банджо, вiн пригадав бандуру, котра водилася в його полках. Бандура була
кращою за банджо. Бандура брала серце безлiччю сухих, коротких та болючих
звукiв, її породив степ, вона передає трохи одноманiтний гомiн його, вона
спiває, як мужнiй i скромний степ. Їй припадало завше спiвати про неволю i
пригноблення цiлого народу, вона примiтивна, як i кожна печаль. Остюковi
не подобається банджо - звуки стогнуть i ниють, це спека й задуха
коливається на струнах банджо. Зате флекстон i цугсфлейта Остюка
зачаровують. Пiдкреслюючи металiчнi тембри джазу, цi iнструменти
вивершують їх, закручуються спiралями i обплiтають кафе. Так Остюковi
здається. Вiн жалкує, що не запровадив джазу у своїх бригадах. Це справдi
музика енергiї, руху, машин i пристрасного безуму. З такою музикою кожний
ескадрон бився б, як цiлий полк, подумав Остюк i вийшов з кафе та пiшов
бульваром далi.
Жiнки поминали його, сяяли оголеними руками. Жiночi голоси щебетали й
кликали. Голоси чудово гаркавили, лiтера "р" переливалася в нiжних жiночих
устах, як мелодiйна пiсня води. Коли жiнка смiялася, вона, здавалось,
тримає в своїх руках пiв земної кулi. Маршал пожалкував, що його народ не
мав таких жiнок. Його країна - країна тiльки матерiв. Печальна матiр
вирощує дiтей, годує молоком i колише безлiччю добрих мелодiй. Та на
старiсть немає кому її годувати - пiшли сини в найми i соромляться
матернiх пiсень. Остюк пригадав своє жiноцтво - його доля була - терпiння.
З народження до смертi працювати в полi i вдома, молитися й плакати,
класти життям за дiтей, ледве розцвiвши - бути вже безiменною рiччю - таку
жiнку мав маршалiв народ. Остюковi закортiло побачити в себе iнших жiнок,
почути з їхнiх уст прекрасну вимову багатозвучних слiв, завмерти вiд
їхнього мелодiйного смiху - i потiм пiти на неймовiрнi тортури" у скажену
роботу, до осяйних високостей. Так подумав Остюк. Вiн не мiг би викласти
цiєї думки словами, як не змiг би нiколи пояснити своєї туги за
батькiвщиною.
Бульвар Пуасоньєр скiнчився, i почався Монмартр. Остюк думав про
врятованого ченця, не помiчаючи дороги. Тротуар пiшов пiд гору, поминаючи
фунiкулер. Назустрiч Остюковi бiгли юрби школярiв. Продавцi солодощiв
пропонували йому свiй крам. Iнвалiд вiйни продавав цигарки - маршал купив
у нього пiвсотнi i забув їх узяти з собою. Оглядаючись через плече, Остюк
бачив черепицю на дахах будинкiв, бачив вигнуту лiнiю бульвару, верховiття
декiлькох каштанiв. Вiн вийшов височенько пiд гору. До нього наблизився
задерикуватий хлопець iз шарфом на шиї i попросив франка. Остюк вiдхилив
простягнуту руку, не зупиняючись бiля хлопця. Йому нiколи було думати про
милостиню - вiн побачив попереду себе сiру сутану ченця. В натовпi вона
метнулась перед очима раз-другий i зникла. Хворий маршал надаремно шукав
її, ходив, зазираючи до дверей крамниць i кафе. Вже втративши надiю знайти
ченця. Остюк сказав собi: "Яка сила ченцiв є на свiтi!" - i зайшов до
музею, де на дверях висiла блискуча дощечка, а у вiкнi було виставлено
воскову голу жiнку.
Пахощi воску. Важкi портьєри на вiкнах. М'який килим пiд ногами. Серед
усього рухається залами пахуча оаза. Хворий маршал урочисто робить огляд
генералам i королям. Еполети вилискують мертвим золотом. Коштовна одiж
облягає постатi. Остюковi здається, що вони швидко почнуть дихати й
командувати. "Фрiдрiх Великий" - читає про себе маршал i додає - "король".
Вiн пригадав Павлiвку i павлiвський удар навскоси, котрого винайшов оцей
восковий невгамовник. Король тримає в руцi голу шпагу. Довгий зелений
мундир спадає до колiн. Маршаловi подобається королiвська постать.
Оповiдання Шахая про вiйни цього невидного чоловiчка хвилюють Остюка, i
вiн, оглянувшись, щоб цього нiхто не. помiтив, хоче помацати короля рукою.
Знову спогади захопили його мозок. "Ти ж не помирай, гляди, маршале", -
каже йому Шахай i усмiхається десь здалеку. Флорiда iрже й маше головою.
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз нами далекi моря!
Цокотять пiдкови,! чхають конi. Виривайлова сотня свариться за барахло.
М'який, теплий степовий день. Остюк зiтхає i хоче голосно заспiвати, та
його погляд чiпляється за чергову воскову людину, i маршал знову вiдчуває
себе серед нерухомих героїв. Малий, пузань в сiрому, подертому на лiктях
мундирi дивиться просто на Остюка з-пiд чудного трикутного капелюха. "У
таких капелюхах возять катафалки!" - думає Остюк i. лагодиться засмiятись.
Пузань, проте, дивиться на нього суворо. Остюк пiдносить руку i хоче
фамiльярно поплескати пузаня по плечах, та скляний ковпак не пускає цього
зробити. "Як же тебе звати?" - питається Остюк i читає пiд ногами
iмператора - "Наполеон".
Маршал сiдає на стiльцi, що стоїть поруч, i. довго сидить нерухомо.
"Нарештi я тебе зустрiв! - осмiхається Остюк. - Нарештi я зустрiв тебе,
пузата бабо!" Вiн оглядає iмператора, як нещасливого вояку. Нещасливого
хоч би вже тим, що вiн помер i не може зробити того, що ще виконає Остюк.
"Боже вiйни, - промовляє Остюк, - хто тебе навчив доручати кiнноту дурням
у день рiшучого бою Ватерлоо?" Iмператор французiв не одповiв. За нього
вiдповiв чийсь голос з глибини залу. "Не суди мертвого, - сказав голос, -
Ватерлоо трагiчно невдалий день". - "Але ж можна було тому чортовi, що
його було послано розшукувати союзникiв, можна ж йому було, принаймнi, хоч
умерти?" - запитав Остюк, не дивуючись i не розшукуючи розмовника. "Це ваш
привiлей, - iронiчно пролунала вiдповiдь, -не жити, а вмирати".
Остюк розгнiвано пiшов по залi до того кутка, звiдки лунав голос. Там
стояла воскова група, що показувала коронацiю Карла V. З натовпу воскових
ченцiв, котрi стояли навкруги воскового Карла, вийшов до Остюка один.
Остюк придивився. Це був його теперiшнiй тезко, чернець з моргу.
- Здоров, побратиме, - сказав чернець.
З вiкна Остюкової мансарди видко було невеличкий брудний двiр,
похилений флiгель, високий i мiцний паркан сусiднього машиново-ремонтного
закладу та цiлу серiю червоних черепичних дахiв його вулички, що пiдходила
безпосередньо до бульвару С.-Мiшель. Бруд i веселiсть - ось характернi
ознаки цiєї вулички. Вузька, як степовий глибокий ярок, вона часто була
ареною дивовижних процесiй. То несли вночi п'яного студента iз
смолоскипами, спiвами, плачем i реготом; то студенти влаштовували весiлля;
то - простували юрбою до будинку їхньої аlma mаter, щоб засвiдчити чергову
п'яну любов. Остюк часто виходив на вулицю, зачувши спiви студентської
ватаги, але веселiсть та була чужа йому. Постоявши хвилину. Остюк
повертався до кiмнати, тамуючи огиду. Iнодi за стiною хтось цигикав на
скрипцi. Маршал тодi сiдав на лiжко й мрiяв. Вiн думав про свою молодiсть
в Новоспаському, про роботу в господарствi батька, про свою власну землю i
власну хату, - якi б вони були в його мiцних, роботящих руках. Вiн думав
про всесвiтню вiйну, котра вирвала його з життя i штовхнула в смерть та
руїну; про революцiю i горожанську вiйну; про свої партизанськi бригади;
про те, що життя бiжить дуже швидко, i нiколи людинi зупинитися на
хвилину; про бистрi роки i поважну ходу свiдомостi, котра сповнює важку
голову; про чужину, що з неї видко батькiвщину - бiдну, порожню землю i
червонi прапори на нiй; про вмирання селянської психiки i про страх, як
перед зрадою.
