та в середу трапились!
- З голови - дiвка, а далi не знаю. В степу i хрущ м'ясо, i Виривайло -
людина.
- Хай тобi чорт, - зупинив його я, - ти своїми приказками менi й сон
прогнав. Твою загадку дитина вгадає - це горщик у печi й жар.
- А що таке: iде лiсом - не шелестить, iде водою - не плюскотить?
Ми посiдали всi на лаву i почали вгадувати. Та тут прибiг Макар i
сповiстив нас, що йде ешелон... Я послав Виривайлiв у чотири боки за
станцiю, а сам з Макаром залишився на перонi. Коли кому набридло мене
слухати - пропоную лягти на нари i не дихати. Зараз вам розповiдає
Марченко, командир революцiйної армiї, i вiн не звик повторювати чогось
двiчi. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити! Здохнiть, спекулянти й
буржуї! Ви думаєте- легко менi з вами сидiти? Я навiть стрiчки свої
поспорював з френча, бо я знаю, яких грiхiв я наробив. Людина любить
життя, а я любив свою армiю, у мене в головi лежали сiдла, iржали конi i
скреготали зубами боягузи-бiйцi. Да, я їх стрiляв, гадiв, i завше буду
стрiляти своєю рукою, бо я сам робив свою армiю, сам їй суддя - її люблю i
вмру за неї сто разiв, i хай з мене здирають шкуру!..
Значить, я ходив по перонi, доки прийшов ешелон. Я запропонував їм
здати зброю. На моє здивовання вони довго смiялися, показуючи на мене
пальцями. Потiм покликали командирiв.
- Знову самозванцi? -запитав грiзно один, пiдiйшовши до мене.
- Пропоную здати зброю, - сказав я.
- I холодну, i гарячу? - насмiшкувато перепитав офiцер.
- Усю зброю.
- Може, ви дозволите нам так проїхати? - виступив наперед солдат з
ластовинням на всьому тiлi. - Ми нiколи в життi вже не будемо воювати. Це
- зброя для полювання. Ми будемо з тридюймовок гатити качок налиманах.
Прошу вас, - упав на колiна солдат, - змилуйтесь над бiдними, нещасними!
Ми - сироти безрiднi, скривдженi!
Навкруги нас iз Макаром зiбрався натовп. Регiт поставав пiсля кожного
слова солдата, що поступово входив у роль i пускався в плач. Ми нiчого не
розумiли.
- Та братики ж ви мої рiднесенькiї - голосив солдат з ластовинням. - Та
дайте ж хоч на свiт божий надивитися-наглядiтися! Прости, свiте, простiть,
добрi люди, що завинив, може, чим, простiть хоч перед смертю. I з'їдять
мене хижi звiрi без зброї, iз кiсточками пошамають!..
Я крикнув, щоб ця мавпа замовкла. Мiй голос наче налякав юрбу.
- Доки ти нас будеш дурити? - суворо запитав мене старший офiцер
ешелону, проштовхуючись наперед. - Просто дивно стає, скiльки розплодилося
шахраїв! На кожнiй тобi станцiї вони виходять до нас i пропонують здати
зброю! Чи ви тут показилися, чи не вiрите, що ми _прекрасно можемо вас
розстрiляти! Вiдповiдай, коли питаю!
Я попросив тишi i, догадавшися, що цей ешелон вже, певно, розстрiляв
моїх трьох друзiв - Шахая, Галата й Остюка, - заклав пальцi до рота й
свиснув. Я свиснув так гостро, що наче порiзав свистом губи. Свистiти я
вмiю, ось слухайте, слухачi, як я свисну. Фiу-у-вiть!!! На хвилину я
замовкну, бо зараз до камери загляне наглядач i подивиться, чи не
обвалилася стiна вiд такого звуку. Я радий, що ви поглухли. Це зараз мине.
Рiдко хто так зумiє свиснути, братва. Наше воєнне життя без свисту не
обходиться, а ваше, бандити, i зовсiм стоїть. Бач, як буржуйчик тре вухо
рукою! Вiн, певно, згадав, як його клали на землю отаким посвистом.
Да, свиснув я два рази. Четверо Виривайлiв почуло мiй знак i стало
виконувати iнструкцiю. Застрочило два кулемети, двi гвинтовки. Кулi
засвистiли над ешелоном, як_ навiженi, i всi люди попадали на землю.
Виривайли перестали стрiляти. Настала тиша. I потiм заговорила моя
артилерiя. Ба-бах! - гавкнув одрiзай з бочки, i ававакнула луна по степу.
