Страница:
- подумав Радюк i зайшов.
Одчинивши дверi, вiн увiйшов у сiни й заглянув у клас, малий, тiсний, з
облупленою глиною на стiнах. На долу були бака©, неначе на шляху. На
лавках лежав порох, як на вигонi. Радюк думав, що в школi нема й живо©
душi, й одхилив дверi з сiней в кiмнату. В кiмнатi на лiжку спав москаль в
червонiй випущенiй сорочцi, в крамнiй чемерцi з жовтими блискучими
гудзиками. На головi волосся було розкудлане; в вусi телiпалась срiбна
сережка. То був вчитель журбансько© школи, захожий одставний москаль. Вiн
задер одну ногу на лiжко й хрiп на всю хату, роззявивши рота. Мухи так i
вп'ялись в очi, нiздрi й губища. В хатi так смердiло мархоткою й цибулею,
що Радюк мусив затулить носа.
Як рипнули дверi, москаль раптом прокинувсь, схопився й сiв на лiжку,
витрiщивши заспанi очi. Рiй мух знявся з його лиця й загув попiд стелею.
- Чого тобi треба? Ей ти, хахол! Чого ти сюди лiзеш? - крикнув москаль,
ще й загнув дуже погано по-московськiй. Радюк ледве вдержався й прикусив
язика, згадавши, що вiн у свитi.
- Та я хотiв подивиться на школу! - промовив Радюк.
Москаль схопивсь, гуркнув дверима й защепнув защiпкою. Радюк пiшов далi
по селi.
Поминувши кiлька хат, вiн знов побачив на однiй стрiсi на високiй
палицi чорну дощечку. Пiд шинком стояли жиди й селяни.
- Чи ще й четвертий шинк в Журбанях? - спитав Радюк у людей.
- ще один; ондечки! за вербами! Мабуть, ти, хлопче, не журбанський?
- Нi, не журбанський! - обiзвався Радюк i пiшов до тих верб, де вiн i
справдi побачив четвертий шинк з тичкою на самому гребенi, бо шинк стояв
осторонь, аж на городi, далеченько од улицi.
"А дай загляну!" - подумав Радюк i пiшов у шинк.
Шинк був перероблений з просто© хати. В однiй половинi сидiли люди й
пили гбрiлку; в другiй жила жидiвська сiм'я. Через одчиненi дверi Радюк
побачив високе жидiвське лiжко з перинами й подушками, застелене бiлим
простирадлом з зубцями навкруги. В жидiвськiй кiмнатi було доволi чисто.
Пiч i припiчок були чисто помазанi, навiть пiдведенi червоною глиною.
Червоною глиною були обведенi вiкна в хатi й знадвору. Жиди вже позичили в
народу трохи смаку до чистоти.
З кiмнати вийшов врей. Вiн був рудий, аж червоний. Шорстке, неначе
дрйтяне, волосся на головi позакручувалось густими кучерями. Чорна ярмулка
ледве держалась на кучерях, нiби на пружинах. Чорнi хитрi очi блискали,
бiгали, крутились, як вертiвся й сам Дувид. Рудий Дувид був в'©дливий, як
оса, чiплявся до всiх. Вiн говорив по-укра©нськiй, не шепеляючи, говорив
чистою народною мовою, навiть з народним жартом, з сiллю народно© мови.
Дувид неначе грав роль мужика, зачiпаючи селян.
Вийшовши надвiр, Дувид вглядiв купку чоловiкiв.
- Та зайдiть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хлiба-солi! - сказав
Дувид i штовхнув жартовливо плечем одного чоловiка.
- Геть, невiро! не пхайся! - одказав чоловiк.
- Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та зайдiть-бо, та
побалака мо! - сказав Дувид i пхнув того дядька ззаду в спину обома руками
просто в шинк. Чоловiк торсонув плечима Дувида.
- Ще й гра ться хирний Дувид! - сказав дядько й пiшов у шинк.
- Пиймо горiлку, поки живi, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого
шинку беруть горiлку i до пана, i до попа, i до голови. I вчитель тут
хилить. Проти Дувидово© горiлки нема добрiшоi нi в одному шинку. нут -бо,
дядьки, я вас почастую! Якi-бо ви проханi! Чи наливать?
- Та наливай, та тiльки одчепись iк бiсовому батьковi! та не пхайся-бо!
- Дай же боже нам здоров'ячка на многi лiта, а помершим душам легко
лежати й землю держать! - приказував Дувид, наливаючи горiлки чоловiкам. -
Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те лiто, - бiдкався Дувид.
Радюк сидiв за столом спершись i дивився. Дувид угледiв Радюка, i його
чорнi, як терен, очi закрутились.
- Мабуть, не з Журбанiв? - спитав Дувид Радюка.
- Не з Журбанiв... - знехотя обiзвався Радюк.
- Мабуть, з ново© школи, з школярiв? Чи, може, з двiрських? - спитав
Дувид i насунув на голову ярмулку, котру все пiдiймало вгору волосся.
- Авжеж, з ново© школи... - ледве обiзвався Радюк. Дувид не зачiпав
Радюка, не пхався й не жартував. Вiн обминав ти й ви, бо догадувавсь, що
може помилиться. Дувидовi очi бiгали, бiгали i не знали, де дiтись.
- Чи почастувать? - якось-таки Дувид наважився, врештi, спитать Радюка.
- Нехай потiм; трохи одпочину.
Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на
Радюка, ще й жiнцi щось шепотiв на вухо в кiмнатi. Рухля виглянула з
кiмнати, запнута пiд бороду шовковою бiлою хусточкою, гарна, б.iла, з
тонким носом, з чорними рiвними бровами; блиснула вона карими очима й знов
мерщiй одхилилась за дверi, аж золотi сережки заколивались.
Чоловiки й молодицi входили й виходили з шинку, балакали, пили, навiть
не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увiйшов мблодий парубчак в крамнiй
сiренькiй козачинi, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на головi
було примазане, аж лиснiло. Продiль був роздiлений збоку, шия була
зав'язана червоною з квiтками хусткою пiд викладчастий комiр. Козачина
була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим гудзиком. З-пiд
козачинi! виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду
темнi очi поглядали згорда на селян. Парубчак увiйшов у шинк, скинув
картуз i подав Дувидовi руку.
Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для
Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюковi вчителя в школi.
- Шулемехом, Дувиде! - промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по
долонi та й подав руку.
- Шулемехом, панi Терешку! - обiзвався Дувид i зирнув скоса на Радюка.
- Як ся ма те, Дувиде? - промовив парубчак.
- Так собi... живемо до котрого часу.
- Мо поштенiе! - гукнув парубчак до Радюка, пiднявши вгору долоню.
Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на бiлу руку, глянув
Радюковi в очi й зараз схаменувсь.
- А менi чомусь здалось, що це наш Авксентiй! - промовив парубчак
якоюсь покалiченою мовою, бо вiн силкувавсь говорить по-великоруськiй, хоч
говорити до ладу не вмiв.
- Чи ви тутешнi, журбанськi? - спитав Радюк.
- Ми тутешнi©, здешнi©, - промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви вiн
почув вперше на вiку. Воно його так i пiдняло пiд саму стелю, бо вiн
думав, що вже давно заслуговував те ви.
- Чи не з мiщан ви часом або чи не з козакiв?