Мансарда, що в нiй жив Остюк, належала художниковi, котрий лежав саме в
лiкарнi. Остюковi дали це житло лише до одужання її господаря. Так воно i
стояло - це художникове ательє - з полотнами, з картинами в рамках, з
мольбертами i розкиданими скрiзь тубами фарб, прийнявши в себе хворого
маршала з його скромною валiзою. Остюк перечитував книжки по малярству,
переглядав альбоми видатних художникiв, i йому здавалося, що вiн дiйсно
розумiє чужу мову i що книжки тi розкривають йому рiзнi таємницi. На
мольбертi стояв недокiнчений пейзаж з контурами ворони на початому деревi.
Остюк виймав з валiзи старого бойового револьвера i старанно цiлився в
ворону, вiдiйшовши аж у куток мансарди: йому все здавалося, нiби рука його
починає труситися вiд жахливого болю в хребтi.
Та мушка револьвера не тремтiла, i Остюк клав його назад до валiзи,
заспокоївши себе.
Улюбленою картиною Остюка була одна, що її Остюк витяг з-пiд лiжка. На
нiй художник намалював двобiй. Вершники з блискучими шаблями в руках
божеволiли на тлi червоних хмар, серед котрих заходило велетенське сонце.
Фантастичнi постатi вершникiв та їхнiх коней чарували Остюка, вiн часто й
подовгу розглядав картину. Художник розумiвся на конях, око Остюка навiть
упiзнало одного коня - це була нiби морда Флорiди. Вiд такого починаючи,
Остюк дiйшов чудних висновкiв: художник намалював його, маршала, з
кубанкою на головi, з червоною стрiчкою на кубанцi i з шаблею в руцi.
Придивляючись до картини довше, Остюк упiзнав успенiвську рiвнину i
побачив крiзь пил грецьку кiнноту, що йшла допомагати французам. Тодi
Остюк став розгортати всi полотна, що стояли в кутку, i роздивлявся їх
уважно та недовiрливо. Усi вони вразили Остюка якоюсь подiбнiстю. Скрiзь -
будь то пейзаж чи людська постать, чи просто композицiя фарб i лiнiй, -
повсюди видко було замах руки та блиск шаблi в нiй. На однiм полотнi так
замахнулося дерево. Воно нiби хотiло вискочити з корiнням на поверхню
землi. На другому полотнi - людська постать. Вiтер нахилив над нею смугу
дощу. I - наче висiла над перехожим рука з шаблею. Третє полотно мало на
собi цiлий вихор рук, що замахнулися шаблями. По клинках дзюрила нiби
кров, та Остюк протер очi, i все це зникло з очей, як вигадане або як
чарiвне.
Лоретта зайшла до кiмнати. Остюк мовчки подивився на неї i знову втопив
очi у полотно.
- Мiшель, - сказала Лоретта, - я прийшла до тебе.
- Понiмаєш, - сказав маршал спокiйно, як перед кiнною атакою, - твоя
доля мене турбує аж надто. Сiдай. I потiм вiн замугикав пiд нiс:
Ой пряду, пряду, спатоньки хочу,
Ой склоню я головоньку на бiлую постiлоньку,
Може, я засну.
- Ми з тобою побралися, - продовжував Остюк свою думку, - i жили вдвох
увесь той час, коли я приїздив до цього мiста. Двоє людей - мужчина й
жiнка - живуть у темрявi вiд iнших людей. Вони ходять вулицями серед
загалу, але з ними ж i ходить їхня темнота. Мiж двома людьми - чоловiком
та жiнкою - немає й не може бути нiчого чужого.
Настала проречиста пауза, в котрiй Лоретта боялася заговорити.
- Ти вбила свою дитину, -сказав Остюк i одвернувся од жiнки на хвилину,
- i мою дитину також. Я не пiп, i менi немає дiла до грiха. Але моя
батькiвщина - країна плiдних матерiв. Мiй народ - немає в свiтi бiльш
плiдного народу. Ти не сказала менi й слова i загубила дитинча. Ти маєш
право так дiяти, i я заховав невимовний бiль в собi. Дiтей убивати не
можна, Лоретто, - це загибель для народу.
- Воно загубило б моє життя, Мiшель, -одповiла жiнка.
Остюк пригадав своє захоплення з краси парижанок i жахнувся того, що
краса та мертва i неплiдна. То ходили вулицями трупи, нафарбувавши губи i
прикрасивши обличчя. Осмiх з'являвся на губах їхнiх, але то був осмiх, що
загине разом з красунями. Та гаркава, грацiозна й мила мова не покладеться
в дитячi уста, бо дiти тисячами котяться з брудних каналiзацiйних труб
дном мутної Сени. "Нi, не треба нам таких, жiнок, - зiтхнув Остюк, - хай
живе одвiчна страдниця Матiр!" Пiдсвiдоме хотiти загибелi може тiльки
нацiя, яка кiнчає iсторичну путь, - подумав Остюк i йому стало соромно вiд
такої iдеалiстичної думки. Вiн виглянув у вiкно i побачив, як вибiгли
робiтники з майстернi на обiд. Декому їсти принесла дружина, дехто
розгорнув червону хустку з хлiбом, каштанами й жменею винограду. Червона
хустка зворушила Остюка - скрiзь, по всьому свiтi робiтники їдять з
червоних хусток. Десь по великих фабриках робiтники мали їдальнi, але тут
перед очима Остюка тiльки невеличка майстерня, i вона нагадала йому
робiтництво його батькiвщини. Шахта, де працював юнаком Остюк, завод, що
був поруч шахти, запахи вугiлля, сiрки i горiлого залiза, пил i дим,
слiпучий блиск вилитого на землю шлаку, кров у грудях, що клекотить,
вiдчуваючи навкруги себе рух i метал, - ось що уявив собi Остюк,
виглядаючи у вiкно. Потiм вiн говорив далi, повернувшися до Лоретти.
- Ти не могла iнакше зробити в цьому Парижi, i я перейду до головного.
Маршал замовк несподiвано i зрадив звичай своїх предкiв з Великого
Лугу: пожалiв жiнку. Надаремне вiн глушив у собi жалiсть - вона розквiтла,
як пахуче гроно, заволодiла ним до краю. I жiнка зрозумiла це, але не
скористалася з жалостi Остюка. Ще бiльший вогонь охопив маршала, бо вiн
вiдчув благородство жiнки. Вони сидiли мовчазнi, як двоє любовникiв, що не
кiнчали своєї любовi, а лише розпочинали її.
- Я боялася тобi сказати, скоро ввiйшла, що цю кiмнату я добре знала,
-пролунало нерiшуче вiд Лоретти, котра вирiшила iнстинктивно, що треба
допомогти Остюковi реалiзувати його жалiсливiсть.
- Як? - ухопився за випадок i Остюк.
- Тут жив колись мiй наречений. Вже кiлька, рокiв вiн зник з моїх очей.
Вiн був тодi вiйськовий, збирався в похiд до Грецiї чи до Сибiру. За цi
роки я нiяк не могла знайти оцю його кiмнату i тепер ось бачу її такою,
якою вона була тодi. Це його малюнки, - сказала Лоретта, розгортаючи
полотна, - вiн був тодi блискучим художником, шикарним художником.
