стрiлянина, на котру вже вiдповiдали французькi гармати i бомбомети i
котра все розросталася й голоснiшала.
- Вони не дурнi, - сказав грек, - вони здорово зруйнують наш тил. До
цих ми приїхали миритися, а тi, що прийшли зi степу, не знають про мир i
лiзуть битися. _I, звичайно, їх буде розтрощено.
- Тiльки б цi в Успенiвцi не зрозумiли подовше, в чiм справа, i
дотримали б миру, доки там розiб'ють того мужика, - процiдив зi злiстю
полковник.
- Надiя мала, - почулося вiд капiтана, котрий увесь час прислухався до
стрiлянини, -слухайте, вже трiщить лiвий фланг. З правого - теж чути
поодинокi пострiли.
Стiйте, тут у них має бути кiннота - рiвнина, бачте, гарна. I рубатися
вони вмiють.
- Дивiться, - майже закричав грек, заглядаючи у вiкно, - он її видко,
прокляту кiнноту! Вона пересувається поза горбами, як великий полоз, вона
чекає, щоб останньої хвилини добити й розiгнати знеможену пiхоту
Капiтан нахилився над столом. Професiйна звичка до своєї справи
примусила його забути, хто саме б'ється. Капiтан бачив абстрактнi
вiйськовi одиницi, що в руках досвiдчених майстрiв вiйни рухалися по полю.
Союзний табiр здався йому островом серед штормових хвиль. Успенiвка
розпочала гарматну пiдготовку. У долинi рокотали вже й кулемети. Олiвець
капiтана обкреслив повне коло навкруги союзного табору. Парламентерiв
охопив жах. Партизани вмiло пiдготувалися й ставали до останньої гри. Поки
що гупали гармати. З флангу i з тилу ревли на союзникiв їхнi сталевi
горлянки. На лiвому фланзi причаїлася пiхота, розташувавшися до атаки.
Правий фланг охороняв Остюк - перший кiннотник. На його долю випав
останнiй удар, i Остюк мав надiю виконати його в кiнному ладу. День iшов
до кiнця. За годину сонце вже висiло над самим обрiєм. Ущухли гармати,
настала шалена тиша перед атакою. Парламентери нiби бачили, як перебiгають
поодинокi стрiльцi i займають свої мiсця. З тилу давно вже напосiдають
божевiльнi селяни, що не розумiють жаху смертi i солодкостi життя. Вони
лягають купами перед цiвками кулеметiв. З фронту - вийшов у долину
успенiвський гарнiзон. З лiвого флангу починає атаку пiхота. Є лише один
вихiд для союзного вiйська, але й там чекають на нього клинки Остюка.
Сонце заходить серед тисяч смертей. Останнi подихи тисяч людей холонуть,
вийшовши на осiннє холодне небо. Парламентери бачать у вiкно, як з
останнiми променями сонця йде до бою кiннота. Це безум, бо половина її
загине, не дiйшовши до ворога. Полковник i два капiтани вiдчувають страх з
такої самопожертви, з такого щедрого офiрування. Нiби й краю немає
людським iстотам, що так вiддано мчать до бою. Надворi темнiшає.
Парламентери сидять iще зо три години, дослухаючись до кожного звуку.
Потроху потухає бiй. Десь iде мовчазна розправа. На кiнець четвертої
години чекання до парламентерiв зайшов Шахай. Вiн так i зайшов з
револьвером у руцi, як тримав його увесь час, керуючи боєм. Iз зусиллям
розiгнув вiн пальцi i поклав на стiл порожнього револьвера.
- Вибачте, що довелося трохи почекати, - ми саме пiдписували деякi
пункти попередньої угоди, - сказав Шахай так, нiби у нього зовсiм пропав
голос.
- Якi результати бою? - запитав полковник, i грек повторив цi слова
руською мовою Шахаєвi.
- Полонених ми не брали, бо не вмiємо їх стерегти, а так: хто лiг, хто
побiг, хто потягом поїхав.
- Ви порушили закон бiлого прапора, - закричав капiтан, i грек став,
хвилюючись, перекладати, - ми ще повернемось i вогнем пройдемо по вашiй
країнi. Ви ще пожалкуєте, що затримали парламентерiв, а самi зробили
ганебне дiло.
- Ми готовi вас вислухати, - одповiв шепотом Шахай, - кажiть, що ви
хочете нам запропонувати.
Голос Шахая був хрипкий i натомлений, але почувалося, що говорить
переможець. Якi вимоги можна ставити до переможця, коли кожен м'яз його
кричить -"горе переможеним"? Все те, з чим парламентери приїхали, далеко
одкинув останнiй бiй.
- Ми просимо, - вимовив полковник, - ми просимо вiдпустити нас до
своїх. I коли ви виграли бiй, - дати нам можливiсть вiдiйти до моря, сiсти
на пароплави i вiдплисти додому. Двох тижнiв нам досить.
- Я не дам вам i години, - усмiхнувся Шахай, - завтра вранцi ми будемо
бiля моря i заберемо все, що не буде на кораблях до того часу Вас трьох я
вiдпущу трохи згодом, коли можна буде вжити заходiв до вашої охорони, доки
ви доїдете до своїх. Ви матимете зараз можливiсть побачити моїх маршалiв.
Я дав наказа не переслiдувати вашу армiю, i командири мої швидко будуть
тут.
До вагона зайшов Марченко в розiдранiй матроськiй сорочцi. Очi його
горiли, як у вовка, червонi повiки набрякли. Вiн нiс у руках прекрасну
французьку офiцерську куртку. Не соромлячись присутнiх, Марченко скинув
сорочку i надяг куртку, що ледве зi йшлася на широких його грудях.
- Це зайшов маршал Бернадот, - сказав Шахай, - вiн поки що не князь
Понтекорво i не кронпринц Швецiї, але вiн має всi данi для цього. Вiн -
син новоспаського корчмаря, як Мюрат. Рано пiшов до флоту, переплив два
океани й кiлька морiв. Надто любить жiнок i славу. Для цього живе i хоче
бути першим. Сьогоднi вiн командував Успенiвкою i сам водив в атаку полки.
Ви могли вiдчути, як вiн бився. Це його шабля била вас з фронту.
Марченко дрiмав, знесилений боєм. Вiн не слухав Шахая, у грудях його
клекотiв сон.
- Це ось заходить маршал Остюк, - сказав Шахай, коли в дверях з'явилась
постать Остюка з перев'язаною лiвою рукою. Марченко розплющив очi i
подивився на Остюка. Кiннотник дзенькнув острогами i привiтався з
офiцерами. Вiн ледве рухав ногами - його вимучило сiдло.
- Хазяїне, - Остюк сiв поруч Марченка, - попоруба-ла моя шабля лiвий
фланг. Коли б не твiй наказ, - ми б гнали їх аж до моря. Скiльки коней
наловили ми в темрявi, а вiслюкiв розiгнали геть по степу!
- Остюк- син селянина i вже сiм рокiв не скидає вiйськової одежi. Це
його кiннота на лiвому фланзi сiяла панiку. Шабля у нього - маленька
кубаночка, чорнява спiвуха. Плачено за неї табунами коней i сотнями голiв.
I ще нiколи вона не пощербилася.
- Зараз зайде маршал Галат, - продовжував Шахай пiсля паузи, - раджу
вам поглянути на цього юнака. Вiн пробився з панцерниками крiзь ваш фронт,
i це вiн налетiв з тилу - нестримний та безжальний. Пригадайте генерала
вашої революцiї Лазаря Гош, що помер 29 лiт вiку. Вiн дорiвнювався лише
Наполеону вiйськовим генiєм. Це - Галат - син робiтника, сам робiтник, що
приїхав у Новоспаське до своєї тiтки i залишився у нас жити i пiсля
революцiї.
Дверi широко розчинилися, щоб пропустити Галата. Вiн сповiстив Шахая,
що Виривайли хотять йому щось сказати i просять вийти надвiр.