- Може, з мiщан, а може, й з кращих од мiщан.
- Та бреше вiн! Не слухай його, хлопче, бо вiн сiрий мужик: його в селi
дражнять Бубкою, - гукнув один чоловiк до Радюка. Парубчак почервонiв,
насупився й промовив: "Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то
й не будуть".
- Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, - промовив
чоловiк.
- Бо мiй батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей
Терент вич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! -
промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозумiть Бубчинi слова.
- А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! - крикнув дядько.
- Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими
людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школi? Чи ти ж тямиш далi од свого
носа?
- А ти, паскудо! Дума ш, як начепив хустку на шию та почепив гудзя на
груди, то вже ма ш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!
- Авжеж я вам не рiвня: я з вами свиней не пас.
- Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай
ти, вражий сину, Бубко! Та я тобi так чуприну наскубу, як скуб твiй
вчитель.
Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчино© чуприни.
- Не зачiпай, дядьку, бо в морду дам! - крикнув Бубка.
- Ти! Менi! В морду менi, хазя©новi! Та в тебе на губах молоко не
обсохло! Як я женився, то ти ще на припiчку й кашi не ©в! То ти смi ш менi
таке говорить! - кричав дядько, наближаючись до Бубки. - Одколи животiю на
свiтi, нi од кого не чув цього; тiльки чую оце од тебе, вiскривого.
Всi селяни загули в шинку, як бджоли.
Рипнули дверi, i в шинк увiйшов низенький, невеличкий, сухенький
чоловiчок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як
i син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид,
кирпатий, як картоплина, нiс i маленькi чорнi очки. На сухому пiдборiддi
стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору,
неначе кучерi в качура на хвостi. Бубка говорив тоненьким сипким голосом.
Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й слiду не було
вдачi й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в однiй сорочцi й
держав на плечi старенький кожушок.
Тiльки що Бубка ввiйшов у шинк, всi чоловiки так i загомонiли на його:
"Навiщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж вiн, блазень,
сiка ться в вiчi старим людям, неначе вiн найстарший в селi!"
- А що ж я маю робить? А хiба ж вiн мене слуха ? От сидить в шинку та
горiлку п' , а роботи не хоче робить: сидить дома, все дому , згорнувши
руки, або шука легко©, нечорно© роботи. Кажiть вже ви, панове громадо,
йому що-небудь. Я жалiюсь на сина громадi. Чого тобi тут треба? Йди
додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняцi хлiв загородиш! Одну льоху
ма мо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хлiва через дiрку.
Терешко сидiв коло стола, насупившись, як та хмара, i навiть не
обiзвався до батька й словом.
- Йди додому, кажу тобi! Дивись, ось принiс Дувидовi в заставу кожух,
бо нема грошей навiть на сiль. Йди до роботи, бо швидко з голоду
попухнемо!
- Про мене! А я вам городить свинюшникiв не буду. Хiба я на те вчився в
школi? Менi треба роботи по менi. Стану десь за писаря або за лакея та й
хлiб ©стиму. Робiть вже ви, тату, свинюшники.
Всi люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом нi в сих нi
в тих.
- Йди, кажу тобi, додому! - сказав батько й наблизився до сина.
- Одчепiться! - крикнув син i раптом схопився з мiсця. Батько одскочив
назад.
- Йди, бо я тебе оцi ю палицею!
- Тату! в палицi два кiнцi: один по менi, другий по тобi.
- То це вiн на батька тика ! Хiба ж батько пас з тобою свинi! Бери
його, бра! В'яжи його, вражого сина, та в холодну! - крикнули люди й
кинулись до Терешка. - В некрути поздаваймо ©х, оцих вражих школярiв,
замiсть хазяйських синiв! В москалi ©х, оцих ледарiв! Бач, вже й
солдатського гудзика припнув на грудях.
Терешко оступився за стiл i став за Радюком.
- Коли ви громадян звете "хахлами", то хто ж ви такий! - спитав,
нарештi, Радюк Бубку.
Бубка тiльки очима заклiпав i нiчого не сказав, бо й сам не знав, що
вiн за людина.
Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей i втiк,
покинувши на столi горiлку.
- Чи ти ба! Вражий син i горiлку покинув. Випий же сам, Олексо, синову
горiлку! - загомонiли люди на старого Бубку.
Бубка почав жалiться на сина, що вiн, як вийшов з школи, то од того
часу не хоче робить чорно© роботи та все шука легкого хлiба, пнеться в
паничi, прилизу ться, маже голову ло м з каганця та курить люльку.
- Оддай його в москалi, коли вiн такий! В москалi його, коли вiн не
поважа батька, кепку з громади! - гукнули чоловiки.
Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида.
- Будь ласка, Дувиде! Вiзьми кожух в заставу та позич хоч два
карбованцi, бо нема за що й солi купить. Так вижився, так вижився, що вже
не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю.
- Хiба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? - не
втерпiв i спитав Бубку Радюк.
- Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованцiв ще
позаторiк, та й оре голова мо поле оце вже другий рiк. А як не оддам
грошей, то й третiй рiк оратиме.
- А менi зда ться, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б
нарiкать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! - сказав
стиха Дувид.
- Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову обрать,
бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями наклада . I сам розпився, й
жiнка його розпилась, бо де ж пак! Шинкарi поять його й грошi дають, i
громадяни поять! - загули люди.
- Та нехай мене грiм поб' , коли я маю з головою яке дiло! Нехай мене
живого земля поглине! Коли б менi можна хреститься, я б вам отут
перехрестився й землi з'©в, що в мене з головою нема нiяко© спiлки! -
божився й клявся Дувид.
- Не бреши-бо, Дувиде! Хiба ж ми не зна мо, що й ти i всi журбанськi
шинкарi - ви всi да те головi сто карбованцiв та й торгу те горiлкою в
шинках на громадськiй землi. Скиньмо голову, люди добрi! В його вже,
мабуть, i людсько© душi нема, - гукнув один чоловiк.
- Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я
людина бiдна; в мене не то що сотнi карбованцiв нема, в мене ледве зайва
гривна знайдеться. А то ще я б давав головi сто карбованцiв! Про iнших
шинкарiв не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хiба не
чоловiк? Хiба ж я не шаную громади, дай ©й боже здоров'ячка?..
- Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованцi й вiзьми в
заставу кожух тiльки до покрови[62], - прохав Бубка.
- Як тривога, то й до бога, а як по тривозi, то й по бозi. Будь ласка,
Дувиде...
- А де ж я в свiтi божому достану? В кого ж я позичу? - бiдкався Бубка.
- Я тобi, Олексо, скажу от що: ©ж борщ iз грибами, держи язик за
зубами. А то другий раз i шага не позичу, Як оддаси до покрови три
карбованцi, то позичу.
- Та оддам! тiльки дай!
I пiшов Бубка з шинку без кожуха... й без поля. Тим часом Радюк побiг з
шинку навздогiнцi за Те-решком Бубкою. Новий тип з народу дуже його
зацiкавив. Вiн пiшов вулицею попiд густими вербами. Там в густiй тiнi
стояла чимала купка хлопцiв. Деякi поспирались на тин i лузали насiння,
деякi стояли купами, понакидавши свити на плечi. Один парубок вилiз i сiв
на тину. Терешко Бубка поминув парубкiв, дивлячись набiк, i навiть не
поздоровкався. Парубки почали його навмання зачiпать.