Остюк слухав Лоретту, як слухає подорожнiй рiку, що тече в нього бiля
нiг, слухає, знаючи - вiн одпочине й пiде далi, а рiка тектиме собi в
невiдоме море. Його любов до Лоретти робилася малою, як жайворонок, i
пiдносилася всерединi серця вгору й вгору. Остюковi здалося, що його серце
побiльшало неймовiрно, проте жайворонок i щебетання десь пiдступали
Остюковi аж до горлянки. Жалiсть пiдказала йому, що треба бути жорстоким
одразу, сказати всi причини, якi змушують його розiйтися з Лореттою. Ця
потреба постала перед ним так яскраво, що вiн здивувався своїй слабкостi.
Так буває - жалiсть породжує жорстокiсть, i це почуття тодi дiє, як
благословення. Остюк мусив лягти в лiкарню, надiй вийти звiдти у нього не
було, вiн почував себе щодня гiрше й гiрше - хто б осудив цього героя
Павлiвки й Успенiвки за те, що вiн хотiв зробити?
- Перед вiд'їздом. - сказала Лоретта, - вiн спiвав менi старого
романса. Хочеш послухати його?
Лоретта почувала, що в повiтрi висять громи та блискавки, але як
бiльшiсть жiнок - вона ховала голову пiд крило.
- Хочу, - одповiв Остюк i, виглянувши у вiкно, побачив, що двором iде
чернець, - я хочу послухати його. Лоретта проспiвала першу строфу:
На батькiвщину, у Тулон,
Вертає шхуна "Трьох корон".
Веде її рубака Жан.
Малий чорнявий капiтан.
Потiм вона басом проказала приспiв, _як вiдповiдь на цю строфу
вiдважного Жана:
Го-го! Грот-парус став,
Щоб вiтер гнав i гнавi
З коридора почулося, як хтось там зашаркотiв ногами. "Можна", - сказав
Остюк. До кiмнати зайщов чернець. Вiн виглядав на малу обскубану мишу,
проте сутана йому личила. Чернець поправив на носi залiзнi окуляри й сiв.
"Хвилину уваги, тезко, - вимовив Остюк, - Лоретто, далi". Лоретта, що, як
кожна парижанка, не боялася й не соромилася мужчин, провадила пiсню далi:
Вiдважний Жане, поспiшай
До затишних тулонських шат.
Сумна дружина й немовля
Твого чекають корабля.
Го-го! I гафель став,
Щоб вiтер гнав i гнав!
На чорний прапор "Трьох корон"
Чекає твiй ясний король.
На злото в трюмi - жде казна.
Тебе, корсара, зла тюрма.
Го-го! Ще й клiвер став,
Щоб вiтер гнав i гнав!
- Правильно, - зауважив чернець, - став i клiвер, бо стiльки обставин
на тебе чекає в Тулонi.
Та ось i виплив сам Тулон
Iз хвиль солоних лона лон.
Його замрiяний обман
Вилискує i крiзь туман.
Го-го! Та й топсель став,
Щоб вiтер гнав i гнав!
Вiдважний Жане, долю зваж, -
Це ж край твоїх тропiчних вахт!
Чи вартi жiнка й немовля
Тюрми ясного короля?!
Го-го! Усе напни!
До берега жени!
- Так роблять справжнi мужчини, - сказав чернець i подивився на Остюка,
- сьогоднi ввечерi ми з тим нашим другом здибаємось бiля Сени. Всi папери
вiн принесе з собою.
- Пiснi ще не край, - зауважила Лоретта, i мужчини замовкли. Вона стиха
проказала останнi слова романсу, нiби виголошувала нагороду вiдважному
Жановi:
I Жан зiйшов, мов паладин, -
На березi дружина й син.
А навкруги юрба ревла.
"На гiльйотину короля!"
- Кiнець пiснi поганий, - не погодився чернець, - i слово "паладин"
зовсiм не показує вiдваги, а лише високомiрство. Бiльш цiкаво виглядало б,
коли Жан, поцiлувавши дружину, сiв би до в'язницi.
- Життя людини - театр, - печально виголосив Остюк, котрий хотiв
справжню печаль видати за удавану.
- Ви думаєте про режисера чи про декорацiю, маршале?
-_ Я думаю про волю людини, котра йде проти всього.
- Проте ви не скажете, що могли б бути режисером в театрi ?
- Я був помiчником режисера в Успенiвцi i актором, котрий умирає в
кiнцi п'єси, - в Павлiвцi.
- Знаю цi бої, - вклонився з пошаною чернець.
- Я ще ставив п'єсу "Комбриг без коня" на кону партизанського театру i
поставив би кожну п'єсу зараз у себе на батькiвщинi.
- А чому ви зараз тут?
Остюк промовчав, не називаючи себе i, не розкриваючи своїх намiрiв.
Лоретта сидiла, щось своє думаючи, бо й Остюк, i чернець розмовляли мовою
Остюка. Звiдки чернець знає його мову i хто вiн такий - Остюк не
розпитував. Мансарда трохи нагадувала невелику клуню. Дах був високо, нiби
лежав на кроквах. За вiкном у кутку - закапелок, де щось висiло на стiнi.
Остюк щодня, просипаючися на лiжковi, думав про те, що треба поглянути у
той куток. Але, вставши, зараз же забував. Протягом дня вiн не сидiв
удома, а ввечерi куток той був темний. Чернець розгорнув вузлика, котрого
вiн принiс iз собою, i пiшов за ширму, де стояло Остюкове лiжко. За кiлька
хвилин вiн вийшов звiдти, несучи сутану в руках. Пiджачок i штани
бовталися на ньому, як на кiстяковi.
Остюк i Лоретта побачили дрiбного чоловiчка цiлком студентського
вигляду.
- Повiсьте рясу он туди, у куток, там є вже якась одежа. Чернець пiшов
до закапелка i пiдняв темну матерiю, вкриту пилом. Усi побачили мундир
французького офiцера - похiдний, ношений, i шаблю пiд ним. Остюк пiдiйшов
та взявся рукою за шаблю.
- Ого, та це моя знайома! - вирвалося у нього, i вiн бiльш нiчого не
додав. Нiби щось ударило його у голрву. Слiпучий успенiвський день
заколивався перед його очима. Голова Петра Виривайла лежала мертва на
столi.
Дiйшовши пам'ятi, Остюк з годину не рухався на лiжку. Чернець розмовляв
за ширмою з Лореттою. День iшов на вечiр. У вiкно линув гомiн перехожих з
вулички. З бульварiв С.-Жермен та С.-Мiшель лунали трамваї. Вибухали
мотори автомобiлiв. Напроти вiкна на даху флiгеля скакало двоє котiв. Плач
дитини скидався на скавчання. Зблизька десь чувся пронизливий рип колiс
чиєїсь тачки. Маршал повернувся на лiжковi i знову загубив свiдомiсть.
Променi й гуркiт заполонили його мозок, i кудись простяглася з голови одна
нитка, за котру шарпав хтось без жалю, нiби Остюкова голова була дзвоном,
а мозок - билом у цьому дзвоновi. Маршал застогнав, його занудило. Чернець
пiдiйшов до лiжка i поклав мокру хустку на голову. "Лоретто", - покликав
Остюк. Лоретта пiдiйшла, Остюк узяв її за руку i вiдчув, як сила з її руки
прояснює йому мозок. "Ти моя жiночко", - прошепотiв Остюк, i його
непам'ять перейшла в тихий сон. Йому приснилось, що вiн спить пiд зорями в
степу, поклавши голову на сiдло. Пасеться Флорiда, припнутий до списа.
Потiм пiдходить до хазяїна i лиже йому лоба. Остюк хоче прогнати коня, вiн
замахується на Флорiду рукою, i Лоретта хватає його за руку.
- Чи ба! Та вже зовсiм вечiр, - каже Остюк, пiдвiвшись на лiжковi.
- Вже вечiр, - констатував чернець, - чи здатнi ви пiти тепер зi мною
до Нового Мосту?
- Звичайно, здатний, - одповiв Остюк i став складати свої речi до
валiзи, нiби вiд'їжджаючи назавжди. Замкнувши валiзу, вiн винiс її з
кiмнати i за хвилину повернувся назад.
