Живу з велетнем, який не знає перепон, не вiдчуває запаморочення голови нi од висоти, нi од швидкостi. З його ласки живу в казковому мiстi, яке можна смiливо порiвняти з раєм... I все-таки я його боюсь.
Легко звикаєш до хорошого, i важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пiзнiше досить сил, щоб воювати з долею?
Колись я мiг би смiливо стати до перших лав, а тепер я - останнiй з останнiх, найжалюгiднiший, дурнiший за десятирiчного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому i почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або..."
Останнє слово перетворилось на рiзку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постiль i занурився головою в подушку. Раптом вiн здригнувся: пальцi вiдчули холодний аркуш паперу.
Пiднiс його до очей. Лист...
Швидко перечитав написанi красивим почерком рядки.
"Не гнiвайтесь на мене, друже, що я не дочекалась Вашого повернення. Ми з Тарабкiним сьогоднi проводимо важку й вiдповiдальну операцiю. Зате завтра я з Вами буду цiлий день. Сподiваюсь, що у Зайцевих Вам сподобалось. Якщо буде щось потрiбно,- дзвонiть. Бажаю Вам приємних снiв! На добранiч!
Наташа"
Северсон сiв на край лiжка, замислився. Отже, Наташа не спить. Тарабкiн також.
"Нi, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!" - вирiшив вiн раптом i вибiг з кiмнати до напiвосвiтленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бiк iти.
"Звiсно, кабiнет Тарабкiна десь далi, бо iнакше я б зустрiчав його тут частiше..." - подумав Северсон i попрямував на нижчий поверх. Але цим вiн досягнув небагато. Нiде анi найменшої ознаки життя. Металевi цифри на дверях мовчали, оберiгаючи схованi за ними таємницi.
"А навiщо ота розмова? - спало на думку Северсону.- Просто треба тiкати геть!"
Вiн почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадцi.
Куди втечеш без грошей?.. Як прослизнути мiстом, якщо майже кожен знає його з виду i одразу зрозумiє, що бачить перед собою втiкача?.. I що сказати, коли випадково зустрiнешся з ким-небудь у вестибюлi?
Гарячковий погляд Северсона впав на ряд мармурових табличок з золотими написами:
Лабораторiї - 1548-56
Академiк Тарабкiн - 1547
Операцiйнi зали - 1557-60
"Який я дурень!" - посмiхнувся вiн мимохiть i ступив до довгого коридор.
Ось на дверях блиснула табличка з цифрою 1547. Северсон легенько постукав, а коли нiхто не вiдгукнувся, потягнув за ручку. Не замкнено.
У великому напiвосвiтленому кабiнетi немає нiкого. Лише розгорнута книга на робочому столi та наполовину списаний аркуш паперу поруч неї свiдчать, що недавно тут хтось сидiв.
Северсон хотiв швидко повернутись назад, щоб йому не закинули часом лихих намiрiв, але переплутав дверi i потрапив не в коридор, а до лабораторiї.
Тут, залитi блакитним свiтлом, виблискували розташованi двома довгими рядами склянi резервуари. На кожному з них було прикрiплено по кiлька апаратiв, що скидались на мiкроскопи.
Непроханий гiсть якийсь час вагався, але потiм цiкавiсть перемогла. Вiн пiдiйшов до одного з апаратiв, припав до м'якого пружка бiнокулярних окулярiв. Затамувавши подих, задивився на незвичайний рух у полi зору приладу.
В мутнуватому розчинi проповзала розпливчастими хмаринками якась неоднорiдна речовина. Раптом вона почала збиратись у прозорi кульки.
Северсон звернув увагу на одну з новоутворених кульок. Здавалось, вона зависла посеред розчину, але її нутрощi швидко змiнювались. В загадковому тiльцi почали з'являтись маленькi зернятка; зовнiшня оболонка розтягувалась i наморщувалась; кулька виростала, збiльшувалась, розтягнулась у вiсiмку i подiлилась навпiл.
Тiльки тепер Северсон збагнув, що вiдбувалось у нього перед очима: з неоднорiдної драглистої речовини в розчинi утворювались живi клiтини, якi потiм починали дiлитись.
Вiн замислився.
"Omnis cellula a cellula!" - "Кожна клiтина з клiтини!" - згадав вiн улюблений вираз старого викладача бiологiї.
Нi, вчитель був явно неправий: у резервуарi клiтини виникають зовсiм не з клiтин. То невже ж люди навчились створювати життя з мертвої матерiї?! А може, в апаратi вiдбувається щось зовсiм iнше?..
Северсон вiдiрвав очi вiд окулярiв i злякано озирнувся. Вiн так поринув у спостереження, що навiть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кiмнати й дивиться на нього.
Але в примiщеннi не було нiкого. Безлюдним був i сусiднiй зал.
Северсон затримався на хвилинку бiля великої скляної призми, зацiкавившись її складною будовою, йому навiть i на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серцевi що в такому ж термостатi недалеко звiдси маленька бульбашка повiтря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.
Незвичайнiсть цього оточення не збуджувала, а пригнiчувала Северсона, нагадувала йому про непевнiсть його власного становища в незнайомому свiтi. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серцi болiсну тугу.
Гнаний бажанням зустрiтись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфiладою лабораторних примiщень i зупинився аж тодi, коли зачув голоси.
Вiн зазирнув у щiлину напiввiдчинених дверей.
Перед ним був великий, яскраво освiтлений, майже порожнiй зал. Понад його стiнами стояло кiлька скляних шаф з апаратами, а посерединi операцiйний стiл, оточений групою лiкарiв з масками на обличчях. Двоє з них сидiли бiля приладiв i уважно стежили за екранами, на яких через однаковi промiжки часу перебiгали яскраво-зеленi химернi лiнiї.
- Серце працює нормально... - пролунав голос Наташi Орлової.
- Температура?.. - запитав академiк Тарабкiн.
- Тридцять вiсiм i три...
- Ну и завдав нам клопоту цей хлопчина! - зiтхнув хтось з полегкiстю. - Теж менi винахiдник: братися до отакого дослiду!
- А хiба ми з вами були не такi? - засмiявся Тарабкiн. - Ну, нiчого: все гаразд. Серце витримало, опiки загояться... Ось що, друзi: йдiть-но вiдпочивати. Зi мною бiля пацiєнта лишиться тiльки Наташа. О четвертiй ранку нас змiнять Роберт та Андрiй.
- Замiсть вас лишусь я, товаришу академiк. Ви не спали минулої ночi! промовив один з лiкарiв.
- Я вже звик, та й спати менi треба менше, анiж вам, молодим, заперечив Тарабкiн. - Iдiть вiдпочивайте спокiйно!
Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помiтив. Але його побоювання були марними: лiкарi, мабуть, вийшли iншими дверима. Довгий час тривала пауза, а потiм Тарабкiн запитав: - Чому ви сьогоднi така мовчазна, Наташо?
- Мовчазна?.. Та нi, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Вiн, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно вiн знайомився з новим життям тiльки з допомогою телевiзора, а тепер вступив у нього самостiйно. Хотiла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але вiн такий небалакучий.
