дивиться на життя, i прийшов до висновку, що вiн губить кiнцi свiдомого.
Знову спогади, знайомi постатi попливли перед очима. Це був позасвiдомий
порятунок вiд тих думок, якi стали з'являтися в Остюка внаслiдок операцiї.
Вовчi слiди, що до них уже встигли звикнути, - раптом повернули
лiворуч.
- Стiй, - наказав побратим, - запитаємо наших поводирiв, що це за слiди
йшли. Я бачу тут пiдозрiле. Нiби вовки увесь час iшли поруч якоїсь здобичi
i почули, що здобич та дається себе взяти.
Тунгуси довго плутали щось, показуючи руками. Остюк помiтив, що вони
ховаються од нього й побратима. Позасвiдома тривога нiби прилетiла з
чиїмсь диханням. Остюк видобув свого револьвера i посварив поводирям, його
шепiт був страшний i грiзний. Тунгуси вiдчули серйознiсть загрози й
розповiли про те, що сказав їм вовчий слiд. Вони пiдтвердили думку
побратима. Справдi - вовки йшли поруч здобичi, чекаючи можливостi
наблизитися. З усiх ознак - рiвностi шляху вовчого, нешвидкого їхнього
руху - ясно було, що там десь iшла людина. Тепер вона впала, i вовки
помчали до лежачого.
- Треба йти на помiч, - захвилювався Остюк, - може, ще можна врятувати!
- Навряд, - вирiшив побратим, - вовки бiгли тут шiсть годин тому.
Та Остюка наче щось тягло по слiдовi. Тунгуси безнадiйно поцмокали
язиками, але пiшли за Остюком. Рiвна, глибока тиша стояла кругом. Снiг
рипiв пiд ногами, наче люди наступали на звуки. Iшли з кiлометр. Тунгус
показав наперед на самiтну темну пляму. Остюк машинально помацав
револьвер. Наблизились. Темна пляма була вовчим тирлом. Зграя вовкiв, нiби
протанцювавши танка, помчала геть. На снiгу видко було кров, шматки одежi
повтоптувано в снiг, розкиданi речi, рушниця на снiгу. Побратим обiйшов
мiсце вовчого пиру.
Конi лякливо наставляли вуха, чуючи запах кровi, стиха iржали,
поривалися йти далi.
- Шукачi золота, - сказав побратим, - iшли досi вдвох, а звiдси - один.
Цей - або пiдбився, або його застрелив заднiй. Тут часто практикується
пострiл у спину. Ходiмо по слiдах за першим.
Остюк вiдчув огиду до звичаїв тайги.
- Може, тут був чесний бiй? - прошепотiв вiн, iдучи за побратимом, що
придивлявся до слiдiв на снiгу. Людина пройшла сама. Поверх її слiдiв
видко було вовчi лапи.
- Убивця волоче ногу, - прочитав побратим, - може, там був i чесний
двобiй? Про це _ми дiзнаємось, коли поспiшимо. Я боюсь, що вовки таки
насядуть, як побачать його слабiсть.
У вiдповiдь на цi слова здалеку десь донеслася луна пострiлу.
- Поспiшаймо, - крикнув побратим до тунгусiв, - вiн, певно, давно вже
вiдстрiлюється!
- Це все золото, - мовив Остюк, - скiльки на ньому налипне кровi, доки
воно вийде з землi.
- Що дорожча рiч, то тяжче її здобути, - висловив чиюсь сентенцiю
побратим, - i навпаки.
Швидко знайшли осторонь забитого вовка. Власне, це були рештки вовка,
якi не доїла зграя. За сто крокiв - знову вовк. У цього було розвалено
голову.
- Вовки бачать лакому здобич, їм хочеться вже вiдчути її на зубах. Вони
забувають, що у людини є зброя, - були слова побратима.
Поминули ще одного вовка - i цього забито в голову.
Тунгуси щосили пiдганяли коней. Здалеку долинув пострiл. Знову
мовчанка.
- Ще б'ється, - прошепотiв Остюк, - вiдступає з боєм i волоче поранену
ногу.
Чомусь йому прийшла на думку Павлiвка. Вiн пригадав, як билися його
кiннотники, чекаючи приходу Марченкової пiхоти. Сам Марченко постав у
нього перед очима, поранений Марченко, якого везли на пiдводi в бiй. Давнє
щось затрусило Остюка, як лихоманка. Перед ним коливалося поле атаки.
Флорiда заiржав десь через лiси й пустелi. Остюк вiдштовхнув тунгуса вiд
коня, скинув з нього все на снiг i опинився на конi. Побратим йому подав
вiнчестера. Остюк помчав на виручку.
Через пiвгодини вiн побачив купу вовкiв, що розташувалися пiвколом бiля
самiтної сосни. Пiд деревом сидiла на снiгу людина, тримаючи в руках
рушницю. Здавалося, що кожної хвилини вовки зiрвуться з мiсць i рознесуть
людину. Остюк погнав коня i хотiв крикнути так, як кричать кiннотники,
iдучи в атаку. Вiн захлинувся вiд напруження, забувши, що вже не має
голосу. Тодi зiрвав з плечей рушницю, нацiлився з коня й вистрелив у купу
вовкiв. Людина пiд деревом заворушилася й свиснула так голосно, що в
Остюка залящало у вусi. "Це хтось свiй, - подумав Остюк, розстрiлюючи
вовкiв з вiнчестера, - колись я вже чув отакий посвист".
- Стiй, проклятi вовки! -закричала людина пiд деревом i стала клацати
рушницею. Потiм вона повалилася набiк i завмерла.
- Марченко! - прохрипiв Остюк, почувши голос. Вiн подумав, що
божеволiє. Кiнь довiз його до сосни. Пiд нею лежала людина без пам'ятi,
зарившись обличчям у снiг, не випускаючи рушницi з рук. Остюк зiскочив з
коня, шкутильгаючи пiдiйшов до людини, пiдняв їй голову i заглянув у
обличчя: перед ним лежав Ничипiр Марченко - сивий, змучений, очi в нього
були мокрi вiд слiз.
- Понiмаєш, - сказав сам до себе Остюк, - яка тiсна земля!
У барацi Лi-Тiна пили тiльки спирт. Остюк прийшов сюди посидiти,
залишивши бiля Марченка побратима. Це була низька й задимлена землянка,
довгий дощатий стiл стояв посерединi й кiлька лав. Лi-Тiн подавав їжу й
напої. Через сiнцi видко було кухню, де поралася жiнка. Остюк, сiвши край
столу, звернув на себе загальну увагу.
- Могорича з вас, - сказав йому сусiда.
- За що? - здивувався Остюк.
- Ви, певно, з Ничипором багато золота намили.
- Я не цiкавлюсь золотом.
- Ви, може, на прогулянку ходили з Ничипором у тайгу?
- Я ходив туди у своїх справах, - прошепотiв Остюк, - i раджу вам мої
справи залишити менi.
Вiн стукнув кулаком по столi з усiєї сили.
- Хазяїне, - почув Лi-Тiн шепiт Остюка, бо навкруги стало раптом тихо,
- нацiди двi мiри гарячого - у мого сусiди гуляща горлянка, хай вип'є.
Навкруги прихильно зареготали. Бородатим старателям одразу Остюк
сподобався. Сам вiн нахилився над столом i згадав розповiдь Марченка про
те, як той воскрес. Виходило, що так хотiв Шахай. Вiн показав Ничипоровi
наказа про його арешт i попередив, що навряд чи зможе знову визволити.
Марченко злякався. I ось що надумав Шахай: перевдяг у Марченкову одежу
полоненого i наказав Марченковi прострелити тому голову. "Я виконав це", -
зiзнався Ничипiр. "Дивися, Олександровичу, це ти розстрiляв самого себе",
- сказав на прощання Шахай, i Марченко пiшов бродити по бiлому свiтi.
Остюк пригадував деталi похорону Марченкового, як Шахай говорив промову на
могилi, як жорстоко мстилися партизани за смерть Марченка. Минуле
приходило з забуття. Остюк жахнувся проклятої долi товариша. Багато було
чудного й незрозумiлого тут, i жорстокий Шахай стояв десь далеко, як
невблаганний гнiв.