- Хоч i вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне!
- крикнув той парубок, що сидiв на тину. - Терешку! кланялась тобi Варка й
казала, щоб ти сьогоднi вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? га? Зна ш,
вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! - гукнули
хлопцi здалеки.
Бубка пiшов помалу й не оглянувся. Вiн справдi топтав стежку до Варки
Онойкiвни. Онойко був перший багатир на селi.
Радюк догадався, що в Бубки роман, що вiн залиця ться, i йому дуже
схотiлось вислiдить це. Те мiсце пiд вербами було мiсцем задля вулицi. Там
найбiльш збиралось хлопцiв i дiвчат ввечерi. Онойкова хата стояла
недалечко од того мiсця.
Того-таки вечора Радюк одягся зовсiм по-парубоцькому, надiв наймитову
шапку й пiшов пiд верби. Улиця вже збиралась. Дiвчата сидiли на горбку пiд
вербами й спiвали пiсень. Парубки потяглись до ©х з усiх бокiв: йшли
вулицею, городами, лiзли через тини. Деякi вже обстали купу дiвчат
навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його нiхто не впiзнав.
Дiйшовши до Онойково© хати, Радюк вглядiв Варку. Вона стояла коло
перелаза й лузала насiння. Варка була висока, рiвна, як тополя, чорнобрива
й рум'яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре
намисто, срiбнi й позолоченi дукачi, червонi сап'янцi на ногах - все це
показувало, що вона й справдi була багатого батька дочка. Вся ©© голова
була в квiтках. Варка держала в лiвiй руцi хусточку.
З другого боку вулицi йшов Терешко Бубка. Поруч з ним iшов парубчак в
картузi, в крамнiй сiрiй козачинi, пiдперезаний червоним поясом: то був
приятель Бубчин, що вчився в школi вкупi з ним. Вони вглядiли Онойкiвну й
попростували до не©.
- Мо поштенiе! - промовив Бубка, здiйнявши картуза, i простяг до не©
руку.
Варка руки не подала, лузала мовчки насiння й голову одвернула. Можна
було дiзнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно.
- Чом же не пода те менi руки, Варваро Омелькiвно?
- Хiба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою.
- Про мене, нехай ви будете й Варка.
- Оце, ви та ви! неначе я тiтка твоя абощо! - промовила Варка.
Бубка взявся в боки, i його товариш взявся в боки. Вони позадирали
голови, неначе москалi на муштрi. Варка й не глянула на ©х обох та все
дивилась на ворота.
- Та хоч подивiться-бо на мене! - зачiпав Бубка.
- Хiба я тебе зроду не бачила? Вже поночi надворi: хоч i подивлюсь, то
тебе не побачу, який ти з лиця.
- Iзвольте вам насiння або горiхiв.
- Не треба менi твого насiння або горiхiв.
- Так от я вам, Варваро Омелькiвно, купив цукеркiв. Я знаю, з ким маю
дiло, - промовив Бубка.
- Не треба менi й цукеркiв. Як схочу, то й сама куплю.
Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й
зробив папiросу. В повiтрi засмердiло смалятиною й мархоткою.
- Чи дозволите ж з вами трохи постоять?
- Про мене, стiй тут хоч i до свiту.
- Чи дозволите ж побалакать?
- Говорила покойна до само© смертi, та все чортзна-що! Але вже пiзно.
Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять.
- Лаяться - то вже материне дiло. А ви ж на мене не сердитесь?
- Чого ж менi сердиться? Я не лиха. Йдiть лишень ви обидва на вулицю.
Там багато гарних дiвчат; там ваше мiсце.
- Ой, не там-бо наше мiсце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькiй гуляли
на вулицi з хахлами?
- Шукайте собi кращих дiвчат та не топчiть стежки до нашого двора.
- Чи ж де дiвчата, кращi за вас?
- Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я Бубцi не
рiвня! - промовила барка й повернула до двора.
Бубка й справдi був нижчий од Варки. Врiвнi з нею вiн здавався
недорослим хлоп'ям. Бубка розсердився й почервонiв, побачивши, що шкода й
заходу.
- Чого ж ви оце такi неласкавi сьогоднi?
- Бо й нiколи до тебе не була ласкава, та й не буду. Геть, одчепись!
Йди додому, бо он мiй батько йдуть, - крикнула Варка з двору.
Онойко таки й справдi вертався додому й застукав Бубку. Оглянувшись,
Бубка вгледiв коло себе Опойка i стояв нi в сих нi в тих.
- То це Бубка розмовля з мо ю дочкою? Чи не дума ш ти, вражий сину, до
мене за зятя? Бубка думав змовчать, але не змовчав.
- А хоч би й думав?
- А ти, гаспидський сину! Чи вже ж ти дума ш, що моя дочка тобi рiвня?
Та ти ж нiкчемний пiчкур! Та ти ж доброго слова невартий! З тебе доброго
москаля не буде, доброго лакея не буде, не то що хазя©на! Чу ш ти, Бубко?
- промовив Онойко, показуючи палицею на вулицю. - Отуди тобi дорога! Як я
тiльки ще раз вгляджу тебе отутечки коло мого двора, то обчухраю тобi боки
оцi ю палицею так, що не потрапиш кудою втiкать. Ти дума ш, як начепив
жупана та зав'язав шию хусткою, то й до Онойка можна лiзти з старостами?
Онойко лаяв та все кивав палицею на Бубку. Бубка з товаришем мовчки
потягли, повiсивши вуха, в шинк до Дувида.
Радюк пiшов туди, де зiбрались дiвчата на вулицi, i стояв до пiвночi,
спершись на тин, дивлячись на хлопцiв, на дiвчат, слухаючи пiснi. Смiх i
жарти, женихання й залицяння - все те причарувало молодого панича. Син
небо, засiяне зорями, тепло лiтньо© ночi, пахощi з городiв - все те
одганяло сон од його очей, розворушувало в серцi кохання, тривожило мрi©.
IX
Раз молодий Радюк нагадав карi Масюкiвнинi очi, ходячи ввечерi по
садку. Другого дня вранцi вiн попросив у батька коней, щоб нiбито
навiдаться до сусiд, до панi Високо©. Але його думка прямувала проз двiр
панi© Високо© та до Масюкового хутора.
Павло Антонович звелiв запрягти пару коней в легенький вiзок i покатав
з двора. Ранок був чудовий, ясний, теплий. Тихий вiтер з степу
прохолоджував повiтря й обвiвав лице молодого Радюка. Конi весело несли
легенький вiзок битим шляхом, перебiгли село й покатали степом. Радюковi
так було легко на серцi, так радiсно серед зеленого степу, в чистому
повiтрi, пiд ясним небом, що вiн розстебнув одежу, скинув картуз i почав
спiвати пiсню.
Незабаром край невеличкого сельця з'явився хутiр панi© Високо©,
обсаджений тополями та вербами. Радюк зараз угледiв на городi панiю
Високу, котра стояла мiж соняшниками, прикривши голову бiлою хусточкою.
- Не ставай же коло двора Високо©! Борони тебе боже! Жени конi як
тiльки можна швидше! - промовив Радюк до погонича.
