честь краю боронячи!" - на кам'янiй плитi напише нащадок на мiсцi бою пiд
Успенiвкою. Коли ми переможемо - нас потiм прославлять i додадуть нам ще
чужої слави i пiднесуть нас на щитах угору для всiх прийдешнiх поколiнь.
Коли нас переможуть - нiчого нам чекати нi тепер, нi потiм - вiд нас i
нашу славу вiдберуть, розтопчуть нашу чесноту й смiливiсть, заплюють нашу
мету i нашi очi. Можна або перемогти, або вмерти. Мертвих, може, не
здiйметься рука ганьбити. Горе переможеним! Переможця ж судить тiльки вiн
сам!
Шахай ще раз осмiхнувся при кiнцi цього свого мотивування про змiцнення
Успенiвки i надання їй сили фортецi. Марченко загорiвся з останнiх слiв
Шахая. Вони невiдомим i чудесним чином збуджували нелюдську гордiсть i
силу клинка в руцi Марченка.
- Шахай, -сказав вiн, i це були нiби найщирiшi слова за все його життя,
- коли ми переможемо цих тридцять тисяч, i Успенiвський бiй залунає по
всьому свiтi, я вiддаю тобi свою голову i свiй клинок i ляжу пiд копито
твого коня.
Шахай промовчав трохи, не дивлячись на Марченка, i потiм нахилився над
мапою, над Успенiвкою та її околицями.
- Дивися, як ми хороше змiцнимо фортецю. Об неї розiб'є голову кожна
армiя. Треба тiльки заманити її на зручнi для нас мiсця. Галат,
прорвавшися крiзь фронт, вiдтягне на себе сили, а на решту ми нападемо,
вийшовши за Успенiвку. Ми панiчно втечемо з фронту до Успенiвки, полки й
дивiзiони тiкатимуть, як опале листя, котитимуться перед французьким
вiтром. Ми заманимо їх на рiку, в болото i воду, ми вiддамо на поталу
сотню-другу наших партизанiв - i тодi пустимо в дiло гармати, кулемети,
резерви пiхоти i резерви нестримних Остюкових шабель. Ми розтрощимо
розкидану, схвильовану, спантеличену ворожу силу, заберемо танки i
гармати, пiдемо крiзь фронт на допомогу Галатовi - руйнувати i топити
десантнi кораблi.
- Я пiшов, - раптом втрутився Галат, устаючи з мiсця, - сьогоднiшнiй
день переламав усе моє життя. У мене крутиться в головi i не хватає чим
дихати. Менi страшно, Шахай, що ти вибрав мене. Виконаю я твого наказа чи
злякаюся i пiду в панiку, загубивши даром панцерникiв, людей i славу?
- Iди, - одповiв Шахай, - i знай, що моя думка буде завше з тобою. Те,
що ти зараз боїшся i маєш смiливiсть зiзнатися, - якнайкраще доводить твою
хоробрiсть, котра з'явиться до тебе в холодний час. Iди i готуйся.
Марченко задумливо розглядав мапу, зовсiм лiгши на стiл, Соса
працьовито вираховував щось на шматковi паперу, Шахай помалу пiдiйшов до
вiкна вагона, за вiкном розпочався день - бiлий вiд туману, як молоко.
"Успенiвка близько", - сказав сам собi Шахай i промовчав.
Успенiвка нiколи не бачила такого розмаху i таких масштабiв: всiх
мужчин було вигнано на землянi роботи. Iшли без охоти, працювали ще
неохотнiше, лопати грузли в беручкiй землi, в глинi, що одволожилася пiсля
уночiшнього туману.
- Так i гоноблять, де б сiсти! - пожалiвся Шахаєвi Остюк.
Шахай встигав одночасно бувати скрiзь. Вiн замислився, щось вирiшив i
подякував Остюковi. За годину верхiвець оббiг усе мiстечко i всi траншеї,
сповiстив, що отаман Марченко дав наказа платити за роботу i що швидко
будуть роздавати матерiю: сукно i шерсть, перкаль i шовк. Начальники робiт
зробили свої висновки, i роботи всi зробилися урочними: за блiндаж для
гармати давалося штуку сукна, за кулеметне гнiздо - ситець, за сажень
траншеї - сажень шерстi. Швидко зачорнiло все поле вiд успенiвських
мешканцiв - дiди, жiнки, дiти - кожне хотiло заробити матерiї на одежу,
жiнки пiдганяли чоловiкiв, дiти поруч з батьками працювали, як дорослi,
баби виносили землю на лантухах i не почували втоми, захопившися з ритму
велетенської роботи. По обiдi розвозили матерiю i скидали бiля кожної купи
робiтникiв - розплата мала бути увечерi. З-помiж партизан одразу
вiдокремилися старi фронтовики. Вони, власне, й показували, як треба
копати, як змiцняти, як маскувати. Загальний план фортiв накреслив сам
Шахай, i Соса - гарматник, колишнiй офiцер, розмiряв усе на землi.
- Наше життя дешеве, -сказав Шахай Остюковi, пiд'їздячи конем до форту,
де порядкував Остюк.
- Дешеве, - погодився той.
- Тiльки ми задорого його вiддамо, - устряв до розмови Панько
Виривайло.
- Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, котрi виграли свiтову вiйну,
нас пiдносить на один рiвень з ними.
Нових людей народять нам степовi плiднi жiнки, ми можемо гинути
спокiйно. Є один момент, коли птах щастя сiдає на землю, - тодi його треба
й ловити. Прогавиш хвилину - будеш чекати сотнi рокiв i носити на своїй
шиї прокляття мiльйонiв.
- Хапай, дяче, поки гаряче, - почулося вiд Панька, що стояв далеченько
i нiби нiчого не слухав, - або слави добути, або дома не бути. Утiк - не
втiк, та побiгти можна.
Остюк глянув на Панька, потiм на Шахая, з полегшенням засмiявся.
- Боже помагай! З ночвами на Дунай! - проспiвав собi пiд нiс Панько,
нiби виконуючи завдання - хвилювати Остюка i дратувати Шахая.
- Жаль батька на мари - та треба, - в тон Виривайловi сказав Шахай, -
смiшки з попової кiшки, а як своя здохне, то й плакатимеш!
- Прости, боже, цей раз та ще десять разiв, а там побачимо, - серйозно
i молитовне звернувся до когось Панько. Потiм вiн весело застромив у землю
лопату, котрою вiн копав, пiдiйшов до Шахаєвого коня i фамiльярно почав
заплiтати коневi гриву.
- Мучить мене Галат, - тихо почав Панько, i його голос перервався, нiби
вiтер, - ти подивися на нього, батьку, який вiн страшний. Дай нам когось
iншого, бо в Галата тремтять губи.
- Ти думаєш, вiн боягуз?
- Ми думаємо, що вiн хоробрiший за нас усiх. Та в нього тремтять губи.
Ти не уявляєш собi, батьку, як хвилюються бiйцi з його губiв! Дай нам
Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом умирати.
- Забудь усе, що ти менi сказав. Ти подивишся, як Галат скаже слово
перед походом. Коли вiн хвилюватиметься, я поїду з вами сам.
Панько мовчав, заплiтаючи гриву Сiрого. - Iди вже до панцерникiв, скоро
вечiр, i вам треба вирушати, - сказав Шахай i нокнув на коня. Вiн поїхав
по фортах i траншеях, додивляючись до всього хазяйським оком. Скрiзь
кипiла робота. Сонце лежало зовсiм на обрiї, нiби воно лагодилося котитися
землею, як велике червоне колесо. Дмухав по землi осiннiй вiтер, дмухав
просто в сонце, i врештi зiпхнув сонце за обрiй. Довго горiли хмари вгорi,
доки сонце котилося десь за землею i падало нижче й нижче. Хмари поставали
рожевими, як пальцi. На небi вiдбувалося театральне видовище, день
померкнув, крiзь потемнiлi хмари пролилася (i ллється!) осiння холодна
блакить, зiрки ледве помiтним миготiнням з'являлися на небi, нiби
наближалися до землi їхнi вiчнi вогники.
