Шайнер почуває себе приблизно так, як родич пацiєнта, покладеного на операцiйний стiл.
- Сiмдесят тисяч п'ятсот!.. - чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.
- Критична мить... - шепоче академiк Шайнер, стискаючи руку Навратiла.
- Вiсiмдесят тисяч!
Всi пiдводяться з крiсел.
Кожен звук метронома нагадує Навратiлу удар серця.
- Та... та... та... Серце не зупиняється.
А швидкiсть все зростає: 80 500... 81000... 85 000... 90 000...
Хотенков знову сiдає i гладить собi колiно.
- Ну? - обертається вiн до Ватсона.
Але це задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.
- Не кажiть гоп, поки не перескочимо! - вiдповiв вiн тихо.
Навратiл чує це, але не гнiвається. Його теж мучать сумнiви: "А й справдi, чи перескочить ракета через сотню тисяч?".
Бурхливу радiсть пiсля кожного наступного повiдомлення виявляє тiльки академiк Шайнер. Вiн навiть пробує жартувати в цiй напруженiй обстановцi. Але його жарти не зустрiчають вiдгуку.
***
А Северсон, не пiдозрюючи, що iсторична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великiй оранжереї Тiхського металургiйного комбiнату. Завiдувач лiкарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропiчних рослин,- з ручним крiслом, бiблiотечкою, письмовим столом, тахтою та телевiзором. Тут красиво й затишно, але сьогоднi пацiєнтовi якось не по собi.
Вiн думає про минуле й про сучасне.
"Я живу у величну епоху... - каже вiн сам до себе. - Вiйни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини... Час летить, i незабаром цi славетнi роки збiжать у минуле, як i незабутнi подорожi з Амундсеном... Я повинен їх якось затримати... Почну писати щоденник".
Хiд його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:
- Лайфе, любий! - кричить вона, насилу переводячи дух. - Ракета досягла швидкостi сто двадцять тисяч кiлометрiв на секунду! Швидкiсть дедалi зростає... Лайфе, ми виграли!
Северсон зробив крок назустрiч дiвчинi, мiцно взяв її за обидвi руки:
- Аленко, я хочу пiти туди.
- Ходiмте, Лайфе, ходiмте! Це справдi для вас буде потрiбно.
Коли вони зайшли до бункера бiля стартового майданчика, електроннi покажчики швидкостi ракети показували сто сорок п'ять тисяч кiлометрiв на секунду.
- Ура! - вигукнув Шайнер. - Це - швидкiсть, з якою вже можна вирушати в путь!
Тепер його пiдтримали й iншi. Перемога була беззаперечна. Полiт до iншої зоряної системи з неймовiрної фантастики перетворювався на цiлком реальну рiч.
Академiк Ватсон довго сидiв мовчки, потiм пiдiйшов до Навратiла:
- Я радий, що помилявся... - сказав вiн тихо. - Якщо ракета досягне запланованих вами ста п'ятдесяти тисяч, я охоче вiзьму участь в експедицiї на Проксиму.
Навратiл глянув на нього здивовано:
- Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!
- Так. Ось вам моя рука! Я б хотiв на власнi очi побачити, як виглядають отi вашi квакаючi люди.
- О, перший доброволець! - iронiчно посмiхнувся академiк Хотенков. Чи усвiдомлюєте ви, яким рискованим буде цей полiт?
- Можливо, я усвiдомлюю це краще, нiж академiк Навратiл. Саме тому й хочу взяти участь в польотi.
Хотенков повiльно похитав головою й подумав: "Вiн ще вiдмовиться вiд своїх слiв або ж сподiвається, що ракета отих ста п'ятдесяти тисяч кiлометрiв не досягне".
Коли iндикатори показали швидкiсть сто сорок дев'ять тисяч кiлометрiв на секунду, Ватсон ледь помiтно зблiд. Вiн напружено стежив за екранами апарата i мовчав.
Збiгала хвилина по хвилинi, минула година, а швидкiсть не пiдвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгi промiжки часу, але iнтервали вже не збiльшувались.
- Мабуть, ракета вичерпала все пальне... - з досадою сказав Навратiл.
- В такому разi можна вважати, що спробу закiнчено... - академiк Хотенков пiдвiвся i потиснув руку Навратiлу. - Закiнчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте менi ознайомити президiю Академiї з експериментальними даними i запропонувати, щоб було дано наказ розпочинати побудову мiжзоряного корабля.
- Одночасно повiдомте, що я добровiльно зголошуюсь бути членом екiпажу цього корабля! - попросив академiк Шайнер i глянув скоса на Ватсона. - Отi тисяча кiлометрiв, яких не вистачає до ста п'ятдесяти, мене не зможуть зупинити.
Ватсон здригнувся:
- Зачекайте! Я ще не сказав, що вони зупинять мене. Я наполягаю на своїй заявi: я теж хочу взяти участь у польотi!
Сидячи в куточку, Северсон мовчки спостерiгав за вченими. Йому було сумно й тоскно; його також вабила мандрiвка в далекi зорянi свiти, але можливiсть такої подорожi виключалась. На Проксиму Центавра його нiхто не вiзьме.
Роздiл XXI
Праплемiнник
(З щоденника Северсона)
15 листопада. Скiльки несподiваних змiн за один-единий мiсяць! За весь цей час я не брав пера в руки, хоч i обiцяв собi, що всi подiї буду записувати щодня. Мене не виправдовує навала роботи; просто я все ще непослiдовний,- нема чого дурити самого себе.
Хоч кожну вiльну хвилину я вiддаю навчанню, в моїх знаннях ще й досi зустрiчаються величезнi прогалини. Мене тiшить тiльки те, що я вже позбувся страху перед завтрашнiм днем i, лягаючи спати, не боюсь прокинутись вранцi серед крижаної пустелi Арктики.
Погода стоїть чудова, здається, що осiнь триватиме тут до весни. Прага подобається менi дедалi бiльше.
Деталi мiжзоряного корабля вже виготовляються на багатьох заводах свiту. Протягом минулого тижня зголосилися взяти участь в експедицiї на Проксиму вiсiм учених: керiвник астронавтичного вiддiлу Всесвiтньої Академiї Хотенков, академiки Цаген i Чан-су, Надiя Молодiнова, диспетчер атомної електростанцiї, де працює Зайцев; Мак-Гардi з американської академiї, Мадараш - з угорської; Вроцлавський з Варшавського унiверситету та Грубер з астронавтичного iнституту в Берлiнi.
Останнiм часом Алена поводиться дуже дивно. Побоююсь, що вона приховує щось вiд мене. Чи не хоче вона записатись також?
28 листопада. Моє передчуття, на жаль, справдилось. Навратiл прохопився пiд час нашої останньої бесiди, що з ним полетить i Алена. Отже, днi нашої дружби вже злiчено. Старт "Променя" розлучить нас. На сiмнадцять рокiв? Назавжди?.. Я був би радий вiдговорити її вiд цiєї подорожi, але не наважуюсь. Боюсь за неї, а при цьому знаю, яке значення матиме для неї ця подорож. Вона зi мною розлучиться, як з добрим приятелем. А я?
3 грудня. Пiд час вечiрньої прогулянки Алена призналася, що хоче летiти з Навратiлом. Не говорила, мовляв, менi досi лише тому, що ще не мала твердого рiшення. Я намагався прикидатися веселим, але жарти мої звучали якось вимушено. Сподiваюсь, що вона цього не помiтила. Вчора вона полетiла на Мiсяць.
