приятелiв, кожний пiдставляв би свого тютюну до люльки i одводив би руку з
жалем назад, i згадавши, що Ничипiр не палить. "Гуляй без мене", - сказав
би Ничипiр усiм, i сам Лi-Тiн, який його не раз викидав за порiг, тепер
усмiхнувся б йому i власноручно налив би "павука". "Ясний пане, - сказав
би Лi-Тiн, бослава про Ничипорове золото облетiла б усю округу, -чого ви
бажаєте, ясний пане?" Але Ничипiр нiчого не бажав би - вiн купив би все
гуртом у Лi-Тiна. Вина й горiлку, англiйськi коньяки, борошно, сало,
цукор, консерви - все купив би за готiвку. Потiм вiн вигнав би негайно
Лi-Тiна й усiх його одвiдувачiв просто на мороз i сам став би споживати
все добро. Лежав би на гарячiй лежанцi, а його Наталка варила б та пекла.
Згадка про Наталку неприємно струсила його i звела думку на бродягу, що
йшов поруч.
- Хто це тут побував ранiш нашого? - запитав цей. - Отак, гляди, що на
весну тут кишма кишiтиме народу!
Ничипiр мовчки слухав i думав, як вiн убиватиме бродягу, щоб забрати
все золото самому. Дорого заплатив вiн за компанiю на це золото, i ще
дорожче заплатить бродяга за ту нiч, що провiв iз Наталкою.
- Певно, випадково варнаки наскочили i робили тут розвiдку, -
продовжував бродяга, - i чогось утекли. Може, зима вигнала.
Компаньйони наблизилися долиною до високого берега, де в хащах низьких,
покручених, прибитих дерев був їхнiй табiр. З вiтром, що линув низом, обоє
почули сморiд мертвечини. Наче легенький повiтряний ручай, тiк цей запах
разом з вiтром.
- Щось гниє, - зупинився Ничипiр.
- Звiрина, - зупинився й бродяга.
- Нi, - заперечив перший, - це людина. Я знаю, як пахнуть люди на полi
- на третiй день пiсля атаки. Навiть iз землi, коли їх потiм закопати,
вони невимовно точать свiй запах скрiзь у повiтря.
- Людина? - перепитав бродяга. - Звiдки?
- Не знаю звiдки, але шукати її зараз ми не будемо без свiтла. Та й
взагалi - чи цiкаво нюхати таке зблизька.
Вони дiйшли до свого табору i розпалили вогнище, бо холод вже залазив у
всi кiстки. З теплом прийшла i втома. Вона плутала обом ноги, коли вони
збирали паливо, вона заважала їм дивитися i сплющувала очi.
Темна й холодна нiч розляглась за вогнем. Чорним полум'ям своїм вона
хотiла зализати вогонь, але полум'я те ставало димом, i з-пiд нього
жеврiло веселе багаття.
Вночi Ничипоровi приснилося, що вiн гiрко плаче, сльози течуть у нього
по щоках, по носi, i вiд цього вiн прокинувся. Iшов снiг i розтавав на
обличчi. Повна безпораднiсть злякала його. Вiн розбудив компаньйона. Той,
пiдкинувши дров у вогонь, залiз у свiй мiшок iз головою й затих. Ничипiр
лежав без руху, доки не втомився думати. I вiн заснув теж.
Снiг iшов цiлу нiч. Наче бiлий сад постав над землею. Тендiтне бiле
листя тремтiло в повiтрi, i не помiтно, що воно падає, - так багато його
було. Снiгом засипало й обох компаньйонiв. Вони повилазили з мiшкiв, коли
снiг уже перестав, десь крiзь хмари заблищав краєчок сонця, пройшов мороз,
i снiг став шерхнути на очах. Компаньйони нарубали дров, розпалили вогонь,
i мiж ними вiдбулася цiкава розмова. Передати її тяжко, бо вона майже вся
складалася з пауз. Паузи говорили бiльше, нiж можуть мати в собi слова.
- Зима, - вимовив бродяга.
Пауза говорила, що зимою не можна, працювати на промивцi, що на зиму
треба багато їжi й одежi, що прийшло, нарештi, те, яке мусило прийти, хоч
i чекалося його з жахом. Надiя попрацювати ще якийсь час у долинi - раптом
розвiялася, залишивши бiль розчарування. Ще одне лiто пройшло безплiдне.
Щастя лише поманило багатими обiцянками i заховалося до лiта нового.
Назустрiч iшли морози, голосне рипiння снiгу, цинга, голод, бiле мовчання
снiгових пустель.
- Зима, - закiнчив Ничипiр.
Пауза мала в собi важке повертання до приїску "Веселий", одмороженi
ноги, порепанi руки, безконечний шлях уздовж рiчки до безпам'ятi, щоб
зберiгати в собi життя i його теплоту. Знову поневiряння упродовж зими,
старцювання пiд бараком Лi-Тiна, голодна жiнка, котра зароблятиме собою
їжу, пекельна мука враженої гордостi, бо Ничипiр не мiг бути дрiбним i
повсякчасним мерзотником, як iншi шукачi.
- Я тут зимуватиму, - сказав вiн, здалося, що так буде легше. Вiн не
бачитиме жiнки, i не мучитиме гордiсть. Та одразу згадавши, що Наталка там
швидко пiде по руках, лише застогнав.
- Не витримаєш зими, - одповiв йому бродяга, простягаючи, як апостол,
руки до вогню, - у нас немає виходу iншого, як повернутися до приїску
"Веселий", переждати зиму, прийти на весну з усiм потрiбним.
- А чи хватить цього золота, що ми намили сьогоднi? Бродяга засмiявся,
витяг капшука iз золотим пiском i пiдкинув на руцi.
- Звичайно, не хватить, але це вексель, на котрий дадуть, скiльки
завгодно.
- Значить, пiдемо назад?
- Сьогоднi ж пiдемо, бо ручай за день замерзне, та й нам нiчого чекати,
доки вдарять пекельнi морози Але ми забули за одну рiч, - спохватився
бродяга.
- Яку?
- Ми не пiшли подивитися, що воно смердiло вчора. Нашвидку попоївши,
компаньйони рушили шукати Пiд крутим берегом лежала людина, притрушена
снiгом Мороз вночi заморозив її, i вона вже не смердiла. Ничипiр одгорнув
ногою з неї снiг. Те, що здавалося людиною, було купою пошматованої
зимової одежi, кiстки й обгризки лежали серед неї, там же була й обдерта
голова. Бродяга став приглядатися до одежi, вiн узяв iз землi шматок пояса
"Це мiй пояс", - прошепотiв здивовано. Ничипiр подумав, чи не зручно було
б розквитатися з бродягою на цiм мiсцi Але розважнiсть пiдказала йому, що
сам вiн не знайде дороги.
- Я пiзнаю свого товариша, - тремтячим голосом зiзнався бродяга. Вiн
володiв собою прекрасно, але голос виказував хвилювання, - це мiй товариш,
котрий мусив би лежати там, на горi, i в лiтнiй одежi.
- Вiн перед смертю перевдягся, - цинiчно розсмiявся Ничипiр.
- Я нiчого не розумiю...
- Нiчого тут i розумiти: ти його поранив i втiк зi страху Вiн же
видужав, поїв запаси, накопав i намив золота, але раптом взимку
збожеволiв. Бо як iнакше можна сказати на людину, котра кидає теплий куток
i йде на берег замерзати? Може, йому приснилась батькiвщина, на самотi
людина од цього божеволiє i здатна негайно ж бiгти до неї Цiкаво тiльки,
де вiн свiй пiсок подiв?
Бродяга пiд час цього пояснення цiлком заспокоївся. На нього не
вплинуло те, що вiн таким чином перестав бути убивцею людини, але вiн
вiрив у забобони, вiрив у те, що мерцi можуть iнодi чудно з'являтися до
убiйникiв, - i через це пояснення Ничипора лише розвiяло страх перед
чудесним.
