Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липцi 183... року, з города Тули
вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були
сiртуки з темно© парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi широкi й
круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами;
кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на зрiст, кремезнi,
широкоплечi й русявi, ©х рум'янi, повнi щоки були здоровi якось
по-сiльськiй; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались
на великоруських робiтникiв або крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був
вищий од усiх цiлою головою: то був ©х поводатар, Степан Воздвиженський.
Це були тульськi семiнаристи. Вони йшли до Ки ва. Деякi були посланi на
скарбовi грошi в Ки©вську духовну академiю[1], деякi були простi
семiнаристи, що, скiнчивши курс, йшли до Ки ва на прощу.
Широкий i вольний був ©м шлях на Укра©ну. Лiтня спека застелила його на
долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на
семiнаристiв, облiпила ©м лиця так, що вони не впiзнавали один одного. Пiт
котився з ©х потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав ©х лиця довгими
смужками.
Кандидатам до академi© були виданi скарбовi грошi на поштовi конi до
самого Ки ва. Одначе вони не по©хали за тi грошi, а пiшли пiшки i грошi
постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напо©ти. Стаючи
коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв по©ли. Останнi
поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечке од Ки ва, хрестячись i
молячись до синiх святих ки©вських гiр, на котрих бiлiли церкви й
дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков. Хоч далека,
зате ж весела була ©м дорога до Ки ва! Забачивши святий Ки©в, вони
зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до святого мiста.
З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра.
Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовне чудова панорама
Ки ва. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi
палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти ©х стояла лавра[2],
обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла
золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври
ховались у долинах мiж горами пещери з сво©ми церквами, мiж хмарами садкiв
та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква св.
Андрея[3], вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло не©
Михайлiвське, Софiя, Десятинна[4]... Подiл[5], вганяючись рогом в Днiпро,
неначе плавав на синiй, прозорiй водi з сво©ми церквами й будинками. Всi
гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих
церков, ©х заквiтчала давня невми-раюча укра©нська iсторiя, неначе рукою
якогось великого артиста...
Стоять ки©вськi гори непорушне, заглядають в синiй Днiпро, як i
споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче ©©
розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до ©х слава старого
великого Ки ва, поки знов заквiтчають ©х потомки давнiх батькiв свiжими
квiтками iсторi©...
Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю
до Ки ва. Всi богомольцi, побачивши Ки©в, попадали навколiшки, хрестились,
молились i били поклони.
Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи
прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка.
Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в
руку.
- З яко© губернi©? Якого повiту? З якого села? - розпитував митрополит
кожного. - Чи всi ви пiдете в академiю?
Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступа в академiю,
дехто просив у митрополита парафi© на Укра©нi.
- Роздiлiться! - промовив митрополит. - Хто йде в академiю - ставай по
правий бiк, хто в попи - ставай налiво.
По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого
пастиря.
- Добре, - промовив митрополит, - дам вам парафi© й поженю вас на
сиротах, за котрими я зоставив парафi©. Тiльки тут не Тула! Треба вам
прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию!
- промовив вiн, витягаючи кiнець здорово© червоно© хустки, котрою була
оповита шия одного хчопця.
- Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою,
як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi
дуже зубатi. Дарма, що я митрополит, а як налаяв колись одного попа, а
вiн, дурний, взяв i заслаб з переляку, то попадя трохи очей менi не
видерла, трохи ряси на менi не порвала! Ледве одчепилась!
- А ви в академiю? - промовив митрополит до право© сторони. - Боже
благослови, боже благослови! А ти де такий здоровий вирiс? Чи не в
муромських лiсах? - спитав митрополит одного кандидата до академi©, котрий
виганявся головою й плечима над усiма хлопцями.
- Нi, ваше високопреосвященство! Я вирiс недалеко од Тули, - одказав
студент.
- Ох, який же ти здоровий, як ведмiдь! Якi в тебе ручиська, ножиська,
плечища? Аж страшно дивитись! Мабуть, басом спiва ш?
- Басом, ваше високопреосвященство, - гукнув студент i справдi страшним
басом.
Митрополит почав його оглядати з усiх бокiв. Студенти розступились, i
великий, як обелiск, студент стояв мiж двома рядами прямо проти
митрополита.
- Як же тво прiзвище?
- Степан Воздвиженський, ваше високопреосвященство, - знов загримiв
вiн, аж луна пiшла по великих покоях митрополита.
- Бравий хлопець! Зовсiм богатир Iлля Муромець! Iдiть же до друго©
кiмнати; там вас нагодують i напоять. На гостиницi вам дадуть квартири,
хто хоче парафi©. А вам дорога лежить на Подiл до академi©. Бажаю вам усiм
бути митрополитами!
Хлопцi поклонилися в пояс, поцiлували в руку й вийшли з зали, скидаючи
©© скоса очима. I вони всi захотiли бути ки©вськими митрополитами,
дивлячись на розкiшнi поко© митрополита, де стояли великi крiсла, критi
малиновим оксамитом, з золотими спинками, з парчевими китицями, де лежали
килими на кiлька сажнiв, затканi чудовими квiтками й китицями.
Пообiдавши всмак у митрополита, студенти розiйшлися на два боки. Одна
часть пiшла до лаврсько© гостиницi i жила там, доки митрополит не роздав
©м парафiй на Укра©нi на продиво укра©нським мужикам, котрi пороззявляли
рота, дивлячись на таких чудних кацапських попiв.
Друга половина пiшла на Подiл до академi©. Там молодi студенти здали
екзамен, i ©х прийняли в академiю на скарбовий кошт.
Туляки встрiли в академi© студентiв з усi © Росi©. Великоруський
синод[6] ще попереду, нiж уряд, спостерiг iдею русифiкацi©, i для того вiн
велiв в академiях мiшати укра©нцiв з руськими студентами. Тим-то в
Ки©вську академiю пруть семiнаристiв з Костроми, Архангельська, з Волги й
Сибiру, мiшаючи ©х з киянами, полтавцями, одесцями й iншими i посилаючи
укра©нських семiнаристiв до Москви й Петербурга, котрi, одначе, не мають
охоти туди ©хати.