- Хай зайдуть сюди.
- Вони несуть голову свого брата Петра i рубають усiх полонених, котрi
трапляються їм по дорозi.
Шахай зблiд, як блiднуть пiд час гнiву. Марченко устав з мiсця i вийшов
з вагона.
- Хай зайдуть сюди, - повторив Шахай. Галат нехотя пiшов до дверей i
гукнув на когось у темряву. Зайшло троє Виривайлiв. Семен нiс чорну голову
Петра. Похмура велич братньої жалоби затрусила увесь вагон. Французи
зiщулилися, коли Семен поклав голову на стiл i почав плакати перед Шахаєм,
б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра нiби спала. Вiчна усмiшка лежала
на устах її.
- Братику наш рiдний, - стогнав Семен, - та чим тебе поминати,
згадувати? Чи кров'ю, чи пiснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе,
ось сидять твої ворiженьки, - глянь на них, братику, упийся їхнiми
благаннями, бо я їх зараз рiзатиму...
Шахай пiдiйшов до Семена i поклав йому руку на плече.
- Скiльки ви людей уже втратили, хлопцi?
Од дверей вийшов вперед Панько, несучи оберемок шабель.
- Не сиди, небоже, то й бог допоможе, - сказав Панько i поклав шаблi на
стiл поруч мертвої голови. - Чуже горе - за ласощi, а своє - за хрiн.
Свiчки поїли, а самi очима свiтимо.
- Це все французькi полки, - пояснив Iван, - кожна шабля - полковник.
Погуляли _ми сьогоднi, батьку. Дозволь тепер братовi честь i зробити i
достойно поховати.
- Несiть його, хлопцi, на гору. Там буде яма для всiх наших братiв. I
зверху покладемо голову Петра. I насиплемо високу могилу.
Виривайли вийшли. Пiсля них залишився легкий трупний запах.
Парламентери, приголомшенi й наляканi, вiдчували, що вони божеволiють.
Пiвгодини в купе була мертва тиша. Галат i Остюк спали, хропучи ввi снi.
Шахай раптом устав на ноги i запропонував французам вiдправити їх до
своїх. На рейках знайшли дрезину, сiли, i Шахай проїхав з парламентерами
усi небезпечнi мiсця. Попрощавшися, Шахай на своєму Сiрому повернувся до
станцiї. Йому прийшло на думку, що треба сповiстити столицю i люднiсть
Радянської республiки про свою перемогу. Телеграфiста вiн застав бiля
апарата. Поруч лежала чернетка телеграми, пiдписана Марченком. "Розбив
французiв пiд Успенiвкою, - писав Марченко. - Шахая забито в бою.
Марченко".
- Телеграму цю вже послано?
- Послано.
- На яку адресу?
- Новоспаське. Наталцi Шахаєвiй.
Шахай здивувався i дивувався досить довго, складаючи нову телеграму
дружинi, що спростовувала Марченковi вiдомостi.
Велике портове мiсто бринiло вiд юрби. На рейдi ще ворушилися
перевантаженi пароплави, крейсери й мiноноски, деякi з них ще зрiдка
стрiляли на мiсто, в котрому вже хазяйнувала партизанська армiя. Вона
збiльшилася неймовiрно пiсля перемоги пiд Успенiвкою. Оркестри гримiли на
вулицях - це був той же марш iз "Кармен". На балкон готелю вийшла група
командирiв, їх зустрiли пронизливими криками й вiтальним свистом. Мав
говорити голова мiсцевого запiлля.
- Не треба! Шахая! - кричала юрба.
Тодi вийшов наперед Шахай.
- Не треба! Шахая!
Ничипiр Марченко проштовхався наперед i став, заклавши руку за лацкан
французької куртки.
- Я був отаман Шахай! - хрипко й гаркаво кинув вiн. Кiлька хвилин йому
не давала говорити людська пристрасть. Вiн пiднiс руку догори, i все
вщухло.
- Я перемiг переможцiв свiту! Європа першого сорту сiла на кораблi i
пливе вiд наших берегiв! Європа другого сорту переходить у цю хвилину
кордон, i моя славна кавалерiя на чолi з маршалом Остюком-топить їх у
рiцi!
Через рiчку понтонами вiдходили розбитi французькi й грецькi полки.
Кiннота Остюка напосiдала без перерви. Ар'єргард ворога вiдстрiлювався з
кулеметiв, боронячи переправи. Дорогами валялося майно, розкидане в
панiцi. Осiдланi конi бiгали по степу. Прекрасний осiннiй день погасав, як
дзвiн. Остюк зi своїм штабом розташувався на горбi i пив з фляги вино.
Рештки французiв перейшли рiку. Ар'єргард iще охороняв понтони, i
кiннотникам не хотiлося злазити з коней, щоб урукопаш схватитися з
ар'єргардом.
Несподiвано збоку - за кiлометр вiд Остюка - з'явилася група французiв,
котра запiзнилася до переправи, їх було близько шiстдесяти. Вони йшли,
рiдко розсипавшись по полю, маючи на флангах по кулемету, йшли - гвинтiвки
на ремiнь, їхнiй швидкий марш та спокiйна витриманiсть розсмiшили Остюка.
Вiн кивнув пальцем на них сотенному Василишину.
- Вiзьми їх, Васько.
Василишин помчав до сотнi, заспiвав бiля неї команду i повiв сотню за
собою на жменьку французiв. Василишин знав, що треба спiшити людей для
такої атаки, але йому перешкодила самовпевненiсть переможця. Французи
пiдпустили сотню близько, обернулися, лягли i так зустрiли кiннотникiв, що
Остюк аж почервонiв, дивлячись, як розлетiлася сотня на скалки вiд
французької дружної вiдсiчi
- Вiзьми їх полком, - сказав сердитий Остюк другому братовi Василишину.
Другий брат, ще бiльш самовпевнений, повiв полк нiби на парад. Нiкчемна
купка французiв знову лягла i достойно зустрiла полк. Заторохтiли з
флангiв кулемети. Полк зупинився, розбився на двi половини i став тiкати в
степ. До Остюка пiдскочили розлютованi командири iнших полкiв, але Остюк
наказав грати одбiй. Сурмач просурмив одбiй.
- Хай iдуть, - були слова Остюка, - ну де ти вiзьмеш iще такого
славного ворога!
Вiн осмiхнувся, i його обличчя стало прекрасним, як поломiнь.
ТРЕТЯ ПIСНЯ
Голос:
Приходь i здалеку, одчай труби,
Великої вiйськової тривоги!
Летiть, летiть весняної доби
Земля i кiнь, списи i корогови!
О вiтре мандрiв, весну розвiвай,
Пiдкинь до неба пил полкiв кiнноти!
Земля лежить - щасливий, теплий край,
I коливаються її висоти.
Встає туманна путь i день оман,
Весна народжується пiд копитом.
У неймовiрний синiй Ханаан
Iдуть полки за Марченком забитим.
Червоний прапор батарей, бригад
На рани їхнi ляже, як товариш,
I партизанський бойовий фрегат
Поставить марс, i брам, i бом-брам-парус!
Весна, як струмiнь, з безвiстi тече,
Як пострiли, бiжать пiсень повтори...
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,
Як ост i норд, як вест i зюйд на морi!
Кiнь затримався на кручi тiльки мить. Потiм вiн химерно затрiпотiв,
летячи плавко вниз, i за ним водоспадом сипалась у воду земля, що її збило
кiнське копито.
Уже зникаючи з конем пiд водою, вiн бачив, як оглянулося все його
вiйсько, що їхало мостом. Механiчно сповз iз сiдла й поплив бiля морди
Сiрого, тримаючись за гриву й допомагаючи рукою плисти. Кiнь лагiдно косив
оком на хазяїна, на кучеряву голову, що її вiн любив бiльше за себе. Сiрий
був розумний кiнь i ввесь свiй розум вiддавав кучерявiй головi. Так пливли
вони через рiку.
