домни - це вогник у горнi, гакання гiдравлiчних молотiв - це цокiт
молоточкiв великих ковалiв. Чекалося - вийде з кузнi, iз сiрого смерку на
чисте повiтря велет-коваль. Плечi його з'являться з-над хмар, вiн
переступить купу димарiв i витре за хвилину пiт з чорного чола. Луна
розносить степом важке дихання великого.
- Те, що ми досi робили, друзi, - каже Шахай, - тiльки мiзерний
початок. Тисячi людей, що ми їх поклали в штурмах, - тiльки перший камiнь
нового будинку. Зараз пiд усiм оцим полем розбiгаються до стволiв шахт
численнi штольнi, армiя робiтникiв довбає й вивозить на поверхню вугiлля.
На заводi друга армiя б'ється за метал. Серед наших степiв, серед
селянської стихiї спинається на ноги молодий, витривалий, терплячий,
упертий i революцiйний клас - наш пролетарiат.
Вже - надвечiр. Терикони бiля шахт сiрi, поле - сiре, i здається, що
друзi сидять в Арабiї. Навкруги їх товпляться засмаленi шукачi правди i
спасiння, слухаючи нагорну проповiдь. "Будуйте будинок на каменi, а не
пiску", - каже навчитель, i народ слухає його. "Ви - свiтло свiту, -
продовжує навчитель, - не може мiсто сховатися, стоячи на горi. I,
засвiтивши свiчку, не ставлять пiд посудину, а на свiчнику: то й свiтить
вона всiм, хто в хатi".
- Доля пророкiв, - каже Шахай, - одна: хрест або вогонь. Останнього
пророка було спалено, здається, року 1865. Звали його Ель-Баба. Вони
з'являються в пустелях, у джунглях, навчаючи такого, що знищує страх на
землi. У них самих страху нiколи немає, вони ж, починаючи життя, вже
знають, що доля їхня - хрест або вогонь. Бiль i страх - ось чого
зрiкаються пророки.
Остюк устає на ноги, наче хоче заглянути за обрiй, куди падає сонце. Як
покручене бурею дерево, стоїть вiн перед друзями. Вже вiдоме їм паризьке
життя Остюкове та операцiя. Багато годин сидiли вони за столом, п'ючи
вино, що об'єднувало їх, говорячи слова, що змiцняли вiдчуття дружби.
- У книзi Майбутнього, - каже Остюк, - я не помiтив шахт i заводiв. Там
росте мореля, слива, яблуко. Цвiтуть на грядках полуницi. На стiнах
заводiв - повiйка, виноград. Усе приховане, затулене зеленим листям. Мало
димарiв. Диму не видко - паливо згорає до останку, гази одведено пiд
землею туди, де не працюють. Але в шахтах i заводах виснажуються до
безпам'ятi. Ось вам наше: дим чорний - у повiтря летить паливо i потiм
осiдає шаром вугiлля на всьому. Голий безводний степ оточує заводи i
шахти. Нi води, нi дерева. Хлiборобiв ковтнула вигiднiша, нехлiборобська
робота. Де-не-де коливається на сонцi нива. Вона убога, як i все зелене в
тутешнiх краях. На степовiй задушливiй дорозi - по кiсточки пилу. Високою
стiною здiймається вiн за кожною пiдводою, стоїть у повiтрi, падає вниз
сiрою мжичкою, щоб знову пiднестися за наступним возом. Я щось не бачу й
однiєї асфальтової дороги, обсадженої липами, грушами й iншими дурницями.
Працю ми можемо зробити легшою, можемо працювати вiсiм i дiйти до семи
годин, але де та рука, що насадить тут зелений i запашний сад? Багатi i
врожайнi поля? Пустить струменi живучої, холодної води? Щоб, одпрацювавши
змiну, бути людиною, дихати на повнi легенi, набиратися сили на роботу й
боротьбу? Я знаю, що за сотню-другу рокiв стоятимуть отут покинутi шахти,
зруйнованi будiвлi, пустка: люди виберуть з-пiд землi її поклади i пiдуть
до iнших мiсць. Нащо ж залишати пiсля себе порожнє згарище, замiсть
освятити його трудовим потом, опрацювати руками, що перебудовують тепер
цiле життя, великий увесь свiт?
Марченко осмiхається спустошеним обличчям. Пiсля тайги вiн загубив
умiння жити. В його очах свiтиться покора й пасивнiсть. Вiн поводиться, як
людина, що збирається вмирати. Слова, нiби заповiт, народжуються в його
свiдомостi i потроху набувають звукової форми.
- Наше золото, - каже Марченко з натхненням, - воно вiдродило
Новоспаське, тепер - Партизанку. Колектив колишнiх бiйцiв 1-го
Новоспаського полку обробляє землю нашими тракторами. Бiйцi верховодять
усiм селом. Ледарям б'ють зуби до останнього. Злодiїв вивели. Узялися
будувати школу. Готують село до колективного господарювання. Я був у них.