Шахай пiд'їхав до панцерникiв, що готувалися до прориву. Один за одним
вилаштувалися панцерники. Паровози шиплять i чахкають. Люди метушаться
перед вагонами, забiгають досередини i знов вибiгають. Бiйцi з
розформованих п'яти панцерникiв стоять осторонь. Вони заздрять i водночас
радiють, що не їм випала на долю перша можливiсть умерти. Вони вiтають
Шахая, коли цей зупиняє коня бiля Галатового вагона. Галат виходить на
площадку разом з Марченком. З першого панцерника приходить командир його -
Петро Виривайло iз своїми бiйцями, з другого - приходить брат його - Iван,
з четвертого - брат їхнiй Панько, з п'ятого i шостого бiйцi приходять
самi, їхнi командири вийшли разом з Галатом iз його панцерника.
- Чи всi понадягали чистi сорочки? - питає Шахай, i всi здригаються.
Дожовуючи останнi слова своєї промови, Галат повiв панцерники в нiчний
бiй. Передовий, на котрому було написано крейдою: "Прощай, мама!" - ним
командував Петро Виривайло, - передовий наскочив перший на ворога i славно
загинув, полетiвши в повiтря разом з гарматами, кiньми та бiльшою частиною
людей на чолi з командиром. Решта людей прилучилася до другого панцерника.
Ворог знайшовся несподiвано близько бiля Успенiвки. Галат розпочав страшну
канонаду з усiх своїх десятка гармат, виважив коней, амунiцiю, набої; по
черзi поскочував на землю гармати, вилаштувався i пiшов у наступ на
полустанок, бiля котрого щойно загинув бiдолашний Петро. Там усе було
розтрощено набоями, штабнi папери розкиданi скрiзь по землi, i французи
окопалися поблизу - розгубленi i наляканi Петром Виривайлом. Першi лави
армiї були позаду Галата, їх вiн проскочив бiля самої Успенiвки, на
полустанковi починався близький тил. Поле бою зменшилось, коли навпроти
повного мiсяця, збоку од Галата, устали на ноги, щоб iти в атаку, блакитнi
французи - їх Галат нiзащо б не помiтив ранiш. Та переходити на iнший бiк
залiзничного насипу було запiзно. Залишенi позаду панцерники почали по
черзi летiти в повiтря. Заднiй панцерник раптом рушив назад i помчав
шукати загибелi пiд откосом. Галат наскочив на полустанок, як коршун.
Кожна хвилина була дорога, поки не зiмкнулося ще навкруги нього кiльце.
Полустанок швидко запалав, як смолоскип, затьмаривши зорi, а партизани,
страшно поклявшися помститися за товаришiв, рушили на блакитну стiну
ворога. В переднiх лавах билося двоє Виривайлiв - Iван та Панько. Позаду
на двоколцi з набоями лежала голова їхнього брата Петра - посмалена
порохом i попечена вогнем вибуху, її поклав туди Панько, пiсля смертi коня
знiмаючи сiдло, до котрого приторочено було й голову Петра. Брати билися,
як божевiльнi. Та й уся купка виглядала й дiяла так, нiби всi вони
погубили розум i шукали лише солодкої раптової смертi серед нiчних пахощiв
степу. Лiзти в пельку до ворога цiлою купою, йти, не дивлячись, скiльки
друзiв падає поруч, летiти, як метелик на вогонь, - це могли лише
партизани. Бiльш здивованi, нiж наляканi, французи мусили дати дорогу
таким безумцям. Галат вискочив iз пастки, вивiвши з собою вiсiм гармат,
десяток кулеметiв i сот зо двi людей. Вiн легко зiтхнув, правуючи просто в
степ. Партизани розсипались на всi боки i вiдступали з жорстоким боєм.
Скоро загiн Галата зник за ближчим горбом. Надалi про нього доходили до
Шахая лише чутки протягом усього першого шаленого дня Успенiвської
операцiї.
План Шахая, коли Галат одразу ж бiля Успенiвки напоровся на ворога,
наполовину провалився: ворога не треба було заманювати - вiн лiз на форти
сам. Нiчна атака французької пiхоти вийшла достойною та блискучою.
Поiнформованi про Успенiвку, французи кинули туди свої переможнi полки,
найкращi десантнi одиницi. Вiсiм танкiв iшло перед пiхотними лавами.
Долина виповнилася блакитними силуетами, що здавалися Шахаю й Марченковi
нiчними перелесниками, нiчними туманами рiчки. Шахай послав 5-й залiзний
полк на чолi з Семеном Виривайлом - ударити ворога в лоб i заманити на
болота i грузькi луки. Семен виконав завдання. Мiсяць освiтлював рiвними
променями долину, повiтря вiд такого свiтла зробилося густим i мiнливим,
набої розривалися в повiтрi не так блiдо, як удень, не так вогненно, як
темної ночi, пороховий дим повiяв звiдусiль, долинув до Шахая й Марченка,
що стояли разом на горбi, маючи в себе пiд ногами все поле бою.
Шахай чекав, дивлячись на циферблат годинника, доки почне своє дiло
Санька Шворень. Танки сунулися по долинi, стрiляючи з кулеметiв. Лава
пiхоти перебiгала, падала, пригиналася, йшла вперед на Успенiвку.
Успенiвка мовчала. Марченко став кернуватися. Та Санька знав своє дiло -
його гармати раптом почали скажену стрiлянину. Набої одразу потрапили на
пристрiлянi мiсця, на блакитнi лави ворога. Урагановий вогонь гармат
збудив до бою гвинтiвки й кулемети. Пiсля недовгої, але убiйчої
стрiлянини, партизани вискочили з шанцiв в атаку. В останню хвилину до них
примчав Марченко i повiв полки сам. За годину французи одходили, Марченко
зупинив свою пiхоту,гдав мiсце Остюковi, що вискочив з околиць Успенiвки.
Остюк захопив два танки, котрi не могли вилiзти з болота, вирiзав до ноги
екiпаж .танкiв i повернувся до Марченка й Шахая зi шматком французького
прапора, запнувшися ним, як хусткою.
- Перший вареник у зубах не в'язне, - осмiхнувся Остюк, - пiти хiба та
порозбивати їхнi штаби?
Шахай, на котрого дивився Остюк, нiчого не одповiв. Вiн замислено
оглядав долину, по якiй вiдходили французи. Стрiлянина потроху рiдшала i
швидко зовсiм ущухла. Остюк зрозумiв сам, що вириватися з фортiв Успенiвки
i гнати ворога далi мiг би тiльки дурень. Лише спираючися на мiць фортецi,
можна було боротися з ворогом, що був дужчий силою уп'ятеро. Треба розбити
дощенту, до бiлого прапора, не виходячи з Успенiвки.
- Як далi? - запитав Марченко, закладаючи новi патрони до нагана i
вiдкидаючи порожнi гiльзи.
- Ми цих переможцiв свiту завтра рiшимо, - процiдив крiзь зуби Шахай.
Певне, увесь час, доки тривав бiй, у Шахая були мiцно стисненi щелепи... -
Я ненавиджу нашу нацiю за те, що вона не вмiє до краю думати й до краю
дiяти. Хмельницький пiд Зборовим злякався брати до полону польського
круля. Хтось, може, злякався б i тут французiв, послав би зараз до них
парламентерiв i просив би їх помиритися з нами, поїхати геть вiд наших
берегiв, заплатив би французьку данину. Я хочу тут поставити своє життя i
життя усiх наших партизанiв, ми будемо битися до забою, оздоровимо голови
i знайдемо енергiю - боротися до краю, до перемоги, за гiднiсть, яку
розбудила в нас велика революцiя.