Б-бах! - вибухнув за пiвверстви вiд гармати фугас. Ба-бах! - друга. Б-бах!
- фугас. Канонада, як часи.
Я вже вам сказав, що був вечiр i туман. Ешелон ми забрали, як пташок.
Вони спробували кинутися на мене, та я ручкою нагана ударив полковника по
лобi. Я свиснув тричi, аж заколивався туман. Четверо Виривайлiв пiдхопили
мiй свист, i менi здалося, що засвистiло все навкруги. Ще раз вибухла
гармата i розiрвався фугас.
- Вилазь з вагонiв! - закричав я.
В туманi соталася велика сила людей. Ми поставили їх усiх у купу.
Виривайли направили на них кулемети. Небавом, причепивши кiлька порожнiх
вагонiв до паротяга, _ми напхали туди наших полонених i вiдправили далi з
мiсця полтавського бою. Я оголосив себе командиром партизанської армiї,
оглядаючи вагони зброї й набоїв, гармати на площадках й iншi вiйськовi
свої трофеї.
- Хлопцi, здається, наших трьох на Варварiвцi розшифровано? Проте вони,
мабуть, встигли зiпсувати так рейки, що ешелон не мiг полагодити i
повернув на нас. Правду я кажу?
Панько Виривайло розбив ящик з ручними гранатами, повiсив їх чотири
собi на пояс i вiдповiв:
- Я їм не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла зчинитися
панiка. У Шахая хтось-таки пiшов до бога вiвцi пасти.
Так ми всi турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, котрi згодом в
побачив смиренного ченця Залiзняка, котрий в темну квiтневу нiч 1768 року
вийшов з ватагою з Мотрониного лiсу. Пiдтикавши поли ряси, їхав Максим
монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозi ватага.
Вона простувала до Медведiвки святити ножi, бо свяченими тiльки й не грiх
було колоти. Це - не Мазепа - на край життя свого полiтик, не Сковорода -
європейський розум i фiлософська голова, це, нарештi, не загадковий
Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Iде ця
анархiчна сила, що тiльки руйнує, повстає катастрофiчне i зникає за
обрiєм, як фантастичний вогненний птах. Вiн безпомiчний, цей ватажок. Вiн
хоче знайти бiля себе людину, що бачила б ширше й далi; вiн хоче вiрити
всiм, не загубити результатiв вiдваги. Залишає ж по собi тiльки згадку про
пожежу, пiсню про тортури та iскру невгасиму, що десь тлiє в нетрях мозку
до нового, божевiльного дiла. "Треба спiвати й про таких людей, - думає
Шахай, - хай не загине на землi боротьба проти гнобителiв!" "Вони смiливi,
цi анархiчнi велетнi, вияв сили i вiдсутнiсть точки, до якої треба силу
спрямувати. А зрячi прийдуть потiм, витопчуть колосистi царини конем i
застромлять списа глибоко на межi. Але треба берегтися анархiчних слiпцiв:
їхнi дiла вiдсувають перемогу в темряву прийдешнiх вiкiв!" Так снувалася
думка в Шахая.
Надворi почала бреньчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата
i вчив його спiвати пiсню про козака Швачку. Музика знав, що над подвiр'ям
висiло нiчне небо, людство спало по своїх хатах, а останнiй гуляка з
Шахаєвого весiлля давно вже вгомонився там, куди встигли донести його
ноги. Проте серед ночi постала кобзарева пiсня. Галат обнiмав кобзаря, щоб
той не хилився назад, допомагав тримати кобзу i пiдбадьорював прокльонами.
У слiпого повнi очi свiтла вiд мiцної горiлки, йому було виднiше такої
ночi грати, нiж по дню.
Гей, хвалився та козак Швачка,
Пiд Бiлую Церкву iдучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!
Галат совiсно проспiвав цього куплета й собi. Слiпий його_ виправив,
показавши, як досягти бадьоростi й безтурботностi в мелодiї. Пiсня
коливалася, як самотнiй вершник на обрiї.
Гей, казав єси козак Бондаренко,
А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечi латати!
- Це ви, дiду, про нас, - не витерпiв Галат, i до Шахая_ долетiло
тремтiння його голосу, - бiсової душi вiри!
- Ти, Марченко, з нами не поїдеш. Тобi я вiддаю десятьох оцих людей.
Хлопцi, слухайте Марченка. Обидва Шворнi, усi Виривайли, Петро Бубон,
Василишини й Макар - я залишаю вас Марченковi. Зi мною поїдуть Остюк,
Галат та ота сотня охочих, що прийшли сюди на наш клич.