- Кралю Ничипорову бачили? - запитав Остюка сусiда. - Може, ви зробите
її добрiшою? Загляньте через сiни до кухнi, коли ви розумiєтеся на жiнках.
Остюк не звернув уваги на пораду. Вiн надумав везти з собою Марченка на
батькiвщину. Треба рятувати людину вiд ганебної пристрастi до золота. Вiн
розплатився й вийшов. На дверях йому зустрiлася жiнка. Остюк придивився до
її обличчя.
- Здоровi були, Наталко, - сказав вiн, вирiшивши не дивуватися нi з
чого в цiй чужiй країнi, -а де ваша донька?
- У мене дочки немає, -одповiла жiнка.
- Хiба ви мене не пiзнаєте? Я ж Остюк - товариш вашого Шахая.
- Я вас уперше бачу, а Шахай - це людина, яку кляне Ничипiр.
- Ви не пригадуєте, як ми весiлля справляли? Як ми в рейд ходили?
- Цього зо мною не було, - одповiла жiнка й зблiдла.
- Ви, звичайно, змiнилися за цi роки, - вирiшив Остюк, - але я вас
одразу впiзнав. Не може бути на свiтi такої подiбностi!
- Не знаю, -сказала жiнка, як загiпнотизована. Вона не пiднiмала на
Остюка очей.
Зовсiм розгублений прийшов вiн до землянки, де жив Марченко. Побратим
саме вийшов. Маленька лампа свiтила на столi.
- Ничипоре Олександровичу, - нiби жартома вимовив Остюк, - чи знаєш ти
сам, яка ти фатальна людина? Кожен твiй крок угрузає на аршин у землю.
Марченко винувато осмiхнувся i витяг з-пiд подушки шкiряний капшук.
- Золото, - озвався вiн, - двi порцiї золота. I подав капшук Остюковi.
Цьому згадалася одразу розтерзана людина й вовчий слiд. Згадався колишнiй
Марченко, що здобув зброї, скликав армiю й передав її товаришам. Тепер вiн
так само, як армiю, вiддає золото. Увiйшовши до землянки, побратим зняв i
протер окуляри.
- Золото, - подав йому Остюк, - що на нього можна зробити?
- Це не мiльйон i не десять тисяч, - одпбвiв побратим, подумавши, -
можна скласти на весну партiю i намити сто тисяч. Ви не забули туди
дороги? - запитав вiн Марченка, одразу зрозумiвши, звiдки золото.
- Знайду, тiльки б iз ногою моєю нiчого не трапилося - пече як вогнем.
- Рана легка, та кровi витекло чимало. Набереться кровi до весни.
Остюк поклав капшука на стiл i став ходити з кутка у куток. Марченко
слiдкував за ним очима. "Це другий Остюк, - подумав Марченко, - скiльки
зморщок поклало на нього життя!"
- Ничипоре, - вимовив Остюк, - чи хочеш ти знову стояти разом з нами?
Тяжко тобi йти самому по землi! Сiм рокiв вiддали ми вiйнi, сiм найкращих
юнацьких рокiв. Ми стали зрештою все бачити в чудному освiтленнi. Ми
спустошенi, Марченко, до краю спустошенi для того, щоб жити поодинцi.
Життя людське для нас тiльки велике поле атаки, де падають поруч i
попереду, де знищити людину - звичайна фiзiологiчна потреба, як напитися
горiлки.
Де для нас добро i де зло? Зеленими юнаками ми вже знали, що все
скороминуще, все розсиплеться на порох, коли торкнути його пальцем. Те,
чого людина в звичайних обставинах доходить лише на кiнець життя, той бiль
розчарування i марнiсть життя - _ми взнали юнаками, i тепер на порозi
справжнього, увiйшовши в мужнiсть, увесь час почуваємо на собi жах юностi,
свiдомiсть непотрiбностi iснування. Треба нам зiбратися всiм докупи, щоб
розсудити гуртом, як iзнайти спокiй.
До землянки увiйшла Наталка i сiла в темний куток бiля залiзної пiчки.
- Може, смерть собi заподiяти, - провадив Остюк далi, i Наталка вiд
несподiванки здригнулася, -щоб одразу з усiм покiнчити? Може, до пустелi
податися, де серед пiскiв i спеки вiдчути гордiсть справжньої людини,
знайти крихiтки вiри в собi, бо розум наш розтоптала чоботом вiйна?
- Шукати спокiй соромно мужчинi, - зауважив побратим, - краще тодi
шукати смертi, хоч i це є не менша ганьба. Ви мусите знайти мету.
- Мету? - перепитав Остюк. - Невже ми не мали мети, коли билися за неї?
- У царя ви воювали з примусу, а потiм - за прекрасне майбутнє, що його
й не викладеш у словах. Тепер воно прийшло, те майбутнє, треба десятки
рокiв змiцняти його працею, упертiстю й терпiнням. Це не ваша професiя, -
закiнчив побратим, - бо ви звикли до перемог раптових та безперечних. Хiба
ви можете себе згинати, коли вас загартовано на сталь? Ви ламаєтесь
надвоє!
Марченко подивився на Остюка i на чудну людину в окулярах. "Хто вiн
такий?" - питали його очi.
- Це мiй побратим, - Остюк помiтив запитання, - я знайшов у ньому
життя, коли iншим здалося, що вiн мертвий. Я врятував його, за що вiн уже
встиг менi вiддячити не раз! Звуть його Михайлом, як i мене.
- Чому ж нам треба повертатись додому?
- Тому, Ничипоре, -одповiв Остюк, -що є у нас ще Галат, є Шахай, якого
не перемогла армiя ворогiв, з яким ми завше перемагали. Ми сядемо всi до
столу i вип'ємо четверть доброго вина. I згадаємо ту силу прекрасних та
вiдважних бiйцiв, що ми їх поклали на фронтах. Успенiвка й Павлiвка,
Покрутiвськi яри, рiка Синява пригадаються нам. Брати Виривайли - Iван,
Петро, Семен i Панько воскреснуть мiж нами, в наших розмовах. Ми
подiлимося радiстю й сумом, набутим досвiдом мирного життя Може, ми й
заплачемо з великої радостi.
Наталка заворушилася у своєму кутку, знайшла щось i вийшла з землянки.
- Куди вона? - запитав Остюк похмуро.
- По дрова, певно. Тут лiсок поруч.
- Де ж вона вночi їх знайде? - розгнiвано сказав Остюк. Вiн побачив
бiля пiчки купу дров. -Дрова є, а в неї у очах гiркi сльози, коли
виходила. Нащо ти її пускаєш у те китайське кипiло?!
Марченко одвернувся вiд свiтла.
- Пiди, - сказав побратим Остюковi, - вона не до китайця.
Остюк раптом глянув на дверi, нетерпляче вiдчинив їх i вибiг. Хвилин
через кiлька вiн повернувся, несучи на руках Наталку. Наталка була без
пам'ятi. Остюк поклав її на лiжко i став робити штучне дихання.
- Понiмаєш, старушка, - шепотiв вiн, - тобi ще не пора вiшатися. Нам
треба, щоб ти нам повечеряти дала.
Марченко подивився на Наталку байдуже i попросив води, щоб напитися.
Його мучила жага.
СЬОМА ПIСНЯ
Голос:
Ми путь свою пройшли, як галаган,
Що з неба, од зорi схилив орбiту.
У нiч, у млу, у бiль, у дикий лан
Летiло непiдковане копито!
Дихання моря пестило фрегат.
Широкий вiтер з пiвдня шторм заводив.
Незнаних напрямкiв iшов пасат,
Прапорами вимахував без коду.
Незнаних напрямкiв iшов пасат!
Нечуваної сили i завзяття -
Стелився гул вогненних канонад,
Тремтiло сонце в небi, як латаття.
Достойна i смiлива наша путь.
Бадьорi й переконанi бiйцi ми.
Наш край в цвiту! Цвiте наш край в степу!