- Хiба те, що хтось би послав парламентерiв, означав переляк? Адже ми
сьогоднi погнали французiв? Треба iнодi мати розсудливiсть i не лити кровi
там, де можна договоритися словами, - сказав Марченко.
Шахай довго не одповiдав. Вони втрьох з'їхали з горба i попростували до
Успенiвки.
З французького боку запалилося два прожектори, за-сновигали по небу,
схрещувалися, як клинки, забивали свiтлом мiсяць i вимiтали зорi.
- Великодушнiсть iнодi межує з дурiстю. Коли справа йде про одну
людину, великодушнiсть нiкому не шкодить. Зараз, коли ворог мiцний i
цiлий, коли дiло наше - це наше майбутнє, - хто посмiє думати про дурiсть?
Марченко iхав попереду мовчки. Не видко було, як вiн сприймає останнi
слова Шахая. Тiльки кiнь його аж стогнав вiд немилосердного дотику
острогiв. Розмова увiрвалася. Вершники мовчки доїхали до похiдного шпиталю
i, одвi давши його, домчали кар'єром до штабу дiйової армiї, що мiстився у
вагонi на станцiї. Бiля вагона Марченка зупинив поранений в руку
кiннотник. Вiн тримав за повiд коня. Кiнь зовсiм мокрий, боки були в милi.
- Нiчого не вийшло, - сказав кiннотник Марченковi, - а Василя вбили. Ми
їдемо з бiлим прапором, ми вимахуємо цим прапором i кричимо "мир!", а вони
шкварять пачками. Потiм - ще й кулеметом. Васька лiг, мене поранило, бiлий
прапор я вiддав у лазаретi на бинди. .
Остюк пильно подивився на Марчеика. Той, не зупиняючись, пiшов до себе
у вагон. Остюк поляскав по шиї стомленого коня.
- Загнав коня, браток, - сказав Остюк, - ти поклади його, сукиного
сина, десь на солому i вкрий на нiч кожухом - хай упрiє. Не легко було вам
ганятися за миром. Гайда, завтра буде день!
Кiннотник, не розумiючи останнiх слiв-Остюка, скочив у сiдло i зник у
темрявi. Шахай задумано подивився на пiвдень, де знову почали схрещуватися
прожектори.
Удар Остюкової шаблi не знiс французовi голови. Та лейтенант був
неабиякий фехтувальник. Вiн жалкував тiльки, що пiшов в атаку з парадною
шаблею - з блискучою нiкельованою нiкчемою, котрою тiльки й можна було
пишатися й брязкати в мирнiм житттi та на маневрах. Лейтенант злякався
гарту кубанського клинка.
В руцi Остюка була невеличка шабелька з чорним ефесом, незавидна й
скромна, але вона врубувалася навiть у залiзо, не пощербившися. Лейтенант,
зустрiвшися з цим хижим варваром, мав надiю заслiпити його блиском
парадного клинка, - Остюк же, не задумуючись, рубав своїм клиночком куди
попало, бо знав, що вiрна його подруга перерубає все на свiтi. Вiд смертi
лейтенант врятувався тiльки тим, що умiв фехтувати. Одбивши перший наскок
Остюка, француз хитро оборонявся, вибираючи хвилину та зручну позицiю для
раптового випаду. Оточуючи двох командирiв колом, билися солдати.
Вийшовши вдосвiта з Успенiвки, кiннота Остюка виконувала тактичне
завдання - маневрувала на правому фланзi, маскуючи обхiдний рух Шахаєвої
пiхоти. В Успенiвцi Марченко залишився з гарматами та невеликими силами
пiхоти, котра, проте, збiльшувалась без перерви новими десятками й сотнями
людей - вони приносили свої голови з околишнiх сiл. Шахай виконував
складний i ризикований план. Союзники - греки й французи - напосiдали на
Успенiвку. Вони зранку ходили двiчi в атаку, але Марченко одбив обидвi
атаки. Шахай маневрував з пiхотою на обох флангах - вiн несподiвано
з'являвся в одному мiсцi, йшов у бiй з тою частиною, що там була, бився
жорстоко i, коли ворог стягав бiльше сил, - зникав i з'являвся в iншому
мiсцi. Шахай, дезорганiзуючи ворожi фланги, що хотiли охопити Успенiвку,
примусив ворога вiдчути перед собою колосальнi сили партизан. Скрiзь, з
усiх яркiв та лiскiв, можна було сподiватися атаки i немилосердної
рiзанини. Так усе йти мусило до вечора, коли малось на увазi одночасово
ударити з кiлькох сторiн (за допомогою Галата), а перед цим кiльком
десяткам хоробрих людей локалiзувати ворожий штаб. На нещастя союзникiв i
на щастя партизан - французькi аероплани запiзнилися прибути разом з
десантом i не могли побачити згори всi карти, що ними грали партнери. Цi
аероплани прилетiли пiзно, коли Успенiвську операцiю Шахай уже закiнчив.
Навкруги Остюка й лейтенанта французької кiнноти - билися їхнi солдати.
Ця зустрiч трапилась несподiвано. Остюк побачив ескадрон кiнноти, що,
очевидно, йшов на вивiдки околиць Успенiвки. Спортивна жадоба кiнного бою
охопила Остюка, як поломенем. Вiн вирвав iз свого загону сотню i,
пiдкравшися по лощинi, вискочив на французiв. Цi спочатку не хотiли
приймати атаки i тiкали кiлометрiв зо два, та, певно, i їхньому
лейтенантовi закортiло побитися на шаблях, бо ескадрон одразу зупинився,
розсипався, вийняв шаблi i прийняв бiй. Остюк летiв тiльки на офiцера, i
вони зустрiлися. Остюк страшно вилаявся, пiдбадьорюючи себе цим, i послав
свою кубаночку в повiтря над ворожою головою. Француз спокiйно одбивав
напади, i гарячка-Остюк почав обережнiше вимахувати, розумiючи, що так
можна й пропасти. Клинки зявкали, конi люто iржали й кусалися, француз
одбивав скаженi вимахи, Остюк неймовiрно лаявся. Лейтенант не витерпiв
Остюкової лайки. "Прокляття бога!" - закричав лейтенант i ударив шаблею
згори в той час, як Осткжова шабля не встигла ще пiднестися для захисту.
Двi причини затримали рух французького клинка: Остюкова шапка-кубанка на
густих кучерях його та погана якiсть парадних шабель французької армiї.
Проте череп Остюкiв нiби репнув - так засвiтилося йому все поле. "Душу,
балабайку, бога!" - одповiв Остюк, махнув шаблею i згарячу промахнувся.
Француз, зрозумiвши, що йому не розрубати Остюка парадною шаблею, став
несподiвано нею колоти. Остюк не любив таких прийомiв, на його думку,
шаблею можна було лише рубати, i через це не змiг захиститися.
Лейтенантова шабля ударила гостряком у лiву руку Остюка, котрою вiн тримав
повiд, пробила долоню, пройшла товстий ремiнний пояс, кожушок, френч,
сорочку - i потрапила в кiстку. Скориставшися з цього, Остюк притиснув
ворожу шаблю тiснiш до свого ребра, щоб її не так легко було висмикнути,
розмахнувся правою рукою i начисто зрубав офiцеровi шапку з голови i
зачепив плече. Лейтенант упав з коня i, падаючи, шарпнув свою шаблю. Остюк
поточився в сiдлi i помутнiлими очима став оглядати поле бою. Вiн побачив
себе серед чогось такого жахливого i фантастичного, що ледве не упустив з
руки клинка. То була грецька кавалерiя, що сидiла на вiслюках. Сотня
Остюка, захопившися боєм з французами, не оглядiлася, як її оточили греки.
