чорне ген туди вниз, де його, як шатро, припнуто до землi. Яка воля на
такiм високiм мiсцi! Рiвний степ, як долоня, лежить без мiри в довжину,
наче простягся до когось по весну.
Шахай iз Остюком стали близько хутора за скиртою старого сiна. Чи
почуває Остюк, що його провезуть отут завтра? Пустили коней до сiна, а
самi вилiзли нагору, поближче до свiтла. Чудовий краєвид! Тебе не змалюєш
потертими п'ятаками звичайної мови. А незвичайнiсть, як самоцвiтний
камiнь, - його дiстають водолази з глибокої води.
На захiд далеко йшла стежка аж до того лiска, повертала там трохи й
доходила до Павлiвки. Праворуч бовванiло село Довгий Кут - далеко теж за
степовим розбiгом - майже коло обрiю. Лiворуч од Павлiвки на однiй лiнiї з
нею та Довгим Кутом лежали Синчаки поблизу рiчки бистрої - Синяви. Дощами
та весняною водою набрякла Синява й тече собi на захiд - бистра, гомiнка й
глибока, трохи блищить на мiсяцi ледве помiтною смужкою.
Шахай не замислився над краєвидом. Тiльки вiд повiтря весняної ночi
пом'якшав його голос. Та й ще дорожчий став Остюковi, що знав, однак, у
яку вузьку петлю посилає його цей голос.
- Тут тобi ось увесь ворожий фронт. Можливо, що ззаду за цими трьома
селами є й резерв. Ми повиннi виходити з того, чого вони хочуть.
Командирiв ворожих я знаю, головних принаймнi - це кадровi полковники,
люди без видумки. Нiчого незвичайного, психологiчного видумати вони не
можуть.. Значить, завтра о восьмiй ранку почнуть вони наступ iз тим, щоб
притиснути нас до рiки й розбити. Мета в них - не пустити за рiку, себто
не дати нам Синчакiвського мосту i по змозi або розбити нас тут, або
погнати назад, де за нами по п'ятах iдуть iншi.
Шахай промовчав хвилину, наче хотiв збагнути всю серйознiсть свого
становища. Вiн поклав палець на пiдборiддя й договорив ще тихiше свiй
план.
- Ми пустимось на вiйськовi хитрещi. Прямо нам ударити невигiдно, так
ми спробуємо косо вдарити. Косим ударом. Я розбирав його недавно й гадаю,
що тут вiн на мiсцi - за таких сил i ситуацiї.
Остюковi це була новина.
- Вiдколи вiн є, цей косий удар? Генерал видумав?
- Король. Рокiв пiвтораста тому.
Остюк засмiявся весело й недовiрливо.
- I харашо ним можна вдарити?
- А слухай. Прутинку легше перерiзати навскоси, чоловiка легше зрубати
навскоси, армiю легше розбити також так. Ми починаємо бiй о шостiй ранку -
попередимо ворога на двi години. Посилаємо всю пiхоту й половину кулеметiв
до Синчакiв, де вони мусять зайняти позицiю. Ти з сотнею кiнноти стаєш
перед Павлiвкою. Артилерiя з кулеметами рушає в оце ось село в долинi
праворуч - верства до нього. Я з рештою кiнноти, з кулеметами й кiлькома
гарматами стаю тут ось, де ми стоїмо, пiд скиртою. Так мусимо чекати _ми у
вихiдний момент бою.
Остюк зацiкавився таким розташуванням вiйська. Вiн подумав, що,
роздiлившися так, загинуть усi по одному у ворожих обiймах. Оце такий
косий удар?
- Рiвно о шостiй починає артилерiя. Всi нашi гармати ураганним огнем
местимуть Павлiвку. Треба, щоб найбiльш ефектно все вийшло. Через
пiвгодини ти йдеш в атаку на Павлiвку, вибиваєш звiдти ворога i тримаєшся,
доки тобi не поможуть злiва.
У Остюка на мить погасли очi, передчуваючи смертельний бiй.
- Нас роздушать, як варену картоплю в жменi! Павлiвка ж - середина
фронту. Вони стягнуть моментально сили.
- Цього менi й треба. Скажений гарматний вогонь на Павлiвку, шаленi
наскоки й оборона твоєї сотнi - о, я знаю, як ти битимешся, Остюче! - все
це примусить думати, що ми наступаємо на Павлiвку. Ясно, що ворожi головнi
сили всi стягнуться до Павлiвки.
- А далi?
- Доки маршал Остюк за пiдтримкою артилерiї буде битися з головними
силами, вся моя пiхота вiзьме раптом Синчаки й пiде громити ворожий фланг.
Це i є косий удар, проти якого рiдко хто може встояти.
- Що буде з моєю сотнею до тої пори?
- Її може не бути. Вона може лягти костями. Але слава тих, що загинуть,
рятуючи справу й товаришiв, вставатиме попереду нас, як осяяний прапор
перемоги! Слава ця пiде мiж народ по країнi, i заспiвають нових дум про
Остюкiв бiй пiд Павлiвкою.
Мiсяць стояв на небi, блискучий, як клинок. На сухiй торiшнiй травi
молочаями й ковилою тремтiли його вiдблиски, наче дивився вiн у морську
гладь.
Вони найщасливiшi в свiтi люди! Вони не знають безсонних ночей, вiчних
хитань, коли думка облiтає невiдомi й немiрянi простори, окутує себе
фiмiамом прекрасного майбутнього i зараз же кидає все це в землю, в труну,
i бачиш, як у люстерко, воскове лице своє й заплющенi навiки очi. Вони не
знають обсипаного листя надiй, їхнє серце не б'ється в повсякчаснiм
чеканнi смертi...
Гляньте на волю таку, коли вона починає титанiчний бiг. Падають i
пiдiймаються з небуття мiста й країни! Сказане випадково слово стає
символом мiльйонам живих i прийдешнiх людей. Воно, маючи на собi печать
волi, може затрусити землею.
Нiч пролiтала помалу. Шахай, попередивши свою жiнку про вранiшнiй
виступ iз села, спав тихо, наче й не спав зовсiм. Снiв фантастичних i
нереальних вiн не знав. Така була його вдача. Сонце сiдало на ланах десь
унизу. Стрiмкi скелi вставали перед ним i його вiйськом. Ось їде вiн
кам'яною дорогою, тiльки пiдкови вибивають iскри. Шлях лежить перед ним
довгий i все нагору. Вiн чує, як вiйсько гомонить позад його тривожно. Як
зiрветься iнодi вершник який - з дороги в безодню. Б'ється з конем об
камiння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шахая, не знає вiн
жалю. Веде дорога вгору до мети. I, наближаючись до ясного верхiв'я, вiн
бачить новi й новi простори, оповитi туманами.
Серце поспiшало, неясний дзвiн розливався в повiтрi, i довга стрiлчаста
хмара затопила все, тiльки плив, погасаючи, неясний дзвiн.
Нове видiння, живе й реальне, розкрилося, як велика квiтка. Бiй iде по
всiй полонинi, не вгасаючи й не розпалюючись. Новi й новi сили виходять на
поле й стають на мiсця, як шахи. Ворожа рука бере їх потроху, фiгуру за
фiгурою, звiльняючи мiсце своїм. Але вперто й помалу пiдкрадається пiхота.
Ось вона лагодить кулемети. Б'є сигнал! Як порох, летять фiгури й пiшаки.
"О, я собi зумiв вибрати командирiв! Хiба не вмре кожний iз них за мене
десять разiв? А чи повiрить хто iз моїх, що мене можна подолати?
Загiпнотизувавши себе моїм iм'ям, вони робитимуть чудеса. Наче прапор,
несуть вони мене в серцi. Я не такий, як вони? Але воля моя не знає меж.
Iсторiя запише мене на свої бiлоснiжнi сторiнки. Iм'я моє Шахай -
перемога!"
Аж спiтнiв, трохи Шахай вiд такого сну. Ще пролетiло щось, не залишаючи
слiду. Шум пройшов у головi, i Шахай зручнiше повернув на подушцi голову.