31 грудня. Зараз повернувся з новорiчної вечiрки. Не дочекався й пiвночi. Менi було сумно. Алена все ще на Мiсяцi. Обiцяла, що повернеться до кiнця року - i не додержала слова. Звичайно, це не її провина, а все ж менi неприємно. Чи, можливо, її затримав Краус з Тiхського металургiйного?.. Вiн далеко привабливiший, нiж я...
2 сiчня. Алена повернулась. Монтаж головної стартової конструкцiї просувається швидше, анiж передбачали. I радий з цього, i не радий.
5 сiчня. Фiзичний, iнститут, на пропозицiю Навратiла, подарував менi чудовий вертолiт. Менi сказали, що це нагорода за зразкову й самовiддану працю. Однак я добре знаю, що Навратiл просто хотiв мене потiшити. Тепер бачу, яка це чудесна людина. Ранiше я вважав його трохи суворим; iнодi менi навiть здавалось, що вiн трохи ревнує Алену, але цiкавиться тiльки наукою. Коли б так...
6 сiчня. Вчора у мене промайнула думка, яку я навiть не наважився записати. Я сподiвався, що викину її з голови, але вона вперто поверталась знову, в'язла до мене. Навiть не дала менi спати сьогоднi. Яке глупство: пробратись як-небудь на "Промiнь" i летiти разом з Аленою!
Коли б я одверто попросив зарахувати мене до екiпажу, мене б взяли на глум: Навратiл вже багато разiв говорив, що кожен член екiпажу повинен бути здатний першої-лiпшої хвилини взяти на себе керування кораблем. Якщо ж я пролiзу на "Промiнь" потай, то обкраду iнших членiв екiпажу на частку продуктiв, кисню, води та частину жилої площi.
Шалена думка, але я все ж, мабуть, спробую, бо знаю, що iнакше Алену вже нiколи бiльш не побачу.
10 лютого. Завтра закiнчую курс керування вертольотом. Алена обiцяла Навратiлу, що спочатку лiтатиме зi мною, щоб я став бiльш впевненим. Нинi ситуацiя змiнилась. Алена помiчає, що я щось приховую. Повсякчас мене запитує, що зi мною, чи не гнiваюсь я на неї. Шкода, що не можу звiритись їй; то, мабуть, був би кiнець нашої дружби.
15 лютого. Сьогоднi я такий вражений i збентежений, що в мене й досi аж тремтять руки.
Учора ми з Аленою домовились про невелику прогулянку вертольотом в околицi Праги. Вранцi, коли ми зустрiлись бiля ангара, я побачив по обличчю Алени, що не все гаразд. У неї були червонi заплаканi очi. На моє запитання вона вiдповiла, що мало спала,- мовляв, було багато роботи. Завжди така весела й балакуча, вона сьогоднi мовчала. Не вдавалося почати розмову й менi. Ми пiднiмались над заснiженою Прагою, як двоє нiмих.
Погода випала чудова. Небо було безхмарне. Сонце викликало в заснiженому краю розкiшну гру теплих i холодних тонiв. Ми летiли над влтавською долиною до Дечина. I все мовчали.
- Приземлiться, прошу, на отiй гiрськiй рiвнинцi... - показала нарештi Алена вниз. - Невелика прогулянка нам не завадить, а снiданок у тихому ресторанi буде навiть корисний... - посмiхнулась вона майже болiсно.
Вертолiт я посадив м'яко, немов на перину (повинен тут похвалитись; це було, мабуть, єдине, з чого я радiв).
Ми опинились на маленькiй просiцi над скелястим берегом Лабе. Проти нас простяглось мiсто Устi (я визначив це за картою), а недалеко пiд нами середньовiчний замок Стржекув.
Зробивши кiлька крокiв, Алена побiгла i вигукнула:
- Доганяйте!
Я навмисне бiг за нею не на повну силу, щоб дати їй задоволення. Коли вона це помiтила, то зупинилась i схопила в руки снiжку:
- На неозброєного не нападаю! Захищайтесь!
Тiльки тепер я зрозумiв, що вона хоче розважитись, забути про щось неприємне. Це їй справдi вдалось. Ми билися снiжками i смiялись, як дiти.
- Тепер будемо снiдати з бiльшим апетитом. Ресторан у Стржекувi чудесний! - показала Алена на старий замок.
Змiїста дорога, вiкна з шибками, оправленими свинцем старовиннi стiни, припорошенi iскристим снiгом,- все це справило на мене сильне враження. Менi справдi здалось, нiби ми з Аленою опинились у казковому свiтi, свiтi королiв i принцес та жорстоких боїв на бастiонах. Кращого мiсця для своєї сповiдi Алена вибрати не могла.
В ресторанi вона знову замовкла. Пiд час снiданку в неї з очей викотились двi сльозинки. Я вдав, що не бачу цього.
- Що вас мучить? - запитав я трохи згодом.
- Нiчого мене не мучить... - сказала вона тихо i спробувала посмiхнутись. - Я знову посварилась з Навратiлом.
Я намагався її втiшити, але вона похитала головою:
- Цього разу справа стоїть серйознiше. Боюсь, що Навратiл розгнiвався на мене назавжди. Учора ввечерi я йому сказала, що в польотi на Проксиму брати участi не буду.
Я був такий приголомшений, що не мiг сказати й слова. Вона запитала мене, чи радий я з цього, а я хоч i несмiливо, але все одно радiсно ствердив. Це її трохи заспокоїло.
Тiльки тепер, коли я все як слiд обмiркував, я усвiдомив, що вчинив егоїстично. Тiльки тепер я зрозумiв, що Аленка зреклась польоту заради мене. Чи можу я допустити, щоб я став причиною її вiдмови вiд мети всього життя?.. Чи можу вимагати вiд неї такої великої жертви?.. Боюсь, однак, що я надто егоїстичний i надто боягузливий, щоб вчинити по-iншому.
6 березня. Алена тримається свого рiшення, а я все ще не знайшов у собi сили, аби її розраяти. Працюємо разом по пiдготовцi польоту ще з бiльшим запалом, анiж ранiше, щоб хоч чимось вiддячити Навратiлу, але, незважаючи на це, менi здається, що мiж нами лежить якась тiнь. Навратiл до мене весь час уважний i лагiдний,- ба навiть ще бiльше, анiж ранiше,- але я добре почуваю, що вiн бачить у менi причину вiдступу Алени. Бачу й по Аленi, що вона вже не така весела, як колись.
Побудова корабля просунулась так далеко, що в травнi можна буде починати монтування. З заводiв усього свiту щодня надходять складовi частини та пристрої для внутрiшнього обладнання, а академiк Шайнер повiдомив, що за мiсяць буде закiнчена робота на головнiй стартовiй конструкцiї. Боюсь, що не зможу взяти участi у завершальному монтажi в майстернях на Мiсяцi, бо Навратiл мене туди, мабуть, не запросить.
21 березня. Доля мстить менi за мою боягузливу поведiнку. Я потрапив, у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.