Грецької кiнноти було до бiса. Це побачив з-пiд Успенiвки Марченко, що
виїхав на горб подивитися в бiнокль на свою кiнноту. Вiн зблiд, скочив з
коня i вдарив шапкою об землю.
- Здохну, кулю собi дам! - закричав Марченко. - Щоб Остюка iсусова
кавалерiя полонила?!
Марченковi ординарцi мовчки перечекали, доки казився Марченко. Потiм
вiн знову подивився в бiнокль i радiсно зареготав. Остюкова сотня, наче
опечена, кар'єром налетiла на грекiв, зiм'яла довговухих коней, вислизнула
з пастки, помчала на з єднання з рештою кiнноти. Остюкiвцям було соромно,
що греки могли наважитись воювати з ними на вiслюках.
- Їй-богу, застрелився б! - сказав Марченко, сiдаючи на коня. Перед ним
по долинi без перерви котилися хвилi атак. На флангах i в центрi сунули
танки. Газовi бомби падали на землю i швидко обкутувалися пеленою газу.
Низовий вiтер стиха котив цi газовi кущi i прибивав їх до землi, стелив
над водою рiчки. "Газами душать", - подумав Марченко, i йому закортiло
встромити клинка комусь у горлянку i повернути там його. П'ять танкiв
сильно потiснили центр. Марченко послав туди пiдмогу i поїхав на цей
участок сам. Вiн покинув коня, вихватив наган i побiг з ним по брустверу
вздовж траншей, погрожуючи бiйцям розстрiлом. Пробiгаючи дiлянку свого
улюбленого Новоспаського полку, Марченко закричав:
- Цистерну спирту даю за танк! В атаку, хлопцi! Новоспаський полк
вискочив з траншей, як корок з пляшки, i затюкав на все поле, закликаючи з
собою iншi полки. Моментально пролетiла по траншеях обiцянка Марченка, i
вiн швидко побачив результати заклику. Такої нерозсудливої атаки французи
доти не зустрiчали. Як косою, клали партизанiв їхнi кулемети. Танки
зупинилися i поставали фортами, але годi було встояти перед атакою
Новоспаського полку. Вiн чесно заробив своїх три цистерни спирту,
деморалiзувавши ручними гранатами екiпажi трьох танкiв. Проте, на кiнець
атаки багатьом новоспасiвцям довелось вiдмовитися вiд спирту: вони полягли
на полi борнi. Марченко посмутнiв, коли побачив, скiльки людей не
повернулося з атаки, i звелiв видати Новоспаському полковi ще одного
червоного прапора зi штабу. Глибока осiнь, наче зiйшовши до долини з
околишнiх горбiв, похолодила поле бою. Пострiли стали вщухати, нiби вороги
збиралися зализувати рани. Нi на чиєму боцi ще не почувалося переваги.
Смiливiсть, хитрiсть i одчайдушнiсть не в силi були подолати такої сили
французiв. А французькi солдати вже почували втому, хотiли кави i
пригадували, що вони, власне, б'ються проти революцiйного народу, за
реакцiю.
Гонець вiд Шахая передав наказа - бути напоготовi. Перед вечором мав
пiдiйти Галат. Пiвсонний Марченко об'їздив позицiї. Вiн куняв, сидячи на
конi, та бачив важкi сни. На батареї Петра Бубона делегацiя вiд
Новоспаського полку обступила Марченка. Газовi бомби послiпили багатьох
бiйцiв. Тi, що пропали вiд газiв, не протестували, але тi, що послiпли,
вимахували кулаками перед Марченком i погрожували застрелити його або
зарубати.
- Хлопцi, - одповiв їм Марченко, - коли я переможу, я вам пороблю
електричнi очi. Коли нас розiб'ють - iдiть i спiвайте по дорогах про нашу
честь i закликайте до помсти. Слiпого дорога годує.
Марченко останнi слова промовив нiби до себе. Потiм вiн вихватив шаблю
i закричав пронизливо на всю батарею:
- Браточки, не дреф! У французiв барахла повнi вагони!
Рейками з боку французiв з'явилася дрезина. Над нею вiявся й здригався
бiлий прапор парламентерiв. Їх сидiло троє на дрезинi - похмурi, блiдi
офiцери союзного десанту: капiтан-грек, капiтан та полковник - французи.
Вони були без зброї. Залiзничний насип переходив упоперек долину, з нього
видко було всi позицiї i траншеї, партизани перебiгали з мiсця на мiсце,
стрiляючи вгору на честь гостей. Парламентери помiтили прекрасне
розташування опорних фортiв, вiрнi лiнiї траншей, в котрих лише досвiдчене
око могло помiтити замаскованi кулеметнi гнiзда. Рiшучого бою так i не
вiдбулося досi. Маневри Шахая, заколоти в тилу, що їх чинив скажений
Галат, наскоки Остюкової кiнноти, уперта оборона Успенiвки - дiло
Марченка, поганi настрої солдатiв десантної армiї - все це спричинилося до
того, що, французько-грецьке командування вирiшило почати розмову з
бандитами-повстанцями, вiдтягти час, зберегти за собою славу - фактично
непереможеного вiйська i, вiдiйшовши до моря, почати похiд знову.
Парламентери пiд'їхали до Успенiвки, тамуючи огиду й жах. Бандити здатнi
були, на їхню думку, зарубати або замучити вiсникiв миру. Та нiчого цього
не трапилося. Колiї були порожнi - Шахай хотiв показати дисциплiнованiсть
своєї армiї. Тiльки бiля штабного вагона стояла почесна варта - людей
близько сорока, попереду впадали в око мiдянi труби оркестру. Почесна
варта стояла перед вагоном, як валка розбiйникiв - брудна, закурена пилом
i порохом, з кривавими плямами на руках, обличчях, на одежi, повiсивши на
себе безлiч гранат i кулеметних стрiчок, револьверiв i кинджалiв. Оркестр
з усiєї сили бахнув бравурну мелодiю, котра нiби зробилася вже
нацiональним партизанським маршем - так часто її грали.
- Марш iз "Кармен"? - сказав здивовано полковник, сходячи з дрезини. На
площадку вагона вийшов зустрiчати сам Шахай. Гостi зайшли до вагона, а
варта стала голосно смiятися з французьких мундирiв. Оркестр закiнчив
грати, i тодi почулися далекi кулеметнi та гвинтiвочнi пострiли. Вони
линули десь i здалеку - нiби з-за ворожого табору. Парламентери
затривожилися, i грек, котрий знав росiйську мову, запитав про причину
стрiлянини.
- Вас, гадiв, десь б'ють! - одповiв похмуро Марченко. Шахай вибiг з
вагона, за п'ять хвилин повернувся i покликав iз собою Марченка. Останнiй
посварився на парламентерiв револьвером i суворо наказав не виходити з
купе. Парламентери залишилися самi.
- Це прийшла наша смерть, - зауважив спокiйно полковник.
Обидва капiтани погодилися. Далеко десь загримiли гармати. Чiтко було
чути кулеметнi речитативи. Бухали ручнi гранати.
- Це в нашiм тилу, - прислухався капiтан-француз. Вiн вийняв з кишенi
мапу i розiклав її на столi, - сьогоднi звiдти були вiдомостi, що велика
банда селян з багатьма гарматами й кулеметами наближається з степiв до
Успенiвки. Веде її той божевiльний, що пустив на вiтер шiсть панцерникiв i
спалив полустанок. Вiн мобiлiзував усi села, цей диявол.