По розкiшних алеях Братського монастиря[7], густо обсаджених усяким
деревом, гуляли студенти з усiх кiнцiв широкого Росiйського царства. Тут
можна було побачить типи пiвночi з жовто-русявим волоссям на головi; можна
було побачить широкi ши© й сiрi очi великорусiв, рум'янi лиця укра©нцiв,
навiть орлинi очi й носи грузинiв, грекiв, сербiв i болгар, що при©жджають
вчиться до Ки ва. Пiсля екзаменiв усi студенти були веселi, всi весело
розмовляли, знайомились, жартували. Довгi й густi але© в монастирi аж гули
од голосно© розмови. Студенти з Укра©ни й Бiлорусi© були цивiлiзованiшi,
делiкатнiшi. Вони стояли далеко вище од iнших, навiть розвиттям розуму, i
виглядали паничиками й вропейцями мiж грубими великорусами. Всi студенти
говорили московським язиком, i рiдко траплялося почути спiвучу, м'яку
розмову укра©нську. Серед самого монастиря стояла велика гарна
Богоявленська церква. На полуденнiй стiнi церкви була залiзна дошка з
написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного[8]. Самий монастир з
академi ю стояв на Мазепиному дворi. I, невважаючи на те, в академi© Петра
Могили[9], св. Димитрiя Туптала[10] й iнших не було й духу, й слiду тих
давнiх дiячiв Укра©ни, тих Сагайдачних, Могил... В Братськiм монастирi, в
давнiй славнiй академi© панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий
язик, навiть чужi люди... Все давн укра©нське лежало десь глибоко пiд
землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею ро м вилися попiд
деревом чужi люди з чужо© далеко© сторони, з чужою мовою, з чужим духом,
нагнанi бог зна звiдкiль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину i
новину i поховати ©© навiки.
Мiж молодими студентами гуляли на алеях професори-ченцi в широких
чорних шовкових рясах, в високих клобуках. Широко стелилися по плечах ©х
довгi намiтки, густi коси. Вони дуже брязкали чотками i, розмовляючи,
повертались якось так смiливо, угласто, навiть по-московськiй, що разом
можна було б вгадати ©х рiд i пiвнiчне поколiння.
Незабаром студентiв роздiлили по номерах. В кожному номерi жило по
п'ять, по шiсть студентiв. Там були ©х лiжка, там вони навiть пили чай.
Опрiчних дортуарiв тодi ще не було. Дiлячи студентiв по номерах, ©х знов
мiшали мiж собою, помiщаючи навiть землякiв окроми.
Степан Воздвиженський попав в 10-й номер. Разом з ним жили в тому
номерi п'ять студентiв з усяких краi'в свiту: укра©нець, болгар, серб,
грек i архангелець, родом аж з Лапландi©[11]! Гiрше не можна було вибрать
людей, неоднакових по мовi й звичаях. I всi вони мусили жить вкупi,
годиться, жити так, щоб не зачепить один одного i ке перебаранчать другим
в роботi.
Картина в номерi була дуже чудна. Болгарин сидiв на лiжку, пiдобгавши
по-турецькiй пiд себе ноги, i писав, поклавши на колiнах тверду книжку.
Серб ходив по хатi, безперестану човгаючи турецькими патинками, вишитими
срiблом. На ©х обох були турецькi феси з червоного оксамиту, з золотими
китицями. Лапландець сидiв у куточку за шафою, все вчився, все мовчав i
довго не говорив нi до кого й слова. Його куце жовте лице було темне й
сумне, як пiвнiчне небо. Од його нiхто не чув нi весело© розмови, нi
смiху, нi пiснi; його нiхто й не зачiпав. Грек нiколи не сидiв у хатi,
нiчого не робив, тiльки приходив додому на нiч i швидко з сво©ми земляками
завiв крамницю з тютюном. Воздвиженський, великий, як верства, мiряв хату
широченними ступенями, розпустивши крилами поли свого замазаного халата.
Укра©нець, гладенько причесаний, чисто убраний, сидiв коло свого столика й
писав.
Зiбранi з усяких нацiй, студенти нiяк не могли погодиться мiж собою.
Коли болгариновi було холодно, тодi Воздвиженському було гаряче.
Лапландець любив холод, а укра©нець - тепло. Часто Воздвиженський одчиняв
вiкна й холодив хату, а полуденнi слов'яни кричали i втiкали з хати,
боячись застуди. Часто лапландець одчиняв вiкно вночi, й усi вставали
вранцi слабими.
В номерi всi любили чистоту, а Воздвиженський i лапландець, зда ться, i
не розумiли, що то таке чистота. В Воздвиженського кожна рiч лежала не на
сво му мiсцi. Вiн кидав книжку куди траплялось, висовував з-пiд лiжка
якусь скриню й не пiдсовував ©©, а кидав серед хати. На iого неприбраному
лiжку так i лежало все гнiздом. На столi в його валялось усе: книжки й
папiр вкупi з хлiбом, сiллю, сахаром, гребiнцем i ковбасою.
Вдача Воздвиженського була дуже деспотична. Вiн казав кожному "ти", хоч
би стрiвся з ким вперше на вiку. Часом увечерi всi сидiли тихо, читали або
писали, а Воздвиженський починав гулять по хатi, стукотiв на ходi ногами.
Всi його i просили, i лаяли, але це нiчого не помагало. Вiн собi ходив,
неначе був сам один в хатi. Слов'яни, мабуть, звикши до турецького ярма,
швидко перестали змагаться з ним. Тiльки укра©нець гризся з ним щовечора,
лаявсь i трохи не бивсь.
Незабаром усi побачили, що Воздвиженський i лапландець не дуже любили
поважать право власностi.
Як у ©х не було тютюну, вони смiливо простягали руки й брали у других;
зате ж i другим давали свiй тютюн.
Студенти того часу дуже пили, гiрше, нiж в останнiй час. Теперечки
звуть той час геро©чним перiодом випивачок. Пили всi, одначе
Воздвиженський пив бiльш од усiх: вiн випивав стакан горiлки, не
переводячи духу. Чи траплялись чи© iменини, всi студенти збирались в
найбiльший номер i випивали часом на могоричi вiдро горiлки, за©даючи
хлiбом з сiллю та ковбасами. Тi, що скiнчили курс i ви©жджали на мiсця,
ставили могоричi в вертепi. Вертепом звали один номер в старому корпусi,
де жили скiнчившi курс. Тi могоричi були такi, що часом всi: i молодi, й
старi студенти, i постриженi в ченцi - все те лягало покотом на помостi й
спало там до другого дня. В новiшi часи стали пити менше, i в номерах
часто були танцi пiд грання сво©х музик. Разом з танцями на тих вечорах
завелася пiсня, i пiсня народна, як укра©нська, так i великоруська.
Народнi спiви завжди були сподобнi студентам, i не раз i не два iнспектор
чернець розганяв студентiв серед глухо© ночi, бо вони тривожили його
сво©ми мирськими пiснями. I за часiв Воздвиженського студенти любили
розважать себе пiснями. Починали спiвать великоруських пiсень, а потiм
укра©нцi спiвали сво©х. Чудовою здалась укра©нська пiсня всiм студентам з
далеких кра©в, що зроду ©© не чули! Всi ©© слухали, всi приходили в
екстаз, як тi, що були родом з синього Дунаю, так i тi, що були з далеко©
пiвночi. Лапландець вилiз з свого закутка, як миш iз нори, i роззявив рот.