Шахай пройшовся по залу станцiї i трохи помовчав. Бiля нього було
тринадцятеро людей. Блимала на столi гасова лампа. На перонi гомонiли
партизани - їх перехвилював цей туманний ранок, що потроху розганяв темiнь
ночi.
- Ми зустрiнемо ешелон на Варварiвцi. Спробуємо його обеззброїти i
пустити далi без зброї. Ми не встрянемо в жодний бiй. Нам треба тiльки
зброї, i ми її заберемо в тих офiцерiв, що їдуть з фронту додому. Зброя за
всяку цiну! -ось наше сьогоднiшнє гасло. У кого в руках зброя, той i буде
диктувати подiї.
- Понiмаєш, - сказав Остюк, - вони можуть ще перед Варварiвкою
повернути праворуч i поїхати iншою колiєю. А ми на Варварiвцi їх не
побачимо.
- Ця дорога ближча, Остюче, телеграма каже, що вони можуть поїхати
тiльки через Варварiвку. Вони хочуть швидше дiстатись додому, щоб захищати
свої маєтки вiд революцiї, i нащо їм їхати не по простiй дорозi?
Остюк згодився, а за ним закивали головами Марченко й Галат. Все
передбачив їхнiй друг!
- Та я подумав i про те, чого ти боїшся, Остюче: я не_ беру з собою
цiєї десятки на чолi з Марченком, хочу, щоб Марченко їх повiв до станцiї
Полтавки i там пересидiв день, чекаючи ешелону. На той випадок, коли
ешелон не пiде на Варварiвку, а пiде на Полтавку, ми будемо певнi, що вiн
все рiвно вiд нас не втече. Ти вiзьмеш його, Марченко?
Останнiй - ще не зовсiм тверезий пiсля весiлля - заклiпав очима i
почухав волохатi груди. Молодший Виривайло осмiхнувся до Шахая i вдарив
долонею по плечах Марченка. Остюк клацнув острогами.
- Ти вiзьмеш його, Ничипоре Олександровичу? - повторив Шахай.
Дурний Митька Шворень поплював у руки i крикнув:
"Заметем!" Нарештi Марченко пропитим голосом вимовив:
- Даси менi фугасiв зривати рейки? Iз ними я й чорта вiзьму.
Шахай погодився i наказав Остюковi вiддати Марченковi те, що той
просив.
- А ми з чим поїдемо? - промовив Остюк. - У нас їх штук п'ять усього є.
- У нас сила бiльша, ми без фугасiв i кулеметiв обiйдемось, а Марченко
мусить мати i пiдривнi засоби, й обидва нашi кулемети.
Цю фразу було сказано таким тоном, що нiхто не посмiв пiднести голосу,
щоб заперечити. В голосi Шахая бринiли ноти непохитної волi i чувся
металевий тембр.
- Тiльки виїзди зараз же до Полтавки, - сказав Шахай, - туди рахують
сорок верстов з гаком. Щоб ти не спiзнився менi, Марченко!
З цими словами Шахай пiшов на перон. Там стояв пiд парою паровоз з
кiлькома вагонами i висiв у повiтрi пасмами туман. Люди заклопотано
снували на перонi, чекаючи свого Колумба. Мета їм була темною й невиразною
в такому скаженому туманi, що, нiби море, затопив степ i цю непомiтну
станцiю. Чи є та загадкова земля, до якої простував їхнiй ватаг, чи нема
її за безлiччю хвиль таємного та грiзного моря? Люди цього не знали, i
стояв туман над ними i над станцiєю, туман ранковий, котрий втроє
оманнiший за нiчну темряву. Застережливо стискалося серце, руки матерiв
ввижалися в туманових хвилях. Проте всi пестили свою зброю: одрiзана,
карабiна чи гостру косу - i марили прийдешнiми радостями невiдомої землi.
- Брати! - виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела до товарового
вагона. - Схилiмо нашi голови перед тими, що впали на фронтах! Перед
пам'яттю тих, кого розтерзав царський устрiй! Хай буде їм вiчна пам'ять!
Партизани познiмали шапки i тримали їх нiяково в руках. Кожний згадував
брата чи товариша i розтоплювався, як лiд.
- Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо здобувати зброю, щоб не
повернулося нiколи назад те, що було. Нi кривавi фронти, нi
вовкулаки-царi, нi проклятi пани. Ешелон їде з фронту i везе багато зброї,
котру ми мусимо вiдiбрати...
- А з чим? - несподiвано озвавсь хтось в натовпi. Шахай блискавично
зрозумiв, що програв ефект промови. Вiн занадто вже здався на вплив свого
авторитету.