Палець капiтана показав на мапi участок, звiдки чулася одчайдушна
Успенiвкою. Коли ми переможемо - нас потiм прославлять i додадуть нам ще
чужої слави i пiднесуть нас на щитах угору для всiх прийдешнiх поколiнь.
Коли нас переможуть - нiчого нам чекати нi тепер, нi потiм - вiд нас i
нашу славу вiдберуть, розтопчуть нашу чесноту й смiливiсть, заплюють нашу
мету i нашi очi. Можна або перемогти, або вмерти. Мертвих, може, не
здiйметься рука ганьбити. Горе переможеним! Переможця ж судить тiльки вiн
сам!
Шахай ще раз осмiхнувся при кiнцi цього свого мотивування про змiцнення
Успенiвки i надання їй сили фортецi. Марченко загорiвся з останнiх слiв
Шахая. Вони невiдомим i чудесним чином збуджували нелюдську гордiсть i
силу клинка в руцi Марченка.
- Шахай, -сказав вiн, i це були нiби найщирiшi слова за все його життя,
- коли ми переможемо цих тридцять тисяч, i Успенiвський бiй залунає по
всьому свiтi, я вiддаю тобi свою голову i свiй клинок i ляжу пiд копито
твого коня.
Шахай промовчав трохи, не дивлячись на Марченка, i потiм нахилився над
мапою, над Успенiвкою та її околицями.
- Дивися, як ми хороше змiцнимо фортецю. Об неї розiб'є голову кожна
армiя. Треба тiльки заманити її на зручнi для нас мiсця. Галат,
прорвавшися крiзь фронт, вiдтягне на себе сили, а на решту ми нападемо,
вийшовши за Успенiвку. Ми панiчно втечемо з фронту до Успенiвки, полки й
дивiзiони тiкатимуть, як опале листя, котитимуться перед французьким
вiтром. Ми заманимо їх на рiку, в болото i воду, ми вiддамо на поталу
сотню-другу наших партизанiв - i тодi пустимо в дiло гармати, кулемети,
резерви пiхоти i резерви нестримних Остюкових шабель. Ми розтрощимо
розкидану, схвильовану, спантеличену ворожу силу, заберемо танки i
гармати, пiдемо крiзь фронт на допомогу Галатовi - руйнувати i топити
десантнi кораблi.
- Я пiшов, - раптом втрутився Галат, устаючи з мiсця, - сьогоднiшнiй
день переламав усе моє життя. У мене крутиться в головi i не хватає чим
дихати. Менi страшно, Шахай, що ти вибрав мене. Виконаю я твого наказа чи
злякаюся i пiду в панiку, загубивши даром панцерникiв, людей i славу?
- Iди, - одповiв Шахай, - i знай, що моя думка буде завше з тобою. Те,
що ти зараз боїшся i маєш смiливiсть зiзнатися, - якнайкраще доводить твою
хоробрiсть, котра з'явиться до тебе в холодний час. Iди i готуйся.
Марченко задумливо розглядав мапу, зовсiм лiгши на стiл, Соса
працьовито вираховував щось на шматковi паперу, Шахай помалу пiдiйшов до
вiкна вагона, за вiкном розпочався день - бiлий вiд туману, як молоко.
"Успенiвка близько", - сказав сам собi Шахай i промовчав.
Успенiвка нiколи не бачила такого розмаху i таких масштабiв: всiх
мужчин було вигнано на землянi роботи. Iшли без охоти, працювали ще
неохотнiше, лопати грузли в беручкiй землi, в глинi, що одволожилася пiсля
уночiшнього туману.
- Так i гоноблять, де б сiсти! - пожалiвся Шахаєвi Остюк.
Шахай встигав одночасно бувати скрiзь. Вiн замислився, щось вирiшив i
подякував Остюковi. За годину верхiвець оббiг усе мiстечко i всi траншеї,
сповiстив, що отаман Марченко дав наказа платити за роботу i що швидко
будуть роздавати матерiю: сукно i шерсть, перкаль i шовк. Начальники робiт
зробили свої висновки, i роботи всi зробилися урочними: за блiндаж для
гармати давалося штуку сукна, за кулеметне гнiздо - ситець, за сажень
траншеї - сажень шерстi. Швидко зачорнiло все поле вiд успенiвських
мешканцiв - дiди, жiнки, дiти - кожне хотiло заробити матерiї на одежу,
жiнки пiдганяли чоловiкiв, дiти поруч з батьками працювали, як дорослi,
баби виносили землю на лантухах i не почували втоми, захопившися з ритму
велетенської роботи. По обiдi розвозили матерiю i скидали бiля кожної купи
робiтникiв - розплата мала бути увечерi. З-помiж партизан одразу
вiдокремилися старi фронтовики. Вони, власне, й показували, як треба
копати, як змiцняти, як маскувати. Загальний план фортiв накреслив сам
Шахай, i Соса - гарматник, колишнiй офiцер, розмiряв усе на землi.
- Наше життя дешеве, -сказав Шахай Остюковi, пiд'їздячи конем до форту,
де порядкував Остюк.
- Дешеве, - погодився той.
- Тiльки ми задорого його вiддамо, - устряв до розмови Панько
Виривайло.
- Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, котрi виграли свiтову вiйну,
нас пiдносить на один рiвень з ними.
Нових людей народять нам степовi плiднi жiнки, ми можемо гинути
спокiйно. Є один момент, коли птах щастя сiдає на землю, - тодi його треба
й ловити. Прогавиш хвилину - будеш чекати сотнi рокiв i носити на своїй
шиї прокляття мiльйонiв.
- Хапай, дяче, поки гаряче, - почулося вiд Панька, що стояв далеченько
i нiби нiчого не слухав, - або слави добути, або дома не бути. Утiк - не
втiк, та побiгти можна.
Остюк глянув на Панька, потiм на Шахая, з полегшенням засмiявся.
- Боже помагай! З ночвами на Дунай! - проспiвав собi пiд нiс Панько,
нiби виконуючи завдання - хвилювати Остюка i дратувати Шахая.
- Жаль батька на мари - та треба, - в тон Виривайловi сказав Шахай, -
смiшки з попової кiшки, а як своя здохне, то й плакатимеш!
- Прости, боже, цей раз та ще десять разiв, а там побачимо, - серйозно
i молитовне звернувся до когось Панько. Потiм вiн весело застромив у землю
лопату, котрою вiн копав, пiдiйшов до Шахаєвого коня i фамiльярно почав
заплiтати коневi гриву.
- Мучить мене Галат, - тихо почав Панько, i його голос перервався, нiби
вiтер, - ти подивися на нього, батьку, який вiн страшний. Дай нам когось
iншого, бо в Галата тремтять губи.
- Ти думаєш, вiн боягуз?
- Ми думаємо, що вiн хоробрiший за нас усiх. Та в нього тремтять губи.
Ти не уявляєш собi, батьку, як хвилюються бiйцi з його губiв! Дай нам
Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом умирати.
- Забудь усе, що ти менi сказав. Ти подивишся, як Галат скаже слово
перед походом. Коли вiн хвилюватиметься, я поїду з вами сам.
Панько мовчав, заплiтаючи гриву Сiрого. - Iди вже до панцерникiв, скоро
вечiр, i вам треба вирушати, - сказав Шахай i нокнув на коня. Вiн поїхав
по фортах i траншеях, додивляючись до всього хазяйським оком. Скрiзь
кипiла робота. Сонце лежало зовсiм на обрiї, нiби воно лагодилося котитися
землею, як велике червоне колесо. Дмухав по землi осiннiй вiтер, дмухав
просто в сонце, i врештi зiпхнув сонце за обрiй. Довго горiли хмари вгорi,
доки сонце котилося десь за землею i падало нижче й нижче. Хмари поставали
рожевими, як пальцi. На небi вiдбувалося театральне видовище, день
померкнув, крiзь потемнiлi хмари пролилася (i ллється!) осiння холодна
блакить, зiрки ледве помiтним миготiнням з'являлися на небi, нiби
наближалися до землi їхнi вiчнi вогники.