- Як i кожен мешканець Пiвночi... - сказав Тарабкiн. - Не сподiвайтесь, що вiн одразу ж буде торжествувати. Поки що вiн тiльки глядач, навiть коли обмацує все власними руками. I я побоююсь, що у нове життя вiн вступив надто рiшуче.
- Чому ви так гадаєте?
- Свiт за цi роки дуже змiнився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а вiн потрапив у майбутнє несподiвано, бачить тiльки зовнiшнiй бiк речей, а вглиб - не зазирнув. Вiн не знає смислу того, що дiється навколо; ще не розумiє, що технiка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що вiн говорив вам на електростанцiї. Боявся, що не зумiє проiснувати; що його нiхто не вiзьме на роботу, бо вiн не знає нових машин... Ми повиннi розвiяти оцей його страх, допомогти людинi вiдчути впевненiсть у власних силах... Як це зробити - не знаю...
Ще помовчали. Потiм Наташа запитала нерiшуче:
- А може, слiд подивитись, як вiн там?
- Так, так, Наташо, бiжiть... - погодився Тарабкiн.
Для Северсона настала мить, коли далi зволiкати вже не можна було. Вiн пiдiйшов до дверей, постукав.
- Зайдiть! - сказав Тарабкiн. - О, це ви?.. Яким вiтром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, i Наташа пiшла поглянути, як вам спиться...
- А її не можна повернути? - стурбувався Северсон. - Вона злякається, якщо не знайде мене в кiмнатi.
- Нi, нi. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих... Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд...
- Я прийшов попросити... хотiв вас попросити... - збентежений Северсон не мiг пiдшукати потрiбних слiв.- Не гнiвайтесь, що я турбую вас вночi... Не вважайте це за невдячнiсть: менi подобається у вас, але...
- ...Але вiтчизна лишається вiтчизною, чи не так? - посмiхнувся Тарабкiн. - Догадуюсь, що ви хотiли сказати менi саме це. Ну, що ж - я збирався вiдвiдати вас завтра вранцi i повiдомити, що лiкування закiнчилось ранiше, анiж ми гадали. I в цьому нам дуже допомогли ви самi. Ви - стiйкий хлопчина... Розлучаюсь з вами неохоче - адже ви таки трошки мiй син. Але що ж вдiєш: "Додому, додому кличе дорога!" - як сказав колись старий китайський поет.
На вiдеофонi поблизу операцiйного стола блимнуло червоне свiтло, i на екранi з'явилось стурбоване обличчя Наташi Орлової:
- Що робити?.. Северсон знову зник...
- ...I чекає вас тут. Вiн хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранцi ви вдвох вилiтаєте до Норвегiї...
***
Северсон уже давно спав спокiйним сном, коли Наташа подала Тарабкiну копiю одчайдушного "листа в минуле". Академiк похитав головою:
- Я зрозумiв його стан одразу ж, як тiльки вiн поткнувся в дверi. Гадаю, що подорож на батькiвщину буде для нього найкращими лiками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тiльки там вiн зможе вiднайти самого себе... Нам треба виправити свою помилку хоч зараз...
- Помилку? - знизала плечима Наташа.
- Так. Не можна було лишати пацiєнта самотнiм. Ми мусили дати йому компаньйона з тiєї ж хвилини, коли вiн прийшов до пам'ятi. А можливо, йому ще краще дихалося б у товариствi багатьох людей. Самотнiсть - поганий друг, а ще гiрший порадник. Слiдом за нею ходять похмурi думки, а iнодi й розпач. Особливо у людей, якi не бачать перед собою ясної мети.
Роздiл XII
Повернення
Красивий срiблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою дорiжкою, легко зринув у повiтря i, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.
Палаци Москви зменшувались i даленiли. Мiсто застилала запона хмар. Свiтла блакить неба синiшала, перетворювалась на iндигову, поки, нарештi, зовсiм потемнiла. На небосхилi проступили зiрки. А водночас до кабiни через iлюмiнатори зазирало золоте сонечко.
- На цiй висотi небо скрiзь чорне, - вiдповiла Наташа на нiме запитання Северсона. - Тут повiтря таке розрiджене, що сонячним променям нема вiд чого вiдбиватись... А погляньте-но на обрiй! Навiть найнедовiрливiшi позбулися б тут сумнiву в тому, що наша Земля - кругла...
Деталi на поверхнi планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцiльна пелена хмар. I може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкiсть руху лiтака; здавалось, вiн просто висить серед безмежного простору i тiльки ледь-ледь здригається вiд роботи двигунiв.
Збiгло зовсiм небагато часу, i ракетоплан почав знижуватись.
- Промiжна зупинка? - запитав Северсон.
- Нi, приземляємось у Осло.
- Так швидко?.. Отже, Митько був правий... Тiльки нi, це не Осло! вигукнув вiн, коли ракетоплан прорвав запону хмар над аеродромом. - Я це мiсто знаю як свої п'ять пальцiв!
- Запевняю вас, це справдi Осло, - посмiхнулась Наташа. - Правда, трохи змiнене за роки вашої вiдсутностi.
На аеродромi мандрiвники пересiли на вертолiт i продовжували свою подорож над узбережжям, покраяним численними фiордами.
- Я оце думаю, - порушила мовчанку Наташа, - чи не краще було б попередити мешканцiв Ярлсберга, що ви прилетите? Зустрiч могла б бути радiснiшою для вас.
- Навпаки, Наташо, я радий, що прилiтаю iнкогнiто. Не люблю урочистих промов, а до того ж повертаюсь додому не як переможець, а як переможений.
В його голосi бринiв глибокий сум. Що могла сказати Наташа? Як заспокоїти людину, що повертається до рiдної країни, де вже немає нi близьких, нi друзiв? Слова тут зайвi.
Северсон переходив од вiкна до вiкна i палаючими очима стежив за рiдною землею, що пропливала глибоко пiд ним. Мiстечка й села здавались йому бiльш барвистими й веселими, пустельна тундра - зеленiшою. Хвойнi лiси на диких скелях кликали його повернутись назад, у дитинство, йому здавалось, що аж сюди, до сонцем пронизаних висот, долiтає знайомий гуркiт гiрських струмкiв.
Над голими верхiв'ями Скандинавських гiр вималювався на обрiї снiжно-бiлий шпиль Гальдгепiгену, вдалинi заблищала гладiнь моря.
- Погляньте, Наташо, лiворуч! Там - Берген! - по-хлоп'ячому радiсно вигукнув Северсон.- Я знаю тут кожну вершину, кожен острiвець. Праворуч вiд нас - Гаупне та Лейкангер. Нам треба летiти на Гулен, а потiм уздовж узбережжя до гирла Сегне-фiорду.
Незабаром вертолiт наблизився до групи невеликих острiвцiв.
- Чи не можете ви летiти трохи нижче? - попросив Северсон пiлота. Щось я не впiзнаю рiдного краю.
Острiвцi справдi дуже змiнились. Тодi, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорнiли халупи рибалок. Тепер ця мiсцевiсть нагадала Северсону московський Парк культури i вiдпочинку. Поз'єднуванi мостами острiвцi перетинали в усiх напрямках вулицi-алеї, уздовж яких серед зеленi свiтились красивi будинки.
