Страница:
музики й напросила до себе гостей. Просторна, свiтла зала блищала чистотою
й огнем свiчок i канделябрiв. Знайомi професори, урядовцi й купцi
поприходили з жiнками й дочками. Марта прибралася, як на весiлля, в гарну
бiлу сукню. Сухобрус, сивий, аж бiлий, розмовляв з знайомими купцями.
Молодi професорiвни й купцiвни не схотiли навiть пити чаю та все ждали,
щоб музики швидше заграли до танцiв. Дашкович мусив покинути свiй кабiнет,
поховать сво©х грецьких й нiмецьких фiлософiв, вийшов до гостей i
розмовляв з молодими дамами.
Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти його
став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно вдарили
сигнал; пари посiдали скрiзь попiд стiнами просторно! зали. Дашкович дуже
одмагався, не хотiв ставать, але Марта таки потягла його в танець.
Музики почали кадриль. Пари заворушились i розпочали танець. Дашкович
просив свою даму показувать йому, казав, що вiн за сво©ми книжками зовсiм,
мабуть, забувся танцювать. Раз i другий вiн перейшов залу як треба, але
зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать одна другiй руки й
переходить, а Дашкович ткнув i собi туди свою руку. Друга фiгура пройшла
гаразд, а на третiй Дашкович знов збився. Всi розiйшлись вбiк, а вiн сам
зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на той, чи на другий
бiк, i вертiвся сюди й туди. Марта покликала його до себе, а Дашкович,
нахиливши голову трохи вниз i пiднявши вгору палець, зовсiм як на кафедрi,
поплiвся до сво © дами i перекрутився з нею нащось. Далi, врештi всього,
заплутавшись мiж довгими сукнями Марти й молодо© купчихи, вiн так шарпнув
ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонко© сукнi, одiдравши великий
шмат од само© талi© аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв
палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком втекла в
другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i зарiкалась з
того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й вропейськi генi©! З
червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в танцях
якнайдалi од Дашковича.
На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою,
правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить
забутi танцi.
- Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! - промовляв
Дашкович, утираючи пiт з лиця. - Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я
не втомлявся так, як за цими танцями, - говорив вiн, ледве одсапуючи.
Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не
перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову, насупив
брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось дуже цiкавого
слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простягся до того кутка, де
сидiла купчиха, i почав просити в не© пробачення. Купчиха осмiхалась,
говорила: "Нiчого, нiчого те! То в танцях звичайна рiч". Але в думцi вона
кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й модна; ©© уста осмiхались
ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!
- Що це ти так пiзно схаменувся? - спитала в його жiнка.
- Коли я тодi якось задумавсь! - промовив Дашкович. - Менi зовсiм не в
думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють молодшi за
мене!
Одначе, невважаючи на сво зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов
танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а
перед такими чарами ледве чи всто©ть яка найтвердiша фiлософiя. Степанида
таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола, а
чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.
Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з
Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i ©©
почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано гра в карти,
одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому
на вухо: "А що, чи багато карбованцiв продув у карти?"
© рiзкий, неспокiйний голос, ©© насупленi густi брови дуже вразили
Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу сво © жiнки.
Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
- А тобi нащо? - тихо, але сумно спитав вiн у Марти.
- Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? - сказала вона тихо й
одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де
грав у карти Воздвиженський.
Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь
в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що
Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не
пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
- Степане Iвановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.
- То йди собi, а я трохи пограю.
- Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори тво© вибачать за твою
жiнку.
Воздвиженський зирнув на ©© лице. © брови, очi, стуленi мiцно губи
показували, що вона хоче постановить на сво му.
- Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду
незабаром.
- Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! - промовила вона, i
голос ©© проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив
ближче до стола i прислухався.
- Чого ти причепилась до мене! - промовив Воздвиженський до не©.
В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.
- Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! -
промовила вона, аж трохи крикнула.
Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.
Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: "Ну, Марта! ну, характер. Слава
тобi господи, що моя жiнка не така!" Воздвиженський тiльки що переступив
порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.
- I скажи ти, на милость божу! I нащо ти гра ш в карти, коли ти бiльше
програ ш, нiж вигра ш? - спитала вона так смiливо й наважливо, неначе
судила його судом.
- А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? - обiзвався
Воздвиженський.
- Як то, яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй муж
робить?
- А нема тобi дiла! Тво дiло он! Дитина, колиска та кухня!
- Менi нема дiла! - крикнула Марта, i ©© великi очi стали ще бiльшi, а
лице зблiдло. - менi дiло! - промовила вона голосно i з тим словом так
стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi кришки не
вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й люта.
Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка ма не тихенький
голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику силу
характеру. Вiн хотiв зломить ©©.
- Чого ти кричиш на мене? - гуркнув вiн басом.
- Кричу, бо ти винен! Де тво жалування? Чи ти давав менi його до рук?
Чи я знаю, що ти ма ш i скiльки ма ш?
- Нащо тобi мо жалування?
- На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк. Я повинна зна©и, що ти
заробля ш i що ма ш.Я й досi за тво© грошi й одежини собi не справила,
гостинця собi не купила! Я не бачила й якi тво© грошi, а ми живемо на мо©
грошi, що найма мо нижнiй етаж.
- Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать одвiта!
- Ба будеш! ба мусиш! - промовила вона так твердо, наступаючи до його,
що вiн мусив оступиться назад. Вiд побачив, що не переможе ©© словами й
криком.
- Йди спать! - промовив вiн спокiйнiше. - Завтра буде доволi часу.
Наговоримось, коли схочеш.
- Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програ ш, то
потроху. Сво© грошi давай менi до схованки, бо я господиня в домi, я
хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки стратить.
- Еге! то ти собi понашива ш дорогих суконь, та сього, та того!..
- Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без чого
можна обiйтись.
- Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару та заспiвай менi "Сизого
голубочка" або "Соловейка"!
Цi слова допекли ©© до живого серця. Вона вийшла з кабiнету i пiшла до
сво © кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все думав, як то
трудно постерегти жiночу вдачу. "А я думав, що вона добра, як янгол, що
вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха, буде грати та романтичнi
пiснi спiвать".
Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний.
Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi сво © жiнки, не виходила з
його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля вiнчання вона так вимовилась
прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цiкаво побачить, яка-то
вона буде завтра?
Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiнн небо, закрите важкими
темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла
шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з Мартино© спальнi одчинились,
i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй блузi. Чорна густа коса обкручувала
голову по-сiльськiй i була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський
глянув на ©© лице: воно було спокiйне, але люте, як i вчора. Великi очi
дивились смiливо й неласкаве, великi бровi не пiдiймались вгору i нависли
на очi. Ямочка мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила до
стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплi
чаю перескочили через криси i полились на мисочку. В руцi не простигло
вчорашн завзяття. Воздвиженський заговорив до не©; вiн боявся, що вона не
буде говорить. Але Марта була не з такiвських: вона говорила, й говорила
багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi сво му язиковi. Голос
©© був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi нижчi тони,
- Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?
- Нема менi часу сердиться, - промовила вона рiвним твердим голосом.
В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила дитину.
Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала ©© на
Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила на ходi
чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм вона покликала
горничну й звелiла ©й прибирать в покоях. Вона ходила по хатах i
командувала слугами, мов той во вода вiйськом. Пiд ©© оком, пiд рукою все
приймало чистоту, все було в домi на сво му мiсцi. Порядок виникав, де
тiльки ступала ©© нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до стола й не
пила чаю.
Напо©вши ча м свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в
кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя
в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на сво му мiсцi. Книжки валялись
на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi.
- Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не
перекидала мо©х паперiв.
- Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.
- Нехай буде гидко! Що тобi до того! I не прибирай там, i не зачiпай!
Ото яка чепуруха вдалась.
Незважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збираiи книжки,
складать ©х докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету.
- Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на сво му мiсцi. Ти менi.
помiша ш папери!
Змахнувши рушником подекуди порох. Марта вийшла з кабiнету.
Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався i
йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню сво© жовтi лекцi©, од котрих обсипались
шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як i завжди вона
робила, коли вiн куди виходив. В його на ши© не було галстука, а з-пiд
жилетки виглядав шматок бiло© сорочки.
- Подивись лишень на себе в дзеркало та тодi вже вийдеш з дому, -
сказала йому Марта.
Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав'язав шию.
Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцi© з його думки не виходило
гнiвне й люте жiнчине лице.
"Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! - вертiлось у його на
умi. - Так оце та Марта, що виросла пiд впливом "Печорського патерика" й
чудовно© Братсько© iкони богородицi?"
Того дня лекцiя його була така погана та поплутана, що студенти
слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку
нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи ©© начисто.
Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн все
назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i
обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до
мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стiл.
Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, нiби за
дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашн скiнчилось i що жiнка
ма собi щось на умi.
Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта
ввiйшла в кабiнет мужа. Хода ©© була тверда, очi смiливi. Воздвиженський
стривоживсь.
- Степане Iвановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на
вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi
як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.
- Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.
- Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила, що
мала. Степане Iвановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба!
- А як я не дам! - сказав Воздвиженський трохи сердито.
- А як менi треба? - одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. - Я
не дитина, зайвого не прохатиму. Ти зна ш, що в мене в хазяйствi зайва
крихточка не пропада .
- То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва
крихточка...
Марта зблiдла. Очi ©© з блискучих стали матовi. Вона випросталась на
весь свiй високий зрiст.
- То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш, щоб
твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була
смiховищем для людей!
© голос перервався. Од великого гнiву ©й захоплювало дух в горлi.
Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В очах, в
лицi свiтилась така енергiя, проти котро© насмiлився б йти тiльки тон, хто
не зумiв би того прочитать на ©© лицi.
У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона
пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.
- Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права
стратить на те, що менi треба?
I з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгли в спальню. Мабуть, в
самiм повiтрi розiйшлась од не© сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму
прокинулась й закричала не сво©м голосом.
Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг грошi
й однiс жiнцi.
- На тобi на тво© капелюшi! - промовив вiн i оддав ©й грошi.
"От i вибрав богомолку!" - думав Воздвиженський, одходячи в свiй
кабiнет.
Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до
його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi. Зате ж
Воздвиженському невесело пився чай того ранку.
Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню
доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з рожевими
букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними квiтками, котрi
дуже приставали до ©© чорних кiс i темних очей. Мiж тими рожами були
пришпиленi золотi колоски пшеницi.
Вертаючись додому. Марта не втерпiла; забiгла до сестри похвалиться
новомодним убранням. Обидвi вони убирались перед дзеркалом, примiряли,
оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, i було дуже
гарне, i до лиця ©м обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими рожами
й золотими колосками! Той чiпок так приставав до ©© лиця, що вона вдво
покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець друго© руки
чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так
само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по
модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в сво му допотопному чiпку.
Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла
в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки що взяв
ворожий город i розбив вороже вiйсько.
- А що! чи бачиш, як у людей бува ! - говорила Степанида, тикаючи
Дашковичевi то тi ю, то другою рукою з поначiплюваними квiтками.. - А
бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!
- Дивлюсь i бачу! - промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Вiн
зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.
- Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! - казала Степанида й
розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.
- Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.
- Тямиш ти! - i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр,
що незвичайно гарно приставав ©й до лиця.
- А що? бачиш?
- Бачу! - обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку,
котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому
русалимлянку, невiсту "Пiснi над пiснями"[43].
- Ой ви, дочки ви! - сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi на
Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.
- Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чу ш? Давай грошi, та ще й
зараз, бо не видержу!
I фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся,
пом'явся та й мусив дiставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за золотими
колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах манячили
золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi брови
й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцi© i замiсть Канта втирив -
Степанида, засмiявся сам до себе iа й покинув роботу.
Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка.
Вона сховала всi сво© закупки, не похвалившись навiть перед ним.
- Хоч покажи, чого накупила, - сказав до не© Воздвиженський.
- Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся
показувать менi, що купу ш, розказувать менi, що робиш, - одказала йому
Марта Сидорiвна, вештаючнсь по хатi й не дивлячись на його.
Воздвиженський вгадав, що не вдоволив ©©, одначе все-таки сподiвався од
не© ласки й сяко©-тако© дяки.
- Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi ректора,
iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.
- Ти дума ш, а я не думаю, - тихо обiзвалась Марта.
- Чом же ти не дума ш?
- Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi.
Нехай лишень переднiше впораються.
Воздвиженський постерiг, що не вблагав сво © жiнки. Йому стало прикро й
досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.
- Марто Сидорiвно! - крикнув вiн. - Я велю... я попрошу на сьогоднi
гостей!
- Степане Ивановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я
не буду коло ©х панькаться. Нап'ються чаю та й додому по©дуть! - Марта
промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка.
Вона хотiла тим показать, що ма його слова нi за що.
- Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе
такого тону! Я не хочу слухать од сво © жiнки нiчого такого!
- Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! - сказала Марта,
подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве
встиг розiбрать тi слова.
Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й
надаремно.
Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав ©© за
нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-сво му все, нiколи й
слова не сказавши про те сво©й жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як щира
укра©нка, Марта зовсiм не була зугарна по сво©й вдачi кориться
деспотизмовi чоловiка, а навпаки, ©й бажалось всiм правучать в домi i в
хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх
жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику.
Воздвиженському заманулось зломить ©©: вiн попросив до себе того ж таки
вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандрк-iiв, котрi колись могли
стать йому в пригодi.
Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга карета.
Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та
оксамитових рясах. Зони придержували бороди й хрести на грудях лiвими
руками, як-то придержуюiь сiльськi молодицi намисто з дукачами,
нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi
гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами. Вся зала сповнилась
неначе ароматами Лiвану й Аравi©.
Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У ректора
коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в фотелях,
на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами. Деякi
весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i столiв, заставлених
всякими напитками й на©дками. Воздвиженський вертiвся коло ©х, присiдав
коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична внесла
тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю.
Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда, як стiна,
поралась коло самовара й бистро зирнула на його сво©ми великими очима.
- Та вийди, будь ласка, до гостей!..
- Не вийду! - тихо промовила вона, бо здержувала голос, ©© лице одразу
налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од не© аж пашiло вогнем! Зда ться,
нiби вона вся стояла в полум'© з головою.
Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку ©© лиця, в кожнiй
фалдi ©© одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що
шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав регiт товстих i
веселих архiмандричих голосiв.
- Йди сам, регочись там з ними! - промовила Марта йому навздогiнцi.
Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять, але
слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика.
Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей бiльше
не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив
вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й
невесело попрощались з хазя©ном.
Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi,
та вiн тепер ©© постерiг... Вiн ходив по залi, терся коло порога, та
боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все
неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.
Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од морально© втоми
вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом не©
пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.
- Наробила ж ти менi сорому! - сказав Воздвиженський, i в голосi його
задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.
Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом не© поменшало.
- Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й при©дуть, i нап'ються, й
на©дягься.
- Як же я буду пiсля цього дивиться ©м в очi?
- Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.
- Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на мо мiсце!
- Хто його зна, яке там тво мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не
чула про тво мiсце.
Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.
- Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займа ш, i
скiльки грошей доста ш, i де ©х дiва ш. Я тiльки од людей перечула, що ти
там десь i праву ш, i редактором.
В словах ©© почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона
почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.
- Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.
- Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи
скажеш, що менi було б усе одно?
- А менi зда ться, що мо© дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для
тебе.
- А менi зда ться зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе
розказав, ти б у мене попросив у всьому поради... Ти б менi розказав хоч з
само© цiкавостi!.. А то ти хова шся од мене, мовчиш, ма ш мене за
наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробля ш? Чи я
знаю, де ти все те дiва ш? Чи хова ш його дiтям, чи гайну ш, пуска ш на
вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене ма ш за темну
купчиху... Та потривай! I я не така темна, як тобi зда ться!
Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною
схопився кругом не©. Завзяття знов блиснуло блиском з ©© темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те
полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.
- Ой ти, боже мiй! - крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. - До
цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? -
спитав вiн у Марти, згорнувшi© руки й дивлячись ©й в вiчi.
Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.
- Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? - спитав в не©
Воздвиженський удруге, ближче приступивши до не©.
- Йди спати! - одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.
- Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
- Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих,
що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:
- Ти камiнь, а не жiнка!
Вiн довго ходив по сво му кабiнетi та все думав та думав... Вiн почував
i бачив, що жiнка не тiльки що не покоря ться йому, але команду ним,
чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спуска ться
й пада пiд Мартин черевик. Вважаючи на ©© вдачу, на завзятiсть, вiн
тратив всяку надiю перемогти ©©.
"Чи не вдi чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його...
Може, вiн сво©м "Патериком" та патрiархальним впливом вижене з не© той дух
вередiв".
Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома - жалiться на свою жiнку.
Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав.
Вiн добре знав вдачу сво©х дочок, але, докладаючись на свiй батькiвський
авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить ©©.
До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив ©©
серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.
Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк
не мiг приступить до дiла.
- Як сьогоднi погано надворi... - сказав вiн, потираючи руки, нiби од
холоду.
- Сiдайте ж, тату! Чого ви сто©те? Сухобрус не сiв i знов терся та
м'явся... Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смi сказать.
- Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi?
Але я й сама до гостей не виходила.
- То-то й лихо, що ти не виходила... не послухала свого мужа...
Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.
- Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! - сказала
й огнем свiчок i канделябрiв. Знайомi професори, урядовцi й купцi
поприходили з жiнками й дочками. Марта прибралася, як на весiлля, в гарну
бiлу сукню. Сухобрус, сивий, аж бiлий, розмовляв з знайомими купцями.
Молодi професорiвни й купцiвни не схотiли навiть пити чаю та все ждали,
щоб музики швидше заграли до танцiв. Дашкович мусив покинути свiй кабiнет,
поховать сво©х грецьких й нiмецьких фiлософiв, вийшов до гостей i
розмовляв з молодими дамами.
Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти його
став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно вдарили
сигнал; пари посiдали скрiзь попiд стiнами просторно! зали. Дашкович дуже
одмагався, не хотiв ставать, але Марта таки потягла його в танець.
Музики почали кадриль. Пари заворушились i розпочали танець. Дашкович
просив свою даму показувать йому, казав, що вiн за сво©ми книжками зовсiм,
мабуть, забувся танцювать. Раз i другий вiн перейшов залу як треба, але
зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать одна другiй руки й
переходить, а Дашкович ткнув i собi туди свою руку. Друга фiгура пройшла
гаразд, а на третiй Дашкович знов збився. Всi розiйшлись вбiк, а вiн сам
зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на той, чи на другий
бiк, i вертiвся сюди й туди. Марта покликала його до себе, а Дашкович,
нахиливши голову трохи вниз i пiднявши вгору палець, зовсiм як на кафедрi,
поплiвся до сво © дами i перекрутився з нею нащось. Далi, врештi всього,
заплутавшись мiж довгими сукнями Марти й молодо© купчихи, вiн так шарпнув
ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонко© сукнi, одiдравши великий
шмат од само© талi© аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв
палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком втекла в
другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i зарiкалась з
того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й вропейськi генi©! З
червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i цiлий вечiр ставала в танцях
якнайдалi од Дашковича.
На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою,
правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов вивчить
забутi танцi.
- Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! - промовляв
Дашкович, утираючи пiт з лиця. - Одже за найважчими фiлософами Нiмеччини я
не втомлявся так, як за цими танцями, - говорив вiн, ледве одсапуючи.
Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не
перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову, насупив
брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось дуже цiкавого
слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простягся до того кутка, де
сидiла купчиха, i почав просити в не© пробачення. Купчиха осмiхалась,
говорила: "Нiчого, нiчого те! То в танцях звичайна рiч". Але в думцi вона
кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й модна; ©© уста осмiхались
ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!
- Що це ти так пiзно схаменувся? - спитала в його жiнка.
- Коли я тодi якось задумавсь! - промовив Дашкович. - Менi зовсiм не в
думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють молодшi за
мене!
Одначе, невважаючи на сво зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов
танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а
перед такими чарами ледве чи всто©ть яка найтвердiша фiлософiя. Степанида
таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його високого чола, а
чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.
Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з
Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те, i ©©
почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано гра в карти,
одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й шепнула йому
на вухо: "А що, чи багато карбованцiв продув у карти?"
© рiзкий, неспокiйний голос, ©© насупленi густi брови дуже вразили
Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу сво © жiнки.
Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
- А тобi нащо? - тихо, але сумно спитав вiн у Марти.
- Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? - сказала вона тихо й
одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик, де
грав у карти Воздвиженський.
Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився, вгонивсь
в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись, що
Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не
пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
- Степане Iвановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.
- То йди собi, а я трохи пограю.
- Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори тво© вибачать за твою
жiнку.
Воздвиженський зирнув на ©© лице. © брови, очi, стуленi мiцно губи
показували, що вона хоче постановить на сво му.
- Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду
незабаром.
- Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! - промовила вона, i
голос ©© проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей. Дехто пiдступив
ближче до стола i прислухався.
- Чого ти причепилась до мене! - промовив Воздвиженський до не©.
В Марти лице спахнуло рум'янцем од тих слiв мужа.
- Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! -
промовила вона, аж трохи крикнула.
Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.
Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: "Ну, Марта! ну, характер. Слава
тобi господи, що моя жiнка не така!" Воздвиженський тiльки що переступив
порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.
- I скажи ти, на милость божу! I нащо ти гра ш в карти, коли ти бiльше
програ ш, нiж вигра ш? - спитала вона так смiливо й наважливо, неначе
судила його судом.
- А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? - обiзвався
Воздвиженський.
- Як то, яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй муж
робить?
- А нема тобi дiла! Тво дiло он! Дитина, колиска та кухня!
- Менi нема дiла! - крикнула Марта, i ©© великi очi стали ще бiльшi, а
лице зблiдло. - менi дiло! - промовила вона голосно i з тим словом так
стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна було нi кришки не
вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й люта.
Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка ма не тихенький
голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику силу
характеру. Вiн хотiв зломить ©©.
- Чого ти кричиш на мене? - гуркнув вiн басом.
- Кричу, бо ти винен! Де тво жалування? Чи ти давав менi його до рук?
Чи я знаю, що ти ма ш i скiльки ма ш?
- Нащо тобi мо жалування?
- На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк. Я повинна зна©и, що ти
заробля ш i що ма ш.Я й досi за тво© грошi й одежини собi не справила,
гостинця собi не купила! Я не бачила й якi тво© грошi, а ми живемо на мо©
грошi, що найма мо нижнiй етаж.
- Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать одвiта!
- Ба будеш! ба мусиш! - промовила вона так твердо, наступаючи до його,
що вiн мусив оступиться назад. Вiд побачив, що не переможе ©© словами й
криком.
- Йди спать! - промовив вiн спокiйнiше. - Завтра буде доволi часу.
Наговоримось, коли схочеш.
- Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програ ш, то
потроху. Сво© грошi давай менi до схованки, бо я господиня в домi, я
хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки стратить.
- Еге! то ти собi понашива ш дорогих суконь, та сього, та того!..
- Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без чого
можна обiйтись.
- Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару та заспiвай менi "Сизого
голубочка" або "Соловейка"!
Цi слова допекли ©© до живого серця. Вона вийшла з кабiнету i пiшла до
сво © кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все думав, як то
трудно постерегти жiночу вдачу. "А я думав, що вона добра, як янгол, що
вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха, буде грати та романтичнi
пiснi спiвать".
Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний.
Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi сво © жiнки, не виходила з
його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля вiнчання вона так вимовилась
прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цiкаво побачить, яка-то
вона буде завтра?
Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiнн небо, закрите важкими
темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла
шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з Мартино© спальнi одчинились,
i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй блузi. Чорна густа коса обкручувала
голову по-сiльськiй i була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський
глянув на ©© лице: воно було спокiйне, але люте, як i вчора. Великi очi
дивились смiливо й неласкаве, великi бровi не пiдiймались вгору i нависли
на очi. Ямочка мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила до
стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплi
чаю перескочили через криси i полились на мисочку. В руцi не простигло
вчорашн завзяття. Воздвиженський заговорив до не©; вiн боявся, що вона не
буде говорить. Але Марта була не з такiвських: вона говорила, й говорила
багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi сво му язиковi. Голос
©© був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi нижчi тони,
- Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?
- Нема менi часу сердиться, - промовила вона рiвним твердим голосом.
В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила дитину.
Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою, вислала ©© на
Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила на ходi
чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм вона покликала
горничну й звелiла ©й прибирать в покоях. Вона ходила по хатах i
командувала слугами, мов той во вода вiйськом. Пiд ©© оком, пiд рукою все
приймало чистоту, все було в домi на сво му мiсцi. Порядок виникав, де
тiльки ступала ©© нога кiлька ступенiв. Вона не присiдала до стола й не
пила чаю.
Напо©вши ча м свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в
кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя
в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на сво му мiсцi. Книжки валялись
на постелi й на подушках; одна подушка валялась на землi.
- Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не
перекидала мо©х паперiв.
- Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.
- Нехай буде гидко! Що тобi до того! I не прибирай там, i не зачiпай!
Ото яка чепуруха вдалась.
Незважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збираiи книжки,
складать ©х докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету.
- Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на сво му мiсцi. Ти менi.
помiша ш папери!
Змахнувши рушником подекуди порох. Марта вийшла з кабiнету.
Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався i
йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню сво© жовтi лекцi©, од котрих обсипались
шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як i завжди вона
робила, коли вiн куди виходив. В його на ши© не було галстука, а з-пiд
жилетки виглядав шматок бiло© сорочки.
- Подивись лишень на себе в дзеркало та тодi вже вийдеш з дому, -
сказала йому Марта.
Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав'язав шию.
Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцi© з його думки не виходило
гнiвне й люте жiнчине лице.
"Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! - вертiлось у його на
умi. - Так оце та Марта, що виросла пiд впливом "Печорського патерика" й
чудовно© Братсько© iкони богородицi?"
Того дня лекцiя його була така погана та поплутана, що студенти
слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку
нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи ©© начисто.
Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн все
назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i
обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов посунула до
мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стiл.
Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, нiби за
дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашн скiнчилось i що жiнка
ма собi щось на умi.
Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта
ввiйшла в кабiнет мужа. Хода ©© була тверда, очi смiливi. Воздвиженський
стривоживсь.
- Степане Iвановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на
вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi, тодi
як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.
- Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.
- Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила, що
мала. Степане Iвановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо треба!
- А як я не дам! - сказав Воздвиженський трохи сердито.
- А як менi треба? - одказала йому Марта ще сердитiше й голоснiше. - Я
не дитина, зайвого не прохатиму. Ти зна ш, що в мене в хазяйствi зайва
крихточка не пропада .
- То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва
крихточка...