Конi змiями покатали пiд тополi. Радюк скинув картуза i кланявся до
панi© Високо©. Висока щось кричала до його, аж ©© роток манячив здалеки,
неначе кротяча нора. Потiм вона почала махать до його рукою, потiм зняла з
голови бiлу хусточку й почала махать хусточкою. Конi понесли вiзок проз
огород. Висока, побачивши, що ©© зовсiм закривають соняшники, вирвала
здорову листату лободу й почала нею махать, показуючи на свою хату. Конi
повернули вбiк, i високi соняшники та бур'яни зовсiм закрили од Радюкових
очей панiю Високу. Радюк смiявся, i парубок смiявся, поглядаючи на панича.
Конi вбiгли в ярочок. На тiм ярочку вже видно було Масюкiв хутiр. Коло
хутора Радюк звелiв погоничевi спинить конi коло здорового садка, встав з
воза й пiшов навпростець через садок, звелiвши парубковi ©хати кругом
оселi на подвiр'я.
Старий густий садок розрiсся на ярку трохи не до само© рiчечки. Через
гущавину не було видко нi хати, нi загород. Садок рiс собi на волi дико й
буйно. Гiлля переплуталось так, що здавалось, нiби грушi ростуть на
вишнях, а вишнi червонiють на яблунi, а яблука висять на бузинi.
Радюк перескочив через тин, ледве пролiз через кущi бузини, трохи не
застряг в густому бузку, де кури крадькома неслись i навiть висиджували
курчата, потай од хазяйки. Густi вишнi скинули з його картуза, били його
тонкими гiллячками по лицi. Вiн мусив розводить руками гiлля й затулять
лице й очi.
В садку якась дiвчина спiвала пiснi. Чудовий голос, чудовi поетичнi
слова пiснi так i потягли до себе молодого хлопця.
Радюк почав тихесенько закрадаться, боявся зашелестiть листом, ледве
ступав по травi та все йшов туди, звiдкiль розливавсь дiвочий голос мiж
густим листом, неначе голос соловейка. Йому здалося, що спiвала якась
сiльська дiвчина, бо голос, мотив, слова - все було щиро сiльське. Маючи
звичай записувать пiснi, Радюк притулився до стовбура грушi, витяг
книжечку й почав ловить на ноти мелодiю.
Записавши пiсню, Радюк побачив, що недалечке од його на вишневiй
гiллячцi висiла луб'яна козубенька, почеплена за гiллячку ключкою,
прив'язаною до дужки. Через густе зелене листя все просовувалась рука й
кидала вишнi в коробочку. Рукав був закачаний по лiкоть, але пучка була
бiла, маленька, сливе дитяча. На пальцi блищав золотий перстеник. Радюк
поклав книжечку в кишеню й почав милуваться знехотя тi ю ручкою. Вiн
виглянув знов i побачив, що на зеленiй травi стояли два маленькi черевички
з нiжками, а на нiжках бiлiли панчiшки. Черевички все спинались на
самiсiнькi кiнчики, неначе танець танцювали.
Радюк догадавсь, що то молода Масюкiвна рвала вишнi. Його серце
дуже-дуже закидалось в грудях, жар ударив йому в щоки. А пишний дзвiнкий
голос лився на його через листя так недалечке, що вiн неначе лицем почував
трелi. Вiн ще раз виглянув з-за грушi, i через вишневий лист забiлiло
личко, зачервонiв роток, свiжий, наче стигла вишня. Голос на час замовк,
бо бiла рука вкинула в рот вишню, але знов пiсня почалась, гiллячка
нагнулася, i Радюк побачив все Галине лице з чорними тонкими бровами, з
тонким, неначе виточеним носиком. Темнi великi очi блиснули через лист, як
блискавка.
- Ой! ой! ой! - крикнула сполохана Галя, несподiвано побачивши якогось
панича за грушею. Коробочка з вишнями впала на траву. Вишнi розсипались,
наче рiй бджiл. Гiллячка порснула вгору. Галя спереляку прожогом побiгла
через садок i сховалась в гущавинi.
- От тобi й на! Сполохав пташку в вишневому садочку! - промовив сам до
себе Радюк i почав збирать в козубеньку вишнi. Стиглi вишнi злипались
китяхами, наче бджоли кругом матки. Радюк назбирав повну коробочку з
верхом i пiшов через садок до двора.
Виходячи з вишника, Радюк вгледiв через молодi вишнi й через тин двi
кiнськi голови. Коли дивиться, аж погонич повiв вже коней до станi, вiзок
стояв пiд коморою в тiнi, спустивши дишель, неначе на одпочинок, а Iван
Корнiйович Масюк понiс упряж до комори, кинув за дверi та й замкнув дверi
замком.
- Iване Корнiйовичу! добридень вам! З тим днем поздоровляю, що
сьогоднi! Але навiщо ви звелiли випрягти конi, ще й упряж замкнули!
- На те, щоб ви зостались в нас на обiд, бо ви народ молодий,
непосидящий! - гукнув Iван Корнiйович, стукнувши дверима й брязнувши
ключами.
Радюк увiйшов через хвiрточку в двiр. Двiр був просторний, чистий,
зарослий низесеньким зеленим шпоришем. Чималий, але не новий вже дiм з
ганком привiтно бiлiв проти сонця. Кущi рожi, оргинi© зеленiли пiд самими
вiкнами, дуже виразно малюючись проти чистих бiлих стiн, мов на паперi.
Висока небiлена рублена комора з чотирма стовпчиками з фронту, штучно
вирiзаними, кидала од себе густу тiнь на зелений двiр. Повiтки, загорода,
кошари, клуня були добре вшитi, добре збудованi. Скрiзь було чисто, скрiзь
був порядок, скрiзь було по-хазяйськiй. Навiть улики в сiнцях пiд коморою
були складенi за колонками рiвно, як по шнурку.
Назустрiч Радюковi йшов Масюк. На йому був солом'яний бриль з широкими
крисами й легкий халат. Поли халата нiяк не слухали рук, все одкидались, а
з-пiд ©х було видно бiлi, дуже просторнi сорочки.
Ще раз вони поздоровкались серед двора й поцiлувались. Замiсть того,
щоб запрошувать гостя в хату, Масюк повiв його подивиться на хазяйство.
Вiн любив хлiборобство, любив воли, вiвцi, як любить все те простий
укра©нець. Радюковi дуже хотiлось пiти в горницi, побачиться з Масюкiвною,
одначе вiн мусив йти слiдком за хазя©ном i нести козубеньку з вишнями.
- Де це ви набрали вишень? Чи од зайця одняли? - спитав Масюк.
- Може, й одняв, - промовив Радюк, - тiльки не од зайця.