Живуть його простори несходимi!
На вiтрi рухаються руки рей,
На обрiї - омана заозерiй...
Хор:
Ми стоїмо плечима до плечей.
I свiт вiдчинено, як дверi!
Залiзний бовдур упав на рухливi цилiндри. Вiн був розпечений дочервона
i важив з тонну. Цилiндри крутилися, трохи виступаючи з землi, стали
рухати на собi розпеченого бовдура. Одразу - спека. Повiтря хутко
розтiкалося од залiза. Гуркiт прокатного стана рвав вуха. Повiтря тремтiло
над залiзом. Тремтiло над цилiндрами. Залiзо дмухало на боки розпеченим
ротом. Цилiндри потягли на собi бовдура до валiв. Iз залiза злущувалася
тоненька шкiрка, залiзна луска холонула одразу i ставала блакитно-сiрою.
Бовдура схватили вальцi, видушили з нього тьму iскор i викинули по другий
бiк себе на рухливi цилiндри. Гуркiт - як грiм. Тонна розпеченого залiза
посунулася назад i знову протислася крiзь важеннi вальцi. Брязкiт. Вона
трохи потоншала й розтяглася. Гаки перевернули її, безперестанку стали
шпурляти крiзь вальцi. Гупала. На вальцi лилася вода. Довгий ряд вальцiв
чекав залiзної тонни. Крутилося. Ворочалися в землi вали, трясли землю.
Прорiзи мiж вальцями меншали й меншали. Червоне залiзо витягалося. Сморiд,
рев, пара i спека вихрилися вгору, до пробитого скляного даху. Новий
бовдур упав на мiсце першого перед найважчими вальцями. Вибухнула навкруги
нього спека. Червона довга стрiчка почала в'юнитися по обидва боки
прокатного стана - з першого шматка. Крiзь дах припiкало сонце. Променi
його стояли купою стовпiв iз смороду й диму. Бiля входу бiлiла газета на
стiнi. Червона залiзна стрiчка витяглася й потемнiла. Вона стала
довжелезною рейкою. Дзеленчала. Цилiндри потягли до круглої пилки, що
рiзала її на шматки. Горобець залетiв крiзь дiрку пiд дахом. Сморiд i
грюкiт пiдкинули його вгору i вдарили об скло. Гуркiт прокатного стана
злякав. Пилка перерiзала рейку, наче кiстку. Дзеленькнула пилка. Спека й
сморiд. Крiзь дверi вдерся протяг, пройшов над станом угору в дах.
Горобець нарештi вилетiв. Третiй бовдур упав на цилiндри. Другий - сотався
мiж вальцями. Сонячнi стовпи зникли - зайшло за хмару. На стiнi гасла:
"Обережно!", "Увага!" Над вальцями по рейках їздить машина для пiдiймання
ваги - пiдвага, журавель, кран. Вона несе над землею четвертого бовдура i
кидає його на цилiндри - в землi. Пилка перерiзала рейку. Iскри як з-пiд
наждачного точила. Кррр-ах! - одрiзала ще. Кррр-ах! - знову. Спека,
гуркотнеча, сморiд, жага, пiт. На цилiндри упала п'ята розпечена тонна. У
сусiдньому корпусi гули мартени - вентилятори, полумiнь, хiмiчна реакцiя.
Пiдлога - безперервна пiч. Бовдури стояли в ямах, з яких билося полум'я.
Поступово порожнiли цi гнiзда. У повiтрi - сiрка, палений пiсок, залiзо,
дим. Вiдчинилися дверi, побiг протяг. Жага. Добре б - голому обмитися
снiгом. Крiзь вiкно - за парканом терикон i шахтенний помiст. На терикон
бiгає одинока вагонетка, викидає нагорi породу, повертається. З естакади
сиплеться вугiлля. Яка прохолода десь в лiсi! Шостий бовдур розпеченого
залiза упав на землю. Кррр-ах! - пилка. Дзеленькнув дзвоник на кранi -
"бережись!". Ударило з-за хмари крiзь дах сонце. Променi - стовпи смороду,
диму. Болять вуха. Напруженiсть.
Вiн не мав часу замислитись. Мозок поглинули червонi бовдури. Вальцi
крутилися пiд ним, вимагаючи залiза. Вiн їздив iз краном над вальцювальним
станом i далi, де з землi вибивалося полум'я. Хобот його машини нахилявся,
витягав iз землi розпеченого бовдура i нiс до вальцiв. Кидав на рухливi
цилiндри. Повертався за новою пайкою. Безлiч дрiбниць вимагали
найпильнiшої уваги. Невiдхильна послiдовнiсть рухiв! Кинув бовдура, пiдняв
хобота, рушив, дзвони в дзвоник! Приїхав, зупини крана, нахили хобота,
вiзьми! Дзелень-дзелень, назад, залiзо пече очi, скло окулярiв нагрiлося,
нiчого не зачепи по дорозi, стань! Повернув хобота, опусти його помiж
людей, що розлетяться набоки, як шматки болота з калюжi, туди засичить
розпечений бовдур, кидай залiзо!
Мозок пильнує послiдовностi. На це йде вся енергiя. Голова не мислить.
Дiє рефлекс. Очi й руки. Швидко людина звикає ототожнювати себе з краном.
Це - рука людини бере розпечене залiзо. Це її колеса котяться. Вона сама
так повертається всiм корпусом. Електричнi мотори на кранi воркотять,
рухаючи колеса, пiдносячи вагу.
Унизу вештаються люди. Однi - з довгими кочергами, другi - в рукавицях,
з клiщами. Помiж них - червонi залiзнi стрiчки. Люди - верткi. Залiзо
пролазить крiзь щiлину у вальцях, сотається по залiзнiй пiдлозi мiж
людьми, звивається, лiзе пiд ноги, помахує головою. Робiтник ухватив
клiщами за голову. Тiло розпеченої, рухливої, довжелезної рейки
здригається. Вона хоче притулитись до людських нiг. Тодi зашкварчить м'ясо
i хлине чорна кров. Робiтник уткнув голову гадюки в iншi вальцi. Вони
стали ковтати її, як червону макарону. Ще одна - на її мiсце. Треба
хватати за голову. Галат замахнувся клiщами. Вiн став навшпиньки, щоб у
кожний момент одскочити вбiк, коли залiзо посунеться проткнути живiт йому.
Клiщами схватив за край рейки. Вальцi потягли її до себе. На другому боцi
Санька Шворень наготувався.
Це були вони - вiдважнi партизани. Кров Саньки горiла в цьому пеклi,
гублячи селянську нудьгу. Галат лише вiдновив у собi те, що було в нього
до партизанки. Робiтничий рiд. Обох iзнайшов Шахай на шосе. Славетнi
командири - кулеметник i гарматник - сидiли й розбивали камiння. Сонце
пекло, на молоти лягав пил дороги. Iнодi спiвали. Шахай упiзнав їх через
пiсню. Вони були задуманi й безпомiчнi. Вiд молота кололо пiд серцем, рани
свербiли, нiби не загоївшися. Поруйнувавши мирнi дороги, вони самi їх
мусили й лагодити. Слава їхня швидко минула. Таки краще було б умерти в
атацi, - не раз думали вони. Неймовiрнi герої, легендарнi бiйцi Успенiвки
й Павлiвки - Санька з Галатом поставали звичайними людьми. Їх забули, як
забувають усе, що пережило свою славу. Вони били камiння на шосе i
давилися пилом з колiс.
Санька, нiби набiй у гармату, сунув залiзо у вальцi. Наготував клiщi.
Кран привiз, задкуючи, розпеченого бовдура. Замiсть їхати по нове залiзо,
кран зупинився, його людина стала мастити. Незабаром мала бути перерва.
Ледве було поставлено мазничку, як прогув гудок. Стоп! Рух машин завмер.
Дим коливався. Робiтники наче одв'язалися од машин - одiйшли вiд них далi,
посiдали пiд стiною. З крана людина злiзла по драбинцi. Мозок приємно
звiльнився од напруження. Вiн мiг уже мислити. Людина набрала
iндивiдуальних рис. Робiтники залишили для неї мiсце коло столу, бiля
Галата. Галат устав i знову сiв. Стали їсти, дiстаючи їжу з баульцiв.