- Консьєржка дивується, - було його резюме, - i я сказав, що це речi
вашi, тезко.
Вони всi троє посiдали знову, цiлком рiзно виявляючи почуття. В той час
як Лоретта, не стримуючись i не криючись, витирала сльози хусткою, а
чернець заплющив очi пiд окулярами, i лише губи його лукаво кривилися, -
Остюк сидiв цiлком спокiйний, дивлячися в одну крапку на стiнi над його
лiжком. Потiм вiн устав i зняв iз стiни те, на що вiн дивився. Кладучи цю
рiч. - то було фото - до кишенi. Остюк на хвилину затримав її перед очима.
Там сидiло четверо партизан: Шахай, Галат, Марченко i вiн сам. В руцi у
Галата був соняшник.
- Ну, прощавай моя хата, - тихо проказав Остюк, i з цими його словами
прочинилися дверi, на порозi з'явився високий мужчина. Лоретта ахнула,
упiзнавши господаря мансарди - свого нареченого. Остюк пiзнав офiцера
французької кiнноти i коли той зняв капелюха, - побачив шрам на його
головi вiд своєї кубанської шабельки. Чернець же хутко вислизнув у дверi.
- Бувай здорова, дружино, - вимовив Остюк i поцiлував мiцно Лоретту, -
ось тобi буде муж i хазяїн пiсля мене.
З цими словами Остюк вийшов, i вiн це зробив достойно, _як мужчина.
Таксi їхало напрочуд швидко. Вже звечорiло. На мосту С.-Мiшель
засвiтилися лiхтарi. На Сiте, бiля полiцiйної префектури, стояла валка
ажанiв. До вулицi Рiволi їхали кiлька хвилин. "Рiволi", - сказав шофер i
зупинив машину. Остюк, шкутильгаючи за ченцем до скверу С.-Жак, намагався
розшукати, звiдки вiн знає слово "Рiволi". Потiм поруч цього слова
повстало в пам'ятi "Мантуа". За цим прийшло слово "Жубер". Нарештi,
сiдаючи в скверi на лаву перед баштою С.-Жак, Остюк пригадав четверте й
останнє, як ключ до всього - "Бонапарте". Так, Остюк знав вiд Шахая про
бiй пiд Рiволi з iталiйського походу генерала Бонапарте. Жорстоко билися
перший день. Увечерi генерал Бонапарте довiдався, що йде на нього ще
велика сила з боку Мантуа. Залишивши кiнчати бiй молодого Жубера, генерал
помчав назустрiч пiдмозi. Три днi не було Бонапарте, i три днi бився пiд
Рiволi Жубер, не маючи сили подолати ворога, але й не пiддаючись його
шаленим наскокам. Бонапарте, зустрiвши i розбивши пiдмогу, що йшла до
Рiволi, повернувся туди лише на четвертий день. Цього ж таки дня, знову
з'єднавшися з Жубером, Бонапарте переможно закiнчив бiй пiд Рiволi.
"Вулицю треба було назвати iм'ям Жубера", - подумав Остюк, i йому приємно
стало вiд однiєї згадки про цього блискучого вояку, молодого, соромливого
й романтичного хлопця, котрий загинув у Австрiї так несподiвано, провiвши
туди з Iталiї крiзь гори, холод, снiги, крижанi безоднi -
шiстнадцятитисячну армiю.
- Вiн iтиме отут, - вимовив чернець, - i шукатиме моєї сутани, в
обличчя мене не знає. Коли нас тут не зустрiне, вiн пiде до Нового Мосту i
там чекатиме. Ясно-сiрий костюм, круглий значок Рот-Фронту, оранжева
краватка. Упiзнали б?
- Упiзнав би, - одповiв Остюк i розвалився на лавцi, мов сидячи на
тачанцi. В руках своїх Остюк вiдчув гвинтiвку, на поясi - сотню патронiв,
вiн прийшов на засiдку. Усе пливло невiдомо куди, все минало й мовчки
мiнилося на iнше, над головою Остюка надимався парус, не було жалю i
ввижалася попереду незаймана просторiнь. Люди мелькотiли перед очима,
переходячи сквер. Чернець уважно слiдкував за всiма мужчинами й
фiлософствував про Остюкову батькiвщину так, нiби там зроду жив...
- У вас буде прекрасна столиця, - сказав вiн, - i називатиметься вона
Хортицею по iменi острова. Посерединi Днiпра стоїть острiв з гранiту,
площа його-три на шiсть кiлометрiв. Гранiтовий масив колосальної глибини.
Поруч острова свiтова електрична станцiя, навкруги степ з рудами,
вугiллям, нафтою й пшеницею. Острiв, як криця, - це не фiнськi болота,
котрi треба було загачувати кiстками ваших дiдiв, щоб збудувати
Санкт-Петербург. Це не острiв Манхеттен, на котрому стоїть Нью-Йорк, це
славна гранiтна Хортиця, що витримає будинки яких завгодно масштабiв.
Тепер далi: тече рiка, котрiй i цiни не складеш, так вона доцiльно
протiкає серединою країни, забираючи в себе воду з усiх менших рiчок: з
Тетерева, Десни, Росi, Сули, з Тясьмина, Псла, Ворскли, з Орелi, Самари,
Iнгульця. Iмена якi, якi звучання!
- Якi ? - запитав Остюк.
- Кожне iм'я записане мужнiми руками ваших предкiв до iсторiї. Тетерев,
Сула, Тясьмин, Самара! Як Iгорева сурма, звучить Сула, кривавий Тясьмин,
скромна Самара. До Царграда плив Днiпром Олег, велика дорога - "iз варяг у
греки". Славна у вас iсторiя, тезко.
- Це ви про що?
- Про iсторiю вашої землi за останнiх двi тисячi рокiв.
- А про столицю?
- Пробачте. Я хотiв сказати, що майбутня столиця ваша мусить бути
прекрасною, як казка. На самому островi - центр. Вiсiмнадцять квадратових
кiлометрiв пiд центр. На всi сторони з острова перекинуться мости через
Днiпро. Ажурнi сталевi цяцьки ляжуть з острова на берег. I ще ростиме
мiсто. Мiсто, що його обтiкає велика рiка, воно мусить бути чисте й
здорове. Днiпровi плавнi осушать i вiддадуть городньому трестовi, по
схилах балок, на пiсках, ростиме чудесний виноград, рiчище поглиблять i
закують в бетон, просто до мiста пiдходитимуть пароплави з усiх морiв,
колосальний пролетарiат стукотiтиме молотками по заводах, i це буде
справжня столиця.
- Можна подумати, що ви тiльки те й робите, що будуєте столицi, -
осмiхнувся Остюк недовiрливо. Проте в його уявi зараз же виросла Хортиця i
засяяла в слiпучому електричному свiтлi. Сквер С.-Жак перетворився в сквер
на островi, а лiхтар на баштi С.-Жак в зорю над будинком виконкому мiста.
Потiм Остюк пригадав собi це мiсце Днiпра й Кiчкаський мiст, котрий
переходила його кiннота, пострiли ворога, що тiкав без оглядки,
пустельний, випалений сонцем степ, пил, спеку i втому колишнього походу, -
пригадав, i сумнiви зароїлися в його головi. Але й ще одну рiч вiдновив у
пам'ятi Остюк - могутню Днiпрову течiю, безлiч води, що, затиснута мiж
велетенськими скелями Вовчого Гирла, мчала, як шалена, вируючи, шумуючи i
подаючи знизу голос велетня. Загадково виблискувала рiка, несучи безлiч
тонн води в море, пекельно-гарячий вiтер степу пролiтав над хвилями, як
жадiбний птах, п'ючи й каламутячи крилами воду Днiпра. Хортиця тодi стала
на очах у Остюка вкриватися баштами й будинками, лiнiями рiвно прорiзаних
кварталiв. -Хортиця, -сказав Остюк, - без мостiв i вигляду жодного не
матиме. Береги там високi, мости будуть дуже високо йти над водою.