- На Варварiвцi нас чекає тридюймовка з Оситняга i оситнязькi
партизани. Ми перекопаємо колiю i перерiжемо дорогу ешелоновi. Вiн не
знає, скiльки нас усього є...
- А нащо то нам стiльки зброї? - озвався той же голос.
- Товариство! - закричав Шахай. - Хай вийдуть наперед усi тi, хто
боїться або плаче за маминою спiдницею. Хай ми на них подивимось i
поглузуємо з пiдлих боягузiв! А потiм ми проженемо їх вiд нас, бо ми_ всi
прийшли сюди тiльки своєю волею, по своїй охотi. Витрiть сльози страху тим
своїм сусiдам, котрi рюмають уже, сiдаючи тiльки до вагонiв! А ти,
Грицьку, ти хiба знаєш, скiльки нам треба зброї? Чи, може, ти не чув,
скiльки пудiв пшеницi коштує гвинтiвка? Ти боїшся гранати i хочеш маминої
цицi?
Шахай вiдчув, що слухачi знову стали його вiрними. Легкий регiт пройшов
по натовпу, Грицьковi насунули його чорну кудлату шапку аж на очi.
- Сiдайте до вагонiв! -скомандував Шахай, i все товариство, товплячись,
регочучи й лаючись, полiзло до теплушок. Стояв туман.
Проїхали двi станцiї, на котрих паротяг брав воду. Туман рiдшав. Поїзд
нiби виїздив з долини, де вiчно снували тумани. Iнодi проглядало сонце,
зараз же ховаючись за хмару; часом розривалася сiра хвиля надвоє, i мiж
стiнами такої земляної пари простягався осiннiй степ, як лiсовий просiк.
Нарештi й Варварiвка - самiтнiй полустанок, безлюдний острiв серед
моря-степу й моря-туману.
- Вигрузимось, а потяг свiй пошлемо назад, щоб вiдрiзати шлях до
вiдступу, - сказав Шахай Остюковi, виходячи з своєї теплушки, де їх їхало
лише троє - з Галатом. Дорогою вони переговорили про все, i тепер кожний
знав, що йому робити. Нiякої гармати з Оситнягiв не чулося поблизу, це не
здивувало Шахая, бо гармата була витвором його мiтингового запалу. Iз
станцiї повиходило кiлька службовцiв - переляканих, мовчазних.
- Вигружайсь! - закричав Остюк, i троє друзiв швидко мали перед собою
армiю з восьми людей: дев'яносто два партизани повтiкали дорогою. Галат
почервонiв, його вуха i навiть руки набрякли вiд кровi. Остюк поворушив
головою, нiби йому муляв комiр френча. Шахай витягся увесь, стаючи
струнко. Нiхто не рухався. В цю хвилину десь здалеку почувся гудок i
чахкання паротяга.
- Усi по мiсцях! - подав команду Шахай i махнув машинiстовi забрати
потяг.
Потяг пiшов, все збiльшуючи швидкiсть, а десятеро людей на чолi з
Остюком та Галатом побiгли понад колiєю до насипу, заховалися за ним.
Їх усiх закрила хвиля туману, що її прикотив чи присунув вiтер. З
протилежного боку виразно чулося, як наближається до Варварiвки ешелон.
Шахай зустрiв його, стоячи на перонi, тримаючи руки за спиною: такий
вигляд має вчитель, коли вiн стоїть в кiмнатi й вибачливо чекає, доки
розсядуться учнi. Ледве спинився ешелон, як Шахай став походжати вздовж
його, рахуючи вагони i записуючи щось до записної книжки, котру вiн вийняв
з кишенi, його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що нiхто не
насмiлився заступити йому дорогу. На гамiр виглянув офiцер з пасажирського
вагона, i всi йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовiрний гвалт.
- В чом дєло? - закричав офiцер.
- Комендант? - почули всi серед тишi голос Шахая.
Офiцер ствердив це махом голови.
- Хай комендант ешелону та командири окремих частин зайдуть для
переговорiв про капiтуляцiю, я чекатиму на вас десять хвилин.
Шахай пiшов помалу до станцiї i, сiвши в кiмнатi бiля каси, став
чекати.
На перонi наче розпочався ураган. Кричали всi разом, обурено клацали
затворами гвинтiвок, i крiзь вiкно Шахай помiтив, що в дверях деяких
теплушок з'явились кулемети. Пiсля п'ятихвилинного чекання зайшло шестеро
офiцерiв. Вони розгублено i в той же час суворо оглянули Шахая. Останнiй
не запросив їх сiсти, i так пройшла вся розмова, сидiв тiльки Шахай.