Алена вчора вилетiла до Москви в Ядерний iнститут, де для "Променя" конструюють атомнi реактори. Я гуляв один увечерi по Празi. Попрямував до Петржина; хотiв оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я пiднiмався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловiк iде весь час назирцем за мною. В першу мить я запiдозрив, що це - шпигун. Щоб дiзнатись, чи справдi вiн iде назирцем, я несподiвано повернувся i пiшов сходами униз. Чоловiк на мить зупинився, потiм знову попрямував слiдом за мною.
Пiд Петржином я звернув лiворуч, в напрямку середньовiчної частини Праги.
Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звiсно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки вiн мене наздожене, i вже вiдкрив був рота, щоб вилаяти його, але вiн мене випередив:
- Ви - пан Северсон, правда ж?
- Навiщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? - сказав я сухо. - Хто вам наказав шпигувати за мною?
Чоловiк похитав головою:
- Я б хотiв з вами познайомитись, бо ми не тiльки земляки, але навiть родичi. Я - Олаф Дiтрiхсон... - несподiвано заговорив вiн норвезькою мовою. - Його вимова, вузьке обличчя й свiтле волосся - все нiби свiдчило, що вiн каже правду.
Вiн заявив, що доводиться менi двоюрiдним онуком (як кумедно: вiн старший за мене!) i хотiв би поговорити зi мною, але, звичайно, не на вулицi, а хоча б за склянкою кави в якiй-небудь тихiй кав'ярнi. Я охоче погодився: повинен признатися, що не несподiване знайомство мене дуже потiшило: пiсля довгої перерви приємно поговорити рiдною мовою. До того ж я ще зустрiв i родича!
Дорогою Олаф перерахував менi всiх наших предкiв. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.
Ми поминули кiлька покручених вуличок, поки нарештi знайшли на Малiй-Странi пiд Градом у середньовiчному будинку з арками кав'ярню, яка сподобалась моєму праплемiннику: склеписта стеля, пiдтримувана круглими стовпами; стiни, покритi на висоту людського зросту дерев'яною обшивкою; дерев'янi лави. В кав'ярнi було безлюдно й тихо.
Коли праплемiнник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумiю, що вiн завiв мене до тiєї кав'ярнi навмисне.
- Ви задоволенi, дядю? - запитав мене Олаф i, не чекаючи на вiдповiдь, продовжував: - Побоююсь, що цей свiт - не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим...
Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто, але зразу ж почав виправдуватись:
- Все ж я вже починаю розумiти вашу епоху... Я побачив, що люди тепер живуть щасливiше, нiж за моєї молодостi...
На мiй превеликий подив, праплемiнник покрутив головою:
- Не вiрте цьому. Нинiшня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливiсть розвитку.
- Не може бути! - заперечив я рiшуче.- Погляньте хоча б на академiка Навратiла: щоб вiн мiг здiйснити свiй блискучий план завоювання сусiдньої сонячної системи, йому допомагає Всесвiтня Академiя наук, а це значить все людство.
- Це правда, дядечку. В науцi вiн може висунутись, але тiльки в науцi... Але якщо й так: що вiн з усього того матиме?.. Його думка незабаром стане загальною власнiстю, i сусiдньою сонячною системою оволодiє не вiн, а все людство, якщо вжити ваш вираз.
Цi слова мене безмежно здивували:
- Я вас не розумiю, Олафе! Адже й Амундсен не хотiв заволодiти Пiвнiчним полюсом!
- А пригадайте-но старих англiйських мандрiвникiв, що першими з бiлих проникли в чорну Африку, або тих, що вiдкрили Австралiю i незнанi острови. Чи не були вони розвiдниками англiйської армiї, яка скоро по тому заволодiла всiма цими вiдкритими землями?.. Всяке нове вiдкриття збiльшувало могутнiсть Англiї, а разом з тим i могутнiсть того, хто вiдкривав новi землi. I це було справедливо. Людина має не тiльки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тiльки жити, але й володiти iншими. I тепер народжуються сильнi обранцi, яким судилося б володiти людством. Але вони не мають умов для розвитку. їхнi благороднi поривання придушуються ще в зародку.
Праплемiнник замовк, щоб дати менi можливiсть осмислити його фiлософiю. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумiв: адже я нiколи не прагнув панувати над iншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:
- I ви, дядю, людина шляхетного духу. I вам, членовi нашої славетної родини, наперед визначено володарювати...
- Ким i чому? - затинаючись, запитав я, побоюючись, що мiй родич збожеволiв.
Олаф посмiхнувся:
- Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумiєте, що я говорю цiлком розсудливо... - вiн притишив голос. - Я твердо вiрю, що ви, людина нашої кровi, не станете пiдлим донощиком, i те, що вам тепер скажу, не викажете нiкому - нi Навратiлу, нi панночцi Свозиловiй, з якою, як я помiчаю, у вас досить близькi стосунки...
- Ми тiльки друзi! - запротестував я. - Можете спокiйно говорити... З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.
- Так, це правильно, - сказав вiн. - Видно, що я не помилився в вас... - I продовжував: - Отже, нiхто навiть не уявляє, що iснує таємне товариство, до якого входять всi шляхетнi духом, люди колишнього вищого свiту. Я також член товариства. Ми називаємось "Братством сильної руки". Нас небагато, i однак мiж нами є обранцi майже з усiх бiлих нацiй. Кольорових нижчої раси до "Братства" не приймаємо. Кiлька наших "братiв" виконують нинi важливi функцiї в людському суспiльствi...
- А чому ваше товариство таємне? - здивувався я. - Всi народи живуть тепер вiльно i одинаки, як я помiтив, нiчим не обмежуються у своїх дiях...
- I все ж ми мусимо ховатись. Коли б ми поткнулись з своєю програмою на люди, всiх нас заарештували б, такий тепер час. Ранiше нашi могли вiльно робити що завгодно, - навiть публiчно висунути програму завоювання свiту,i нiхто б нiчого не вдiяв. Та й не мiг би, бо ми мали владу. А тепер ми таємно боремося за повернення тiєї влади...
Я не переставав дивуватись:
- А навiщо вам ця могутнiсть? Кожен сьогоднi одержує те, чого потребує, нiхто не боїться стати безробiтним i загинути з голоду...
- Однак нiхто не смiє також сказати: "Я вам наказую, а ви повиннi коритись!".
- Чого ж тодi прагне це ваше "Братство"?
- Я вже вам говорив: знову завоювати владу.
- Як? Зi зброєю в руках? - затремтiв я.
- Так, i зi зброєю. В момент, коли свiт чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах i мат. Серед нас є багато фахiвцiв-енергетикiв, якi зумiють вiдновити славу атомної зброї.
В унiверситетськiй бiблiотецi я бачив знiмки двох страшних вибухiв атомних бомб у Хiросiмi та Нагасакi - в Японiї. Пригадав я про них, i мене охопив жах.
- Невже ви хочете знову вбивати матерiв i дiтей?!
Олаф схопив мене за руку i боляче стиснув:
- Ради бога, тихше, щоб нiхто не почув! - засичав вiн менi на вухо. Можливо, в цьому й не буде потреби, а з вами так чи iнакше нiчого не трапиться... - намагався вiн мене заспокоїти. - А втiм, у вас зараз ще слабенькi нерви, i ви надто сентиментальний. Чи вас обходять кiлька мiльйонiв незнайомих людей?.. На свiтi людей досить... Хiба плачете ви над худобою, яку забивають в рiзницi?