- Куди ж подiлись рибалки? - здивувався Северсон. - I звiдси їх витiснили багатiї?
Наташа мовчки посмiхнулась, а вiн продовжував скрушно:
- Нашi рибалки були люди поряднi, чеснi... Саме на цьому островi жив старий Фрiтьйоф Ельвестад. Ми, хлоп'ята, часто його вiдвiдували. То був такий собi народний фiлософ - говорив небагато, зате мудро...
Северсон похитав головою i попросив пiлота:
- Прошу вас, приземлiться... Бачите оту долину пiд скелями?..
Вертолiт почав повiльно знижуватись, наближаючись до скелястого берега.
- Звiдси до нас година ходьби. Чи не хочете пройтись пiшки, Наташо?
- Охоче пiшла б з вами, але на мене чекає вiзит. Професор Иогансен з Фарнеса попросив допомогти йому поставити один експеримент. Ви тим часом огляньте рiдний край, а увечерi зустрiнемось у лiкаря Галльстрема. Ви його знайдете легко, тут його знають всi. Прошу, не забудьте передати йому листа вiд академiка Тарабкiна... Якщо дозволите,- я вiзьму вашi речi з собою. Вам легше буде йти.
***
Тiльки-но вертолiт зник за кам'яною стiною фiорду, як Северсон повернувся обличчям до моря й сiв на великий замшiлий камiнь. Вiн дивився на кучерявi баранцi хвиль, i його серце поступово заспокоювалось.
Вiтчизна! Рiдний край!
Все було таким, як i колись. Грiзнi вали набiгали на прибережнi скелi, з гуркотом обрушувались на них, вiдбивались i котились назад, стикаючись з наступними. Над скелями височiли покрученi сосни, зазираючи в ущелину, яка лишалась такою ж романтичною й красивою, як i тодi, коли Лайф блукав тут з хлопцями. Тiльки стежка, що вела вгору, за цей час перетворилась на хорошу дорогу. Северсон ще раз озирнувся на море i рiшуче попростував нею.
За першим поворотом з'явились "карлики". Так, вони на тому ж мiсцi, незмiннi. Химерно згрупованi скелi все ще нагадують святкову гульню гномiв. Тiльки похлянь пильнiше, одразу ж побачиш, як їхнi обличчя починають посмiхатись, ворушитись. Найменший гном з досадою дивиться на море, де, за древньою легендою, вiкiнги забрали в нього човен... Iншi скелi теж не лишаються нiмими. Гострi тiнi вiд сонця вдихнули в них життя. З гри свiтла i тiней на стрiмчастiй кам'янiй стiнi виступає посiчене крижаними вiтрами обличчя Амундсена...
Северсон здригнувся, клiпнув очима. Створена розбурханою уявою картина розпливлась, розбилась на окремi свiтлi й темнi плями.
- Рiдний край... - Северсон зiтхнув i попрямував далi.
Дорога тепер в'юнилась вузькою долиною понад шумливим гiрським струмком. Вiн дзюрчав i вирував, люто бив об гранiтнi береги, мчав через скелястi пороги до моря. Цей струмок нiс перший привiт з рiдного села.
"Ще один поворот, - думає Северсон, - i я побачу халупу маляра Абiлгаарда".
Його житло, сховане в густому чагарнику, завжди приваблювало хлопчакiв своєю таємничiстю. Похилий вiком дiдусь Абiлгаард ходив навколишнiми селами, пропонуючи свої картини. Люди нiчого не купували в нього, зате давали йому милостиню, як жебраковi. Вiн брав її з дитячою посмiшкою: "Дякую, дякую! Тепер у мене буде за що купити фарби!". Але всi знали, що вiн вже давно не малює, а на тi грошi купить хлiба та солонини, щоб не померти з голоду...
Однак у прогалинi помiж столiтнiх сосен з'явилась не халупа, а велика сучасна вiлла з скляним дахом. Северсон зупинився перед нею i довго стояв замислений. Незабаром у вiкно визирнув усмiхнений чоловiк з маленькою цапиною борiдкою i привiтно махнув рукою, нiби запрошував завiтати...
Це не був старий Абiлгаард. Це був хтось чужий. Новий мешканець вiдлюдного куточка чудової долини.
Северсон збентежено опустив очi i швидко рушив далi,
Зразу ж за наступним поворотом очам подорожнього вiдкрилась широка долина. Та тiльки все в нiй було незвичне, нове. Куди подiлись старi поважнi будови? Звiдки взялись вiлли та багатоповерховi будинки?
I все ж вiн вдома. На цьому горбi, траплялось, сидiв вiн вечорами з молоддю. А в лiсi, що над горбом, лазив по соснах, видираючи там совинi гнiзда. Ох i перепадало ж йому за це вiд матерi!
Гори й лiс не змiнились. Але на оцьому ось мiсцi стояв зовсiм iнший будинок. В обшарпанiй халупi тут доживали вiку бiдолахи, що лишались на бiлому свiтi без рiдних та майна. Деякi з них, правда, запевняли, що мають сина чи дочку в Америцi, де їм, мовляв, добре живеться. Проте поштар завжди проходив повз притулок, не звертаючи на нього уваги. I старим лишалась єдина втiха: марнi сподiвання, з якими вони i йшли в могилу...
Северсон звернув з головної дороги i попрямував стежкою помiж кущiв до невеликого гайка серед скель. Тут вiн знав кожен камiнь, адже ця стежка вела до його рiдної хати.
Коли помiж дерев з'явився старий, типово пiвнiчний будинок з високим димарем, у Северсона засяяли очi. Вiн побiг уперед, потiм зупинився.
Старий будиночок лишився таким самiсiньким, яким був тодi, в 1927 роцi, коли Северсон вiдвiдав його востаннє.
I сумно, й радiсно людинi, яка прийшла на побачення з своєю юнiстю, з минулим, що вже нiколи бiльш не повернеться.
Хто живе в тобi, старий будинок? Як i колись, старанно прибрано палiсадник, нiби й сьогоднi попрацював у ньому дбайливий батько. I в ящиках пiд вiкнами смiються квiти...
Аж зараз погляд Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбуванi на нiй золотi лiтери розповiдають, що в цьому будинку народився i прожив свою молодiсть вiрний соратник Амундсена, звитяжний борець з крижаними просторами, який вiддав своє життя служiнню людству i науцi. А внизу дошки - свiжа приписка: "...i який був наукою знову повернений життю та людству".
Знов i знов читає Северсон напис. Радiсно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повiрити, що це написано про нього; як не вiриться i в те, що вiн справдi пролежав довгi десятирiччя в кризi Арктики.
I не помiчає вiн, що на нього вже давно з порога лагiдно й зацiкавлено дивиться сивоголовий дiдусь.
- Ну, здрастуй, Лайфе!
- Здрастуйте... - Северсон здригнувся, глянув на дiдуся.
- Заходь, любий хлопчику... Я давно вже чекаю на тебе...
Старий узяв гостя за руку, повiв до будинку. Северсон iшов за ним, як у пiвснi. Та ось вiн стрепенувся:
- Скажiть, звiдки ви дiзнались, що я приїду?