Хазя©н повiв гостя через ворота на тiк, показав здорову клуню, так
гарно вшиту, неначе обстрижену ножицями, показав засторонки, повнi
пшеницi-арнаутки. Потiм вони пiшли помеж стiжками, помеж скиртами жита,
торiшнього й сьогорiшнього. Возiльники возили пшеницю й заклали здоровий
стiжок. Масюк не втерпiв, схопив вила й почав подавать снопи на стiжок, як
простий подавальник, нiби показуючи парубковi; потiм взяв важку лопату й
почав приплiскувать верстви снопiв в новому стiжку. Сонце вже добре
припiкало. З лиця Масюка лився пiт, а вiн усе заглядав на всi боки, то
поправля , то гомонiв на робiтникiв. А Радюковi все те не було в думцi,
Одчинивши дверi, вiн увiйшов у сiни й заглянув у клас, малий, тiсний, з
облупленою глиною на стiнах. На долу були бака©, неначе на шляху. На
лавках лежав порох, як на вигонi. Радюк думав, що в школi нема й живо©
душi, й одхилив дверi з сiней в кiмнату. В кiмнатi на лiжку спав москаль в
червонiй випущенiй сорочцi, в крамнiй чемерцi з жовтими блискучими
гудзиками. На головi волосся було розкудлане; в вусi телiпалась срiбна
сережка. То був вчитель журбансько© школи, захожий одставний москаль. Вiн
задер одну ногу на лiжко й хрiп на всю хату, роззявивши рота. Мухи так i
вп'ялись в очi, нiздрi й губища. В хатi так смердiло мархоткою й цибулею,
що Радюк мусив затулить носа.
Як рипнули дверi, москаль раптом прокинувсь, схопився й сiв на лiжку,
витрiщивши заспанi очi. Рiй мух знявся з його лиця й загув попiд стелею.
- Чого тобi треба? Ей ти, хахол! Чого ти сюди лiзеш? - крикнув москаль,
ще й загнув дуже погано по-московськiй. Радюк ледве вдержався й прикусив
язика, згадавши, що вiн у свитi.
- Та я хотiв подивиться на школу! - промовив Радюк.
Москаль схопивсь, гуркнув дверима й защепнув защiпкою. Радюк пiшов далi
по селi.
Поминувши кiлька хат, вiн знов побачив на однiй стрiсi на високiй
палицi чорну дощечку. Пiд шинком стояли жиди й селяни.
- Чи ще й четвертий шинк в Журбанях? - спитав Радюк у людей.
- ще один; ондечки! за вербами! Мабуть, ти, хлопче, не журбанський?
- Нi, не журбанський! - обiзвався Радюк i пiшов до тих верб, де вiн i
справдi побачив четвертий шинк з тичкою на самому гребенi, бо шинк стояв
осторонь, аж на городi, далеченько од улицi.
"А дай загляну!" - подумав Радюк i пiшов у шинк.
Шинк був перероблений з просто© хати. В однiй половинi сидiли люди й
пили гбрiлку; в другiй жила жидiвська сiм'я. Через одчиненi дверi Радюк
побачив високе жидiвське лiжко з перинами й подушками, застелене бiлим
простирадлом з зубцями навкруги. В жидiвськiй кiмнатi було доволi чисто.
Пiч i припiчок були чисто помазанi, навiть пiдведенi червоною глиною.
Червоною глиною були обведенi вiкна в хатi й знадвору. Жиди вже позичили в
народу трохи смаку до чистоти.
З кiмнати вийшов врей. Вiн був рудий, аж червоний. Шорстке, неначе
дрйтяне, волосся на головi позакручувалось густими кучерями. Чорна ярмулка
ледве держалась на кучерях, нiби на пружинах. Чорнi хитрi очi блискали,
бiгали, крутились, як вертiвся й сам Дувид. Рудий Дувид був в'©дливий, як
оса, чiплявся до всiх. Вiн говорив по-укра©нськiй, не шепеляючи, говорив
чистою народною мовою, навiть з народним жартом, з сiллю народно© мови.
Дувид неначе грав роль мужика, зачiпаючи селян.
Вийшовши надвiр, Дувид вглядiв купку чоловiкiв.
- Та зайдiть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хлiба-солi! - сказав
Дувид i штовхнув жартовливо плечем одного чоловiка.
- Геть, невiро! не пхайся! - одказав чоловiк.
- Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та зайдiть-бо, та
побалака мо! - сказав Дувид i пхнув того дядька ззаду в спину обома руками
просто в шинк. Чоловiк торсонув плечима Дувида.
- Ще й гра ться хирний Дувид! - сказав дядько й пiшов у шинк.
- Пиймо горiлку, поки живi, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого
шинку беруть горiлку i до пана, i до попа, i до голови. I вчитель тут
хилить. Проти Дувидово© горiлки нема добрiшоi нi в одному шинку. нут -бо,
дядьки, я вас почастую! Якi-бо ви проханi! Чи наливать?
- Та наливай, та тiльки одчепись iк бiсовому батьковi! та не пхайся-бо!
- Дай же боже нам здоров'ячка на многi лiта, а помершим душам легко
лежати й землю держать! - приказував Дувид, наливаючи горiлки чоловiкам. -
Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те лiто, - бiдкався Дувид.
Радюк сидiв за столом спершись i дивився. Дувид угледiв Радюка, i його
чорнi, як терен, очi закрутились.
- Мабуть, не з Журбанiв? - спитав Дувид Радюка.
- Не з Журбанiв... - знехотя обiзвався Радюк.
- Мабуть, з ново© школи, з школярiв? Чи, може, з двiрських? - спитав
Дувид i насунув на голову ярмулку, котру все пiдiймало вгору волосся.
- Авжеж, з ново© школи... - ледве обiзвався Радюк. Дувид не зачiпав
Радюка, не пхався й не жартував. Вiн обминав ти й ви, бо догадувавсь, що
може помилиться. Дувидовi очi бiгали, бiгали i не знали, де дiтись.
- Чи почастувать? - якось-таки Дувид наважився, врештi, спитать Радюка.
- Нехай потiм; трохи одпочину.
Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на
Радюка, ще й жiнцi щось шепотiв на вухо в кiмнатi. Рухля виглянула з
кiмнати, запнута пiд бороду шовковою бiлою хусточкою, гарна, б.iла, з
тонким носом, з чорними рiвними бровами; блиснула вона карими очима й знов
мерщiй одхилилась за дверi, аж золотi сережки заколивались.
Чоловiки й молодицi входили й виходили з шинку, балакали, пили, навiть
не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увiйшов мблодий парубчак в крамнiй
сiренькiй козачинi, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на головi
було примазане, аж лиснiло. Продiль був роздiлений збоку, шия була
зав'язана червоною з квiтками хусткою пiд викладчастий комiр. Козачина
була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим гудзиком. З-пiд
козачинi! виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду
темнi очi поглядали згорда на селян. Парубчак увiйшов у шинк, скинув
картуз i подав Дувидовi руку.
Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для
Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюковi вчителя в школi.
- Шулемехом, Дувиде! - промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по
долонi та й подав руку.
- Шулемехом, панi Терешку! - обiзвався Дувид i зирнув скоса на Радюка.
- Як ся ма те, Дувиде? - промовив парубчак.
- Так собi... живемо до котрого часу.
- Мо поштенiе! - гукнув парубчак до Радюка, пiднявши вгору долоню.
Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на бiлу руку, глянув
Радюковi в очi й зараз схаменувсь.
- А менi чомусь здалось, що це наш Авксентiй! - промовив парубчак
якоюсь покалiченою мовою, бо вiн силкувавсь говорить по-великоруськiй, хоч
говорити до ладу не вмiв.
- Чи ви тутешнi, журбанськi? - спитав Радюк.
- Ми тутешнi©, здешнi©, - промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви вiн
почув вперше на вiку. Воно його так i пiдняло пiд саму стелю, бо вiн
думав, що вже давно заслуговував те ви.
- Чи не з мiщан ви часом або чи не з козакiв?
- Може, з мiщан, а може, й з кращих од мiщан.
- Та бреше вiн! Не слухай його, хлопче, бо вiн сiрий мужик: його в селi
дражнять Бубкою, - гукнув один чоловiк до Радюка. Парубчак почервонiв,
насупився й промовив: "Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то
й не будуть".
- Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, - промовив
чоловiк.
- Бо мiй батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей
Терент вич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! -
промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозумiть Бубчинi слова.
- А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! - крикнув дядько.
- Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими
людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школi? Чи ти ж тямиш далi од свого
носа?
- А ти, паскудо! Дума ш, як начепив хустку на шию та почепив гудзя на
груди, то вже ма ш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!
- Авжеж я вам не рiвня: я з вами свиней не пас.
- Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай
ти, вражий сину, Бубко! Та я тобi так чуприну наскубу, як скуб твiй
вчитель.
Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчино© чуприни.
- Не зачiпай, дядьку, бо в морду дам! - крикнув Бубка.
- Ти! Менi! В морду менi, хазя©новi! Та в тебе на губах молоко не
обсохло! Як я женився, то ти ще на припiчку й кашi не ©в! То ти смi ш менi
таке говорить! - кричав дядько, наближаючись до Бубки. - Одколи животiю на
свiтi, нi од кого не чув цього; тiльки чую оце од тебе, вiскривого.
Всi селяни загули в шинку, як бджоли.
Рипнули дверi, i в шинк увiйшов низенький, невеличкий, сухенький
чоловiчок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як
i син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид,
кирпатий, як картоплина, нiс i маленькi чорнi очки. На сухому пiдборiддi
стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору,
неначе кучерi в качура на хвостi. Бубка говорив тоненьким сипким голосом.
Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й слiду не було
вдачi й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в однiй сорочцi й
держав на плечi старенький кожушок.
Тiльки що Бубка ввiйшов у шинк, всi чоловiки так i загомонiли на його:
"Навiщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж вiн, блазень,
сiка ться в вiчi старим людям, неначе вiн найстарший в селi!"
- А що ж я маю робить? А хiба ж вiн мене слуха ? От сидить в шинку та
горiлку п' , а роботи не хоче робить: сидить дома, все дому , згорнувши
руки, або шука легко©, нечорно© роботи. Кажiть вже ви, панове громадо,
йому що-небудь. Я жалiюсь на сина громадi. Чого тобi тут треба? Йди
додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняцi хлiв загородиш! Одну льоху
ма мо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хлiва через дiрку.
Терешко сидiв коло стола, насупившись, як та хмара, i навiть не
обiзвався до батька й словом.
- Йди додому, кажу тобi! Дивись, ось принiс Дувидовi в заставу кожух,
бо нема грошей навiть на сiль. Йди до роботи, бо швидко з голоду
попухнемо!
- Про мене! А я вам городить свинюшникiв не буду. Хiба я на те вчився в
школi? Менi треба роботи по менi. Стану десь за писаря або за лакея та й
хлiб ©стиму. Робiть вже ви, тату, свинюшники.
Всi люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом нi в сих нi
в тих.
- Йди, кажу тобi, додому! - сказав батько й наблизився до сина.
- Одчепiться! - крикнув син i раптом схопився з мiсця. Батько одскочив
назад.
- Йди, бо я тебе оцi ю палицею!
- Тату! в палицi два кiнцi: один по менi, другий по тобi.
- То це вiн на батька тика ! Хiба ж батько пас з тобою свинi! Бери
його, бра! В'яжи його, вражого сина, та в холодну! - крикнули люди й
кинулись до Терешка. - В некрути поздаваймо ©х, оцих вражих школярiв,
замiсть хазяйських синiв! В москалi ©х, оцих ледарiв! Бач, вже й
солдатського гудзика припнув на грудях.
Терешко оступився за стiл i став за Радюком.
- Коли ви громадян звете "хахлами", то хто ж ви такий! - спитав,
нарештi, Радюк Бубку.
Бубка тiльки очима заклiпав i нiчого не сказав, бо й сам не знав, що
вiн за людина.
Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей i втiк,
покинувши на столi горiлку.
- Чи ти ба! Вражий син i горiлку покинув. Випий же сам, Олексо, синову
горiлку! - загомонiли люди на старого Бубку.
Бубка почав жалiться на сина, що вiн, як вийшов з школи, то од того
часу не хоче робить чорно© роботи та все шука легкого хлiба, пнеться в
паничi, прилизу ться, маже голову ло м з каганця та курить люльку.
- Оддай його в москалi, коли вiн такий! В москалi його, коли вiн не
поважа батька, кепку з громади! - гукнули чоловiки.
Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида.
- Будь ласка, Дувиде! Вiзьми кожух в заставу та позич хоч два
карбованцi, бо нема за що й солi купить. Так вижився, так вижився, що вже
не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю.
- Хiба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? - не
втерпiв i спитав Бубку Радюк.
- Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованцiв ще
позаторiк, та й оре голова мо поле оце вже другий рiк. А як не оддам
грошей, то й третiй рiк оратиме.
- А менi зда ться, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б
нарiкать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! - сказав
стиха Дувид.
- Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову обрать,
бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями наклада . I сам розпився, й
жiнка його розпилась, бо де ж пак! Шинкарi поять його й грошi дають, i
громадяни поять! - загули люди.
- Та нехай мене грiм поб' , коли я маю з головою яке дiло! Нехай мене
живого земля поглине! Коли б менi можна хреститься, я б вам отут
перехрестився й землi з'©в, що в мене з головою нема нiяко© спiлки! -
божився й клявся Дувид.
- Не бреши-бо, Дувиде! Хiба ж ми не зна мо, що й ти i всi журбанськi
шинкарi - ви всi да те головi сто карбованцiв та й торгу те горiлкою в
шинках на громадськiй землi. Скиньмо голову, люди добрi! В його вже,
мабуть, i людсько© душi нема, - гукнув один чоловiк.
- Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я
людина бiдна; в мене не то що сотнi карбованцiв нема, в мене ледве зайва
гривна знайдеться. А то ще я б давав головi сто карбованцiв! Про iнших
шинкарiв не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хiба не
чоловiк? Хiба ж я не шаную громади, дай ©й боже здоров'ячка?..
- Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованцi й вiзьми в
заставу кожух тiльки до покрови[62], - прохав Бубка.
- Як тривога, то й до бога, а як по тривозi, то й по бозi. Будь ласка,
Дувиде...
- А де ж я в свiтi божому достану? В кого ж я позичу? - бiдкався Бубка.
- Я тобi, Олексо, скажу от що: ©ж борщ iз грибами, держи язик за
зубами. А то другий раз i шага не позичу, Як оддаси до покрови три
карбованцi, то позичу.
- Та оддам! тiльки дай!
I пiшов Бубка з шинку без кожуха... й без поля. Тим часом Радюк побiг з
шинку навздогiнцi за Те-решком Бубкою. Новий тип з народу дуже його
зацiкавив. Вiн пiшов вулицею попiд густими вербами. Там в густiй тiнi
стояла чимала купка хлопцiв. Деякi поспирались на тин i лузали насiння,
деякi стояли купами, понакидавши свити на плечi. Один парубок вилiз i сiв
на тину. Терешко Бубка поминув парубкiв, дивлячись набiк, i навiть не
поздоровкався. Парубки почали його навмання зачiпать.