Менi зробилось погано, i, признаюсь, я почав боятись свого праплемiнника.
- Ви мене розшукали, щоб розповiсти тiльки це? - промимрив я несмiливо.
Про себе я вже вимiряв вiдстань вiд столу до дверей, щоб утекти при нагодi. Але Олаф мене увесь час тримав за зап'ястя.
- Я потребую вашої невеликої допомоги, - сказав вiн з крижаним спокоєм.
Я вперто не вiдповiдав, вирiшивши мовчати до кiнця цiєї чудної бесiди.
- Я - видатний працiвник дослiдницького ядерного iнституту в Пiттсбурзi, - продовжував вiн невблаганно. - Завтра чи позавтра попрошу прийняти мене до Навратiлової експедицiї. Я не лiз би туди, - для нашого брата це надто рискована справа, - але менi доручено дуже важливе завдання. Я був би радий, любий дядечку, коли б ви допомогли менi при виконаннi цього завдання. Удвох тягти краще...
Я бiльше не мiг мовчати.
- Я... я вам... - Я хотiв, власне, сказати, що нiколи, нiзащо допомагати йому не буду, але вчасно усвiдомив, що це - небезпечний злочинець, який не посоромиться пiдняти руку й на власного дядька.
- Радий би вам допомогти, - сказав я обережно, - але не можу. Я, правда, допомагаю монтувати мiжзоряний корабель, але в польотi участi не братиму...
Олаф махнув рукою:
- Коли захочете, Навратiл вас, безперечно, вiзьме з собою, особливо якщо за вас поклопоче ваша наречена...
Я почував себе так, нiби хтось всадив менi нiж у груди.
- Алена теж не полетить... Вона вiдмовилась через мене.
Олаф, певно, чекав на таку вiдповiдь, бо спокiйно запропонував:
- Тодi, значить, допоможе ваше слово. Вам, мабуть, не вiдмовлять.
Спогад про Алену мене знову трохи пiдбадьорив:
- Не гнiвайтесь, Олафе, але те, чого ви вiд мене хочете, просто неможливе...
Праплемiнник примружив очi i пильно подивився в моє обличчя:
- Даю вам двадцять чотири години на роздум. Завтра в цей же час чекаю на вас отут. Моє прохання просте, не забудьте: по-перше, я хочу, щоб ви з допомогою своєї нареченої рекомендували мене для участi в експедицiї. Це буде неважко зробити, адже ми земляки, а я до того ж фахiвець-астронавт. А по-друге, щоб ви були моїм супутником у подорожi до Проксими. Це теж не буде для вас надто твердим горiшком. Наскiльки я поiнформований, дядечку, ви - здiбний працiвник колективу Навратiла, i академiк вас дуже поважає. Безперечно, вiн знайде для вас яку-небудь роботу в мiжзоряному кораблi... Застерiгаю вас вiд базiкання, бо тодi я мусив би забути про те, що ми близькi родичi. Наша могутнiсть сягає далеко... I ще дрiбничка: в разi вашої вiдмови спiвробiтничати з нами - не можу поручитись за безпеку панночки Свозилової. Випадкове нещастя ви не попередите навiть тим, що мене заарештують при посадцi у корабель. Не забувайте, що я - не один у "Братствi"!
Я пiдвiвся i попрямував до виходу. Праплемiнник затримав мене:
- Хай вам не спаде на думку нацькувати на мене людей на вулицi. Якщо я не повернусь до пiвночi на умовлене мiсце, не ручаюсь за Свозилову та й за вас, дядечку... - Вiн раптом спробував пом'якшити голос. - Не гнiвайтесь, що я вам погрожую, але, знаєте, - боротьба є боротьба. Будьте, ради бога, певнi, що я вам же зичу добра. Ви вiдчуєте це самi, коли нашi плани здiйсняться...
Незважаючи на те, що я був приголомшений i пригнiчений, я ще тримав себе в руках.
- Навiщо, власне, ви плекаєте такi, скажiмо, нерозумнi плани? запитав я. - Навiщо хочете летiти до iншої сонячної системи?
- Я зробив помилку, що не сказав вам цього зразу, - спокiйно посмiхнувся Олаф. - Отже, спочатку кiлька запитань: чому туди летить Навратiл?
Я вiдповiв, що Навратiл хоче дослiдити незнайомi планети та життя на них, розкрити новi закони природи, яким скоряється наша Галактика, i взагалi прагне поширити обрiї науки.
- Таємнича планета Iкс надсилає до нас сигнали, якi свiдчать про iснування невiдомих людей, - продовжував мiй праплемiнник. - Саме туди Навратiл попрямує насамперед. Що вiн хоче робити на тiй населенiй планетi?
I це запитання не спантеличило мене:
- А хто б не хотiв зустрiтися з своїм сусiдою, хоча б вiн i жив самотньо, за багато кiлометрiв?.. Наукова експедицiя хоче познайомитись з життям та культурою невiдомих людей i зав'язати з ними дружбу.
Я досi не уявляв, що замислив мiй праплемiнник. Але чекати на розгадку довго не довелось.
- А ви не догадуєтесь, чого могли б бажати на планетi Iкс ми? Це так просто, я трохи вам допоможу... Чи вже вiдвiдали нас отi незнанi люди? Чи добрались вони уже до нас, на Землю?.. Не добрались. Це свiдчить про те, що вони не мають такої досконалої технiки, як ми; що вони ще позаду нас. Неосвiченими вони не можуть бути, бо iнакше не знали б радiо. А це добре, ба навiть чудово! Це будуть гарнi працiвники, i, головне, буде не так важко розподiлити їх на кiлька таборiв та оволодiти ними.
Аж тепер у мене прояснилось у головi. Так ось чому член "Братства сильної руки" прагне вiдвiдати сусiдню сонячну систему! Вiн хоче там забезпечити своїм "братам" владу над невiдомими людьми!.. На Землi це зробити не так-то легко.
- Любий праплемiннику! - сказав я веселiше. - Гадаю, що ви дiстали надлюдське завдання! Хiба можете ви сам-один оволодiти незнайомим свiтом?.. Не забувайте, що ви будете членом численного екiпажу, який поламає ваш план.
Олаф загадково посмiхнувся:
- Помиляєтесь. Навпаки, екiпаж менi допоможе при виконаннi завдання!
- В це я не вiрю! - вигукнув я.
- Побачите! - сказав праплемiнник, i на цьому, власне, наша розмова скiнчилась. Прощаючись, вiн менi ще нагадав про наступне побачення, i ми розiйшлись.
Я й досi не опам'ятався пiсля першої зустрiчi, а за годину мушу зустрiтись з своїм жахливим родичем знову. Я Ще не вирiшив, як повестись. На жаль, Алена у Москвi. Можливо, що це на щастя - хто знає?..
Що робити?.. Попередити Алену та Навратiла?.. Нi, донощиком не буду. Я це кажу не з страху. Як можу я донести на власного праплемiнника?! Отже, я мушу зрадити, зрадити своїх найкращих друзiв, якi повернули менi життя i оточили мене любов'ю та увагою?.. Мовчати, коли бачу, як холоднокровно готується злочин?.. А з iншого боку, що допоможе, коли я донесу на свого праплемiнника? Вiн сам сказав, що таких, як вiн, багато. Якщо не вдасться йому, здiйснити злочин спробує хтось iнший.