Це був вiрний хiд. Шахаїв парубоцький хист затуманив серця партизан.
Давня забута юнiсть i нерозважнiсть пролетiли раптом. Тiльки почуття
тремтiли у всiх i любов до плавця.
- Ех, i душа доброй конь!.. - спiвали тихо партизани, пiднявшися на
стременах.
Весна розкрила свої крила. Вона летiла вниз - на маснi поля, затуляючи
рукою лице. Золотими стрiлами радостi бовванiли далекi могили. Щось
невловиме лiтало в повiтрi, пахучiше за чебрець, терпке, як молоде вино.
Вже й ноги останнього коня процокали через мiсток, поважно пробiгла
остання гармата за восьмериком коней, i за нею стомлений гарматник
поспiшав, ламаючи вербових бруньок собi на шапку. Закурена пилом пiхтура
проїхала пiдводами, бовтаючи занiмiлими ногами i мрiючи. Вже й пил почав
сiдати урочисто.
Тодi зодягнув Шахай мокру одiж. Голi груди обвiяв вiтер ще раз. Заiржав
тихо Сiрий, оглядаючися назад. Шахай сiв на коня легко й весело, i копита
дрiбно били дорогу - розлогу й суху. Там, де за балкою оживав i зеленiв
падалишнiй хлiб, вiн наздогнав своїх.
За кавалерiєю їхала тачанка, правив блискучий Макар, на тачанцi сидiла
жiнка з дитиною. Це була єдина жiнка загону. Сiрий зменшив свiй бiг i
пiшов пiдтюпцем. Макар глянув назад через плече.
- Батьку, - сказав, - ще не обiди?
- Якi в рейдi можуть бути обiди? Шахай подивився поперед себе на тiнь.
Сiрий перемiнив ногу. Дитина, що спала на руках матерi, розплющила соннi
очi й зараз же знову заснула: її вколисав прекрасний день i звичний степ
iз Сiрим та батьком.
Далi їхали мовчки. Кiннотники далеко спереду доспiвували десяту пiсню,
яку виводив маршал Остюк. Це була пiсня про чумака, що з батiжком доганяє
долю. Вiтер розносить степом горе чумацької душi. Через те, що вiтер
малий, чи, може, через те, що обрiї розходились далi й далi, пiсня пливла
за кiннотниками.
Гарматники трусились на ящиках. Комбат Соса крутив вуса й намагався
вгадати свою кар'єру, їздовi на конях боком сидiли на сiдлах, думаючи
кожний. Кулеметники порозвалювались на тачанках, i здавалося, що їм i чорт
не брат. Довгi чуби виглядали з-пiд кашкетiв, i мимоволi згадувались руки,
що пестили б таку красу.
А пiхота пiсень не спiвала. Сидячи на полудрабках пiдвiд, вона говорила
про землю.
- Тут би та пшеницi вкинути.
- А може, баштан?
- Баштан балку любить, щоб холодок був увечерi. "Пшениця", "жито", "чи
глибоко вода?", "дерева немає" - i мимоволi очi звертались на командира,
що був їхньою волею. Чи не все рiвно куди - щоб вiн тiльки був на конi та
його спокiйнi очi спереду. I землю, i Шахая вони любили однаково.
Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила ще стояла мiцно. Але куди
дiнеться вона за тиждень? Куди пiде її глузливий шелест, коли заговорить
нове поколiння трав? Зникла ж уже її золота краса й павутиння степової
осенi? - Зникла!
З вирiю - чудесної сторони! - вертаються журавлi. Завжди весна й
журавлi - це одна мелодiя. I здалось, що тiнi вiд журавлiв упали на
вiйсько.
Саме з'їздили в полонину. Кiннотники вигравали на губах неймовiрно
соромiцьку пiсню, не червонiючи. Слова гинули у висвистах та зойках.
Тiльки мелодiя гугонiла. Та танцювали конi.
На обрiї, що був зовсiм близько - по той бiк полонини, - замаячили
постатi. Вони бiгли, як шаленi, кiньми. За чим вони гнались? Це ж не
кiннотники, що оббiгти хочуть ворога, - вони махають руками, як вiтряки.
Невеличкi селянськi конi мчать просто в полонину. Це - селяни.
Гiн iз двоє ще до вiйська їм бiгти. А мiж ними та вiйськом трава
кублиться, хрущить, шумить молочай сухий i полинь. Бiг якийсь чи, може,
льот? Ось-ось цей слiд повернув по травi, обминаючи вiйсько. Ще швидше
трiскотить трава. Обминає переднiх кiннотникiв. Що це? Шахай смiється,
звертаючись до жiнки:
- Хорти зайця погнали!
Хорти пробiгли за кiннотниками, приминаючи траву, як вiтрова хриля.
Потроху зупинилися несмiливо селяни й не знали - злiзти їм з коней чи не
злiзти.
Кiннотники замовкли. П'ятеро соколiв вiдокремлюється вiд них,
нахиляючись кожний до гриви. Починається погонь. Наче то риби дивнi
пливуть по землi, пливуть ковилою, стеляться, витягуючись удвоє,
перелiтають рiвчаки. Наче то тумани вночi звиваються клубками, щоб
долетiти до мiсяця. Гей, дзвенить вона, як вiтер, людська вiдвага!
Але не такої думки Шахай.
Вiн пiднiс до очей бiнокля, i Сiрий став, як неживий, затримуючи
дихання.
- Летять добре, чортовi сини, та не знаю, де сядуть.
Як ти гадаєш, Макаре?
- Сволочi!
Макар, не повертаючи голови, презирливо дивився на вершникiв. Усе
вiйсько стояло в полонинi. Пiхота проминала ноги, скачучи й борюкаючись.
Кулеметники зняли чохли з кулеметiв i ладили стрiчки.
- Сюди веди! - крикнув Макар кiннотниковi, що гнав поперед себе селян.
Селяни пiдiйшли й потупились, їхнiм коням заглядали в зуби й шарпали за
хвости десь за першими пiдводами. Селяни дивились мовчки на Шахая, чекаючи
його слiв. Вони знали партизанськi закони -"мовчи, взнаваючи" i "взнавши,
мовчи" - i виконували їх завжди. Вони чекали запитання.
- Привести їхнiх коней, - сказав Шахай, злiзши з коня й поправивши на
собi пояс.
Селяни ще бiльше похмурились, тiльки в очах їхнiх пройшов блиск радостi
i зараз же загинув.
Коней привели.
- Як звать? - запитав Шахай, пiдносячи руку до вуха кобили, що пiдвела
голову.
- Рябою.
- Так от - забирай свою Рябу та доганяй хортiв. Селяни подивились один
на одного, їхнi подертi свитки свiтили латками. Чорнi й шкарубкi руки не
знали, куди дiтись у подяку. Нарештi одна з них торкнулась командирового
френча.
- I заприсягнусь, що ви нашi. Гарна в тебе бандочка, батьку!
Макар проковтнув посмiшку. А степовi очi Шахаєвi вiдверто смiялись.
- А чого вона тобi подобається - оця моя банда?
- Конi добрi, люди правильнi, та й ви, видать, нiчого собi чоловiк. За
нас ходите.
Переднiм кiннотникам набридло стояти на мiсцi, їхнiй Остюк примчав до
тачанки. По-молодецькому злетiвши з коня, вiн козирнув, дзенькнувши
острогами.
- Зачекай, - Шахай пiдiйшов ближче до селян, -навкруги тут не
зустрiчали якого вiйська?
- За залiзницею по селах стоять трохи - в погонах. Та в тебе бiльше.
Сила була справдi добра: гармати вилискували на сонцi вряд i десяткiв
зо два кулеметiв на тачанках. Сотня доброї кiнноти i решта - пiдводами.
- А тут, на горi за насипом, поїзд iз гарматами ходить. Сюди й туди.
Зустрiч наявне ставала корисною. Оглянувшись кругом, Шахай дав наказ
Остюковi вислати розвiдку.
- Хорти, певно, i самi знайдуть дорогу додому. Паняйте! - сказав вiн
неголосно до селян i взявся знову за бiнокль.
Чорнi крапки, що ними зробились п'ять кiннотникiв у далечинi,
збiльшились i поближчали увосьмеро. Вони мчали далi, пригнувшись на
сiдлах.
Раптом бiла квiтка розкрилась високо над їхнiми головами i потiм друга
й третя. Шахай, усмiхнувшися, покликав ординарця. В полонину долетiло один
за одним три вибухи шрапнелi.
I майже одночасно, як луна, стукнули вiдгомоном звуки вiд ворожих
гармат. Полонина вся заклацала зброєю. Кулеметники обняли свої машини.
Вершники мчали назад. Ще три шрапнелi луснуло вгорi, обдавши їх жахом
смертi. I потiм стрiлянина вщухла.
Степова балка мусила стати вихiдним пунктом бою. Синьо-рожева хмарка
вгорi пливла самотньо над немiряним степом. Вона наближалась до сонця.
Все затихло перед боєм. Над кiннотниками знявся прапор. Тремтяча рука
якась тримала його, пригорнувши до себе.
Талановитий Галат бiгав вiд тачанки до тачанки. Вiн проклинав себе
самого i всiх на свiтi, шукаючи шапку, через яку й день йому немилий i
воювати вiн не хоче - на смiх людям - без шапки.
Ординарець наче з-пiд землi вилетiв на бистрому конi. Обсмикуючи на
собi гiмнастерку, вiн розповiв Шахаєвi про бронепоїзд, що ходить вiн по
рейках, сюди й назад, маневруючи.
Повернулись i розвiдники. Остюк сам пiдїхав iз ними, похитуючись
станом, як кокетлива дiвчина.
- Це твої люди, Остюче, за зайцем бiгли?
- Це мої.
- Покликати.
Полонина гула, як вулик. Особливий хвилястий тон - сторожкий i
тривожний. Наче вiдразу думки вийшли на день, трiпочучи на сонцi. Все
стояло вкупi - так, як поставила дорога. Розвiдники повертались на свої
мiсця, згори поглядаючи на пiхоту й заграваючи з гарматниками. П'ятеро
кiннотникiв Остюкових нарештi пiд'їхали - мокрi й потомленi. Вони
зупинилися перед командиром, чекаючи нагороди за геройство. Конi їхнi були
сiрi вiд мила, з обвислими гривами й хвостами, i важко дихали, закриваючи
часом очi.
- Судити вас будемо потiм, - сказав Шахай, - за вашу заячу вiдвагу пiд
час рейду. А тепер спробуємо, - промовив вiн тихше, - яка вона у вас. За
мною!
Вiн спокiйно зрушив iз мiсця свого коня й поїхав уздовж . валки
партизанiв. Поруч iз ним їхав Остюк, задуманий i суворий, а позаду -
п'ятеро.
Коло кiннотникiв стали всi семеро. Остюк передав щось своєму
помiчниковi. Привели двох запасних коней, i на них сiло двоє кiннотникiв.
Якi в них були думки? Такий страшний перелiт - вiд нагороди до суду -
зiгнув їм спини. А проте, спитайте партизана, що таке є, зрештою, смерть.
Особливо, коли рука вiрного товариша пустить кулю в серце.
Шахай виїхав на гору. Дiйсно, далеко десь мiж залiзничними насипами
вився кучерявий дим. Ось вiн i вийшов по цей бiк. Сонце вдарило його з
полудневого неба стрiлами, наче зупиняючи. I вiн зупинився.
Шахай показав пальцем лiворуч по залiзницi, де верстов за п'ять стояла
купка дерев.
- їдьте до тих дерев. Поспiшайте. Бронепоїзд мусить бачити вас увесь
час. Коли ми перейдемо залiзницю, повертайте за нами.
Остюк незрозумiле дивився слiдом за кiннотниками.
- Їх переб'ють з бронепоїзда. Вони й половини не проїдуть.
- Ти, Остюче, подумай, що буде. Знаєш гру в те, хто дурнiший вийде?
Остюк звiв плечима, махнув головою.
- Це коли певна дiя викликає одну певну думку. Що ти подумаєш, коли
дiвчина винесе тобi гарбуза?
- Я їй вимажу ворота!
- Ти думатимеш, що вона за тебе не хоче. А коли ворог почне ставити
проти тебе гармати - що тодi думати? Невже - що ворог хоче знятися на
карточку?
- Я йому, сукиному синовi, покажу, як виставляти гармати!
- Ти будеш певний, що вiн пустить шрапнель або картеч. Тепер же, що
подумає iнтелiгентний капiтан на бронепоїздi, коли побачить, як летять
твої хлопцi йому навперейми?
Але Остюк уже смiявся, вставши на стременах i взявшися руками за шию
коня.
- Вiн подумає, що вони зiрвуть йому рейки! Це є гра. Не гiрш Успенiвки.
З бронепоїзда побачили метких вершникiв трохи запiзно. Пустили зо три
шрапнелi високо в небо. Вершники їхали далi. Ще кiлька шрапнелi в
прилiпилося до безхмарного неба. Бронепоїзд став потроху одсуватись,
звiльняючи путь. В'їхав у насип i швидко виплив по другий бiк насипу. А
вершники все бiгли йому навперейми.
За знаком Шахая Остюк засвистiв умовно в полонину.
- Чим же вони там зриватимуть?
- Жаль, що немає чим. Динамiт вийшов увесь. I Остюк смiється знову,
розвалившися на сiдлi. Вiйсько ледве показалося з полонини. Вiтер
розколихував прапор, нестерпиме ворожий до блакитi i здалеку видний. Вiн
був дисонансом в оцiй веснi - з її невловимою блакиттю повiтря та
сiренькою зеленню землi. Наче птах якийсь, викупавшись у фарбах вечiрнього
заходу, коли сонце лягає в долину, виринув i несеться собi, колишучи
крилами.
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз нами далекi моря.
Це пiсня лунає вiд кулеметiв. Галат диригує з своєї тачанки. Це тачанка
стоїть, i навкруги неї кулеметники з чубами на цiлу околицю. Завзято
доспiвують свою пiсню, похитують у такт головами. Вони обнялися й стоять,
поклавши руки на шию один одному. Шахаєва хитрiсть облетiла вже всiх,
звеселивши.
Але й кулеметники ось рушають. В'ється степовий пил з-пiд колiс.
Жайворонок висить на невидимiй нитцi, спiваючи весну. Пiсня його тремтить
згори, не переставаючи, наче ллється десь в озерце чистий i холодний
невеличкий струмiнь.
_
Їхали далi.
Ген-ген позаду залишилась залiзниця, на нiй досi маневрує поїзд. Пiшла
бита дорога. Розтяглась валка вздовж, i край її заховався в долинi.
Недiльне сонце падає нижче й нижче. Весно, весно, прийди на цi поля скорiш
i полий їх травами хлiбними i сiном, сiножатями й царинами!
Працiвникiв у полi не чути. Одчайний безголосий сум обгорнув усе i
кричить - просить робочих рук. Земле наша, матiнко, кров'ю политая, лежиш
ти напохватi у всiх! Кожний руки, що вiд бажання спiтнiли, кладе на тебе.
Але хто покладе руки на чепiги? Хто потом закрапле борозну на дощ i на
врожай? Так i хочеться застромити зброю на межi й пiти вздовж за скибою,
витираючи пiт. Ще не час, однак.
Так думає Шахай. Сiрий аж замрiявся, легко тюпаючи поруч тачанки,
їздець не пiдганяє його, вiддавшися думкам. Проте нiчого не вчитаєш у
нього на обличчi. Похмуро зламанi брови й над ними високе чисте чоло - на
перший погляд. Далi й суворi уста запримiтиш, i сильне пiдборiддя. Це -
звичайний парубок. Роки царської вiйни поклали багато важких думок у
мозок, i цi думки свiтять тепер з очей. Суворе обличчя! А гляньмо-но, коли
котра все розросталася й голоснiшала.
- Вони не дурнi, - сказав грек, - вони здорово зруйнують наш тил. До
цих ми приїхали миритися, а тi, що прийшли зi степу, не знають про мир i
лiзуть битися. _I, звичайно, їх буде розтрощено.
- Тiльки б цi в Успенiвцi не зрозумiли подовше, в чiм справа, i
дотримали б миру, доки там розiб'ють того мужика, - процiдив зi злiстю
полковник.
- Надiя мала, - почулося вiд капiтана, котрий увесь час прислухався до
стрiлянини, -слухайте, вже трiщить лiвий фланг. З правого - теж чути
поодинокi пострiли.
Стiйте, тут у них має бути кiннота - рiвнина, бачте, гарна. I рубатися
вони вмiють.
- Дивiться, - майже закричав грек, заглядаючи у вiкно, - он її видко,
прокляту кiнноту! Вона пересувається поза горбами, як великий полоз, вона
чекає, щоб останньої хвилини добити й розiгнати знеможену пiхоту
Капiтан нахилився над столом. Професiйна звичка до своєї справи
примусила його забути, хто саме б'ється. Капiтан бачив абстрактнi
вiйськовi одиницi, що в руках досвiдчених майстрiв вiйни рухалися по полю.
Союзний табiр здався йому островом серед штормових хвиль. Успенiвка
розпочала гарматну пiдготовку. У долинi рокотали вже й кулемети. Олiвець
капiтана обкреслив повне коло навкруги союзного табору. Парламентерiв
охопив жах. Партизани вмiло пiдготувалися й ставали до останньої гри. Поки
що гупали гармати. З флангу i з тилу ревли на союзникiв їхнi сталевi
горлянки. На лiвому фланзi причаїлася пiхота, розташувавшися до атаки.
Правий фланг охороняв Остюк - перший кiннотник. На його долю випав
останнiй удар, i Остюк мав надiю виконати його в кiнному ладу. День iшов
до кiнця. За годину сонце вже висiло над самим обрiєм. Ущухли гармати,
настала шалена тиша перед атакою. Парламентери нiби бачили, як перебiгають
поодинокi стрiльцi i займають свої мiсця. З тилу давно вже напосiдають
божевiльнi селяни, що не розумiють жаху смертi i солодкостi життя. Вони
лягають купами перед цiвками кулеметiв. З фронту - вийшов у долину
успенiвський гарнiзон. З лiвого флангу починає атаку пiхота. Є лише один
вихiд для союзного вiйська, але й там чекають на нього клинки Остюка.
Сонце заходить серед тисяч смертей. Останнi подихи тисяч людей холонуть,
вийшовши на осiннє холодне небо. Парламентери бачать у вiкно, як з
останнiми променями сонця йде до бою кiннота. Це безум, бо половина її
загине, не дiйшовши до ворога. Полковник i два капiтани вiдчувають страх з
такої самопожертви, з такого щедрого офiрування. Нiби й краю немає
людським iстотам, що так вiддано мчать до бою. Надворi темнiшає.
Парламентери сидять iще зо три години, дослухаючись до кожного звуку.
Потроху потухає бiй. Десь iде мовчазна розправа. На кiнець четвертої
години чекання до парламентерiв зайшов Шахай. Вiн так i зайшов з
револьвером у руцi, як тримав його увесь час, керуючи боєм. Iз зусиллям
розiгнув вiн пальцi i поклав на стiл порожнього револьвера.
- Вибачте, що довелося трохи почекати, - ми саме пiдписували деякi
пункти попередньої угоди, - сказав Шахай так, нiби у нього зовсiм пропав
голос.
- Якi результати бою? - запитав полковник, i грек повторив цi слова
руською мовою Шахаєвi.
- Полонених ми не брали, бо не вмiємо їх стерегти, а так: хто лiг, хто
побiг, хто потягом поїхав.
- Ви порушили закон бiлого прапора, - закричав капiтан, i грек став,
хвилюючись, перекладати, - ми ще повернемось i вогнем пройдемо по вашiй
країнi. Ви ще пожалкуєте, що затримали парламентерiв, а самi зробили
ганебне дiло.
- Ми готовi вас вислухати, - одповiв шепотом Шахай, - кажiть, що ви
хочете нам запропонувати.
Голос Шахая був хрипкий i натомлений, але почувалося, що говорить
переможець. Якi вимоги можна ставити до переможця, коли кожен м'яз його
кричить -"горе переможеним"? Все те, з чим парламентери приїхали, далеко
одкинув останнiй бiй.
- Ми просимо, - вимовив полковник, - ми просимо вiдпустити нас до
своїх. I коли ви виграли бiй, - дати нам можливiсть вiдiйти до моря, сiсти
на пароплави i вiдплисти додому. Двох тижнiв нам досить.
- Я не дам вам i години, - усмiхнувся Шахай, - завтра вранцi ми будемо
бiля моря i заберемо все, що не буде на кораблях до того часу Вас трьох я
вiдпущу трохи згодом, коли можна буде вжити заходiв до вашої охорони, доки
ви доїдете до своїх. Ви матимете зараз можливiсть побачити моїх маршалiв.
Я дав наказа не переслiдувати вашу армiю, i командири мої швидко будуть
тут.
До вагона зайшов Марченко в розiдранiй матроськiй сорочцi. Очi його
горiли, як у вовка, червонi повiки набрякли. Вiн нiс у руках прекрасну
французьку офiцерську куртку. Не соромлячись присутнiх, Марченко скинув
сорочку i надяг куртку, що ледве зi йшлася на широких його грудях.
- Це зайшов маршал Бернадот, - сказав Шахай, - вiн поки що не князь
Понтекорво i не кронпринц Швецiї, але вiн має всi данi для цього. Вiн -
син новоспаського корчмаря, як Мюрат. Рано пiшов до флоту, переплив два
океани й кiлька морiв. Надто любить жiнок i славу. Для цього живе i хоче
бути першим. Сьогоднi вiн командував Успенiвкою i сам водив в атаку полки.
Ви могли вiдчути, як вiн бився. Це його шабля била вас з фронту.
Марченко дрiмав, знесилений боєм. Вiн не слухав Шахая, у грудях його
клекотiв сон.
- Це ось заходить маршал Остюк, - сказав Шахай, коли в дверях з'явилась
постать Остюка з перев'язаною лiвою рукою. Марченко розплющив очi i
подивився на Остюка. Кiннотник дзенькнув острогами i привiтався з
офiцерами. Вiн ледве рухав ногами - його вимучило сiдло.
- Хазяїне, - Остюк сiв поруч Марченка, - попоруба-ла моя шабля лiвий
фланг. Коли б не твiй наказ, - ми б гнали їх аж до моря. Скiльки коней
наловили ми в темрявi, а вiслюкiв розiгнали геть по степу!
- Остюк- син селянина i вже сiм рокiв не скидає вiйськової одежi. Це
його кiннота на лiвому фланзi сiяла панiку. Шабля у нього - маленька
кубаночка, чорнява спiвуха. Плачено за неї табунами коней i сотнями голiв.
I ще нiколи вона не пощербилася.
- Зараз зайде маршал Галат, - продовжував Шахай пiсля паузи, - раджу
вам поглянути на цього юнака. Вiн пробився з панцерниками крiзь ваш фронт,
i це вiн налетiв з тилу - нестримний та безжальний. Пригадайте генерала
вашої революцiї Лазаря Гош, що помер 29 лiт вiку. Вiн дорiвнювався лише
Наполеону вiйськовим генiєм. Це - Галат - син робiтника, сам робiтник, що
приїхав у Новоспаське до своєї тiтки i залишився у нас жити i пiсля
революцiї.
Дверi широко розчинилися, щоб пропустити Галата. Вiн сповiстив Шахая,
що Виривайли хотять йому щось сказати i просять вийти надвiр.
- Хай зайдуть сюди.
- Вони несуть голову свого брата Петра i рубають усiх полонених, котрi
трапляються їм по дорозi.
Шахай зблiд, як блiднуть пiд час гнiву. Марченко устав з мiсця i вийшов
з вагона.
- Хай зайдуть сюди, - повторив Шахай. Галат нехотя пiшов до дверей i
гукнув на когось у темряву. Зайшло троє Виривайлiв. Семен нiс чорну голову
Петра. Похмура велич братньої жалоби затрусила увесь вагон. Французи
зiщулилися, коли Семен поклав голову на стiл i почав плакати перед Шахаєм,
б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра нiби спала. Вiчна усмiшка лежала
на устах її.
- Братику наш рiдний, - стогнав Семен, - та чим тебе поминати,
згадувати? Чи кров'ю, чи пiснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе,
ось сидять твої ворiженьки, - глянь на них, братику, упийся їхнiми
благаннями, бо я їх зараз рiзатиму...
Шахай пiдiйшов до Семена i поклав йому руку на плече.
- Скiльки ви людей уже втратили, хлопцi?
Од дверей вийшов вперед Панько, несучи оберемок шабель.
- Не сиди, небоже, то й бог допоможе, - сказав Панько i поклав шаблi на
стiл поруч мертвої голови. - Чуже горе - за ласощi, а своє - за хрiн.
Свiчки поїли, а самi очима свiтимо.
- Це все французькi полки, - пояснив Iван, - кожна шабля - полковник.
Погуляли _ми сьогоднi, батьку. Дозволь тепер братовi честь i зробити i
достойно поховати.
- Несiть його, хлопцi, на гору. Там буде яма для всiх наших братiв. I
зверху покладемо голову Петра. I насиплемо високу могилу.
Виривайли вийшли. Пiсля них залишився легкий трупний запах.
Парламентери, приголомшенi й наляканi, вiдчували, що вони божеволiють.
Пiвгодини в купе була мертва тиша. Галат i Остюк спали, хропучи ввi снi.
Шахай раптом устав на ноги i запропонував французам вiдправити їх до
своїх. На рейках знайшли дрезину, сiли, i Шахай проїхав з парламентерами
усi небезпечнi мiсця. Попрощавшися, Шахай на своєму Сiрому повернувся до
станцiї. Йому прийшло на думку, що треба сповiстити столицю i люднiсть
Радянської республiки про свою перемогу. Телеграфiста вiн застав бiля
апарата. Поруч лежала чернетка телеграми, пiдписана Марченком. "Розбив
французiв пiд Успенiвкою, - писав Марченко. - Шахая забито в бою.
Марченко".
- Телеграму цю вже послано?
- Послано.
- На яку адресу?
- Новоспаське. Наталцi Шахаєвiй.
Шахай здивувався i дивувався досить довго, складаючи нову телеграму
дружинi, що спростовувала Марченковi вiдомостi.
Велике портове мiсто бринiло вiд юрби. На рейдi ще ворушилися
перевантаженi пароплави, крейсери й мiноноски, деякi з них ще зрiдка
стрiляли на мiсто, в котрому вже хазяйнувала партизанська армiя. Вона
збiльшилася неймовiрно пiсля перемоги пiд Успенiвкою. Оркестри гримiли на
вулицях - це був той же марш iз "Кармен". На балкон готелю вийшла група
командирiв, їх зустрiли пронизливими криками й вiтальним свистом. Мав
говорити голова мiсцевого запiлля.
- Не треба! Шахая! - кричала юрба.
Тодi вийшов наперед Шахай.
- Не треба! Шахая!
Ничипiр Марченко проштовхався наперед i став, заклавши руку за лацкан
французької куртки.
- Я був отаман Шахай! - хрипко й гаркаво кинув вiн. Кiлька хвилин йому
не давала говорити людська пристрасть. Вiн пiднiс руку догори, i все
вщухло.
- Я перемiг переможцiв свiту! Європа першого сорту сiла на кораблi i
пливе вiд наших берегiв! Європа другого сорту переходить у цю хвилину
кордон, i моя славна кавалерiя на чолi з маршалом Остюком-топить їх у
рiцi!
Через рiчку понтонами вiдходили розбитi французькi й грецькi полки.
Кiннота Остюка напосiдала без перерви. Ар'єргард ворога вiдстрiлювався з
кулеметiв, боронячи переправи. Дорогами валялося майно, розкидане в
панiцi. Осiдланi конi бiгали по степу. Прекрасний осiннiй день погасав, як
дзвiн. Остюк зi своїм штабом розташувався на горбi i пив з фляги вино.
Рештки французiв перейшли рiку. Ар'єргард iще охороняв понтони, i
кiннотникам не хотiлося злазити з коней, щоб урукопаш схватитися з
ар'єргардом.
Несподiвано збоку - за кiлометр вiд Остюка - з'явилася група французiв,
котра запiзнилася до переправи, їх було близько шiстдесяти. Вони йшли,
рiдко розсипавшись по полю, маючи на флангах по кулемету, йшли - гвинтiвки
на ремiнь, їхнiй швидкий марш та спокiйна витриманiсть розсмiшили Остюка.
Вiн кивнув пальцем на них сотенному Василишину.
- Вiзьми їх, Васько.
Василишин помчав до сотнi, заспiвав бiля неї команду i повiв сотню за
собою на жменьку французiв. Василишин знав, що треба спiшити людей для
такої атаки, але йому перешкодила самовпевненiсть переможця. Французи
пiдпустили сотню близько, обернулися, лягли i так зустрiли кiннотникiв, що
Остюк аж почервонiв, дивлячись, як розлетiлася сотня на скалки вiд
французької дружної вiдсiчi
- Вiзьми їх полком, - сказав сердитий Остюк другому братовi Василишину.
Другий брат, ще бiльш самовпевнений, повiв полк нiби на парад. Нiкчемна
купка французiв знову лягла i достойно зустрiла полк. Заторохтiли з
флангiв кулемети. Полк зупинився, розбився на двi половини i став тiкати в
степ. До Остюка пiдскочили розлютованi командири iнших полкiв, але Остюк
наказав грати одбiй. Сурмач просурмив одбiй.
- Хай iдуть, - були слова Остюка, - ну де ти вiзьмеш iще такого
славного ворога!
Вiн осмiхнувся, i його обличчя стало прекрасним, як поломiнь.
ТРЕТЯ ПIСНЯ
Голос:
Приходь i здалеку, одчай труби,
Великої вiйськової тривоги!
Летiть, летiть весняної доби
Земля i кiнь, списи i корогови!
О вiтре мандрiв, весну розвiвай,
Пiдкинь до неба пил полкiв кiнноти!
Земля лежить - щасливий, теплий край,
I коливаються її висоти.
Встає туманна путь i день оман,
Весна народжується пiд копитом.
У неймовiрний синiй Ханаан
Iдуть полки за Марченком забитим.
Червоний прапор батарей, бригад
На рани їхнi ляже, як товариш,
I партизанський бойовий фрегат
Поставить марс, i брам, i бом-брам-парус!
Весна, як струмiнь, з безвiстi тече,
Як пострiли, бiжать пiсень повтори...
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,
Як ост i норд, як вест i зюйд на морi!
Кiнь затримався на кручi тiльки мить. Потiм вiн химерно затрiпотiв,
летячи плавко вниз, i за ним водоспадом сипалась у воду земля, що її збило
кiнське копито.
Уже зникаючи з конем пiд водою, вiн бачив, як оглянулося все його
вiйсько, що їхало мостом. Механiчно сповз iз сiдла й поплив бiля морди
Сiрого, тримаючись за гриву й допомагаючи рукою плисти. Кiнь лагiдно косив
оком на хазяїна, на кучеряву голову, що її вiн любив бiльше за себе. Сiрий
був розумний кiнь i ввесь свiй розум вiддавав кучерявiй головi. Так пливли
вони через рiку.
Це був вiрний хiд. Шахаїв парубоцький хист затуманив серця партизан.