Навiть п'яний Воздвиженський уставав в той час з лiжка, прислухався до
ново© задля нього пiснi i сам повиучував багацько укра©нських пiсень.
Воздвиженський при©хав до Ки ва дуже богобоящим. Вiн часто вставав
серед ночi, моливсь богу й не давав спать iншим сво©ми молитвами. Раз його
товаришi прокинулись вночi й побачили щось бiле й велике, що стояло коло
шафи i шепотiло. То був Воздвиженський. Вiн встав удосвiта й почав
молиться богу, б'ючи поклони так завзято, що побудив других студентiв.
- Хто то? - спитав у його один товариш.
- А тобi навiщо? - обiзвався Воздвиженський сердито.
- Що ти робиш?
- Та богу молюсь!
- Чом ти не да ш нам спати! - крикнули всi заразом.
- Дурнi ви! Хiба не можна богу помолиться?
- То молись нишком та не стукай так лобом! - крикнув сердито укра©нець.
Всi прокинулись i почали лаять Воздвиженського. Одначе вiн часто
вставав уночi, моливсь богу й ходив на утреню нишком од других. Укра©нцi й
iншi слов'яни ©ли в пiст скоромне. Однi великоруси неначе вiк прожили в
скитах! Вони всi держали пости: грека звали нехристом, укра©нцiв - ляхами,
а слов'ян - турками.
Той укра©нець, котрому довелось жити в однiм номерi з Воздвиженським,
звався Василь Петрович Дашкович. Вiн був родом з Черкащини, давньо©
козацько© сторони. Чудовий, пишний край! Чудовi, здоровi там люди. Iдеш
селами й не надивишся на людей, гарних, привiтних та поставних. Чи ©дуть
чоловiки возами, то сидять гордо, мов тi гетьмани. Чи йдуть хлопцi селом,
- всi гарнi, смiливi, високi, мов козаки запорожцi. I дiвчата там гарнi,
чорнявi, рiвнi й високi, як тополi Укра©ни. Чудовий край! Хто жив у тобi,
хто дихав тво©м повiтрям, хто бачив тво син небо й чув про твою козацьку
славу, той тебе повiк не забуде...
Дашкович був чистий черкасець: високий, рiвний, з дужими плечима, з
козацькими грудьми, з розкiшним темним волоссям на головi. В його було
лице повне з високим i широким одслоненим чолом. Брови лежали низько й
рiвно над карими ясними, чималими очима. Чималi рум'янi губи були складенi
щiльно i навiть трохи сердито. Його погляд, виявляючий розум i тяму, був
твердий, спокiйний. Рiдко траплялось бачить таке лице, де одразу можна
було б примiтить думи, й розум, i завзятiсть. Та не було тодi нi навкруги
його, нi в його самого матерiалу для правдиво©, широко© думи та широкого
погляду, його рушення, його хода - все було поважне. Вiн ступав кожною
ногою, нiби думаючи, як треба ступить, все ходив задумавшись. А як було
сяде чи стане, згорнувши руки i спокiйно дивлячись, його постава була така
картинна, хоч малюй па полотнi.
Найуподобнiша йому наука була фiлософiя. Вiн сам вивчив нiмецьку мову,
i на його столi купою лежали нiмецькi фiлософськi книжки, тодi як його
товариш Воздвиженський день i нiч сидiв над грецьким язиком i, по старiй
традицi©, вчив теологiю. Тодi ще студенти були вiрнi духовi академi©.
Воздвиженський, при великому зростi, був неповертайло. Його кругла
голова з широким круглим "париком", ясним, мов коноплi, його широке чоло i
при йому куций нiс i тупо одрiзане пiдборiддя - усе те було дуже не в
пропорцi© з огрядною постаттю. Але вiн був поставний, веселий, говорючий i
любив товариство. Через свою веселу вдачу й гарний голос вiн подобавсь
паннам i панiям.
Дашкович дуже любив чистоту, зда ться, по природi. Його столик був
застелений скатертю, його лiжко стояло прибране й застелене. Часто вiн
брав лiнiйку i вигладжував нею скарбове бiле з синiми берегами одiяло так,
що на лiжку не було i складочки. Вiн сiдав i лягав на лiжко дуже обережно
i дуже не любив, як хто стороннiй товкся на його постелi. Воздвиженський
смiявся з того i не раз по виходi з хати Дашковича перевертав все на його
лiжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович заставав на постiлi нiби
слiд землетрясiння i звав за це Воздвиженського туляком-подляком. Таке
прiзвище за туляком зосталося i до цього часу, бо затвердилося пiсля того
дуже поганою репутацi ю.
Так як харч в академi© була дуже погана, то Дашкович, Калiмерi й iншi
слов'яни ©ли в пости скоромне - ковбаси, сало, масло; варили тихенько в
чайниках яйця i закидали шкаралющi на грубу, а часом i за вiкна. Од того
монастирський двiр у пiст був засiяний бiлими шкаралющами, неначе снiгом.
Воздвиженський дуже за це гнiвався, як аскет, i грозив розказати
ректоровi. Всi почали його стерегтись i в пiст виходили ©сти скоромне у
другi номери.
I пiшло потiм студентське життя тихо й однаково. Всi мусили засiсти за
науку. Всi мусили, хоч i через силу, привикать один до другого. Дашкович,
грек Калiмерi, Петрович й iншi слов'яни були вищi розвитком,
цивiлiзованiшi: вони впливали на грубу й дику натуру Воздвиженського. Вiн
сам незчувся, як перестав уставать вночi й молиться богу, як покинув
грецький язик i взявся до французького, як почав чепуриться i прибиратись.
Вже вiн не стукотiв по номерi чобiтьми, гуляючи, нiби на злiсть усiм.
Цивiлiзацiя того краю, куди його занесла доля, трохи стерла з його темнiшi
плями. Одначе товаришi одхилялись од його, хоч вiн i приставав до других.
В його натурi було стiльки нецеремонностi, що здавалось, нiби вiн от-от
махоне лапою по спинi або й по щоцi! Вiн обтесався трохи тiльки зверху.
Ки©вська академiя того часу стояла дуже низько i не давала нiчого для
мислi. Вона була перероблена з старо© Могилянсько© академi©. Замiсть
латинського язика уряд завiв великоруський. Про укра©нський язик нiхто не
дбав, хоча не так давно студенти писали вiршi чистим укра©нським язиком.
Академiя зосталася дуже позаду од свого часу: в нiй панувала схоластика,
од котро© висихала всяка мисль в головах студентiв. Свiтськi науки були
закутанi в дух теологi©. Тiльки одна фiлософiя стояла усе дуже добре.
Академiя випускала тодi з семiнарi© професорiв, котрi були темнi, як темна
нiч, i нiчому не вчили, бо й самi нiчого не тямили - тiльки з горя горiлку
пили. Од темноти, од п'янства, од бiдностi вони сходили з ума, дурiли,
бiгали по вулицях в одних сорочках, тонули темно© ночi де-небудь в
калюжах, у канавах. З тi © академi© повиходили прото ре© i архi ре©, що
плодили на Укра©нi московський язик i московський дух, заводили московську
централiзацiю в давнiй демократичнiй укра©нськiй церквi. Давня академiя
Могили служила вже не Укра©нi, не укра©нському народовi, а великоруському
урядовi i його государственим планам.
Студенти того часу небагато виносили в головi, ©х мисль була зоставлена
сама для себе: ©© не ворушила суха схоластична академiчна наука. На
студентiв бiльше мала впливу лiтература, що заходила в академiю збоку.
Лiтература та була великоруська i давала недобрий матерiал для просвiти
мислi, бо була слов'янофiльська. Воздвиженський, Дашкович i iншi студенти
почали втягувати в себе ту нездорову ретроградну мисль. Рацiоналiзм i
заграничнi книжки тодi не заходили в стiни Братського монастиря.
Раз над Ки вом стояла чудова весняна нiч, що так надихувала духом
поезi© Гоголя й Пушкiна. Повний мiсяць дивився в синiй, гладенький, як
дзеркало, Днiпро. Небо було ясне й син . На заходi, над чорною смугою лiсу
й гiр небо блищало дуже пiзнiм рум'яним вечором. Було ясно, як удень. На
Братськiй церквi можна було читать золотi написи на стiнах. Повiтря було
тихе, запашне. Зда ться, не тiло, а сама душа ним дихала. На серцi ставало
легко, на душi - спокiйно. Розум засипав перед великою красою природи,
зате ж прокидалась фантазiя навiть в черствiй, твердiй душi. Спiвуча душа
виливалась пiснею по-солов'©ному, поетична душа марила тисячею пишних
картин. Душа любляча любила гарячiше, душа безщасна заспокоювала сво
замучене серце. Вся природа з небом i землею, з водою, квiтками, лiсами й
горами здавалась однi ю пiснею, однi ю гармонi ю.
В темних алеях Братства гуляли купами студенти. Пiд високими осокорами
й акацiями на лавках сидiли рядом: Воздвиженський, Дашкович, Петрович,
Калiмерi i багато iнших.
Перед ©х очима за вiвтарями Братсько© церкви, серед монастиря, був
колодязь з фонтаном. Кругом його росли високi тополi, достаючи верхами до
середнiх бань церкви. Чудовi стояли вони, облитi промiнням мiсяця од
вершечкiв до самого долу! На ©х було видко кожний листочок, кожну
гiллячку! Лапландець з далеко© пiвночi й собi вийшов з свого закутка. Всi
сидiли вже давно, i нiкому не хотiлось йти в хату. Кожному хотiлось
говорити, виговорить те, що прита©лось в душi; в кожного серце було
одкритiше од тепла й добра пишного вечора й пiсень соловейкiв.
Довго розмовляли студенти про всяку всячину. Далi й далi всi ставали
говорючiшi. Розмова почала приймать тон елегi©. Кожний почав думати й
марить голосно. Серб Петрович почав згадувать свою рiдну далеку сторону,
розказував про туркiв, як турки взяли його дiда, й батька, i дядькiв,
посадили в константинопольську тюрму, як забрали в ©х землi, ©х усе добро,
зарубали дiда й дядькiв, а батька випустили з тюрми без нiчого. Його душа
аж клекотiла помстою й ненавистю; його великi чорнi очi блищали вогнем
навiть при свiтi мiсяця. Смутний болгарин i собi розговоривсь, тiльки його
душа не рвалась так гаряче, бо була дуже пришиблена деспотизмом.
Укра©нськi студенти ще не мали тодi ясного почування нацiональностi, але,
слухаючи серба й болгара, вони й собi згадали про свiй безщасний народ,
зовсiм забитий з мовою, лiтературою й iсторi ю.
Дашкович почав тихiсiнько спiвать укра©нську пiсню. До його пристало
кiлька голосiв. Воздвиженський вторував басом, i тихо-тихо, як днiпрова
вода, полилася гармонiчна укра©нська пiсня. Серед монастиря, перед п'ятьма
золотими банями, серед чернечих келiй i темних алей понеслася мелодiя про
Сагайдачного, котрого могила була за десять ступенiв звiдтiля, коло
пiвденно© стiни церкви.
Швидко одчинилось одно вiкно в келi©. Звiдтiль висунулась кострубата
чернеча голова. Потiм одчинилось друге й трет вiкно. З вiкон висовувались
темнi голови й слухали спiви.
По дворi пiд тополями дибали два журавлi, котрих держать по монастирях
у Ки вi. З липи злетiв павич, розпустив свiй блискучий хвiст i крикнув
сво©м диким голосом. Пiсня розворушила мертвий спокiй монастиря. Всi
поглядали на ректорськi вiкна. Одно ректорське вiкно одчинилось, i пiсня
разом замерла на устах двох десяткiв хлопцiв, i знов стало тихо й мертво,
як у могилi. Тiльки з сусiдньо© гори Кисилiвки[12] широкою хвилею лилася
пiсня мiщан, котрi збирались там на вулицю i спiвали пiснi цiлим хором, з
басами, тенорами й сопранами.
Калiмерi й Воздвиженський розвеселяли усiх сво©ми жартами й брехнею.
Грек розказував про схiднi гареми, про афiнських грекинь. Низький,
товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними очима, Калiмерi
зовсiм не нагадував геро©в "Iлiади"[13], а бiльше був схожий на гiрських
розбишак. Вiн почав марить про свiй магазин з тютюном, про баришi, про
дiвчат, гудив Росiю й хвалив свiй край.
Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й меланхолiю, а
найбiльш на укра©нцiв.
- Сидимо ми тепер укупi, - почав Дашкович, - а де-то ми будемо через
рiк, через два, як вийдемо звiдсiль?
I кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима. Серб
згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з ©© вольним народом i красою
природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про
садки зеленi i про пишнi сво© Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав
класичнi Афiни й пишнi береги Море©, хоч i був ладен помiняться ними на
добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з
усiх i звав усiх романтиками.
- А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? - почав
Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого
студента. До кiнця курсу було так недалечке! Всi почали перебирать
знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в
Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожно© знаходили
що-небудь негарне, що-не-будь не до вподоби. I почали вони марить, кому
яко© треба жiнки.
- Я тут не женюсь, - говорив серб. - Менi треба жiнки смiливо©, щоб
умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила свiй
край, свою мову й свою вiру.
- А менi треба тако©, - промовив Дашкович, - щоб умiла господарювать,
порядок в домi давать i щоб умiла укра©нських пiсень спiвати. Я буду
сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене
шити й пiсню менi спiвать.
- I вже ти! - промовив Воздвиженський. - Може, тобi треба тако©, щоб
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липцi 183... року, з города Тули
вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були
сiртуки з темно© парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi широкi й
круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами;
кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на зрiст, кремезнi,
широкоплечi й русявi, ©х рум'янi, повнi щоки були здоровi якось
по-сiльськiй; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались
на великоруських робiтникiв або крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був
вищий од усiх цiлою головою: то був ©х поводатар, Степан Воздвиженський.
Це були тульськi семiнаристи. Вони йшли до Ки ва. Деякi були посланi на
скарбовi грошi в Ки©вську духовну академiю[1], деякi були простi
семiнаристи, що, скiнчивши курс, йшли до Ки ва на прощу.
Широкий i вольний був ©м шлях на Укра©ну. Лiтня спека застелила його на
долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на
семiнаристiв, облiпила ©м лиця так, що вони не впiзнавали один одного. Пiт
котився з ©х потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав ©х лиця довгими
смужками.
Кандидатам до академi© були виданi скарбовi грошi на поштовi конi до
самого Ки ва. Одначе вони не по©хали за тi грошi, а пiшли пiшки i грошi
постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напо©ти. Стаючи
коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв по©ли. Останнi
поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечке од Ки ва, хрестячись i
молячись до синiх святих ки©вських гiр, на котрих бiлiли церкви й
дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков. Хоч далека,
зате ж весела була ©м дорога до Ки ва! Забачивши святий Ки©в, вони
зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до святого мiста.
З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра.
Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовне чудова панорама
Ки ва. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi
палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти ©х стояла лавра[2],
обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла
золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври
ховались у долинах мiж горами пещери з сво©ми церквами, мiж хмарами садкiв
та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква св.
Андрея[3], вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло не©
Михайлiвське, Софiя, Десятинна[4]... Подiл[5], вганяючись рогом в Днiпро,
неначе плавав на синiй, прозорiй водi з сво©ми церквами й будинками. Всi
гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих
церков, ©х заквiтчала давня невми-раюча укра©нська iсторiя, неначе рукою
якогось великого артиста...
Стоять ки©вськi гори непорушне, заглядають в синiй Днiпро, як i
споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче ©©
розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до ©х слава старого
великого Ки ва, поки знов заквiтчають ©х потомки давнiх батькiв свiжими
квiтками iсторi©...
Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю
до Ки ва. Всi богомольцi, побачивши Ки©в, попадали навколiшки, хрестились,
молились i били поклони.
Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи
прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка.
Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в
руку.
- З яко© губернi©? Якого повiту? З якого села? - розпитував митрополит
кожного. - Чи всi ви пiдете в академiю?
Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступа в академiю,
дехто просив у митрополита парафi© на Укра©нi.
- Роздiлiться! - промовив митрополит. - Хто йде в академiю - ставай по
правий бiк, хто в попи - ставай налiво.
По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого
пастиря.
- Добре, - промовив митрополит, - дам вам парафi© й поженю вас на
сиротах, за котрими я зоставив парафi©. Тiльки тут не Тула! Треба вам
прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию!
- промовив вiн, витягаючи кiнець здорово© червоно© хустки, котрою була
оповита шия одного хчопця.
- Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою,
як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi
дуже зубатi. Дарма, що я митрополит, а як налаяв колись одного попа, а
вiн, дурний, взяв i заслаб з переляку, то попадя трохи очей менi не
видерла, трохи ряси на менi не порвала! Ледве одчепилась!
- А ви в академiю? - промовив митрополит до право© сторони. - Боже
благослови, боже благослови! А ти де такий здоровий вирiс? Чи не в
муромських лiсах? - спитав митрополит одного кандидата до академi©, котрий
виганявся головою й плечима над усiма хлопцями.
- Нi, ваше високопреосвященство! Я вирiс недалеко од Тули, - одказав
студент.
- Ох, який же ти здоровий, як ведмiдь! Якi в тебе ручиська, ножиська,
плечища? Аж страшно дивитись! Мабуть, басом спiва ш?
- Басом, ваше високопреосвященство, - гукнув студент i справдi страшним
басом.
Митрополит почав його оглядати з усiх бокiв. Студенти розступились, i
великий, як обелiск, студент стояв мiж двома рядами прямо проти
митрополита.
- Як же тво прiзвище?
- Степан Воздвиженський, ваше високопреосвященство, - знов загримiв
вiн, аж луна пiшла по великих покоях митрополита.
- Бравий хлопець! Зовсiм богатир Iлля Муромець! Iдiть же до друго©
кiмнати; там вас нагодують i напоять. На гостиницi вам дадуть квартири,
хто хоче парафi©. А вам дорога лежить на Подiл до академi©. Бажаю вам усiм
бути митрополитами!
Хлопцi поклонилися в пояс, поцiлували в руку й вийшли з зали, скидаючи
©© скоса очима. I вони всi захотiли бути ки©вськими митрополитами,
дивлячись на розкiшнi поко© митрополита, де стояли великi крiсла, критi
малиновим оксамитом, з золотими спинками, з парчевими китицями, де лежали
килими на кiлька сажнiв, затканi чудовими квiтками й китицями.
Пообiдавши всмак у митрополита, студенти розiйшлися на два боки. Одна
часть пiшла до лаврсько© гостиницi i жила там, доки митрополит не роздав
©м парафiй на Укра©нi на продиво укра©нським мужикам, котрi пороззявляли
рота, дивлячись на таких чудних кацапських попiв.
Друга половина пiшла на Подiл до академi©. Там молодi студенти здали
екзамен, i ©х прийняли в академiю на скарбовий кошт.
Туляки встрiли в академi© студентiв з усi © Росi©. Великоруський
синод[6] ще попереду, нiж уряд, спостерiг iдею русифiкацi©, i для того вiн
велiв в академiях мiшати укра©нцiв з руськими студентами. Тим-то в
Ки©вську академiю пруть семiнаристiв з Костроми, Архангельська, з Волги й
Сибiру, мiшаючи ©х з киянами, полтавцями, одесцями й iншими i посилаючи
укра©нських семiнаристiв до Москви й Петербурга, котрi, одначе, не мають
охоти туди ©хати.
По розкiшних алеях Братського монастиря[7], густо обсаджених усяким
деревом, гуляли студенти з усiх кiнцiв широкого Росiйського царства. Тут
можна було побачить типи пiвночi з жовто-русявим волоссям на головi; можна
було побачить широкi ши© й сiрi очi великорусiв, рум'янi лиця укра©нцiв,
навiть орлинi очi й носи грузинiв, грекiв, сербiв i болгар, що при©жджають
вчиться до Ки ва. Пiсля екзаменiв усi студенти були веселi, всi весело
розмовляли, знайомились, жартували. Довгi й густi але© в монастирi аж гули
од голосно© розмови. Студенти з Укра©ни й Бiлорусi© були цивiлiзованiшi,
делiкатнiшi. Вони стояли далеко вище од iнших, навiть розвиттям розуму, i
виглядали паничиками й вропейцями мiж грубими великорусами. Всi студенти
говорили московським язиком, i рiдко траплялося почути спiвучу, м'яку
розмову укра©нську. Серед самого монастиря стояла велика гарна
Богоявленська церква. На полуденнiй стiнi церкви була залiзна дошка з
написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного[8]. Самий монастир з
академi ю стояв на Мазепиному дворi. I, невважаючи на те, в академi© Петра
Могили[9], св. Димитрiя Туптала[10] й iнших не було й духу, й слiду тих
давнiх дiячiв Укра©ни, тих Сагайдачних, Могил... В Братськiм монастирi, в
давнiй славнiй академi© панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий
язик, навiть чужi люди... Все давн укра©нське лежало десь глибоко пiд
землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею ро м вилися попiд
деревом чужi люди з чужо© далеко© сторони, з чужою мовою, з чужим духом,
нагнанi бог зна звiдкiль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину i
новину i поховати ©© навiки.
Мiж молодими студентами гуляли на алеях професори-ченцi в широких
чорних шовкових рясах, в високих клобуках. Широко стелилися по плечах ©х
довгi намiтки, густi коси. Вони дуже брязкали чотками i, розмовляючи,
повертались якось так смiливо, угласто, навiть по-московськiй, що разом
можна було б вгадати ©х рiд i пiвнiчне поколiння.
Незабаром студентiв роздiлили по номерах. В кожному номерi жило по
п'ять, по шiсть студентiв. Там були ©х лiжка, там вони навiть пили чай.
Опрiчних дортуарiв тодi ще не було. Дiлячи студентiв по номерах, ©х знов
мiшали мiж собою, помiщаючи навiть землякiв окроми.
Степан Воздвиженський попав в 10-й номер. Разом з ним жили в тому
номерi п'ять студентiв з усяких краi'в свiту: укра©нець, болгар, серб,
грек i архангелець, родом аж з Лапландi©[11]! Гiрше не можна було вибрать
людей, неоднакових по мовi й звичаях. I всi вони мусили жить вкупi,
годиться, жити так, щоб не зачепить один одного i ке перебаранчать другим
в роботi.
Картина в номерi була дуже чудна. Болгарин сидiв на лiжку, пiдобгавши
по-турецькiй пiд себе ноги, i писав, поклавши на колiнах тверду книжку.
Серб ходив по хатi, безперестану човгаючи турецькими патинками, вишитими
срiблом. На ©х обох були турецькi феси з червоного оксамиту, з золотими
китицями. Лапландець сидiв у куточку за шафою, все вчився, все мовчав i
довго не говорив нi до кого й слова. Його куце жовте лице було темне й
сумне, як пiвнiчне небо. Од його нiхто не чув нi весело© розмови, нi
смiху, нi пiснi; його нiхто й не зачiпав. Грек нiколи не сидiв у хатi,
нiчого не робив, тiльки приходив додому на нiч i швидко з сво©ми земляками
завiв крамницю з тютюном. Воздвиженський, великий, як верства, мiряв хату
широченними ступенями, розпустивши крилами поли свого замазаного халата.
Укра©нець, гладенько причесаний, чисто убраний, сидiв коло свого столика й
писав.
Зiбранi з усяких нацiй, студенти нiяк не могли погодиться мiж собою.
Коли болгариновi було холодно, тодi Воздвиженському було гаряче.
Лапландець любив холод, а укра©нець - тепло. Часто Воздвиженський одчиняв
вiкна й холодив хату, а полуденнi слов'яни кричали i втiкали з хати,
боячись застуди. Часто лапландець одчиняв вiкно вночi, й усi вставали
вранцi слабими.
В номерi всi любили чистоту, а Воздвиженський i лапландець, зда ться, i
не розумiли, що то таке чистота. В Воздвиженського кожна рiч лежала не на
сво му мiсцi. Вiн кидав книжку куди траплялось, висовував з-пiд лiжка
якусь скриню й не пiдсовував ©©, а кидав серед хати. На iого неприбраному
лiжку так i лежало все гнiздом. На столi в його валялось усе: книжки й
папiр вкупi з хлiбом, сiллю, сахаром, гребiнцем i ковбасою.
Вдача Воздвиженського була дуже деспотична. Вiн казав кожному "ти", хоч
би стрiвся з ким вперше на вiку. Часом увечерi всi сидiли тихо, читали або
писали, а Воздвиженський починав гулять по хатi, стукотiв на ходi ногами.
Всi його i просили, i лаяли, але це нiчого не помагало. Вiн собi ходив,
неначе був сам один в хатi. Слов'яни, мабуть, звикши до турецького ярма,
швидко перестали змагаться з ним. Тiльки укра©нець гризся з ним щовечора,
лаявсь i трохи не бивсь.
Незабаром усi побачили, що Воздвиженський i лапландець не дуже любили
поважать право власностi.
Як у ©х не було тютюну, вони смiливо простягали руки й брали у других;
зате ж i другим давали свiй тютюн.
Студенти того часу дуже пили, гiрше, нiж в останнiй час. Теперечки
звуть той час геро©чним перiодом випивачок. Пили всi, одначе
Воздвиженський пив бiльш од усiх: вiн випивав стакан горiлки, не
переводячи духу. Чи траплялись чи© iменини, всi студенти збирались в
найбiльший номер i випивали часом на могоричi вiдро горiлки, за©даючи
хлiбом з сiллю та ковбасами. Тi, що скiнчили курс i ви©жджали на мiсця,
ставили могоричi в вертепi. Вертепом звали один номер в старому корпусi,
де жили скiнчившi курс. Тi могоричi були такi, що часом всi: i молодi, й
старi студенти, i постриженi в ченцi - все те лягало покотом на помостi й
спало там до другого дня. В новiшi часи стали пити менше, i в номерах
часто були танцi пiд грання сво©х музик. Разом з танцями на тих вечорах
завелася пiсня, i пiсня народна, як укра©нська, так i великоруська.
Народнi спiви завжди були сподобнi студентам, i не раз i не два iнспектор
чернець розганяв студентiв серед глухо© ночi, бо вони тривожили його
сво©ми мирськими пiснями. I за часiв Воздвиженського студенти любили
розважать себе пiснями. Починали спiвать великоруських пiсень, а потiм
укра©нцi спiвали сво©х. Чудовою здалась укра©нська пiсня всiм студентам з
далеких кра©в, що зроду ©© не чули! Всi ©© слухали, всi приходили в
екстаз, як тi, що були родом з синього Дунаю, так i тi, що були з далеко©
пiвночi. Лапландець вилiз з свого закутка, як миш iз нори, i роззявив рот.
Навiть п'яний Воздвиженський уставав в той час з лiжка, прислухався до
ново© задля нього пiснi i сам повиучував багацько укра©нських пiсень.
Воздвиженський при©хав до Ки ва дуже богобоящим. Вiн часто вставав
серед ночi, моливсь богу й не давав спать iншим сво©ми молитвами. Раз його
товаришi прокинулись вночi й побачили щось бiле й велике, що стояло коло
шафи i шепотiло. То був Воздвиженський. Вiн встав удосвiта й почав
молиться богу, б'ючи поклони так завзято, що побудив других студентiв.
- Хто то? - спитав у його один товариш.
- А тобi навiщо? - обiзвався Воздвиженський сердито.
- Що ти робиш?
- Та богу молюсь!
- Чом ти не да ш нам спати! - крикнули всi заразом.
- Дурнi ви! Хiба не можна богу помолиться?
- То молись нишком та не стукай так лобом! - крикнув сердито укра©нець.
Всi прокинулись i почали лаять Воздвиженського. Одначе вiн часто
вставав уночi, моливсь богу й ходив на утреню нишком од других. Укра©нцi й
iншi слов'яни ©ли в пiст скоромне. Однi великоруси неначе вiк прожили в
скитах! Вони всi держали пости: грека звали нехристом, укра©нцiв - ляхами,
а слов'ян - турками.
Той укра©нець, котрому довелось жити в однiм номерi з Воздвиженським,
звався Василь Петрович Дашкович. Вiн був родом з Черкащини, давньо©
козацько© сторони. Чудовий, пишний край! Чудовi, здоровi там люди. Iдеш
селами й не надивишся на людей, гарних, привiтних та поставних. Чи ©дуть
чоловiки возами, то сидять гордо, мов тi гетьмани. Чи йдуть хлопцi селом,
- всi гарнi, смiливi, високi, мов козаки запорожцi. I дiвчата там гарнi,
чорнявi, рiвнi й високi, як тополi Укра©ни. Чудовий край! Хто жив у тобi,
хто дихав тво©м повiтрям, хто бачив тво син небо й чув про твою козацьку
славу, той тебе повiк не забуде...
Дашкович був чистий черкасець: високий, рiвний, з дужими плечима, з
козацькими грудьми, з розкiшним темним волоссям на головi. В його було
лице повне з високим i широким одслоненим чолом. Брови лежали низько й
рiвно над карими ясними, чималими очима. Чималi рум'янi губи були складенi
щiльно i навiть трохи сердито. Його погляд, виявляючий розум i тяму, був
твердий, спокiйний. Рiдко траплялось бачить таке лице, де одразу можна
було б примiтить думи, й розум, i завзятiсть. Та не було тодi нi навкруги
його, нi в його самого матерiалу для правдиво©, широко© думи та широкого
погляду, його рушення, його хода - все було поважне. Вiн ступав кожною
ногою, нiби думаючи, як треба ступить, все ходив задумавшись. А як було
сяде чи стане, згорнувши руки i спокiйно дивлячись, його постава була така
картинна, хоч малюй па полотнi.
Найуподобнiша йому наука була фiлософiя. Вiн сам вивчив нiмецьку мову,
i на його столi купою лежали нiмецькi фiлософськi книжки, тодi як його
товариш Воздвиженський день i нiч сидiв над грецьким язиком i, по старiй
традицi©, вчив теологiю. Тодi ще студенти були вiрнi духовi академi©.
Воздвиженський, при великому зростi, був неповертайло. Його кругла
голова з широким круглим "париком", ясним, мов коноплi, його широке чоло i
при йому куций нiс i тупо одрiзане пiдборiддя - усе те було дуже не в
пропорцi© з огрядною постаттю. Але вiн був поставний, веселий, говорючий i
любив товариство. Через свою веселу вдачу й гарний голос вiн подобавсь
паннам i панiям.
Дашкович дуже любив чистоту, зда ться, по природi. Його столик був
застелений скатертю, його лiжко стояло прибране й застелене. Часто вiн
брав лiнiйку i вигладжував нею скарбове бiле з синiми берегами одiяло так,
що на лiжку не було i складочки. Вiн сiдав i лягав на лiжко дуже обережно
i дуже не любив, як хто стороннiй товкся на його постелi. Воздвиженський
смiявся з того i не раз по виходi з хати Дашковича перевертав все на його
лiжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович заставав на постiлi нiби
слiд землетрясiння i звав за це Воздвиженського туляком-подляком. Таке
прiзвище за туляком зосталося i до цього часу, бо затвердилося пiсля того
дуже поганою репутацi ю.
Так як харч в академi© була дуже погана, то Дашкович, Калiмерi й iншi
слов'яни ©ли в пости скоромне - ковбаси, сало, масло; варили тихенько в
чайниках яйця i закидали шкаралющi на грубу, а часом i за вiкна. Од того
монастирський двiр у пiст був засiяний бiлими шкаралющами, неначе снiгом.
Воздвиженський дуже за це гнiвався, як аскет, i грозив розказати
ректоровi. Всi почали його стерегтись i в пiст виходили ©сти скоромне у
другi номери.
I пiшло потiм студентське життя тихо й однаково. Всi мусили засiсти за
науку. Всi мусили, хоч i через силу, привикать один до другого. Дашкович,
грек Калiмерi, Петрович й iншi слов'яни були вищi розвитком,
цивiлiзованiшi: вони впливали на грубу й дику натуру Воздвиженського. Вiн
сам незчувся, як перестав уставать вночi й молиться богу, як покинув
грецький язик i взявся до французького, як почав чепуриться i прибиратись.
Вже вiн не стукотiв по номерi чобiтьми, гуляючи, нiби на злiсть усiм.
Цивiлiзацiя того краю, куди його занесла доля, трохи стерла з його темнiшi
плями. Одначе товаришi одхилялись од його, хоч вiн i приставав до других.
В його натурi було стiльки нецеремонностi, що здавалось, нiби вiн от-от
махоне лапою по спинi або й по щоцi! Вiн обтесався трохи тiльки зверху.
Ки©вська академiя того часу стояла дуже низько i не давала нiчого для
мислi. Вона була перероблена з старо© Могилянсько© академi©. Замiсть
латинського язика уряд завiв великоруський. Про укра©нський язик нiхто не
дбав, хоча не так давно студенти писали вiршi чистим укра©нським язиком.
Академiя зосталася дуже позаду од свого часу: в нiй панувала схоластика,
од котро© висихала всяка мисль в головах студентiв. Свiтськi науки були
закутанi в дух теологi©. Тiльки одна фiлософiя стояла усе дуже добре.
Академiя випускала тодi з семiнарi© професорiв, котрi були темнi, як темна
нiч, i нiчому не вчили, бо й самi нiчого не тямили - тiльки з горя горiлку
пили. Од темноти, од п'янства, од бiдностi вони сходили з ума, дурiли,
бiгали по вулицях в одних сорочках, тонули темно© ночi де-небудь в
калюжах, у канавах. З тi © академi© повиходили прото ре© i архi ре©, що
плодили на Укра©нi московський язик i московський дух, заводили московську
централiзацiю в давнiй демократичнiй укра©нськiй церквi. Давня академiя
Могили служила вже не Укра©нi, не укра©нському народовi, а великоруському
урядовi i його государственим планам.
Студенти того часу небагато виносили в головi, ©х мисль була зоставлена
сама для себе: ©© не ворушила суха схоластична академiчна наука. На
студентiв бiльше мала впливу лiтература, що заходила в академiю збоку.
Лiтература та була великоруська i давала недобрий матерiал для просвiти
мислi, бо була слов'янофiльська. Воздвиженський, Дашкович i iншi студенти
почали втягувати в себе ту нездорову ретроградну мисль. Рацiоналiзм i
заграничнi книжки тодi не заходили в стiни Братського монастиря.
Раз над Ки вом стояла чудова весняна нiч, що так надихувала духом
поезi© Гоголя й Пушкiна. Повний мiсяць дивився в синiй, гладенький, як
дзеркало, Днiпро. Небо було ясне й син . На заходi, над чорною смугою лiсу
й гiр небо блищало дуже пiзнiм рум'яним вечором. Було ясно, як удень. На
Братськiй церквi можна було читать золотi написи на стiнах. Повiтря було
тихе, запашне. Зда ться, не тiло, а сама душа ним дихала. На серцi ставало
легко, на душi - спокiйно. Розум засипав перед великою красою природи,
зате ж прокидалась фантазiя навiть в черствiй, твердiй душi. Спiвуча душа
виливалась пiснею по-солов'©ному, поетична душа марила тисячею пишних
картин. Душа любляча любила гарячiше, душа безщасна заспокоювала сво
замучене серце. Вся природа з небом i землею, з водою, квiтками, лiсами й
горами здавалась однi ю пiснею, однi ю гармонi ю.
В темних алеях Братства гуляли купами студенти. Пiд високими осокорами
й акацiями на лавках сидiли рядом: Воздвиженський, Дашкович, Петрович,
Калiмерi i багато iнших.
Перед ©х очима за вiвтарями Братсько© церкви, серед монастиря, був
колодязь з фонтаном. Кругом його росли високi тополi, достаючи верхами до
середнiх бань церкви. Чудовi стояли вони, облитi промiнням мiсяця од
вершечкiв до самого долу! На ©х було видко кожний листочок, кожну
гiллячку! Лапландець з далеко© пiвночi й собi вийшов з свого закутка. Всi
сидiли вже давно, i нiкому не хотiлось йти в хату. Кожному хотiлось
говорити, виговорить те, що прита©лось в душi; в кожного серце було
одкритiше од тепла й добра пишного вечора й пiсень соловейкiв.
Довго розмовляли студенти про всяку всячину. Далi й далi всi ставали
говорючiшi. Розмова почала приймать тон елегi©. Кожний почав думати й
марить голосно. Серб Петрович почав згадувать свою рiдну далеку сторону,
розказував про туркiв, як турки взяли його дiда, й батька, i дядькiв,
посадили в константинопольську тюрму, як забрали в ©х землi, ©х усе добро,
зарубали дiда й дядькiв, а батька випустили з тюрми без нiчого. Його душа
аж клекотiла помстою й ненавистю; його великi чорнi очi блищали вогнем
навiть при свiтi мiсяця. Смутний болгарин i собi розговоривсь, тiльки його
душа не рвалась так гаряче, бо була дуже пришиблена деспотизмом.
Укра©нськi студенти ще не мали тодi ясного почування нацiональностi, але,
слухаючи серба й болгара, вони й собi згадали про свiй безщасний народ,
зовсiм забитий з мовою, лiтературою й iсторi ю.
Дашкович почав тихiсiнько спiвать укра©нську пiсню. До його пристало
кiлька голосiв. Воздвиженський вторував басом, i тихо-тихо, як днiпрова
вода, полилася гармонiчна укра©нська пiсня. Серед монастиря, перед п'ятьма
золотими банями, серед чернечих келiй i темних алей понеслася мелодiя про
Сагайдачного, котрого могила була за десять ступенiв звiдтiля, коло
пiвденно© стiни церкви.
Швидко одчинилось одно вiкно в келi©. Звiдтiль висунулась кострубата
чернеча голова. Потiм одчинилось друге й трет вiкно. З вiкон висовувались
темнi голови й слухали спiви.
По дворi пiд тополями дибали два журавлi, котрих держать по монастирях
у Ки вi. З липи злетiв павич, розпустив свiй блискучий хвiст i крикнув
сво©м диким голосом. Пiсня розворушила мертвий спокiй монастиря. Всi
поглядали на ректорськi вiкна. Одно ректорське вiкно одчинилось, i пiсня
разом замерла на устах двох десяткiв хлопцiв, i знов стало тихо й мертво,
як у могилi. Тiльки з сусiдньо© гори Кисилiвки[12] широкою хвилею лилася
пiсня мiщан, котрi збирались там на вулицю i спiвали пiснi цiлим хором, з
басами, тенорами й сопранами.
Калiмерi й Воздвиженський розвеселяли усiх сво©ми жартами й брехнею.
Грек розказував про схiднi гареми, про афiнських грекинь. Низький,
товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними очима, Калiмерi
зовсiм не нагадував геро©в "Iлiади"[13], а бiльше був схожий на гiрських
розбишак. Вiн почав марить про свiй магазин з тютюном, про баришi, про
дiвчат, гудив Росiю й хвалив свiй край.
Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й меланхолiю, а
найбiльш на укра©нцiв.
- Сидимо ми тепер укупi, - почав Дашкович, - а де-то ми будемо через
рiк, через два, як вийдемо звiдсiль?
I кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима. Серб
згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з ©© вольним народом i красою
природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про
садки зеленi i про пишнi сво© Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав
класичнi Афiни й пишнi береги Море©, хоч i був ладен помiняться ними на
добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з
усiх i звав усiх романтиками.
- А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? - почав
Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого
студента. До кiнця курсу було так недалечке! Всi почали перебирать
знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в
Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожно© знаходили
що-небудь негарне, що-не-будь не до вподоби. I почали вони марить, кому
яко© треба жiнки.
- Я тут не женюсь, - говорив серб. - Менi треба жiнки смiливо©, щоб
умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила свiй
край, свою мову й свою вiру.
- А менi треба тако©, - промовив Дашкович, - щоб умiла господарювать,
порядок в домi давать i щоб умiла укра©нських пiсень спiвати. Я буду
сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене
шити й пiсню менi спiвать.
- I вже ти! - промовив Воздвиженський. - Може, тобi треба тако©, щоб