- Ми доведемо! - сказала Алена з викликом.
- Щасти вам! - iронiчно посмiхнувся Цаген. - Як ви можете довести? Досi нiкому не вдалося розшифрувати сигнали, i нема надiї, що це вдасться зробити найближчим часом. Та це й зрозумiло: адже люди на Проксимi, якщо вони там є взагалi, мають зовсiм iнший спосiб мислення, анiж ми.
- Про iснування людей на Проксимi дiзнаємось iншим чином. Просто полетимо туди подивитись.
- Красненько дякую! - засмiявся Цаген. - Бажаю вам щасливої дороги i в десять разiв тривалiшого життя! Скiльки ж ви, нещасна дiвчино, туди летiтимете, якщо сонячний промiнь з своєю шаленою швидкiстю мчить понад чотири роки?!
- Точнiше сказати, чотири роки три мiсяцi двадцять один день i сiм годин. Це я знаю, хоч я для вас тiльки агробiолог! - розсердилась Алена. Це становить близько сорока квадрильйонiв кiлометрiв. Ще з школи пам'ятаю наочний приклад, який трохи допомагає уявити що колосальну вiдстань: "Зменшимо наше Сонце i найближчу зiрку - Проксиму Центавра - до розмiру невеликих м'ячикiв. В такiй же пропорцiї зменшимо i вiдстань мiж цими свiтилами. Тодi м'ячик, що означає Сонце, буде в Празi, а той, що означає Проксиму,- десь аж на узбережжi Пiвнiчної Африки..." Все це менi вiдомо, любий Цаген, i все-таки я вiрю, що ми коли-небудь подивимось на Проксиму зблизька. Бiльш нiчого зараз не розповiм, бо ви - Хома невiрний. Скажу тiльки одне: зачекайте, поки доповiдатиме академiк Навратiл на одному з наступних засiдань Всесвiтньої Академiї, а потiм про мене згадаєте... I до побачення на планетi Iкс!
Роздiл VIII
Приголомшення
Лайф Северсон утiк вiд Наташi Орлової, - утiк, як хлопчисько-пустун вiд обридлої виховательки. Кiнець кiнцем скiльки можна його опiкати? Вiн почуває себе цiлком, цiлком добре. I треба нарештi збагнути суть дивних змiн, що сталися в свiтi; треба переконатись, що десь за межами показаних йому розкошiв не ховаються злиднi. Адже було так у Лондонi: в Вест-Ендi палаци, а на околицях люди ледь животiють...
Лишивши для Наташi записку, щоб не турбувалась, Северсон вибрався через вiкно та й подався через парк звивистою стежкою. Зайшовши таки далеченько, вiн забрався в кущi i простягся горiлиць на барвистому килимi польових квiтiв. На серцi в нього було спокiйно й хороше.
По небу повiльно пливли легенькi бiлi хмарки. Дерева тихо шелестiли яскравим, нiжним листячком. Звiдкись прилетiв метелик i довiрливо сiв на колiно Северсона. Посмiливiшав наляканий появою людини коник та й врiзав на своїй крихiтнiй скрипочцi нехитру мелодiю.
"Сюди б ще один-єдиний звук, то й був би я зовсiм як вдома... - мрiяв Северсон. - Коли б озвався ти, любий дзвоне нашого маленького костьолу! Долинь сюди з теплим подувом вiтру вiд фiорду, поверни мене в моє щасливе дитинство!"
Несподiвано щось зашумiло в повiтрi, i Северсон вiдчув поштовх у пiдошву правого черевика. Вiн швидко розплющив очi, злякано сiв.
Бiля його нiг лежав дивний лiтачок. З отворiв на крилах моделi пирскав червонуватий дим, фюзеляж здригався.
"Дотепна конструкцiя! - думав Северсон, розглядаючи iграшку. - Лiтає, а пропелера нема... Чи не можна було б використати цю iдею для справжнього лiтака?"
- Ура, вiн тут! - несподiвано пролунав дитячий голос.
На галявинку вибiг хлопчина з червоною хусточкою на шиї. Помiтивши бiля моделi незнайомого, вiн спочатку розгубився, але потiм у нього в очах спалахнули вогники цiкавостi.
- Ви - Северсон, правда ж?
- Нiби так, - посмiхнувся Северсон. - Як ти мене впiзнав?.. Наскiльки я пам'ятаю, ми ще з тобою не зустрiчались.
- Я - Дмитро Петрович Зайцев, а вдома мене звуть Митьком, вiдрекомендувався хлопчик, пiдходячи ближче. - Я знаю вас дуже добре. Хто ж вас не знає?! Вас знають в усьому свiтi! Я часто бачив вас по телевiзору i в кiно... Ой, що було, коли ви вперше вдихнули повiтря! Або коли ви дивились першу телевiзiйну передачу!.. Знаєте, товаришу Северсон, я вам дуже заздрю! Я б хотiв, щоб зi мною трапилося щось схоже!
Северсон знизав плечима. Вiн марно намагався пригадати, коли це його знiмали на кiноплiвку.
- Наш учитель багато розповiдав про вас, - провадив далi хлопчина. Ми запитували його, як ви ставитесь до сучасного свiту, але вiн не знає. За тi довгi роки, що ви лежали в кризi, сталося стiльки змiн... Оце для вас сюрприз, правда?
Северсон заклiпав очима, потiм схопився, наче вражений блискавкою:
- Що ти верзеш, хлопчику?! Як це я лежав багато рокiв у кризi? Та я б замерз на бурульку!
Митько збентежився, але одразу ж оговтався:
- Хiба ви цього ще не знаєте, товаришу Северсон?.. Ви гадаєте, що зараз - тисяча дев'ятсот двадцять восьмий рiк?..- вiн знизав плечима.- Не розумiю, навiщо це вiд вас приховують! Я б дав не знати що, аби мене отак пробудили до життя рокiв через сто!
- Це сон... маячiння... - у Северсона раптом пiдломилися колiна. Вiн опустився на траву й схопився за голову.
- Вам погано? - кинувся до нього Митько. - Я зараз викличу лiкаря.
Северсон схопив хлопчика за руку:
- Почекай... Нiчого серйозного - ось тiльки кров ударила в голову... Вже знову добре... - вiн навiть спробував посмiхнутись.- Ану, стусони мене! Тiльки як слiд стусони!
- Навiщо? - здивувався хлопець.
- Аби я переконався, що не сплю... Знаєш, не хотiв би я прокинутись серед криги. Це не жарт - помирати отаким самотнiм, без надiї на порятунок... - незрячими очима вiн задивився у просторiнь.
На очi хлопчика набiгли сльози:
- Що це вам спало на думку, товаришу Северсон! Адже ви вже цiлком здоровий. I яким чином ви змогли б потрапити в крижану пустелю? Острiвець, де вас знайшли замерзлим минулого року, вже зовсiм не крижаний. Вiн геть увесь зелений i вкритий весняними квiтками. Нещодавно його показували по телевiзору...
Митько Зайцев намагався заспокоїти приголомшену людину. А Северсон мовчав i допитливо дивився в щирi дитячi очi.
- Не знаю, хто з нас божевiльний... - сказав вiн скорше самому собi, анiж хлопчиковi. - В мене таке враження, що в тебе надзвичайно буйна фантазiя. А я вже замалим не повiрив у твої слова... Ти менi розповiдаєш, що в Арктицi цвiтуть квiти. А куди ж ти подiв льодовики?.. Мабуть, ти нiколи не бачив Пiвночi, бо iнакше не розповiдав би такi казки...
Северсон погладив хлопчика по головi, жалiючи його. Бiдне, йому не бiльш як дванадцять рокiв, а вже втратило розум... Звiсно, поганий вплив пригодницьких Романiв...