Я злiз iз поїзда на Варварiвцi i пiшов пiшки до села. Ниви стогнали од
пшеницi. Я зайшов у соняшники i побачив бабу, що сапала їх. Вона мене
упiзнала й напалася за ту бочку, яку я забрав у неї колись для свого
полтавського бою. Цього вона повiк не забуде. Я заплатив їй за бочку. На
вулицi села гуляли в поросi дiти у вiйну. "Я буду Остюком, - сказало одно,
- а Миколка - Марченком". Миколка заплакав i одмовився. Я пройшов повз них
i дав їм по копiйцi. Нiчого не забувається на селi. Я зайшов до старого
Панька - вiн у колективi теж. Дiтей попiд хатами було, як черви. Всi отi
хлопцi, що не вернулися з боїв, бовталися передо мною в пилюзi, i я не мiг
їх злiчити. У Панька тепер одинадцятеро. "I не мруть же тобi! - пожалiвся
вiн. - Хоч би з половину тхiр видушив". Я взяв на руки одного - "солдатом
будеш?" Батько одповiв за нього: "Погоничем буде сучий син на тракторi!" Я
сидiв увесь вечiр, i всi приходили до тiєї хати. Мене взяв сум. Куди людям
дiватися з села? Кращим, здiбним, здоровим бiйцям? Колектив звiльнить од
землi багато робочих рук. Куди їх виселяти, коли їх розплодиться до того,
що самi себе отi дiти їстимуть?
- Ви вiзьмете, - говорить Марченко по паузi, - достойних до заводу. Хай
побратається цей завод iз Партизанкою. Ви будете керувати селом,
органiзовувати його для спiльної працi i приймати до своїх лав нащадкiв
славного партизанства, переможцiв Павлiвки й Успенiвки.
Галат слухав уважно Марченкового заповiта. Сонце заходить за обрiй. Над
заводом горить заграва. Галат стоїть на горбi високий, мов тополя. Вiн
пригадує, як важко було бити камiння на дорозi.
- Ви забули, - каже вiн, - ще один бiк справи. Наш цех - як побудований
двадцять рокiв тому - так вiн i стоїть. Треба докласти рук i грошей, щоб
не витягав вiн кишок iз тiла i кровi з голови - димом, смородом, брудом,
холодом. Щоб не проклинали ми його й машин. Я розумiю атаку, i смерть, i
боротьбу, але я хочу жити i вiдчувати, що я є господар усього в країнi.
Друзi мовчать, дивлячися в далечiнь. Остюк щось шепоче до себе. У полi
кричить птах. Скрiзь над шахтами запалюються електричнi лампи. Нарештi
Шахай починає говорити.
- Ви сказали! - озивається вiн. - Ми тепер лише входимо до справжньої
боротьби. Обличчя країни - завод, шахта i колектив. Ми виймаємо шаблi, бо
вони залежалися в пiхвах. Боротьба довга - на цiле життя. Вiдступати не
будемо. Ми партизани - i така наша кров. Ми почнемо, до нас прилучаться
другi загони, ми зрештою утворимо знизу органiзовану могутню силу для
перебудови старого свiту. Вперед, партизани!
Вони сходять iз горба i простують степом до селища.
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз нами далекi моря! -
чується їхня пiсня.
Несподiвано захворiв i став умирати Марченко. Бджола, коли почує
близькiсть смертi, виходить з вулика i летить далеко, скiльки хватить
сили. Облiзлi крильцята донесуть її в незнанi краї густих трав. Там вона
простягне натрудженi ноги i вмре на холодному листку, а вiтер її скине
потiм геть на землю. Запорожець, коли почує близькiсть смертi, вицiдить
крiзь бiлi вуса кварту оковитої, обнiметься з кошовим i пiде свiт за очi.
З високого берега Днiпра оглянеться вiн на рiдну матiр Сiч, де було немало
саламати поїдено, а горiлки попито. Махне шапкою востаннє дiд i пiде
умирати в степ, на божу волю. Селянин, коли почує близькiсть смертi,
урочисто наготується до неї, бо чекав цього усе життя - достойно перейти в
непам'ять. У бiлiй сорочцi ляже вiн пiд грушею i покладе на груди
велетенськi, чорнi, покрученi руки, що не мали спочивку цiле життя. Груша
падатиме з дерева, бо осiнь навкруги, як мед. Це - мов великi й останнi
краплi з порожнього вже посуду. Урочисто вiдлетить подих з грудей, i
впадуть на землю руки, нiби прощаючися з нею. Робiтник, коли почує
близькiсть смертi, не покине своєї роботи i вмре непомiтно, на хвилину
заснувши пiсля змiни.
Марченко умирав важко. Двi ночi пiдкидала його хвороба на нарах. У
касарнi було завше повно людей: коли йшла одна група на змiну, то друга -
приходила вже додому. Дим махорки нiколи не виводився настiльки, щоб крiзь
нього можна було щось побачити. Хтось бринькав на iнструментi. Iнший -
спав i заливчасте хропiв i висвистував носом. Троє грало в карти. Двоє
борюкалося, перекидаючи лави. П'яний, замовкнувши на хвилину, знову
починав довго й нудно лаятись. В такiм оточеннi довелося умирати
Марченковi. Поруч нього було порожнє мiсце Остюка, що пiшов у шахту на
роботу. Кухоль з водою, яким пiдживляв себе Марченко, стояв наполовину
порожнiй. Вода в кухлi коливалася, Марченко довго думав про те, чому
хлюпається вода. Його думку переривали припадки непам'ятi, темнi оази
серед зелених, покручених i рухливих лiнiй. З неймовiрної глибини
з'являлося тодi йому маленьке люстерко води. Воно виблискувало, нiби
калюжа на сiрому хмарному небi. Береги його крутилися навкруги води, з
берегами крутилося все тло неба. Тiльки вода стояла непорушно, гладенька
поверхня її лише iнодi тремтiла. Пiсля шаленого крутiння всього навкруги
води Марченко помiчав, що рух завмирав, i в його очах поставав кухоль iз
водою. Вiн двигтiв вiд тих дощок, на яких лежав хворий. Багато мiльйонiв
разiв траплялося таке перетворення хаосу на кухоль води.