Людина з крана була центром трапези. Це почувалося, хоч наявних знакiв
уваги до неї не помiтити. Сама вона задумливо жувала хлiб, кусала
баклажани, вмочивши в сiль, заїдала яблуком. Її рухи були поважнi, як
молитва, людина їла, як їдять селяни: побожно тримаючи хлiб, правлячи
древнiй чин. Мозок не фiксував нiчого глибоко, вiн вiдчував насолоду й
заспокоєння вiд музики, що стала раптом линути з репродуктора радiо. Змiст
пiснi не доходив. Вона була така знайома, що спомини одразу заклекотiли в
головi, i завдяки їм загубилися першi строфи пiснi. Грав i спiвав кобзар.
Галат поворухнувся, пригадавши слова про козака Швачку. Йому постала в
уявi п'яна нiч Шахаєвого весiлля, надiйна нiч i скороминуща. Щось знайоме
почув вiн у голосi кобзаря. Зухвалий, гостроязикий Панько Виривайло
прийшов на думку: це була його улюблена.
Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
А де ж твої прегромкi рушницi? -
нарештi дiйшло до мозку людини, що працювала на кранi. Кобзар спiвав
думу про Супруна. Репродуктор стояв над столом. Робiтники слухали, стиха
жуючи снiданок.
Гей, мої рушницi в хана у свiтлицi.
Сам я, молодий, у темницi, -
вiдповiв сам собi кобзар, перебираючи струни.
Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
А де ж твої воронiї конi?
Гей, мої конi в хана на припонi,
Сам я, молодий, у неволi.
У пiснi не було тайни. Не дiяв кобзарський гiпноз. Кобза загубила
таємничий свiй вплив. З репродуктора щось шкварчало замiсть пауз. Не було
просторої хати, котра по вiнця виповнилася б сплесками пiснi. Не було
широкого степу, що сам по собi дiє, як гiпноз, не було синього неба над
головою, страшної волi високого мiсяця. Слухачi не бачили кобзи, дивної
опуклостi її черева, блиску й дзенькоту пiвсотнi струн. З репродуктора
линули слова, бринiла мелодiя, i вона була нiби слiпа, без очей. Несмiливо
ввiходила до свiдомостi, тихо сiдала у кутку. Пiсня була темна.
Гей, летить ворон з далекого краю, -
почав нової кобзар, доспiвавши про Супруна. Голос його розлiгся
урочисто.
На Синяву-рiчку лине, -
голос завмирав потроху, ворон летiв i летiв, його крила за-плескалися
над рiчкою i завмерли в ширяннi.
Там партизанства много погибає,
А офiцерiв утричi гине, -
пiсня перейшла на швидкий речитатив i розтала без слiду. Репродуктор
зашипiв, закректав, нiби подавившися паузою.
Ой ти, вороне, ти, чорний брате,
Почекай же оченьки виймати, -'_
жалiсливо попросив голос. Мелодiя нагадувала тужiння.
Хоче Остюк-батько на коня сiдати,
На коня сiдати, кадєтiв рубати, -
закiнчив кобзар бадьоро. Галат нахилився над столом i заплющив очi.
Його охопила пекельна туга за Остюком. Розважливий Санька забув i їсти,
зачувши пiсню про Павлiвку.
Ой ран у самого та й немного,
Тiльки тридцять та й три усього,
А найбiльша рана - в серцi й у нього,
Що не дають друзi пiдмоги.
Галат нiяково осмiхнувся, пригадавши скажену атаку Синчакiв, коли вiн
iз Марченком iшов виручати Остюка. Побачив атаку кiнноти на його тачанки.
- Батьку, - сказав вiн схвильовано, - хiба ми не дали пiдмоги Остюковi?
Шахай йому нiчого не одповiв. За цi хвилини, доки звучала пiсня, вiн
зробився на деякий час колишнiм Шахаєм. Те, що тамували роки працi на
заводi, знову виринуло на поверхню. Вiн устав од столу, пiшов до свого
крана i полiз нагору. Пiснi вiн не слухав - вона здалася йому непотрiбною
й фальшивою. Уперше - пiсня не зворушила його. Перший ступiнь розвитку
було перейдено. Вiн подумав про селянство - двадцятип'ятимiльйонну спiвочу
силу. Про темне, невiдоме й небезпечне море її. Про готовнiсть без краю
лити кров. Болючими йому здалися минулi бої, кривавi перемоги. Вiн вiдчув,
що пече його наче жага, хтось викручує йому руки i ламає костi, трощить об
колоду. Швидко буде гудок - знову працювати, забувши все, крiм розпеченого
залiза i пекельного вогню.
- А де тут Шахай? - закричав хтось гаркаво од дверей. До цеху увiйшло
двоє шахтарiв у спецодяговi, з лампками. Вони закiнчили роботу в
заводськiй шахтi i йшли мiняти лампки на нумерки-марки.
Шахай озвався згори. Шахтарi пiдiйшли до крана.
- Здоров, Iване, - прошепотiв нижчий шахтар.
Це був Остюк. Перший - Марченко - привiтався й собi.
- Ех, i весело ж пiд землею метелицю робити, - озвався Остюк далi, -
якраз оце пiд тобою довбаємось. Сажнiв двiстi.
Шахай злiз униз i потиснув обом руки. Марченко дивився собi пiд ноги.
Шахай сказав:
- Сьогоднi пiсля роботи приходьте до мене. Ми до пуття ще й поговорити
не встигли.
Гудок припинив розмову. Кран почав їздити по рейках. Шахтарi
привiталися з Галатом i Санькою й вийшли. Поволi збiльшуючи швидкiсть i
гул, поновилася робота. Розпечений бовдур упав на землю. Спека - нiби в
обличчя хтось дмухав з гарячого мiхура. Робiтники спрямовували залiзо у
вальцi. Воно рiвномiрно витягалося. Важкi станки втискали його у потрiбнi
форми, кругла пилка рiзала потiм на шматки: рейки, кругле, куткове i рiзне
"фасонне" залiзо. Сонце. Простовiснi стовпи-промiння. Спека, дим, гуркiт.
Стоїть надзвичайна осiнь. Голе поле простягається у всi сторони, воно
остудилося на зиму, на ньому не коливається марево, оманнi краї. Таке поле
- не для мрiй. На ньому немає непевних контурiв, теплих хвилястих лiнiй
весни. Пора суворого споглядання. Днi холодної нудьги за невiдомим. Час,
коли людина, нiби готуючись до смертi, може подумати об тiм, чого вона
боялась цiле життя. Сонце жовте котиться по небу без тепла. Пролiтають
гуси в iрiй i журавлi. Безшумнi ескадрильї їхнi кидають зрiдка на землю
зовучi голоси. Люди змiнюють професiї, переселяються в iншi мiсця,
зважуються на вбивства тiльки тому, що осiнь незвичайна пора року. Те, що
здавалося свiтлом навеснi, пожежею - влiтку, - тепер воно блимає -
каганець, поставлений на обрiй. Пристраснi слова - облiтає з них листя,
видко порожнi лiтери, як голi вiти дерева, крiзь них - шершавий сiрий
папiр, шершаве сiре небо. Поле поросло бур'яном, вiн, висхлий i неживий,
ще не падає гнити. Сухо, куряться шляхи.
Четверо друзiв сидять на пагорбку. Наче виходивши багато дорiг, вони
сiли спочивати. Шахти обступили їх, як козацькi давнi могили. За два
кiлометри долиною потопає в курявi, у диму робiтниче селище i знайомий
завод. Кiлька димарiв, як нерухомi пензлi, малюють димом височiнь. Але
грунт не тримає фарби, дим збирається цiлим оболоком, повисає пiд хмарами
- над мiстом - i не рухається. До нього вгору стремить iз селища пил. Це
поєднання пилу й диму виповнено скреготом металу, гуркотом вогню,
зигзицями гудкiв заводських паровозiв. Неначе кузня велетнiв. Полумiнь з
Знову спогади, знайомi постатi попливли перед очима. Це був позасвiдомий
порятунок вiд тих думок, якi стали з'являтися в Остюка внаслiдок операцiї.