- А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? - посмiхнувся дiдусь. - Вiдпочинь пiсля подорожi, а я тим часом злiтаю вниз, у мiстечко, та привезу чогось попоїсти...
- Дякую, дiдусю! - щиро сказав Северсон, зворушений не стiльки змiстом, скiльки iнтонацiєю слiв старого.- Тiльки дуже прошу: нiкому анi слова! Не розповiдайте про мiй приїзд. Все одно мене тут уже нiхто не знає...
Дiдусь пiшов. Северсон лишився один.
Старий буфет стоїть там, де й стояв, - тiльки статуетки
та посуд розставлено трохи iнакше. У простенькiй вiтальнi все дихає давнiм родинним затишком. Правда, стiна проти вiкна перетворилась на галерею родинних фотографiй. У центрi висять три великi портрети: батька, матерi та молодого Лайфа.
Северсон сiв за важкий дубовий стiл i перебiг очима по рiзьблених стiльцях. Тут вiн сидiв колись серед сiм'ї.
Спогади раптом нiби оживають. Йому здалося, що стiл знову святково сервiровано. Батько пiднiмає келих: "Отже, за подальше просування по службi, любi друзi!". Та й чому ж не випити: молодший чиновник посiв нарештi мiсце, якого так довго прагнув.
Батько не звик пити: пiсля третьої чарки в нього вже засяяли очi.
- їжте й пийте, настали кращi часи! - вигукує вiн радiсно.
Однак мати поглядає стурбовано. Нахиляється до батька i шепоче, - на жаль, надто голосно: "Сьогоднi святкуємо, а завтра, можливо, знову затягнемо паски... Адже платня збiльшилась не набагато. Лише настiльки, щоб не повсякчас брати наборг..."
Деякi з гостей почули цi слова. Посмiшка тьмянiє у них на обличчях. Якийсь час вони ще веселяться для годиться, а потiм один по одному починають прощатися: треба, мовляв, додому; на них ще чекає багато справ...
Цi спогади важкi. Северсон намагається їх прогнати. Вiн пiдводиться i йде до вiкна.
"Що ж поробляє мiй дубок? - спадає йому на думку.- Чи не загинув?"
Бiля завалу камiння високо звiв свою крону могутнiй розлогий дуб.
"Скiльки часу минуло вiдтодi, як я тебе, слабенького, дбайливо вирощував?.. Ми лишились тут удвох, навколо нас усе змiнилось..."
Крона дерева тихо шумiла, немов хотiла погомонiти iз своїм давнiм другом. Урочисту тишу дня порушувало тiльки цвiрiнькання горобцiв, що зчинили за щось сварку.
Северсон сiв у траву, спершись спиною об стовбур. Тут часто сидiли вони з батьком лiтнiми вечорами, мовчки поглядаючи на убоге село та долину пiд ними. Лайфовi вона здавалась надто тiсною; вiн прагнув залетiти у невiдомi далi, щоб боротись i перемагати. А батько мрiяв про те, як було б добре, коли б вiн та всi його сусiди розбагатiли i могли б жити хоча б так заможно, як фермер Вестерсен...
Але з чого вони могли б розбагатiти?.. Край бiдний, життя важке...
I ось тепер тут розляглось селище з розкiшними вiллами. Ярлсберг перетворився на мiсто.
На асфальтованiй дорозi, що вела з центру селища до горба, з'явилась якась дивна автомашина. Вона мала елегантнi обтiчнi форми i їхала зовсiм беззвучно. Придивившись пильнiше, Северсон помiтив у нiй свого нового знайомого.
Зупинивши машину перед будинком, дiдусь занiс у хату кiлька пакункiв i пiдiйшов до гостя.
- Ну, синку, як тобi подобається батькiвщина? Розцвiла, як дiвчина на виданнi, чи не так?
- Справдi, розцвiла, дiдусю. Насилу її впiзнав... А чий воно отой розкiшний будинок у центрi селища?
- Та чий же - звiсно, наш.
- Ваш?.. Пробачте, а як...
- Ой лишенько, - засмiявся дiдусь. - Я ж навiть не вiдрекомендувався. Я - Олафсен.
- Олафсенiв я знав добре... - пригадував Северсон. - Вони жили край села, бiля струмка. З Альбертом Олафсеном я навчався в Осло. Проте Олафсени не були заможними. У них було багато дiтей, це правда...
- Наймолодшим з тих дiтей був саме я, - посмiхнувся дiдусь. - А бачиш, я багатий, i не тiльки я, а всi в нашому мiстi. Мабуть, ми не зрозумiли один одного щодо того будинку. Вiн належить не менi чи моїй родинi, а всiм у мiстi. Це - наш Будинок культури... А ота снiжно-бiла будова з сонячними вiкнами на протилежному схилi - наш Будинок здоров'я, тобто лiкарня, як ранiше казали. А отой рожевий будинок бiля входу в Бйорнсонову улоговину пiонерський палац наших малят... А тепер поглянь на йотунський горб. Що ти там бачиш?
- Здається, там стоїть обсерваторiя...
- Так, наша народна обсерваторiя. Люди тепер просто закоханi в астрономiю. Мої онуки ходять туди щосуботи увечерi.
- А що ото за велика скляна будова?
- То наш новий, повнiстю автоматизований текстильний завод.
Северсон зiрвав стеблинку трави, надкусив її кiнчик.
- Я все-таки не розумiю, звiдки ви взяли грошi на такi дорогi будови? Позичили їх у банку чи в якогось мiльйонера з Осло?
- Що ти, синку?! Нi на банк, нi на мiльйонера не можна було б покластись. Доки були пани, сонечко нам не дуже свiтило. Вони дбали тiльки про те, щоб було добре їм... Таємниця нашого багатства криється в iншому Незабаром ти її побачиш на власнi очi... Але це - пiзнiше. А зараз ходiмо та вип'ємо по чарцi на честь твого повернення.
Северсон не примусив себе довго запрошувати.
Роздiл XIII
Бiля джерела
багатства
Зразу ж по обiдi Олафсен запропонував Северсону оглянути знайомi мiсця.
- Ця машина - ваша?.. Тобто я маю на увазi - ваше особисте майно? запитав Северсон, вмощуючись у кабiнi невеличкого красивого автомобiля.
- Так, моя! - гордо вiдповiв дiдусь Олафсен. - Я одержав її як премiю.
Старий сiв за руль, натиснув на якусь кнопку, i машина, набираючи швидкiсть, помчала вперед. Хоч як напружував слух Северсон, характерного гуркоту мотора вiн не чув.
- Скажiть, а чому двигун працює так тихо?
- Звичайна рiч, синку, - посмiхнувся дiдусь. - Це в мене електромобiль.
- Отже, вiн бере енергiю з акумуляторiв?
- Тiльки на другорядних маршрутах. А на головних - з кабеля, прокладеного пiд землею.
- Але ж автомашина не має контакту з кабелем... Хiба вже можна пересилати електрику на вiдстань без дротiв?
- Звичайно. Радiостанцiї робили це ще за часiв твоєї молодостi: випромiнювану ними енергiю перехоплювали приймальнi антени. В наших електричних дорогах просто прокладено високочастотну мережу, яка iндуктує струм у спецiальних котушках на машинi. Це - не останнє слово технiки. У Москвi, Празi та в iнших мiстах, де розвиток пiшов далi, нiж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами.