В забої сидiв Остюк, махаючи кайлом. Лампа висiла на виступi породи.
Шар вугiлля йшов круто вниз. Забiй попався поганий. Антрацит був дуже
твердий, шар - тонкий, доводилось довбати навсидячки або й зовсiм лежачи
на боцi. До норми ще було далеко. З Остюком працював Галат - за саночника.
До ночов на полозках припасовано шлею, в неї запрiгся Галат i рачки
вивозив нагору вугiлля з Остюкового забою. Вiн тяг на собi санки з
вугiллям, упираючися в породу руками, лiктями й колiньми. Навкруги вiчна
чорна нiч шахти. Вугляний пил стояв у повiтрi. Десь глухо бахкали дверi,
що ними регулювали вентиляцiю. Хлюпала вода пiд ногами. А взагалi - була
мертва тиша, бо звуки кайла гасли в забої, i кожен iнший звук падав, як
вода, на землю, звiльняючи мiсце тишi. З Галата лився пiт. По грудях бiгли
патьоки, з обличчя краплi котилися до носа i падали з нього, нiби чорнi
кульки кровi.
- Звикнеш, - прошепотiв йому Остюк, - свiжу людину тут завше кидає в
пiт. Повiтря мало для грудей.
Остюк напружував м'язи, щоб рiвномiрно бити кайлом. Ноги йому затерпли,
вiн поглядав на породу, що була над головою i могла обломитися на нього.
Крiпильники запiзнювалися. До норми його видобутку було ще далеко. Вугляна
метелиця стояла в цiй пiдземнiй чорнiй тишi. Щось потойбiчне ввижалося у
зламах породи. Чотириста метрiв землi над забоєм нiби назавжди вiдрiзали
людину од сонця й повiтря. Галат мрiяв про тi щасливi години, коли вiн
мчав на тачанцi в атаку. Вiн бачив себе на поверхнi землi, чув свою
голосну команду i розбишацьку пiсню. Повiтря - густе, свiже, запашне -
било йому в обличчя. Та швидко Галат забув i мрiяти. Треба було встигати
вивозити до вагонеток вугiлля.
Остюк iнодi поглядав на красуня Галата. Пiд чорним шаром пилу на його
обличчi Остюк помiтив розпач i втому.
- Братику, - сказав Остюк, - мокрий дощу не боїться. Удар лихом об
землю.
Кайло його било вугiлля вже автоматично, мов працював пневматичний
молоток. Щопiвгодини Остюк iз Галатом спочивали кiлька хвилин. Пiсля
восьмого спочинку Остюк заповзявся ще енергiйнiш, щоб виробити норму. Коли
б йому випав гарний забiй - вже давно б було бiльше шести вагонеток. Та
Остюк нiколи не одмовлявся од того, що випадало на його долю.
Нагорi в темрявi з'явився вогник десятника. Сковзаючися по породi,
десятник зiйшов до Остюка. Хазяйським оком вiн оглянув роботу. Запитав:
- Як вам тут живеться?
У нього був погляд людини, що звикла до темноти. Остюк перестав
довбати.
- Нiчого. Сьогоднi ледве норму виб'ю.
Десятник пiднiс лампу просто до вугiлля. Вогник лампи вирiс удвоє: в
забої було багато газу.
- Посилав же я сюди крiпильникiв, а в тебе ось порода на голову
обвалиться, - сказав десятник, приймаючи лампу iз забою, - куди вони
пошвендяли оце?
- Швидко вже змiна? - озвався Галат, нагортаючи вугiлля на санки.
- Через годину.
Десятник прикрутив свою лампу i знову пiднiс її до вугiлля. Вогник
пiдскочив у нiй вiд газу й на цей раз.
- Я вам дам iнший забiй, - промовив десятник, - вiн тут недалеко. Не
вийшов один на роботу. А вугольок там, як масло, швидко наженете своє. Тут
треба провiтрити i крiпильного лiсу.
Останнi слова десятник говорив, уже ведучи Галата й Остюка до нового
забою. Галат, iдучи, все спотикався об рейки.
- Так це ви Галат i Остюк? - несподiвано запитав десятник.
- Ми.
- То про вас по радiо пiсню спiвали?
- Може, й про нас, - гордо сказав Галат. - Це Остюк - комiсар дивiзiї i
кiннотник.
Вони йшли по штрековi, розмовляючи. Пiд ногами хлюпотiла вода.
Все вiдбувалося нiби ввi снi. Назустрiч iз-за повороту з'явилося кiлька
вогникiв.
-. Iнженер обходить, - пошепки сказав десятник.
Лампи наблизились. Старший штейгер познайомив десятника з iнженером:
низенького росту, в окулярах.
- На вашiй дiлянцi з'явилась вода, - зауважив iнженер, - треба
пошукати, звiдки вона. Скажете менi по телефону, коли взнаєте. Щоб не
трапилось халепи. Тiльки не передавайте другiй змiнi, а самi зробiть.
- А то собi лиха набiжимо, - прошепотiв нiби ненароком Остюк, стоячи
осторонь.
На диво всiх, iнженер пiдiйшов до нього i привiтався за руку.
- Це наш Галат, - показав Остюк, - шануй i його, побратиме.
Надвечiр Марченко зовсiм зiбрався умерти. Бiля нього сидiли всi його
друзi. Гамiр у касарнi не вгавав. Марченко лежав при пам'ятi, але вже
одiрваний од землi. Його воля до життя погасла, як свiчка, - на кiнець
третьої доби. Руки в нього були холоднi й жовтi. Вiн став байдужий до
всього. Пiд очима лягли чорнi плями, грим смертi. Моментами вiн здригався,
нiби вiд страшного болю, але волi для того, щоб панувати над своїм тiлом,
було в нього ще досить.
- Де твоя дружина, Шахай? - запитав вiн бiлими, безкровними губами.
Щось невловиме й притамане проглянуло з його голосу, пройшло по губах i
заховалося у сивих кострубатих вусах. Стара, сива людина умирала на нарах.
Вона хотiла заховати усмiшку.
- Умерла, Марченко, як i ти оце вмреш, - одповiв Шахай, кров йому
виповнила очi.
- Таки дiйсно вмерла, - почувся шепiт Остюка.
- А ти звiдки знаєш? - запитав Шахай машинально.
- Я с.ам її ховав.
Остюк сказав цi слова страшним шепотом. Та Марченко вже втiк далеко вiд
його гнiву. Вiн розквитався з землею, як грач у карти, викинувши всi
козирi i заплативши програш. Тепер лежав вiн, простягтися на нарах, -
переможець життя, його оточували друзi, невблаганно чекаючи останнього
подиху. .Гудок - рiзкий, пронизливий, тривожний - захвилював касарню.
- Що це? - промовив Марченко, на мить прокинувшись. В касарнi зчинилася
метушня, бо гудок кричав на сполох. Марченко подякував долi за те, що вона
подарувала йому востаннє самотнiсть. Вiн заплющив очi, i став затримувати
дихання, щоб швидше зупинити своє серце.
На шахтенному дворi стояла велика юрба. Всi знали, що в шахтi з'явилася
вода i є небезпека затоплення її. Викликали охотникiв рятувати людей i
ставити перемички. З нарядної вийшли з лампами, в брезентах кiлька людей.
Мiж ними - Шахай, Галат i Остюк. Група рятiвникiв полiзла схiдцями до
ствола шахти.
Клiть стояла напоготовi. Машина працювала.
- Комунiсти, наперед! - прошепотiв Остюк. Зайшли до клiтi. Клiть
рушила. Вони повисли в чорнiй мряцi. Вiтер свистiв знизу. На поясах у них
блимали лампи. Друзi падали в глибину, наче вирушивши iз своєї планети: в
путь помiж вiчних зiр.
1926 - 1929_
ПIСЛЯСЛОВО
От i скiнчено рiч. Проспiвано кiлька пiсень Читач мав нагоду
переконатися, що пiснi серед прози не зайвi, за пiснями марширують землею
iншi герої, марширує час - осiнь, зима, лiто, б'ють копитами бойовi конi,
марширує за плугом робiтничий клас, за великим плугом, який заорює межi;
уся земля тремтить вiд напруженостi життя i летить-пролiтає в наше
майбутнє, ради якого всi ми живемо.
В громах i дзвонах, у брязкотi шабель народжувалися герої роману.
Клинки, кулi, набої убивали порожнечу бiля їхнiх тiл. Герої вийшли i жили.
Та минули бої, дехто став серед втомної, пустельної, самотньої тишi. Вона
важка, може. Ба, не треба її класти на карб авторовi, що знає цiну
справжнiй бадьоростi I герої з'єднуються знову для боротьби.
Що трапиться далi з партизанами? Куди дiйде впевнений крок їхньої
мужностi? Чи спроможний буде автор, узявши пензля в руку, домалювати
колись їхнi портрети? Показати, як пролетаризувалося
двадцятип'ятимiльйонне селянство тридцятимiльйонної нацiї? Вiн свiдомий
колосальностi такого завдання Його не лякає багаторiчна робота над словом.
Але, доки пролетарiат виростатиме, автор вiзьметься за складання маршiв,
за писання бадьорих слiв, щоб його класу було красно на барикадах. Може,
за цей час i виринуть десь на поверхню життя невтомнi бiйцi i читачевi
знайомi
Зараз же - вони зникли з очей автора Останнi слова, якi вiн чув од них.
були "Вперед, партизани!"
Жовтень, р. 1929_
[1] Б р а н - полон.
[2] Тут: броньовик.
[3] Склеп - пакгауз.
[4] Розстрiльна - цеп.
[5] Сальва - залп.
[6] Стiйковий - вартовий.
[7] Спагi - французькi кавалерiйськi частини з мiсцевого населення
Пiвнiчної та Захiдної Африки.
[8] Для бiльшої слави бога (латин.).
молоточкiв великих ковалiв. Чекалося - вийде з кузнi, iз сiрого смерку на
чисте повiтря велет-коваль. Плечi його з'являться з-над хмар, вiн
переступить купу димарiв i витре за хвилину пiт з чорного чола. Луна
розносить степом важке дихання великого.
- Те, що ми досi робили, друзi, - каже Шахай, - тiльки мiзерний
початок. Тисячi людей, що ми їх поклали в штурмах, - тiльки перший камiнь
нового будинку. Зараз пiд усiм оцим полем розбiгаються до стволiв шахт
численнi штольнi, армiя робiтникiв довбає й вивозить на поверхню вугiлля.
На заводi друга армiя б'ється за метал. Серед наших степiв, серед
селянської стихiї спинається на ноги молодий, витривалий, терплячий,
упертий i революцiйний клас - наш пролетарiат.
Вже - надвечiр. Терикони бiля шахт сiрi, поле - сiре, i здається, що
друзi сидять в Арабiї. Навкруги їх товпляться засмаленi шукачi правди i
спасiння, слухаючи нагорну проповiдь. "Будуйте будинок на каменi, а не
пiску", - каже навчитель, i народ слухає його. "Ви - свiтло свiту, -
продовжує навчитель, - не може мiсто сховатися, стоячи на горi. I,
засвiтивши свiчку, не ставлять пiд посудину, а на свiчнику: то й свiтить
вона всiм, хто в хатi".
- Доля пророкiв, - каже Шахай, - одна: хрест або вогонь. Останнього
пророка було спалено, здається, року 1865. Звали його Ель-Баба. Вони
з'являються в пустелях, у джунглях, навчаючи такого, що знищує страх на
землi. У них самих страху нiколи немає, вони ж, починаючи життя, вже
знають, що доля їхня - хрест або вогонь. Бiль i страх - ось чого
зрiкаються пророки.
Остюк устає на ноги, наче хоче заглянути за обрiй, куди падає сонце. Як
покручене бурею дерево, стоїть вiн перед друзями. Вже вiдоме їм паризьке
життя Остюкове та операцiя. Багато годин сидiли вони за столом, п'ючи
вино, що об'єднувало їх, говорячи слова, що змiцняли вiдчуття дружби.
- У книзi Майбутнього, - каже Остюк, - я не помiтив шахт i заводiв. Там
росте мореля, слива, яблуко. Цвiтуть на грядках полуницi. На стiнах
заводiв - повiйка, виноград. Усе приховане, затулене зеленим листям. Мало
димарiв. Диму не видко - паливо згорає до останку, гази одведено пiд
землею туди, де не працюють. Але в шахтах i заводах виснажуються до
безпам'ятi. Ось вам наше: дим чорний - у повiтря летить паливо i потiм
осiдає шаром вугiлля на всьому. Голий безводний степ оточує заводи i
шахти. Нi води, нi дерева. Хлiборобiв ковтнула вигiднiша, нехлiборобська
робота. Де-не-де коливається на сонцi нива. Вона убога, як i все зелене в
тутешнiх краях. На степовiй задушливiй дорозi - по кiсточки пилу. Високою
стiною здiймається вiн за кожною пiдводою, стоїть у повiтрi, падає вниз
сiрою мжичкою, щоб знову пiднестися за наступним возом. Я щось не бачу й
однiєї асфальтової дороги, обсадженої липами, грушами й iншими дурницями.
Працю ми можемо зробити легшою, можемо працювати вiсiм i дiйти до семи
годин, але де та рука, що насадить тут зелений i запашний сад? Багатi i
врожайнi поля? Пустить струменi живучої, холодної води? Щоб, одпрацювавши
змiну, бути людиною, дихати на повнi легенi, набиратися сили на роботу й
боротьбу? Я знаю, що за сотню-другу рокiв стоятимуть отут покинутi шахти,
зруйнованi будiвлi, пустка: люди виберуть з-пiд землi її поклади i пiдуть
до iнших мiсць. Нащо ж залишати пiсля себе порожнє згарище, замiсть
освятити його трудовим потом, опрацювати руками, що перебудовують тепер
цiле життя, великий увесь свiт?
Марченко осмiхається спустошеним обличчям. Пiсля тайги вiн загубив
умiння жити. В його очах свiтиться покора й пасивнiсть. Вiн поводиться, як
людина, що збирається вмирати. Слова, нiби заповiт, народжуються в його
свiдомостi i потроху набувають звукової форми.
- Наше золото, - каже Марченко з натхненням, - воно вiдродило
Новоспаське, тепер - Партизанку. Колектив колишнiх бiйцiв 1-го
Новоспаського полку обробляє землю нашими тракторами. Бiйцi верховодять
усiм селом. Ледарям б'ють зуби до останнього. Злодiїв вивели. Узялися
будувати школу. Готують село до колективного господарювання. Я був у них.
Я злiз iз поїзда на Варварiвцi i пiшов пiшки до села. Ниви стогнали од
пшеницi. Я зайшов у соняшники i побачив бабу, що сапала їх. Вона мене
упiзнала й напалася за ту бочку, яку я забрав у неї колись для свого
полтавського бою. Цього вона повiк не забуде. Я заплатив їй за бочку. На
вулицi села гуляли в поросi дiти у вiйну. "Я буду Остюком, - сказало одно,
- а Миколка - Марченком". Миколка заплакав i одмовився. Я пройшов повз них
i дав їм по копiйцi. Нiчого не забувається на селi. Я зайшов до старого
Панька - вiн у колективi теж. Дiтей попiд хатами було, як черви. Всi отi
хлопцi, що не вернулися з боїв, бовталися передо мною в пилюзi, i я не мiг
їх злiчити. У Панька тепер одинадцятеро. "I не мруть же тобi! - пожалiвся
вiн. - Хоч би з половину тхiр видушив". Я взяв на руки одного - "солдатом
будеш?" Батько одповiв за нього: "Погоничем буде сучий син на тракторi!" Я
сидiв увесь вечiр, i всi приходили до тiєї хати. Мене взяв сум. Куди людям
дiватися з села? Кращим, здiбним, здоровим бiйцям? Колектив звiльнить од
землi багато робочих рук. Куди їх виселяти, коли їх розплодиться до того,
що самi себе отi дiти їстимуть?
- Ви вiзьмете, - говорить Марченко по паузi, - достойних до заводу. Хай
побратається цей завод iз Партизанкою. Ви будете керувати селом,
органiзовувати його для спiльної працi i приймати до своїх лав нащадкiв
славного партизанства, переможцiв Павлiвки й Успенiвки.
Галат слухав уважно Марченкового заповiта. Сонце заходить за обрiй. Над
заводом горить заграва. Галат стоїть на горбi високий, мов тополя. Вiн
пригадує, як важко було бити камiння на дорозi.
- Ви забули, - каже вiн, - ще один бiк справи. Наш цех - як побудований
двадцять рокiв тому - так вiн i стоїть. Треба докласти рук i грошей, щоб
не витягав вiн кишок iз тiла i кровi з голови - димом, смородом, брудом,
холодом. Щоб не проклинали ми його й машин. Я розумiю атаку, i смерть, i
боротьбу, але я хочу жити i вiдчувати, що я є господар усього в країнi.
Друзi мовчать, дивлячися в далечiнь. Остюк щось шепоче до себе. У полi
кричить птах. Скрiзь над шахтами запалюються електричнi лампи. Нарештi
Шахай починає говорити.
- Ви сказали! - озивається вiн. - Ми тепер лише входимо до справжньої
боротьби. Обличчя країни - завод, шахта i колектив. Ми виймаємо шаблi, бо
вони залежалися в пiхвах. Боротьба довга - на цiле життя. Вiдступати не
будемо. Ми партизани - i така наша кров. Ми почнемо, до нас прилучаться
другi загони, ми зрештою утворимо знизу органiзовану могутню силу для
перебудови старого свiту. Вперед, партизани!
Вони сходять iз горба i простують степом до селища.
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз нами далекi моря! -
чується їхня пiсня.
Несподiвано захворiв i став умирати Марченко. Бджола, коли почує
близькiсть смертi, виходить з вулика i летить далеко, скiльки хватить
сили. Облiзлi крильцята донесуть її в незнанi краї густих трав. Там вона
простягне натрудженi ноги i вмре на холодному листку, а вiтер її скине
потiм геть на землю. Запорожець, коли почує близькiсть смертi, вицiдить
крiзь бiлi вуса кварту оковитої, обнiметься з кошовим i пiде свiт за очi.
З високого берега Днiпра оглянеться вiн на рiдну матiр Сiч, де було немало
саламати поїдено, а горiлки попито. Махне шапкою востаннє дiд i пiде
умирати в степ, на божу волю. Селянин, коли почує близькiсть смертi,
урочисто наготується до неї, бо чекав цього усе життя - достойно перейти в
непам'ять. У бiлiй сорочцi ляже вiн пiд грушею i покладе на груди
велетенськi, чорнi, покрученi руки, що не мали спочивку цiле життя. Груша
падатиме з дерева, бо осiнь навкруги, як мед. Це - мов великi й останнi
краплi з порожнього вже посуду. Урочисто вiдлетить подих з грудей, i
впадуть на землю руки, нiби прощаючися з нею. Робiтник, коли почує
близькiсть смертi, не покине своєї роботи i вмре непомiтно, на хвилину
заснувши пiсля змiни.
Марченко умирав важко. Двi ночi пiдкидала його хвороба на нарах. У
касарнi було завше повно людей: коли йшла одна група на змiну, то друга -
приходила вже додому. Дим махорки нiколи не виводився настiльки, щоб крiзь
нього можна було щось побачити. Хтось бринькав на iнструментi. Iнший -
спав i заливчасте хропiв i висвистував носом. Троє грало в карти. Двоє
борюкалося, перекидаючи лави. П'яний, замовкнувши на хвилину, знову
починав довго й нудно лаятись. В такiм оточеннi довелося умирати
Марченковi. Поруч нього було порожнє мiсце Остюка, що пiшов у шахту на
роботу. Кухоль з водою, яким пiдживляв себе Марченко, стояв наполовину
порожнiй. Вода в кухлi коливалася, Марченко довго думав про те, чому
хлюпається вода. Його думку переривали припадки непам'ятi, темнi оази
серед зелених, покручених i рухливих лiнiй. З неймовiрної глибини
з'являлося тодi йому маленьке люстерко води. Воно виблискувало, нiби
калюжа на сiрому хмарному небi. Береги його крутилися навкруги води, з
берегами крутилося все тло неба. Тiльки вода стояла непорушно, гладенька
поверхня її лише iнодi тремтiла. Пiсля шаленого крутiння всього навкруги
води Марченко помiчав, що рух завмирав, i в його очах поставав кухоль iз
водою. Вiн двигтiв вiд тих дощок, на яких лежав хворий. Багато мiльйонiв
разiв траплялося таке перетворення хаосу на кухоль води.