Вовчi слiди, що до них уже встигли звикнути, - раптом повернули
лiворуч.
- Стiй, - наказав побратим, - запитаємо наших поводирiв, що це за слiди
йшли. Я бачу тут пiдозрiле. Нiби вовки увесь час iшли поруч якоїсь здобичi
i почули, що здобич та дається себе взяти.
Тунгуси довго плутали щось, показуючи руками. Остюк помiтив, що вони
ховаються од нього й побратима. Позасвiдома тривога нiби прилетiла з
чиїмсь диханням. Остюк видобув свого револьвера i посварив поводирям, його
шепiт був страшний i грiзний. Тунгуси вiдчули серйознiсть загрози й
розповiли про те, що сказав їм вовчий слiд. Вони пiдтвердили думку
побратима. Справдi - вовки йшли поруч здобичi, чекаючи можливостi
наблизитися. З усiх ознак - рiвностi шляху вовчого, нешвидкого їхнього
руху - ясно було, що там десь iшла людина. Тепер вона впала, i вовки
помчали до лежачого.
- Треба йти на помiч, - захвилювався Остюк, - може, ще можна врятувати!
- Навряд, - вирiшив побратим, - вовки бiгли тут шiсть годин тому.
Та Остюка наче щось тягло по слiдовi. Тунгуси безнадiйно поцмокали
язиками, але пiшли за Остюком. Рiвна, глибока тиша стояла кругом. Снiг
рипiв пiд ногами, наче люди наступали на звуки. Iшли з кiлометр. Тунгус
показав наперед на самiтну темну пляму. Остюк машинально помацав
револьвер. Наблизились. Темна пляма була вовчим тирлом. Зграя вовкiв, нiби
протанцювавши танка, помчала геть. На снiгу видко було кров, шматки одежi
повтоптувано в снiг, розкиданi речi, рушниця на снiгу. Побратим обiйшов
мiсце вовчого пиру.
Конi лякливо наставляли вуха, чуючи запах кровi, стиха iржали,
поривалися йти далi.
- Шукачi золота, - сказав побратим, - iшли досi вдвох, а звiдси - один.
Цей - або пiдбився, або його застрелив заднiй. Тут часто практикується
пострiл у спину. Ходiмо по слiдах за першим.
Остюк вiдчув огиду до звичаїв тайги.
- Може, тут був чесний бiй? - прошепотiв вiн, iдучи за побратимом, що
придивлявся до слiдiв на снiгу. Людина пройшла сама. Поверх її слiдiв
видко було вовчi лапи.
- Убивця волоче ногу, - прочитав побратим, - може, там був i чесний
двобiй? Про це _ми дiзнаємось, коли поспiшимо. Я боюсь, що вовки таки
насядуть, як побачать його слабiсть.
У вiдповiдь на цi слова здалеку десь донеслася луна пострiлу.
- Поспiшаймо, - крикнув побратим до тунгусiв, - вiн, певно, давно вже
вiдстрiлюється!
- Це все золото, - мовив Остюк, - скiльки на ньому налипне кровi, доки
воно вийде з землi.
- Що дорожча рiч, то тяжче її здобути, - висловив чиюсь сентенцiю
побратим, - i навпаки.
Швидко знайшли осторонь забитого вовка. Власне, це були рештки вовка,
якi не доїла зграя. За сто крокiв - знову вовк. У цього було розвалено
голову.
- Вовки бачать лакому здобич, їм хочеться вже вiдчути її на зубах. Вони
забувають, що у людини є зброя, - були слова побратима.
Поминули ще одного вовка - i цього забито в голову.
Тунгуси щосили пiдганяли коней. Здалеку долинув пострiл. Знову
мовчанка.
- Ще б'ється, - прошепотiв Остюк, - вiдступає з боєм i волоче поранену
ногу.
Чомусь йому прийшла на думку Павлiвка. Вiн пригадав, як билися його
кiннотники, чекаючи приходу Марченкової пiхоти. Сам Марченко постав у
нього перед очима, поранений Марченко, якого везли на пiдводi в бiй. Давнє
щось затрусило Остюка, як лихоманка. Перед ним коливалося поле атаки.
Флорiда заiржав десь через лiси й пустелi. Остюк вiдштовхнув тунгуса вiд
коня, скинув з нього все на снiг i опинився на конi. Побратим йому подав
вiнчестера. Остюк помчав на виручку.
Через пiвгодини вiн побачив купу вовкiв, що розташувалися пiвколом бiля
самiтної сосни. Пiд деревом сидiла на снiгу людина, тримаючи в руках
рушницю. Здавалося, що кожної хвилини вовки зiрвуться з мiсць i рознесуть
людину. Остюк погнав коня i хотiв крикнути так, як кричать кiннотники,
iдучи в атаку. Вiн захлинувся вiд напруження, забувши, що вже не має
голосу. Тодi зiрвав з плечей рушницю, нацiлився з коня й вистрелив у купу
вовкiв. Людина пiд деревом заворушилася й свиснула так голосно, що в
Остюка залящало у вусi. "Це хтось свiй, - подумав Остюк, розстрiлюючи
вовкiв з вiнчестера, - колись я вже чув отакий посвист".
- Стiй, проклятi вовки! -закричала людина пiд деревом i стала клацати
рушницею. Потiм вона повалилася набiк i завмерла.
- Марченко! - прохрипiв Остюк, почувши голос. Вiн подумав, що
божеволiє. Кiнь довiз його до сосни. Пiд нею лежала людина без пам'ятi,
зарившись обличчям у снiг, не випускаючи рушницi з рук. Остюк зiскочив з
коня, шкутильгаючи пiдiйшов до людини, пiдняв їй голову i заглянув у
обличчя: перед ним лежав Ничипiр Марченко - сивий, змучений, очi в нього
були мокрi вiд слiз.
- Понiмаєш, - сказав сам до себе Остюк, - яка тiсна земля!
У барацi Лi-Тiна пили тiльки спирт. Остюк прийшов сюди посидiти,
залишивши бiля Марченка побратима. Це була низька й задимлена землянка,
довгий дощатий стiл стояв посерединi й кiлька лав. Лi-Тiн подавав їжу й
напої. Через сiнцi видко було кухню, де поралася жiнка. Остюк, сiвши край
столу, звернув на себе загальну увагу.
- Могорича з вас, - сказав йому сусiда.
- За що? - здивувався Остюк.
- Ви, певно, з Ничипором багато золота намили.
- Я не цiкавлюсь золотом.
- Ви, може, на прогулянку ходили з Ничипором у тайгу?
- Я ходив туди у своїх справах, - прошепотiв Остюк, - i раджу вам мої
справи залишити менi.
Вiн стукнув кулаком по столi з усiєї сили.
- Хазяїне, - почув Лi-Тiн шепiт Остюка, бо навкруги стало раптом тихо,
- нацiди двi мiри гарячого - у мого сусiди гуляща горлянка, хай вип'є.
Навкруги прихильно зареготали. Бородатим старателям одразу Остюк
сподобався. Сам вiн нахилився над столом i згадав розповiдь Марченка про
те, як той воскрес. Виходило, що так хотiв Шахай. Вiн показав Ничипоровi
наказа про його арешт i попередив, що навряд чи зможе знову визволити.
Марченко злякався. I ось що надумав Шахай: перевдяг у Марченкову одежу
полоненого i наказав Марченковi прострелити тому голову. "Я виконав це", -
зiзнався Ничипiр. "Дивися, Олександровичу, це ти розстрiляв самого себе",
- сказав на прощання Шахай, i Марченко пiшов бродити по бiлому свiтi.
Остюк пригадував деталi похорону Марченкового, як Шахай говорив промову на
могилi, як жорстоко мстилися партизани за смерть Марченка. Минуле
приходило з забуття. Остюк жахнувся проклятої долi товариша. Багато було
чудного й незрозумiлого тут, i жорстокий Шахай стояв десь далеко, як
невблаганний гнiв.