Давня забута юнiсть i нерозважнiсть пролетiли раптом. Тiльки почуття
тремтiли у всiх i любов до плавця.
- Ех, i душа доброй конь!.. - спiвали тихо партизани, пiднявшися на
стременах.
Весна розкрила свої крила. Вона летiла вниз - на маснi поля, затуляючи
рукою лице. Золотими стрiлами радостi бовванiли далекi могили. Щось
невловиме лiтало в повiтрi, пахучiше за чебрець, терпке, як молоде вино.
Вже й ноги останнього коня процокали через мiсток, поважно пробiгла
остання гармата за восьмериком коней, i за нею стомлений гарматник
поспiшав, ламаючи вербових бруньок собi на шапку. Закурена пилом пiхтура
проїхала пiдводами, бовтаючи занiмiлими ногами i мрiючи. Вже й пил почав
сiдати урочисто.
Тодi зодягнув Шахай мокру одiж. Голi груди обвiяв вiтер ще раз. Заiржав
тихо Сiрий, оглядаючися назад. Шахай сiв на коня легко й весело, i копита
дрiбно били дорогу - розлогу й суху. Там, де за балкою оживав i зеленiв
падалишнiй хлiб, вiн наздогнав своїх.
За кавалерiєю їхала тачанка, правив блискучий Макар, на тачанцi сидiла
жiнка з дитиною. Це була єдина жiнка загону. Сiрий зменшив свiй бiг i
пiшов пiдтюпцем. Макар глянув назад через плече.
- Батьку, - сказав, - ще не обiди?
- Якi в рейдi можуть бути обiди? Шахай подивився поперед себе на тiнь.
Сiрий перемiнив ногу. Дитина, що спала на руках матерi, розплющила соннi
очi й зараз же знову заснула: її вколисав прекрасний день i звичний степ
iз Сiрим та батьком.
Далi їхали мовчки. Кiннотники далеко спереду доспiвували десяту пiсню,
яку виводив маршал Остюк. Це була пiсня про чумака, що з батiжком доганяє
долю. Вiтер розносить степом горе чумацької душi. Через те, що вiтер
малий, чи, може, через те, що обрiї розходились далi й далi, пiсня пливла
за кiннотниками.
Гарматники трусились на ящиках. Комбат Соса крутив вуса й намагався
вгадати свою кар'єру, їздовi на конях боком сидiли на сiдлах, думаючи
кожний. Кулеметники порозвалювались на тачанках, i здавалося, що їм i чорт
не брат. Довгi чуби виглядали з-пiд кашкетiв, i мимоволi згадувались руки,
що пестили б таку красу.
А пiхота пiсень не спiвала. Сидячи на полудрабках пiдвiд, вона говорила
про землю.
- Тут би та пшеницi вкинути.
- А може, баштан?
- Баштан балку любить, щоб холодок був увечерi. "Пшениця", "жито", "чи
глибоко вода?", "дерева немає" - i мимоволi очi звертались на командира,
що був їхньою волею. Чи не все рiвно куди - щоб вiн тiльки був на конi та
його спокiйнi очi спереду. I землю, i Шахая вони любили однаково.
Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила ще стояла мiцно. Але куди
дiнеться вона за тиждень? Куди пiде її глузливий шелест, коли заговорить
нове поколiння трав? Зникла ж уже її золота краса й павутиння степової
осенi? - Зникла!
З вирiю - чудесної сторони! - вертаються журавлi. Завжди весна й
журавлi - це одна мелодiя. I здалось, що тiнi вiд журавлiв упали на
вiйсько.
Саме з'їздили в полонину. Кiннотники вигравали на губах неймовiрно
соромiцьку пiсню, не червонiючи. Слова гинули у висвистах та зойках.
Тiльки мелодiя гугонiла. Та танцювали конi.
На обрiї, що був зовсiм близько - по той бiк полонини, - замаячили
постатi. Вони бiгли, як шаленi, кiньми. За чим вони гнались? Це ж не
кiннотники, що оббiгти хочуть ворога, - вони махають руками, як вiтряки.
Невеличкi селянськi конi мчать просто в полонину. Це - селяни.
Гiн iз двоє ще до вiйська їм бiгти. А мiж ними та вiйськом трава
кублиться, хрущить, шумить молочай сухий i полинь. Бiг якийсь чи, може,
льот? Ось-ось цей слiд повернув по травi, обминаючи вiйсько. Ще швидше
трiскотить трава. Обминає переднiх кiннотникiв. Що це? Шахай смiється,
звертаючись до жiнки:
- Хорти зайця погнали!
Хорти пробiгли за кiннотниками, приминаючи траву, як вiтрова хриля.
Потроху зупинилися несмiливо селяни й не знали - злiзти їм з коней чи не
злiзти.
Кiннотники замовкли. П'ятеро соколiв вiдокремлюється вiд них,
нахиляючись кожний до гриви. Починається погонь. Наче то риби дивнi
пливуть по землi, пливуть ковилою, стеляться, витягуючись удвоє,
перелiтають рiвчаки. Наче то тумани вночi звиваються клубками, щоб
долетiти до мiсяця. Гей, дзвенить вона, як вiтер, людська вiдвага!
Але не такої думки Шахай.
Вiн пiднiс до очей бiнокля, i Сiрий став, як неживий, затримуючи
дихання.
- Летять добре, чортовi сини, та не знаю, де сядуть.
Як ти гадаєш, Макаре?
- Сволочi!
Макар, не повертаючи голови, презирливо дивився на вершникiв. Усе
вiйсько стояло в полонинi. Пiхота проминала ноги, скачучи й борюкаючись.
Кулеметники зняли чохли з кулеметiв i ладили стрiчки.
- Сюди веди! - крикнув Макар кiннотниковi, що гнав поперед себе селян.
Селяни пiдiйшли й потупились, їхнiм коням заглядали в зуби й шарпали за
хвости десь за першими пiдводами. Селяни дивились мовчки на Шахая, чекаючи
його слiв. Вони знали партизанськi закони -"мовчи, взнаваючи" i "взнавши,
мовчи" - i виконували їх завжди. Вони чекали запитання.
- Привести їхнiх коней, - сказав Шахай, злiзши з коня й поправивши на
собi пояс.
Селяни ще бiльше похмурились, тiльки в очах їхнiх пройшов блиск радостi
i зараз же загинув.
Коней привели.
- Як звать? - запитав Шахай, пiдносячи руку до вуха кобили, що пiдвела
голову.
- Рябою.
- Так от - забирай свою Рябу та доганяй хортiв. Селяни подивились один
на одного, їхнi подертi свитки свiтили латками. Чорнi й шкарубкi руки не
знали, куди дiтись у подяку. Нарештi одна з них торкнулась командирового
френча.
- I заприсягнусь, що ви нашi. Гарна в тебе бандочка, батьку!
Макар проковтнув посмiшку. А степовi очi Шахаєвi вiдверто смiялись.
- А чого вона тобi подобається - оця моя банда?
- Конi добрi, люди правильнi, та й ви, видать, нiчого собi чоловiк. За
нас ходите.
Переднiм кiннотникам набридло стояти на мiсцi, їхнiй Остюк примчав до
тачанки. По-молодецькому злетiвши з коня, вiн козирнув, дзенькнувши
острогами.
- Зачекай, - Шахай пiдiйшов ближче до селян, -навкруги тут не
зустрiчали якого вiйська?
- За залiзницею по селах стоять трохи - в погонах. Та в тебе бiльше.
Сила була справдi добра: гармати вилискували на сонцi вряд i десяткiв
зо два кулеметiв на тачанках. Сотня доброї кiнноти i решта - пiдводами.
- А тут, на горi за насипом, поїзд iз гарматами ходить. Сюди й туди.
Зустрiч наявне ставала корисною. Оглянувшись кругом, Шахай дав наказ
Остюковi вислати розвiдку.
- Хорти, певно, i самi знайдуть дорогу додому. Паняйте! - сказав вiн
неголосно до селян i взявся знову за бiнокль.