кращою за банджо. Бандура брала серце безлiччю сухих, коротких та болючих
звукiв, її породив степ, вона передає трохи одноманiтний гомiн його, вона
спiває, як мужнiй i скромний степ. Їй припадало завше спiвати про неволю i
пригноблення цiлого народу, вона примiтивна, як i кожна печаль. Остюковi
не подобається банджо - звуки стогнуть i ниють, це спека й задуха
коливається на струнах банджо. Зате флекстон i цугсфлейта Остюка
зачаровують. Пiдкреслюючи металiчнi тембри джазу, цi iнструменти
вивершують їх, закручуються спiралями i обплiтають кафе. Так Остюковi
здається. Вiн жалкує, що не запровадив джазу у своїх бригадах. Це справдi
музика енергiї, руху, машин i пристрасного безуму. З такою музикою кожний
ескадрон бився б, як цiлий полк, подумав Остюк i вийшов з кафе та пiшов
бульваром далi.
Жiнки поминали його, сяяли оголеними руками. Жiночi голоси щебетали й
кликали. Голоси чудово гаркавили, лiтера "р" переливалася в нiжних жiночих
устах, як мелодiйна пiсня води. Коли жiнка смiялася, вона, здавалось,
тримає в своїх руках пiв земної кулi. Маршал пожалкував, що його народ не
мав таких жiнок. Його країна - країна тiльки матерiв. Печальна матiр
вирощує дiтей, годує молоком i колише безлiччю добрих мелодiй. Та на
старiсть немає кому її годувати - пiшли сини в найми i соромляться
матернiх пiсень. Остюк пригадав своє жiноцтво - його доля була - терпiння.
З народження до смертi працювати в полi i вдома, молитися й плакати,
класти життям за дiтей, ледве розцвiвши - бути вже безiменною рiччю - таку
жiнку мав маршалiв народ. Остюковi закортiло побачити в себе iнших жiнок,
почути з їхнiх уст прекрасну вимову багатозвучних слiв, завмерти вiд
їхнього мелодiйного смiху - i потiм пiти на неймовiрнi тортури" у скажену
роботу, до осяйних високостей. Так подумав Остюк. Вiн не мiг би викласти
цiєї думки словами, як не змiг би нiколи пояснити своєї туги за
батькiвщиною.
Бульвар Пуасоньєр скiнчився, i почався Монмартр. Остюк думав про
врятованого ченця, не помiчаючи дороги. Тротуар пiшов пiд гору, поминаючи
фунiкулер. Назустрiч Остюковi бiгли юрби школярiв. Продавцi солодощiв
пропонували йому свiй крам. Iнвалiд вiйни продавав цигарки - маршал купив
у нього пiвсотнi i забув їх узяти з собою. Оглядаючись через плече, Остюк
бачив черепицю на дахах будинкiв, бачив вигнуту лiнiю бульвару, верховiття
декiлькох каштанiв. Вiн вийшов височенько пiд гору. До нього наблизився
задерикуватий хлопець iз шарфом на шиї i попросив франка. Остюк вiдхилив
простягнуту руку, не зупиняючись бiля хлопця. Йому нiколи було думати про
милостиню - вiн побачив попереду себе сiру сутану ченця. В натовпi вона
метнулась перед очима раз-другий i зникла. Хворий маршал надаремно шукав
її, ходив, зазираючи до дверей крамниць i кафе. Вже втративши надiю знайти
ченця. Остюк сказав собi: "Яка сила ченцiв є на свiтi!" - i зайшов до
музею, де на дверях висiла блискуча дощечка, а у вiкнi було виставлено
воскову голу жiнку.
Пахощi воску. Важкi портьєри на вiкнах. М'який килим пiд ногами. Серед
усього рухається залами пахуча оаза. Хворий маршал урочисто робить огляд
генералам i королям. Еполети вилискують мертвим золотом. Коштовна одiж
облягає постатi. Остюковi здається, що вони швидко почнуть дихати й
командувати. "Фрiдрiх Великий" - читає про себе маршал i додає - "король".
Вiн пригадав Павлiвку i павлiвський удар навскоси, котрого винайшов оцей
восковий невгамовник. Король тримає в руцi голу шпагу. Довгий зелений
мундир спадає до колiн. Маршаловi подобається королiвська постать.
Оповiдання Шахая про вiйни цього невидного чоловiчка хвилюють Остюка, i
вiн, оглянувшись, щоб цього нiхто не. помiтив, хоче помацати короля рукою.
Знову спогади захопили його мозок. "Ти ж не помирай, гляди, маршале", -
каже йому Шахай i усмiхається десь здалеку. Флорiда iрже й маше головою.
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз нами далекi моря!
Цокотять пiдкови,! чхають конi. Виривайлова сотня свариться за барахло.
М'який, теплий степовий день. Остюк зiтхає i хоче голосно заспiвати, та
його погляд чiпляється за чергову воскову людину, i маршал знову вiдчуває
себе серед нерухомих героїв. Малий, пузань в сiрому, подертому на лiктях
мундирi дивиться просто на Остюка з-пiд чудного трикутного капелюха. "У
таких капелюхах возять катафалки!" - думає Остюк i. лагодиться засмiятись.
Пузань, проте, дивиться на нього суворо. Остюк пiдносить руку i хоче
фамiльярно поплескати пузаня по плечах, та скляний ковпак не пускає цього
зробити. "Як же тебе звати?" - питається Остюк i читає пiд ногами
iмператора - "Наполеон".
Маршал сiдає на стiльцi, що стоїть поруч, i. довго сидить нерухомо.
"Нарештi я тебе зустрiв! - осмiхається Остюк. - Нарештi я зустрiв тебе,
пузата бабо!" Вiн оглядає iмператора, як нещасливого вояку. Нещасливого
хоч би вже тим, що вiн помер i не може зробити того, що ще виконає Остюк.
"Боже вiйни, - промовляє Остюк, - хто тебе навчив доручати кiнноту дурням
у день рiшучого бою Ватерлоо?" Iмператор французiв не одповiв. За нього
вiдповiв чийсь голос з глибини залу. "Не суди мертвого, - сказав голос, -
Ватерлоо трагiчно невдалий день". - "Але ж можна було тому чортовi, що
його було послано розшукувати союзникiв, можна ж йому було, принаймнi, хоч
умерти?" - запитав Остюк, не дивуючись i не розшукуючи розмовника. "Це ваш
привiлей, - iронiчно пролунала вiдповiдь, -не жити, а вмирати".
Остюк розгнiвано пiшов по залi до того кутка, звiдки лунав голос. Там
стояла воскова група, що показувала коронацiю Карла V. З натовпу воскових
ченцiв, котрi стояли навкруги воскового Карла, вийшов до Остюка один.
Остюк придивився. Це був його теперiшнiй тезко, чернець з моргу.
- Здоров, побратиме, - сказав чернець.
З вiкна Остюкової мансарди видко було невеличкий брудний двiр,
похилений флiгель, високий i мiцний паркан сусiднього машиново-ремонтного
закладу та цiлу серiю червоних черепичних дахiв його вулички, що пiдходила
безпосередньо до бульвару С.-Мiшель. Бруд i веселiсть - ось характернi
ознаки цiєї вулички. Вузька, як степовий глибокий ярок, вона часто була
ареною дивовижних процесiй. То несли вночi п'яного студента iз
смолоскипами, спiвами, плачем i реготом; то студенти влаштовували весiлля;
то - простували юрбою до будинку їхньої аlma mаter, щоб засвiдчити чергову
п'яну любов. Остюк часто виходив на вулицю, зачувши спiви студентської
ватаги, але веселiсть та була чужа йому. Постоявши хвилину. Остюк
повертався до кiмнати, тамуючи огиду. Iнодi за стiною хтось цигикав на
скрипцi. Маршал тодi сiдав на лiжко й мрiяв. Вiн думав про свою молодiсть
в Новоспаському, про роботу в господарствi батька, про свою власну землю i
власну хату, - якi б вони були в його мiцних, роботящих руках. Вiн думав
про всесвiтню вiйну, котра вирвала його з життя i штовхнула в смерть та
руїну; про революцiю i горожанську вiйну; про свої партизанськi бригади;
про те, що життя бiжить дуже швидко, i нiколи людинi зупинитися на
хвилину; про бистрi роки i поважну ходу свiдомостi, котра сповнює важку
голову; про чужину, що з неї видко батькiвщину - бiдну, порожню землю i
червонi прапори на нiй; про вмирання селянської психiки i про страх, як
перед зрадою.
Мансарда, що в нiй жив Остюк, належала художниковi, котрий лежав саме в
лiкарнi. Остюковi дали це житло лише до одужання її господаря. Так воно i
стояло - це художникове ательє - з полотнами, з картинами в рамках, з
мольбертами i розкиданими скрiзь тубами фарб, прийнявши в себе хворого
маршала з його скромною валiзою. Остюк перечитував книжки по малярству,
переглядав альбоми видатних художникiв, i йому здавалося, що вiн дiйсно
розумiє чужу мову i що книжки тi розкривають йому рiзнi таємницi. На
мольбертi стояв недокiнчений пейзаж з контурами ворони на початому деревi.
Остюк виймав з валiзи старого бойового револьвера i старанно цiлився в
ворону, вiдiйшовши аж у куток мансарди: йому все здавалося, нiби рука його
починає труситися вiд жахливого болю в хребтi.
Та мушка револьвера не тремтiла, i Остюк клав його назад до валiзи,
заспокоївши себе.
Улюбленою картиною Остюка була одна, що її Остюк витяг з-пiд лiжка. На
нiй художник намалював двобiй. Вершники з блискучими шаблями в руках
божеволiли на тлi червоних хмар, серед котрих заходило велетенське сонце.
Фантастичнi постатi вершникiв та їхнiх коней чарували Остюка, вiн часто й
подовгу розглядав картину. Художник розумiвся на конях, око Остюка навiть
упiзнало одного коня - це була нiби морда Флорiди. Вiд такого починаючи,
Остюк дiйшов чудних висновкiв: художник намалював його, маршала, з
кубанкою на головi, з червоною стрiчкою на кубанцi i з шаблею в руцi.
Придивляючись до картини довше, Остюк упiзнав успенiвську рiвнину i
побачив крiзь пил грецьку кiнноту, що йшла допомагати французам. Тодi
Остюк став розгортати всi полотна, що стояли в кутку, i роздивлявся їх
уважно та недовiрливо. Усi вони вразили Остюка якоюсь подiбнiстю. Скрiзь -
будь то пейзаж чи людська постать, чи просто композицiя фарб i лiнiй, -
повсюди видко було замах руки та блиск шаблi в нiй. На однiм полотнi так
замахнулося дерево. Воно нiби хотiло вискочити з корiнням на поверхню
землi. На другому полотнi - людська постать. Вiтер нахилив над нею смугу
дощу. I - наче висiла над перехожим рука з шаблею. Третє полотно мало на
собi цiлий вихор рук, що замахнулися шаблями. По клинках дзюрила нiби
кров, та Остюк протер очi, i все це зникло з очей, як вигадане або як
чарiвне.
Лоретта зайшла до кiмнати. Остюк мовчки подивився на неї i знову втопив
очi у полотно.
- Мiшель, - сказала Лоретта, - я прийшла до тебе.
- Понiмаєш, - сказав маршал спокiйно, як перед кiнною атакою, - твоя
доля мене турбує аж надто. Сiдай. I потiм вiн замугикав пiд нiс:
Ой пряду, пряду, спатоньки хочу,
Ой склоню я головоньку на бiлую постiлоньку,
Може, я засну.
- Ми з тобою побралися, - продовжував Остюк свою думку, - i жили вдвох
увесь той час, коли я приїздив до цього мiста. Двоє людей - мужчина й
жiнка - живуть у темрявi вiд iнших людей. Вони ходять вулицями серед
загалу, але з ними ж i ходить їхня темнота. Мiж двома людьми - чоловiком
та жiнкою - немає й не може бути нiчого чужого.
Настала проречиста пауза, в котрiй Лоретта боялася заговорити.
- Ти вбила свою дитину, -сказав Остюк i одвернувся од жiнки на хвилину,
- i мою дитину також. Я не пiп, i менi немає дiла до грiха. Але моя
батькiвщина - країна плiдних матерiв. Мiй народ - немає в свiтi бiльш
плiдного народу. Ти не сказала менi й слова i загубила дитинча. Ти маєш
право так дiяти, i я заховав невимовний бiль в собi. Дiтей убивати не
можна, Лоретто, - це загибель для народу.
- Воно загубило б моє життя, Мiшель, -одповiла жiнка.
Остюк пригадав своє захоплення з краси парижанок i жахнувся того, що
краса та мертва i неплiдна. То ходили вулицями трупи, нафарбувавши губи i
прикрасивши обличчя. Осмiх з'являвся на губах їхнiх, але то був осмiх, що
загине разом з красунями. Та гаркава, грацiозна й мила мова не покладеться
в дитячi уста, бо дiти тисячами котяться з брудних каналiзацiйних труб
дном мутної Сени. "Нi, не треба нам таких, жiнок, - зiтхнув Остюк, - хай
живе одвiчна страдниця Матiр!" Пiдсвiдоме хотiти загибелi може тiльки
нацiя, яка кiнчає iсторичну путь, - подумав Остюк i йому стало соромно вiд
такої iдеалiстичної думки. Вiн виглянув у вiкно i побачив, як вибiгли
робiтники з майстернi на обiд. Декому їсти принесла дружина, дехто
розгорнув червону хустку з хлiбом, каштанами й жменею винограду. Червона
хустка зворушила Остюка - скрiзь, по всьому свiтi робiтники їдять з
червоних хусток. Десь по великих фабриках робiтники мали їдальнi, але тут
перед очима Остюка тiльки невеличка майстерня, i вона нагадала йому
робiтництво його батькiвщини. Шахта, де працював юнаком Остюк, завод, що
був поруч шахти, запахи вугiлля, сiрки i горiлого залiза, пил i дим,
слiпучий блиск вилитого на землю шлаку, кров у грудях, що клекотить,
вiдчуваючи навкруги себе рух i метал, - ось що уявив собi Остюк,
виглядаючи у вiкно. Потiм вiн говорив далi, повернувшися до Лоретти.
- Ти не могла iнакше зробити в цьому Парижi, i я перейду до головного.
Маршал замовк несподiвано i зрадив звичай своїх предкiв з Великого
Лугу: пожалiв жiнку. Надаремне вiн глушив у собi жалiсть - вона розквiтла,
як пахуче гроно, заволодiла ним до краю. I жiнка зрозумiла це, але не
скористалася з жалостi Остюка. Ще бiльший вогонь охопив маршала, бо вiн
вiдчув благородство жiнки. Вони сидiли мовчазнi, як двоє любовникiв, що не
кiнчали своєї любовi, а лише розпочинали її.
- Я боялася тобi сказати, скоро ввiйшла, що цю кiмнату я добре знала,
-пролунало нерiшуче вiд Лоретти, котра вирiшила iнстинктивно, що треба
допомогти Остюковi реалiзувати його жалiсливiсть.
- Як? - ухопився за випадок i Остюк.
- Тут жив колись мiй наречений. Вже кiлька, рокiв вiн зник з моїх очей.
Вiн був тодi вiйськовий, збирався в похiд до Грецiї чи до Сибiру. За цi
роки я нiяк не могла знайти оцю його кiмнату i тепер ось бачу її такою,
якою вона була тодi. Це його малюнки, - сказала Лоретта, розгортаючи
полотна, - вiн був тодi блискучим художником, шикарним художником.