- Кралю Ничипорову бачили? - запитав Остюка сусiда. - Може, ви зробите
її добрiшою? Загляньте через сiни до кухнi, коли ви розумiєтеся на жiнках.
Остюк не звернув уваги на пораду. Вiн надумав везти з собою Марченка на
батькiвщину. Треба рятувати людину вiд ганебної пристрастi до золота. Вiн
розплатився й вийшов. На дверях йому зустрiлася жiнка. Остюк придивився до
її обличчя.
- Здоровi були, Наталко, - сказав вiн, вирiшивши не дивуватися нi з
чого в цiй чужiй країнi, -а де ваша донька?
- У мене дочки немає, -одповiла жiнка.
- Хiба ви мене не пiзнаєте? Я ж Остюк - товариш вашого Шахая.
- Я вас уперше бачу, а Шахай - це людина, яку кляне Ничипiр.
- Ви не пригадуєте, як ми весiлля справляли? Як ми в рейд ходили?
- Цього зо мною не було, - одповiла жiнка й зблiдла.
- Ви, звичайно, змiнилися за цi роки, - вирiшив Остюк, - але я вас
одразу впiзнав. Не може бути на свiтi такої подiбностi!
- Не знаю, -сказала жiнка, як загiпнотизована. Вона не пiднiмала на
Остюка очей.
Зовсiм розгублений прийшов вiн до землянки, де жив Марченко. Побратим
саме вийшов. Маленька лампа свiтила на столi.
- Ничипоре Олександровичу, - нiби жартома вимовив Остюк, - чи знаєш ти
сам, яка ти фатальна людина? Кожен твiй крок угрузає на аршин у землю.
Марченко винувато осмiхнувся i витяг з-пiд подушки шкiряний капшук.
- Золото, - озвався вiн, - двi порцiї золота. I подав капшук Остюковi.
Цьому згадалася одразу розтерзана людина й вовчий слiд. Згадався колишнiй
Марченко, що здобув зброї, скликав армiю й передав її товаришам. Тепер вiн
так само, як армiю, вiддає золото. Увiйшовши до землянки, побратим зняв i
протер окуляри.
- Золото, - подав йому Остюк, - що на нього можна зробити?
- Це не мiльйон i не десять тисяч, - одпбвiв побратим, подумавши, -
можна скласти на весну партiю i намити сто тисяч. Ви не забули туди
дороги? - запитав вiн Марченка, одразу зрозумiвши, звiдки золото.
- Знайду, тiльки б iз ногою моєю нiчого не трапилося - пече як вогнем.
- Рана легка, та кровi витекло чимало. Набереться кровi до весни.
Остюк поклав капшука на стiл i став ходити з кутка у куток. Марченко
слiдкував за ним очима. "Це другий Остюк, - подумав Марченко, - скiльки
зморщок поклало на нього життя!"
- Ничипоре, - вимовив Остюк, - чи хочеш ти знову стояти разом з нами?
Тяжко тобi йти самому по землi! Сiм рокiв вiддали ми вiйнi, сiм найкращих
юнацьких рокiв. Ми стали зрештою все бачити в чудному освiтленнi. Ми
спустошенi, Марченко, до краю спустошенi для того, щоб жити поодинцi.
Життя людське для нас тiльки велике поле атаки, де падають поруч i
попереду, де знищити людину - звичайна фiзiологiчна потреба, як напитися
горiлки.
Де для нас добро i де зло? Зеленими юнаками ми вже знали, що все
скороминуще, все розсиплеться на порох, коли торкнути його пальцем. Те,
чого людина в звичайних обставинах доходить лише на кiнець життя, той бiль
розчарування i марнiсть життя - _ми взнали юнаками, i тепер на порозi
справжнього, увiйшовши в мужнiсть, увесь час почуваємо на собi жах юностi,
свiдомiсть непотрiбностi iснування. Треба нам зiбратися всiм докупи, щоб
розсудити гуртом, як iзнайти спокiй.
До землянки увiйшла Наталка i сiла в темний куток бiля залiзної пiчки.
- Може, смерть собi заподiяти, - провадив Остюк далi, i Наталка вiд
несподiванки здригнулася, -щоб одразу з усiм покiнчити? Може, до пустелi
податися, де серед пiскiв i спеки вiдчути гордiсть справжньої людини,
знайти крихiтки вiри в собi, бо розум наш розтоптала чоботом вiйна?
- Шукати спокiй соромно мужчинi, - зауважив побратим, - краще тодi
шукати смертi, хоч i це є не менша ганьба. Ви мусите знайти мету.
- Мету? - перепитав Остюк. - Невже ми не мали мети, коли билися за неї?
- У царя ви воювали з примусу, а потiм - за прекрасне майбутнє, що його
й не викладеш у словах. Тепер воно прийшло, те майбутнє, треба десятки
рокiв змiцняти його працею, упертiстю й терпiнням. Це не ваша професiя, -
закiнчив побратим, - бо ви звикли до перемог раптових та безперечних. Хiба
ви можете себе згинати, коли вас загартовано на сталь? Ви ламаєтесь
надвоє!
Марченко подивився на Остюка i на чудну людину в окулярах. "Хто вiн
такий?" - питали його очi.
- Це мiй побратим, - Остюк помiтив запитання, - я знайшов у ньому
життя, коли iншим здалося, що вiн мертвий. Я врятував його, за що вiн уже
встиг менi вiддячити не раз! Звуть його Михайлом, як i мене.
- Чому ж нам треба повертатись додому?
- Тому, Ничипоре, -одповiв Остюк, -що є у нас ще Галат, є Шахай, якого
не перемогла армiя ворогiв, з яким ми завше перемагали. Ми сядемо всi до
столу i вип'ємо четверть доброго вина. I згадаємо ту силу прекрасних та
вiдважних бiйцiв, що ми їх поклали на фронтах. Успенiвка й Павлiвка,
Покрутiвськi яри, рiка Синява пригадаються нам. Брати Виривайли - Iван,
Петро, Семен i Панько воскреснуть мiж нами, в наших розмовах. Ми
подiлимося радiстю й сумом, набутим досвiдом мирного життя Може, ми й
заплачемо з великої радостi.
Наталка заворушилася у своєму кутку, знайшла щось i вийшла з землянки.
- Куди вона? - запитав Остюк похмуро.
- По дрова, певно. Тут лiсок поруч.
- Де ж вона вночi їх знайде? - розгнiвано сказав Остюк. Вiн побачив
бiля пiчки купу дров. -Дрова є, а в неї у очах гiркi сльози, коли
виходила. Нащо ти її пускаєш у те китайське кипiло?!
Марченко одвернувся вiд свiтла.
- Пiди, - сказав побратим Остюковi, - вона не до китайця.
Остюк раптом глянув на дверi, нетерпляче вiдчинив їх i вибiг. Хвилин
через кiлька вiн повернувся, несучи на руках Наталку. Наталка була без
пам'ятi. Остюк поклав її на лiжко i став робити штучне дихання.
- Понiмаєш, старушка, - шепотiв вiн, - тобi ще не пора вiшатися. Нам
треба, щоб ти нам повечеряти дала.
Марченко подивився на Наталку байдуже i попросив води, щоб напитися.
Його мучила жага.
СЬОМА ПIСНЯ
Голос:
Ми путь свою пройшли, як галаган,
Що з неба, од зорi схилив орбiту.
У нiч, у млу, у бiль, у дикий лан
Летiло непiдковане копито!
Дихання моря пестило фрегат.
Широкий вiтер з пiвдня шторм заводив.
Незнаних напрямкiв iшов пасат,
Прапорами вимахував без коду.
Незнаних напрямкiв iшов пасат!
Нечуваної сили i завзяття -
Стелився гул вогненних канонад,
Тремтiло сонце в небi, як латаття.
Достойна i смiлива наша путь.
Бадьорi й переконанi бiйцi ми.
Наш край в цвiту! Цвiте наш край в степу!
Живуть його простори несходимi!