Марта зблiдла. Очi ©© з блискучих стали матовi. Вона випросталась на
весь свiй високий зрiст.
- То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш, щоб
твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була
смiховищем для людей!
© голос перервався. Од великого гнiву ©й захоплювало дух в горлi.
Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В очах, в
лицi свiтилась така енергiя, проти котро© насмiлився б йти тiльки тон, хто
не зумiв би того прочитать на ©© лицi.
У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона
пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.
- Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права
стратить на те, що менi треба?
I з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгли в спальню. Мабуть, в
самiм повiтрi розiйшлась од не© сила й енергiя, бо дитина без нiякого шуму
прокинулась й закричала не сво©м голосом.
Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг грошi
й однiс жiнцi.
- На тобi на тво© капелюшi! - промовив вiн i оддав ©й грошi.
"От i вибрав богомолку!" - думав Воздвиженський, одходячи в свiй
кабiнет.
Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до
його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi. Зате ж
Воздвиженському невесело пився чай того ранку.
Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню
доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з рожевими
букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними квiтками, котрi
дуже приставали до ©© чорних кiс i темних очей. Мiж тими рожами були
пришпиленi золотi колоски пшеницi.
Вертаючись додому. Марта не втерпiла; забiгла до сестри похвалиться
новомодним убранням. Обидвi вони убирались перед дзеркалом, примiряли,
оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, i було дуже
гарне, i до лиця ©м обом. Степанидi так сподобався чiпок з жовтими рожами
й золотими колосками! Той чiпок так приставав до ©© лиця, що вона вдво
покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець друго© руки
чiпок, Степанида прожогом полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так
само докоряла йому недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по
модi i що вона одна аж почервонiла перед ними в сво му допотопному чiпку.
Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбiгла
в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки що взяв
ворожий город i розбив вороже вiйсько.
- А що! чи бачиш, як у людей бува ! - говорила Степанида, тикаючи
Дашковичевi то тi ю, то другою рукою з поначiплюваними квiтками.. - А
бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!
- Дивлюсь i бачу! - промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Вiн
зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.
- Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! - казала Степанида й
розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.
- Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.
- Тямиш ти! - i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той убiр,
що незвичайно гарно приставав ©й до лиця.
- А що? бачиш?
- Бачу! - обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жiнку,
котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому
русалимлянку, невiсту "Пiснi над пiснями"[43].
- Ой ви, дочки ви! - сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi на
Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.
- Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чу ш? Давай грошi, та ще й
зараз, бо не видержу!
I фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся,
пом'явся та й мусив дiставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за золотими
колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах манячили
золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми чорнi брови
й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцi© i замiсть Канта втирив -
Степанида, засмiявся сам до себе iа й покинув роботу.
Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловiка.
Вона сховала всi сво© закупки, не похвалившись навiть перед ним.
- Хоч покажи, чого накупила, - сказав до не© Воздвиженський.
- Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся
показувать менi, що купу ш, розказувать менi, що робиш, - одказала йому
Марта Сидорiвна, вештаючнсь по хатi й не дивлячись на його.
Воздвиженський вгадав, що не вдоволив ©©, одначе все-таки сподiвався од
не© ласки й сяко©-тако© дяки.
- Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi ректора,
iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.
- Ти дума ш, а я не думаю, - тихо обiзвалась Марта.
- Чом же ти не дума ш?
- Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не гулящi.
Нехай лишень переднiше впораються.
Воздвиженський постерiг, що не вблагав сво © жiнки. Йому стало прикро й
досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.
- Марто Сидорiвно! - крикнув вiн. - Я велю... я попрошу на сьогоднi
гостей!
- Степане Ивановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв, бо я
не буду коло ©х панькаться. Нап'ються чаю та й додому по©дуть! - Марта
промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од чоловiка.
Вона хотiла тим показать, що ма його слова нi за що.
- Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе
такого тону! Я не хочу слухать од сво © жiнки нiчого такого!
- Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! - сказала Марта,
подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве
встиг розiбрать тi слова.
Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й
надаремно.
Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав ©© за
нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-сво му все, нiколи й
слова не сказавши про те сво©й жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як щира
укра©нка, Марта зовсiм не була зугарна по сво©й вдачi кориться
деспотизмовi чоловiка, а навпаки, ©й бажалось всiм правучать в домi i в
хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом на всiх
жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику.
Воздвиженському заманулось зломить ©©: вiн попросив до себе того ж таки
вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандрк-iiв, котрi колись могли
стать йому в пригодi.
Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга карета.
Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та
оксамитових рясах. Зони придержували бороди й хрести на грудях лiвими
руками, як-то придержуюiь сiльськi молодицi намисто з дукачами,
нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу Воздвиженського, всi
гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами. Вся зала сповнилась
неначе ароматами Лiвану й Аравi©.
Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У ректора
коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали в фотелях,
на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними голосами. Деякi
весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i столiв, заставлених
всякими напитками й на©дками. Воздвиженський вертiвся коло ©х, присiдав
коло ректора та все поглядав на дверi. Марта не виходила. Горнична внесла
тiльки чай i до чаю не дуже празникову паляницю.
Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда, як стiна,
поралась коло самовара й бистро зирнула на його сво©ми великими очима.
- Та вийди, будь ласка, до гостей!..
- Не вийду! - тихо промовила вона, бо здержувала голос, ©© лице одразу
налилось кров'ю. Великi очi блищали. Од не© аж пашiло вогнем! Зда ться,
нiби вона вся стояла в полум'© з головою.
Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку ©© лиця, в кожнiй
фалдi ©© одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн побачив, що
шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав регiт товстих i
веселих архiмандричих голосiв.
- Йди сам, регочись там з ними! - промовила Марта йому навздогiнцi.
Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять, але
слова зникали з його пам'ятi, десь зслизали з язика.
Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей бiльше
не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв. Воздвиженський просив
вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i архiмандрити встали мовчки й
невесело попрощались з хазя©ном.
Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр жiнцi,
та вiн тепер ©© постерiг... Вiн ходив по залi, терся коло порога, та
боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу, але все
неначе з-пiд порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.
Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од морально© втоми
вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту, кругом не©
пашiло таке саме полум'я, як i недавно перед тим.
- Наробила ж ти менi сорому! - сказав Воздвиженський, i в голосi його
задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якiший.
Марта зараз постерегла ту змiну, i полум'я кругом не© поменшало.
- Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й при©дуть, i нап'ються, й
на©дягься.
- Як же я буду пiсля цього дивиться ©м в очi?
- Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.
- Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на мо мiсце!
- Хто його зна, яке там тво мiсце! Живу з тобою в парi, а од тебе не
чула про тво мiсце.
Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.
- Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займа ш, i
скiльки грошей доста ш, i де ©х дiва ш. Я тiльки од людей перечула, що ти
там десь i праву ш, i редактором.
В словах ©© почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона
почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.
- Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи економ.
- Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи
скажеш, що менi було б усе одно?
- А менi зда ться, що мо© дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не цiкавi для
тебе.
- А менi зда ться зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi усе
розказав, ти б у мене попросив у всьому поради... Ти б менi розказав хоч з
само© цiкавостi!.. А то ти хова шся од мене, мовчиш, ма ш мене за
наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробля ш? Чи я
знаю, де ти все те дiва ш? Чи хова ш його дiтям, чи гайну ш, пуска ш на
вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене ма ш за темну
купчиху... Та потривай! I я не така темна, як тобi зда ться!
Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов купиною
схопився кругом не©. Завзяття знов блиснуло блиском з ©© темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те
полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.
- Ой ти, боже мiй! - крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. - До
цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося? -
спитав вiн у Марти, згорнувшi© руки й дивлячись ©й в вiчi.
Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.
- Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? - спитав в не©
Воздвиженський удруге, ближче приступивши до не©.
- Йди спати! - одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.
- Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
- Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч, бо тих,
що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:
- Ти камiнь, а не жiнка!
Вiн довго ходив по сво му кабiнетi та все думав та думав... Вiн почував
i бачив, що жiнка не тiльки що не покоря ться йому, але команду ним,
чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й нижче спуска ться
й пада пiд Мартин черевик. Вважаючи на ©© вдачу, на завзятiсть, вiн
тратив всяку надiю перемогти ©©.
"Чи не вдi чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю його...
Може, вiн сво©м "Патериком" та патрiархальним впливом вижене з не© той дух
вередiв".
Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома - жалiться на свою жiнку.
Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не заплакав.
Вiн добре знав вдачу сво©х дочок, але, докладаючись на свiй батькiвський
авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й уговорить ©©.
До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив ©©
серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн пiшов до Марти.
Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту, нiяк
не мiг приступить до дiла.
- Як сьогоднi погано надворi... - сказав вiн, потираючи руки, нiби од
холоду.
- Сiдайте ж, тату! Чого ви сто©те? Сухобрус не сiв i знов терся та
м'явся... Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смi сказать.
- Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в гостi?
Але я й сама до гостей не виходила.
- То-то й лихо, що ти не виходила... не послухала свого мужа...
Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.
- Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! - сказала