- В чом дєло? - повторила людина, котра перед цим виглядала з вагона.
-Хто ви i чого вам треба? Ми вас розстрiляємо, не виходячи з кiмнати...
Шахай витримав паузу i лiнькувато подивився на того, шо говорив.
- Я вам даю п'ятнадцять хвилин на роздум. Замiтьте собi - тiльки
п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон мусить здати менi, а вас я
пропущу тодi їхати далi. Я - командувач цього району. Через, - Шахай удав,
що дивиться на годинника, - через дванадцять хвилин мої гармати рознесуть
усю станцiю разом з ешелоном. Дорогу далi перегороджено.
- Ми не можемо здати цiєї зброї -- ми веземо її, щоб здати там, де
будуть розформовувати нашу частину. Це - казенне майно.
- Я не випускаю нiкого вiд себе зi зброєю.
- Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.
- Ви маєте ще дев'ять хвилин. Але потiм - буде пiзно.
Офiцери не знали, що їм робити. Вони вже погодилися з неминучiстю i
тепер лише хотiли просити Шахая, щоб вiн їм залишив зброї для самоохорони.
- Нiяких уступок, -сказав Шахай i встав iз стiльця. До кiмнати забiг
розхвильований Остюк. Вiн став струнко перед Шахаєм i похапцем вимовив
кiлька слiв, дивлячись просто в вiчi останнього.
- Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати.
Вони думають, що вас тут тримають.
- Дурницi, - одповiв Шахай, - вони ж мають мого наказа? Хай почнуть
тодi, як я наказав.
- Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку - там стоїть
делегат вiд батареї.
- Хай зайде сюди, - вирiшив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось
йому незрозумiле, не закiнчив фрази i вийшов з кiмнати. Остюк побiг за
ним. "Тiкаймо звiдси, - прошепотiв Остюк, - на станцiї їм сказали, що
нiкого поблизу немає. Ще похлопають нас тут!" Вони зустрiли по дорозi
роздратованого полковника, що закричав до них:
- Де вiн тут, самозванець?
- Там чекає, -вiдповiв Остюк, - я бiжу за хлопцями. Друзi повернули до
якихось сiнець, перебiгли помешкання начальника Варварiвки i вибiгли до
двору. На їхнє щастя, знову упав на землю туман. Вони бiгли доти, доки не
опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат i стиха
лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.
- Де ж люди?
- Повтiкали, гади, боягузи, сволочi!
Шахай i Остюк посiдали коло Галата i засмiялися. Потiм вони смiялися
вже втрьох, їм приходили на думку рiзнi веселi дотепи. Нарештi вони
полiзли насипом вище i, лежачи, почали дивитися вниз на колiю, де лежало
впоперек кiлька шпал. На станцiї стояв гамiр. Пролунало чимало пострiлiв.
Хтось говорив промову, за щось агiтуючи. Потроху все там уляглося, i
ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат
кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машинiст випустив
зайву пару, i ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на
рейках.
- Бувають на свiтi пригоди, - почав Шахай i подивився на весiльнi
восковi квiти, що їх було приколото до його френча, -пригоди, кажу я. вам,
коли можна поплутати весiлля з похороном. Я пригадую, як одружувався мiй
товариш на фронтi. Наречена приїхала до нього, щоб повiнчатися, а повезла
його додому в цинковiй домовинi, i куль у нього був повний живiт.
- Важко їй було його везти, - вирiшив Галат, - а як вони не помiтили,
що ти бiльше скидаєшся на молодого, нiж на генерала? Чого б це генерал
став колоти собi на груди весiльного букета?
- Не смiйся так голосно, - сказав Остюк, - скажеш своїй матерi, що в
неї дурний син колись вродився.
- Коли приїдемо додому, - продовжував Шахай, - ми скажемо, що билися до
останнього й встелили трупом рейки.
- Ну й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешелон дурнiв.
- Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони
заколотилися, нiби до вечора збираються мiтингувати. Колись у нас в шахтi
жив цап. Їв вiн у стайнi бiля коней - стайня глибоко пiд землею була, спав
по забоях i так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його
прозвали "шахтарем". Ходив вiн тiльки рейками, i часто в темрявi цокотiли
його копитця по залiзних шпалах. Певно, вiн почував себе вагоном, бо
переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не мiг. Вiн завше
терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.
- Цiкаво, - закiнчив Шахай. коли ешелон раптом пiшов назад i за ним
побiгли тi, що не встигли сiсти, - _чи _Марченко не проспить цього
ешелону? Нас тут усього троє, а в нього ж там аж одинадцятеро - всi
надiйнi та вiрнi. Коли не проспить - йому буде багата пожива.
Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслiд ешелоновi i
протанцював халяндри. Потiм всi троє пiшли по шпалах додому.
- Поїхали! - закричав Галат. - А ми, як переможцi, пiдемо пiшки верстов
iз тридцять! Звоювати - звоювали, та до рук не попало. Заспiваймо, чи що?
I вiн почав:
Гей, хвалився та козак Швачка,
Пiд Бiлую Церкву iдучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!
Потiм пiдморгнув Остюковi й Шахаєвi i заспiвав зовсiм весело:
Гей, казав єси козак Бондаренко,
А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечi латати!
На пiсках росте вощанка менша; на водi - конюшина бiла, ситник
ясноплодий, осока; на скелях - перстач альпiйський, шеломниця хмелювата,
нечуй-вiтер, тонконiг i миколайчики; на степах - чистотiл, чебрець,
деревiй голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпiй
променястий та любочки осiннi, похитується змiячка - жовта, як кульбаба,
тiльки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдностi та
вiдваги!
ДРУГА ПIСНЯ
Голос:
Пiдiбрано до рей i збито паруси,
Чекає вся команда абордажу.
На марсi варта дивиться у синь,
Зiперлась лiктями на снастi лажi.
Над парусами - мак небесних карт,
Гойдає реї рiвний бриз-бродяга.
Серед навах, мушкетiв i бомбард
Перед веде гнучка толедська шпага.
Три шаблi, як сторожа трьох сторiн,
I шпага, що замкне крицеве коло, -
На всiх морях, на крилах бригантин
Розносять перемогу суходолу.
Три шаблi не погнуться й не впадуть,
У серце враже буде шпаги замiр.
Коли повстане раптом, як редут,
Ворожий бриг iз моря перед нами.
Готуй гаки: лягає бриг у дрейф!
На абордаж, брати! Гори, корабле!
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,-
I на чотири боки шаблi!
Ничипiр Марченко, котрого судив трибунал за самовiльнi розстрiли i
вiдiбрав партизанську армiю, - його врятував вiд шльопки тiльки Шахай, -
сидячи перед судом в концентрацiйному таборi, так оповiдав камерi про дiло
пiд Полтавкою, коли йому довелося зустрiти й обеззброїти офiцерський
ешелон, якого повернули на Полтавку з Варварiвки Шахай, Остюк i Галат.
"Мiй полтавський бiй, - казав Марченко, - дав стiльки зброї, що я
смiливо через п'ять хвилин закомандував фронтом. Ближчi села збезлюдiли,
коли дiзналися про зброю. Менi довелося формувати по одному полку з
кожного села. Швидко ми переїхали на вузлову станцiю, назбирали духової
музики i стали готуватися до походу на французiв, на грекiв i на увесь
свiтовий капiтал. Ви знаєте, чим це скiнчилося, i я ось сиджу за свою
славу i за це поруч iз вами - барахольниками, бандитами, спекулянтами й
буржуями. Слухайте ж уважно про мiй полтавський бiй.
Ми не дали коням старiтися в Новоспаському i миттю промчали сорок
верстов до Полтавки. На пiдводах у нас гуркотiло двi бочки - вiдер по
сорок, одна бодня, зо два перерiзи. Тi баби, що ми в них полюбовно забрали
посуд, довго бiгли за нами, кленучи нас i наших родичiв. На станцiї ми
вiдшукали iнструмента i зiпсували аж чотири одрiзани: ми майже по рамку
одпиляли рурки. Таким чином у нас готовi були гармати рiзного калiбру Ми
заперли усiх станцiйних в одну хату, щоб вони цiлий день не виходили, а
самi поробили для гармат позицiї. З бочок повибивали днища, залишили по
одному. В центрi прорiзали дiрки для одрiзанiв. Дурний Митька Шворень
вистрелив, бочка затремтiла й загавкала, таку луну пустила по степу й по
ярах, що покрила найкращу тридюймовку. Я призначив орудiйних начальникiв,
вибрав тих, що керуватимуть вибухами набоїв, своєю рукою порозгвинчував
рейки i лiг у станцiї на лаву - виспатися пiсля Шахаєвого весiлля. Брати
Виривайли заспiвали на перонi якоїсь пiснi, здається,
"Незабудочку-цвiток". Я їх залишив собi ад'ютантами - усiх чотирьох, дiда
Макара посадив бiля телеграфiста, а решту - п'ятьох - поклав на позицiї.