Легко звикаєш до хорошого, i важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пiзнiше досить сил, щоб воювати з долею?
Колись я мiг би смiливо стати до перших лав, а тепер я - останнiй з останнiх, найжалюгiднiший, дурнiший за десятирiчного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому i почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або..."
Останнє слово перетворилось на рiзку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постiль i занурився головою в подушку. Раптом вiн здригнувся: пальцi вiдчули холодний аркуш паперу.
Пiднiс його до очей. Лист...
Швидко перечитав написанi красивим почерком рядки.
"Не гнiвайтесь на мене, друже, що я не дочекалась Вашого повернення. Ми з Тарабкiним сьогоднi проводимо важку й вiдповiдальну операцiю. Зате завтра я з Вами буду цiлий день. Сподiваюсь, що у Зайцевих Вам сподобалось. Якщо буде щось потрiбно,- дзвонiть. Бажаю Вам приємних снiв! На добранiч!
Наташа"
Северсон сiв на край лiжка, замислився. Отже, Наташа не спить. Тарабкiн також.
"Нi, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!" - вирiшив вiн раптом i вибiг з кiмнати до напiвосвiтленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бiк iти.
"Звiсно, кабiнет Тарабкiна десь далi, бо iнакше я б зустрiчав його тут частiше..." - подумав Северсон i попрямував на нижчий поверх. Але цим вiн досягнув небагато. Нiде анi найменшої ознаки життя. Металевi цифри на дверях мовчали, оберiгаючи схованi за ними таємницi.
"А навiщо ота розмова? - спало на думку Северсону.- Просто треба тiкати геть!"
Вiн почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадцi.
Куди втечеш без грошей?.. Як прослизнути мiстом, якщо майже кожен знає його з виду i одразу зрозумiє, що бачить перед собою втiкача?.. I що сказати, коли випадково зустрiнешся з ким-небудь у вестибюлi?
Гарячковий погляд Северсона впав на ряд мармурових табличок з золотими написами:
Лабораторiї - 1548-56
Академiк Тарабкiн - 1547
Операцiйнi зали - 1557-60
"Який я дурень!" - посмiхнувся вiн мимохiть i ступив до довгого коридор.
Ось на дверях блиснула табличка з цифрою 1547. Северсон легенько постукав, а коли нiхто не вiдгукнувся, потягнув за ручку. Не замкнено.
У великому напiвосвiтленому кабiнетi немає нiкого. Лише розгорнута книга на робочому столi та наполовину списаний аркуш паперу поруч неї свiдчать, що недавно тут хтось сидiв.
Северсон хотiв швидко повернутись назад, щоб йому не закинули часом лихих намiрiв, але переплутав дверi i потрапив не в коридор, а до лабораторiї.
Тут, залитi блакитним свiтлом, виблискували розташованi двома довгими рядами склянi резервуари. На кожному з них було прикрiплено по кiлька апаратiв, що скидались на мiкроскопи.
Непроханий гiсть якийсь час вагався, але потiм цiкавiсть перемогла. Вiн пiдiйшов до одного з апаратiв, припав до м'якого пружка бiнокулярних окулярiв. Затамувавши подих, задивився на незвичайний рух у полi зору приладу.
В мутнуватому розчинi проповзала розпливчастими хмаринками якась неоднорiдна речовина. Раптом вона почала збиратись у прозорi кульки.
Северсон звернув увагу на одну з новоутворених кульок. Здавалось, вона зависла посеред розчину, але її нутрощi швидко змiнювались. В загадковому тiльцi почали з'являтись маленькi зернятка; зовнiшня оболонка розтягувалась i наморщувалась; кулька виростала, збiльшувалась, розтягнулась у вiсiмку i подiлилась навпiл.
Тiльки тепер Северсон збагнув, що вiдбувалось у нього перед очима: з неоднорiдної драглистої речовини в розчинi утворювались живi клiтини, якi потiм починали дiлитись.
Вiн замислився.
"Omnis cellula a cellula!" - "Кожна клiтина з клiтини!" - згадав вiн улюблений вираз старого викладача бiологiї.
Нi, вчитель був явно неправий: у резервуарi клiтини виникають зовсiм не з клiтин. То невже ж люди навчились створювати життя з мертвої матерiї?! А може, в апаратi вiдбувається щось зовсiм iнше?..
Северсон вiдiрвав очi вiд окулярiв i злякано озирнувся. Вiн так поринув у спостереження, що навiть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кiмнати й дивиться на нього.
Але в примiщеннi не було нiкого. Безлюдним був i сусiднiй зал.
Северсон затримався на хвилинку бiля великої скляної призми, зацiкавившись її складною будовою, йому навiть i на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серцевi що в такому ж термостатi недалеко звiдси маленька бульбашка повiтря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.
Незвичайнiсть цього оточення не збуджувала, а пригнiчувала Северсона, нагадувала йому про непевнiсть його власного становища в незнайомому свiтi. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серцi болiсну тугу.
Гнаний бажанням зустрiтись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфiладою лабораторних примiщень i зупинився аж тодi, коли зачув голоси.
Вiн зазирнув у щiлину напiввiдчинених дверей.
Перед ним був великий, яскраво освiтлений, майже порожнiй зал. Понад його стiнами стояло кiлька скляних шаф з апаратами, а посерединi операцiйний стiл, оточений групою лiкарiв з масками на обличчях. Двоє з них сидiли бiля приладiв i уважно стежили за екранами, на яких через однаковi промiжки часу перебiгали яскраво-зеленi химернi лiнiї.
- Серце працює нормально... - пролунав голос Наташi Орлової.
- Температура?.. - запитав академiк Тарабкiн.
- Тридцять вiсiм i три...
- Ну и завдав нам клопоту цей хлопчина! - зiтхнув хтось з полегкiстю. - Теж менi винахiдник: братися до отакого дослiду!
- А хiба ми з вами були не такi? - засмiявся Тарабкiн. - Ну, нiчого: все гаразд. Серце витримало, опiки загояться... Ось що, друзi: йдiть-но вiдпочивати. Зi мною бiля пацiєнта лишиться тiльки Наташа. О четвертiй ранку нас змiнять Роберт та Андрiй.
- Замiсть вас лишусь я, товаришу академiк. Ви не спали минулої ночi! промовив один з лiкарiв.
- Я вже звик, та й спати менi треба менше, анiж вам, молодим, заперечив Тарабкiн. - Iдiть вiдпочивайте спокiйно!
Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помiтив. Але його побоювання були марними: лiкарi, мабуть, вийшли iншими дверима. Довгий час тривала пауза, а потiм Тарабкiн запитав: - Чому ви сьогоднi така мовчазна, Наташо?
- Мовчазна?.. Та нi, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Вiн, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно вiн знайомився з новим життям тiльки з допомогою телевiзора, а тепер вступив у нього самостiйно. Хотiла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але вiн такий небалакучий.
- Як i кожен мешканець Пiвночi... - сказав Тарабкiн. - Не сподiвайтесь, що вiн одразу ж буде торжествувати. Поки що вiн тiльки глядач, навiть коли обмацує все власними руками. I я побоююсь, що у нове життя вiн вступив надто рiшуче.