В забої сидiв Остюк, махаючи кайлом. Лампа висiла на виступi породи.
Шар вугiлля йшов круто вниз. Забiй попався поганий. Антрацит був дуже
твердий, шар - тонкий, доводилось довбати навсидячки або й зовсiм лежачи
на боцi. До норми ще було далеко. З Остюком працював Галат - за саночника.
До ночов на полозках припасовано шлею, в неї запрiгся Галат i рачки
вивозив нагору вугiлля з Остюкового забою. Вiн тяг на собi санки з
вугiллям, упираючися в породу руками, лiктями й колiньми. Навкруги вiчна
чорна нiч шахти. Вугляний пил стояв у повiтрi. Десь глухо бахкали дверi,
що ними регулювали вентиляцiю. Хлюпала вода пiд ногами. А взагалi - була
мертва тиша, бо звуки кайла гасли в забої, i кожен iнший звук падав, як
вода, на землю, звiльняючи мiсце тишi. З Галата лився пiт. По грудях бiгли
патьоки, з обличчя краплi котилися до носа i падали з нього, нiби чорнi
кульки кровi.
- Звикнеш, - прошепотiв йому Остюк, - свiжу людину тут завше кидає в
пiт. Повiтря мало для грудей.
Остюк напружував м'язи, щоб рiвномiрно бити кайлом. Ноги йому затерпли,
вiн поглядав на породу, що була над головою i могла обломитися на нього.
Крiпильники запiзнювалися. До норми його видобутку було ще далеко. Вугляна
метелиця стояла в цiй пiдземнiй чорнiй тишi. Щось потойбiчне ввижалося у
зламах породи. Чотириста метрiв землi над забоєм нiби назавжди вiдрiзали
людину од сонця й повiтря. Галат мрiяв про тi щасливi години, коли вiн
мчав на тачанцi в атаку. Вiн бачив себе на поверхнi землi, чув свою
голосну команду i розбишацьку пiсню. Повiтря - густе, свiже, запашне -
било йому в обличчя. Та швидко Галат забув i мрiяти. Треба було встигати
вивозити до вагонеток вугiлля.
Остюк iнодi поглядав на красуня Галата. Пiд чорним шаром пилу на його
обличчi Остюк помiтив розпач i втому.
- Братику, - сказав Остюк, - мокрий дощу не боїться. Удар лихом об
землю.
Кайло його било вугiлля вже автоматично, мов працював пневматичний
молоток. Щопiвгодини Остюк iз Галатом спочивали кiлька хвилин. Пiсля
восьмого спочинку Остюк заповзявся ще енергiйнiш, щоб виробити норму. Коли
б йому випав гарний забiй - вже давно б було бiльше шести вагонеток. Та
Остюк нiколи не одмовлявся од того, що випадало на його долю.
Нагорi в темрявi з'явився вогник десятника. Сковзаючися по породi,
десятник зiйшов до Остюка. Хазяйським оком вiн оглянув роботу. Запитав:
- Як вам тут живеться?
У нього був погляд людини, що звикла до темноти. Остюк перестав
довбати.
- Нiчого. Сьогоднi ледве норму виб'ю.
Десятник пiднiс лампу просто до вугiлля. Вогник лампи вирiс удвоє: в
забої було багато газу.
- Посилав же я сюди крiпильникiв, а в тебе ось порода на голову
обвалиться, - сказав десятник, приймаючи лампу iз забою, - куди вони
пошвендяли оце?
- Швидко вже змiна? - озвався Галат, нагортаючи вугiлля на санки.
- Через годину.
Десятник прикрутив свою лампу i знову пiднiс її до вугiлля. Вогник
пiдскочив у нiй вiд газу й на цей раз.
- Я вам дам iнший забiй, - промовив десятник, - вiн тут недалеко. Не
вийшов один на роботу. А вугольок там, як масло, швидко наженете своє. Тут
треба провiтрити i крiпильного лiсу.
Останнi слова десятник говорив, уже ведучи Галата й Остюка до нового
забою. Галат, iдучи, все спотикався об рейки.
- Так це ви Галат i Остюк? - несподiвано запитав десятник.
- Ми.
- То про вас по радiо пiсню спiвали?
- Може, й про нас, - гордо сказав Галат. - Це Остюк - комiсар дивiзiї i
кiннотник.
Вони йшли по штрековi, розмовляючи. Пiд ногами хлюпотiла вода.
Все вiдбувалося нiби ввi снi. Назустрiч iз-за повороту з'явилося кiлька
вогникiв.
-. Iнженер обходить, - пошепки сказав десятник.
Лампи наблизились. Старший штейгер познайомив десятника з iнженером:
низенького росту, в окулярах.
- На вашiй дiлянцi з'явилась вода, - зауважив iнженер, - треба
пошукати, звiдки вона. Скажете менi по телефону, коли взнаєте. Щоб не
трапилось халепи. Тiльки не передавайте другiй змiнi, а самi зробiть.
- А то собi лиха набiжимо, - прошепотiв нiби ненароком Остюк, стоячи
осторонь.
На диво всiх, iнженер пiдiйшов до нього i привiтався за руку.
- Це наш Галат, - показав Остюк, - шануй i його, побратиме.
Надвечiр Марченко зовсiм зiбрався умерти. Бiля нього сидiли всi його
друзi. Гамiр у касарнi не вгавав. Марченко лежав при пам'ятi, але вже
одiрваний од землi. Його воля до життя погасла, як свiчка, - на кiнець
третьої доби. Руки в нього були холоднi й жовтi. Вiн став байдужий до
всього. Пiд очима лягли чорнi плями, грим смертi. Моментами вiн здригався,
нiби вiд страшного болю, але волi для того, щоб панувати над своїм тiлом,
було в нього ще досить.
- Де твоя дружина, Шахай? - запитав вiн бiлими, безкровними губами.
Щось невловиме й притамане проглянуло з його голосу, пройшло по губах i
заховалося у сивих кострубатих вусах. Стара, сива людина умирала на нарах.
Вона хотiла заховати усмiшку.
- Умерла, Марченко, як i ти оце вмреш, - одповiв Шахай, кров йому
виповнила очi.
- Таки дiйсно вмерла, - почувся шепiт Остюка.
- А ти звiдки знаєш? - запитав Шахай машинально.
- Я с.ам її ховав.
Остюк сказав цi слова страшним шепотом. Та Марченко вже втiк далеко вiд
його гнiву. Вiн розквитався з землею, як грач у карти, викинувши всi
козирi i заплативши програш. Тепер лежав вiн, простягтися на нарах, -
переможець життя, його оточували друзi, невблаганно чекаючи останнього
подиху. .Гудок - рiзкий, пронизливий, тривожний - захвилював касарню.
- Що це? - промовив Марченко, на мить прокинувшись. В касарнi зчинилася
метушня, бо гудок кричав на сполох. Марченко подякував долi за те, що вона
подарувала йому востаннє самотнiсть. Вiн заплющив очi, i став затримувати
дихання, щоб швидше зупинити своє серце.
На шахтенному дворi стояла велика юрба. Всi знали, що в шахтi з'явилася
вода i є небезпека затоплення її. Викликали охотникiв рятувати людей i
ставити перемички. З нарядної вийшли з лампами, в брезентах кiлька людей.
Мiж ними - Шахай, Галат i Остюк. Група рятiвникiв полiзла схiдцями до
ствола шахти.
Клiть стояла напоготовi. Машина працювала.
- Комунiсти, наперед! - прошепотiв Остюк. Зайшли до клiтi. Клiть
рушила. Вони повисли в чорнiй мряцi. Вiтер свистiв знизу. На поясах у них
блимали лампи. Друзi падали в глибину, наче вирушивши iз своєї планети: в
путь помiж вiчних зiр.
1926 - 1929_
ПIСЛЯСЛОВО
От i скiнчено рiч. Проспiвано кiлька пiсень Читач мав нагоду
переконатися, що пiснi серед прози не зайвi, за пiснями марширують землею
iншi герої, марширує час - осiнь, зима, лiто, б'ють копитами бойовi конi,
марширує за плугом робiтничий клас, за великим плугом, який заорює межi;
уся земля тремтить вiд напруженостi життя i летить-пролiтає в наше
майбутнє, ради якого всi ми живемо.
В громах i дзвонах, у брязкотi шабель народжувалися герої роману.
Клинки, кулi, набої убивали порожнечу бiля їхнiх тiл. Герої вийшли i жили.
Та минули бої, дехто став серед втомної, пустельної, самотньої тишi. Вона
важка, може. Ба, не треба її класти на карб авторовi, що знає цiну
справжнiй бадьоростi I герої з'єднуються знову для боротьби.
Що трапиться далi з партизанами? Куди дiйде впевнений крок їхньої
мужностi? Чи спроможний буде автор, узявши пензля в руку, домалювати
колись їхнi портрети? Показати, як пролетаризувалося
двадцятип'ятимiльйонне селянство тридцятимiльйонної нацiї? Вiн свiдомий
колосальностi такого завдання Його не лякає багаторiчна робота над словом.
Але, доки пролетарiат виростатиме, автор вiзьметься за складання маршiв,
за писання бадьорих слiв, щоб його класу було красно на барикадах. Може,
за цей час i виринуть десь на поверхню життя невтомнi бiйцi i читачевi
знайомi
Зараз же - вони зникли з очей автора Останнi слова, якi вiн чув од них.
були "Вперед, партизани!"
Жовтень, р. 1929_
[1] Б р а н - полон.
[2] Тут: броньовик.
[3] Склеп - пакгауз.
[4] Розстрiльна - цеп.
[5] Сальва - залп.
[6] Стiйковий - вартовий.
[7] Спагi - французькi кавалерiйськi частини з мiсцевого населення
Пiвнiчної та Захiдної Африки.
[8] Для бiльшої слави бога (латин.).