Першi дзвiночки свiдомостi майнули. Ще не прокинувшись, Шахай знає, що це
будить його воля, якiй вiн призначив час розбудити. Розплющує очi. I на
цьому остаточно прокидається.
Крик про допомогу лунає й лунає з Павлiвки! Остюк геройським наскоком
захопив село, вiдступив з нього, знову вдарив на ворога. Нiхто не
пiдтримує його злiва. Пiхота вже запiзнилася на пiвгодини з Синчаками.
Кулеметами й ручними гранатами вигнали остюкiвцiв iз половини села. Сам
Остюк, тяжко поранений у хребет i контужений, залишився на ворожiй
половинi. Остiльки вже видна була його смерть, що ворог навiть кулi
пошкодував для Остюка. Його шаленi кiннотники, поховавши й розгубивши
коней, вирiшили вмерти, а вiдбити командира. Як розлютованi вовки,
кидалися вони на ворога! Як закривавлений птах, що погубив i очi в борнi i
ледве махає перебитими й поламаними крилами, - так билися кiннотники.
Загальний бiй почався рано й розгорався тепер, як пожежа. Командир
Шахай стояв перед Ковалевим Хутором. Вiн послав уже до Синчакiв на
допомогу пiхотi всю решту кiнноти з двома гарматами. З ним залишився Соса
з батареєю та кiлькома кулеметами без пiхоти й кiнноти. Шахай поставив
останню ставку. Синчаки мусять упасти! Праворуч, за кiлометр вiд нього,
стояв Санька зi своїми гарматами i стрiляв по лiску, що прозоро зеленiв
неясними бруньками недалеко Павлiвки. Звичайно, там був ворог.
Марченко водив в атаку на Синчаки пiхоту. З гвинтiвкою в руцi кидався
вiн на ворога в перших лавах. Не раз i не два одкочувались назад, як
хвиля, партизани. Не один боягуз упав од руки Марченка. Галат, перекосивши
ворожу кiнноту, що полiзла була на його машини за лаврами, ловив тепер пiд
кулями коней i поповняв ними недостачу в тачанках, його весела парубоцька
вдача розважала себе неймовiрно довгими прокльонами, наче молитвою. Вiн
готовий був розтрощити свою пiхоту, що к чорту годиться!
Саме тут прийшла пiдмога. Двi гармати почали зразу з шрапнелiв. Синчаки
впали. Пораненого Марченка повезли на тачанцi вперед - пiдбадьорити й
пiдняти дух у пiхоти, що наступала на Павлiвку - на допомогу Остюковi. -
Шахай цей наступ побачив. Ворожi гармати, що здалеку з-за Павлiвки влучали
в Саньку й Ковалiв Хутiр, замовкли. Там починався остаточний i вирiшальний
бiй.
Саньчинi гармати теж перестали стрiляти вперед по лiску. Вони
промовчали трохи, мабуть, перешиковуючи фронт, i стали кидати снаряди геть
у правий бiк частiш i частiш, а потiм почали шрапнелями. Якась пiхота
знайшлася на правому фланзi i йшла тепер на Саньку.
Користуючись тишею, чи, може, час прийшов, - висунулась iз далекого
лiска лава пiхоти. Вона пiшла в атаку на центр партизанського фронту -
Ковалiв Хутiр - на Шахая.
Тут i починається справжнє дiло. На три частини розподiлено партизанiв.
Кожна б'ється за своє життя окремо. Нi однiй не можна впасти, бо тодi
загине решта. Марченко штурмує Павлiвну. Послiплi вiд бою та кровi
кiннотники знайшли Остюка. Вони його нiжно кинули на пiдводу й везли за
собою, як бога. I Остюк знаходив силу iнодi пiдняти з пiдводи руку,
посилаючи в бiй. Троє найкращих командирiв стоїть тут. Хiба можна
перемогти Марченка, Остюка й Галата, доки вони ще живi?
Саньцi приходилось круто з гарматами. Вiн втратив немало людей i,
стрiляючи щохвилi з гвинтiвки, допомагав пораненим "нумерам" шарпати за
ремiнець i розкривати ящики з набоями. Вiн кидався, як чорт, у пороховiм
диму, одночасно роблячи кiлька дiл. Його прокльони пiдняли б i мертвого з
могили.
Голос його гримiв, як труба. Вiн закричав суворим голосом, плутаючи
лайку з дистанцiйними цифрами:
- Став на картеч!
Ковалiв Хутiр теж розпочав бiй. Шахай завiв свого коня за скирту сiна i
став розмовляти позад гармат iз Сосою спокiйно й тихо. Це його правило: що
важчi справи, то тихше й спокiйнiше вiн говорить.
- Товаришу Соса, - каже Шахай прихильно, - завжди у найнебезпечнiше
мiсце я посилаю Сосу. Чому? Тому, що я знаю - нiколи того мiсця не вiзьме
ворог. Ви зрозумiли?
Соса вiд гордостi розцвiв. Увесь його страх придушила одчайна
рiшучiсть. Вiн став покрикувати на людей, що подавали набоi. А Шахай
усмiхнувся собi непомiтно i ходив позад гармат розмiреним, нешвидким
кроком.
Кулi почали лiтати частiш. Велетенський бич раз у раз хльоскає в
повiтрi. Дехто з людей упав коло гармат i хрипiв, конаючи. Соса пiдняв
комiр шинелi, наче од вiтру.
- Не поможе, товаришу Соса! - смiється Шахай.
- Пруть, - Соса вилаявся, почуваючи себе, як школяр, якого застукав
учитель.
- Не лайся в такiм мiсцi. За скиртою почувся свист i стогiн. Упав на
землю кiнь i став битися головою. Ворог iшов в лобову атаку на гармати,
негусто стрiляючи, i вiд цiєї хмари, що насувалась так низько, поволi
охоплював смертельний жах. Ех ти, сонце з високого неба, погасни хоч ти в
цю розпачливу мить! Пiдбiг ординарець вiд Саньки.
- Що робити?.. Передавав товариш Санька, що не втримається з гарматами.
Насiла вже проклята пiхота!
Шахай мовчки подивився на ординарця. Потiм одказав тихо й роздiльно:
- Скажи Саньцi, хай умирає.
Ординарець iрвонув коня. Побiг.
- Вернись! - крикнув йому Шахай, бо побачив, як вилетiли з-за лiска
Галатовi тачанки i пiхота партизанська мчала пiдводами в атаку на ворожий
тил.
- Передай Саньцi, через п'ять хвилин вiн буде гнати ворога.
Прекраснi хвилини! Ви нiколи не зiтретесь i не припадете пилом! Довго
ще в тихих походах спiватимуть вашу славу!
За скиртою Сiрий мучився, як людина. Випадкова куля долетiла туди,
розбила йому ногу й груди. Шахай вийняв iз кишенi револьвера й добив
вiрного коня. Далi Шахай повернувся до гармат, що перестали, вже стрiляти
- така каша заварилася на полi бою. Соса не чув землi пiд собою вiд
радостi.
Далi прийшов з хутора Макар подивитись на бiй. Довго придивлявся в
далину, зважуючи сили й завзяття. Сказавши: "Тепер можна вже й менi
випрягати", - пiшов.
Стали вертатися пораненi з Павлiвки. Пiд'їхала пiдвода з Остюком. Пiд
ним було до бiса ряден i сiна. Лежав вiн високо на пiдводi - пiвголий,
обмотаний чистим селянським полотном -- скiфський велетень вертався додому
з перемогою. Коло голови сидiв його вiрний кiннотник, коли сама туга може
прийняти цей грiшний образ.
Остюка везли в село до лiкаря й зупинилися коло Шахая. Шахай нахилився
до Остюка, що вiд муки одкривав i закривав очi, i всмiхнувся одному йому.
Це була найбiльша нагорода.
- Ти не помирай, гляди, маршале Остюче. Бо хто ж замiсть тебе комiсаром
у нас буде? А кавалерiя?