- Чому ви так гадаєте?
- Свiт за цi роки дуже змiнився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а вiн потрапив у майбутнє несподiвано, бачить тiльки зовнiшнiй бiк речей, а вглиб - не зазирнув. Вiн не знає смислу того, що дiється навколо; ще не розумiє, що технiка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що вiн говорив вам на електростанцiї. Боявся, що не зумiє проiснувати; що його нiхто не вiзьме на роботу, бо вiн не знає нових машин... Ми повиннi розвiяти оцей його страх, допомогти людинi вiдчути впевненiсть у власних силах... Як це зробити - не знаю...
Ще помовчали. Потiм Наташа запитала нерiшуче:
- А може, слiд подивитись, як вiн там?
- Так, так, Наташо, бiжiть... - погодився Тарабкiн.
Для Северсона настала мить, коли далi зволiкати вже не можна було. Вiн пiдiйшов до дверей, постукав.
- Зайдiть! - сказав Тарабкiн. - О, це ви?.. Яким вiтром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, i Наташа пiшла поглянути, як вам спиться...
- А її не можна повернути? - стурбувався Северсон. - Вона злякається, якщо не знайде мене в кiмнатi.
- Нi, нi. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих... Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд...
- Я прийшов попросити... хотiв вас попросити... - збентежений Северсон не мiг пiдшукати потрiбних слiв.- Не гнiвайтесь, що я турбую вас вночi... Не вважайте це за невдячнiсть: менi подобається у вас, але...
- ...Але вiтчизна лишається вiтчизною, чи не так? - посмiхнувся Тарабкiн. - Догадуюсь, що ви хотiли сказати менi саме це. Ну, що ж - я збирався вiдвiдати вас завтра вранцi i повiдомити, що лiкування закiнчилось ранiше, анiж ми гадали. I в цьому нам дуже допомогли ви самi. Ви - стiйкий хлопчина... Розлучаюсь з вами неохоче - адже ви таки трошки мiй син. Але що ж вдiєш: "Додому, додому кличе дорога!" - як сказав колись старий китайський поет.
На вiдеофонi поблизу операцiйного стола блимнуло червоне свiтло, i на екранi з'явилось стурбоване обличчя Наташi Орлової:
- Що робити?.. Северсон знову зник...
- ...I чекає вас тут. Вiн хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранцi ви вдвох вилiтаєте до Норвегiї...
***
Северсон уже давно спав спокiйним сном, коли Наташа подала Тарабкiну копiю одчайдушного "листа в минуле". Академiк похитав головою:
- Я зрозумiв його стан одразу ж, як тiльки вiн поткнувся в дверi. Гадаю, що подорож на батькiвщину буде для нього найкращими лiками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тiльки там вiн зможе вiднайти самого себе... Нам треба виправити свою помилку хоч зараз...
- Помилку? - знизала плечима Наташа.
- Так. Не можна було лишати пацiєнта самотнiм. Ми мусили дати йому компаньйона з тiєї ж хвилини, коли вiн прийшов до пам'ятi. А можливо, йому ще краще дихалося б у товариствi багатьох людей. Самотнiсть - поганий друг, а ще гiрший порадник. Слiдом за нею ходять похмурi думки, а iнодi й розпач. Особливо у людей, якi не бачать перед собою ясної мети.
Роздiл XII
Повернення
Красивий срiблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою дорiжкою, легко зринув у повiтря i, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.
Палаци Москви зменшувались i даленiли. Мiсто застилала запона хмар. Свiтла блакить неба синiшала, перетворювалась на iндигову, поки, нарештi, зовсiм потемнiла. На небосхилi проступили зiрки. А водночас до кабiни через iлюмiнатори зазирало золоте сонечко.
- На цiй висотi небо скрiзь чорне, - вiдповiла Наташа на нiме запитання Северсона. - Тут повiтря таке розрiджене, що сонячним променям нема вiд чого вiдбиватись... А погляньте-но на обрiй! Навiть найнедовiрливiшi позбулися б тут сумнiву в тому, що наша Земля - кругла...
Деталi на поверхнi планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцiльна пелена хмар. I може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкiсть руху лiтака; здавалось, вiн просто висить серед безмежного простору i тiльки ледь-ледь здригається вiд роботи двигунiв.
Збiгло зовсiм небагато часу, i ракетоплан почав знижуватись.
- Промiжна зупинка? - запитав Северсон.
- Нi, приземляємось у Осло.
- Так швидко?.. Отже, Митько був правий... Тiльки нi, це не Осло! вигукнув вiн, коли ракетоплан прорвав запону хмар над аеродромом. - Я це мiсто знаю як свої п'ять пальцiв!
- Запевняю вас, це справдi Осло, - посмiхнулась Наташа. - Правда, трохи змiнене за роки вашої вiдсутностi.
На аеродромi мандрiвники пересiли на вертолiт i продовжували свою подорож над узбережжям, покраяним численними фiордами.
- Я оце думаю, - порушила мовчанку Наташа, - чи не краще було б попередити мешканцiв Ярлсберга, що ви прилетите? Зустрiч могла б бути радiснiшою для вас.
- Навпаки, Наташо, я радий, що прилiтаю iнкогнiто. Не люблю урочистих промов, а до того ж повертаюсь додому не як переможець, а як переможений.
В його голосi бринiв глибокий сум. Що могла сказати Наташа? Як заспокоїти людину, що повертається до рiдної країни, де вже немає нi близьких, нi друзiв? Слова тут зайвi.
Северсон переходив од вiкна до вiкна i палаючими очима стежив за рiдною землею, що пропливала глибоко пiд ним. Мiстечка й села здавались йому бiльш барвистими й веселими, пустельна тундра - зеленiшою. Хвойнi лiси на диких скелях кликали його повернутись назад, у дитинство, йому здавалось, що аж сюди, до сонцем пронизаних висот, долiтає знайомий гуркiт гiрських струмкiв.
Над голими верхiв'ями Скандинавських гiр вималювався на обрiї снiжно-бiлий шпиль Гальдгепiгену, вдалинi заблищала гладiнь моря.
- Погляньте, Наташо, лiворуч! Там - Берген! - по-хлоп'ячому радiсно вигукнув Северсон.- Я знаю тут кожну вершину, кожен острiвець. Праворуч вiд нас - Гаупне та Лейкангер. Нам треба летiти на Гулен, а потiм уздовж узбережжя до гирла Сегне-фiорду.
Незабаром вертолiт наблизився до групи невеликих острiвцiв.
- Чи не можете ви летiти трохи нижче? - попросив Северсон пiлота. Щось я не впiзнаю рiдного краю.
Острiвцi справдi дуже змiнились. Тодi, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорнiли халупи рибалок. Тепер ця мiсцевiсть нагадала Северсону московський Парк культури i вiдпочинку. Поз'єднуванi мостами острiвцi перетинали в усiх напрямках вулицi-алеї, уздовж яких серед зеленi свiтились красивi будинки.
- Куди ж подiлись рибалки? - здивувався Северсон. - I звiдси їх витiснили багатiї?