- Це не казки! - захищався хлопчина. - I я не брешу принципово, можете менi в цьому вiрити! Всесвiтня Академiя наук розбила майже всi льодовики; крига лишилась тiльки бiля Пiвнiчного полюса. Адже ми вивчали про це в школi. А я вчусь добре, в мене майже самi п'ятiрки!
- Гаразд, гаразд, у такому разi я тобi вiрю! - засмiявся Северсон i ще раз погладив дитину по головi.
- Я навiть не дивуюсь, що вас усе так вражає, - сказав Митько. - Адже перед вашим польотом з Амундсеном ви багато чого ще не знали. Нам про це говорив учитель. Казав, не було у вас нi телебачення, нi реактивних лiтакiв, нi атомних електростанцiй. Тисячi людей, казав вiн, страшенно виснажувались на заводах, аби добре жилось одному багатiєвi... А якi жахливi були квартирнi умови! Не дивно, що тодi ще iснували заразнi хвороби... А цi вiйни! Важко повiрити, що люди здуру вбивали одне одного за золото... Невже в них не було кращих iнтересiв?
Северсон знову насторожився. Хiба хлопчик мiг би вигадати усе оце?.. Палаци й котеджi справдi казковi, i їх не побудуєш за кiлька мiсяцiв... А отой чудесний вiдеофон i незвичайнi лiтаки? А те, що нi Роберт, нi Альберт досi не вiдповiдають на листи?
Северсон завагався. Але в мозку раптом блиснула твереза думка:
"Нi, нi, все це безглуздя! Цього не може бути!"
- Почекай, Митько... - сказав вiн задумливо. - Менi щось спадало на думку... Мене знайшли напiвзамерзлим, i я внаслiдок цього втратив на якийсь час пам'ять i здатнiсть мислити, так?.. Але це тривало недовго, бо я зовсiм не постарiвся. Коли я дивлюсь у дзеркало, то здаюсь собi навiть молодшим, анiж тодi, коли стартував з Тромсе.
Митько стиснув Северсону руку:
- Ви замерзли зовсiм, товаришу Северсон, i пролежали в кризi багато рокiв... Як би це вам усе пояснити?.. Чи звертали ви увагу на те, що за дуже великих морозiв вода в маленьких ставках промерзає аж до дна? Одночасно замерзають i риби, i жаби, ви ж це знаєте... А навеснi, коли крига розтане, вони оживають i - фррр! - знову бадьорi.
- Так ти гадаєш, що i в мене така ж холодна кров, як у жаби, i я мiг спокiйно замерзнути, а потiм розморозитись?
- Я вам цього не говорю! - запротестував Митько. - З вами було не так просто. Ви навiть не уявляєте, скiльки зусиль доклали тарабкiнцi, щоб повернути вас до життя? Я бачив цей науково-популярний кiнофiльм...
- Не глузуй з мене! - засмiявся Северсон. - Замерзлу людину не пробудиш. Вона - мертва.
- Але ви ще не знаєте, що вченi роздiлили смерть на двi. Одна смерть називається клiнiчною, а друга - бiологiчною. Людина спочатку помирає клiнiчною смертю, а це ще нiчого. Учитель розповiдав нам, що мертву людину вперше вдалось оживити ще в тисяча дев'ятсот сорок четвертому роцi, пiд час Великої Вiтчизняної вiйни. Зробив це професор Нєговський у нас, у Москвi. Вiн оживив мертвого солдата Черепанова, який загинув вiд втрати кровi пiд час операцiї. Черепанов пiсля цього довго хворiв, але нарештi-таки видужав. В музеї ви можете знайти "Правду" за одинадцяте вересня сорок четвертого року i прочитати це повiдомлення...
- Почекай, через скiльки хвилин пiсля смертi оживив його отой Нєговський?
- Приблизно через п'ять хвилин.
- А я, коли повiрити тобi, лежав заморожений багато рокiв!
- Це правда, - охоче пiдтвердив Митько. - Але ви весь час були мертвi клiнiчно. Пiд час великих морозiв не може настати бiологiчна смерть, яка остаточно руйнує органiзм. Це вам пiдтвердить i наш учитель... Чи не чули ви часом про росiйського вченого Бахметьєва? Вiн жив тодi, коли ви були таким хлопцем, як я зараз. Саме Бахметьєв провадив першi вдалi дослiди з оживленням заморожених iстот. А трохи пiзнiше наш великий вчений Каптерєв навчився оживляти мiкроорганiзми, рачкiв та iншi дрiбнi створiння, що пролежали у вiчнiй мерзлотi десятки тисяч рокiв!.. Яке ж тут чудо? Нiякого! Северсон зосереджено звiв брови:
- Гаразд. Це здається вiрогiднiш. I все ж менi незрозумiло, як можна оживити мертвого, - хай навiть клiнiчно мертвого, як ти кажеш.
- Я можу це вам пояснити, - сказав хлопець, гордий можливiстю показати набутi з популярних книжок та лекцiй знання. - Першими спробували оживляти мертвих чеськi лiкарi Спiна та Велiх. їхнiй задум не вдався, бо зони ще не знали про iснування груп кровi. Так само не пощастило i росiйському лiкарю Андрєєву. Як я вам уже казав, першим досягнув успiху професор Нєговський... Але ще ранiше дуже цiкавi дослiди здiйснив московський професор Брюхоненко. Уявiть собi, вiн ще в тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому роцi мiг оживити одрубану собачу голову. Вона ще й висувала язик, i поводила очима... А знаєте, що тодi сказав Брюхоненко? Настане, мовляв, час, i лiкарi навчаться оживляти замерзлих людей, - навiть Амундсена, якщо його вдасться вiдшукати... Тож чи вiрите ви менi тепер, що насправдi замерзли i що академiк Тарабкiн вас повернув до життя?
Северсон провiв рукою по спiтнiлому чолу i знизав плечима:
- Не знаю. Важко отак собi повiрити, хоч я й не думаю, що ти все це наплескав... Отже, я спав у кризi багато рокiв... А скiльки саме?
Митько глянув на нього лукаво:
- Вгадайте!..
- Не маю анi найменшого уявлення... - задумливо сказав Северсон. I раптом рвучко повернувся до хлопця. - Але я хотiв би мати докази, Митько! Будь-який речовий доказ, що я справдi проспав... Чи немає в тебе газети з сьогоднiшньою датою?
- Немає... - хлопець замислився. - От що: ходiмте до iнститутської бiблiотеки, це близько. Там усе прочитаєте чорним по бiлому.
Северсон погодився, i вони одразу ж подалися до бiблiотеки.
***
- Здрастуйте, Василю Володимировичу! Подивiться, якого надзвичайного гостя я привiв до вас! - вигукнув Митько з порога затишної читальнi.
Лiтнiй чоловiк, що стояв бiля книжкової шафи, швидко обернувся i, побачивши Северсона, аж заклiпав очима:
- Товариш Северсон?! Прошу... Прошу... - вiн заметушився, пропонуючи стiльця. - А тобi, шибайголово, слiд було б дати доброго прочухана! Наташа Орлова вже понад годину мiсця собi не знаходить, а ти водиш товариша Северсона не знати де... Хiба ти не чув екстреного повiдомлення?
- Нi, -засмiявся Митько. - Ми тим часом добре погомонiли. Я пояснив товаришу Северсону, як вiн потрапив з Арктики до нас.
Бiблiотекар збентежено замахав руками:
- Отже, ти все вибовкав?! Та чи розумiєш ти, що накоїв?!
- Не хвилюйтеся, пане, - заступився Северсон. - Я вже знаю все чи майже все i, як бачите, не занепав духом. Визнаю: це була для мене завелика доза, але я її витримав. У мене тепер до вас тiльки одне прохання: чи немає у вас часом норвезьких газет тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року?
- Не знаю. Треба подивитись... - перепросивши, бiблiотекар вийшов до сусiднього примiщення i одразу ж кинувся до вiдеофону:
- Товаришку Орлову!
На екранi з'явилось Наташине обличчя:
- Ви чимось стурбованi, Василю Володимировичу?.. Може, дiзнались щось про Северсона?
- Вiн у мене в читальнi. Але радiти нема чого. Уявiть собi, Северсон уже знає все.
- Прикро... А як вiн поводиться?.. Спокiйний?.. А втiм, я зараз до вас приїду.
- Вiн хоче одержати газети за дев'ятсот двадцять восьмий рiк. Що робити?
Наташа нахмурила чоло, закусила губу. По короткiй паузi сказала рiшуче:
- Дайте. Нiчого iншого не лишається.
***
Коли Наташа Орлова зайшла до читальнi, Северсон був такий заглиблений у читання газет, що навiть її не помiтив. Тремтячою рукою вiн перегортав переплетений рiчний комплект "Норгес Фолк" i уважно перечитував кожну статтю, де згадувалось про Амундсена. Зараз йому саме потрапив на очi великий заголовок в номерi за 19 червня 1928 року: "АМУНДСЕН ВИЛЕТIВ НА ДОПОМОГУ НОБIЛЕ".
"Вчора, 18 червня, на лiтаку "Латам" з Тромсе на пiвнiч вилетiв великий полярний мандрiвник Руаль Амундсен. На борту лiтака один наш офiцер, французькi льотчики Рене Жульбауд i де Кувервiлль, радист Валетте i механiк Браззi. Амундсен сподiвається розшукати експедицiю Нобiле, занесену оболонкою дирижабля "Iталiя". Як щойно повiдомив наш кореспондент з Тромсе, Амундсен невдовзi пiсля старту запитав по радiо про стан криги бiля острова Ведмежого. Завтра надрукуємо бiльш докладнi повiдомлення".
Однак другого дня газети про Амундсена мовчали. Через день вони вмiстили коротке повiдомлення, що лiтак "Латам" не дає про себе нiяких звiсток. Ще через кiлька днiв вже почали писати про рятувальну експедицiю на допомогу "Латаму".
"НОРВЕГIЯ ВТРАТИЛА СВОГО ВЕЛИКОГО ГЕНIЯ",- повiдомляв заголовок "Норгес Фолк" за 1 вересня 1928 року. - "Рибальське судно "Брод" пiдiбрало вчора поблизу Фунгло поплавок лiтака, що, безперечно, належав "Латаму". На жаль, тепер вже немає сумнiву, , що наш великий i безсмертний Амундсен загинув разом зi своїми вiрними друзями. На всiх державних будинках вивiшено траурнi прапори".
- Отже, Амундсен загинув... - прошепотiв Северсон i похилив голову. Тiльки я й був урятований... А чи знайшли хоч його труп?
Наташа мiцно стиснула йому руку:
- Нi. Вiн спить, мабуть, у вiчнiй кризi, яка лишилася в Арктицi. Однак ми, безперечно, знайдемо його. I його, i Валетте, i решту ваших друзiв. I, можливо, ви ще зустрiнетесь з ними...
У Северсона запаморочилось в головi.
"Так ось чому так зволiкали з усякими поясненнями!.. Я, виходить, лишився один-однiсiнький, без родичiв i друзiв, мiж чужих людей... Це жахливо!"
З гарячкових думок його вивiв схвильований голос Наташi:
- Забудьте про минуле, Северсон! Минулого вже не можна повернути, i ви, безперечно, не шкодуватимете за ним, коли дiзнаєтесь, з якою радiстю ми прийняли вас до себе, яке прекрасне й багате життя вiдкривається перед вами зараз...
Митько, який досi тихенько тулився в куточку, пiдбiг до Северсона i обняв його:
- Не гнiвайтесь на мене... Хочете, ми будемо добрими друзями? Пiдете завтра зi мною подивитись атомну електростанцiю, де працює мiй батько?
Невидющим поглядом Северсон дивився кудись у землю i, здавалось, не чув нiчого.
- Краще було б, коли б ви знайшли Амундсена... - прошепотiв вiн сумно. - Наташо, я хочу додому... Додому, в Норвегiю...
Дiвчина взяла його за руку:
- Ще трошки терпiння, друже... Ще шiсть тижнiв лiкування - i ви будете цiлком здоровi. Цей час збiжить, як вода, а потiм я сама проведу вас додому, - якщо вам буде приємне моє товариство, звiсно. Викиньте з голови похмурi думки. Повiрте, нам без вас буде дуже сумно. Ми вже звикли до вас, ви просто наш. Всi ми вас насправдi любимо, а я... я себе почуваю вашою матiр'ю... хоч i народилась на кiлька десяткiв рокiв пiзнiше вас.
Северсон потиснув Наташину руку i сумно посмiхнувся:
- Такого невдячного пацiєнта ви, мабуть, нiколи не мали... - вiн повернув голову до вiкна i задивився на верхiв'я дерев. Повiльно, через силу продовжував: - В мене голова замалим не лусне... Коли б хоч знати, що, власне, зi мною сталось i як я до вас потрапив... Наташо, можете ви менi про це розповiсти?
Митько нiби цього тiльки й чекав:
- Василю Володимировичу, а може, продемонструємо товаришу Северсону кiлька стерео про нього?
Бiблiотекар замахав руками:
- Та помовч, шибенику! Чи мало ще ти накоїв?.. Якi ще там "стерео"?! звернувся вiн до Северсона, а потiм з нiмим запитанням подивився на Наташу.
- Дайте, Василю Володимировичу... - зiтхнула дiвчина. - Може, так буде краще.
З дивним навiть для самого себе спокоєм Северсон стежив за рухами лiтнього бiблiотекаря. Той сiв до великого овального столу; як на телефонi, набрав якийсь номер. На екранчику спалахнула лiтера "С". Пiд нею тричi блимнула зелена лампочка; на лiвому крилi стола вiдкрилась засувка. Бiблiотекар простяг до неї руку й витяг кiлька металевих коробок.
- Почнемо з першої частини?
- Звичайно... - тихо вiдповiла Наташа.
Бiблiотекар засунув коробочку в нiшу проектора i натиснув на одну з кнопок. На протилежнiй стiнцi з'явився портрет Северсона.
- "Син Пiвночi", стереофiльм Олексiя Черепанова та Наталiї Орлової... - пролунав незнайомий басовитий голос.
- Це було року тисяча дев'ятсот двадцять восьмого... - продовжував диктор в той час, як крiзь портрет почали проступати обриси портового мiста.
- Тромсе!.. - прошепотiв Северсон.
- Не хвилюйтесь, друже. Це лише документальнi кадри вашого вильоту, сказала тихо Наташа, яка не зводила очей з свого супутника.
Потiм iшли фотографiї Амундсена та "Латама", а за ними - маленька карта з рухомим лiтачком, який просувався в напрямку Шпiцбергену. За групою островiв вiн несподiвано зник, а замiсть нього з'явився червоний кружечок.
- Десь у цьому районi "Латам" зазнав аварiї... - пояснював диктор. Спостерiгач лiтака Северсон невiдомо як потрапив на берег безiменного острiвця, де й замерз. Збiгали роки, минали десятирiччя. Надiйшли величнi днi визволення всього людства. Здiйснились передбачення Маркса та Ленiна: капiталiзм та iмперiалiзм зiйшли зi сцени iсторiї. Назавжди зникла небезпека вiйни. Велетенськi творчi сили, якi гайнувалися ранiше на створення засобiв знищення, звiльнились тепер для найпрекраснiшою: для боротьби за щасливе сьогоднiшнє i ще прекраснiше майбутнє людей. Настав небачений розвиток технiки й науки. Вже через двадцять п'ять рокiв пiсля усунення небезпеки вiйни людство мало таку силу, що могло стати на бiй з Сахарою i Арктикою. На протязi наступних п'яти рокiв ми витiснили льодовики аж до Пiвнiчного полюса.
I ось на цьому славетному переможному шляху i було знайдено Северсона...
Перед широко розкритими очима Северсона розгорталися захоплюючi подiї.
Бергер доповiдає Всесвiтнiй Академiї, що в одному з льодовикiв на крижаному острiвцi знайдено невiдому людину в одязi пiлота двадцятих рокiв двадцятого столiття. Вiн лежить скоцюрблений у прозорiй кризi, наче спить. Голова його - на лiвiй руцi, а правою вiн притримує шкiряне пальто.
На острiв приземляється вертолiт. З нього виходить група лiкарiв-тарабкiнцiв. Спецiальним iнструментом вони вирiзають великий крижаний куб з тiлом людини i з допомогою кранiв навантажують на лiтак.
На екранi з'являється Москва, а потiм велика лабораторiя.
- У кишенi невiдомого було знайдено вiйськовий бiлет... - звучить голос диктора, i на екранi з'являється знiмок розгорненої книжечки. Мабуть, вона побувала в водi: лiтери тексту розмазанi i перетворились на бруднi смуги. В графi: "Прiзвище" - видно тiльки "...е...сон".
Фотографiю книжки змiнює кадр у лабораторiї. Усмiхнена чорнява дiвчина (Северсон одразу ж упiзнає в нiй Наташу) каже:
- "Е...сон" - це менi не зовсiм подобається. Знайшли ми його на пiвночi, то й будемо поки що називати Северсоном.
- Рiк важкої i вiдповiдальної наукової працi, рiк упертої боротьби з невблаганною природою... - продовжує диктор. - I нарештi все ж перемагає наука й життя!.. Северсон починає дихати... Северсон вимовляє перше слово... Наука святкує одну з найбiльших перемог... Смерть поступилась!.. Стереофiльм закiнчився. В залi лунає музика, яка пiдносить людину, дає їй крила. Могутня кантата життя!
Северсон зворушений.
- Наташо! Василю Володимировичу! Митю!.. - йому перехопило дух.
У Наташi очi сяють щастям. З радостi вона б розцiлувала Северсона!
Криза минула. Тепер можна смiливо стати перед Тарабкiним i сказати: наш любий Северсон уже живе в теперiшньому часi!
Роздiл IХ
В краю
чудес
Северсон пiдiйшов до широкого вiкна. Зупинився, вражений.
Перед його очима розляглась чудесна картина. До яскраво-синього неба зводились велетенськi палаци, прикрашенi статуями та барельєфами. На вершинi одного з них стояла велична бронзова постать з простягненою вперед правою рукою. Фундамент цiєї багатоповерхової будови губився в зеленi великого парку; бiчнi крила палацу мали плоский дах, де стояли кiльканадцять дивних безкрилих лiтакiв.
Скiльки сягало око, скрiзь проти неба височiли такi ж палаци. Вони були рiзнi за обрисами, оздобленням i кольором, але всi стояли серед дерев. На обрiї виблискувала водяна гладiнь, якою снували кораблi. Голубiнь кеба прокреслювали бiлi смуги од лiтакiв.
Северсон довго дивився у вiкно й мовчав. Зачарований краєвидом, вiн забув про все на свiтi.
Так он яка Москва!.. Куди до неї Нью-Йорковi! Там хмарочоси убогi, як коробки для черевикiв, та ще й тiсно прилiпленi один до одного... А може, й Нью-Йорк уже змiнився?
Вiн запитливо глянув на Наташу.
- Як, подобається наше мiсто? - запитала вона лукаво.
- Це - втiлена казка, Наташо!.. Але я й досi не вiрю, що це - Москва. Менi здається, що я потрапив на якийсь зачарований острiв, про який свiт навiть не знає.
- А це?.. - Наташа пiдняла штори на протилежнiй стiнцi, i перед Северсоном з'явились залитi сонцем будови старовинної архiтектури.
- Так, це московський Кремль... - задумливо сказав Северсон. - Я бачив його тiльки на малюнках, але забути його неможливо... - вiн хитнув головою, посмiхнувся. - Ну й штукарка ви, Наташо! I хитрунка!.. То ви спецiально привезли мене сюди вночi, га ще на метро, щоб потiм приголомшити краєвидом Москви з висоти пташиного льоту?!
- Частково - так, - засмiялась Наташа, - але ж кортiло показати вам i метро. Сподобалось?
- Чудесне метро!.. Тiльки... тiльки... А ви знаєте, що ми обдурили мiський магiстрат? - сказав Северсон напiвжартома.
- Тобто як? - здивувалась Наташа.
- Менi незручно нагадувати, але... ми не купили квитки.
- Ах, он у чому справа! - зареготала Наташа. - Я просто забула вам пояснити, що за транспорт у Москвi не платять. Ну, та ви це побачите на власнi очi... А зараз кажiть: що ви хотiли б побачити?
- Скажiть, а чи не можна було б завiтати на електростанцiю, туди, де працює Митькiв батько? Хлопчик мене запрошував, але я, звiсно, не знаю, чи дозволяється це, чи нi.
- А чому ж. Ми заглянемо й туди. Я приготувала для вас широку програму екскурсiй. Тiльки, прошу, будьте цiлком одвертi: як на вас впливає все побачене?
- Не знаю... - вiдповiв вiн по паузi. - Поки що я тiльки цiкавлюсь усiм. Я б хотiв зараз промчати свiтом i подивитись, як вiн змiнився.
- А чи вистачить вам сили для цього? Чи не краще було б продовжити лiкування?
- Я почуваю себе вже зовсiм здоровим i бадьорим.
- Це так, - погодилась Наташа. - Але перенапруження ще може пошкодити вам. Я вважаю, що вам велику користь принiс би тривалий сон.
- Сон?.. Може, хочете, щоб я спав день у день, як немовля?
- Саме сон i допомiг вам стати на ноги. Людина витримує без їжi мiсяць, а без сну - лише кiлька днiв. Великий фiзiолог Iван Петрович Павлов довiв, що багато хвороб людини виникають внаслiдок перенапруження кори головного мозку. Тут не зарадять нiякi лiки, а тiльки сон, коли нервовi клiтини припиняють свою дiяльнiсть i вiдпочивають.
- Вiрю вам. I все-таки спати менi не хочеться. Не турбуйтесь про мене: за своє життя я зазнав багато чого, а, як бачите, знову бадьорий.
- Отаким ви менi подобаєтесь, Северсон! Тодi скажу вам по секрету: Митько вже давно чекає на вас.
Очi Северсона засяяли. Кiлькома стрибками вiн вибiг у коридор, схопив хлопця i високо пiдняв над головою:
- Ти, мiй хлопчику, ти - найкращий лiкар!
А Митько намагався набрати зосередженого й поважного вигляду:
- Я прийшов повiдомити, що батько сердечно вiтає вас i запрошує до своєї електростанцiї... Як бачите, я завжди дотримую слова.
***
- Ти тут живеш, Митю? - запитав Северсон, коли вони втрьох пiдiйшли до великої красивої споруди, що поросла диким виноградом.
- Нi, товаришу Северсон, тут працює мiй батько, - вiдповiв хлопець. Оце й є московська атомна електростанцiя.
- Ого! - здивувався Северсон. - В такому палацi мiг би жити й англiйський лорд!.. А де ж димарi?.. Чим тут опалюють?
- Щасти вам! - iронiчно посмiхнувся Цаген. - Як ви можете довести? Досi нiкому не вдалося розшифрувати сигнали, i нема надiї, що це вдасться зробити найближчим часом. Та це й зрозумiло: адже люди на Проксимi, якщо вони там є взагалi, мають зовсiм iнший спосiб мислення, анiж ми.
- Про iснування людей на Проксимi дiзнаємось iншим чином. Просто полетимо туди подивитись.
- Красненько дякую! - засмiявся Цаген. - Бажаю вам щасливої дороги i в десять разiв тривалiшого життя! Скiльки ж ви, нещасна дiвчино, туди летiтимете, якщо сонячний промiнь з своєю шаленою швидкiстю мчить понад чотири роки?!
- Точнiше сказати, чотири роки три мiсяцi двадцять один день i сiм годин. Це я знаю, хоч я для вас тiльки агробiолог! - розсердилась Алена. Це становить близько сорока квадрильйонiв кiлометрiв. Ще з школи пам'ятаю наочний приклад, який трохи допомагає уявити що колосальну вiдстань: "Зменшимо наше Сонце i найближчу зiрку - Проксиму Центавра - до розмiру невеликих м'ячикiв. В такiй же пропорцiї зменшимо i вiдстань мiж цими свiтилами. Тодi м'ячик, що означає Сонце, буде в Празi, а той, що означає Проксиму,- десь аж на узбережжi Пiвнiчної Африки..." Все це менi вiдомо, любий Цаген, i все-таки я вiрю, що ми коли-небудь подивимось на Проксиму зблизька. Бiльш нiчого зараз не розповiм, бо ви - Хома невiрний. Скажу тiльки одне: зачекайте, поки доповiдатиме академiк Навратiл на одному з наступних засiдань Всесвiтньої Академiї, а потiм про мене згадаєте... I до побачення на планетi Iкс!
Роздiл VIII
Приголомшення
Лайф Северсон утiк вiд Наташi Орлової, - утiк, як хлопчисько-пустун вiд обридлої виховательки. Кiнець кiнцем скiльки можна його опiкати? Вiн почуває себе цiлком, цiлком добре. I треба нарештi збагнути суть дивних змiн, що сталися в свiтi; треба переконатись, що десь за межами показаних йому розкошiв не ховаються злиднi. Адже було так у Лондонi: в Вест-Ендi палаци, а на околицях люди ледь животiють...
Лишивши для Наташi записку, щоб не турбувалась, Северсон вибрався через вiкно та й подався через парк звивистою стежкою. Зайшовши таки далеченько, вiн забрався в кущi i простягся горiлиць на барвистому килимi польових квiтiв. На серцi в нього було спокiйно й хороше.
По небу повiльно пливли легенькi бiлi хмарки. Дерева тихо шелестiли яскравим, нiжним листячком. Звiдкись прилетiв метелик i довiрливо сiв на колiно Северсона. Посмiливiшав наляканий появою людини коник та й врiзав на своїй крихiтнiй скрипочцi нехитру мелодiю.
"Сюди б ще один-єдиний звук, то й був би я зовсiм як вдома... - мрiяв Северсон. - Коли б озвався ти, любий дзвоне нашого маленького костьолу! Долинь сюди з теплим подувом вiтру вiд фiорду, поверни мене в моє щасливе дитинство!"
Несподiвано щось зашумiло в повiтрi, i Северсон вiдчув поштовх у пiдошву правого черевика. Вiн швидко розплющив очi, злякано сiв.
Бiля його нiг лежав дивний лiтачок. З отворiв на крилах моделi пирскав червонуватий дим, фюзеляж здригався.
"Дотепна конструкцiя! - думав Северсон, розглядаючи iграшку. - Лiтає, а пропелера нема... Чи не можна було б використати цю iдею для справжнього лiтака?"
- Ура, вiн тут! - несподiвано пролунав дитячий голос.
На галявинку вибiг хлопчина з червоною хусточкою на шиї. Помiтивши бiля моделi незнайомого, вiн спочатку розгубився, але потiм у нього в очах спалахнули вогники цiкавостi.
- Ви - Северсон, правда ж?
- Нiби так, - посмiхнувся Северсон. - Як ти мене впiзнав?.. Наскiльки я пам'ятаю, ми ще з тобою не зустрiчались.
- Я - Дмитро Петрович Зайцев, а вдома мене звуть Митьком, вiдрекомендувався хлопчик, пiдходячи ближче. - Я знаю вас дуже добре. Хто ж вас не знає?! Вас знають в усьому свiтi! Я часто бачив вас по телевiзору i в кiно... Ой, що було, коли ви вперше вдихнули повiтря! Або коли ви дивились першу телевiзiйну передачу!.. Знаєте, товаришу Северсон, я вам дуже заздрю! Я б хотiв, щоб зi мною трапилося щось схоже!
Северсон знизав плечима. Вiн марно намагався пригадати, коли це його знiмали на кiноплiвку.
- Наш учитель багато розповiдав про вас, - провадив далi хлопчина. Ми запитували його, як ви ставитесь до сучасного свiту, але вiн не знає. За тi довгi роки, що ви лежали в кризi, сталося стiльки змiн... Оце для вас сюрприз, правда?
Северсон заклiпав очима, потiм схопився, наче вражений блискавкою:
- Що ти верзеш, хлопчику?! Як це я лежав багато рокiв у кризi? Та я б замерз на бурульку!
Митько збентежився, але одразу ж оговтався:
- Хiба ви цього ще не знаєте, товаришу Северсон?.. Ви гадаєте, що зараз - тисяча дев'ятсот двадцять восьмий рiк?..- вiн знизав плечима.- Не розумiю, навiщо це вiд вас приховують! Я б дав не знати що, аби мене отак пробудили до життя рокiв через сто!
- Це сон... маячiння... - у Северсона раптом пiдломилися колiна. Вiн опустився на траву й схопився за голову.
- Вам погано? - кинувся до нього Митько. - Я зараз викличу лiкаря.
Северсон схопив хлопчика за руку:
- Почекай... Нiчого серйозного - ось тiльки кров ударила в голову... Вже знову добре... - вiн навiть спробував посмiхнутись.- Ану, стусони мене! Тiльки як слiд стусони!
- Навiщо? - здивувався хлопець.
- Аби я переконався, що не сплю... Знаєш, не хотiв би я прокинутись серед криги. Це не жарт - помирати отаким самотнiм, без надiї на порятунок... - незрячими очима вiн задивився у просторiнь.
На очi хлопчика набiгли сльози:
- Що це вам спало на думку, товаришу Северсон! Адже ви вже цiлком здоровий. I яким чином ви змогли б потрапити в крижану пустелю? Острiвець, де вас знайшли замерзлим минулого року, вже зовсiм не крижаний. Вiн геть увесь зелений i вкритий весняними квiтками. Нещодавно його показували по телевiзору...
Митько Зайцев намагався заспокоїти приголомшену людину. А Северсон мовчав i допитливо дивився в щирi дитячi очi.
- Не знаю, хто з нас божевiльний... - сказав вiн скорше самому собi, анiж хлопчиковi. - В мене таке враження, що в тебе надзвичайно буйна фантазiя. А я вже замалим не повiрив у твої слова... Ти менi розповiдаєш, що в Арктицi цвiтуть квiти. А куди ж ти подiв льодовики?.. Мабуть, ти нiколи не бачив Пiвночi, бо iнакше не розповiдав би такi казки...
Северсон погладив хлопчика по головi, жалiючи його. Бiдне, йому не бiльш як дванадцять рокiв, а вже втратило розум... Звiсно, поганий вплив пригодницьких Романiв...
- Це не казки! - захищався хлопчина. - I я не брешу принципово, можете менi в цьому вiрити! Всесвiтня Академiя наук розбила майже всi льодовики; крига лишилась тiльки бiля Пiвнiчного полюса. Адже ми вивчали про це в школi. А я вчусь добре, в мене майже самi п'ятiрки!
- Гаразд, гаразд, у такому разi я тобi вiрю! - засмiявся Северсон i ще раз погладив дитину по головi.
- Я навiть не дивуюсь, що вас усе так вражає, - сказав Митько. - Адже перед вашим польотом з Амундсеном ви багато чого ще не знали. Нам про це говорив учитель. Казав, не було у вас нi телебачення, нi реактивних лiтакiв, нi атомних електростанцiй. Тисячi людей, казав вiн, страшенно виснажувались на заводах, аби добре жилось одному багатiєвi... А якi жахливi були квартирнi умови! Не дивно, що тодi ще iснували заразнi хвороби... А цi вiйни! Важко повiрити, що люди здуру вбивали одне одного за золото... Невже в них не було кращих iнтересiв?
Северсон знову насторожився. Хiба хлопчик мiг би вигадати усе оце?.. Палаци й котеджi справдi казковi, i їх не побудуєш за кiлька мiсяцiв... А отой чудесний вiдеофон i незвичайнi лiтаки? А те, що нi Роберт, нi Альберт досi не вiдповiдають на листи?
Северсон завагався. Але в мозку раптом блиснула твереза думка:
"Нi, нi, все це безглуздя! Цього не може бути!"
- Почекай, Митько... - сказав вiн задумливо. - Менi щось спадало на думку... Мене знайшли напiвзамерзлим, i я внаслiдок цього втратив на якийсь час пам'ять i здатнiсть мислити, так?.. Але це тривало недовго, бо я зовсiм не постарiвся. Коли я дивлюсь у дзеркало, то здаюсь собi навiть молодшим, анiж тодi, коли стартував з Тромсе.
Митько стиснув Северсону руку:
- Ви замерзли зовсiм, товаришу Северсон, i пролежали в кризi багато рокiв... Як би це вам усе пояснити?.. Чи звертали ви увагу на те, що за дуже великих морозiв вода в маленьких ставках промерзає аж до дна? Одночасно замерзають i риби, i жаби, ви ж це знаєте... А навеснi, коли крига розтане, вони оживають i - фррр! - знову бадьорi.
- Так ти гадаєш, що i в мене така ж холодна кров, як у жаби, i я мiг спокiйно замерзнути, а потiм розморозитись?
- Я вам цього не говорю! - запротестував Митько. - З вами було не так просто. Ви навiть не уявляєте, скiльки зусиль доклали тарабкiнцi, щоб повернути вас до життя? Я бачив цей науково-популярний кiнофiльм...
- Не глузуй з мене! - засмiявся Северсон. - Замерзлу людину не пробудиш. Вона - мертва.
- Але ви ще не знаєте, що вченi роздiлили смерть на двi. Одна смерть називається клiнiчною, а друга - бiологiчною. Людина спочатку помирає клiнiчною смертю, а це ще нiчого. Учитель розповiдав нам, що мертву людину вперше вдалось оживити ще в тисяча дев'ятсот сорок четвертому роцi, пiд час Великої Вiтчизняної вiйни. Зробив це професор Нєговський у нас, у Москвi. Вiн оживив мертвого солдата Черепанова, який загинув вiд втрати кровi пiд час операцiї. Черепанов пiсля цього довго хворiв, але нарештi-таки видужав. В музеї ви можете знайти "Правду" за одинадцяте вересня сорок четвертого року i прочитати це повiдомлення...
- Почекай, через скiльки хвилин пiсля смертi оживив його отой Нєговський?
- Приблизно через п'ять хвилин.
- А я, коли повiрити тобi, лежав заморожений багато рокiв!
- Це правда, - охоче пiдтвердив Митько. - Але ви весь час були мертвi клiнiчно. Пiд час великих морозiв не може настати бiологiчна смерть, яка остаточно руйнує органiзм. Це вам пiдтвердить i наш учитель... Чи не чули ви часом про росiйського вченого Бахметьєва? Вiн жив тодi, коли ви були таким хлопцем, як я зараз. Саме Бахметьєв провадив першi вдалi дослiди з оживленням заморожених iстот. А трохи пiзнiше наш великий вчений Каптерєв навчився оживляти мiкроорганiзми, рачкiв та iншi дрiбнi створiння, що пролежали у вiчнiй мерзлотi десятки тисяч рокiв!.. Яке ж тут чудо? Нiякого! Северсон зосереджено звiв брови:
- Гаразд. Це здається вiрогiднiш. I все ж менi незрозумiло, як можна оживити мертвого, - хай навiть клiнiчно мертвого, як ти кажеш.
- Я можу це вам пояснити, - сказав хлопець, гордий можливiстю показати набутi з популярних книжок та лекцiй знання. - Першими спробували оживляти мертвих чеськi лiкарi Спiна та Велiх. їхнiй задум не вдався, бо зони ще не знали про iснування груп кровi. Так само не пощастило i росiйському лiкарю Андрєєву. Як я вам уже казав, першим досягнув успiху професор Нєговський... Але ще ранiше дуже цiкавi дослiди здiйснив московський професор Брюхоненко. Уявiть собi, вiн ще в тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому роцi мiг оживити одрубану собачу голову. Вона ще й висувала язик, i поводила очима... А знаєте, що тодi сказав Брюхоненко? Настане, мовляв, час, i лiкарi навчаться оживляти замерзлих людей, - навiть Амундсена, якщо його вдасться вiдшукати... Тож чи вiрите ви менi тепер, що насправдi замерзли i що академiк Тарабкiн вас повернув до життя?
Северсон провiв рукою по спiтнiлому чолу i знизав плечима:
- Не знаю. Важко отак собi повiрити, хоч я й не думаю, що ти все це наплескав... Отже, я спав у кризi багато рокiв... А скiльки саме?
Митько глянув на нього лукаво:
- Вгадайте!..
- Не маю анi найменшого уявлення... - задумливо сказав Северсон. I раптом рвучко повернувся до хлопця. - Але я хотiв би мати докази, Митько! Будь-який речовий доказ, що я справдi проспав... Чи немає в тебе газети з сьогоднiшньою датою?
- Немає... - хлопець замислився. - От що: ходiмте до iнститутської бiблiотеки, це близько. Там усе прочитаєте чорним по бiлому.
Северсон погодився, i вони одразу ж подалися до бiблiотеки.
***
- Здрастуйте, Василю Володимировичу! Подивiться, якого надзвичайного гостя я привiв до вас! - вигукнув Митько з порога затишної читальнi.
Лiтнiй чоловiк, що стояв бiля книжкової шафи, швидко обернувся i, побачивши Северсона, аж заклiпав очима:
- Товариш Северсон?! Прошу... Прошу... - вiн заметушився, пропонуючи стiльця. - А тобi, шибайголово, слiд було б дати доброго прочухана! Наташа Орлова вже понад годину мiсця собi не знаходить, а ти водиш товариша Северсона не знати де... Хiба ти не чув екстреного повiдомлення?
- Нi, -засмiявся Митько. - Ми тим часом добре погомонiли. Я пояснив товаришу Северсону, як вiн потрапив з Арктики до нас.
Бiблiотекар збентежено замахав руками:
- Отже, ти все вибовкав?! Та чи розумiєш ти, що накоїв?!
- Не хвилюйтеся, пане, - заступився Северсон. - Я вже знаю все чи майже все i, як бачите, не занепав духом. Визнаю: це була для мене завелика доза, але я її витримав. У мене тепер до вас тiльки одне прохання: чи немає у вас часом норвезьких газет тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року?
- Не знаю. Треба подивитись... - перепросивши, бiблiотекар вийшов до сусiднього примiщення i одразу ж кинувся до вiдеофону:
- Товаришку Орлову!
На екранi з'явилось Наташине обличчя:
- Ви чимось стурбованi, Василю Володимировичу?.. Може, дiзнались щось про Северсона?
- Вiн у мене в читальнi. Але радiти нема чого. Уявiть собi, Северсон уже знає все.
- Прикро... А як вiн поводиться?.. Спокiйний?.. А втiм, я зараз до вас приїду.
- Вiн хоче одержати газети за дев'ятсот двадцять восьмий рiк. Що робити?
Наташа нахмурила чоло, закусила губу. По короткiй паузi сказала рiшуче:
- Дайте. Нiчого iншого не лишається.
***
Коли Наташа Орлова зайшла до читальнi, Северсон був такий заглиблений у читання газет, що навiть її не помiтив. Тремтячою рукою вiн перегортав переплетений рiчний комплект "Норгес Фолк" i уважно перечитував кожну статтю, де згадувалось про Амундсена. Зараз йому саме потрапив на очi великий заголовок в номерi за 19 червня 1928 року: "АМУНДСЕН ВИЛЕТIВ НА ДОПОМОГУ НОБIЛЕ".
"Вчора, 18 червня, на лiтаку "Латам" з Тромсе на пiвнiч вилетiв великий полярний мандрiвник Руаль Амундсен. На борту лiтака один наш офiцер, французькi льотчики Рене Жульбауд i де Кувервiлль, радист Валетте i механiк Браззi. Амундсен сподiвається розшукати експедицiю Нобiле, занесену оболонкою дирижабля "Iталiя". Як щойно повiдомив наш кореспондент з Тромсе, Амундсен невдовзi пiсля старту запитав по радiо про стан криги бiля острова Ведмежого. Завтра надрукуємо бiльш докладнi повiдомлення".
Однак другого дня газети про Амундсена мовчали. Через день вони вмiстили коротке повiдомлення, що лiтак "Латам" не дає про себе нiяких звiсток. Ще через кiлька днiв вже почали писати про рятувальну експедицiю на допомогу "Латаму".
"НОРВЕГIЯ ВТРАТИЛА СВОГО ВЕЛИКОГО ГЕНIЯ",- повiдомляв заголовок "Норгес Фолк" за 1 вересня 1928 року. - "Рибальське судно "Брод" пiдiбрало вчора поблизу Фунгло поплавок лiтака, що, безперечно, належав "Латаму". На жаль, тепер вже немає сумнiву, , що наш великий i безсмертний Амундсен загинув разом зi своїми вiрними друзями. На всiх державних будинках вивiшено траурнi прапори".
- Отже, Амундсен загинув... - прошепотiв Северсон i похилив голову. Тiльки я й був урятований... А чи знайшли хоч його труп?
Наташа мiцно стиснула йому руку:
- Нi. Вiн спить, мабуть, у вiчнiй кризi, яка лишилася в Арктицi. Однак ми, безперечно, знайдемо його. I його, i Валетте, i решту ваших друзiв. I, можливо, ви ще зустрiнетесь з ними...
У Северсона запаморочилось в головi.
"Так ось чому так зволiкали з усякими поясненнями!.. Я, виходить, лишився один-однiсiнький, без родичiв i друзiв, мiж чужих людей... Це жахливо!"
З гарячкових думок його вивiв схвильований голос Наташi:
- Забудьте про минуле, Северсон! Минулого вже не можна повернути, i ви, безперечно, не шкодуватимете за ним, коли дiзнаєтесь, з якою радiстю ми прийняли вас до себе, яке прекрасне й багате життя вiдкривається перед вами зараз...
Митько, який досi тихенько тулився в куточку, пiдбiг до Северсона i обняв його:
- Не гнiвайтесь на мене... Хочете, ми будемо добрими друзями? Пiдете завтра зi мною подивитись атомну електростанцiю, де працює мiй батько?
Невидющим поглядом Северсон дивився кудись у землю i, здавалось, не чув нiчого.
- Краще було б, коли б ви знайшли Амундсена... - прошепотiв вiн сумно. - Наташо, я хочу додому... Додому, в Норвегiю...
Дiвчина взяла його за руку:
- Ще трошки терпiння, друже... Ще шiсть тижнiв лiкування - i ви будете цiлком здоровi. Цей час збiжить, як вода, а потiм я сама проведу вас додому, - якщо вам буде приємне моє товариство, звiсно. Викиньте з голови похмурi думки. Повiрте, нам без вас буде дуже сумно. Ми вже звикли до вас, ви просто наш. Всi ми вас насправдi любимо, а я... я себе почуваю вашою матiр'ю... хоч i народилась на кiлька десяткiв рокiв пiзнiше вас.
Северсон потиснув Наташину руку i сумно посмiхнувся:
- Такого невдячного пацiєнта ви, мабуть, нiколи не мали... - вiн повернув голову до вiкна i задивився на верхiв'я дерев. Повiльно, через силу продовжував: - В мене голова замалим не лусне... Коли б хоч знати, що, власне, зi мною сталось i як я до вас потрапив... Наташо, можете ви менi про це розповiсти?
Митько нiби цього тiльки й чекав:
- Василю Володимировичу, а може, продемонструємо товаришу Северсону кiлька стерео про нього?
Бiблiотекар замахав руками:
- Та помовч, шибенику! Чи мало ще ти накоїв?.. Якi ще там "стерео"?! звернувся вiн до Северсона, а потiм з нiмим запитанням подивився на Наташу.
- Дайте, Василю Володимировичу... - зiтхнула дiвчина. - Може, так буде краще.
З дивним навiть для самого себе спокоєм Северсон стежив за рухами лiтнього бiблiотекаря. Той сiв до великого овального столу; як на телефонi, набрав якийсь номер. На екранчику спалахнула лiтера "С". Пiд нею тричi блимнула зелена лампочка; на лiвому крилi стола вiдкрилась засувка. Бiблiотекар простяг до неї руку й витяг кiлька металевих коробок.
- Почнемо з першої частини?
- Звичайно... - тихо вiдповiла Наташа.
Бiблiотекар засунув коробочку в нiшу проектора i натиснув на одну з кнопок. На протилежнiй стiнцi з'явився портрет Северсона.
- "Син Пiвночi", стереофiльм Олексiя Черепанова та Наталiї Орлової... - пролунав незнайомий басовитий голос.
- Це було року тисяча дев'ятсот двадцять восьмого... - продовжував диктор в той час, як крiзь портрет почали проступати обриси портового мiста.
- Тромсе!.. - прошепотiв Северсон.
- Не хвилюйтесь, друже. Це лише документальнi кадри вашого вильоту, сказала тихо Наташа, яка не зводила очей з свого супутника.
Потiм iшли фотографiї Амундсена та "Латама", а за ними - маленька карта з рухомим лiтачком, який просувався в напрямку Шпiцбергену. За групою островiв вiн несподiвано зник, а замiсть нього з'явився червоний кружечок.
- Десь у цьому районi "Латам" зазнав аварiї... - пояснював диктор. Спостерiгач лiтака Северсон невiдомо як потрапив на берег безiменного острiвця, де й замерз. Збiгали роки, минали десятирiччя. Надiйшли величнi днi визволення всього людства. Здiйснились передбачення Маркса та Ленiна: капiталiзм та iмперiалiзм зiйшли зi сцени iсторiї. Назавжди зникла небезпека вiйни. Велетенськi творчi сили, якi гайнувалися ранiше на створення засобiв знищення, звiльнились тепер для найпрекраснiшою: для боротьби за щасливе сьогоднiшнє i ще прекраснiше майбутнє людей. Настав небачений розвиток технiки й науки. Вже через двадцять п'ять рокiв пiсля усунення небезпеки вiйни людство мало таку силу, що могло стати на бiй з Сахарою i Арктикою. На протязi наступних п'яти рокiв ми витiснили льодовики аж до Пiвнiчного полюса.
I ось на цьому славетному переможному шляху i було знайдено Северсона...
Перед широко розкритими очима Северсона розгорталися захоплюючi подiї.
Бергер доповiдає Всесвiтнiй Академiї, що в одному з льодовикiв на крижаному острiвцi знайдено невiдому людину в одязi пiлота двадцятих рокiв двадцятого столiття. Вiн лежить скоцюрблений у прозорiй кризi, наче спить. Голова його - на лiвiй руцi, а правою вiн притримує шкiряне пальто.
На острiв приземляється вертолiт. З нього виходить група лiкарiв-тарабкiнцiв. Спецiальним iнструментом вони вирiзають великий крижаний куб з тiлом людини i з допомогою кранiв навантажують на лiтак.
На екранi з'являється Москва, а потiм велика лабораторiя.
- У кишенi невiдомого було знайдено вiйськовий бiлет... - звучить голос диктора, i на екранi з'являється знiмок розгорненої книжечки. Мабуть, вона побувала в водi: лiтери тексту розмазанi i перетворились на бруднi смуги. В графi: "Прiзвище" - видно тiльки "...е...сон".
Фотографiю книжки змiнює кадр у лабораторiї. Усмiхнена чорнява дiвчина (Северсон одразу ж упiзнає в нiй Наташу) каже:
- "Е...сон" - це менi не зовсiм подобається. Знайшли ми його на пiвночi, то й будемо поки що називати Северсоном.
- Рiк важкої i вiдповiдальної наукової працi, рiк упертої боротьби з невблаганною природою... - продовжує диктор. - I нарештi все ж перемагає наука й життя!.. Северсон починає дихати... Северсон вимовляє перше слово... Наука святкує одну з найбiльших перемог... Смерть поступилась!.. Стереофiльм закiнчився. В залi лунає музика, яка пiдносить людину, дає їй крила. Могутня кантата життя!
Северсон зворушений.
- Наташо! Василю Володимировичу! Митю!.. - йому перехопило дух.
У Наташi очi сяють щастям. З радостi вона б розцiлувала Северсона!
Криза минула. Тепер можна смiливо стати перед Тарабкiним i сказати: наш любий Северсон уже живе в теперiшньому часi!
Роздiл IХ
В краю
чудес
Северсон пiдiйшов до широкого вiкна. Зупинився, вражений.
Перед його очима розляглась чудесна картина. До яскраво-синього неба зводились велетенськi палаци, прикрашенi статуями та барельєфами. На вершинi одного з них стояла велична бронзова постать з простягненою вперед правою рукою. Фундамент цiєї багатоповерхової будови губився в зеленi великого парку; бiчнi крила палацу мали плоский дах, де стояли кiльканадцять дивних безкрилих лiтакiв.
Скiльки сягало око, скрiзь проти неба височiли такi ж палаци. Вони були рiзнi за обрисами, оздобленням i кольором, але всi стояли серед дерев. На обрiї виблискувала водяна гладiнь, якою снували кораблi. Голубiнь кеба прокреслювали бiлi смуги од лiтакiв.
Северсон довго дивився у вiкно й мовчав. Зачарований краєвидом, вiн забув про все на свiтi.
Так он яка Москва!.. Куди до неї Нью-Йорковi! Там хмарочоси убогi, як коробки для черевикiв, та ще й тiсно прилiпленi один до одного... А може, й Нью-Йорк уже змiнився?
Вiн запитливо глянув на Наташу.
- Як, подобається наше мiсто? - запитала вона лукаво.
- Це - втiлена казка, Наташо!.. Але я й досi не вiрю, що це - Москва. Менi здається, що я потрапив на якийсь зачарований острiв, про який свiт навiть не знає.
- А це?.. - Наташа пiдняла штори на протилежнiй стiнцi, i перед Северсоном з'явились залитi сонцем будови старовинної архiтектури.
- Так, це московський Кремль... - задумливо сказав Северсон. - Я бачив його тiльки на малюнках, але забути його неможливо... - вiн хитнув головою, посмiхнувся. - Ну й штукарка ви, Наташо! I хитрунка!.. То ви спецiально привезли мене сюди вночi, га ще на метро, щоб потiм приголомшити краєвидом Москви з висоти пташиного льоту?!
- Частково - так, - засмiялась Наташа, - але ж кортiло показати вам i метро. Сподобалось?
- Чудесне метро!.. Тiльки... тiльки... А ви знаєте, що ми обдурили мiський магiстрат? - сказав Северсон напiвжартома.
- Тобто як? - здивувалась Наташа.
- Менi незручно нагадувати, але... ми не купили квитки.
- Ах, он у чому справа! - зареготала Наташа. - Я просто забула вам пояснити, що за транспорт у Москвi не платять. Ну, та ви це побачите на власнi очi... А зараз кажiть: що ви хотiли б побачити?
- Скажiть, а чи не можна було б завiтати на електростанцiю, туди, де працює Митькiв батько? Хлопчик мене запрошував, але я, звiсно, не знаю, чи дозволяється це, чи нi.
- А чому ж. Ми заглянемо й туди. Я приготувала для вас широку програму екскурсiй. Тiльки, прошу, будьте цiлком одвертi: як на вас впливає все побачене?
- Не знаю... - вiдповiв вiн по паузi. - Поки що я тiльки цiкавлюсь усiм. Я б хотiв зараз промчати свiтом i подивитись, як вiн змiнився.
- А чи вистачить вам сили для цього? Чи не краще було б продовжити лiкування?
- Я почуваю себе вже зовсiм здоровим i бадьорим.
- Це так, - погодилась Наташа. - Але перенапруження ще може пошкодити вам. Я вважаю, що вам велику користь принiс би тривалий сон.
- Сон?.. Може, хочете, щоб я спав день у день, як немовля?
- Саме сон i допомiг вам стати на ноги. Людина витримує без їжi мiсяць, а без сну - лише кiлька днiв. Великий фiзiолог Iван Петрович Павлов довiв, що багато хвороб людини виникають внаслiдок перенапруження кори головного мозку. Тут не зарадять нiякi лiки, а тiльки сон, коли нервовi клiтини припиняють свою дiяльнiсть i вiдпочивають.
- Вiрю вам. I все-таки спати менi не хочеться. Не турбуйтесь про мене: за своє життя я зазнав багато чого, а, як бачите, знову бадьорий.
- Отаким ви менi подобаєтесь, Северсон! Тодi скажу вам по секрету: Митько вже давно чекає на вас.
Очi Северсона засяяли. Кiлькома стрибками вiн вибiг у коридор, схопив хлопця i високо пiдняв над головою:
- Ти, мiй хлопчику, ти - найкращий лiкар!
А Митько намагався набрати зосередженого й поважного вигляду:
- Я прийшов повiдомити, що батько сердечно вiтає вас i запрошує до своєї електростанцiї... Як бачите, я завжди дотримую слова.
***
- Ти тут живеш, Митю? - запитав Северсон, коли вони втрьох пiдiйшли до великої красивої споруди, що поросла диким виноградом.
- Нi, товаришу Северсон, тут працює мiй батько, - вiдповiв хлопець. Оце й є московська атомна електростанцiя.
- Ого! - здивувався Северсон. - В такому палацi мiг би жити й англiйський лорд!.. А де ж димарi?.. Чим тут опалюють?