Шанувавши слухи вашi, я не розповiм вам усього, що приснилося менi тодi
на лавi. Прийшов до мене пiп i давай кропити свяченою водою. Я його
проганяю - вiн не йде. Я йому зрубав голову, а вiн умочив її в воду i
кропить мене нею знову. Я його схватив i почув, що то не пiп, а дiвчина -
туга i пружнаста. Я притиснув до себе, затуляючи рота їй, щоб не кричала й
не кусалась. Вже я вiдчув, що вона обм'якла в моїх обiймах, знепритомнiла,
чи що. Я несу її до лiжка, а воно вiдходить далi, на його мiсцi
вимальовуються в стiнi дверi. Я вiдчиняю дверi, бачу лiжко, iду до нього з
дiвчиною, воно знову одходить од мене й одходить, ще дверi постають на
моєму шляху, дверi, дверi... безконечна кiлькiсть дверей. Я iду, поспiшаю,
дiвчина вже прокинулась i пручається. Вона душить мене за горлянку. Я її
кидаю на пiдлогу i нахиляюся до неї - на пiдлозi хлюпається вода, дiвчина
тоне в водi. Я упiрнаю пiд воду, пливу за дiвчиною, хочу її догнати, кличу
її. Вода набирається менi в рота, менi немає чим дихати, я раптом гублю
свiдомiсть i прокидаюся на березi серед чотирьох озброєних людей. Я знаю,
що у мене є десь армiя, а цi люди хотять мене полонити. Удаю, що я
непритомний, i слухаю їхнi розмови, якi менi можуть з'ясувати, до кого я
потрапив. Вони мене несуть довго степом, лаються, що я важкий, i крекчуть,
кладучи мене на землю, щоб самим вiдпочити. Я чую їхнi розмови: це мої
вороги, вони несуть мене на страту. Я затримую дихання, моє серце ледве не
вискакує з грудей, я жахаюся того, що може трапитися з моєю армiєю, бо
мене так несподiвано та безглуздо полонили. Вони розмовляють про нагороду,
характеризують мене - так, мене, Марченка, вони знають, що це я до них
потрапив.
Мене довго несли до потяга й посадовили до вагона. Я побачив крiзь вiї
вiкно, за вiкном свiтило яскраве сонце, що стояло над самим обрiєм. У мене
з'явилася думка, що проти сонця важко цiлитися й стрiляти. Я вибрав
хвилину i вискочив у вiкно. Сонце заслiпило менi очi одразу. Я протер їх
рукою i побачив, що лежу на лавi в темнiй кiмнатi Полтавки i хтось свiтить
менi лiхтарем просто в обличчя.
- Чернець-молодець, по колiна в золотi стоїть, - каже незнайомий голос,
- що це таке буде, Марченко?
Я схватився за зброю i хотiв прострелити лiхтаря. Свiтло метнулося
вгору, я побачив обличчя старшого Виривайла - Iвана.
- Надворi нiч чи день? -запитав я.
- Вечiр i туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортовi подарувать.
- Ешелона не проспали?
- Коли iгумен за чарку, то братiя за ковшi. Ти спав, а ми що ж - гiршi
?
- Я упiзнав тебе, Панько, - перебив я, - оце менi Виривайлове насiння!
Добрi ви гостi, та в середу трапились!
- З голови - дiвка, а далi не знаю. В степу i хрущ м'ясо, i Виривайло -
людина.
- Хай тобi чорт, - зупинив його я, - ти своїми приказками менi й сон
прогнав. Твою загадку дитина вгадає - це горщик у печi й жар.
- А що таке: iде лiсом - не шелестить, iде водою - не плюскотить?
Ми посiдали всi на лаву i почали вгадувати. Та тут прибiг Макар i
сповiстив нас, що йде ешелон... Я послав Виривайлiв у чотири боки за
станцiю, а сам з Макаром залишився на перонi. Коли кому набридло мене
слухати - пропоную лягти на нари i не дихати. Зараз вам розповiдає
Марченко, командир революцiйної армiї, i вiн не звик повторювати чогось
двiчi. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити! Здохнiть, спекулянти й
буржуї! Ви думаєте- легко менi з вами сидiти? Я навiть стрiчки свої
поспорював з френча, бо я знаю, яких грiхiв я наробив. Людина любить
життя, а я любив свою армiю, у мене в головi лежали сiдла, iржали конi i
скреготали зубами боягузи-бiйцi. Да, я їх стрiляв, гадiв, i завше буду
стрiляти своєю рукою, бо я сам робив свою армiю, сам їй суддя - її люблю i
вмру за неї сто разiв, i хай з мене здирають шкуру!..
Значить, я ходив по перонi, доки прийшов ешелон. Я запропонував їм
здати зброю. На моє здивовання вони довго смiялися, показуючи на мене
пальцями. Потiм покликали командирiв.
- Знову самозванцi? -запитав грiзно один, пiдiйшовши до мене.
- Пропоную здати зброю, - сказав я.
- I холодну, i гарячу? - насмiшкувато перепитав офiцер.
- Усю зброю.
- Може, ви дозволите нам так проїхати? - виступив наперед солдат з
ластовинням на всьому тiлi. - Ми нiколи в життi вже не будемо воювати. Це
- зброя для полювання. Ми будемо з тридюймовок гатити качок налиманах.
Прошу вас, - упав на колiна солдат, - змилуйтесь над бiдними, нещасними!
Ми - сироти безрiднi, скривдженi!
Навкруги нас iз Макаром зiбрався натовп. Регiт поставав пiсля кожного
слова солдата, що поступово входив у роль i пускався в плач. Ми нiчого не
розумiли.
- Та братики ж ви мої рiднесенькiї - голосив солдат з ластовинням. - Та
дайте ж хоч на свiт божий надивитися-наглядiтися! Прости, свiте, простiть,
добрi люди, що завинив, може, чим, простiть хоч перед смертю. I з'їдять
мене хижi звiрi без зброї, iз кiсточками пошамають!..
Я крикнув, щоб ця мавпа замовкла. Мiй голос наче налякав юрбу.
- Доки ти нас будеш дурити? - суворо запитав мене старший офiцер
ешелону, проштовхуючись наперед. - Просто дивно стає, скiльки розплодилося
шахраїв! На кожнiй тобi станцiї вони виходять до нас i пропонують здати
зброю! Чи ви тут показилися, чи не вiрите, що ми _прекрасно можемо вас
розстрiляти! Вiдповiдай, коли питаю!
Я попросив тишi i, догадавшися, що цей ешелон вже, певно, розстрiляв
моїх трьох друзiв - Шахая, Галата й Остюка, - заклав пальцi до рота й
свиснув. Я свиснув так гостро, що наче порiзав свистом губи. Свистiти я
вмiю, ось слухайте, слухачi, як я свисну. Фiу-у-вiть!!! На хвилину я
замовкну, бо зараз до камери загляне наглядач i подивиться, чи не
обвалилася стiна вiд такого звуку. Я радий, що ви поглухли. Це зараз мине.
Рiдко хто так зумiє свиснути, братва. Наше воєнне життя без свисту не
обходиться, а ваше, бандити, i зовсiм стоїть. Бач, як буржуйчик тре вухо
рукою! Вiн, певно, згадав, як його клали на землю отаким посвистом.
Да, свиснув я два рази. Четверо Виривайлiв почуло мiй знак i стало
виконувати iнструкцiю. Застрочило два кулемети, двi гвинтовки. Кулi
засвистiли над ешелоном, як_ навiженi, i всi люди попадали на землю.
Виривайли перестали стрiляти. Настала тиша. I потiм заговорила моя
артилерiя. Ба-бах! - гавкнув одрiзай з бочки, i ававакнула луна по степу.
Б-бах! - вибухнув за пiвверстви вiд гармати фугас. Ба-бах! - друга. Б-бах!
- фугас. Канонада, як часи.
Я вже вам сказав, що був вечiр i туман. Ешелон ми забрали, як пташок.
Вони спробували кинутися на мене, та я ручкою нагана ударив полковника по
лобi. Я свиснув тричi, аж заколивався туман. Четверо Виривайлiв пiдхопили
мiй свист, i менi здалося, що засвистiло все навкруги. Ще раз вибухла
гармата i розiрвався фугас.
- Вилазь з вагонiв! - закричав я.
В туманi соталася велика сила людей. Ми поставили їх усiх у купу.
Виривайли направили на них кулемети. Небавом, причепивши кiлька порожнiх
вагонiв до паротяга, _ми напхали туди наших полонених i вiдправили далi з
мiсця полтавського бою. Я оголосив себе командиром партизанської армiї,
оглядаючи вагони зброї й набоїв, гармати на площадках й iншi вiйськовi
свої трофеї.
- Хлопцi, здається, наших трьох на Варварiвцi розшифровано? Проте вони,
мабуть, встигли зiпсувати так рейки, що ешелон не мiг полагодити i
повернув на нас. Правду я кажу?
Панько Виривайло розбив ящик з ручними гранатами, повiсив їх чотири
собi на пояс i вiдповiв:
- Я їм не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла зчинитися
панiка. У Шахая хтось-таки пiшов до бога вiвцi пасти.
Так ми всi турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, котрi згодом в