- Хоч i вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне!
- крикнув той парубок, що сидiв на тину. - Терешку! кланялась тобi Варка й
казала, щоб ти сьогоднi вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? га? Зна ш,
вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! - гукнули
хлопцi здалеки.
Бубка пiшов помалу й не оглянувся. Вiн справдi топтав стежку до Варки
Онойкiвни. Онойко був перший багатир на селi.
Радюк догадався, що в Бубки роман, що вiн залиця ться, i йому дуже
схотiлось вислiдить це. Те мiсце пiд вербами було мiсцем задля вулицi. Там
найбiльш збиралось хлопцiв i дiвчат ввечерi. Онойкова хата стояла
недалечко од того мiсця.
Того-таки вечора Радюк одягся зовсiм по-парубоцькому, надiв наймитову
шапку й пiшов пiд верби. Улиця вже збиралась. Дiвчата сидiли на горбку пiд
вербами й спiвали пiсень. Парубки потяглись до ©х з усiх бокiв: йшли
вулицею, городами, лiзли через тини. Деякi вже обстали купу дiвчат
навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його нiхто не впiзнав.
Дiйшовши до Онойково© хати, Радюк вглядiв Варку. Вона стояла коло
перелаза й лузала насiння. Варка була висока, рiвна, як тополя, чорнобрива
й рум'яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре
намисто, срiбнi й позолоченi дукачi, червонi сап'янцi на ногах - все це
показувало, що вона й справдi була багатого батька дочка. Вся ©© голова
була в квiтках. Варка держала в лiвiй руцi хусточку.
З другого боку вулицi йшов Терешко Бубка. Поруч з ним iшов парубчак в
картузi, в крамнiй сiрiй козачинi, пiдперезаний червоним поясом: то був
приятель Бубчин, що вчився в школi вкупi з ним. Вони вглядiли Онойкiвну й
попростували до не©.
- Мо поштенiе! - промовив Бубка, здiйнявши картуза, i простяг до не©
руку.
Варка руки не подала, лузала мовчки насiння й голову одвернула. Можна
було дiзнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно.
- Чом же не пода те менi руки, Варваро Омелькiвно?
- Хiба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою.
- Про мене, нехай ви будете й Варка.
- Оце, ви та ви! неначе я тiтка твоя абощо! - промовила Варка.
Бубка взявся в боки, i його товариш взявся в боки. Вони позадирали
голови, неначе москалi на муштрi. Варка й не глянула на ©х обох та все
дивилась на ворота.
- Та хоч подивiться-бо на мене! - зачiпав Бубка.
- Хiба я тебе зроду не бачила? Вже поночi надворi: хоч i подивлюсь, то
тебе не побачу, який ти з лиця.
- Iзвольте вам насiння або горiхiв.
- Не треба менi твого насiння або горiхiв.
- Так от я вам, Варваро Омелькiвно, купив цукеркiв. Я знаю, з ким маю
дiло, - промовив Бубка.
- Не треба менi й цукеркiв. Як схочу, то й сама куплю.
Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й
зробив папiросу. В повiтрi засмердiло смалятиною й мархоткою.
- Чи дозволите ж з вами трохи постоять?
- Про мене, стiй тут хоч i до свiту.
- Чи дозволите ж побалакать?
- Говорила покойна до само© смертi, та все чортзна-що! Але вже пiзно.
Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять.
- Лаяться - то вже материне дiло. А ви ж на мене не сердитесь?
- Чого ж менi сердиться? Я не лиха. Йдiть лишень ви обидва на вулицю.
Там багато гарних дiвчат; там ваше мiсце.
- Ой, не там-бо наше мiсце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькiй гуляли
на вулицi з хахлами?
- Шукайте собi кращих дiвчат та не топчiть стежки до нашого двора.
- Чи ж де дiвчата, кращi за вас?
- Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я Бубцi не
рiвня! - промовила барка й повернула до двора.
Бубка й справдi був нижчий од Варки. Врiвнi з нею вiн здавався
недорослим хлоп'ям. Бубка розсердився й почервонiв, побачивши, що шкода й
заходу.
- Чого ж ви оце такi неласкавi сьогоднi?
- Бо й нiколи до тебе не була ласкава, та й не буду. Геть, одчепись!
Йди додому, бо он мiй батько йдуть, - крикнула Варка з двору.
Онойко таки й справдi вертався додому й застукав Бубку. Оглянувшись,
Бубка вгледiв коло себе Опойка i стояв нi в сих нi в тих.
- То це Бубка розмовля з мо ю дочкою? Чи не дума ш ти, вражий сину, до
мене за зятя? Бубка думав змовчать, але не змовчав.
- А хоч би й думав?
- А ти, гаспидський сину! Чи вже ж ти дума ш, що моя дочка тобi рiвня?
Та ти ж нiкчемний пiчкур! Та ти ж доброго слова невартий! З тебе доброго
москаля не буде, доброго лакея не буде, не то що хазя©на! Чу ш ти, Бубко?
- промовив Онойко, показуючи палицею на вулицю. - Отуди тобi дорога! Як я
тiльки ще раз вгляджу тебе отутечки коло мого двора, то обчухраю тобi боки
оцi ю палицею так, що не потрапиш кудою втiкать. Ти дума ш, як начепив
жупана та зав'язав шию хусткою, то й до Онойка можна лiзти з старостами?
Онойко лаяв та все кивав палицею на Бубку. Бубка з товаришем мовчки
потягли, повiсивши вуха, в шинк до Дувида.
Радюк пiшов туди, де зiбрались дiвчата на вулицi, i стояв до пiвночi,
спершись на тин, дивлячись на хлопцiв, на дiвчат, слухаючи пiснi. Смiх i
жарти, женихання й залицяння - все те причарувало молодого панича. Син
небо, засiяне зорями, тепло лiтньо© ночi, пахощi з городiв - все те
одганяло сон од його очей, розворушувало в серцi кохання, тривожило мрi©.
IX
Раз молодий Радюк нагадав карi Масюкiвнинi очi, ходячи ввечерi по
садку. Другого дня вранцi вiн попросив у батька коней, щоб нiбито
навiдаться до сусiд, до панi Високо©. Але його думка прямувала проз двiр
панi© Високо© та до Масюкового хутора.
Павло Антонович звелiв запрягти пару коней в легенький вiзок i покатав
з двора. Ранок був чудовий, ясний, теплий. Тихий вiтер з степу
прохолоджував повiтря й обвiвав лице молодого Радюка. Конi весело несли
легенький вiзок битим шляхом, перебiгли село й покатали степом. Радюковi
так було легко на серцi, так радiсно серед зеленого степу, в чистому
повiтрi, пiд ясним небом, що вiн розстебнув одежу, скинув картуз i почав
спiвати пiсню.
Незабаром край невеличкого сельця з'явився хутiр панi© Високо©,
обсаджений тополями та вербами. Радюк зараз угледiв на городi панiю
Високу, котра стояла мiж соняшниками, прикривши голову бiлою хусточкою.
- Не ставай же коло двора Високо©! Борони тебе боже! Жени конi як
тiльки можна швидше! - промовив Радюк до погонича.