- Сiмдесят тисяч п'ятсот!.. - чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.
- Критична мить... - шепоче академiк Шайнер, стискаючи руку Навратiла.
- Вiсiмдесят тисяч!
Всi пiдводяться з крiсел.
Кожен звук метронома нагадує Навратiлу удар серця.
- Та... та... та... Серце не зупиняється.
А швидкiсть все зростає: 80 500... 81000... 85 000... 90 000...
Хотенков знову сiдає i гладить собi колiно.
- Ну? - обертається вiн до Ватсона.
Але це задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.
- Не кажiть гоп, поки не перескочимо! - вiдповiв вiн тихо.
Навратiл чує це, але не гнiвається. Його теж мучать сумнiви: "А й справдi, чи перескочить ракета через сотню тисяч?".
Бурхливу радiсть пiсля кожного наступного повiдомлення виявляє тiльки академiк Шайнер. Вiн навiть пробує жартувати в цiй напруженiй обстановцi. Але його жарти не зустрiчають вiдгуку.
***
А Северсон, не пiдозрюючи, що iсторична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великiй оранжереї Тiхського металургiйного комбiнату. Завiдувач лiкарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропiчних рослин,- з ручним крiслом, бiблiотечкою, письмовим столом, тахтою та телевiзором. Тут красиво й затишно, але сьогоднi пацiєнтовi якось не по собi.
Вiн думає про минуле й про сучасне.
"Я живу у величну епоху... - каже вiн сам до себе. - Вiйни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини... Час летить, i незабаром цi славетнi роки збiжать у минуле, як i незабутнi подорожi з Амундсеном... Я повинен їх якось затримати... Почну писати щоденник".
Хiд його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:
- Лайфе, любий! - кричить вона, насилу переводячи дух. - Ракета досягла швидкостi сто двадцять тисяч кiлометрiв на секунду! Швидкiсть дедалi зростає... Лайфе, ми виграли!
Северсон зробив крок назустрiч дiвчинi, мiцно взяв її за обидвi руки:
- Аленко, я хочу пiти туди.
- Ходiмте, Лайфе, ходiмте! Це справдi для вас буде потрiбно.
Коли вони зайшли до бункера бiля стартового майданчика, електроннi покажчики швидкостi ракети показували сто сорок п'ять тисяч кiлометрiв на секунду.
- Ура! - вигукнув Шайнер. - Це - швидкiсть, з якою вже можна вирушати в путь!
Тепер його пiдтримали й iншi. Перемога була беззаперечна. Полiт до iншої зоряної системи з неймовiрної фантастики перетворювався на цiлком реальну рiч.
Академiк Ватсон довго сидiв мовчки, потiм пiдiйшов до Навратiла:
- Я радий, що помилявся... - сказав вiн тихо. - Якщо ракета досягне запланованих вами ста п'ятдесяти тисяч, я охоче вiзьму участь в експедицiї на Проксиму.
Навратiл глянув на нього здивовано:
- Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!
- Так. Ось вам моя рука! Я б хотiв на власнi очi побачити, як виглядають отi вашi квакаючi люди.
- О, перший доброволець! - iронiчно посмiхнувся академiк Хотенков. Чи усвiдомлюєте ви, яким рискованим буде цей полiт?
- Можливо, я усвiдомлюю це краще, нiж академiк Навратiл. Саме тому й хочу взяти участь в польотi.
Хотенков повiльно похитав головою й подумав: "Вiн ще вiдмовиться вiд своїх слiв або ж сподiвається, що ракета отих ста п'ятдесяти тисяч кiлометрiв не досягне".
Коли iндикатори показали швидкiсть сто сорок дев'ять тисяч кiлометрiв на секунду, Ватсон ледь помiтно зблiд. Вiн напружено стежив за екранами апарата i мовчав.
Збiгала хвилина по хвилинi, минула година, а швидкiсть не пiдвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгi промiжки часу, але iнтервали вже не збiльшувались.
- Мабуть, ракета вичерпала все пальне... - з досадою сказав Навратiл.
- В такому разi можна вважати, що спробу закiнчено... - академiк Хотенков пiдвiвся i потиснув руку Навратiлу. - Закiнчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте менi ознайомити президiю Академiї з експериментальними даними i запропонувати, щоб було дано наказ розпочинати побудову мiжзоряного корабля.
- Одночасно повiдомте, що я добровiльно зголошуюсь бути членом екiпажу цього корабля! - попросив академiк Шайнер i глянув скоса на Ватсона. - Отi тисяча кiлометрiв, яких не вистачає до ста п'ятдесяти, мене не зможуть зупинити.
Ватсон здригнувся:
- Зачекайте! Я ще не сказав, що вони зупинять мене. Я наполягаю на своїй заявi: я теж хочу взяти участь у польотi!
Сидячи в куточку, Северсон мовчки спостерiгав за вченими. Йому було сумно й тоскно; його також вабила мандрiвка в далекi зорянi свiти, але можливiсть такої подорожi виключалась. На Проксиму Центавра його нiхто не вiзьме.
Роздiл XXI
Праплемiнник
(З щоденника Северсона)
15 листопада. Скiльки несподiваних змiн за один-единий мiсяць! За весь цей час я не брав пера в руки, хоч i обiцяв собi, що всi подiї буду записувати щодня. Мене не виправдовує навала роботи; просто я все ще непослiдовний,- нема чого дурити самого себе.
Хоч кожну вiльну хвилину я вiддаю навчанню, в моїх знаннях ще й досi зустрiчаються величезнi прогалини. Мене тiшить тiльки те, що я вже позбувся страху перед завтрашнiм днем i, лягаючи спати, не боюсь прокинутись вранцi серед крижаної пустелi Арктики.
Погода стоїть чудова, здається, що осiнь триватиме тут до весни. Прага подобається менi дедалi бiльше.
Деталi мiжзоряного корабля вже виготовляються на багатьох заводах свiту. Протягом минулого тижня зголосилися взяти участь в експедицiї на Проксиму вiсiм учених: керiвник астронавтичного вiддiлу Всесвiтньої Академiї Хотенков, академiки Цаген i Чан-су, Надiя Молодiнова, диспетчер атомної електростанцiї, де працює Зайцев; Мак-Гардi з американської академiї, Мадараш - з угорської; Вроцлавський з Варшавського унiверситету та Грубер з астронавтичного iнституту в Берлiнi.
Останнiм часом Алена поводиться дуже дивно. Побоююсь, що вона приховує щось вiд мене. Чи не хоче вона записатись також?
28 листопада. Моє передчуття, на жаль, справдилось. Навратiл прохопився пiд час нашої останньої бесiди, що з ним полетить i Алена. Отже, днi нашої дружби вже злiчено. Старт "Променя" розлучить нас. На сiмнадцять рокiв? Назавжди?.. Я був би радий вiдговорити її вiд цiєї подорожi, але не наважуюсь. Боюсь за неї, а при цьому знаю, яке значення матиме для неї ця подорож. Вона зi мною розлучиться, як з добрим приятелем. А я?
3 грудня. Пiд час вечiрньої прогулянки Алена призналася, що хоче летiти з Навратiлом. Не говорила, мовляв, менi досi лише тому, що ще не мала твердого рiшення. Я намагався прикидатися веселим, але жарти мої звучали якось вимушено. Сподiваюсь, що вона цього не помiтила. Вчора вона полетiла на Мiсяць.
31 грудня. Зараз повернувся з новорiчної вечiрки. Не дочекався й пiвночi. Менi було сумно. Алена все ще на Мiсяцi. Обiцяла, що повернеться до кiнця року - i не додержала слова. Звичайно, це не її провина, а все ж менi неприємно. Чи, можливо, її затримав Краус з Тiхського металургiйного?.. Вiн далеко привабливiший, нiж я...
2 сiчня. Алена повернулась. Монтаж головної стартової конструкцiї просувається швидше, анiж передбачали. I радий з цього, i не радий.
5 сiчня. Фiзичний, iнститут, на пропозицiю Навратiла, подарував менi чудовий вертолiт. Менi сказали, що це нагорода за зразкову й самовiддану працю. Однак я добре знаю, що Навратiл просто хотiв мене потiшити. Тепер бачу, яка це чудесна людина. Ранiше я вважав його трохи суворим; iнодi менi навiть здавалось, що вiн трохи ревнує Алену, але цiкавиться тiльки наукою. Коли б так...
6 сiчня. Вчора у мене промайнула думка, яку я навiть не наважився записати. Я сподiвався, що викину її з голови, але вона вперто поверталась знову, в'язла до мене. Навiть не дала менi спати сьогоднi. Яке глупство: пробратись як-небудь на "Промiнь" i летiти разом з Аленою!
Коли б я одверто попросив зарахувати мене до екiпажу, мене б взяли на глум: Навратiл вже багато разiв говорив, що кожен член екiпажу повинен бути здатний першої-лiпшої хвилини взяти на себе керування кораблем. Якщо ж я пролiзу на "Промiнь" потай, то обкраду iнших членiв екiпажу на частку продуктiв, кисню, води та частину жилої площi.
Шалена думка, але я все ж, мабуть, спробую, бо знаю, що iнакше Алену вже нiколи бiльш не побачу.
10 лютого. Завтра закiнчую курс керування вертольотом. Алена обiцяла Навратiлу, що спочатку лiтатиме зi мною, щоб я став бiльш впевненим. Нинi ситуацiя змiнилась. Алена помiчає, що я щось приховую. Повсякчас мене запитує, що зi мною, чи не гнiваюсь я на неї. Шкода, що не можу звiритись їй; то, мабуть, був би кiнець нашої дружби.
15 лютого. Сьогоднi я такий вражений i збентежений, що в мене й досi аж тремтять руки.
Учора ми з Аленою домовились про невелику прогулянку вертольотом в околицi Праги. Вранцi, коли ми зустрiлись бiля ангара, я побачив по обличчю Алени, що не все гаразд. У неї були червонi заплаканi очi. На моє запитання вона вiдповiла, що мало спала,- мовляв, було багато роботи. Завжди така весела й балакуча, вона сьогоднi мовчала. Не вдавалося почати розмову й менi. Ми пiднiмались над заснiженою Прагою, як двоє нiмих.
Погода випала чудова. Небо було безхмарне. Сонце викликало в заснiженому краю розкiшну гру теплих i холодних тонiв. Ми летiли над влтавською долиною до Дечина. I все мовчали.
- Приземлiться, прошу, на отiй гiрськiй рiвнинцi... - показала нарештi Алена вниз. - Невелика прогулянка нам не завадить, а снiданок у тихому ресторанi буде навiть корисний... - посмiхнулась вона майже болiсно.
Вертолiт я посадив м'яко, немов на перину (повинен тут похвалитись; це було, мабуть, єдине, з чого я радiв).
Ми опинились на маленькiй просiцi над скелястим берегом Лабе. Проти нас простяглось мiсто Устi (я визначив це за картою), а недалеко пiд нами середньовiчний замок Стржекув.
Зробивши кiлька крокiв, Алена побiгла i вигукнула:
- Доганяйте!
Я навмисне бiг за нею не на повну силу, щоб дати їй задоволення. Коли вона це помiтила, то зупинилась i схопила в руки снiжку:
- На неозброєного не нападаю! Захищайтесь!
Тiльки тепер я зрозумiв, що вона хоче розважитись, забути про щось неприємне. Це їй справдi вдалось. Ми билися снiжками i смiялись, як дiти.
- Тепер будемо снiдати з бiльшим апетитом. Ресторан у Стржекувi чудесний! - показала Алена на старий замок.
Змiїста дорога, вiкна з шибками, оправленими свинцем старовиннi стiни, припорошенi iскристим снiгом,- все це справило на мене сильне враження. Менi справдi здалось, нiби ми з Аленою опинились у казковому свiтi, свiтi королiв i принцес та жорстоких боїв на бастiонах. Кращого мiсця для своєї сповiдi Алена вибрати не могла.
В ресторанi вона знову замовкла. Пiд час снiданку в неї з очей викотились двi сльозинки. Я вдав, що не бачу цього.
- Що вас мучить? - запитав я трохи згодом.
- Нiчого мене не мучить... - сказала вона тихо i спробувала посмiхнутись. - Я знову посварилась з Навратiлом.
Я намагався її втiшити, але вона похитала головою:
- Цього разу справа стоїть серйознiше. Боюсь, що Навратiл розгнiвався на мене назавжди. Учора ввечерi я йому сказала, що в польотi на Проксиму брати участi не буду.
Я був такий приголомшений, що не мiг сказати й слова. Вона запитала мене, чи радий я з цього, а я хоч i несмiливо, але все одно радiсно ствердив. Це її трохи заспокоїло.
Тiльки тепер, коли я все як слiд обмiркував, я усвiдомив, що вчинив егоїстично. Тiльки тепер я зрозумiв, що Аленка зреклась польоту заради мене. Чи можу я допустити, щоб я став причиною її вiдмови вiд мети всього життя?.. Чи можу вимагати вiд неї такої великої жертви?.. Боюсь, однак, що я надто егоїстичний i надто боягузливий, щоб вчинити по-iншому.
6 березня. Алена тримається свого рiшення, а я все ще не знайшов у собi сили, аби її розраяти. Працюємо разом по пiдготовцi польоту ще з бiльшим запалом, анiж ранiше, щоб хоч чимось вiддячити Навратiлу, але, незважаючи на це, менi здається, що мiж нами лежить якась тiнь. Навратiл до мене весь час уважний i лагiдний,- ба навiть ще бiльше, анiж ранiше,- але я добре почуваю, що вiн бачить у менi причину вiдступу Алени. Бачу й по Аленi, що вона вже не така весела, як колись.
Побудова корабля просунулась так далеко, що в травнi можна буде починати монтування. З заводiв усього свiту щодня надходять складовi частини та пристрої для внутрiшнього обладнання, а академiк Шайнер повiдомив, що за мiсяць буде закiнчена робота на головнiй стартовiй конструкцiї. Боюсь, що не зможу взяти участi у завершальному монтажi в майстернях на Мiсяцi, бо Навратiл мене туди, мабуть, не запросить.
21 березня. Доля мстить менi за мою боягузливу поведiнку. Я потрапив, у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.
Алена вчора вилетiла до Москви в Ядерний iнститут, де для "Променя" конструюють атомнi реактори. Я гуляв один увечерi по Празi. Попрямував до Петржина; хотiв оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я пiднiмався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловiк iде весь час назирцем за мною. В першу мить я запiдозрив, що це - шпигун. Щоб дiзнатись, чи справдi вiн iде назирцем, я несподiвано повернувся i пiшов сходами униз. Чоловiк на мить зупинився, потiм знову попрямував слiдом за мною.
Пiд Петржином я звернув лiворуч, в напрямку середньовiчної частини Праги.
Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звiсно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки вiн мене наздожене, i вже вiдкрив був рота, щоб вилаяти його, але вiн мене випередив:
- Ви - пан Северсон, правда ж?
- Навiщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? - сказав я сухо. - Хто вам наказав шпигувати за мною?
Чоловiк похитав головою:
- Я б хотiв з вами познайомитись, бо ми не тiльки земляки, але навiть родичi. Я - Олаф Дiтрiхсон... - несподiвано заговорив вiн норвезькою мовою. - Його вимова, вузьке обличчя й свiтле волосся - все нiби свiдчило, що вiн каже правду.
Вiн заявив, що доводиться менi двоюрiдним онуком (як кумедно: вiн старший за мене!) i хотiв би поговорити зi мною, але, звичайно, не на вулицi, а хоча б за склянкою кави в якiй-небудь тихiй кав'ярнi. Я охоче погодився: повинен признатися, що не несподiване знайомство мене дуже потiшило: пiсля довгої перерви приємно поговорити рiдною мовою. До того ж я ще зустрiв i родича!
Дорогою Олаф перерахував менi всiх наших предкiв. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.
Ми поминули кiлька покручених вуличок, поки нарештi знайшли на Малiй-Странi пiд Градом у середньовiчному будинку з арками кав'ярню, яка сподобалась моєму праплемiннику: склеписта стеля, пiдтримувана круглими стовпами; стiни, покритi на висоту людського зросту дерев'яною обшивкою; дерев'янi лави. В кав'ярнi було безлюдно й тихо.
Коли праплемiнник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумiю, що вiн завiв мене до тiєї кав'ярнi навмисне.
- Ви задоволенi, дядю? - запитав мене Олаф i, не чекаючи на вiдповiдь, продовжував: - Побоююсь, що цей свiт - не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим...
Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто, але зразу ж почав виправдуватись:
- Все ж я вже починаю розумiти вашу епоху... Я побачив, що люди тепер живуть щасливiше, нiж за моєї молодостi...
На мiй превеликий подив, праплемiнник покрутив головою:
- Не вiрте цьому. Нинiшня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливiсть розвитку.
- Не може бути! - заперечив я рiшуче.- Погляньте хоча б на академiка Навратiла: щоб вiн мiг здiйснити свiй блискучий план завоювання сусiдньої сонячної системи, йому допомагає Всесвiтня Академiя наук, а це значить все людство.
- Це правда, дядечку. В науцi вiн може висунутись, але тiльки в науцi... Але якщо й так: що вiн з усього того матиме?.. Його думка незабаром стане загальною власнiстю, i сусiдньою сонячною системою оволодiє не вiн, а все людство, якщо вжити ваш вираз.
Цi слова мене безмежно здивували:
- Я вас не розумiю, Олафе! Адже й Амундсен не хотiв заволодiти Пiвнiчним полюсом!
- А пригадайте-но старих англiйських мандрiвникiв, що першими з бiлих проникли в чорну Африку, або тих, що вiдкрили Австралiю i незнанi острови. Чи не були вони розвiдниками англiйської армiї, яка скоро по тому заволодiла всiма цими вiдкритими землями?.. Всяке нове вiдкриття збiльшувало могутнiсть Англiї, а разом з тим i могутнiсть того, хто вiдкривав новi землi. I це було справедливо. Людина має не тiльки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тiльки жити, але й володiти iншими. I тепер народжуються сильнi обранцi, яким судилося б володiти людством. Але вони не мають умов для розвитку. їхнi благороднi поривання придушуються ще в зародку.
Праплемiнник замовк, щоб дати менi можливiсть осмислити його фiлософiю. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумiв: адже я нiколи не прагнув панувати над iншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:
- I ви, дядю, людина шляхетного духу. I вам, членовi нашої славетної родини, наперед визначено володарювати...
- Ким i чому? - затинаючись, запитав я, побоюючись, що мiй родич збожеволiв.
Олаф посмiхнувся:
- Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумiєте, що я говорю цiлком розсудливо... - вiн притишив голос. - Я твердо вiрю, що ви, людина нашої кровi, не станете пiдлим донощиком, i те, що вам тепер скажу, не викажете нiкому - нi Навратiлу, нi панночцi Свозиловiй, з якою, як я помiчаю, у вас досить близькi стосунки...
- Ми тiльки друзi! - запротестував я. - Можете спокiйно говорити... З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.
- Так, це правильно, - сказав вiн. - Видно, що я не помилився в вас... - I продовжував: - Отже, нiхто навiть не уявляє, що iснує таємне товариство, до якого входять всi шляхетнi духом, люди колишнього вищого свiту. Я також член товариства. Ми називаємось "Братством сильної руки". Нас небагато, i однак мiж нами є обранцi майже з усiх бiлих нацiй. Кольорових нижчої раси до "Братства" не приймаємо. Кiлька наших "братiв" виконують нинi важливi функцiї в людському суспiльствi...
- А чому ваше товариство таємне? - здивувався я. - Всi народи живуть тепер вiльно i одинаки, як я помiтив, нiчим не обмежуються у своїх дiях...
- I все ж ми мусимо ховатись. Коли б ми поткнулись з своєю програмою на люди, всiх нас заарештували б, такий тепер час. Ранiше нашi могли вiльно робити що завгодно, - навiть публiчно висунути програму завоювання свiту,i нiхто б нiчого не вдiяв. Та й не мiг би, бо ми мали владу. А тепер ми таємно боремося за повернення тiєї влади...
Я не переставав дивуватись:
- А навiщо вам ця могутнiсть? Кожен сьогоднi одержує те, чого потребує, нiхто не боїться стати безробiтним i загинути з голоду...
- Однак нiхто не смiє також сказати: "Я вам наказую, а ви повиннi коритись!".
- Чого ж тодi прагне це ваше "Братство"?
- Я вже вам говорив: знову завоювати владу.
- Як? Зi зброєю в руках? - затремтiв я.
- Так, i зi зброєю. В момент, коли свiт чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах i мат. Серед нас є багато фахiвцiв-енергетикiв, якi зумiють вiдновити славу атомної зброї.
В унiверситетськiй бiблiотецi я бачив знiмки двох страшних вибухiв атомних бомб у Хiросiмi та Нагасакi - в Японiї. Пригадав я про них, i мене охопив жах.
- Невже ви хочете знову вбивати матерiв i дiтей?!
Олаф схопив мене за руку i боляче стиснув:
- Ради бога, тихше, щоб нiхто не почув! - засичав вiн менi на вухо. Можливо, в цьому й не буде потреби, а з вами так чи iнакше нiчого не трапиться... - намагався вiн мене заспокоїти. - А втiм, у вас зараз ще слабенькi нерви, i ви надто сентиментальний. Чи вас обходять кiлька мiльйонiв незнайомих людей?.. На свiтi людей досить... Хiба плачете ви над худобою, яку забивають в рiзницi?
Менi зробилось погано, i, признаюсь, я почав боятись свого праплемiнника.
- Ви мене розшукали, щоб розповiсти тiльки це? - промимрив я несмiливо.
Про себе я вже вимiряв вiдстань вiд столу до дверей, щоб утекти при нагодi. Але Олаф мене увесь час тримав за зап'ястя.
- Я потребую вашої невеликої допомоги, - сказав вiн з крижаним спокоєм.
Я вперто не вiдповiдав, вирiшивши мовчати до кiнця цiєї чудної бесiди.
- Я - видатний працiвник дослiдницького ядерного iнституту в Пiттсбурзi, - продовжував вiн невблаганно. - Завтра чи позавтра попрошу прийняти мене до Навратiлової експедицiї. Я не лiз би туди, - для нашого брата це надто рискована справа, - але менi доручено дуже важливе завдання. Я був би радий, любий дядечку, коли б ви допомогли менi при виконаннi цього завдання. Удвох тягти краще...
Я бiльше не мiг мовчати.
- Я... я вам... - Я хотiв, власне, сказати, що нiколи, нiзащо допомагати йому не буду, але вчасно усвiдомив, що це - небезпечний злочинець, який не посоромиться пiдняти руку й на власного дядька.
- Радий би вам допомогти, - сказав я обережно, - але не можу. Я, правда, допомагаю монтувати мiжзоряний корабель, але в польотi участi не братиму...
Олаф махнув рукою:
- Коли захочете, Навратiл вас, безперечно, вiзьме з собою, особливо якщо за вас поклопоче ваша наречена...
Я почував себе так, нiби хтось всадив менi нiж у груди.
- Алена теж не полетить... Вона вiдмовилась через мене.
Олаф, певно, чекав на таку вiдповiдь, бо спокiйно запропонував:
- Тодi, значить, допоможе ваше слово. Вам, мабуть, не вiдмовлять.
Спогад про Алену мене знову трохи пiдбадьорив:
- Не гнiвайтесь, Олафе, але те, чого ви вiд мене хочете, просто неможливе...
Праплемiнник примружив очi i пильно подивився в моє обличчя:
- Даю вам двадцять чотири години на роздум. Завтра в цей же час чекаю на вас отут. Моє прохання просте, не забудьте: по-перше, я хочу, щоб ви з допомогою своєї нареченої рекомендували мене для участi в експедицiї. Це буде неважко зробити, адже ми земляки, а я до того ж фахiвець-астронавт. А по-друге, щоб ви були моїм супутником у подорожi до Проксими. Це теж не буде для вас надто твердим горiшком. Наскiльки я поiнформований, дядечку, ви - здiбний працiвник колективу Навратiла, i академiк вас дуже поважає. Безперечно, вiн знайде для вас яку-небудь роботу в мiжзоряному кораблi... Застерiгаю вас вiд базiкання, бо тодi я мусив би забути про те, що ми близькi родичi. Наша могутнiсть сягає далеко... I ще дрiбничка: в разi вашої вiдмови спiвробiтничати з нами - не можу поручитись за безпеку панночки Свозилової. Випадкове нещастя ви не попередите навiть тим, що мене заарештують при посадцi у корабель. Не забувайте, що я - не один у "Братствi"!
Я пiдвiвся i попрямував до виходу. Праплемiнник затримав мене:
- Хай вам не спаде на думку нацькувати на мене людей на вулицi. Якщо я не повернусь до пiвночi на умовлене мiсце, не ручаюсь за Свозилову та й за вас, дядечку... - Вiн раптом спробував пом'якшити голос. - Не гнiвайтесь, що я вам погрожую, але, знаєте, - боротьба є боротьба. Будьте, ради бога, певнi, що я вам же зичу добра. Ви вiдчуєте це самi, коли нашi плани здiйсняться...
Незважаючи на те, що я був приголомшений i пригнiчений, я ще тримав себе в руках.
- Навiщо, власне, ви плекаєте такi, скажiмо, нерозумнi плани? запитав я. - Навiщо хочете летiти до iншої сонячної системи?
- Я зробив помилку, що не сказав вам цього зразу, - спокiйно посмiхнувся Олаф. - Отже, спочатку кiлька запитань: чому туди летить Навратiл?
Я вiдповiв, що Навратiл хоче дослiдити незнайомi планети та життя на них, розкрити новi закони природи, яким скоряється наша Галактика, i взагалi прагне поширити обрiї науки.
- Таємнича планета Iкс надсилає до нас сигнали, якi свiдчать про iснування невiдомих людей, - продовжував мiй праплемiнник. - Саме туди Навратiл попрямує насамперед. Що вiн хоче робити на тiй населенiй планетi?
I це запитання не спантеличило мене:
- А хто б не хотiв зустрiтися з своїм сусiдою, хоча б вiн i жив самотньо, за багато кiлометрiв?.. Наукова експедицiя хоче познайомитись з життям та культурою невiдомих людей i зав'язати з ними дружбу.
Я досi не уявляв, що замислив мiй праплемiнник. Але чекати на розгадку довго не довелось.
- А ви не догадуєтесь, чого могли б бажати на планетi Iкс ми? Це так просто, я трохи вам допоможу... Чи вже вiдвiдали нас отi незнанi люди? Чи добрались вони уже до нас, на Землю?.. Не добрались. Це свiдчить про те, що вони не мають такої досконалої технiки, як ми; що вони ще позаду нас. Неосвiченими вони не можуть бути, бо iнакше не знали б радiо. А це добре, ба навiть чудово! Це будуть гарнi працiвники, i, головне, буде не так важко розподiлити їх на кiлька таборiв та оволодiти ними.
Аж тепер у мене прояснилось у головi. Так ось чому член "Братства сильної руки" прагне вiдвiдати сусiдню сонячну систему! Вiн хоче там забезпечити своїм "братам" владу над невiдомими людьми!.. На Землi це зробити не так-то легко.
- Любий праплемiннику! - сказав я веселiше. - Гадаю, що ви дiстали надлюдське завдання! Хiба можете ви сам-один оволодiти незнайомим свiтом?.. Не забувайте, що ви будете членом численного екiпажу, який поламає ваш план.
Олаф загадково посмiхнувся:
- Помиляєтесь. Навпаки, екiпаж менi допоможе при виконаннi завдання!
- В це я не вiрю! - вигукнув я.
- Побачите! - сказав праплемiнник, i на цьому, власне, наша розмова скiнчилась. Прощаючись, вiн менi ще нагадав про наступне побачення, i ми розiйшлись.
Я й досi не опам'ятався пiсля першої зустрiчi, а за годину мушу зустрiтись з своїм жахливим родичем знову. Я Ще не вирiшив, як повестись. На жаль, Алена у Москвi. Можливо, що це на щастя - хто знає?..
Що робити?.. Попередити Алену та Навратiла?.. Нi, донощиком не буду. Я це кажу не з страху. Як можу я донести на власного праплемiнника?! Отже, я мушу зрадити, зрадити своїх найкращих друзiв, якi повернули менi життя i оточили мене любов'ю та увагою?.. Мовчати, коли бачу, як холоднокровно готується злочин?.. А з iншого боку, що допоможе, коли я донесу на свого праплемiнника? Вiн сам сказав, що таких, як вiн, багато. Якщо не вдасться йому, здiйснити злочин спробує хтось iнший.