Наташа мовчки посмiхнулась, а вiн продовжував скрушно:
- Нашi рибалки були люди поряднi, чеснi... Саме на цьому островi жив старий Фрiтьйоф Ельвестад. Ми, хлоп'ята, часто його вiдвiдували. То був такий собi народний фiлософ - говорив небагато, зате мудро...
Северсон похитав головою i попросив пiлота:
- Прошу вас, приземлiться... Бачите оту долину пiд скелями?..
Вертолiт почав повiльно знижуватись, наближаючись до скелястого берега.
- Звiдси до нас година ходьби. Чи не хочете пройтись пiшки, Наташо?
- Охоче пiшла б з вами, але на мене чекає вiзит. Професор Иогансен з Фарнеса попросив допомогти йому поставити один експеримент. Ви тим часом огляньте рiдний край, а увечерi зустрiнемось у лiкаря Галльстрема. Ви його знайдете легко, тут його знають всi. Прошу, не забудьте передати йому листа вiд академiка Тарабкiна... Якщо дозволите,- я вiзьму вашi речi з собою. Вам легше буде йти.
***
Тiльки-но вертолiт зник за кам'яною стiною фiорду, як Северсон повернувся обличчям до моря й сiв на великий замшiлий камiнь. Вiн дивився на кучерявi баранцi хвиль, i його серце поступово заспокоювалось.
Вiтчизна! Рiдний край!
Все було таким, як i колись. Грiзнi вали набiгали на прибережнi скелi, з гуркотом обрушувались на них, вiдбивались i котились назад, стикаючись з наступними. Над скелями височiли покрученi сосни, зазираючи в ущелину, яка лишалась такою ж романтичною й красивою, як i тодi, коли Лайф блукав тут з хлопцями. Тiльки стежка, що вела вгору, за цей час перетворилась на хорошу дорогу. Северсон ще раз озирнувся на море i рiшуче попростував нею.
За першим поворотом з'явились "карлики". Так, вони на тому ж мiсцi, незмiннi. Химерно згрупованi скелi все ще нагадують святкову гульню гномiв. Тiльки похлянь пильнiше, одразу ж побачиш, як їхнi обличчя починають посмiхатись, ворушитись. Найменший гном з досадою дивиться на море, де, за древньою легендою, вiкiнги забрали в нього човен... Iншi скелi теж не лишаються нiмими. Гострi тiнi вiд сонця вдихнули в них життя. З гри свiтла i тiней на стрiмчастiй кам'янiй стiнi виступає посiчене крижаними вiтрами обличчя Амундсена...
Северсон здригнувся, клiпнув очима. Створена розбурханою уявою картина розпливлась, розбилась на окремi свiтлi й темнi плями.
- Рiдний край... - Северсон зiтхнув i попрямував далi.
Дорога тепер в'юнилась вузькою долиною понад шумливим гiрським струмком. Вiн дзюрчав i вирував, люто бив об гранiтнi береги, мчав через скелястi пороги до моря. Цей струмок нiс перший привiт з рiдного села.
"Ще один поворот, - думає Северсон, - i я побачу халупу маляра Абiлгаарда".
Його житло, сховане в густому чагарнику, завжди приваблювало хлопчакiв своєю таємничiстю. Похилий вiком дiдусь Абiлгаард ходив навколишнiми селами, пропонуючи свої картини. Люди нiчого не купували в нього, зате давали йому милостиню, як жебраковi. Вiн брав її з дитячою посмiшкою: "Дякую, дякую! Тепер у мене буде за що купити фарби!". Але всi знали, що вiн вже давно не малює, а на тi грошi купить хлiба та солонини, щоб не померти з голоду...
Однак у прогалинi помiж столiтнiх сосен з'явилась не халупа, а велика сучасна вiлла з скляним дахом. Северсон зупинився перед нею i довго стояв замислений. Незабаром у вiкно визирнув усмiхнений чоловiк з маленькою цапиною борiдкою i привiтно махнув рукою, нiби запрошував завiтати...
Це не був старий Абiлгаард. Це був хтось чужий. Новий мешканець вiдлюдного куточка чудової долини.
Северсон збентежено опустив очi i швидко рушив далi,
Зразу ж за наступним поворотом очам подорожнього вiдкрилась широка долина. Та тiльки все в нiй було незвичне, нове. Куди подiлись старi поважнi будови? Звiдки взялись вiлли та багатоповерховi будинки?
I все ж вiн вдома. На цьому горбi, траплялось, сидiв вiн вечорами з молоддю. А в лiсi, що над горбом, лазив по соснах, видираючи там совинi гнiзда. Ох i перепадало ж йому за це вiд матерi!
Гори й лiс не змiнились. Але на оцьому ось мiсцi стояв зовсiм iнший будинок. В обшарпанiй халупi тут доживали вiку бiдолахи, що лишались на бiлому свiтi без рiдних та майна. Деякi з них, правда, запевняли, що мають сина чи дочку в Америцi, де їм, мовляв, добре живеться. Проте поштар завжди проходив повз притулок, не звертаючи на нього уваги. I старим лишалась єдина втiха: марнi сподiвання, з якими вони i йшли в могилу...
Северсон звернув з головної дороги i попрямував стежкою помiж кущiв до невеликого гайка серед скель. Тут вiн знав кожен камiнь, адже ця стежка вела до його рiдної хати.
Коли помiж дерев з'явився старий, типово пiвнiчний будинок з високим димарем, у Северсона засяяли очi. Вiн побiг уперед, потiм зупинився.
Старий будиночок лишився таким самiсiньким, яким був тодi, в 1927 роцi, коли Северсон вiдвiдав його востаннє.
I сумно, й радiсно людинi, яка прийшла на побачення з своєю юнiстю, з минулим, що вже нiколи бiльш не повернеться.
Хто живе в тобi, старий будинок? Як i колись, старанно прибрано палiсадник, нiби й сьогоднi попрацював у ньому дбайливий батько. I в ящиках пiд вiкнами смiються квiти...
Аж зараз погляд Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбуванi на нiй золотi лiтери розповiдають, що в цьому будинку народився i прожив свою молодiсть вiрний соратник Амундсена, звитяжний борець з крижаними просторами, який вiддав своє життя служiнню людству i науцi. А внизу дошки - свiжа приписка: "...i який був наукою знову повернений життю та людству".
Знов i знов читає Северсон напис. Радiсно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повiрити, що це написано про нього; як не вiриться i в те, що вiн справдi пролежав довгi десятирiччя в кризi Арктики.
I не помiчає вiн, що на нього вже давно з порога лагiдно й зацiкавлено дивиться сивоголовий дiдусь.
- Ну, здрастуй, Лайфе!
- Здрастуйте... - Северсон здригнувся, глянув на дiдуся.
- Заходь, любий хлопчику... Я давно вже чекаю на тебе...
Старий узяв гостя за руку, повiв до будинку. Северсон iшов за ним, як у пiвснi. Та ось вiн стрепенувся:
- Скажiть, звiдки ви дiзнались, що я приїду?
- А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? - посмiхнувся дiдусь. - Вiдпочинь пiсля подорожi, а я тим часом злiтаю вниз, у мiстечко, та привезу чогось попоїсти...