- Не помру.
Остюк скривив губи вiд болю, i вся його любов засвiтилась в очах. Його
повезли.
Ранок весняний розносив бойовi звуки. Сонце пiднялося високо i йшло ще
вище. Перемога! - вiдгукалося в повiтрi. Перемога! - казав степ. -
Перемога!
Шахаєвi пiдвели Галатiв подарунок - вороного коня. Справжня арабська
кров бiгла в його жилах. На шиї був доказ - невелика ямка, якою помiтив
його -Мохаммед, придавивши палець до шиї. Сухi ноги його нетерпляче били
об землю.
- Араб! - каже Шахай, сiдаючи в сiдло.
- Не араб! - кричить збоку Соса, б'ючи по гривi свого коханця. -Вiн
гiрший за мого. Не личить вiн Шахаєвi!
- Спробуємо!
Соса став урiвнi з командиром.
- Почнемо звiдси, - сказав Шахай, поводом попестивши нового коня свого.
Погляд його зупинився на шпилi далекої могили, i вiн на неї показав Сосi.
- Яхчi! - прохрипiв цей.
Шахай оглянувся на своїх партизанiв, що були вкритi пилом перемоги.
Кiннотники, закривавленi, як рiзники, похитувались на сiдлах, їх було мало
цiлих, i скажений вогонь бою ще не вицвiв на обличчях. Тачанки з
кулеметами нешвидко їхали мореними кiньми. Галат, поранений у щоку,
напiвлежав на тачанцi, поклавши руку по звичцi на кулемет, теплий, ще вiд
роботи. Вiн захрип, як биндюжник, щохвилi плювався кров'ю, тримаючи
червону ганчiрку коло щоки, i лаявся страшно й богохульне. З усiх бокiв
бринiв день. Пiд'їздила на ристях перша Саньчина батарея. За лiском на
пригорку дорубували останнiй ворожий загiн, що боявся здатись. Страшний
блиск клинкiв сотався над головами.
А через хвилину лопотiли по дорозi копита командирового араба, i хвiст
у хвiст iз ним iшов кiнь гарматника.
- Ех, i душа доброй конь! - спiвали тихо кiннотники, пiднявшися на
стременах.
Степ наче позеленiшав за нiч. Не по днях, а по годинах росла трава.
Можна було взяти травинку в руку й почути, як в'ється вона й росте. До
самого обрiю лежав шлях, вибитий пiдковами. Конi мчали.
Раптом брязкiт шабель, льот шапок i кiнське iржання сповiстили Шахаєву
перемогу. Вихором вилетiв на шпиль могили вершник i став там, як
пам'ятник. Простягнута рука застигла, показуючи вперед, нiби бронза раптом
потекла в її жилах.
Тло пiвденного неба поломенiло!
ЧЕТВЕРТА ПIСНЯ
Голос:
Бригади кiнної сувора честь
Не може падати або згасати!
Життя тече, рушниця, тре плече,
Перетомилися в боях солдати.
Далекий край - його таємний док,
Пливе мiнливо i росте туманом.
В патронах порох до кiнця замок,
Давно вперед не кличуть барабани.
Надiя падає, як в море день,
Звiрячий до безчестя кличе голос.
I хто бригаду кiнну поведе -
Заплямлену - боротися на поле?
Покинь свою красуню, командир:
Мiж рогачами в тебе шабля, брате!
У бiй бригаду кiнну поведи,
У бiй веди її, комбриг Галате!
Невже вiдважнi голови поснули?
Хилiть своє життя до дна, як мед!
Хор:
Солдат на землю падає вiд кулi, -
його життя iще летить вперед!
Зоря замигтить несподiвано, тоненьке, ледве помiтне промiння звисне вiд
неї вниз i, як павутиння, нестиметься на землю. Зоря давно погасла, за
квiнтильйони кiлометрiв падає, вирвавшися iз загальної системи, лише її
блискучий труп. А свiтло, що вона послала в просторiнь, ще летить i
летить, вiбруючи й переломлюючись в атмосферi.
В день, коли цiлу дивiзiю Шахая ворог охопив кiльцем i бригади билися
кожна окремо, кiнна бригада товариша Галата мала шiстсот клинкiв. Настрiй
у бригади був барахольний, i в результатi вона погромила мiстечко N.
Комбриг Галат, кулеметник, що прийняв бригаду пiсля останнього бою, пiсля
мовчазної рубки в степу, i став на мiсце забитого Виривайла, - комбриг
сидiв безвихiдно бiля своєї дiвчини на хуторi. Вiн чекав розплати за
бешкет, хоч i не брав у ньому участi, бо лежав саме п'яний, заплутавшись у
спiдницi коханої. Комiсар бригади зник пiсля того, як його хтось
пiдстрелив уночi. Галат пиячив, почуваючи, що келех переливається через
край, а комiсар капає на нього Шахаю. Дiвчина була вогонь, нiздрi у неї
гарячi, як у коня, i коли вона обнiмала за шию Галата, вiн почував, що ще
трохи - i вона задушить його. Осiнь пройшлася брудними чобiтьми по полях.
Подули холоднi вiтри з пiвночi. Швидко мали впасти снiги на остуджену
землю i одягти її в бiле полотно.
Бригада ще не вiдпочила, коли прийшов наказ виступити. Наказ застав
Галата на хуторi. Йому пiдвели вороного огиря Флорiду. Галат поцiлував
мiцно свою дiвчину, так мiцно, що вона впала непритомною. Поточився огир,
виносячись з ворiт хутора, вiд гуку й свисту Галата. Та недовго вiн мчав.
Тверезий вiтер холодної осенi обвiяв кiннотника. Вiн перевiв галоп коня на
ристь, а потiм на широкий крок.
Голова була остуджена i своя. Тепле тiло дiвчини не вабило вже його.
Вiн, як справжнiй мужчина, заволодiвши жiнкою, заплiднивши її, ставши їй
ближчим за хреста на тiлi, вiддалявся, i думок про неї не було в його
головi. Таких дiвчат багато виросло на нашiй пахучiй i мiцнiй землi.
Чи не вiд них маємо чекати велетнiв на втiху нашiй пожадливостi?
Галат возив дiвчину в обозi. Горда i в'юнка, вона не пiдпускала до себе
Галата i тодi, коли вiн клав перед нею револьвера та божився всiма
кулеметами, що загине без її поцiлунку. Увесь обоз полюбив дiвчину, i
Галатове товариство в захопленнi випускало свої чуби аж на очi.
Часто в боях Галат раптом губив пам'ять, у нього в очах ставала
дiвчина, i лише слiпе вiйськове щастя рятувало його голову. Щахай примiтив
це одразу.
- Галате, - сказав йому Шахай, - через твою сестру менi геть увесь обоз
перестрiляють.
Галат, що нiколи не рахував своїх перемог на жiночому фронтi i забував
їх, одержавши, - Галат почервонiв.
- Галате, - продовжував Шахай, - бригада Виривайла просить
кулеметникiв. Може б, ти поїхав, голубе?
Галат посмутнiв i приклав руку до кашкета.
- Тiльки придивися до людей, бо бригада тривожна. Я їх давно вже хочу
послати в жорстокий перепльот i зробити з них вiдвагу.
Шахай говорив, мляво стукотiв пальцем по планшетцi, i Галат знав, що це
неласка. Серце загорiлося й заболiло, а кулi в загоєних ранах ворухнулися,
наче пiд магнiтом. Вiн зустрiв у дворi Остюка i пожалiвся на комдива.
Остюк пройшов з ним до ворiт, припадаючи на поранену ногу.
- Їдь, Галате, тихо i нагостри свою руку. Там тобi буде почище, нiж
менi було в рейдi.
- Я там буду сам, Остюче.
- Понiмаєш, - сказав Остюк, - вiн тебе з власної руки застрелить, коли
ти загубишся серед сотень бригади.
- Ти гадаєш, що я загублюся?