Конi змiями покатали пiд тополi. Радюк скинув картуза i кланявся до
панi© Високо©. Висока щось кричала до його, аж ©© роток манячив здалеки,
неначе кротяча нора. Потiм вона почала махать до його рукою, потiм зняла з
голови бiлу хусточку й почала махать хусточкою. Конi понесли вiзок проз
огород. Висока, побачивши, що ©© зовсiм закривають соняшники, вирвала
здорову листату лободу й почала нею махать, показуючи на свою хату. Конi
повернули вбiк, i високi соняшники та бур'яни зовсiм закрили од Радюкових
очей панiю Високу. Радюк смiявся, i парубок смiявся, поглядаючи на панича.
Конi вбiгли в ярочок. На тiм ярочку вже видно було Масюкiв хутiр. Коло
хутора Радюк звелiв погоничевi спинить конi коло здорового садка, встав з
воза й пiшов навпростець через садок, звелiвши парубковi ©хати кругом
оселi на подвiр'я.
Старий густий садок розрiсся на ярку трохи не до само© рiчечки. Через
гущавину не було видко нi хати, нi загород. Садок рiс собi на волi дико й
буйно. Гiлля переплуталось так, що здавалось, нiби грушi ростуть на
вишнях, а вишнi червонiють на яблунi, а яблука висять на бузинi.
Радюк перескочив через тин, ледве пролiз через кущi бузини, трохи не
застряг в густому бузку, де кури крадькома неслись i навiть висиджували
курчата, потай од хазяйки. Густi вишнi скинули з його картуза, били його
тонкими гiллячками по лицi. Вiн мусив розводить руками гiлля й затулять
лице й очi.
В садку якась дiвчина спiвала пiснi. Чудовий голос, чудовi поетичнi
слова пiснi так i потягли до себе молодого хлопця.
Радюк почав тихесенько закрадаться, боявся зашелестiть листом, ледве
ступав по травi та все йшов туди, звiдкiль розливавсь дiвочий голос мiж
густим листом, неначе голос соловейка. Йому здалося, що спiвала якась
сiльська дiвчина, бо голос, мотив, слова - все було щиро сiльське. Маючи
звичай записувать пiснi, Радюк притулився до стовбура грушi, витяг
книжечку й почав ловить на ноти мелодiю.
Записавши пiсню, Радюк побачив, що недалечке од його на вишневiй
гiллячцi висiла луб'яна козубенька, почеплена за гiллячку ключкою,
прив'язаною до дужки. Через густе зелене листя все просовувалась рука й
кидала вишнi в коробочку. Рукав був закачаний по лiкоть, але пучка була
бiла, маленька, сливе дитяча. На пальцi блищав золотий перстеник. Радюк
поклав книжечку в кишеню й почав милуваться знехотя тi ю ручкою. Вiн
виглянув знов i побачив, що на зеленiй травi стояли два маленькi черевички
з нiжками, а на нiжках бiлiли панчiшки. Черевички все спинались на
самiсiнькi кiнчики, неначе танець танцювали.
Радюк догадавсь, що то молода Масюкiвна рвала вишнi. Його серце
дуже-дуже закидалось в грудях, жар ударив йому в щоки. А пишний дзвiнкий
голос лився на його через листя так недалечке, що вiн неначе лицем почував
трелi. Вiн ще раз виглянув з-за грушi, i через вишневий лист забiлiло
личко, зачервонiв роток, свiжий, наче стигла вишня. Голос на час замовк,
бо бiла рука вкинула в рот вишню, але знов пiсня почалась, гiллячка
нагнулася, i Радюк побачив все Галине лице з чорними тонкими бровами, з
тонким, неначе виточеним носиком. Темнi великi очi блиснули через лист, як
блискавка.
- Ой! ой! ой! - крикнула сполохана Галя, несподiвано побачивши якогось
панича за грушею. Коробочка з вишнями впала на траву. Вишнi розсипались,
наче рiй бджiл. Гiллячка порснула вгору. Галя спереляку прожогом побiгла
через садок i сховалась в гущавинi.
- От тобi й на! Сполохав пташку в вишневому садочку! - промовив сам до
себе Радюк i почав збирать в козубеньку вишнi. Стиглi вишнi злипались
китяхами, наче бджоли кругом матки. Радюк назбирав повну коробочку з
верхом i пiшов через садок до двора.
Виходячи з вишника, Радюк вгледiв через молодi вишнi й через тин двi
кiнськi голови. Коли дивиться, аж погонич повiв вже коней до станi, вiзок
стояв пiд коморою в тiнi, спустивши дишель, неначе на одпочинок, а Iван
Корнiйович Масюк понiс упряж до комори, кинув за дверi та й замкнув дверi
замком.
- Iване Корнiйовичу! добридень вам! З тим днем поздоровляю, що
сьогоднi! Але навiщо ви звелiли випрягти конi, ще й упряж замкнули!
- На те, щоб ви зостались в нас на обiд, бо ви народ молодий,
непосидящий! - гукнув Iван Корнiйович, стукнувши дверима й брязнувши
ключами.
Радюк увiйшов через хвiрточку в двiр. Двiр був просторний, чистий,
зарослий низесеньким зеленим шпоришем. Чималий, але не новий вже дiм з
ганком привiтно бiлiв проти сонця. Кущi рожi, оргинi© зеленiли пiд самими
вiкнами, дуже виразно малюючись проти чистих бiлих стiн, мов на паперi.
Висока небiлена рублена комора з чотирма стовпчиками з фронту, штучно
вирiзаними, кидала од себе густу тiнь на зелений двiр. Повiтки, загорода,
кошари, клуня були добре вшитi, добре збудованi. Скрiзь було чисто, скрiзь
був порядок, скрiзь було по-хазяйськiй. Навiть улики в сiнцях пiд коморою
були складенi за колонками рiвно, як по шнурку.
Назустрiч Радюковi йшов Масюк. На йому був солом'яний бриль з широкими
крисами й легкий халат. Поли халата нiяк не слухали рук, все одкидались, а
з-пiд ©х було видно бiлi, дуже просторнi сорочки.
Ще раз вони поздоровкались серед двора й поцiлувались. Замiсть того,
щоб запрошувать гостя в хату, Масюк повiв його подивиться на хазяйство.
Вiн любив хлiборобство, любив воли, вiвцi, як любить все те простий
укра©нець. Радюковi дуже хотiлось пiти в горницi, побачиться з Масюкiвною,
одначе вiн мусив йти слiдком за хазя©ном i нести козубеньку з вишнями.
- Де це ви набрали вишень? Чи од зайця одняли? - спитав Масюк.
- Може, й одняв, - промовив Радюк, - тiльки не од зайця.
Хазя©н повiв гостя через ворота на тiк, показав здорову клуню, так
гарно вшиту, неначе обстрижену ножицями, показав засторонки, повнi
пшеницi-арнаутки. Потiм вони пiшли помеж стiжками, помеж скиртами жита,
торiшнього й сьогорiшнього. Возiльники возили пшеницю й заклали здоровий
стiжок. Масюк не втерпiв, схопив вила й почав подавать снопи на стiжок, як
простий подавальник, нiби показуючи парубковi; потiм взяв важку лопату й
почав приплiскувать верстви снопiв в новому стiжку. Сонце вже добре
припiкало. З лиця Масюка лився пiт, а вiн усе заглядав на всi боки, то
поправля , то гомонiв на робiтникiв. А Радюковi все те не було в думцi,