Остюк слухав Лоретту, як слухає подорожнiй рiку, що тече в нього бiля
нiг, слухає, знаючи - вiн одпочине й пiде далi, а рiка тектиме собi в
невiдоме море. Його любов до Лоретти робилася малою, як жайворонок, i
пiдносилася всерединi серця вгору й вгору. Остюковi здалося, що його серце
побiльшало неймовiрно, проте жайворонок i щебетання десь пiдступали
Остюковi аж до горлянки. Жалiсть пiдказала йому, що треба бути жорстоким
одразу, сказати всi причини, якi змушують його розiйтися з Лореттою. Ця
потреба постала перед ним так яскраво, що вiн здивувався своїй слабкостi.
Так буває - жалiсть породжує жорстокiсть, i це почуття тодi дiє, як
благословення. Остюк мусив лягти в лiкарню, надiй вийти звiдти у нього не
було, вiн почував себе щодня гiрше й гiрше - хто б осудив цього героя
Павлiвки й Успенiвки за те, що вiн хотiв зробити?
- Перед вiд'їздом. - сказала Лоретта, - вiн спiвав менi старого
романса. Хочеш послухати його?
Лоретта почувала, що в повiтрi висять громи та блискавки, але як
бiльшiсть жiнок - вона ховала голову пiд крило.
- Хочу, - одповiв Остюк i, виглянувши у вiкно, побачив, що двором iде
чернець, - я хочу послухати його. Лоретта проспiвала першу строфу:
На батькiвщину, у Тулон,
Вертає шхуна "Трьох корон".
Веде її рубака Жан.
Малий чорнявий капiтан.
Потiм вона басом проказала приспiв, _як вiдповiдь на цю строфу
вiдважного Жана:
Го-го! Грот-парус став,
Щоб вiтер гнав i гнавi
З коридора почулося, як хтось там зашаркотiв ногами. "Можна", - сказав
Остюк. До кiмнати зайщов чернець. Вiн виглядав на малу обскубану мишу,
проте сутана йому личила. Чернець поправив на носi залiзнi окуляри й сiв.
"Хвилину уваги, тезко, - вимовив Остюк, - Лоретто, далi". Лоретта, що, як
кожна парижанка, не боялася й не соромилася мужчин, провадила пiсню далi:
Вiдважний Жане, поспiшай
До затишних тулонських шат.
Сумна дружина й немовля
Твого чекають корабля.
Го-го! I гафель став,
Щоб вiтер гнав i гнав!
На чорний прапор "Трьох корон"
Чекає твiй ясний король.
На злото в трюмi - жде казна.
Тебе, корсара, зла тюрма.
Го-го! Ще й клiвер став,
Щоб вiтер гнав i гнав!
- Правильно, - зауважив чернець, - став i клiвер, бо стiльки обставин
на тебе чекає в Тулонi.
Та ось i виплив сам Тулон
Iз хвиль солоних лона лон.
Його замрiяний обман
Вилискує i крiзь туман.
Го-го! Та й топсель став,
Щоб вiтер гнав i гнав!
Вiдважний Жане, долю зваж, -
Це ж край твоїх тропiчних вахт!
Чи вартi жiнка й немовля
Тюрми ясного короля?!
Го-го! Усе напни!
До берега жени!
- Так роблять справжнi мужчини, - сказав чернець i подивився на Остюка,
- сьогоднi ввечерi ми з тим нашим другом здибаємось бiля Сени. Всi папери
вiн принесе з собою.
- Пiснi ще не край, - зауважила Лоретта, i мужчини замовкли. Вона стиха
проказала останнi слова романсу, нiби виголошувала нагороду вiдважному
Жановi:
I Жан зiйшов, мов паладин, -
На березi дружина й син.
А навкруги юрба ревла.
"На гiльйотину короля!"
- Кiнець пiснi поганий, - не погодився чернець, - i слово "паладин"
зовсiм не показує вiдваги, а лише високомiрство. Бiльш цiкаво виглядало б,
коли Жан, поцiлувавши дружину, сiв би до в'язницi.
- Життя людини - театр, - печально виголосив Остюк, котрий хотiв
справжню печаль видати за удавану.
- Ви думаєте про режисера чи про декорацiю, маршале?
-_ Я думаю про волю людини, котра йде проти всього.
- Проте ви не скажете, що могли б бути режисером в театрi ?
- Я був помiчником режисера в Успенiвцi i актором, котрий умирає в
кiнцi п'єси, - в Павлiвцi.
- Знаю цi бої, - вклонився з пошаною чернець.
- Я ще ставив п'єсу "Комбриг без коня" на кону партизанського театру i
поставив би кожну п'єсу зараз у себе на батькiвщинi.
- А чому ви зараз тут?
Остюк промовчав, не називаючи себе i, не розкриваючи своїх намiрiв.
Лоретта сидiла, щось своє думаючи, бо й Остюк, i чернець розмовляли мовою
Остюка. Звiдки чернець знає його мову i хто вiн такий - Остюк не
розпитував. Мансарда трохи нагадувала невелику клуню. Дах був високо, нiби
лежав на кроквах. За вiкном у кутку - закапелок, де щось висiло на стiнi.
Остюк щодня, просипаючися на лiжковi, думав про те, що треба поглянути у
той куток. Але, вставши, зараз же забував. Протягом дня вiн не сидiв
удома, а ввечерi куток той був темний. Чернець розгорнув вузлика, котрого
вiн принiс iз собою, i пiшов за ширму, де стояло Остюкове лiжко. За кiлька
хвилин вiн вийшов звiдти, несучи сутану в руках. Пiджачок i штани
бовталися на ньому, як на кiстяковi.
Остюк i Лоретта побачили дрiбного чоловiчка цiлком студентського
вигляду.
- Повiсьте рясу он туди, у куток, там є вже якась одежа. Чернець пiшов
до закапелка i пiдняв темну матерiю, вкриту пилом. Усi побачили мундир
французького офiцера - похiдний, ношений, i шаблю пiд ним. Остюк пiдiйшов
та взявся рукою за шаблю.
- Ого, та це моя знайома! - вирвалося у нього, i вiн бiльш нiчого не
додав. Нiби щось ударило його у голрву. Слiпучий успенiвський день
заколивався перед його очима. Голова Петра Виривайла лежала мертва на
столi.
Дiйшовши пам'ятi, Остюк з годину не рухався на лiжку. Чернець розмовляв
за ширмою з Лореттою. День iшов на вечiр. У вiкно линув гомiн перехожих з
вулички. З бульварiв С.-Жермен та С.-Мiшель лунали трамваї. Вибухали
мотори автомобiлiв. Напроти вiкна на даху флiгеля скакало двоє котiв. Плач
дитини скидався на скавчання. Зблизька десь чувся пронизливий рип колiс
чиєїсь тачки. Маршал повернувся на лiжковi i знову загубив свiдомiсть.
Променi й гуркiт заполонили його мозок, i кудись простяглася з голови одна
нитка, за котру шарпав хтось без жалю, нiби Остюкова голова була дзвоном,
а мозок - билом у цьому дзвоновi. Маршал застогнав, його занудило. Чернець
пiдiйшов до лiжка i поклав мокру хустку на голову. "Лоретто", - покликав
Остюк. Лоретта пiдiйшла, Остюк узяв її за руку i вiдчув, як сила з її руки
прояснює йому мозок. "Ти моя жiночко", - прошепотiв Остюк, i його
непам'ять перейшла в тихий сон. Йому приснилось, що вiн спить пiд зорями в
степу, поклавши голову на сiдло. Пасеться Флорiда, припнутий до списа.
Потiм пiдходить до хазяїна i лиже йому лоба. Остюк хоче прогнати коня, вiн
замахується на Флорiду рукою, i Лоретта хватає його за руку.
- Чи ба! Та вже зовсiм вечiр, - каже Остюк, пiдвiвшись на лiжковi.
- Вже вечiр, - констатував чернець, - чи здатнi ви пiти тепер зi мною
до Нового Мосту?
- Звичайно, здатний, - одповiв Остюк i став складати свої речi до
валiзи, нiби вiд'їжджаючи назавжди. Замкнувши валiзу, вiн винiс її з
кiмнати i за хвилину повернувся назад.