- Я - комiсар дивiзiї, i кiннотник, i командир, -закричав Остюк, - я
зарубаю тебе до землi, коли ти забудеш за мене, за Шахая i за покiйного
Марченка.
Вони обнялися i зараз же застилалися з такого прояву своїх взаємин. А
над ними вечiр розкинув шати, такi високi, що їх нiяк не зогрiєш диханням,
вони темнi та безстороннi. I людям пiд ними холодно.
Флорiда любив Галата. У нього була звичка миритися з людьми. Це був
огир, але огир смирний. Вiн iнодi мiг iржати, стаючи цапа, випростовуючись
на заднiх ногах, геть заюшений слиною. Вiн не любив вiстових, що волiли
краще поспати, нiж вчасно його напоїти. Флорiда тихо iржав i лизав руки
Галатовi, коли той згадував за нього й приносив йому води. Особливо
Флорiда любив хлiб. Хто його вивчив i хто зiпсував таким чином його смак,
невiдомо, але Флорiда завше з насолодою ковтав пережовану масу хлiба, i цi
ласощi в ньому асоцiювалися з якимись надзвичайними спогадами. його
подарував Галатовi маршал Остюк.
Галат попускав повiддя i мчав уперед, в напрямку мiстечка N. Вiн був
цiлком свiжий, нiби й не було того вина i тих дiвочих дарункiв, коли кров
пiнилася, а вiн лежав знеможений i безсилий. Далеко десь були товаришi -
жорстокий Шахай, вiдважний Остюк i тiнь розстрiляного Марченка. Тут, серед
степу, побачив вiн далекi руки, що сплiтаються з його руками, думка
жахнулася, згадавши всю безодню падiння. Насупленi очi ввижалися йому
скрiзь, бойовi товаришi сварилися кулаками й шаблями. Геройський Остюк
похмуро хитав головою. "Кулю гаду, - бурмотiв Остюк бiлими губами, - шкура
барахольна!" Галат не виправдувався. Вiн заплатить за те, що допустив
любов до свого бойового серця! Нехай лютують усi небеснi вiтри! Нехай
хмари пливуть на небi, як безлюднi кораблi, як невiдомий, невблаганний
гнiв комдива!
Посiяв дрiбний дощ, наче все повiтря зробилося мокрим. Почала лiтати
мерзла крупа. Сипалась крупа, а потiм мокрий снiг завихрився i встеляв
дорогу й степ. Iшов снiг i розтавав слiдом.
В мiстечку було повно засiдланих коней бригади. Обоз уже виїздив за
околицю. Двi гармати стояло в центрi площi. Помiчник комбрига вишикував
бригаду бiля гармат. Галат, пiдлетiвши на Флорiдi, геть заболочений,
розпалений вiд галопу, зробив огляд. Потiм вiн сказав промову.
- Хлопцi, - крикнув Галат i обкрутився конем перед бригадою. Здалося,
нiби вiн почне спiвати. - На нас кадєти наганяють полки, стягають кiльце.
Бiй буде жорстокий i кривавий. Ми побарахолили в тому проклятому мiстечку,
i на нас тепер плює уся дивiзiя.
Галат поїхав попереду бригади. Аж до станцiї бригада мовчала. Конi
вiдчували на собi жорстокiсть людської руки й гострi дотики острогiв, що
рвали нiжне м'ясо на ребрах. Вудила роздирали кiнський рот, заюшений
слиною, в слинi вже червонiла кров подертих ясен.
Сонце викочувалося з-за хмар, пливло по синьому шматковi неба,
обливаючи всiх несказанною тривогою. Потiм воно заходило за хмари, його
вкривав сiрий туман, що наче пiдiймався з землi, починав моросити холодний
дощ, вiтер наганяв снiжнi пелюстки просто на конячi нiздрi й на червонi
обличчя людей.
Похмуру мовчанку переривав ляск пiдкiв та хлюпання копит по мокрiй
дорозi. Сонячнi променi, що з'являлися несподiвано i несподiвано ж
зникали, виповняли людей невпинним хвилюванням. Голови вiдважних
погромникiв то хилилися аж до поводiв, то пiдносилися вгору до бадьорої
пiснi сонця. Вони почували на собi важучий грiх, який змиває лише кров.
Людське життя, що завше надiється, часом виповняло їх безмежною
нахабнiстю. А зрадливе серце стискається не знати чого. Воно передчуває
смертельнi дотики. Воно передчуває, бiйцi!
Потомилися кiннотники. Тиша i ляск пiдкiв, i несмiливий голос
здiймається над бригадою. То Галат розспiвався, як весняний жайворонок.
Цей новий комбриг не був до вподоби бригадi пiсля покладистого Виривайла.
I мовчазна сльоза-мжичка, холодної осенi струмливе молоко, стоїть мiж
рядами коней, що пiд ними пливе назад дорога.
А спереду доноситься пiсня Галата. Вiн наче вiдповiдає комусь на болюче
запитання.
Менi шляху не питать,
Просто степом мандрувать.
Гей! Ге-ей!
Долю доганять.
Його голос такий бадьорий i такий переконливий, що всi вiрять у долю,
яку треба догнати i яку доженуть.
А сама мелодiя пiснi нагадала зелений сонячний промiнь, процiджений
крiзь густий лист верховiть у темну, таємничу сутiнь лiсу.
Летять .вгорi галки. Пливуть .вечiрнi хмари високо й _не посуваються
вперед. Хилитається верх високої тополi на станцiї. Стоїть бригада
колоною, попереду Галат.
I все це вiдбивається ,у величезнiй калюжi, цiлому озерi води, що не
ворухнеться помiж бригадою i ганком станцiї, де завмерла самотня людина.
Вiдбиваються конячi морди у водi, вiдсвiчується небесна глибина, i
вершники зрослися кiнськими копитами - в водi i над водою.
Обличчя, в людей у декого - заляпанi болотом. Ледве помiтнi риси провiв
олiвцем страх. Розбризкуючи воду й розбиваючи копитами небо калюжi,
вiд'їхав Галат вiд бригади до станцiї. Людина на ганковi привiтала його
лiвою рукою, i всi побачили тодi пiд шинеллю поранену праву руку. Це був
комiсар бригади.
- Вольно-о! - крикнув Галат i зайшов разом з комiсаром до станцiї.
Вони пробули там стiльки часу, що надворi погода встигла перемiнитись
двiчi: пiшов дощ, потiм тоненький лiд почав шерхнути на калюжах. Вони
виказали один одному багато гiрких слiв, багато гарячих слiв. Галат
шльопнув би комiсара за деякi нахабнi вирази, але останнiй нiс на собi
волю i велич Шахая. Комбриг кiнної, ступивши на єдиний шлях, на криваву
стежку розплати за злочин, лiвою рукою лише стискав срiбний ефес шаблi,
подарованої Остюком. Вiн мовчки вислухав наказ Шахая.
Незабаром бригада почула його спiвучий голос, коли вiн з ганку викликав
до себе чотирьох сотенних командирiв. Тi прив'язали до дерева коней i
зайшли до станцiї, лiниво клацаючи острогами, перевалюючись з одної
зомлiлої ноги на другу. Цi сотеннi командири були, власне, диктаторами
кiнної. Скажено хоробрi та вiдважнi, вони виробляли завше чудеса. Рубали
голови, не скривившись, крали коней в сусiднiх бригадах i любили
вiдступати останнiми, розшукуючи барахло. Слава цих сотенних нiколи не
радувала Шахая. Комбриг Галат знав за цих його пiдлеглих багато бiльше,
нiж може знати командир без того, щоб не поставити сотенних перед фактом
їхньої смертi.
Бригада побачила, як заходило сонце, прорвавшися на ту хвилину з-за
оболокiв, i вiд'їхав паровоз по колiї лiворуч вiд станцiї. Тодi вийшов у
сутiнь вечора Галат. Чомусь погода зробилася наче теплiшою. Комбриг дав
розпорядження, i всю станцiю виповнив дзвiн острогiв.