Чорнi крапки, що ними зробились п'ять кiннотникiв у далечинi,
збiльшились i поближчали увосьмеро. Вони мчали далi, пригнувшись на
сiдлах.
Раптом бiла квiтка розкрилась високо над їхнiми головами i потiм друга
й третя. Шахай, усмiхнувшися, покликав ординарця. В полонину долетiло один
за одним три вибухи шрапнелi.
I майже одночасно, як луна, стукнули вiдгомоном звуки вiд ворожих
гармат. Полонина вся заклацала зброєю. Кулеметники обняли свої машини.
Вершники мчали назад. Ще три шрапнелi луснуло вгорi, обдавши їх жахом
смертi. I потiм стрiлянина вщухла.
Степова балка мусила стати вихiдним пунктом бою. Синьо-рожева хмарка
вгорi пливла самотньо над немiряним степом. Вона наближалась до сонця.
Все затихло перед боєм. Над кiннотниками знявся прапор. Тремтяча рука
якась тримала його, пригорнувши до себе.
Талановитий Галат бiгав вiд тачанки до тачанки. Вiн проклинав себе
самого i всiх на свiтi, шукаючи шапку, через яку й день йому немилий i
воювати вiн не хоче - на смiх людям - без шапки.
Ординарець наче з-пiд землi вилетiв на бистрому конi. Обсмикуючи на
собi гiмнастерку, вiн розповiв Шахаєвi про бронепоїзд, що ходить вiн по
рейках, сюди й назад, маневруючи.
Повернулись i розвiдники. Остюк сам пiдїхав iз ними, похитуючись
станом, як кокетлива дiвчина.
- Це твої люди, Остюче, за зайцем бiгли?
- Це мої.
- Покликати.
Полонина гула, як вулик. Особливий хвилястий тон - сторожкий i
тривожний. Наче вiдразу думки вийшли на день, трiпочучи на сонцi. Все
стояло вкупi - так, як поставила дорога. Розвiдники повертались на свої
мiсця, згори поглядаючи на пiхоту й заграваючи з гарматниками. П'ятеро
кiннотникiв Остюкових нарештi пiд'їхали - мокрi й потомленi. Вони
зупинилися перед командиром, чекаючи нагороди за геройство. Конi їхнi були
сiрi вiд мила, з обвислими гривами й хвостами, i важко дихали, закриваючи
часом очi.
- Судити вас будемо потiм, - сказав Шахай, - за вашу заячу вiдвагу пiд
час рейду. А тепер спробуємо, - промовив вiн тихше, - яка вона у вас. За
мною!
Вiн спокiйно зрушив iз мiсця свого коня й поїхав уздовж . валки
партизанiв. Поруч iз ним їхав Остюк, задуманий i суворий, а позаду -
п'ятеро.
Коло кiннотникiв стали всi семеро. Остюк передав щось своєму
помiчниковi. Привели двох запасних коней, i на них сiло двоє кiннотникiв.
Якi в них були думки? Такий страшний перелiт - вiд нагороди до суду -
зiгнув їм спини. А проте, спитайте партизана, що таке є, зрештою, смерть.
Особливо, коли рука вiрного товариша пустить кулю в серце.
Шахай виїхав на гору. Дiйсно, далеко десь мiж залiзничними насипами
вився кучерявий дим. Ось вiн i вийшов по цей бiк. Сонце вдарило його з
полудневого неба стрiлами, наче зупиняючи. I вiн зупинився.
Шахай показав пальцем лiворуч по залiзницi, де верстов за п'ять стояла
купка дерев.
- їдьте до тих дерев. Поспiшайте. Бронепоїзд мусить бачити вас увесь
час. Коли ми перейдемо залiзницю, повертайте за нами.
Остюк незрозумiле дивився слiдом за кiннотниками.
- Їх переб'ють з бронепоїзда. Вони й половини не проїдуть.
- Ти, Остюче, подумай, що буде. Знаєш гру в те, хто дурнiший вийде?
Остюк звiв плечима, махнув головою.
- Це коли певна дiя викликає одну певну думку. Що ти подумаєш, коли
дiвчина винесе тобi гарбуза?
- Я їй вимажу ворота!
- Ти думатимеш, що вона за тебе не хоче. А коли ворог почне ставити
проти тебе гармати - що тодi думати? Невже - що ворог хоче знятися на
карточку?
- Я йому, сукиному синовi, покажу, як виставляти гармати!
- Ти будеш певний, що вiн пустить шрапнель або картеч. Тепер же, що
подумає iнтелiгентний капiтан на бронепоїздi, коли побачить, як летять
твої хлопцi йому навперейми?
Але Остюк уже смiявся, вставши на стременах i взявшися руками за шию
коня.
- Вiн подумає, що вони зiрвуть йому рейки! Це є гра. Не гiрш Успенiвки.
З бронепоїзда побачили метких вершникiв трохи запiзно. Пустили зо три
шрапнелi високо в небо. Вершники їхали далi. Ще кiлька шрапнелi в
прилiпилося до безхмарного неба. Бронепоїзд став потроху одсуватись,
звiльняючи путь. В'їхав у насип i швидко виплив по другий бiк насипу. А
вершники все бiгли йому навперейми.
За знаком Шахая Остюк засвистiв умовно в полонину.
- Чим же вони там зриватимуть?
- Жаль, що немає чим. Динамiт вийшов увесь. I Остюк смiється знову,
розвалившися на сiдлi. Вiйсько ледве показалося з полонини. Вiтер
розколихував прапор, нестерпиме ворожий до блакитi i здалеку видний. Вiн
був дисонансом в оцiй веснi - з її невловимою блакиттю повiтря та
сiренькою зеленню землi. Наче птах якийсь, викупавшись у фарбах вечiрнього
заходу, коли сонце лягає в долину, виринув i несеться собi, колишучи
крилами.
Червоного прапора красна зоря
Обiйде iз нами далекi моря.
Це пiсня лунає вiд кулеметiв. Галат диригує з своєї тачанки. Це тачанка
стоїть, i навкруги неї кулеметники з чубами на цiлу околицю. Завзято
доспiвують свою пiсню, похитують у такт головами. Вони обнялися й стоять,
поклавши руки на шию один одному. Шахаєва хитрiсть облетiла вже всiх,
звеселивши.
Але й кулеметники ось рушають. В'ється степовий пил з-пiд колiс.
Жайворонок висить на невидимiй нитцi, спiваючи весну. Пiсня його тремтить
згори, не переставаючи, наче ллється десь в озерце чистий i холодний
невеличкий струмiнь.
_
Їхали далi.
Ген-ген позаду залишилась залiзниця, на нiй досi маневрує поїзд. Пiшла
бита дорога. Розтяглась валка вздовж, i край її заховався в долинi.
Недiльне сонце падає нижче й нижче. Весно, весно, прийди на цi поля скорiш
i полий їх травами хлiбними i сiном, сiножатями й царинами!
Працiвникiв у полi не чути. Одчайний безголосий сум обгорнув усе i
кричить - просить робочих рук. Земле наша, матiнко, кров'ю политая, лежиш
ти напохватi у всiх! Кожний руки, що вiд бажання спiтнiли, кладе на тебе.
Але хто покладе руки на чепiги? Хто потом закрапле борозну на дощ i на
врожай? Так i хочеться застромити зброю на межi й пiти вздовж за скибою,
витираючи пiт. Ще не час, однак.
Так думає Шахай. Сiрий аж замрiявся, легко тюпаючи поруч тачанки,
їздець не пiдганяє його, вiддавшися думкам. Проте нiчого не вчитаєш у
нього на обличчi. Похмуро зламанi брови й над ними високе чисте чоло - на
перший погляд. Далi й суворi уста запримiтиш, i сильне пiдборiддя. Це -
звичайний парубок. Роки царської вiйни поклали багато важких думок у
мозок, i цi думки свiтять тепер з очей. Суворе обличчя! А гляньмо-но, коли