Шахай пiд'їхав до панцерникiв, що готувалися до прориву. Один за одним
вилаштувалися панцерники. Паровози шиплять i чахкають. Люди метушаться
перед вагонами, забiгають досередини i знов вибiгають. Бiйцi з
розформованих п'яти панцерникiв стоять осторонь. Вони заздрять i водночас
радiють, що не їм випала на долю перша можливiсть умерти. Вони вiтають
Шахая, коли цей зупиняє коня бiля Галатового вагона. Галат виходить на
площадку разом з Марченком. З першого панцерника приходить командир його -
Петро Виривайло iз своїми бiйцями, з другого - приходить брат його - Iван,
з четвертого - брат їхнiй Панько, з п'ятого i шостого бiйцi приходять
самi, їхнi командири вийшли разом з Галатом iз його панцерника.
- Чи всi понадягали чистi сорочки? - питає Шахай, i всi здригаються.
Дожовуючи останнi слова своєї промови, Галат повiв панцерники в нiчний
бiй. Передовий, на котрому було написано крейдою: "Прощай, мама!" - ним
командував Петро Виривайло, - передовий наскочив перший на ворога i славно
загинув, полетiвши в повiтря разом з гарматами, кiньми та бiльшою частиною
людей на чолi з командиром. Решта людей прилучилася до другого панцерника.
Ворог знайшовся несподiвано близько бiля Успенiвки. Галат розпочав страшну
канонаду з усiх своїх десятка гармат, виважив коней, амунiцiю, набої; по
черзi поскочував на землю гармати, вилаштувався i пiшов у наступ на
полустанок, бiля котрого щойно загинув бiдолашний Петро. Там усе було
розтрощено набоями, штабнi папери розкиданi скрiзь по землi, i французи
окопалися поблизу - розгубленi i наляканi Петром Виривайлом. Першi лави
армiї були позаду Галата, їх вiн проскочив бiля самої Успенiвки, на
полустанковi починався близький тил. Поле бою зменшилось, коли навпроти
повного мiсяця, збоку од Галата, устали на ноги, щоб iти в атаку, блакитнi
французи - їх Галат нiзащо б не помiтив ранiш. Та переходити на iнший бiк
залiзничного насипу було запiзно. Залишенi позаду панцерники почали по
черзi летiти в повiтря. Заднiй панцерник раптом рушив назад i помчав
шукати загибелi пiд откосом. Галат наскочив на полустанок, як коршун.
Кожна хвилина була дорога, поки не зiмкнулося ще навкруги нього кiльце.
Полустанок швидко запалав, як смолоскип, затьмаривши зорi, а партизани,
страшно поклявшися помститися за товаришiв, рушили на блакитну стiну
ворога. В переднiх лавах билося двоє Виривайлiв - Iван та Панько. Позаду
на двоколцi з набоями лежала голова їхнього брата Петра - посмалена
порохом i попечена вогнем вибуху, її поклав туди Панько, пiсля смертi коня
знiмаючи сiдло, до котрого приторочено було й голову Петра. Брати билися,
як божевiльнi. Та й уся купка виглядала й дiяла так, нiби всi вони
погубили розум i шукали лише солодкої раптової смертi серед нiчних пахощiв
степу. Лiзти в пельку до ворога цiлою купою, йти, не дивлячись, скiльки
друзiв падає поруч, летiти, як метелик на вогонь, - це могли лише
партизани. Бiльш здивованi, нiж наляканi, французи мусили дати дорогу
таким безумцям. Галат вискочив iз пастки, вивiвши з собою вiсiм гармат,
десяток кулеметiв i сот зо двi людей. Вiн легко зiтхнув, правуючи просто в
степ. Партизани розсипались на всi боки i вiдступали з жорстоким боєм.
Скоро загiн Галата зник за ближчим горбом. Надалi про нього доходили до
Шахая лише чутки протягом усього першого шаленого дня Успенiвської
операцiї.
План Шахая, коли Галат одразу ж бiля Успенiвки напоровся на ворога,
наполовину провалився: ворога не треба було заманювати - вiн лiз на форти
сам. Нiчна атака французької пiхоти вийшла достойною та блискучою.
Поiнформованi про Успенiвку, французи кинули туди свої переможнi полки,
найкращi десантнi одиницi. Вiсiм танкiв iшло перед пiхотними лавами.
Долина виповнилася блакитними силуетами, що здавалися Шахаю й Марченковi
нiчними перелесниками, нiчними туманами рiчки. Шахай послав 5-й залiзний
полк на чолi з Семеном Виривайлом - ударити ворога в лоб i заманити на
болота i грузькi луки. Семен виконав завдання. Мiсяць освiтлював рiвними
променями долину, повiтря вiд такого свiтла зробилося густим i мiнливим,
набої розривалися в повiтрi не так блiдо, як удень, не так вогненно, як
темної ночi, пороховий дим повiяв звiдусiль, долинув до Шахая й Марченка,
що стояли разом на горбi, маючи в себе пiд ногами все поле бою.
Шахай чекав, дивлячись на циферблат годинника, доки почне своє дiло
Санька Шворень. Танки сунулися по долинi, стрiляючи з кулеметiв. Лава
пiхоти перебiгала, падала, пригиналася, йшла вперед на Успенiвку.
Успенiвка мовчала. Марченко став кернуватися. Та Санька знав своє дiло -
його гармати раптом почали скажену стрiлянину. Набої одразу потрапили на
пристрiлянi мiсця, на блакитнi лави ворога. Урагановий вогонь гармат
збудив до бою гвинтiвки й кулемети. Пiсля недовгої, але убiйчої
стрiлянини, партизани вискочили з шанцiв в атаку. В останню хвилину до них
примчав Марченко i повiв полки сам. За годину французи одходили, Марченко
зупинив свою пiхоту,гдав мiсце Остюковi, що вискочив з околиць Успенiвки.
Остюк захопив два танки, котрi не могли вилiзти з болота, вирiзав до ноги
екiпаж .танкiв i повернувся до Марченка й Шахая зi шматком французького
прапора, запнувшися ним, як хусткою.
- Перший вареник у зубах не в'язне, - осмiхнувся Остюк, - пiти хiба та
порозбивати їхнi штаби?
Шахай, на котрого дивився Остюк, нiчого не одповiв. Вiн замислено
оглядав долину, по якiй вiдходили французи. Стрiлянина потроху рiдшала i
швидко зовсiм ущухла. Остюк зрозумiв сам, що вириватися з фортiв Успенiвки
i гнати ворога далi мiг би тiльки дурень. Лише спираючися на мiць фортецi,
можна було боротися з ворогом, що був дужчий силою уп'ятеро. Треба розбити
дощенту, до бiлого прапора, не виходячи з Успенiвки.
- Як далi? - запитав Марченко, закладаючи новi патрони до нагана i
вiдкидаючи порожнi гiльзи.
- Ми цих переможцiв свiту завтра рiшимо, - процiдив крiзь зуби Шахай.
Певне, увесь час, доки тривав бiй, у Шахая були мiцно стисненi щелепи... -
Я ненавиджу нашу нацiю за те, що вона не вмiє до краю думати й до краю
дiяти. Хмельницький пiд Зборовим злякався брати до полону польського
круля. Хтось, може, злякався б i тут французiв, послав би зараз до них
парламентерiв i просив би їх помиритися з нами, поїхати геть вiд наших
берегiв, заплатив би французьку данину. Я хочу тут поставити своє життя i
життя усiх наших партизанiв, ми будемо битися до забою, оздоровимо голови
i знайдемо енергiю - боротися до краю, до перемоги, за гiднiсть, яку
розбудила в нас велика революцiя.
- Хiба те, що хтось би послав парламентерiв, означав переляк? Адже ми
сьогоднi погнали французiв? Треба iнодi мати розсудливiсть i не лити кровi
там, де можна договоритися словами, - сказав Марченко.
Шахай довго не одповiдав. Вони втрьох з'їхали з горба i попростували до
Успенiвки.
З французького боку запалилося два прожектори, за-сновигали по небу,
схрещувалися, як клинки, забивали свiтлом мiсяць i вимiтали зорi.
- Великодушнiсть iнодi межує з дурiстю. Коли справа йде про одну
людину, великодушнiсть нiкому не шкодить. Зараз, коли ворог мiцний i
цiлий, коли дiло наше - це наше майбутнє, - хто посмiє думати про дурiсть?
Марченко iхав попереду мовчки. Не видко було, як вiн сприймає останнi
слова Шахая. Тiльки кiнь його аж стогнав вiд немилосердного дотику
острогiв. Розмова увiрвалася. Вершники мовчки доїхали до похiдного шпиталю
i, одвi давши його, домчали кар'єром до штабу дiйової армiї, що мiстився у
вагонi на станцiї. Бiля вагона Марченка зупинив поранений в руку
кiннотник. Вiн тримав за повiд коня. Кiнь зовсiм мокрий, боки були в милi.
- Нiчого не вийшло, - сказав кiннотник Марченковi, - а Василя вбили. Ми
їдемо з бiлим прапором, ми вимахуємо цим прапором i кричимо "мир!", а вони
шкварять пачками. Потiм - ще й кулеметом. Васька лiг, мене поранило, бiлий
прапор я вiддав у лазаретi на бинди. .
Остюк пильно подивився на Марчеика. Той, не зупиняючись, пiшов до себе
у вагон. Остюк поляскав по шиї стомленого коня.
- Загнав коня, браток, - сказав Остюк, - ти поклади його, сукиного
сина, десь на солому i вкрий на нiч кожухом - хай упрiє. Не легко було вам
ганятися за миром. Гайда, завтра буде день!
Кiннотник, не розумiючи останнiх слiв-Остюка, скочив у сiдло i зник у
темрявi. Шахай задумано подивився на пiвдень, де знову почали схрещуватися
прожектори.
Удар Остюкової шаблi не знiс французовi голови. Та лейтенант був
неабиякий фехтувальник. Вiн жалкував тiльки, що пiшов в атаку з парадною
шаблею - з блискучою нiкельованою нiкчемою, котрою тiльки й можна було
пишатися й брязкати в мирнiм житттi та на маневрах. Лейтенант злякався
гарту кубанського клинка.
В руцi Остюка була невеличка шабелька з чорним ефесом, незавидна й
скромна, але вона врубувалася навiть у залiзо, не пощербившися. Лейтенант,
зустрiвшися з цим хижим варваром, мав надiю заслiпити його блиском
парадного клинка, - Остюк же, не задумуючись, рубав своїм клиночком куди
попало, бо знав, що вiрна його подруга перерубає все на свiтi. Вiд смертi
лейтенант врятувався тiльки тим, що умiв фехтувати. Одбивши перший наскок
Остюка, француз хитро оборонявся, вибираючи хвилину та зручну позицiю для
раптового випаду. Оточуючи двох командирiв колом, билися солдати.
Вийшовши вдосвiта з Успенiвки, кiннота Остюка виконувала тактичне
завдання - маневрувала на правому фланзi, маскуючи обхiдний рух Шахаєвої
пiхоти. В Успенiвцi Марченко залишився з гарматами та невеликими силами
пiхоти, котра, проте, збiльшувалась без перерви новими десятками й сотнями
людей - вони приносили свої голови з околишнiх сiл. Шахай виконував
складний i ризикований план. Союзники - греки й французи - напосiдали на
Успенiвку. Вони зранку ходили двiчi в атаку, але Марченко одбив обидвi
атаки. Шахай маневрував з пiхотою на обох флангах - вiн несподiвано
з'являвся в одному мiсцi, йшов у бiй з тою частиною, що там була, бився
жорстоко i, коли ворог стягав бiльше сил, - зникав i з'являвся в iншому
мiсцi. Шахай, дезорганiзуючи ворожi фланги, що хотiли охопити Успенiвку,
примусив ворога вiдчути перед собою колосальнi сили партизан. Скрiзь, з
усiх яркiв та лiскiв, можна було сподiватися атаки i немилосердної
рiзанини. Так усе йти мусило до вечора, коли малось на увазi одночасово
ударити з кiлькох сторiн (за допомогою Галата), а перед цим кiльком
десяткам хоробрих людей локалiзувати ворожий штаб. На нещастя союзникiв i
на щастя партизан - французькi аероплани запiзнилися прибути разом з
десантом i не могли побачити згори всi карти, що ними грали партнери. Цi
аероплани прилетiли пiзно, коли Успенiвську операцiю Шахай уже закiнчив.
Навкруги Остюка й лейтенанта французької кiнноти - билися їхнi солдати.
Ця зустрiч трапилась несподiвано. Остюк побачив ескадрон кiнноти, що,
очевидно, йшов на вивiдки околиць Успенiвки. Спортивна жадоба кiнного бою
охопила Остюка, як поломенем. Вiн вирвав iз свого загону сотню i,
пiдкравшися по лощинi, вискочив на французiв. Цi спочатку не хотiли
приймати атаки i тiкали кiлометрiв зо два, та, певно, i їхньому
лейтенантовi закортiло побитися на шаблях, бо ескадрон одразу зупинився,
розсипався, вийняв шаблi i прийняв бiй. Остюк летiв тiльки на офiцера, i
вони зустрiлися. Остюк страшно вилаявся, пiдбадьорюючи себе цим, i послав
свою кубаночку в повiтря над ворожою головою. Француз спокiйно одбивав
напади, i гарячка-Остюк почав обережнiше вимахувати, розумiючи, що так
можна й пропасти. Клинки зявкали, конi люто iржали й кусалися, француз
одбивав скаженi вимахи, Остюк неймовiрно лаявся. Лейтенант не витерпiв
Остюкової лайки. "Прокляття бога!" - закричав лейтенант i ударив шаблею
згори в той час, як Осткжова шабля не встигла ще пiднестися для захисту.
Двi причини затримали рух французького клинка: Остюкова шапка-кубанка на
густих кучерях його та погана якiсть парадних шабель французької армiї.
Проте череп Остюкiв нiби репнув - так засвiтилося йому все поле. "Душу,
балабайку, бога!" - одповiв Остюк, махнув шаблею i згарячу промахнувся.
Француз, зрозумiвши, що йому не розрубати Остюка парадною шаблею, став
несподiвано нею колоти. Остюк не любив таких прийомiв, на його думку,
шаблею можна було лише рубати, i через це не змiг захиститися.
Лейтенантова шабля ударила гостряком у лiву руку Остюка, котрою вiн тримав
повiд, пробила долоню, пройшла товстий ремiнний пояс, кожушок, френч,
сорочку - i потрапила в кiстку. Скориставшися з цього, Остюк притиснув
ворожу шаблю тiснiш до свого ребра, щоб її не так легко було висмикнути,
розмахнувся правою рукою i начисто зрубав офiцеровi шапку з голови i
зачепив плече. Лейтенант упав з коня i, падаючи, шарпнув свою шаблю. Остюк
поточився в сiдлi i помутнiлими очима став оглядати поле бою. Вiн побачив
себе серед чогось такого жахливого i фантастичного, що ледве не упустив з
руки клинка. То була грецька кавалерiя, що сидiла на вiслюках. Сотня
Остюка, захопившися боєм з французами, не оглядiлася, як її оточили греки.
Грецької кiнноти було до бiса. Це побачив з-пiд Успенiвки Марченко, що
виїхав на горб подивитися в бiнокль на свою кiнноту. Вiн зблiд, скочив з
коня i вдарив шапкою об землю.
- Здохну, кулю собi дам! - закричав Марченко. - Щоб Остюка iсусова
кавалерiя полонила?!
Марченковi ординарцi мовчки перечекали, доки казився Марченко. Потiм
вiн знову подивився в бiнокль i радiсно зареготав. Остюкова сотня, наче
опечена, кар'єром налетiла на грекiв, зiм'яла довговухих коней, вислизнула
з пастки, помчала на з єднання з рештою кiнноти. Остюкiвцям було соромно,
що греки могли наважитись воювати з ними на вiслюках.
- Їй-богу, застрелився б! - сказав Марченко, сiдаючи на коня. Перед ним
по долинi без перерви котилися хвилi атак. На флангах i в центрi сунули
танки. Газовi бомби падали на землю i швидко обкутувалися пеленою газу.
Низовий вiтер стиха котив цi газовi кущi i прибивав їх до землi, стелив
над водою рiчки. "Газами душать", - подумав Марченко, i йому закортiло
встромити клинка комусь у горлянку i повернути там його. П'ять танкiв
сильно потiснили центр. Марченко послав туди пiдмогу i поїхав на цей
участок сам. Вiн покинув коня, вихватив наган i побiг з ним по брустверу
вздовж траншей, погрожуючи бiйцям розстрiлом. Пробiгаючи дiлянку свого
улюбленого Новоспаського полку, Марченко закричав:
- Цистерну спирту даю за танк! В атаку, хлопцi! Новоспаський полк
вискочив з траншей, як корок з пляшки, i затюкав на все поле, закликаючи з
собою iншi полки. Моментально пролетiла по траншеях обiцянка Марченка, i
вiн швидко побачив результати заклику. Такої нерозсудливої атаки французи
доти не зустрiчали. Як косою, клали партизанiв їхнi кулемети. Танки
зупинилися i поставали фортами, але годi було встояти перед атакою
Новоспаського полку. Вiн чесно заробив своїх три цистерни спирту,
деморалiзувавши ручними гранатами екiпажi трьох танкiв. Проте, на кiнець
атаки багатьом новоспасiвцям довелось вiдмовитися вiд спирту: вони полягли
на полi борнi. Марченко посмутнiв, коли побачив, скiльки людей не
повернулося з атаки, i звелiв видати Новоспаському полковi ще одного
червоного прапора зi штабу. Глибока осiнь, наче зiйшовши до долини з
околишнiх горбiв, похолодила поле бою. Пострiли стали вщухати, нiби вороги
збиралися зализувати рани. Нi на чиєму боцi ще не почувалося переваги.
Смiливiсть, хитрiсть i одчайдушнiсть не в силi були подолати такої сили
французiв. А французькi солдати вже почували втому, хотiли кави i
пригадували, що вони, власне, б'ються проти революцiйного народу, за
реакцiю.
Гонець вiд Шахая передав наказа - бути напоготовi. Перед вечором мав
пiдiйти Галат. Пiвсонний Марченко об'їздив позицiї. Вiн куняв, сидячи на
конi, та бачив важкi сни. На батареї Петра Бубона делегацiя вiд
Новоспаського полку обступила Марченка. Газовi бомби послiпили багатьох
бiйцiв. Тi, що пропали вiд газiв, не протестували, але тi, що послiпли,
вимахували кулаками перед Марченком i погрожували застрелити його або
зарубати.
- Хлопцi, - одповiв їм Марченко, - коли я переможу, я вам пороблю
електричнi очi. Коли нас розiб'ють - iдiть i спiвайте по дорогах про нашу
честь i закликайте до помсти. Слiпого дорога годує.
Марченко останнi слова промовив нiби до себе. Потiм вiн вихватив шаблю
i закричав пронизливо на всю батарею:
- Браточки, не дреф! У французiв барахла повнi вагони!
Рейками з боку французiв з'явилася дрезина. Над нею вiявся й здригався
бiлий прапор парламентерiв. Їх сидiло троє на дрезинi - похмурi, блiдi
офiцери союзного десанту: капiтан-грек, капiтан та полковник - французи.
Вони були без зброї. Залiзничний насип переходив упоперек долину, з нього
видко було всi позицiї i траншеї, партизани перебiгали з мiсця на мiсце,
стрiляючи вгору на честь гостей. Парламентери помiтили прекрасне
розташування опорних фортiв, вiрнi лiнiї траншей, в котрих лише досвiдчене
око могло помiтити замаскованi кулеметнi гнiзда. Рiшучого бою так i не
вiдбулося досi. Маневри Шахая, заколоти в тилу, що їх чинив скажений
Галат, наскоки Остюкової кiнноти, уперта оборона Успенiвки - дiло
Марченка, поганi настрої солдатiв десантної армiї - все це спричинилося до
того, що, французько-грецьке командування вирiшило почати розмову з
бандитами-повстанцями, вiдтягти час, зберегти за собою славу - фактично
непереможеного вiйська i, вiдiйшовши до моря, почати похiд знову.
Парламентери пiд'їхали до Успенiвки, тамуючи огиду й жах. Бандити здатнi
були, на їхню думку, зарубати або замучити вiсникiв миру. Та нiчого цього
не трапилося. Колiї були порожнi - Шахай хотiв показати дисциплiнованiсть
своєї армiї. Тiльки бiля штабного вагона стояла почесна варта - людей
близько сорока, попереду впадали в око мiдянi труби оркестру. Почесна
варта стояла перед вагоном, як валка розбiйникiв - брудна, закурена пилом
i порохом, з кривавими плямами на руках, обличчях, на одежi, повiсивши на
себе безлiч гранат i кулеметних стрiчок, револьверiв i кинджалiв. Оркестр
з усiєї сили бахнув бравурну мелодiю, котра нiби зробилася вже
нацiональним партизанським маршем - так часто її грали.
- Марш iз "Кармен"? - сказав здивовано полковник, сходячи з дрезини. На
площадку вагона вийшов зустрiчати сам Шахай. Гостi зайшли до вагона, а
варта стала голосно смiятися з французьких мундирiв. Оркестр закiнчив
грати, i тодi почулися далекi кулеметнi та гвинтiвочнi пострiли. Вони
линули десь i здалеку - нiби з-за ворожого табору. Парламентери
затривожилися, i грек, котрий знав росiйську мову, запитав про причину
стрiлянини.
- Вас, гадiв, десь б'ють! - одповiв похмуро Марченко. Шахай вибiг з
вагона, за п'ять хвилин повернувся i покликав iз собою Марченка. Останнiй
посварився на парламентерiв револьвером i суворо наказав не виходити з
купе. Парламентери залишилися самi.
- Це прийшла наша смерть, - зауважив спокiйно полковник.
Обидва капiтани погодилися. Далеко десь загримiли гармати. Чiтко було
чути кулеметнi речитативи. Бухали ручнi гранати.
- Це в нашiм тилу, - прислухався капiтан-француз. Вiн вийняв з кишенi
мапу i розiклав її на столi, - сьогоднi звiдти були вiдомостi, що велика
банда селян з багатьма гарматами й кулеметами наближається з степiв до
Успенiвки. Веде її той божевiльний, що пустив на вiтер шiсть панцерникiв i
спалив полустанок. Вiн мобiлiзував усi села, цей диявол.
Палець капiтана показав на мапi участок, звiдки чулася одчайдушна