Конi нiяк не хотiли заходити до теплушок, кусали людей i все намагалися
такiм високiм мiсцi! Рiвний степ, як долоня, лежить без мiри в довжину,
наче простягся до когось по весну.
Шахай iз Остюком стали близько хутора за скиртою старого сiна. Чи
почуває Остюк, що його провезуть отут завтра? Пустили коней до сiна, а
самi вилiзли нагору, поближче до свiтла. Чудовий краєвид! Тебе не змалюєш
потертими п'ятаками звичайної мови. А незвичайнiсть, як самоцвiтний
камiнь, - його дiстають водолази з глибокої води.
На захiд далеко йшла стежка аж до того лiска, повертала там трохи й
доходила до Павлiвки. Праворуч бовванiло село Довгий Кут - далеко теж за
степовим розбiгом - майже коло обрiю. Лiворуч од Павлiвки на однiй лiнiї з
нею та Довгим Кутом лежали Синчаки поблизу рiчки бистрої - Синяви. Дощами
та весняною водою набрякла Синява й тече собi на захiд - бистра, гомiнка й
глибока, трохи блищить на мiсяцi ледве помiтною смужкою.
Шахай не замислився над краєвидом. Тiльки вiд повiтря весняної ночi
пом'якшав його голос. Та й ще дорожчий став Остюковi, що знав, однак, у
яку вузьку петлю посилає його цей голос.
- Тут тобi ось увесь ворожий фронт. Можливо, що ззаду за цими трьома
селами є й резерв. Ми повиннi виходити з того, чого вони хочуть.
Командирiв ворожих я знаю, головних принаймнi - це кадровi полковники,
люди без видумки. Нiчого незвичайного, психологiчного видумати вони не
можуть.. Значить, завтра о восьмiй ранку почнуть вони наступ iз тим, щоб
притиснути нас до рiки й розбити. Мета в них - не пустити за рiку, себто
не дати нам Синчакiвського мосту i по змозi або розбити нас тут, або
погнати назад, де за нами по п'ятах iдуть iншi.
Шахай промовчав хвилину, наче хотiв збагнути всю серйознiсть свого
становища. Вiн поклав палець на пiдборiддя й договорив ще тихiше свiй
план.
- Ми пустимось на вiйськовi хитрещi. Прямо нам ударити невигiдно, так
ми спробуємо косо вдарити. Косим ударом. Я розбирав його недавно й гадаю,
що тут вiн на мiсцi - за таких сил i ситуацiї.
Остюковi це була новина.
- Вiдколи вiн є, цей косий удар? Генерал видумав?
- Король. Рокiв пiвтораста тому.
Остюк засмiявся весело й недовiрливо.
- I харашо ним можна вдарити?
- А слухай. Прутинку легше перерiзати навскоси, чоловiка легше зрубати
навскоси, армiю легше розбити також так. Ми починаємо бiй о шостiй ранку -
попередимо ворога на двi години. Посилаємо всю пiхоту й половину кулеметiв
до Синчакiв, де вони мусять зайняти позицiю. Ти з сотнею кiнноти стаєш
перед Павлiвкою. Артилерiя з кулеметами рушає в оце ось село в долинi
праворуч - верства до нього. Я з рештою кiнноти, з кулеметами й кiлькома
гарматами стаю тут ось, де ми стоїмо, пiд скиртою. Так мусимо чекати _ми у
вихiдний момент бою.
Остюк зацiкавився таким розташуванням вiйська. Вiн подумав, що,
роздiлившися так, загинуть усi по одному у ворожих обiймах. Оце такий
косий удар?
- Рiвно о шостiй починає артилерiя. Всi нашi гармати ураганним огнем
местимуть Павлiвку. Треба, щоб найбiльш ефектно все вийшло. Через
пiвгодини ти йдеш в атаку на Павлiвку, вибиваєш звiдти ворога i тримаєшся,
доки тобi не поможуть злiва.
У Остюка на мить погасли очi, передчуваючи смертельний бiй.
- Нас роздушать, як варену картоплю в жменi! Павлiвка ж - середина
фронту. Вони стягнуть моментально сили.
- Цього менi й треба. Скажений гарматний вогонь на Павлiвку, шаленi
наскоки й оборона твоєї сотнi - о, я знаю, як ти битимешся, Остюче! - все
це примусить думати, що ми наступаємо на Павлiвку. Ясно, що ворожi головнi
сили всi стягнуться до Павлiвки.
- А далi?
- Доки маршал Остюк за пiдтримкою артилерiї буде битися з головними
силами, вся моя пiхота вiзьме раптом Синчаки й пiде громити ворожий фланг.
Це i є косий удар, проти якого рiдко хто може встояти.
- Що буде з моєю сотнею до тої пори?
- Її може не бути. Вона може лягти костями. Але слава тих, що загинуть,
рятуючи справу й товаришiв, вставатиме попереду нас, як осяяний прапор
перемоги! Слава ця пiде мiж народ по країнi, i заспiвають нових дум про
Остюкiв бiй пiд Павлiвкою.
Мiсяць стояв на небi, блискучий, як клинок. На сухiй торiшнiй травi
молочаями й ковилою тремтiли його вiдблиски, наче дивився вiн у морську
гладь.
Вони найщасливiшi в свiтi люди! Вони не знають безсонних ночей, вiчних
хитань, коли думка облiтає невiдомi й немiрянi простори, окутує себе
фiмiамом прекрасного майбутнього i зараз же кидає все це в землю, в труну,
i бачиш, як у люстерко, воскове лице своє й заплющенi навiки очi. Вони не
знають обсипаного листя надiй, їхнє серце не б'ється в повсякчаснiм
чеканнi смертi...
Гляньте на волю таку, коли вона починає титанiчний бiг. Падають i
пiдiймаються з небуття мiста й країни! Сказане випадково слово стає
символом мiльйонам живих i прийдешнiх людей. Воно, маючи на собi печать
волi, може затрусити землею.
Нiч пролiтала помалу. Шахай, попередивши свою жiнку про вранiшнiй
виступ iз села, спав тихо, наче й не спав зовсiм. Снiв фантастичних i
нереальних вiн не знав. Така була його вдача. Сонце сiдало на ланах десь
унизу. Стрiмкi скелi вставали перед ним i його вiйськом. Ось їде вiн
кам'яною дорогою, тiльки пiдкови вибивають iскри. Шлях лежить перед ним
довгий i все нагору. Вiн чує, як вiйсько гомонить позад його тривожно. Як
зiрветься iнодi вершник який - з дороги в безодню. Б'ється з конем об
камiння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шахая, не знає вiн
жалю. Веде дорога вгору до мети. I, наближаючись до ясного верхiв'я, вiн
бачить новi й новi простори, оповитi туманами.
Серце поспiшало, неясний дзвiн розливався в повiтрi, i довга стрiлчаста
хмара затопила все, тiльки плив, погасаючи, неясний дзвiн.
Нове видiння, живе й реальне, розкрилося, як велика квiтка. Бiй iде по
всiй полонинi, не вгасаючи й не розпалюючись. Новi й новi сили виходять на
поле й стають на мiсця, як шахи. Ворожа рука бере їх потроху, фiгуру за
фiгурою, звiльняючи мiсце своїм. Але вперто й помалу пiдкрадається пiхота.
Ось вона лагодить кулемети. Б'є сигнал! Як порох, летять фiгури й пiшаки.
"О, я собi зумiв вибрати командирiв! Хiба не вмре кожний iз них за мене
десять разiв? А чи повiрить хто iз моїх, що мене можна подолати?
Загiпнотизувавши себе моїм iм'ям, вони робитимуть чудеса. Наче прапор,
несуть вони мене в серцi. Я не такий, як вони? Але воля моя не знає меж.
Iсторiя запише мене на свої бiлоснiжнi сторiнки. Iм'я моє Шахай -
перемога!"
Аж спiтнiв, трохи Шахай вiд такого сну. Ще пролетiло щось, не залишаючи
слiду. Шум пройшов у головi, i Шахай зручнiше повернув на подушцi голову.
Першi дзвiночки свiдомостi майнули. Ще не прокинувшись, Шахай знає, що це
будить його воля, якiй вiн призначив час розбудити. Розплющує очi. I на
цьому остаточно прокидається.
Крик про допомогу лунає й лунає з Павлiвки! Остюк геройським наскоком
захопив село, вiдступив з нього, знову вдарив на ворога. Нiхто не
пiдтримує його злiва. Пiхота вже запiзнилася на пiвгодини з Синчаками.
Кулеметами й ручними гранатами вигнали остюкiвцiв iз половини села. Сам
Остюк, тяжко поранений у хребет i контужений, залишився на ворожiй
половинi. Остiльки вже видна була його смерть, що ворог навiть кулi
пошкодував для Остюка. Його шаленi кiннотники, поховавши й розгубивши
коней, вирiшили вмерти, а вiдбити командира. Як розлютованi вовки,
кидалися вони на ворога! Як закривавлений птах, що погубив i очi в борнi i
ледве махає перебитими й поламаними крилами, - так билися кiннотники.
Загальний бiй почався рано й розгорався тепер, як пожежа. Командир
Шахай стояв перед Ковалевим Хутором. Вiн послав уже до Синчакiв на
допомогу пiхотi всю решту кiнноти з двома гарматами. З ним залишився Соса
з батареєю та кiлькома кулеметами без пiхоти й кiнноти. Шахай поставив
останню ставку. Синчаки мусять упасти! Праворуч, за кiлометр вiд нього,
стояв Санька зi своїми гарматами i стрiляв по лiску, що прозоро зеленiв
неясними бруньками недалеко Павлiвки. Звичайно, там був ворог.
Марченко водив в атаку на Синчаки пiхоту. З гвинтiвкою в руцi кидався
вiн на ворога в перших лавах. Не раз i не два одкочувались назад, як
хвиля, партизани. Не один боягуз упав од руки Марченка. Галат, перекосивши
ворожу кiнноту, що полiзла була на його машини за лаврами, ловив тепер пiд
кулями коней i поповняв ними недостачу в тачанках, його весела парубоцька
вдача розважала себе неймовiрно довгими прокльонами, наче молитвою. Вiн
готовий був розтрощити свою пiхоту, що к чорту годиться!
Саме тут прийшла пiдмога. Двi гармати почали зразу з шрапнелiв. Синчаки
впали. Пораненого Марченка повезли на тачанцi вперед - пiдбадьорити й
пiдняти дух у пiхоти, що наступала на Павлiвку - на допомогу Остюковi. -
Шахай цей наступ побачив. Ворожi гармати, що здалеку з-за Павлiвки влучали
в Саньку й Ковалiв Хутiр, замовкли. Там починався остаточний i вирiшальний
бiй.
Саньчинi гармати теж перестали стрiляти вперед по лiску. Вони
промовчали трохи, мабуть, перешиковуючи фронт, i стали кидати снаряди геть
у правий бiк частiш i частiш, а потiм почали шрапнелями. Якась пiхота
знайшлася на правому фланзi i йшла тепер на Саньку.
Користуючись тишею, чи, може, час прийшов, - висунулась iз далекого
лiска лава пiхоти. Вона пiшла в атаку на центр партизанського фронту -
Ковалiв Хутiр - на Шахая.
Тут i починається справжнє дiло. На три частини розподiлено партизанiв.
Кожна б'ється за своє життя окремо. Нi однiй не можна впасти, бо тодi
загине решта. Марченко штурмує Павлiвну. Послiплi вiд бою та кровi
кiннотники знайшли Остюка. Вони його нiжно кинули на пiдводу й везли за
собою, як бога. I Остюк знаходив силу iнодi пiдняти з пiдводи руку,
посилаючи в бiй. Троє найкращих командирiв стоїть тут. Хiба можна
перемогти Марченка, Остюка й Галата, доки вони ще живi?
Саньцi приходилось круто з гарматами. Вiн втратив немало людей i,
стрiляючи щохвилi з гвинтiвки, допомагав пораненим "нумерам" шарпати за
ремiнець i розкривати ящики з набоями. Вiн кидався, як чорт, у пороховiм
диму, одночасно роблячи кiлька дiл. Його прокльони пiдняли б i мертвого з
могили.
Голос його гримiв, як труба. Вiн закричав суворим голосом, плутаючи
лайку з дистанцiйними цифрами:
- Став на картеч!
Ковалiв Хутiр теж розпочав бiй. Шахай завiв свого коня за скирту сiна i
став розмовляти позад гармат iз Сосою спокiйно й тихо. Це його правило: що
важчi справи, то тихше й спокiйнiше вiн говорить.
- Товаришу Соса, - каже Шахай прихильно, - завжди у найнебезпечнiше
мiсце я посилаю Сосу. Чому? Тому, що я знаю - нiколи того мiсця не вiзьме
ворог. Ви зрозумiли?
Соса вiд гордостi розцвiв. Увесь його страх придушила одчайна
рiшучiсть. Вiн став покрикувати на людей, що подавали набоi. А Шахай
усмiхнувся собi непомiтно i ходив позад гармат розмiреним, нешвидким
кроком.
Кулi почали лiтати частiш. Велетенський бич раз у раз хльоскає в
повiтрi. Дехто з людей упав коло гармат i хрипiв, конаючи. Соса пiдняв
комiр шинелi, наче од вiтру.
- Не поможе, товаришу Соса! - смiється Шахай.
- Пруть, - Соса вилаявся, почуваючи себе, як школяр, якого застукав
учитель.
- Не лайся в такiм мiсцi. За скиртою почувся свист i стогiн. Упав на
землю кiнь i став битися головою. Ворог iшов в лобову атаку на гармати,
негусто стрiляючи, i вiд цiєї хмари, що насувалась так низько, поволi
охоплював смертельний жах. Ех ти, сонце з високого неба, погасни хоч ти в
цю розпачливу мить! Пiдбiг ординарець вiд Саньки.
- Що робити?.. Передавав товариш Санька, що не втримається з гарматами.
Насiла вже проклята пiхота!
Шахай мовчки подивився на ординарця. Потiм одказав тихо й роздiльно:
- Скажи Саньцi, хай умирає.
Ординарець iрвонув коня. Побiг.
- Вернись! - крикнув йому Шахай, бо побачив, як вилетiли з-за лiска
Галатовi тачанки i пiхота партизанська мчала пiдводами в атаку на ворожий
тил.
- Передай Саньцi, через п'ять хвилин вiн буде гнати ворога.
Прекраснi хвилини! Ви нiколи не зiтретесь i не припадете пилом! Довго
ще в тихих походах спiватимуть вашу славу!
За скиртою Сiрий мучився, як людина. Випадкова куля долетiла туди,
розбила йому ногу й груди. Шахай вийняв iз кишенi револьвера й добив
вiрного коня. Далi Шахай повернувся до гармат, що перестали, вже стрiляти
- така каша заварилася на полi бою. Соса не чув землi пiд собою вiд
радостi.
Далi прийшов з хутора Макар подивитись на бiй. Довго придивлявся в
далину, зважуючи сили й завзяття. Сказавши: "Тепер можна вже й менi
випрягати", - пiшов.
Стали вертатися пораненi з Павлiвки. Пiд'їхала пiдвода з Остюком. Пiд
ним було до бiса ряден i сiна. Лежав вiн високо на пiдводi - пiвголий,
обмотаний чистим селянським полотном -- скiфський велетень вертався додому
з перемогою. Коло голови сидiв його вiрний кiннотник, коли сама туга може
прийняти цей грiшний образ.
Остюка везли в село до лiкаря й зупинилися коло Шахая. Шахай нахилився
до Остюка, що вiд муки одкривав i закривав очi, i всмiхнувся одному йому.
Це була найбiльша нагорода.
- Ти не помирай, гляди, маршале Остюче. Бо хто ж замiсть тебе комiсаром
у нас буде? А кавалерiя?
- Не помру.
Остюк скривив губи вiд болю, i вся його любов засвiтилась в очах. Його
повезли.
Ранок весняний розносив бойовi звуки. Сонце пiднялося високо i йшло ще
вище. Перемога! - вiдгукалося в повiтрi. Перемога! - казав степ. -
Перемога!
Шахаєвi пiдвели Галатiв подарунок - вороного коня. Справжня арабська
кров бiгла в його жилах. На шиї був доказ - невелика ямка, якою помiтив
його -Мохаммед, придавивши палець до шиї. Сухi ноги його нетерпляче били
об землю.
- Араб! - каже Шахай, сiдаючи в сiдло.
- Не араб! - кричить збоку Соса, б'ючи по гривi свого коханця. -Вiн
гiрший за мого. Не личить вiн Шахаєвi!
- Спробуємо!
Соса став урiвнi з командиром.
- Почнемо звiдси, - сказав Шахай, поводом попестивши нового коня свого.
Погляд його зупинився на шпилi далекої могили, i вiн на неї показав Сосi.
- Яхчi! - прохрипiв цей.
Шахай оглянувся на своїх партизанiв, що були вкритi пилом перемоги.
Кiннотники, закривавленi, як рiзники, похитувались на сiдлах, їх було мало
цiлих, i скажений вогонь бою ще не вицвiв на обличчях. Тачанки з
кулеметами нешвидко їхали мореними кiньми. Галат, поранений у щоку,
напiвлежав на тачанцi, поклавши руку по звичцi на кулемет, теплий, ще вiд
роботи. Вiн захрип, як биндюжник, щохвилi плювався кров'ю, тримаючи
червону ганчiрку коло щоки, i лаявся страшно й богохульне. З усiх бокiв
бринiв день. Пiд'їздила на ристях перша Саньчина батарея. За лiском на
пригорку дорубували останнiй ворожий загiн, що боявся здатись. Страшний
блиск клинкiв сотався над головами.
А через хвилину лопотiли по дорозi копита командирового араба, i хвiст
у хвiст iз ним iшов кiнь гарматника.
- Ех, i душа доброй конь! - спiвали тихо кiннотники, пiднявшися на
стременах.
Степ наче позеленiшав за нiч. Не по днях, а по годинах росла трава.
Можна було взяти травинку в руку й почути, як в'ється вона й росте. До
самого обрiю лежав шлях, вибитий пiдковами. Конi мчали.
Раптом брязкiт шабель, льот шапок i кiнське iржання сповiстили Шахаєву
перемогу. Вихором вилетiв на шпиль могили вершник i став там, як
пам'ятник. Простягнута рука застигла, показуючи вперед, нiби бронза раптом
потекла в її жилах.
Тло пiвденного неба поломенiло!
ЧЕТВЕРТА ПIСНЯ
Голос:
Бригади кiнної сувора честь
Не може падати або згасати!
Життя тече, рушниця, тре плече,
Перетомилися в боях солдати.
Далекий край - його таємний док,
Пливе мiнливо i росте туманом.
В патронах порох до кiнця замок,
Давно вперед не кличуть барабани.
Надiя падає, як в море день,
Звiрячий до безчестя кличе голос.
I хто бригаду кiнну поведе -
Заплямлену - боротися на поле?
Покинь свою красуню, командир:
Мiж рогачами в тебе шабля, брате!
У бiй бригаду кiнну поведи,
У бiй веди її, комбриг Галате!
Невже вiдважнi голови поснули?
Хилiть своє життя до дна, як мед!
Хор:
Солдат на землю падає вiд кулi, -
його життя iще летить вперед!
Зоря замигтить несподiвано, тоненьке, ледве помiтне промiння звисне вiд
неї вниз i, як павутиння, нестиметься на землю. Зоря давно погасла, за
квiнтильйони кiлометрiв падає, вирвавшися iз загальної системи, лише її
блискучий труп. А свiтло, що вона послала в просторiнь, ще летить i
летить, вiбруючи й переломлюючись в атмосферi.
В день, коли цiлу дивiзiю Шахая ворог охопив кiльцем i бригади билися
кожна окремо, кiнна бригада товариша Галата мала шiстсот клинкiв. Настрiй
у бригади був барахольний, i в результатi вона погромила мiстечко N.
Комбриг Галат, кулеметник, що прийняв бригаду пiсля останнього бою, пiсля
мовчазної рубки в степу, i став на мiсце забитого Виривайла, - комбриг
сидiв безвихiдно бiля своєї дiвчини на хуторi. Вiн чекав розплати за
бешкет, хоч i не брав у ньому участi, бо лежав саме п'яний, заплутавшись у
спiдницi коханої. Комiсар бригади зник пiсля того, як його хтось
пiдстрелив уночi. Галат пиячив, почуваючи, що келех переливається через
край, а комiсар капає на нього Шахаю. Дiвчина була вогонь, нiздрi у неї
гарячi, як у коня, i коли вона обнiмала за шию Галата, вiн почував, що ще
трохи - i вона задушить його. Осiнь пройшлася брудними чобiтьми по полях.
Подули холоднi вiтри з пiвночi. Швидко мали впасти снiги на остуджену
землю i одягти її в бiле полотно.
Бригада ще не вiдпочила, коли прийшов наказ виступити. Наказ застав
Галата на хуторi. Йому пiдвели вороного огиря Флорiду. Галат поцiлував
мiцно свою дiвчину, так мiцно, що вона впала непритомною. Поточився огир,
виносячись з ворiт хутора, вiд гуку й свисту Галата. Та недовго вiн мчав.
Тверезий вiтер холодної осенi обвiяв кiннотника. Вiн перевiв галоп коня на
ристь, а потiм на широкий крок.
Голова була остуджена i своя. Тепле тiло дiвчини не вабило вже його.
Вiн, як справжнiй мужчина, заволодiвши жiнкою, заплiднивши її, ставши їй
ближчим за хреста на тiлi, вiддалявся, i думок про неї не було в його
головi. Таких дiвчат багато виросло на нашiй пахучiй i мiцнiй землi.
Чи не вiд них маємо чекати велетнiв на втiху нашiй пожадливостi?
Галат возив дiвчину в обозi. Горда i в'юнка, вона не пiдпускала до себе
Галата i тодi, коли вiн клав перед нею револьвера та божився всiма
кулеметами, що загине без її поцiлунку. Увесь обоз полюбив дiвчину, i
Галатове товариство в захопленнi випускало свої чуби аж на очi.
Часто в боях Галат раптом губив пам'ять, у нього в очах ставала
дiвчина, i лише слiпе вiйськове щастя рятувало його голову. Щахай примiтив
це одразу.
- Галате, - сказав йому Шахай, - через твою сестру менi геть увесь обоз
перестрiляють.
Галат, що нiколи не рахував своїх перемог на жiночому фронтi i забував
їх, одержавши, - Галат почервонiв.
- Галате, - продовжував Шахай, - бригада Виривайла просить
кулеметникiв. Може б, ти поїхав, голубе?
Галат посмутнiв i приклав руку до кашкета.
- Тiльки придивися до людей, бо бригада тривожна. Я їх давно вже хочу
послати в жорстокий перепльот i зробити з них вiдвагу.
Шахай говорив, мляво стукотiв пальцем по планшетцi, i Галат знав, що це
неласка. Серце загорiлося й заболiло, а кулi в загоєних ранах ворухнулися,
наче пiд магнiтом. Вiн зустрiв у дворi Остюка i пожалiвся на комдива.
Остюк пройшов з ним до ворiт, припадаючи на поранену ногу.
- Їдь, Галате, тихо i нагостри свою руку. Там тобi буде почище, нiж
менi було в рейдi.
- Я там буду сам, Остюче.
- Понiмаєш, - сказав Остюк, - вiн тебе з власної руки застрелить, коли
ти загубишся серед сотень бригади.
- Ти гадаєш, що я загублюся?
- Я - комiсар дивiзiї, i кiннотник, i командир, -закричав Остюк, - я
зарубаю тебе до землi, коли ти забудеш за мене, за Шахая i за покiйного
Марченка.
Вони обнялися i зараз же застилалися з такого прояву своїх взаємин. А
над ними вечiр розкинув шати, такi високi, що їх нiяк не зогрiєш диханням,
вони темнi та безстороннi. I людям пiд ними холодно.
Флорiда любив Галата. У нього була звичка миритися з людьми. Це був
огир, але огир смирний. Вiн iнодi мiг iржати, стаючи цапа, випростовуючись
на заднiх ногах, геть заюшений слиною. Вiн не любив вiстових, що волiли
краще поспати, нiж вчасно його напоїти. Флорiда тихо iржав i лизав руки
Галатовi, коли той згадував за нього й приносив йому води. Особливо
Флорiда любив хлiб. Хто його вивчив i хто зiпсував таким чином його смак,
невiдомо, але Флорiда завше з насолодою ковтав пережовану масу хлiба, i цi
ласощi в ньому асоцiювалися з якимись надзвичайними спогадами. його
подарував Галатовi маршал Остюк.
Галат попускав повiддя i мчав уперед, в напрямку мiстечка N. Вiн був
цiлком свiжий, нiби й не було того вина i тих дiвочих дарункiв, коли кров
пiнилася, а вiн лежав знеможений i безсилий. Далеко десь були товаришi -
жорстокий Шахай, вiдважний Остюк i тiнь розстрiляного Марченка. Тут, серед
степу, побачив вiн далекi руки, що сплiтаються з його руками, думка
жахнулася, згадавши всю безодню падiння. Насупленi очi ввижалися йому
скрiзь, бойовi товаришi сварилися кулаками й шаблями. Геройський Остюк
похмуро хитав головою. "Кулю гаду, - бурмотiв Остюк бiлими губами, - шкура
барахольна!" Галат не виправдувався. Вiн заплатить за те, що допустив
любов до свого бойового серця! Нехай лютують усi небеснi вiтри! Нехай
хмари пливуть на небi, як безлюднi кораблi, як невiдомий, невблаганний
гнiв комдива!
Посiяв дрiбний дощ, наче все повiтря зробилося мокрим. Почала лiтати
мерзла крупа. Сипалась крупа, а потiм мокрий снiг завихрився i встеляв
дорогу й степ. Iшов снiг i розтавав слiдом.
В мiстечку було повно засiдланих коней бригади. Обоз уже виїздив за
околицю. Двi гармати стояло в центрi площi. Помiчник комбрига вишикував
бригаду бiля гармат. Галат, пiдлетiвши на Флорiдi, геть заболочений,
розпалений вiд галопу, зробив огляд. Потiм вiн сказав промову.
- Хлопцi, - крикнув Галат i обкрутився конем перед бригадою. Здалося,
нiби вiн почне спiвати. - На нас кадєти наганяють полки, стягають кiльце.
Бiй буде жорстокий i кривавий. Ми побарахолили в тому проклятому мiстечку,
i на нас тепер плює уся дивiзiя.
Галат поїхав попереду бригади. Аж до станцiї бригада мовчала. Конi
вiдчували на собi жорстокiсть людської руки й гострi дотики острогiв, що
рвали нiжне м'ясо на ребрах. Вудила роздирали кiнський рот, заюшений
слиною, в слинi вже червонiла кров подертих ясен.
Сонце викочувалося з-за хмар, пливло по синьому шматковi неба,
обливаючи всiх несказанною тривогою. Потiм воно заходило за хмари, його
вкривав сiрий туман, що наче пiдiймався з землi, починав моросити холодний
дощ, вiтер наганяв снiжнi пелюстки просто на конячi нiздрi й на червонi
обличчя людей.
Похмуру мовчанку переривав ляск пiдкiв та хлюпання копит по мокрiй
дорозi. Сонячнi променi, що з'являлися несподiвано i несподiвано ж
зникали, виповняли людей невпинним хвилюванням. Голови вiдважних
погромникiв то хилилися аж до поводiв, то пiдносилися вгору до бадьорої
пiснi сонця. Вони почували на собi важучий грiх, який змиває лише кров.
Людське життя, що завше надiється, часом виповняло їх безмежною
нахабнiстю. А зрадливе серце стискається не знати чого. Воно передчуває
смертельнi дотики. Воно передчуває, бiйцi!
Потомилися кiннотники. Тиша i ляск пiдкiв, i несмiливий голос
здiймається над бригадою. То Галат розспiвався, як весняний жайворонок.
Цей новий комбриг не був до вподоби бригадi пiсля покладистого Виривайла.
I мовчазна сльоза-мжичка, холодної осенi струмливе молоко, стоїть мiж
рядами коней, що пiд ними пливе назад дорога.
А спереду доноситься пiсня Галата. Вiн наче вiдповiдає комусь на болюче
запитання.
Менi шляху не питать,
Просто степом мандрувать.
Гей! Ге-ей!
Долю доганять.
Його голос такий бадьорий i такий переконливий, що всi вiрять у долю,
яку треба догнати i яку доженуть.
А сама мелодiя пiснi нагадала зелений сонячний промiнь, процiджений
крiзь густий лист верховiть у темну, таємничу сутiнь лiсу.
Летять .вгорi галки. Пливуть .вечiрнi хмари високо й _не посуваються
вперед. Хилитається верх високої тополi на станцiї. Стоїть бригада
колоною, попереду Галат.
I все це вiдбивається ,у величезнiй калюжi, цiлому озерi води, що не
ворухнеться помiж бригадою i ганком станцiї, де завмерла самотня людина.
Вiдбиваються конячi морди у водi, вiдсвiчується небесна глибина, i
вершники зрослися кiнськими копитами - в водi i над водою.
Обличчя, в людей у декого - заляпанi болотом. Ледве помiтнi риси провiв
олiвцем страх. Розбризкуючи воду й розбиваючи копитами небо калюжi,
вiд'їхав Галат вiд бригади до станцiї. Людина на ганковi привiтала його
лiвою рукою, i всi побачили тодi пiд шинеллю поранену праву руку. Це був
комiсар бригади.
- Вольно-о! - крикнув Галат i зайшов разом з комiсаром до станцiї.
Вони пробули там стiльки часу, що надворi погода встигла перемiнитись
двiчi: пiшов дощ, потiм тоненький лiд почав шерхнути на калюжах. Вони
виказали один одному багато гiрких слiв, багато гарячих слiв. Галат
шльопнув би комiсара за деякi нахабнi вирази, але останнiй нiс на собi
волю i велич Шахая. Комбриг кiнної, ступивши на єдиний шлях, на криваву
стежку розплати за злочин, лiвою рукою лише стискав срiбний ефес шаблi,
подарованої Остюком. Вiн мовчки вислухав наказ Шахая.
Незабаром бригада почула його спiвучий голос, коли вiн з ганку викликав
до себе чотирьох сотенних командирiв. Тi прив'язали до дерева коней i
зайшли до станцiї, лiниво клацаючи острогами, перевалюючись з одної
зомлiлої ноги на другу. Цi сотеннi командири були, власне, диктаторами
кiнної. Скажено хоробрi та вiдважнi, вони виробляли завше чудеса. Рубали
голови, не скривившись, крали коней в сусiднiх бригадах i любили
вiдступати останнiми, розшукуючи барахло. Слава цих сотенних нiколи не
радувала Шахая. Комбриг Галат знав за цих його пiдлеглих багато бiльше,
нiж може знати командир без того, щоб не поставити сотенних перед фактом
їхньої смертi.
Бригада побачила, як заходило сонце, прорвавшися на ту хвилину з-за
оболокiв, i вiд'їхав паровоз по колiї лiворуч вiд станцiї. Тодi вийшов у
сутiнь вечора Галат. Чомусь погода зробилася наче теплiшою. Комбриг дав
розпорядження, i всю станцiю виповнив дзвiн острогiв.
Конi нiяк не хотiли заходити до теплушок, кусали людей i все намагалися