- Певно, бiля нього, - вiдважився вимовити. Ничипiр одкотив череп ногою
i почав перебирати лахмiт-гя. Воно було мерзле i неприємно хрущало, коли
вiн одри-вав од землi. Останки мертвої людини вiдразу стали звичайним
непотребом, i люди не вiдчували незручностi та того позасвiдомого,
атавiстичного жаху, що мусить бути у кожної живої iстоти перед трупом
того, хто належав до її ж роду, - люди цього не вiдчували, розкидаючи
кiстки, їх заслiпило сiяння жовтого металу.
Шукали довго. Коли потiм згадували про те, що допомогло їм, - воно
здавалося дитячим сном. Золотого пiску нiколи б не знайти, не будь цього
дрiбного випадку. Небiжчик, очевидно, вимахував капшуком iз золотом, щоб
одбитися вiд кошмарiв. Капшук вирвався в нього з руки i застряв у вiтах
чагарника. Тепер вiн висiв на чагарниковi порожнiй, малий птах кружляв над
ним i одчайно кричав. Перший побачив Ничипiр. Вiн здивувався, що птах не
полетiв iще у вирiй. Але тут же помiтив i капшука. Трупа одразу було
покинуто, i компаньйони пiдiйшли до чагарника.
- Не пiдходь - треба спочатку помiркувати, - зупинився бродяга, -
бачиш, порожнiй. Подумаймо, де могло подiтися золото. Воно могло
висипаться, коли капшук летiв, тодi зiбрати його безнадiйна рiч, хiба що -
дочекатися лiта, зняти отут з поверхнi усю землю й промити її. Мiркуй, яку
велику площу треба охопити. Та могло бути й iнакше: капшук, не витрушуючи
з себе золота, повис у вiтах. Але зараз вiн порожнiй - де ж з нього пiсок?
Бродяга обережно помацав капшук, не знiмаючи. Йому на долоню випало
кiлька золотих пiщинок.
- Капшук прогнив, -зауважив стурбовано. Вiн замислився. Потiм витяг з
пiхов великого ножа, обережно пiдвiв його пiд капшук лезом униз i тихо
розтулив пальцi. Нiж упав простiсiнько в снiг i застряв у землi.
Компаньйони почули виразний звук, нiби лезо ножа потрапило у металеву
тирсу. Золото було там. Одгорнути снiг i зiбрати пiсок - не тяжка справа.
Пiску вийшло кiлька фунтiв, i очi в обох стали горiти жадобою, цього
почуття нiяк не щастило заховати або хоч замаскувати чимсь iншим. Так
розпочався третiй день їхнього перебування на Золотому Ручаї: вони стали
на ступiнь багатства.
- Вертаємось? - були першi слова бродяги, коли вони знову посiдали до
вогню. Запитання здалося зайвим, бо новонабуте золото тягло вже до таких
мiсць, де воно могло б цiнуватися.
Розподiливши його рiвно надвоє, вони вирушили в путь.
Вони йшли в супроводi Золотого Ручая. Попереду - бродяга, що вибирав
стежку, за нам - Ничипiр. Цей перший день дороги був величним видовищем.
Навкруги лежала по снiгу безмежна, довершена тиша. Щось праiсторичне
складалося з контурiв гiрських похилостей, з горбатого чагарника на горбах
узвишшiв. Iшлося легко. Капiталiсти, котрим було день вiку, вираховували
золото, що його дасть iще Золотий Ручай. Головне - заховати вiд усiх шлях
до нього. Одразу було забуто минулi злиднi: компаньйони виросли навiть
самi перед собою. Багатство вони уявляли досить ефемерно - воно в першу
чергу дасть їм володiти людьми. Для iстот фiзичного розвитку ця влада є
основна мiрка багатства. Навiть власний комфорт, безтурботне життя так не
приваблюють їх. Люди їм пiдкоряються з любов'ю, пiдуть за ними скрiзь, як
за пророками, доки золото сипатиметься з рук. Це влада особлива, вона не
похожа на владу, що примушує коритися загрозою смертi раптової або
повiльного жахливого животiння.
Ничипiр пригадав, що вiн моряк. Усю долину, де тiк ручай, вiн виповнив
зеленою водою океану. Вона хвилювалася над ним i його супутником серед
бiлих снiгових берегiв. Далеко на обрiї, де блищав нестерпуче снiг i
коливалася нiби пара над вiйстям долини, вiн угадував срiбно-бiлий
рухливий штиль. Над _ними на водi похитувався красунь парусник. Ничипiр
яскраво побачив знизу кiль i кермо його. Паруси повисли без вiтру, на ютi
сидить хазяїн i розподiляє усiм вино. Сонна вахта тиняється по кормi -
усiх розморив сонячний задушливий штиль мiж двома берегами. Як приємно
сидiти там, попиваючи вино! Раптом Ничипiр бачить самого себе в ролi
хазяїна. "Пiдтягни клiвер-шкот! - кричить вiн лiнькувато. - Iдоли
чортовi!" Нi, вiн не скаже "чортовi", бо на паруснику не можна цього в
морi говорити. Так категорично заборонено, як свистiти або непристойно
лаятись, - одне й друге насилає на посуду вiтри незрозумiлого напрямку,
негоду й шторм. "Хлопцi, спiваймо!" - каже Ничипiр i пiдспiвує за
мастаками-хлопцями.
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз _нами далекi моря!
Але iнша картина постає з цiєї пiснi. Безконечна валка пiдвiд на
степовiй дорозi. Друг-кiннотник, партизанський братчик виводить довгу
конечну ноту. Вона пливе в прозорому повiтрi слiдом. День спечний, день
пекучий. На обрiї маячать вершники чи сояшники. Не сонце, а надiя горить у
небi над степом батькiвщини.
- Не захворiти б нам, - сказав раптом бродяга, i його слова донеслися,
нiби з темноти, розбиваючи видiння. Вiн зупинився на хвилину, дiстав флягу
i ковтнув з неї двiчi. Ничипiр зробив це й собi. Спирт обпiк губи й
посунувся по горлянцi до шлунка. Очi в обох були червонi вiд безнастанного
блиску снiгу.
- Менi верзеться увесь час якесь чортовиння, - пожалiвся бродяга, -
коли б окуляри на очi, бо нiкуди не втечеш вiд цього каторжного промiння,
вiд сонця й снiгу.
Обох наче лихоманило. Але зупинятися в таких випадках не
рекомендується. Тайга не прощає зупинки. Мертва сама, непорушна й
безконечна, вона жене людину по своїх просторах, не даючи їй дозволу
одпочити. Бiль i втому, нудьгу й лихоманку треба душити в собi цим
безупинним рухом. Припиняють його лише тодi, коли хотять умерти. Тодi,
коли воля до життя рветься на шматки, як перегнила нитка.
На нiч вибрали неглибокий затишок пiд берегом i розпалили перед ним
багаття. Бродяга зняв iз себе всю одежу, витерся спиртом i захропiв у
своєму мiшку до спання. Ничипiр проробив це ж i собi, але сон тiкав од
нього, як звiр од вершника. Тiло все трусилося. В головi двигтiло так, що
очi нiби вилазили з зiниць. У затишку було вогко. Ничипоровi здалося, що
вiн умирає. Серце калатало в грудях нiби з останнiх сил. I непомiтно
оволодiв ним сон. Обоє були до краю стомленi, жоден не думав про золото,
котре лежало в їхнiх сумках. Лихоманка трусила до свiтання. Ранком
компаньйони встали з важкими головами й неслухняними ногами. Поїли,
напилися чаю й знову рушили далi Не можна було засиджуватися, доки не
вийшла з тiла чудна хвороба. Все напруження волi йшло тiльки на те, щоб
тримати себе просто й рухати ногами. Так почався другий день життя
капiталiстiв.
Цього дня була сутiнь, сонце не пробивалося крiзь темнi, кошлатi,
снiговi хмари, iшов дрiбний снiг iз вiтром. Коли його трохи нападало,
вiтер почав мести по пiдмерзлому верху первопаду. Спершу це були нiби
жарти - снiг забiгав наперед, мов сковзаючись по гладенькому склi, потiм
вiн почав вихритись, зриватися догори, метелитись у повiтрi, знову падати
i знову пiдноситися. Хуги ще не було, але почувалися вже всi ознаки її
наближення. Бродяга поспiшав до рiки, в котру тiк ручай. На його думку,
там були мiсця, де можна пересидiти негоду, i пiд берегами - ледве помiтнi
вузькi стежки, що їх не заносило снiгом. Отже компаньйони не барилися.
Вони не ставали навiть на обiд. На пiвночi купчилися цiлi башти й фортецi
з хмар, там завмерли, наче хвилi бавовняного моря, перед тим, як затопити
землю. Вiтер мiцнiшав i дмухав нападами. Бродяга за непомiтними ознаками
вирахував, коли почнеться справжнє пекло. До того часу треба було дiйти
рiки. Компаньйони майже бiгли. Забулася недавня лихоманка: життя
поставлено пiд загрозу! Десь з глибини мозку випливло бажання жити. Це
почуття спочатку тiльки жеврiло, але з кожним сильнiшим подувом вiтру воно
спалахувало, як пожежа. Нарештi бродяга перебiг на лiвий берег ручая i
став дертися нагору по слизькому снiгу. Моментами, коли вiтер нiби
затухав, чувся гомiн рiки, що ще не замерзла. Бродяга шукав печери,
страшно кленучи життя, - вiтер i снiг слiпили йому очi.
- У нас є ще пiвгодини, - кричав вiн, - щоб iзнайти затишок i нарубати
палива, бо хуга нас триматиме кiлька днiв. Це йде найстарша вiдьма тайги.
Нарештi вiн i знайшов щось подiбне до печери. Компаньйони поздiймали з
себе всi речi та зброю i кинули туди. Самi ж стали готуватися до хуги.
Знайти затишок - було лише половиною дiла. Найважливiше починалося тiльки
тепер. Снiг закружляв з подвiйною силою. Серед його пелюсткiв було темно,
як у лiсi. Найстарша вiдьма тайги наблизилась долиною, де тiк ручай, аж до
самої рiки. Тонкий свист у вiтах дерев голоснiшав i ширився. Незабаром все
свистiло навкруги, хугало, скавучало, i лiпив снiг. Бродяга встиг iзрубати
кiлька молодих сосен. Разом iз Ничипором вiн приволiк їх до печери i
заклав ними вiйстя її. Доки компаньйони приволокли ще дерев для багаття,
печеру замело зовсiм. Ничипiр пролiз досередини i став порядкувати там, а
бродяга стояв на входi, обнесений снiгом, i розмахував блискучою сокирою.
Вiн нiби змагався з хугою, рубаючи ворога гострою крицею. За кожним ударом
опадали вiти з сосни, i Ничипiр утягав їх до печери. Швидко всю печеру
було закладено пахучими вiтами. Надворi вже розходилося справжнє пекло.
Але бродяга не кинув працювати, знаючи, що головнi сили ще йдуть позаду.
Тiльки обрубавши останню деревину, залiз вiн до печери i повтягував
стовбури за собою. Тих, що не влазили, вiн на порозi перерубував. Ничипiр
мовчки слiдкував за цим божевiльним вибухом енергiї. Бродяга роздмухував
вогонь, їдкий дим полiз у вiчi. Потiм цей дим iзнайшов вихiд, бо вогонь
розкладено було на порозi. При свiтлi компаньйони роздивилися печеру; вона
мала розмiри подвiйного лiжка, а стеля її пiдносилася на половину
людського зросту. Сокира пiшла знову в дiло: бродяга дав її Ничипоровi -
поширити житло. Цей вирубав попiд стiнами закапелки для спання. Землею
обiклали багаття, з вiтiв сосни поробили постелi, заплели сосною вiйстя
печери, теплий дим пробував текти вгору крiзь вiти й снiг, та там його
забивав вiтер, дим виїдав очi, не даючи тепла. Потроху розгорiлась ватра,
можна було зiгрiти води з снiгу. Надворi аж тепер розпочалося щось
справжнє. Не вiрилось, що ще позавчора була самiтна осiнь. Це прийшла
володарка тайги, її одвiчна господиня, люта зимова хуга.
- Зима, - сказав бродяга, зiгрiваючи руки на вогнi. Вiн став цiлком
байдужий до всього на свiтi. Тепер, коли минула небезпека, вiн умiв
одпочити. Нiби й не сидiли вони самi на березi рiки, в заметенiй снiгом
печерi, а навкруги за тисячi кiлометрiв не було безлюдно i не вила й
гримiла всевладне найстарша вiдьма тайги.
Компаньйони прокинулися вiд холоду. Ватра погасла. У печерi було темно,
i їдкий дим блукав нею. Надворi голосила хуга - вона за нiч набрала ще
сили та завзяття. Бродяга став роздмухувати вогонь i грiти воду.
- Я тобi скажу, - почав вiн, - як баби нашого брата iз свiту зводять. Я
тодi жив у "Непомiтному". Була нас артiль - чоловiка десять. А в артiлi -
баба. Ще коли _ми рушали з Хабаровського, вона пристала до нас за
куховарку. За мiсяць її i впiзнати не можна було - з дохлої кiшки стала
зовсiм павою. Ми зранку йшли на нашу заявку - золото глибоко тодi залягало
- i до обiду сидiли пiд землею, довбаючи породу. Звичайна баддя витягала
пiсок на поверхню, там же ми його й мили. У обiди ми йшли до нашої
землянки, де чекав обiд. Баба виходила з комiрчини, що її ми для неї
одгородили, i усмiхалася нам усiм. Тiльки цим ми й трималися, бо з золотом
нам зовсiм не щастило. Ми не намивали його й на харчi. Баба ця поставила
на нас ставку - нас було десятеро - сильних, здорових, як повнолiтнi дуби.
I ставку вона виграла, бо ми доти напували старателiв спиртом, доки
знайшовся з-помiж них один, що знав кращi мiсця. Пiд п'яну руч вiн
розповiв за те мiсце, що зветься тепер "Веселий". Спочатку ми вiдправили
туди наших розвiдникiв, а потiм i самi зникли гуртом з людських очей, щоб
опинитися там, доки держава про те мiсце ще не пронюхала. Ми потрапили на
дурне золото. Тодi баба стала жити з нами усiма. На кожну нiч вона
вибирала собi дружка. Решта нас - корчилося на койках, i оселилася мiж нас
тодi чорна нудьга. Ми платили за жiночi пестощi золотим пiском. Вона його
зiбрала стiльки, що могла б утопитися, повiсивши собi на шию. Це був
божевiльний час. Золото ми брали просто руками i знахабнiли без мiри.
Почали щодня пити спирт. Все це зробила баба. Пiшли сварки, бо нiч у
комiрчинi була вищим за все, що ми досi знали. Твоя Наталка нагадала менi
її гарячими руками й iншим. Можеш тепер судити, чому я згодився вести тебе
на Золотий Ручай. Навiть зараз я живу нею...
Раптом вiд Ничипора пролунав пострiл. В останнiй момент стримавши себе,
Ничипiр встиг шарпнути револьвер догори. Бродяга зiщулився i схватився за
свiй.
- Необережно вистрелив, - пробурчав Ничипiр i взявся за пояс, де було
золото. Воно його запекло, мов вогнем.
Бродяга оповiдав далi, хуга гримiла так, мов у неї були пiдземнi труби.
Та швидко вiн помiтив, що Ничипiр не слухає. Байдужий свист линув iз
кутка, де лежав Ничипiр Запах спирту повiяв на бродягу.
- Ти, продажна твоя шкура, - закричав раптом Ничипiр, - кому це ти
розповiдаєш, кров проклята? Я своєю рукою стрiляв бiйцiв, стрiляв гадiв, я
перемiг сто тисяч ворогiв! Вона душить мене - ваша вошива, обскубана
тайга! Стiй, я вийду на неї з револьвером, з бойовим револьвером командира
армiї! Ви менi заплювали душу, проклятi варнаки! Стiй, собако, я тебе
шльопну!
Ничипiр з револьвером у руках вискочив з печери, пробивши собою замет
снiгу, i став стрiляти в повiтря. Снiг був йому по пояс. Вистрiлявши
патрони з револьвера, Ничипiр спробував бiгти, посковзнувся й упав. З
печери виглянув бродяга. Над Ничипором лютував снiг. Вiн засипав його з
головою, спiваючи панахиду. Бродяга перечекав iще, пригадуючи - скiльки
разiв вистрiлив його компаньйон, вiн не хотiв потрапити пiд кулю. Ничипiр
борсався в снiгу, нiби в агонiї. Тодi бродяга вийшов у завiрюху i
наблизився до Ничипора. Вiн узяв його попiд руки й поволiк до печери.
Ничипiр очуняв лише вночi. Товариш порався бiля вогню, у печерi було
тепло й затишно. На ранок вони рушили в путь далi.
У караванi йшло четверо: Остюк, побратим його й двоє тунгусiв, котрi
вели пару малих та волохатих забайкальських коней з вантажем. Караван мав
напрямок на пiвдень.
- Дивись, - промовив тихо Остюк, - вiн пiсля операцiї загубив зовсiм
голос, - дивись, он побiгли вовчi слiди.
У тайзi це вважалось за цiкаву новину. Особливо пiсля недавньої хуги,
коли звiр позалазив у нори. Слiди були свiжi, i вовк увесь час бiг, не
звертаючи вбiк. Тунгус вiв караван по цих слiдах.
- Вовк не поспiшає, наче це вiн вийшов на прогулянку, - прочитав на
слiдовi побратим, - наче на прогулянку вийшов.
- Цiкаво, - обiзвався Остюк.
- Справдi. Я на цьому дещо розумiюся. Я був бойскаутом, а ти ж знаєш,
що бойскаути по бiльшостi вивчають рiзнi слiди. У хлопцiв розвивають тонку
спостережливiсть, умiння помiтити непомiтне i зробити висновки з
мiзерного. В армiї я через це був першим розвiдником, я гуляв у ворога, як
у себе вдома.
- Ти i в Парижi гуляв, як у себе вдома, - засмiявся Остюк.
- Так от, - нiби не почув побратим, - отакий слiд менi розповiдає
багато. Я бачу, що слiд iде рiвномiрно, вовк ступає на повну лапу, часом
вiн сiдає на хвилинку, нiби дослухається до чогось, потiм -знову тюпає
помалу, вiн наче не голодний, але я бачу, що вiн худий i не вгодований
вовк. Лапи у нього великi, це дорослий звiр, а грузне вiн на снiгу, як
вовченя. Звiдси я роблю висновок, що вiн худий. Бiжить вiн рiвно, це - не
слiд полювання, коли треба петлювати, обходячи здобич. Слiд недавнiй -
вовк пробiг не бiльше як шiсть годин тому. Завдання - може, вiн теж бiжить
до "Веселого"? Дивно, що вiн вибрав шлях, яким ходять люди.
- "Веселий", - ковтаючи склади, сказав тунгус, - сонце вниз, "Веселий".
Вiн хотiв сказати, що увечерi доведе до "Веселого" Деякий час iшли
мовчки. Остюк безмiрно мучився, загубивши навiки голос. Прекраснi пiснi
поставали в його пам'ятi, безлiч мелодiй звучало у вусi, тiльки вже не
спiвати йому їх до смертi. Нi за чим Остюк не тужив у життi, але зараз
його охопила майже туга. Вiн заспiвав про чумака, що з батiжком у руках
доганяє долю. Потiм вiн виводив про Морозенка. Далi почав:
Ой три шляхи широкiї докупи зiйшлися.
На чужину з України брати розiйшлися!
Ще багато пiсень проспiвав Остюк, iдучи за побратимом. Цей звик уже до
шепотiння Остюкового, а тунгуси подумали, що Остюк молиться. Так кiнчилася
слава першого партизанського спiвака.
Вовчий слiд не переривався. До нього з правого боку долучився ще один.
Люди йшли по слiдах, як мисливцi. Тунгуси сказали один одному щось iз
цього приводу, i знову посувалися в мовчанцi.
- Проклятий край, - прошепотiв Остюк, кинувши спiвати, - пiсля нашого
сонця й багатства сюди тiльки вмирати їздити. Коли вже колонiзувати його,
то посилати таких, котрих не жалко, або - що звикли не роздягатися все
життя.
- Хiба того, що _ми добули, не досить для притягнення сюди робочих рук
i вiдважних сердець? Ми дослiдили тiльки одну долину, а вже маємо що
показати колонiзацiйнiй управi. Одне золото дасть можливiсть жити тут
людям, я не кажу про мисливство, скотарство. А скiльки таких долин тут є!
- Ти iнженер, - хотiв закричати Остюк, ще не звикнувши до того, що у
нього немає голосу, - але ти на хвилину будь людиною. Ти знайшов там
своїми iнструментами наявнiсть золота й iнших металiв, але людинi треба ще
теплої години й сонця, до котрого вона звикла. Нащо тодi жити, коли дiти
твої не бачать сонця, жiнка твоя не ходить босими ногами по теплiй землi,
сам ти здобуваєш золото або пiдеш на полювання, i нiколи не знаєш, як
родить земля, нiколи не почуваєш того, що ти живеш, що ти краплину радостi
знаходиш на землi?
Побратим засмiявся. Пiсля Остюка здавалося, що вiн кричить, -так його
голос лунав над снiгом.
- Тебе вже нiщо, певно, не одiрве од землi, маршале. Лондонськi
робiтники теж не бачать сонця, робiтники на шахтах нiколи не вiдчувають,
як цвiте земля, не знають, що таке - прозоре, чисте повiтря: коли вони
працюють удень, то сплять уночi, коли вони вночi довбають землю - день
їхнiй забирає сон. Проте вони знають, що живуть. Їм вiдомо, що є iнша
мета, крiм особистої, є майбутнє, ради якого вони працюють.
- Це безглуздя, - перебив Остюк, - на планетi, що кружляє помiж усiх
небезпек якоїсь чорної безоднi, смiшно будувати майбутнє. Що воно значить,
коли я увесь час почуваю, як тремтить пiдо мною земля, коли я знаю, що
пiсля мене нiчого не iснуватиме на свiтi?
- Нащо ж тобi тодi думати за дiтей, котрим не буде сонця?
Остюк зупинився, шукаючи вiдповiдi.
- Так завше поводяться люди, - говорив побратим, - котрi вперше
покуштують книжок, i їм здається, що їхнiй мозок - уже цiлком завершене
приладдя. Є свiтовий закон про еволюцiю роду, про щось вище за наше
розумiння, що змушує людину жити i давати життя iншим подiбним. Хай вимре
зараз усе живе на землi, але через мiльйони рокiв усе знову буде таким,
_яким воно є. Людина й вигадує собi все, щоб не збожеволiти. Ранiш релiгiя
хотiла заборонити знання. Вiра хотiла керувати землею.
- Менi страшно, - сказав Остюк, уперше вживши цього слова. У головi в
нього завихрилося безлiч думок, що на них не знаходилось вiдповiдi. Межу,
за якою починається божевiлля, стало яскраво видно. Панiчний, божевiльний
ляк прийшов до Остюка. Вiн iзгадав своїх партизанiв, котрих заставала
смерть у повнiй силi, з ясним розумом. Предки прийшли йому на пам'ять i,
глузуючи, подивились на нього з ешафотiв. "Дiло роби на землi, - сказали
вони хором, - для дiла ти живеш, а не для божевiлля". Остюк подумав, що
божевiлля є розум живої людини, став розбиратися в тому, як божевiльний
жалем назад, i згадавши, що Ничипiр не палить. "Гуляй без мене", - сказав
би Ничипiр усiм, i сам Лi-Тiн, який його не раз викидав за порiг, тепер
усмiхнувся б йому i власноручно налив би "павука". "Ясний пане, - сказав
би Лi-Тiн, бослава про Ничипорове золото облетiла б усю округу, -чого ви
бажаєте, ясний пане?" Але Ничипiр нiчого не бажав би - вiн купив би все
гуртом у Лi-Тiна. Вина й горiлку, англiйськi коньяки, борошно, сало,
цукор, консерви - все купив би за готiвку. Потiм вiн вигнав би негайно
Лi-Тiна й усiх його одвiдувачiв просто на мороз i сам став би споживати
все добро. Лежав би на гарячiй лежанцi, а його Наталка варила б та пекла.
Згадка про Наталку неприємно струсила його i звела думку на бродягу, що
йшов поруч.
- Хто це тут побував ранiш нашого? - запитав цей. - Отак, гляди, що на
весну тут кишма кишiтиме народу!
Ничипiр мовчки слухав i думав, як вiн убиватиме бродягу, щоб забрати
все золото самому. Дорого заплатив вiн за компанiю на це золото, i ще
дорожче заплатить бродяга за ту нiч, що провiв iз Наталкою.
- Певно, випадково варнаки наскочили i робили тут розвiдку, -
продовжував бродяга, - i чогось утекли. Може, зима вигнала.
Компаньйони наблизилися долиною до високого берега, де в хащах низьких,
покручених, прибитих дерев був їхнiй табiр. З вiтром, що линув низом, обоє
почули сморiд мертвечини. Наче легенький повiтряний ручай, тiк цей запах
разом з вiтром.
- Щось гниє, - зупинився Ничипiр.
- Звiрина, - зупинився й бродяга.
- Нi, - заперечив перший, - це людина. Я знаю, як пахнуть люди на полi
- на третiй день пiсля атаки. Навiть iз землi, коли їх потiм закопати,
вони невимовно точать свiй запах скрiзь у повiтря.
- Людина? - перепитав бродяга. - Звiдки?
- Не знаю звiдки, але шукати її зараз ми не будемо без свiтла. Та й
взагалi - чи цiкаво нюхати таке зблизька.
Вони дiйшли до свого табору i розпалили вогнище, бо холод вже залазив у
всi кiстки. З теплом прийшла i втома. Вона плутала обом ноги, коли вони
збирали паливо, вона заважала їм дивитися i сплющувала очi.
Темна й холодна нiч розляглась за вогнем. Чорним полум'ям своїм вона
хотiла зализати вогонь, але полум'я те ставало димом, i з-пiд нього
жеврiло веселе багаття.
Вночi Ничипоровi приснилося, що вiн гiрко плаче, сльози течуть у нього
по щоках, по носi, i вiд цього вiн прокинувся. Iшов снiг i розтавав на
обличчi. Повна безпораднiсть злякала його. Вiн розбудив компаньйона. Той,
пiдкинувши дров у вогонь, залiз у свiй мiшок iз головою й затих. Ничипiр
лежав без руху, доки не втомився думати. I вiн заснув теж.
Снiг iшов цiлу нiч. Наче бiлий сад постав над землею. Тендiтне бiле
листя тремтiло в повiтрi, i не помiтно, що воно падає, - так багато його
було. Снiгом засипало й обох компаньйонiв. Вони повилазили з мiшкiв, коли
снiг уже перестав, десь крiзь хмари заблищав краєчок сонця, пройшов мороз,
i снiг став шерхнути на очах. Компаньйони нарубали дров, розпалили вогонь,
i мiж ними вiдбулася цiкава розмова. Передати її тяжко, бо вона майже вся
складалася з пауз. Паузи говорили бiльше, нiж можуть мати в собi слова.
- Зима, - вимовив бродяга.
Пауза говорила, що зимою не можна, працювати на промивцi, що на зиму
треба багато їжi й одежi, що прийшло, нарештi, те, яке мусило прийти, хоч
i чекалося його з жахом. Надiя попрацювати ще якийсь час у долинi - раптом
розвiялася, залишивши бiль розчарування. Ще одне лiто пройшло безплiдне.
Щастя лише поманило багатими обiцянками i заховалося до лiта нового.
Назустрiч iшли морози, голосне рипiння снiгу, цинга, голод, бiле мовчання
снiгових пустель.
- Зима, - закiнчив Ничипiр.
Пауза мала в собi важке повертання до приїску "Веселий", одмороженi
ноги, порепанi руки, безконечний шлях уздовж рiчки до безпам'ятi, щоб
зберiгати в собi життя i його теплоту. Знову поневiряння упродовж зими,
старцювання пiд бараком Лi-Тiна, голодна жiнка, котра зароблятиме собою
їжу, пекельна мука враженої гордостi, бо Ничипiр не мiг бути дрiбним i
повсякчасним мерзотником, як iншi шукачi.
- Я тут зимуватиму, - сказав вiн, здалося, що так буде легше. Вiн не
бачитиме жiнки, i не мучитиме гордiсть. Та одразу згадавши, що Наталка там
швидко пiде по руках, лише застогнав.
- Не витримаєш зими, - одповiв йому бродяга, простягаючи, як апостол,
руки до вогню, - у нас немає виходу iншого, як повернутися до приїску
"Веселий", переждати зиму, прийти на весну з усiм потрiбним.
- А чи хватить цього золота, що ми намили сьогоднi? Бродяга засмiявся,
витяг капшука iз золотим пiском i пiдкинув на руцi.
- Звичайно, не хватить, але це вексель, на котрий дадуть, скiльки
завгодно.
- Значить, пiдемо назад?
- Сьогоднi ж пiдемо, бо ручай за день замерзне, та й нам нiчого чекати,
доки вдарять пекельнi морози Але ми забули за одну рiч, - спохватився
бродяга.
- Яку?
- Ми не пiшли подивитися, що воно смердiло вчора. Нашвидку попоївши,
компаньйони рушили шукати Пiд крутим берегом лежала людина, притрушена
снiгом Мороз вночi заморозив її, i вона вже не смердiла. Ничипiр одгорнув
ногою з неї снiг. Те, що здавалося людиною, було купою пошматованої
зимової одежi, кiстки й обгризки лежали серед неї, там же була й обдерта
голова. Бродяга став приглядатися до одежi, вiн узяв iз землi шматок пояса
"Це мiй пояс", - прошепотiв здивовано. Ничипiр подумав, чи не зручно було
б розквитатися з бродягою на цiм мiсцi Але розважнiсть пiдказала йому, що
сам вiн не знайде дороги.
- Я пiзнаю свого товариша, - тремтячим голосом зiзнався бродяга. Вiн
володiв собою прекрасно, але голос виказував хвилювання, - це мiй товариш,
котрий мусив би лежати там, на горi, i в лiтнiй одежi.
- Вiн перед смертю перевдягся, - цинiчно розсмiявся Ничипiр.
- Я нiчого не розумiю...
- Нiчого тут i розумiти: ти його поранив i втiк зi страху Вiн же
видужав, поїв запаси, накопав i намив золота, але раптом взимку
збожеволiв. Бо як iнакше можна сказати на людину, котра кидає теплий куток
i йде на берег замерзати? Може, йому приснилась батькiвщина, на самотi
людина од цього божеволiє i здатна негайно ж бiгти до неї Цiкаво тiльки,
де вiн свiй пiсок подiв?
Бродяга пiд час цього пояснення цiлком заспокоївся. На нього не
вплинуло те, що вiн таким чином перестав бути убивцею людини, але вiн
вiрив у забобони, вiрив у те, що мерцi можуть iнодi чудно з'являтися до
убiйникiв, - i через це пояснення Ничипора лише розвiяло страх перед
чудесним.
- Певно, бiля нього, - вiдважився вимовити. Ничипiр одкотив череп ногою
i почав перебирати лахмiт-гя. Воно було мерзле i неприємно хрущало, коли
вiн одри-вав од землi. Останки мертвої людини вiдразу стали звичайним
непотребом, i люди не вiдчували незручностi та того позасвiдомого,
атавiстичного жаху, що мусить бути у кожної живої iстоти перед трупом
того, хто належав до її ж роду, - люди цього не вiдчували, розкидаючи
кiстки, їх заслiпило сiяння жовтого металу.
Шукали довго. Коли потiм згадували про те, що допомогло їм, - воно
здавалося дитячим сном. Золотого пiску нiколи б не знайти, не будь цього
дрiбного випадку. Небiжчик, очевидно, вимахував капшуком iз золотом, щоб
одбитися вiд кошмарiв. Капшук вирвався в нього з руки i застряв у вiтах
чагарника. Тепер вiн висiв на чагарниковi порожнiй, малий птах кружляв над
ним i одчайно кричав. Перший побачив Ничипiр. Вiн здивувався, що птах не
полетiв iще у вирiй. Але тут же помiтив i капшука. Трупа одразу було
покинуто, i компаньйони пiдiйшли до чагарника.
- Не пiдходь - треба спочатку помiркувати, - зупинився бродяга, -
бачиш, порожнiй. Подумаймо, де могло подiтися золото. Воно могло
висипаться, коли капшук летiв, тодi зiбрати його безнадiйна рiч, хiба що -
дочекатися лiта, зняти отут з поверхнi усю землю й промити її. Мiркуй, яку
велику площу треба охопити. Та могло бути й iнакше: капшук, не витрушуючи
з себе золота, повис у вiтах. Але зараз вiн порожнiй - де ж з нього пiсок?
Бродяга обережно помацав капшук, не знiмаючи. Йому на долоню випало
кiлька золотих пiщинок.
- Капшук прогнив, -зауважив стурбовано. Вiн замислився. Потiм витяг з
пiхов великого ножа, обережно пiдвiв його пiд капшук лезом униз i тихо
розтулив пальцi. Нiж упав простiсiнько в снiг i застряв у землi.
Компаньйони почули виразний звук, нiби лезо ножа потрапило у металеву
тирсу. Золото було там. Одгорнути снiг i зiбрати пiсок - не тяжка справа.
Пiску вийшло кiлька фунтiв, i очi в обох стали горiти жадобою, цього
почуття нiяк не щастило заховати або хоч замаскувати чимсь iншим. Так
розпочався третiй день їхнього перебування на Золотому Ручаї: вони стали
на ступiнь багатства.
- Вертаємось? - були першi слова бродяги, коли вони знову посiдали до
вогню. Запитання здалося зайвим, бо новонабуте золото тягло вже до таких
мiсць, де воно могло б цiнуватися.
Розподiливши його рiвно надвоє, вони вирушили в путь.
Вони йшли в супроводi Золотого Ручая. Попереду - бродяга, що вибирав
стежку, за нам - Ничипiр. Цей перший день дороги був величним видовищем.
Навкруги лежала по снiгу безмежна, довершена тиша. Щось праiсторичне
складалося з контурiв гiрських похилостей, з горбатого чагарника на горбах
узвишшiв. Iшлося легко. Капiталiсти, котрим було день вiку, вираховували
золото, що його дасть iще Золотий Ручай. Головне - заховати вiд усiх шлях
до нього. Одразу було забуто минулi злиднi: компаньйони виросли навiть
самi перед собою. Багатство вони уявляли досить ефемерно - воно в першу
чергу дасть їм володiти людьми. Для iстот фiзичного розвитку ця влада є
основна мiрка багатства. Навiть власний комфорт, безтурботне життя так не
приваблюють їх. Люди їм пiдкоряються з любов'ю, пiдуть за ними скрiзь, як
за пророками, доки золото сипатиметься з рук. Це влада особлива, вона не
похожа на владу, що примушує коритися загрозою смертi раптової або
повiльного жахливого животiння.
Ничипiр пригадав, що вiн моряк. Усю долину, де тiк ручай, вiн виповнив
зеленою водою океану. Вона хвилювалася над ним i його супутником серед
бiлих снiгових берегiв. Далеко на обрiї, де блищав нестерпуче снiг i
коливалася нiби пара над вiйстям долини, вiн угадував срiбно-бiлий
рухливий штиль. Над _ними на водi похитувався красунь парусник. Ничипiр
яскраво побачив знизу кiль i кермо його. Паруси повисли без вiтру, на ютi
сидить хазяїн i розподiляє усiм вино. Сонна вахта тиняється по кормi -
усiх розморив сонячний задушливий штиль мiж двома берегами. Як приємно
сидiти там, попиваючи вино! Раптом Ничипiр бачить самого себе в ролi
хазяїна. "Пiдтягни клiвер-шкот! - кричить вiн лiнькувато. - Iдоли
чортовi!" Нi, вiн не скаже "чортовi", бо на паруснику не можна цього в
морi говорити. Так категорично заборонено, як свистiти або непристойно
лаятись, - одне й друге насилає на посуду вiтри незрозумiлого напрямку,
негоду й шторм. "Хлопцi, спiваймо!" - каже Ничипiр i пiдспiвує за
мастаками-хлопцями.
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз _нами далекi моря!
Але iнша картина постає з цiєї пiснi. Безконечна валка пiдвiд на
степовiй дорозi. Друг-кiннотник, партизанський братчик виводить довгу
конечну ноту. Вона пливе в прозорому повiтрi слiдом. День спечний, день
пекучий. На обрiї маячать вершники чи сояшники. Не сонце, а надiя горить у
небi над степом батькiвщини.
- Не захворiти б нам, - сказав раптом бродяга, i його слова донеслися,
нiби з темноти, розбиваючи видiння. Вiн зупинився на хвилину, дiстав флягу
i ковтнув з неї двiчi. Ничипiр зробив це й собi. Спирт обпiк губи й
посунувся по горлянцi до шлунка. Очi в обох були червонi вiд безнастанного
блиску снiгу.
- Менi верзеться увесь час якесь чортовиння, - пожалiвся бродяга, -
коли б окуляри на очi, бо нiкуди не втечеш вiд цього каторжного промiння,
вiд сонця й снiгу.
Обох наче лихоманило. Але зупинятися в таких випадках не
рекомендується. Тайга не прощає зупинки. Мертва сама, непорушна й
безконечна, вона жене людину по своїх просторах, не даючи їй дозволу
одпочити. Бiль i втому, нудьгу й лихоманку треба душити в собi цим
безупинним рухом. Припиняють його лише тодi, коли хотять умерти. Тодi,
коли воля до життя рветься на шматки, як перегнила нитка.
На нiч вибрали неглибокий затишок пiд берегом i розпалили перед ним
багаття. Бродяга зняв iз себе всю одежу, витерся спиртом i захропiв у
своєму мiшку до спання. Ничипiр проробив це ж i собi, але сон тiкав од
нього, як звiр од вершника. Тiло все трусилося. В головi двигтiло так, що
очi нiби вилазили з зiниць. У затишку було вогко. Ничипоровi здалося, що
вiн умирає. Серце калатало в грудях нiби з останнiх сил. I непомiтно
оволодiв ним сон. Обоє були до краю стомленi, жоден не думав про золото,
котре лежало в їхнiх сумках. Лихоманка трусила до свiтання. Ранком
компаньйони встали з важкими головами й неслухняними ногами. Поїли,
напилися чаю й знову рушили далi Не можна було засиджуватися, доки не
вийшла з тiла чудна хвороба. Все напруження волi йшло тiльки на те, щоб
тримати себе просто й рухати ногами. Так почався другий день життя
капiталiстiв.
Цього дня була сутiнь, сонце не пробивалося крiзь темнi, кошлатi,
снiговi хмари, iшов дрiбний снiг iз вiтром. Коли його трохи нападало,
вiтер почав мести по пiдмерзлому верху первопаду. Спершу це були нiби
жарти - снiг забiгав наперед, мов сковзаючись по гладенькому склi, потiм
вiн почав вихритись, зриватися догори, метелитись у повiтрi, знову падати
i знову пiдноситися. Хуги ще не було, але почувалися вже всi ознаки її
наближення. Бродяга поспiшав до рiки, в котру тiк ручай. На його думку,
там були мiсця, де можна пересидiти негоду, i пiд берегами - ледве помiтнi
вузькi стежки, що їх не заносило снiгом. Отже компаньйони не барилися.
Вони не ставали навiть на обiд. На пiвночi купчилися цiлi башти й фортецi
з хмар, там завмерли, наче хвилi бавовняного моря, перед тим, як затопити
землю. Вiтер мiцнiшав i дмухав нападами. Бродяга за непомiтними ознаками
вирахував, коли почнеться справжнє пекло. До того часу треба було дiйти
рiки. Компаньйони майже бiгли. Забулася недавня лихоманка: життя
поставлено пiд загрозу! Десь з глибини мозку випливло бажання жити. Це
почуття спочатку тiльки жеврiло, але з кожним сильнiшим подувом вiтру воно
спалахувало, як пожежа. Нарештi бродяга перебiг на лiвий берег ручая i
став дертися нагору по слизькому снiгу. Моментами, коли вiтер нiби
затухав, чувся гомiн рiки, що ще не замерзла. Бродяга шукав печери,
страшно кленучи життя, - вiтер i снiг слiпили йому очi.
- У нас є ще пiвгодини, - кричав вiн, - щоб iзнайти затишок i нарубати
палива, бо хуга нас триматиме кiлька днiв. Це йде найстарша вiдьма тайги.
Нарештi вiн i знайшов щось подiбне до печери. Компаньйони поздiймали з
себе всi речi та зброю i кинули туди. Самi ж стали готуватися до хуги.
Знайти затишок - було лише половиною дiла. Найважливiше починалося тiльки
тепер. Снiг закружляв з подвiйною силою. Серед його пелюсткiв було темно,
як у лiсi. Найстарша вiдьма тайги наблизилась долиною, де тiк ручай, аж до
самої рiки. Тонкий свист у вiтах дерев голоснiшав i ширився. Незабаром все
свистiло навкруги, хугало, скавучало, i лiпив снiг. Бродяга встиг iзрубати
кiлька молодих сосен. Разом iз Ничипором вiн приволiк їх до печери i
заклав ними вiйстя її. Доки компаньйони приволокли ще дерев для багаття,
печеру замело зовсiм. Ничипiр пролiз досередини i став порядкувати там, а
бродяга стояв на входi, обнесений снiгом, i розмахував блискучою сокирою.
Вiн нiби змагався з хугою, рубаючи ворога гострою крицею. За кожним ударом
опадали вiти з сосни, i Ничипiр утягав їх до печери. Швидко всю печеру
було закладено пахучими вiтами. Надворi вже розходилося справжнє пекло.
Але бродяга не кинув працювати, знаючи, що головнi сили ще йдуть позаду.
Тiльки обрубавши останню деревину, залiз вiн до печери i повтягував
стовбури за собою. Тих, що не влазили, вiн на порозi перерубував. Ничипiр
мовчки слiдкував за цим божевiльним вибухом енергiї. Бродяга роздмухував
вогонь, їдкий дим полiз у вiчi. Потiм цей дим iзнайшов вихiд, бо вогонь
розкладено було на порозi. При свiтлi компаньйони роздивилися печеру; вона
мала розмiри подвiйного лiжка, а стеля її пiдносилася на половину
людського зросту. Сокира пiшла знову в дiло: бродяга дав її Ничипоровi -
поширити житло. Цей вирубав попiд стiнами закапелки для спання. Землею
обiклали багаття, з вiтiв сосни поробили постелi, заплели сосною вiйстя
печери, теплий дим пробував текти вгору крiзь вiти й снiг, та там його
забивав вiтер, дим виїдав очi, не даючи тепла. Потроху розгорiлась ватра,
можна було зiгрiти води з снiгу. Надворi аж тепер розпочалося щось
справжнє. Не вiрилось, що ще позавчора була самiтна осiнь. Це прийшла
володарка тайги, її одвiчна господиня, люта зимова хуга.
- Зима, - сказав бродяга, зiгрiваючи руки на вогнi. Вiн став цiлком
байдужий до всього на свiтi. Тепер, коли минула небезпека, вiн умiв
одпочити. Нiби й не сидiли вони самi на березi рiки, в заметенiй снiгом
печерi, а навкруги за тисячi кiлометрiв не було безлюдно i не вила й
гримiла всевладне найстарша вiдьма тайги.
Компаньйони прокинулися вiд холоду. Ватра погасла. У печерi було темно,
i їдкий дим блукав нею. Надворi голосила хуга - вона за нiч набрала ще
сили та завзяття. Бродяга став роздмухувати вогонь i грiти воду.
- Я тобi скажу, - почав вiн, - як баби нашого брата iз свiту зводять. Я
тодi жив у "Непомiтному". Була нас артiль - чоловiка десять. А в артiлi -
баба. Ще коли _ми рушали з Хабаровського, вона пристала до нас за
куховарку. За мiсяць її i впiзнати не можна було - з дохлої кiшки стала
зовсiм павою. Ми зранку йшли на нашу заявку - золото глибоко тодi залягало
- i до обiду сидiли пiд землею, довбаючи породу. Звичайна баддя витягала
пiсок на поверхню, там же ми його й мили. У обiди ми йшли до нашої
землянки, де чекав обiд. Баба виходила з комiрчини, що її ми для неї
одгородили, i усмiхалася нам усiм. Тiльки цим ми й трималися, бо з золотом
нам зовсiм не щастило. Ми не намивали його й на харчi. Баба ця поставила
на нас ставку - нас було десятеро - сильних, здорових, як повнолiтнi дуби.
I ставку вона виграла, бо ми доти напували старателiв спиртом, доки
знайшовся з-помiж них один, що знав кращi мiсця. Пiд п'яну руч вiн
розповiв за те мiсце, що зветься тепер "Веселий". Спочатку ми вiдправили
туди наших розвiдникiв, а потiм i самi зникли гуртом з людських очей, щоб
опинитися там, доки держава про те мiсце ще не пронюхала. Ми потрапили на
дурне золото. Тодi баба стала жити з нами усiма. На кожну нiч вона
вибирала собi дружка. Решта нас - корчилося на койках, i оселилася мiж нас
тодi чорна нудьга. Ми платили за жiночi пестощi золотим пiском. Вона його
зiбрала стiльки, що могла б утопитися, повiсивши собi на шию. Це був
божевiльний час. Золото ми брали просто руками i знахабнiли без мiри.
Почали щодня пити спирт. Все це зробила баба. Пiшли сварки, бо нiч у
комiрчинi була вищим за все, що ми досi знали. Твоя Наталка нагадала менi
її гарячими руками й iншим. Можеш тепер судити, чому я згодився вести тебе
на Золотий Ручай. Навiть зараз я живу нею...
Раптом вiд Ничипора пролунав пострiл. В останнiй момент стримавши себе,
Ничипiр встиг шарпнути револьвер догори. Бродяга зiщулився i схватився за
свiй.
- Необережно вистрелив, - пробурчав Ничипiр i взявся за пояс, де було
золото. Воно його запекло, мов вогнем.
Бродяга оповiдав далi, хуга гримiла так, мов у неї були пiдземнi труби.
Та швидко вiн помiтив, що Ничипiр не слухає. Байдужий свист линув iз
кутка, де лежав Ничипiр Запах спирту повiяв на бродягу.
- Ти, продажна твоя шкура, - закричав раптом Ничипiр, - кому це ти
розповiдаєш, кров проклята? Я своєю рукою стрiляв бiйцiв, стрiляв гадiв, я
перемiг сто тисяч ворогiв! Вона душить мене - ваша вошива, обскубана
тайга! Стiй, я вийду на неї з револьвером, з бойовим револьвером командира
армiї! Ви менi заплювали душу, проклятi варнаки! Стiй, собако, я тебе
шльопну!
Ничипiр з револьвером у руках вискочив з печери, пробивши собою замет
снiгу, i став стрiляти в повiтря. Снiг був йому по пояс. Вистрiлявши
патрони з револьвера, Ничипiр спробував бiгти, посковзнувся й упав. З
печери виглянув бродяга. Над Ничипором лютував снiг. Вiн засипав його з
головою, спiваючи панахиду. Бродяга перечекав iще, пригадуючи - скiльки
разiв вистрiлив його компаньйон, вiн не хотiв потрапити пiд кулю. Ничипiр
борсався в снiгу, нiби в агонiї. Тодi бродяга вийшов у завiрюху i
наблизився до Ничипора. Вiн узяв його попiд руки й поволiк до печери.
Ничипiр очуняв лише вночi. Товариш порався бiля вогню, у печерi було
тепло й затишно. На ранок вони рушили в путь далi.
У караванi йшло четверо: Остюк, побратим його й двоє тунгусiв, котрi
вели пару малих та волохатих забайкальських коней з вантажем. Караван мав
напрямок на пiвдень.
- Дивись, - промовив тихо Остюк, - вiн пiсля операцiї загубив зовсiм
голос, - дивись, он побiгли вовчi слiди.
У тайзi це вважалось за цiкаву новину. Особливо пiсля недавньої хуги,
коли звiр позалазив у нори. Слiди були свiжi, i вовк увесь час бiг, не
звертаючи вбiк. Тунгус вiв караван по цих слiдах.
- Вовк не поспiшає, наче це вiн вийшов на прогулянку, - прочитав на
слiдовi побратим, - наче на прогулянку вийшов.
- Цiкаво, - обiзвався Остюк.
- Справдi. Я на цьому дещо розумiюся. Я був бойскаутом, а ти ж знаєш,
що бойскаути по бiльшостi вивчають рiзнi слiди. У хлопцiв розвивають тонку
спостережливiсть, умiння помiтити непомiтне i зробити висновки з
мiзерного. В армiї я через це був першим розвiдником, я гуляв у ворога, як
у себе вдома.
- Ти i в Парижi гуляв, як у себе вдома, - засмiявся Остюк.
- Так от, - нiби не почув побратим, - отакий слiд менi розповiдає
багато. Я бачу, що слiд iде рiвномiрно, вовк ступає на повну лапу, часом
вiн сiдає на хвилинку, нiби дослухається до чогось, потiм -знову тюпає
помалу, вiн наче не голодний, але я бачу, що вiн худий i не вгодований
вовк. Лапи у нього великi, це дорослий звiр, а грузне вiн на снiгу, як
вовченя. Звiдси я роблю висновок, що вiн худий. Бiжить вiн рiвно, це - не
слiд полювання, коли треба петлювати, обходячи здобич. Слiд недавнiй -
вовк пробiг не бiльше як шiсть годин тому. Завдання - може, вiн теж бiжить
до "Веселого"? Дивно, що вiн вибрав шлях, яким ходять люди.
- "Веселий", - ковтаючи склади, сказав тунгус, - сонце вниз, "Веселий".
Вiн хотiв сказати, що увечерi доведе до "Веселого" Деякий час iшли
мовчки. Остюк безмiрно мучився, загубивши навiки голос. Прекраснi пiснi
поставали в його пам'ятi, безлiч мелодiй звучало у вусi, тiльки вже не
спiвати йому їх до смертi. Нi за чим Остюк не тужив у життi, але зараз
його охопила майже туга. Вiн заспiвав про чумака, що з батiжком у руках
доганяє долю. Потiм вiн виводив про Морозенка. Далi почав:
Ой три шляхи широкiї докупи зiйшлися.
На чужину з України брати розiйшлися!
Ще багато пiсень проспiвав Остюк, iдучи за побратимом. Цей звик уже до
шепотiння Остюкового, а тунгуси подумали, що Остюк молиться. Так кiнчилася
слава першого партизанського спiвака.
Вовчий слiд не переривався. До нього з правого боку долучився ще один.
Люди йшли по слiдах, як мисливцi. Тунгуси сказали один одному щось iз
цього приводу, i знову посувалися в мовчанцi.
- Проклятий край, - прошепотiв Остюк, кинувши спiвати, - пiсля нашого
сонця й багатства сюди тiльки вмирати їздити. Коли вже колонiзувати його,
то посилати таких, котрих не жалко, або - що звикли не роздягатися все
життя.
- Хiба того, що _ми добули, не досить для притягнення сюди робочих рук
i вiдважних сердець? Ми дослiдили тiльки одну долину, а вже маємо що
показати колонiзацiйнiй управi. Одне золото дасть можливiсть жити тут
людям, я не кажу про мисливство, скотарство. А скiльки таких долин тут є!
- Ти iнженер, - хотiв закричати Остюк, ще не звикнувши до того, що у
нього немає голосу, - але ти на хвилину будь людиною. Ти знайшов там
своїми iнструментами наявнiсть золота й iнших металiв, але людинi треба ще
теплої години й сонця, до котрого вона звикла. Нащо тодi жити, коли дiти
твої не бачать сонця, жiнка твоя не ходить босими ногами по теплiй землi,
сам ти здобуваєш золото або пiдеш на полювання, i нiколи не знаєш, як
родить земля, нiколи не почуваєш того, що ти живеш, що ти краплину радостi
знаходиш на землi?
Побратим засмiявся. Пiсля Остюка здавалося, що вiн кричить, -так його
голос лунав над снiгом.
- Тебе вже нiщо, певно, не одiрве од землi, маршале. Лондонськi
робiтники теж не бачать сонця, робiтники на шахтах нiколи не вiдчувають,
як цвiте земля, не знають, що таке - прозоре, чисте повiтря: коли вони
працюють удень, то сплять уночi, коли вони вночi довбають землю - день
їхнiй забирає сон. Проте вони знають, що живуть. Їм вiдомо, що є iнша
мета, крiм особистої, є майбутнє, ради якого вони працюють.
- Це безглуздя, - перебив Остюк, - на планетi, що кружляє помiж усiх
небезпек якоїсь чорної безоднi, смiшно будувати майбутнє. Що воно значить,
коли я увесь час почуваю, як тремтить пiдо мною земля, коли я знаю, що
пiсля мене нiчого не iснуватиме на свiтi?
- Нащо ж тобi тодi думати за дiтей, котрим не буде сонця?
Остюк зупинився, шукаючи вiдповiдi.
- Так завше поводяться люди, - говорив побратим, - котрi вперше
покуштують книжок, i їм здається, що їхнiй мозок - уже цiлком завершене
приладдя. Є свiтовий закон про еволюцiю роду, про щось вище за наше
розумiння, що змушує людину жити i давати життя iншим подiбним. Хай вимре
зараз усе живе на землi, але через мiльйони рокiв усе знову буде таким,
_яким воно є. Людина й вигадує собi все, щоб не збожеволiти. Ранiш релiгiя
хотiла заборонити знання. Вiра хотiла керувати землею.
- Менi страшно, - сказав Остюк, уперше вживши цього слова. У головi в
нього завихрилося безлiч думок, що на них не знаходилось вiдповiдi. Межу,
за якою починається божевiлля, стало яскраво видно. Панiчний, божевiльний
ляк прийшов до Остюка. Вiн iзгадав своїх партизанiв, котрих заставала
смерть у повнiй силi, з ясним розумом. Предки прийшли йому на пам'ять i,
глузуючи, подивились на нього з ешафотiв. "Дiло роби на землi, - сказали
вони хором, - для дiла ти живеш, а не для божевiлля". Остюк подумав, що
божевiлля є розум живої людини, став розбиратися в тому, як божевiльний