- Консьєржка дивується, - було його резюме, - i я сказав, що це речi
вашi, тезко.
Вони всi троє посiдали знову, цiлком рiзно виявляючи почуття. В той час
як Лоретта, не стримуючись i не криючись, витирала сльози хусткою, а
чернець заплющив очi пiд окулярами, i лише губи його лукаво кривилися, -
Остюк сидiв цiлком спокiйний, дивлячися в одну крапку на стiнi над його
лiжком. Потiм вiн устав i зняв iз стiни те, на що вiн дивився. Кладучи цю
рiч. - то було фото - до кишенi. Остюк на хвилину затримав її перед очима.
Там сидiло четверо партизан: Шахай, Галат, Марченко i вiн сам. В руцi у
Галата був соняшник.
- Ну, прощавай моя хата, - тихо проказав Остюк, i з цими його словами
прочинилися дверi, на порозi з'явився високий мужчина. Лоретта ахнула,
упiзнавши господаря мансарди - свого нареченого. Остюк пiзнав офiцера
французької кiнноти i коли той зняв капелюха, - побачив шрам на його
головi вiд своєї кубанської шабельки. Чернець же хутко вислизнув у дверi.
- Бувай здорова, дружино, - вимовив Остюк i поцiлував мiцно Лоретту, -
ось тобi буде муж i хазяїн пiсля мене.
З цими словами Остюк вийшов, i вiн це зробив достойно, _як мужчина.
Таксi їхало напрочуд швидко. Вже звечорiло. На мосту С.-Мiшель
засвiтилися лiхтарi. На Сiте, бiля полiцiйної префектури, стояла валка
ажанiв. До вулицi Рiволi їхали кiлька хвилин. "Рiволi", - сказав шофер i
зупинив машину. Остюк, шкутильгаючи за ченцем до скверу С.-Жак, намагався
розшукати, звiдки вiн знає слово "Рiволi". Потiм поруч цього слова
повстало в пам'ятi "Мантуа". За цим прийшло слово "Жубер". Нарештi,
сiдаючи в скверi на лаву перед баштою С.-Жак, Остюк пригадав четверте й
останнє, як ключ до всього - "Бонапарте". Так, Остюк знав вiд Шахая про
бiй пiд Рiволi з iталiйського походу генерала Бонапарте. Жорстоко билися
перший день. Увечерi генерал Бонапарте довiдався, що йде на нього ще
велика сила з боку Мантуа. Залишивши кiнчати бiй молодого Жубера, генерал
помчав назустрiч пiдмозi. Три днi не було Бонапарте, i три днi бився пiд
Рiволi Жубер, не маючи сили подолати ворога, але й не пiддаючись його
шаленим наскокам. Бонапарте, зустрiвши i розбивши пiдмогу, що йшла до
Рiволi, повернувся туди лише на четвертий день. Цього ж таки дня, знову
з'єднавшися з Жубером, Бонапарте переможно закiнчив бiй пiд Рiволi.
"Вулицю треба було назвати iм'ям Жубера", - подумав Остюк, i йому приємно
стало вiд однiєї згадки про цього блискучого вояку, молодого, соромливого
й романтичного хлопця, котрий загинув у Австрiї так несподiвано, провiвши
туди з Iталiї крiзь гори, холод, снiги, крижанi безоднi -
шiстнадцятитисячну армiю.
- Вiн iтиме отут, - вимовив чернець, - i шукатиме моєї сутани, в
обличчя мене не знає. Коли нас тут не зустрiне, вiн пiде до Нового Мосту i
там чекатиме. Ясно-сiрий костюм, круглий значок Рот-Фронту, оранжева
краватка. Упiзнали б?
- Упiзнав би, - одповiв Остюк i розвалився на лавцi, мов сидячи на
тачанцi. В руках своїх Остюк вiдчув гвинтiвку, на поясi - сотню патронiв,
вiн прийшов на засiдку. Усе пливло невiдомо куди, все минало й мовчки
мiнилося на iнше, над головою Остюка надимався парус, не було жалю i
ввижалася попереду незаймана просторiнь. Люди мелькотiли перед очима,
переходячи сквер. Чернець уважно слiдкував за всiма мужчинами й
фiлософствував про Остюкову батькiвщину так, нiби там зроду жив...
- У вас буде прекрасна столиця, - сказав вiн, - i називатиметься вона
Хортицею по iменi острова. Посерединi Днiпра стоїть острiв з гранiту,
площа його-три на шiсть кiлометрiв. Гранiтовий масив колосальної глибини.
Поруч острова свiтова електрична станцiя, навкруги степ з рудами,
вугiллям, нафтою й пшеницею. Острiв, як криця, - це не фiнськi болота,
котрi треба було загачувати кiстками ваших дiдiв, щоб збудувати
Санкт-Петербург. Це не острiв Манхеттен, на котрому стоїть Нью-Йорк, це
славна гранiтна Хортиця, що витримає будинки яких завгодно масштабiв.
Тепер далi: тече рiка, котрiй i цiни не складеш, так вона доцiльно
протiкає серединою країни, забираючи в себе воду з усiх менших рiчок: з
Тетерева, Десни, Росi, Сули, з Тясьмина, Псла, Ворскли, з Орелi, Самари,
Iнгульця. Iмена якi, якi звучання!
- Якi ? - запитав Остюк.
- Кожне iм'я записане мужнiми руками ваших предкiв до iсторiї. Тетерев,
Сула, Тясьмин, Самара! Як Iгорева сурма, звучить Сула, кривавий Тясьмин,
скромна Самара. До Царграда плив Днiпром Олег, велика дорога - "iз варяг у
греки". Славна у вас iсторiя, тезко.
- Це ви про що?
- Про iсторiю вашої землi за останнiх двi тисячi рокiв.
- А про столицю?
- Пробачте. Я хотiв сказати, що майбутня столиця ваша мусить бути
прекрасною, як казка. На самому островi - центр. Вiсiмнадцять квадратових
кiлометрiв пiд центр. На всi сторони з острова перекинуться мости через
Днiпро. Ажурнi сталевi цяцьки ляжуть з острова на берег. I ще ростиме
мiсто. Мiсто, що його обтiкає велика рiка, воно мусить бути чисте й
здорове. Днiпровi плавнi осушать i вiддадуть городньому трестовi, по
схилах балок, на пiсках, ростиме чудесний виноград, рiчище поглиблять i
закують в бетон, просто до мiста пiдходитимуть пароплави з усiх морiв,
колосальний пролетарiат стукотiтиме молотками по заводах, i це буде
справжня столиця.
- Можна подумати, що ви тiльки те й робите, що будуєте столицi, -
осмiхнувся Остюк недовiрливо. Проте в його уявi зараз же виросла Хортиця i
засяяла в слiпучому електричному свiтлi. Сквер С.-Жак перетворився в сквер
на островi, а лiхтар на баштi С.-Жак в зорю над будинком виконкому мiста.
Потiм Остюк пригадав собi це мiсце Днiпра й Кiчкаський мiст, котрий
переходила його кiннота, пострiли ворога, що тiкав без оглядки,
пустельний, випалений сонцем степ, пил, спеку i втому колишнього походу, -
пригадав, i сумнiви зароїлися в його головi. Але й ще одну рiч вiдновив у
пам'ятi Остюк - могутню Днiпрову течiю, безлiч води, що, затиснута мiж
велетенськими скелями Вовчого Гирла, мчала, як шалена, вируючи, шумуючи i
подаючи знизу голос велетня. Загадково виблискувала рiка, несучи безлiч
тонн води в море, пекельно-гарячий вiтер степу пролiтав над хвилями, як
жадiбний птах, п'ючи й каламутячи крилами воду Днiпра. Хортиця тодi стала
на очах у Остюка вкриватися баштами й будинками, лiнiями рiвно прорiзаних
кварталiв. -Хортиця, -сказав Остюк, - без мостiв i вигляду жодного не
матиме. Береги там високi, мости будуть дуже високо йти над водою.