На вiтрi рухаються руки рей,
На обрiї - омана заозерiй...
Хор:
Ми стоїмо плечима до плечей.
I свiт вiдчинено, як дверi!
Залiзний бовдур упав на рухливi цилiндри. Вiн був розпечений дочервона
i важив з тонну. Цилiндри крутилися, трохи виступаючи з землi, стали
рухати на собi розпеченого бовдура. Одразу - спека. Повiтря хутко
розтiкалося од залiза. Гуркiт прокатного стана рвав вуха. Повiтря тремтiло
над залiзом. Тремтiло над цилiндрами. Залiзо дмухало на боки розпеченим
ротом. Цилiндри потягли на собi бовдура до валiв. Iз залiза злущувалася
тоненька шкiрка, залiзна луска холонула одразу i ставала блакитно-сiрою.
Бовдура схватили вальцi, видушили з нього тьму iскор i викинули по другий
бiк себе на рухливi цилiндри. Гуркiт - як грiм. Тонна розпеченого залiза
посунулася назад i знову протислася крiзь важеннi вальцi. Брязкiт. Вона
трохи потоншала й розтяглася. Гаки перевернули її, безперестанку стали
шпурляти крiзь вальцi. Гупала. На вальцi лилася вода. Довгий ряд вальцiв
чекав залiзної тонни. Крутилося. Ворочалися в землi вали, трясли землю.
Прорiзи мiж вальцями меншали й меншали. Червоне залiзо витягалося. Сморiд,
рев, пара i спека вихрилися вгору, до пробитого скляного даху. Новий
бовдур упав на мiсце першого перед найважчими вальцями. Вибухнула навкруги
нього спека. Червона довга стрiчка почала в'юнитися по обидва боки
прокатного стана - з першого шматка. Крiзь дах припiкало сонце. Променi
його стояли купою стовпiв iз смороду й диму. Бiля входу бiлiла газета на
стiнi. Червона залiзна стрiчка витяглася й потемнiла. Вона стала
довжелезною рейкою. Дзеленчала. Цилiндри потягли до круглої пилки, що
рiзала її на шматки. Горобець залетiв крiзь дiрку пiд дахом. Сморiд i
грюкiт пiдкинули його вгору i вдарили об скло. Гуркiт прокатного стана
злякав. Пилка перерiзала рейку, наче кiстку. Дзеленькнула пилка. Спека й
сморiд. Крiзь дверi вдерся протяг, пройшов над станом угору в дах.
Горобець нарештi вилетiв. Третiй бовдур упав на цилiндри. Другий - сотався
мiж вальцями. Сонячнi стовпи зникли - зайшло за хмару. На стiнi гасла:
"Обережно!", "Увага!" Над вальцями по рейках їздить машина для пiдiймання
ваги - пiдвага, журавель, кран. Вона несе над землею четвертого бовдура i
кидає його на цилiндри - в землi. Пилка перерiзала рейку. Iскри як з-пiд
наждачного точила. Кррр-ах! - одрiзала ще. Кррр-ах! - знову. Спека,
гуркотнеча, сморiд, жага, пiт. На цилiндри упала п'ята розпечена тонна. У
сусiдньому корпусi гули мартени - вентилятори, полумiнь, хiмiчна реакцiя.
Пiдлога - безперервна пiч. Бовдури стояли в ямах, з яких билося полум'я.
Поступово порожнiли цi гнiзда. У повiтрi - сiрка, палений пiсок, залiзо,
дим. Вiдчинилися дверi, побiг протяг. Жага. Добре б - голому обмитися
снiгом. Крiзь вiкно - за парканом терикон i шахтенний помiст. На терикон
бiгає одинока вагонетка, викидає нагорi породу, повертається. З естакади
сиплеться вугiлля. Яка прохолода десь в лiсi! Шостий бовдур розпеченого
залiза упав на землю. Кррр-ах! - пилка. Дзеленькнув дзвоник на кранi -
"бережись!". Ударило з-за хмари крiзь дах сонце. Променi - стовпи смороду,
диму. Болять вуха. Напруженiсть.
Вiн не мав часу замислитись. Мозок поглинули червонi бовдури. Вальцi
крутилися пiд ним, вимагаючи залiза. Вiн їздив iз краном над вальцювальним
станом i далi, де з землi вибивалося полум'я. Хобот його машини нахилявся,
витягав iз землi розпеченого бовдура i нiс до вальцiв. Кидав на рухливi
цилiндри. Повертався за новою пайкою. Безлiч дрiбниць вимагали
найпильнiшої уваги. Невiдхильна послiдовнiсть рухiв! Кинув бовдура, пiдняв
хобота, рушив, дзвони в дзвоник! Приїхав, зупини крана, нахили хобота,
вiзьми! Дзелень-дзелень, назад, залiзо пече очi, скло окулярiв нагрiлося,
нiчого не зачепи по дорозi, стань! Повернув хобота, опусти його помiж
людей, що розлетяться набоки, як шматки болота з калюжi, туди засичить
розпечений бовдур, кидай залiзо!
Мозок пильнує послiдовностi. На це йде вся енергiя. Голова не мислить.
Дiє рефлекс. Очi й руки. Швидко людина звикає ототожнювати себе з краном.
Це - рука людини бере розпечене залiзо. Це її колеса котяться. Вона сама
так повертається всiм корпусом. Електричнi мотори на кранi воркотять,
рухаючи колеса, пiдносячи вагу.
Унизу вештаються люди. Однi - з довгими кочергами, другi - в рукавицях,
з клiщами. Помiж них - червонi залiзнi стрiчки. Люди - верткi. Залiзо
пролазить крiзь щiлину у вальцях, сотається по залiзнiй пiдлозi мiж
людьми, звивається, лiзе пiд ноги, помахує головою. Робiтник ухватив
клiщами за голову. Тiло розпеченої, рухливої, довжелезної рейки
здригається. Вона хоче притулитись до людських нiг. Тодi зашкварчить м'ясо
i хлине чорна кров. Робiтник уткнув голову гадюки в iншi вальцi. Вони
стали ковтати її, як червону макарону. Ще одна - на її мiсце. Треба
хватати за голову. Галат замахнувся клiщами. Вiн став навшпиньки, щоб у
кожний момент одскочити вбiк, коли залiзо посунеться проткнути живiт йому.
Клiщами схватив за край рейки. Вальцi потягли її до себе. На другому боцi
Санька Шворень наготувався.
Це були вони - вiдважнi партизани. Кров Саньки горiла в цьому пеклi,
гублячи селянську нудьгу. Галат лише вiдновив у собi те, що було в нього
до партизанки. Робiтничий рiд. Обох iзнайшов Шахай на шосе. Славетнi
командири - кулеметник i гарматник - сидiли й розбивали камiння. Сонце
пекло, на молоти лягав пил дороги. Iнодi спiвали. Шахай упiзнав їх через
пiсню. Вони були задуманi й безпомiчнi. Вiд молота кололо пiд серцем, рани
свербiли, нiби не загоївшися. Поруйнувавши мирнi дороги, вони самi їх
мусили й лагодити. Слава їхня швидко минула. Таки краще було б умерти в
атацi, - не раз думали вони. Неймовiрнi герої, легендарнi бiйцi Успенiвки
й Павлiвки - Санька з Галатом поставали звичайними людьми. Їх забули, як
забувають усе, що пережило свою славу. Вони били камiння на шосе i
давилися пилом з колiс.
Санька, нiби набiй у гармату, сунув залiзо у вальцi. Наготував клiщi.
Кран привiз, задкуючи, розпеченого бовдура. Замiсть їхати по нове залiзо,
кран зупинився, його людина стала мастити. Незабаром мала бути перерва.
Ледве було поставлено мазничку, як прогув гудок. Стоп! Рух машин завмер.
Дим коливався. Робiтники наче одв'язалися од машин - одiйшли вiд них далi,
посiдали пiд стiною. З крана людина злiзла по драбинцi. Мозок приємно
звiльнився од напруження. Вiн мiг уже мислити. Людина набрала
iндивiдуальних рис. Робiтники залишили для неї мiсце коло столу, бiля
Галата. Галат устав i знову сiв. Стали їсти, дiстаючи їжу з баульцiв.
Людина з крана була центром трапези. Це почувалося, хоч наявних знакiв
уваги до неї не помiтити. Сама вона задумливо жувала хлiб, кусала
баклажани, вмочивши в сiль, заїдала яблуком. Її рухи були поважнi, як
молитва, людина їла, як їдять селяни: побожно тримаючи хлiб, правлячи
древнiй чин. Мозок не фiксував нiчого глибоко, вiн вiдчував насолоду й
заспокоєння вiд музики, що стала раптом линути з репродуктора радiо. Змiст
пiснi не доходив. Вона була така знайома, що спомини одразу заклекотiли в
головi, i завдяки їм загубилися першi строфи пiснi. Грав i спiвав кобзар.
Галат поворухнувся, пригадавши слова про козака Швачку. Йому постала в
уявi п'яна нiч Шахаєвого весiлля, надiйна нiч i скороминуща. Щось знайоме
почув вiн у голосi кобзаря. Зухвалий, гостроязикий Панько Виривайло
прийшов на думку: це була його улюблена.
Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
А де ж твої прегромкi рушницi? -
нарештi дiйшло до мозку людини, що працювала на кранi. Кобзар спiвав
думу про Супруна. Репродуктор стояв над столом. Робiтники слухали, стиха
жуючи снiданок.
Гей, мої рушницi в хана у свiтлицi.
Сам я, молодий, у темницi, -
вiдповiв сам собi кобзар, перебираючи струни.
Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
А де ж твої воронiї конi?
Гей, мої конi в хана на припонi,
Сам я, молодий, у неволi.
У пiснi не було тайни. Не дiяв кобзарський гiпноз. Кобза загубила
таємничий свiй вплив. З репродуктора щось шкварчало замiсть пауз. Не було
просторої хати, котра по вiнця виповнилася б сплесками пiснi. Не було
широкого степу, що сам по собi дiє, як гiпноз, не було синього неба над
головою, страшної волi високого мiсяця. Слухачi не бачили кобзи, дивної
опуклостi її черева, блиску й дзенькоту пiвсотнi струн. З репродуктора
линули слова, бринiла мелодiя, i вона була нiби слiпа, без очей. Несмiливо
ввiходила до свiдомостi, тихо сiдала у кутку. Пiсня була темна.
Гей, летить ворон з далекого краю, -
почав нової кобзар, доспiвавши про Супруна. Голос його розлiгся
урочисто.
На Синяву-рiчку лине, -
голос завмирав потроху, ворон летiв i летiв, його крила за-плескалися
над рiчкою i завмерли в ширяннi.
Там партизанства много погибає,
А офiцерiв утричi гине, -
пiсня перейшла на швидкий речитатив i розтала без слiду. Репродуктор
зашипiв, закректав, нiби подавившися паузою.
Ой ти, вороне, ти, чорний брате,
Почекай же оченьки виймати, -'_
жалiсливо попросив голос. Мелодiя нагадувала тужiння.
Хоче Остюк-батько на коня сiдати,
На коня сiдати, кадєтiв рубати, -
закiнчив кобзар бадьоро. Галат нахилився над столом i заплющив очi.
Його охопила пекельна туга за Остюком. Розважливий Санька забув i їсти,
зачувши пiсню про Павлiвку.
Ой ран у самого та й немного,
Тiльки тридцять та й три усього,
А найбiльша рана - в серцi й у нього,
Що не дають друзi пiдмоги.
Галат нiяково осмiхнувся, пригадавши скажену атаку Синчакiв, коли вiн
iз Марченком iшов виручати Остюка. Побачив атаку кiнноти на його тачанки.
- Батьку, - сказав вiн схвильовано, - хiба ми не дали пiдмоги Остюковi?
Шахай йому нiчого не одповiв. За цi хвилини, доки звучала пiсня, вiн
зробився на деякий час колишнiм Шахаєм. Те, що тамували роки працi на
заводi, знову виринуло на поверхню. Вiн устав од столу, пiшов до свого
крана i полiз нагору. Пiснi вiн не слухав - вона здалася йому непотрiбною
й фальшивою. Уперше - пiсня не зворушила його. Перший ступiнь розвитку
було перейдено. Вiн подумав про селянство - двадцятип'ятимiльйонну спiвочу
силу. Про темне, невiдоме й небезпечне море її. Про готовнiсть без краю
лити кров. Болючими йому здалися минулi бої, кривавi перемоги. Вiн вiдчув,
що пече його наче жага, хтось викручує йому руки i ламає костi, трощить об
колоду. Швидко буде гудок - знову працювати, забувши все, крiм розпеченого
залiза i пекельного вогню.
- А де тут Шахай? - закричав хтось гаркаво од дверей. До цеху увiйшло
двоє шахтарiв у спецодяговi, з лампками. Вони закiнчили роботу в
заводськiй шахтi i йшли мiняти лампки на нумерки-марки.
Шахай озвався згори. Шахтарi пiдiйшли до крана.
- Здоров, Iване, - прошепотiв нижчий шахтар.
Це був Остюк. Перший - Марченко - привiтався й собi.
- Ех, i весело ж пiд землею метелицю робити, - озвався Остюк далi, -
якраз оце пiд тобою довбаємось. Сажнiв двiстi.
Шахай злiз униз i потиснув обом руки. Марченко дивився собi пiд ноги.
Шахай сказав:
- Сьогоднi пiсля роботи приходьте до мене. Ми до пуття ще й поговорити
не встигли.
Гудок припинив розмову. Кран почав їздити по рейках. Шахтарi
привiталися з Галатом i Санькою й вийшли. Поволi збiльшуючи швидкiсть i
гул, поновилася робота. Розпечений бовдур упав на землю. Спека - нiби в
обличчя хтось дмухав з гарячого мiхура. Робiтники спрямовували залiзо у
вальцi. Воно рiвномiрно витягалося. Важкi станки втискали його у потрiбнi
форми, кругла пилка рiзала потiм на шматки: рейки, кругле, куткове i рiзне
"фасонне" залiзо. Сонце. Простовiснi стовпи-промiння. Спека, дим, гуркiт.
Стоїть надзвичайна осiнь. Голе поле простягається у всi сторони, воно
остудилося на зиму, на ньому не коливається марево, оманнi краї. Таке поле
- не для мрiй. На ньому немає непевних контурiв, теплих хвилястих лiнiй
весни. Пора суворого споглядання. Днi холодної нудьги за невiдомим. Час,
коли людина, нiби готуючись до смертi, може подумати об тiм, чого вона
боялась цiле життя. Сонце жовте котиться по небу без тепла. Пролiтають
гуси в iрiй i журавлi. Безшумнi ескадрильї їхнi кидають зрiдка на землю
зовучi голоси. Люди змiнюють професiї, переселяються в iншi мiсця,
зважуються на вбивства тiльки тому, що осiнь незвичайна пора року. Те, що
здавалося свiтлом навеснi, пожежею - влiтку, - тепер воно блимає -
каганець, поставлений на обрiй. Пристраснi слова - облiтає з них листя,
видко порожнi лiтери, як голi вiти дерева, крiзь них - шершавий сiрий
папiр, шершаве сiре небо. Поле поросло бур'яном, вiн, висхлий i неживий,
ще не падає гнити. Сухо, куряться шляхи.
Четверо друзiв сидять на пагорбку. Наче виходивши багато дорiг, вони
сiли спочивати. Шахти обступили їх, як козацькi давнi могили. За два
кiлометри долиною потопає в курявi, у диму робiтниче селище i знайомий
завод. Кiлька димарiв, як нерухомi пензлi, малюють димом височiнь. Але
грунт не тримає фарби, дим збирається цiлим оболоком, повисає пiд хмарами
- над мiстом - i не рухається. До нього вгору стремить iз селища пил. Це
поєднання пилу й диму виповнено скреготом металу, гуркотом вогню,
зигзицями гудкiв заводських паровозiв. Неначе кузня велетнiв. Полумiнь з