- Дякую, дiдусю! - щиро сказав Северсон, зворушений не стiльки змiстом, скiльки iнтонацiєю слiв старого.- Тiльки дуже прошу: нiкому анi слова! Не розповiдайте про мiй приїзд. Все одно мене тут уже нiхто не знає...
Дiдусь пiшов. Северсон лишився один.
Старий буфет стоїть там, де й стояв, - тiльки статуетки
та посуд розставлено трохи iнакше. У простенькiй вiтальнi все дихає давнiм родинним затишком. Правда, стiна проти вiкна перетворилась на галерею родинних фотографiй. У центрi висять три великi портрети: батька, матерi та молодого Лайфа.
Северсон сiв за важкий дубовий стiл i перебiг очима по рiзьблених стiльцях. Тут вiн сидiв колись серед сiм'ї.
Спогади раптом нiби оживають. Йому здалося, що стiл знову святково сервiровано. Батько пiднiмає келих: "Отже, за подальше просування по службi, любi друзi!". Та й чому ж не випити: молодший чиновник посiв нарештi мiсце, якого так довго прагнув.
Батько не звик пити: пiсля третьої чарки в нього вже засяяли очi.
- їжте й пийте, настали кращi часи! - вигукує вiн радiсно.
Однак мати поглядає стурбовано. Нахиляється до батька i шепоче, - на жаль, надто голосно: "Сьогоднi святкуємо, а завтра, можливо, знову затягнемо паски... Адже платня збiльшилась не набагато. Лише настiльки, щоб не повсякчас брати наборг..."
Деякi з гостей почули цi слова. Посмiшка тьмянiє у них на обличчях. Якийсь час вони ще веселяться для годиться, а потiм один по одному починають прощатися: треба, мовляв, додому; на них ще чекає багато справ...
Цi спогади важкi. Северсон намагається їх прогнати. Вiн пiдводиться i йде до вiкна.
"Що ж поробляє мiй дубок? - спадає йому на думку.- Чи не загинув?"
Бiля завалу камiння високо звiв свою крону могутнiй розлогий дуб.
"Скiльки часу минуло вiдтодi, як я тебе, слабенького, дбайливо вирощував?.. Ми лишились тут удвох, навколо нас усе змiнилось..."
Крона дерева тихо шумiла, немов хотiла погомонiти iз своїм давнiм другом. Урочисту тишу дня порушувало тiльки цвiрiнькання горобцiв, що зчинили за щось сварку.
Северсон сiв у траву, спершись спиною об стовбур. Тут часто сидiли вони з батьком лiтнiми вечорами, мовчки поглядаючи на убоге село та долину пiд ними. Лайфовi вона здавалась надто тiсною; вiн прагнув залетiти у невiдомi далi, щоб боротись i перемагати. А батько мрiяв про те, як було б добре, коли б вiн та всi його сусiди розбагатiли i могли б жити хоча б так заможно, як фермер Вестерсен...
Але з чого вони могли б розбагатiти?.. Край бiдний, життя важке...
I ось тепер тут розляглось селище з розкiшними вiллами. Ярлсберг перетворився на мiсто.
На асфальтованiй дорозi, що вела з центру селища до горба, з'явилась якась дивна автомашина. Вона мала елегантнi обтiчнi форми i їхала зовсiм беззвучно. Придивившись пильнiше, Северсон помiтив у нiй свого нового знайомого.
Зупинивши машину перед будинком, дiдусь занiс у хату кiлька пакункiв i пiдiйшов до гостя.
- Ну, синку, як тобi подобається батькiвщина? Розцвiла, як дiвчина на виданнi, чи не так?
- Справдi, розцвiла, дiдусю. Насилу її впiзнав... А чий воно отой розкiшний будинок у центрi селища?
- Та чий же - звiсно, наш.
- Ваш?.. Пробачте, а як...
- Ой лишенько, - засмiявся дiдусь. - Я ж навiть не вiдрекомендувався. Я - Олафсен.
- Олафсенiв я знав добре... - пригадував Северсон. - Вони жили край села, бiля струмка. З Альбертом Олафсеном я навчався в Осло. Проте Олафсени не були заможними. У них було багато дiтей, це правда...
- Наймолодшим з тих дiтей був саме я, - посмiхнувся дiдусь. - А бачиш, я багатий, i не тiльки я, а всi в нашому мiстi. Мабуть, ми не зрозумiли один одного щодо того будинку. Вiн належить не менi чи моїй родинi, а всiм у мiстi. Це - наш Будинок культури... А ота снiжно-бiла будова з сонячними вiкнами на протилежному схилi - наш Будинок здоров'я, тобто лiкарня, як ранiше казали. А отой рожевий будинок бiля входу в Бйорнсонову улоговину пiонерський палац наших малят... А тепер поглянь на йотунський горб. Що ти там бачиш?
- Здається, там стоїть обсерваторiя...
- Так, наша народна обсерваторiя. Люди тепер просто закоханi в астрономiю. Мої онуки ходять туди щосуботи увечерi.
- А що ото за велика скляна будова?
- То наш новий, повнiстю автоматизований текстильний завод.
Северсон зiрвав стеблинку трави, надкусив її кiнчик.
- Я все-таки не розумiю, звiдки ви взяли грошi на такi дорогi будови? Позичили їх у банку чи в якогось мiльйонера з Осло?
- Що ти, синку?! Нi на банк, нi на мiльйонера не можна було б покластись. Доки були пани, сонечко нам не дуже свiтило. Вони дбали тiльки про те, щоб було добре їм... Таємниця нашого багатства криється в iншому Незабаром ти її побачиш на власнi очi... Але це - пiзнiше. А зараз ходiмо та вип'ємо по чарцi на честь твого повернення.
Северсон не примусив себе довго запрошувати.
Роздiл XIII
Бiля джерела
багатства
Зразу ж по обiдi Олафсен запропонував Северсону оглянути знайомi мiсця.
- Ця машина - ваша?.. Тобто я маю на увазi - ваше особисте майно? запитав Северсон, вмощуючись у кабiнi невеличкого красивого автомобiля.
- Так, моя! - гордо вiдповiв дiдусь Олафсен. - Я одержав її як премiю.
Старий сiв за руль, натиснув на якусь кнопку, i машина, набираючи швидкiсть, помчала вперед. Хоч як напружував слух Северсон, характерного гуркоту мотора вiн не чув.
- Скажiть, а чому двигун працює так тихо?
- Звичайна рiч, синку, - посмiхнувся дiдусь. - Це в мене електромобiль.
- Отже, вiн бере енергiю з акумуляторiв?
- Тiльки на другорядних маршрутах. А на головних - з кабеля, прокладеного пiд землею.
- Але ж автомашина не має контакту з кабелем... Хiба вже можна пересилати електрику на вiдстань без дротiв?
- Звичайно. Радiостанцiї робили це ще за часiв твоєї молодостi: випромiнювану ними енергiю перехоплювали приймальнi антени. В наших електричних дорогах просто прокладено високочастотну мережу, яка iндуктує струм у спецiальних котушках на машинi. Це - не останнє слово технiки. У Москвi, Празi та в iнших мiстах, де розвиток пiшов далi, нiж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами.