сумлiння, i все. Згода? - звернувся вiн до командирiв загонiв.
Така довiра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлiвна навiть
пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому
буде до душi, що той шкiльний мур (який для волелюбного комишанця
втiленням усього найнестерпнiшого) тут замiнятиме всього лиш смужка
нескошено© травички... Як i iншi, комишанець нетерпляче жде цього табору,
вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили "органiзатором вогнища":
"Я вам таке розкладу - до неба язики викидатиме!.." Дитя очеретiв, лукаве
й хитре комишанське створiння, як воно поведеться в цих нових умовах?
Марися для себе вже прикинула, де й мiсце буде для багаття: отут, на самiй
вершинi пагорба, щоб усiм, хто йде по Днiпру, було видно... Це ж так
чудово, коли пливеш пароплавом чи по©здом ©деш, а десь у синьому
надвечiр'© яскравiв тобi чи сь багаття, заваблю сво ю та мничiстю.
вибалки його розiклали чи, може, якiсь закоханi палять там вечiрнi вогнi?
Ще треба було дати назву майбутньому табору.
- В мене пропозицiя, - зблиснула оченятами Марися Павлiвна, - давайте
назвем... "Бригантина"!
- Не нове, але тут щось , - сказав Берестецький. - Послуха мо, що наш
моряк скаже. Зда ться, вiн настро ний критично...
Борис Савович, навпаки, цiлком серйозно пiдтримав Марисю, аргументуючи
свою думку тим, що коли десь звiддаля дивитись на цей лобатий крутогiр, то
вiн i справдi нагадуватиме бриг чи бригантину...
- Та ще при вiдповiднiй грi фантазi©, - додав Артур Пилипович. - Хоча
"Степовi пiрати" бiльше пасувало б...
- Отже, так i запишемо: "Бригантина", - сказав директор, вносячи якiсь
позначки до сво © саморобно© карти. - Розвелося, правда, останнiм часом
цих бригантин... Одначе для наших маленьких пiратiв це буде саме те, що
треба... В ©хньому дусi.
Добре находившись, вчителi сiли нарештi перепочити, знайшовши собi
затiнок край урочища пiд шатром обтяжено© цвiтом акацi©. Вихованцiв вони
вiдпустили покупатись у затон, де вода вже прогрiлась, i звiдти, знизу,
долинав тепер щасливий дитячий лемент.
- Бар' р з квiтiв.... Межа з трави... так воно, власне, й повинно бути,
- задумливо розмiрковував Артур Пилипович, розлiгшись на травi сво ю
довжелезною постаттю. Кiбчик степовий високо застряв у небi, i
Берестецький спрямував свiй погляд туди. - Свiт для людини повинен бути
всепрохiдний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха... Планета
iсну для всiх в однаковiй мiрi, в однаковiм правi...
- Всепрохiдний, але - для людини, не для руйнача, не для хама, -
уточнив Валерiй Iванович.
- На хама гамiвну сорочку, це ясно, - згодився Берестецький. - Але я
маю на увазi саме людину... Менi хочеться уявити ©© навiть без трав'яного
бар' ру... От, скажiмо; чи можливий у нашу космiчну еру всюдипрохiдець
типу Уленшпiгеля, або Сковороди, або Дон-Кiхота? Зробити б експеримент;
палицю в руку, птаха на плече i - в путь...
- З якою метою? - усмiхнувся директор.
- Перевiрити на практицi, чи можливий Уленшпiгель в наш час? Тобто тип
людини, що за покликом душi - без порушень, звичайно, - вирiшила йти помiж
ближнiх i дальнiх... З добрими намiрами вирушаю, з бажанням присвятити
себе спiвбратам по планетi, йду з готовнiстю навiть ведмедевi допомогти,
якщо вiн цвяха в лапу зажене... I водночас хочу простежити, наскiльки
людство до мене терпиме, якою мiрою в менi зацiкавлене i взагалi чи ма
для нього якусь вагу моя особистiсть...
- Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, - сказав Борис Савович,
уважно, нiби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врiзалася
в палець.
- Збирався ставити вас начальником табору, - посмiхнувся Валерiй
Iванович, - а зараз бачу, що рано... Навчитель красних мистецтв i
шагiстики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявля незрiлiсть, що
межу з легковажнiстю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тодi
вимагати вiд наших бурсачат?
- Для бурсачат хоч пояснення , - докинув Борис Савович. - Пишуть, що в
генах у них нiбито збiльшу ться руйнiвний елемент... Тiльки, по-мо му, це
вигадка.
Директор уголос роздумував:
- Кого ж менi з вас - на табiр?
Борис Савович спiдлоба кивнув на Марисю Павлiвну:
- Он ©© призначте. Перша жiнка в iсторi© мореходства буде капiтаном
бригантини...
- Вона не пiдходить, - заперечив Берестецький. - Вона закохана.
- Це ж у кого? - кокетливо звела очi Марися Павлiвна. - Щось я не бачу
поблизу вiдповiдних об' ктiв...
- Ну-ну, образ не потерпимо, - жартома сказав директор. - А щодо
призначення, то я вважаю пропозицiю Бориса Савовича прийнятною. Сьогоднi ж
i наказом проведу...
Марися, видно, думала щось сво : сидiла усмiхнена, замрiяна, потiм
знечiв'я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила
розпалене обличчя в теплий акацi вий цвiт... Вiдкрилась, аж коли почула
продекламоване Берестецьким (нiби жартiвливо, але з почуттям) щось про
чорноброву з спраглими губами нецiлованими, з рум'янцем свiтанковим...
- Це з Омара Хайяма? - запитала Марися, а вiн вiдповiв з гордiстю:
- Мо власне.
Директор тим часом нагадав:
- Тож вiд завтра, Марисю Павлiвно, займетесь табором. Дiло неабияке.
Сподiваюсь, ви оцiнили довiр'я?
- Дякую за честь, - усмiхнулась вона, - тiльки я за чинами не женусь...
- Я серйозно кажу: дивiться, щоб не попливла ваша бригантина без керма
та без вiтрил...
- Вся надiя на Бориса Савовича, - кивнула Марися на колегу, який,
вiдпустивши останнiм часом шкiперськi бакенбарди, ще бiльше прибрав
вигляду бувалого морського вовка.
Колишнiй пiдводник у цей час замiсть каблучки вже розглядав листочок
деревiю: нiяк не мiг надивуватись доцiльностi, мудростi витвору.
- Таке звичайне, тисячу разiв бачене, - тихо сказав вiн, - а все ж
загадка... Самий вiзерунок листка, оця зiтканiсть, форма, елегантнi
зубчики... А розгалуження стебелець таке, щоб кожен листок мiг добувати
сонце, здiйснювати фотосинтез... Який в усьому розум i досконалiсть.
- Чому природа не могла витворити таким досконалим i мене? - без
звично© iронi© пiдхопив Берестецький. - Хоча i в менi, в людинi, дещо
таке, що виклика подив i навiть захват, але водночас скiльки
недосконалостей, вад!.. Особливо, коли зазирнути туди, в надра... Якi
пристрастi шкiрять звiдти зуби, дарма що homo sapiens... Печерний
волохатий пращур раз у раз да ться взнаки... Ото хiба що любов, вона таки
нас ошляхетнюе, все грубе собою перекрива ...
Марися слухала ©хнi розмiрковування, лежачи горiлиць й приплющивши очi,
- цiкаво ©й так було дивитись на сонце: замiсть свiтила - суцiльна бура
каламуть. Уся небеснiсть зiллялась, кипiла бурогарячим...
Вважаючи, певне, що вона задрiмала, колеги розбрелись хто куди, Борис
Савовпч пiшов до вихованцiв, вiн теж вирiшив купатись, - зосталась Марися
Павлiвна пiд акацi ю сама. Аж тепер вiйнуло на не© тривогою за цю майбутню
"Бригантину". Здалося навiть, що злегковажила, згодившись очолити табiр,
коли в колективi люди i з бiльшим досвiдом, i з сильнiшою волею...
Тривожно. Бо вгадай, як поведуться в нових умовах, серед вiдкритих
просторiв, тi маленькi корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад потiм
©х чи й заженеш!.. Одначе не вiдступати ж! Сама визначила свою житт ву
дорогу, навiть почуття жертовностi ростила в собi, трудного шукала. Ось i
ма ш його по саме нiкуди...
Коли пiсля iнституту ви©здила сюди, в цю школу трудну,
правопорушницьку, дехто пiдсмiювавсь:
- I трьох днiв не протрима шся...
хала сюди справдi з острахом, знала ж бо, що не в дитсадок ©де, а до
таких, що здатнi на все, можуть i з ножем на вчителя кинутись, на те й
правопорушники, злодiйчуки, люди насильства. Хай ще початкового,
неусвiдомленого, але таки насильства, що ним вони вже отру нi зi сво©х
юних лiт. Духовнiсть, повага до людини, гуманне чуття - це для них не
iсну , людське в них заглушене, свiт дорослих у ©хнiй уявi населений
iстотами ворожими, якi тiльки те й роблять, що вигадують для пiдлiтка
рiзнi правила, обмежують його бажання, приборкують волю, вносячи у життя
безлiч заборон. А якщо так, то дорослих ма ш право iгнорувати, обдурювати,
можеш викоювати з ними що тiльки вдасться, i хай називають вони тебе
правопорушником, але для тебе ганьби в цьому нема, в тво©х вчинках
тiльки романтика бродяжництва, бездомностi, гострий хмiль пригод, нападiв,
сутичок i зв'язаний з ними ризик, азарт. З дорослими в тебе вiйна
безперервна, тож i воюй, мстись, хитруй, викручуйся, не соромся бути
пiдступним, бо всi засоби для тебе придатнi, бо ти ще не почува ш огиди й
вiдрази до свого падiння. Ось такими уявлялись Марисi тi, найтруднiшi, до
яких вирiшила йти наставницею не на сезон, а на роки, щоб, може,
присвятити ©м i цiле життя. Ростити людину - це радiсть! Якi там не , а
вони теж люди, кожен з них iндивiдуальнiсть, i часто дуже колоритна,
яскрава... Труднi, в аномалiях, в дисгармонiях, але й з них мають бути
люди завтрашнi, люди майбутнього! Хоч як важко буде з ними, але тим
певнiше буде вiдчуття перемоги, якщо виявишся спроможною навiть з
дисгармонiйного сформувати повноцiнну людську особистiсть. Станеш мовби
скульптором його духовно© сутностi, допоможеш чимось кращим виявити себе
навiть такому, що нiяких етичних норм не визнавав, що з перших крокiв
виходив у життя, як на полювання, несучи на вустах глумливий, вбивницький
осмiх майбутнього карного злочинця. Знала, що й таких зустрiне в
спецшколi, матиме з ними справу день у день, i що до не©, молодо©
вчительки, вони, певне, ставитимуться з особливою нещаднiстю,
ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати ©© по-дитячому жорстоко й
цинiчно, бо де ж малюковi зрозумiти, що, принижуючи iншого, найперше
принижу ш, спотворю ш самого себе...
Ранньо© осенi вперше з'явилася Марися в цих краях, а осiнь тут тиха,
довга, з високими небесами, з величним споко м степiв... Щедрий край. Iдеш
вулицею, i виноград лiзе з кожного двору, заходиш на веранду - аж на плечi
тобi нависа синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великi, декотрi "в
шубах", розмальованi одна краще за другу, аж до самих дахiв обвитi
виноградними лозами. Причiлки вiд вулицi тонуть у заростях руж,
чорнобривцiв та ще в отих квiтах гiллястих, що iм'я ©м нечесана бариня...
Паркани всюди повитi крученими паничами з дзвiночками найчистiшо©
ясно-блакитно© барви.
У день Марисиного прибуття Ганна Остапiвна сама запропонувала взяти ©©,
молодшу колегу, до себе на постiй, хоча тепер iнодi й нахваля ться
жартома, що за неспокiйну вдачу постоялицi братиме з не© додаткову подать.
Ось так i почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась:
поставимо всiх на лижi! Самi в майстернях поробимо! Директор, хоч з
усмiшкою, проте згодився, дав завдання, поробили ще з осенi, тiльки ж
стати на лижi так i не довелось: протягом зими снiгу майже не було, раз чи
два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навiть птахи не всi звiдси
вiдлiтають у вирiй, декотрi й зимують по сусiдству, бiля ГЕС, бо нижче
турбiн вода нiколи не замерза ... I ©©, Марисю, все мiцнiше бере в сво©
обiйми цей смаглочолий Пiвдень.
Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина? Але ж
хiба глушина для тако© людини, як, скажiмо, Ганна Остапiвна? Нема
глушини для того, хто мислить, хто ма чим горiти, хто повсякчас носить у
собi невщухаючий внутрiшнiй свiт!
Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може зрозумiти ту однокурсницю,
яка вигукнула колись: "Iти працювати з правопорушниками - це просто
божевiлля!" Неврiвноваженi, бешкетнi, скаженi... Хоча по-сво му вони
послiдовнi, нетерпимi до фальшi, найменша несправедливiсть виклика в них
бурю... , звiсно, серед них грубi, пiдступнi. нещаснi. просто
смiшнi... Ось Бугор вiдмовився працювати. "Не хочу працювати - хочу тiльки
©сти". Гаразд. Сiдай он там окремо в кутку ©дальнi, ось тобi черпак, ложка
найбiльша - ©ж. Мало однi © порцi©, черговий принесе тобi другу, принесе й
третю, а ти тiльки ©ж, набивай кендюх... Уся школа стежить, як Бугор,
сидячи за окремим персональним столиком, мовчки оруду сво©м черпаком.
Проте наста -таки той день, коли Бугор каже: "Годi. Набив черево по саме
нiкуди, аж набридло... Хочу тепер, як усi".
А нещодавно привезли юного вбивцю. Розважався сiрниками на iменинах
сво © сестрички, запалював i кидав до кiмнати, де дiвчатка
перевдягались... А на сестрi була сукня бiла, нейлонова - спалахнула
вмить! Вiд нейлону того рятунку нема, вiн просто розтопився на дiвчинцi, в
страшних опiках у лiкарнi й померла... А винуватець тепер тут божеволi ...
Ох, неспокiйна публiка буде на тво©й бригантинi! Ламай тепер голову, чи
стрима ваших маленьких пiратiв цей ромашковий сентиментальний бар' р, чи
стане ©м перешкодою, коли, сп'янiлi вiд сво©х бешкетницьких спокус,
сипнуть врiзнобiч на дикий поклик степового роздолля?..
Марися вiльно розкинулась у травi, задивлена у навислi кетяги. Пахне
акацiя густо, медово. I всiй тобi солодко до знемоги. Бджоли гудуть,
облiплюють бiло-рожевий цвiт, - десь, видно, здалека прилiтають за
нектаром. По той бiк урочища Берестецький голосом античного громовержця
декламу якогось латинця, а потiм аж виспiву улюбленi рядки з "Пiснi
морякiв":
...Завтра в iнший край мандрiвка:
Чорна дiвка - бiлий хлiб,
Бiла дiвка - чорний хлiб!..
Красивий його баритон Марисi при мно слухати. "Закохана", - каже вiн
про не©. З чого це вiн взяв? Певне, ма на увазi ©© прогулянки iз
Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше - просто дружба, щира, товариська,
трохи iронiчна... Справжн кохання, яким воно ©й уявля ться, оте
всеосяжне, слiпленне, - чи прийде воно коли, чи й зовсiм ©© обмине?
Мабуть, могла б покохати такого, як той сивочубий у плащi, з синiми
тужними очима... Той, що його вже нема, що десь на такому ось пагорбi
востанн зболеним поглядом свiт обiйняв... У вiчнiсть вiдпливла його
бригантина. О, як вiн глянув на Марисю коло брами пiд час прощання!..
Одним поглядом так багато можна людинi сказати...
Примовк Берестецький, натомiсть десь iз глибини урочища соловей пода
голос. Кажуть, менша на свiтi солов'©в. Хамiв на свiтi бiльша , а
солов'©в менша ! Невже планетi справдi загрожу розлука з цим сiреньким,
самозабутнiм, найнiжнiшим сво©м поетом? А з ким же дiлити оте почуття, що
пiдiйма ться, росте в тобi, хоча й не зна ш для кого?
Незвичний стан пережива душа в цiм дивнiм урочищi Чортуватiм. Нiби
п'янить самий дух акацiй, вiд нього аж чадi ш, умлiва ш, поринаючи в
безмiри якогось райського блаженства... Марися знову змружу очi, i одразу
зника все, тане, ма ш над собою лише цей дивний свiт, зiтканий iз
золотавостi сонця й клубкiв бiлого, облiпленого бджолами цвiту.
Досяга ться якась не знана ранiш гармонiя, сонце розлилося, i сама ти вже
нiби розчиня шся в солодкiй млостi природи, в ©© запашистих медах...
Зовсiм заплющу ш очi, i тодi тебе нема, життя розтануло, свiт зiллявся, -
на мiсцi сонця виру в небi тiльки жовто-бура гаряча туманнiсть, сповнена
пахощiв цвiту й золото© бджолино© музики...
XXIII
У день iменин Ганни Остапiвни ще зрання ©й приносять телеграму вiд
сина, i цього досить, щоб потiм уже до самого вечора в не© був добрий
настрiй.
Цього дня ©© вiтатимуть у школi, Валерiй Iванович вiд iменi колег
пiднесе Ганнi Остапiвнi букет квiтiв, а вiд служби режиму Антон
Герасимович басом побажа ©й "кавказького довголiття".
Коли пiсля школи Ганна Остапiвна повернеться з Марисею додому, ©й
доведеться чимало часу витратити, щоб розiбрати поздоровну пошту, що
надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишнi ©© вихованцi.
Той зблизька озива ться, той здалека, а один вiта Ганну Остапiвну дуже
зворушливим листом з мiсця ув'язнення, де вiн пiсля суду вiдбува свiй
строк.
- Оце коректив до нашо© педагогiки, - каже Ганна Остапiвна. - Щоб ми не
дуже зазнавались...
Розповiда , що славний був хлопець, вийшов зi школи з вiдмiнними
оцiнками, нiхто i в гадцi не мав, що вiн знову зiрветься, сяде на лаву
пiдсудних... Працював уже скреперистом на каналi, встряв у бiйку пiд час
пиятики, що кiнчилась для когось трагiчно... I ось пише, зда ться, десь аж
iз тундри, спiва дифiрамби колишнiй сво©й учительцi; "Щодня вас згадую,
Ганно Остапiвно... Аж коли тут опинився, оцiнив вашi душевнi поради,
тiльки тут i збагнув, що мав i що втратив..."
Лист iз тундри Ганна Остапiвна вiдклада окремо: цьому неодмiнно треба
вiдповiсти. Всi вони для не©, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за
такого серце болить ще бiльше...
Квiти на столi, бiля них потертий портфель Ганни Остапiвни, де повно
учнiвських зошитiв, та купою щойно прочитанi листи й телеграми...
Обважнiла, втомлена, сидить сива вчителька над сво©м багатством, Марисi з
тахти видно ©© задумливу постать, повнощоке обличчя, що диха споко м
душевно© злагоди. Не вчительку, а скорiш селянку-трудiвницю нагаду вона
сво ю обважнiлiстю, врiвноваженiстю духу i цими великими, звичними до
будь-яко© роботи руками. Солдатська вдова. З якою скромною, некрикливою
гiднiстю несе вона крiзь життя сво© втрати й свою самотнiсть. Чоловiк був
командиром пiдводного човна, пiд час вiйни, коли вони розставляли мiни
десь у фiордах Норвегi©, ©х було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись
вiд погонi, напоровся на пiдводну скелю, зда ться, сталося це у Баренцовiм
морi... I все. Вiдтодi вдова. Сама виростила сина, далеко вiн зараз вiд
матерi: , виявля ться, мiжнародна iнспекцiя по нагляду за дотриманням
яко©сь там рибальсько© конвенцi©, i син Ганни Остапiвни одразу пiсля
iнституту дiстав призначення в ту мiжнародну службу... По кiлька мiсяцiв
не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв браконь рiв у
мiжнародних водах, а дiло це не просте, професiя неспокiйна (як багато
неспокiйних професiй на свiтi!). Часом у вiдкритiм океанi мусиш
перебратися з судна на судно, - одного разу пiд час шторму його ледве не
розчавило мiж бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах, "та ще,
може, й навмисно так пiдстро©ли тамтешнi хижаки", - висловлю припущення
Ганна Остапiвна, адже в океанi iнколи промишляють запеклi порушники
конвенцiй, вони люто ненавидять цих iнспекторiв за ©хню непiдкупнiсть, а в
iнспектори якраз i вiдбирають людей непiдкупних, принципових, бездоганно
чесних...
Син для Ганни Остапiвни - найбiльша вiдрада, ним живе, ним гордиться. I
хоч далеко вiн, i служба така, що все може статись, i переживання постiйнi
для матерi, зате коли озветься ось, як сьогоднi, то це щоразу для не©
свято. Перечиту Ганна Остапiвна телеграму, i ледь помiтна усмiшка ©й не
зникав, i очi повнi мовби тихо© музики... Людина стiйко© внутрiшньо©
злагоди, Ганна Остапiвна й на Марисю вплива заспокiйливо, не раз у часи
сумнiвiв вона пiдтримувала молоду вчительку сво ю увагою й материнською
добротою. Iнодi Марисi дума ться, що й сама вона через багато-багато лiт
стане теж такою.
Коли сiли обiдати, Марися запиту несподiвано:
- Хто вас виховував, Ганно Остапiвно?
- Найперше батьки.
- I яко© педагогiки дотримувались?
- Проста була ©хня педагогiка. Знала я, дочко, за ними принаймнi три
чесноти, що в народi досить поширенi... Перша, що трудились обо весь вiк.
Друга, що по правдi жили. Нi на кого наклепу не зводили, нi обмови, вуста
сво© нiякою брехнею не опоганили... А третя, що вiрно мiж собою любились.
Ото вони й були для мене взiрцi, моральнi наставники...
Якийсь час мовчали обидвi. Потiм Марися спитала:
- А далi?
- Далi саме життя взяло в крутi сво© жорна. Вчителювати прийшла в часи
труднi, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти,
стайнi горiли ночами, а по степах конi блукали бездомнi, з фанерними
дощечками на шиях: "Хожу-блукаю, созу шукаю"... Ох, було, було...
I знов (уже не вперше) чу Марися про тi далекi роки, коли вчителювала
Ганна Остапiвна в маленькiй степовiй школi, де печi доводилось кура м
топити, i хоч нi електрики, нi радiо ще не було, але й там, в осiннiх
вiтрах, у негодах, ця жiнка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох...
Школа тiсна, гасовi лампи, заняття в три змiни, i шляхи розбагнюченi так,
що на довгi мiсяцi нiякого зв'язку з зовнiшнiми цивiлiзацiями... Однак
працювали з радiстю, не скаржились, ще й пiсень вечорами спiвали хiба ж
так!..
- А тепер глянеш: i Палац культури, i траса пiд вiкнами, а воно при©де
з сво©м дипломом, та ще й носом крутить, вичiку , як би перескочити кудись
поближче до барiв та ресторанiв, - обличчя Ганни Остапiвни на мить
хмарнi . - Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвiду нема,
страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити,
вони для нас зарiзяки, яких ма мо на кожному кроцi остерiгатись...
Недовiра, вза мний острах - бо©мося ми ©х, а вони нас. Спершу шестеро
всього було, а потiм цiлими партiями почали ©х завозити з рiзних областей.
Та все такi - на людей не схожi: в болячках, немитi, замурзанi, в кишенях
цигарки, карти. Одного вечора цiле вогнище з ©хнiх заяложених карт
розпалили. I силомiць не вiдбирали: кожен сам пiдходь i кидай, якщо
совiсть заговорила... А зате пiзнiше... Iду якось мiстом, коли хтось
гука : "Ганно Остапiвно!" Кому це я, думаю, тут потрiбна... Юнак пiдбiгав
такий радiсний, в куртцi шкiрянiй. "Невже не впiзнали? Це ж я, Зозуля! Що
з картами не хотiв розлучатися... Зараз на судноремонтному". Завiв до
павiльйону, та ще й морозивом пригостив...
Усмiхнулась Ганна Остапiвна при тих згадках, примовкла, а Марися тим
часом уже прибирала зi столу.
Тiльки були зiбрались обидвi сiсти за учнiвськi зошити, як за вiкном
просигналив мотоцикл, почулися знайомi кроки на верандi... Жiнки
переглянулись весело. Так i : з'явивсь на порозi власною персоною Костя
Степашко, як завжди, пiдтягнутий, сухолиций, в доброму гуморi.
- Кажуть, десь тут iменинниця прожива ? Вручив Ганнi Остапiвнi букетик
троянд у целофанi, поставив на стiл пляшку червоного угорського - "Бичача
кров"... Марисю Павлiвну запитав, чи не втiк знову вiд них Кульбака..,
Вона аж губки сердито надула:
- Звiдки таке припущення?
- Та ось тiльки що до мене один з лiсосмуги вибiгав, чистiсiнько ваш
Кульбака...
I щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповiдати свою
пригоду. Мчить оце вiн грейдером, поспiшав сюди зi швидкiстю людини, яка
квапиться на побачення, i раптом чу гук з лiсосмуги: "Стiй! Стiй!".
Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось...
Пiдбiгав до мотоцикла пацанок, викапаний тобi Кульбака, на головi в нього
кашкет мiлiцейський - батькiв чи братiв!.. Десь там з кущiв визирають ще
кiлька пастушат, стежать, як ©хнiй вожак поведеться... А цей, видно,
смiливець, зовсiм по-бойовому зверта ться: "Дядьку мiлiцiонер, покажiть
свого картуза!" - "Нащо тобi?"- "Будь ласка, ну, покажiть". Що вдi ш:
скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад поверта :
нi, каже, це не те... "Та що ж ти хотiв?" - "Я, - каже, - хотiв
перевiрити, чи пiдкладка у вашому картузi, як у мо му!.." Отак розiграли,
бестi© малi, блюстителя порядку...
- I колишнього правопорушника, - засмiялась Ганна Остапiвна.
- Невже був? - здивувалась Марися. - Хто б мiг подумати... Такий
зразковий!..
Марися пiдхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а
гiсть тим часом, вiдкоркувавши пляшку, у вiльнiй позi сидiв на стiльцi й
закохано стежив, як Марися господарю . Сьогоднi вiн ©й скаже нарештi те,
що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освiдчитись,
зiзнатись у сво©х почуттях... Щоправда, не зовсiм уявля , як це воно буде,
але ж... Отак би дивився й дивився на не©... Ось вона, зiп'явшись
навшпиньки бiля буфета, дiстав кришталевi келешки. Майнула з ними на кухню
i вже звiдти несе ©х помитi, розставляв обережно, кладе чистi серветки...
Робить звичайнiсiньке дiло, а йому так при мно спостерiгати ©©, ще й
вiдкривати в Марисi оцю вроджену грацiю, плавнiсть рухiв, природну красу,
що i в стрункiй, ладненькiй поставi, i в гордовитiм поворотi голови, i
навiть у тому мимовiльному жестi, звичному змаху руки, яким Марися раз у
раз поправля сво неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов сiла до
столу, гiсть, поналивавши червоного в келешки, запропонував:
- За вас, Ганно Остапiвно...
Марися пiдтримала з пафосом:
- За людину велико© душi!
Вiдсьорбнувши вина, Степашко з iронiчною мiною звернувся до господинi:
- Ганно Остапiвно, хiба душа?
- Був час, коли не було, зникла, - в тон йому вiдповiла Ганна
Остапiвна. - У мо © подруги навiть непри мностi виникли, коли вона якось
на уроцi слово "душа" дала учням вiдмiняти. До конфлiкту дiйшло, на захист
необачно© мусив стати "Робос", так звалась тодi профспiлка освiтян...
- У наш час душа теж водиться не в кожного, вiдповiла Марися
дошкульнiстю сво му "кавалiровi". - А в декого ©© не завжди й виявиш,
ледь-ледь ознаки життя пода ...
- Здаюсь, - пiдняв руки Степашко. - Питання з'ясоване... Жаль тiльки,
що нашi Марися Павлiвна сьогоднi чомусь не в дусi...
- Бо заждалася, - сказала Ганна Остапiвна. - Переживала людина, чого
так довго не з'явля ться ©© кавалiр... Я вже ©© розраювала: вiн же
студент-заочник, може, консультуватись по©хав... Або десь на операцi© -
хулiганчат ловить...
- Для Марисi Павлiвни, мабуть, дивною зда ться людина, що обрала собi
таке заняття - ловити пацанчат? Менi самому iнодi дивно. Тiльки й тiшу
себе тим, що рано чи пiзно потреба в нашiй професi© вiдпаде...
- Все може бути, - мудро посмiхнулась Ганна Остапiвна.
- Ученi вже нiбито виявили в мозкових пiвкулях центр, що керу людською
агресивнiстю, - вiв далi Степашко. - Головне було виявити цей загадковий
центр, а далi буде простiше: таблетками збиватимуть агресивнiсть...
- Не вiрю в таблетки, - сказала Ганна Остапiвна. - Вiрю в iнше... До
речi, поздоровте й Марисю Павлiвну: ©© призначено начальником лiтнього
табору, вiн буде зватися "Бригантина"...
- Вiтаю, товаришу начальник! - сказав Степашко. - Вдало вирiшено:
капiтаном "Бригантини" саме й мусить бути така сувора особа.
- Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапiвна. - Така вже
порода. Одна з ©© землячок колись навiть Оттоманською iмперi ю правила...
Ну, а цiй дiсталося зборисько маленьких пiратiв...
- Вам жарти, - зiтхнула Марися, - а мене тривога не покида : як я ©х
утримаю? Адже це буде щось схоже на повiтряний замок, i мури будуть iз
Така довiра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлiвна навiть
пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому
буде до душi, що той шкiльний мур (який для волелюбного комишанця
втiленням усього найнестерпнiшого) тут замiнятиме всього лиш смужка
нескошено© травички... Як i iншi, комишанець нетерпляче жде цього табору,
вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили "органiзатором вогнища":
"Я вам таке розкладу - до неба язики викидатиме!.." Дитя очеретiв, лукаве
й хитре комишанське створiння, як воно поведеться в цих нових умовах?
Марися для себе вже прикинула, де й мiсце буде для багаття: отут, на самiй
вершинi пагорба, щоб усiм, хто йде по Днiпру, було видно... Це ж так
чудово, коли пливеш пароплавом чи по©здом ©деш, а десь у синьому
надвечiр'© яскравiв тобi чи сь багаття, заваблю сво ю та мничiстю.
вибалки його розiклали чи, може, якiсь закоханi палять там вечiрнi вогнi?
Ще треба було дати назву майбутньому табору.
- В мене пропозицiя, - зблиснула оченятами Марися Павлiвна, - давайте
назвем... "Бригантина"!
- Не нове, але тут щось , - сказав Берестецький. - Послуха мо, що наш
моряк скаже. Зда ться, вiн настро ний критично...
Борис Савович, навпаки, цiлком серйозно пiдтримав Марисю, аргументуючи
свою думку тим, що коли десь звiддаля дивитись на цей лобатий крутогiр, то
вiн i справдi нагадуватиме бриг чи бригантину...
- Та ще при вiдповiднiй грi фантазi©, - додав Артур Пилипович. - Хоча
"Степовi пiрати" бiльше пасувало б...
- Отже, так i запишемо: "Бригантина", - сказав директор, вносячи якiсь
позначки до сво © саморобно© карти. - Розвелося, правда, останнiм часом
цих бригантин... Одначе для наших маленьких пiратiв це буде саме те, що
треба... В ©хньому дусi.
Добре находившись, вчителi сiли нарештi перепочити, знайшовши собi
затiнок край урочища пiд шатром обтяжено© цвiтом акацi©. Вихованцiв вони
вiдпустили покупатись у затон, де вода вже прогрiлась, i звiдти, знизу,
долинав тепер щасливий дитячий лемент.
- Бар' р з квiтiв.... Межа з трави... так воно, власне, й повинно бути,
- задумливо розмiрковував Артур Пилипович, розлiгшись на травi сво ю
довжелезною постаттю. Кiбчик степовий високо застряв у небi, i
Берестецький спрямував свiй погляд туди. - Свiт для людини повинен бути
всепрохiдний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха... Планета
iсну для всiх в однаковiй мiрi, в однаковiм правi...
- Всепрохiдний, але - для людини, не для руйнача, не для хама, -
уточнив Валерiй Iванович.
- На хама гамiвну сорочку, це ясно, - згодився Берестецький. - Але я
маю на увазi саме людину... Менi хочеться уявити ©© навiть без трав'яного
бар' ру... От, скажiмо; чи можливий у нашу космiчну еру всюдипрохiдець
типу Уленшпiгеля, або Сковороди, або Дон-Кiхота? Зробити б експеримент;
палицю в руку, птаха на плече i - в путь...
- З якою метою? - усмiхнувся директор.
- Перевiрити на практицi, чи можливий Уленшпiгель в наш час? Тобто тип
людини, що за покликом душi - без порушень, звичайно, - вирiшила йти помiж
ближнiх i дальнiх... З добрими намiрами вирушаю, з бажанням присвятити
себе спiвбратам по планетi, йду з готовнiстю навiть ведмедевi допомогти,
якщо вiн цвяха в лапу зажене... I водночас хочу простежити, наскiльки
людство до мене терпиме, якою мiрою в менi зацiкавлене i взагалi чи ма
для нього якусь вагу моя особистiсть...
- Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, - сказав Борис Савович,
уважно, нiби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врiзалася
в палець.
- Збирався ставити вас начальником табору, - посмiхнувся Валерiй
Iванович, - а зараз бачу, що рано... Навчитель красних мистецтв i
шагiстики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявля незрiлiсть, що
межу з легковажнiстю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тодi
вимагати вiд наших бурсачат?
- Для бурсачат хоч пояснення , - докинув Борис Савович. - Пишуть, що в
генах у них нiбито збiльшу ться руйнiвний елемент... Тiльки, по-мо му, це
вигадка.
Директор уголос роздумував:
- Кого ж менi з вас - на табiр?
Борис Савович спiдлоба кивнув на Марисю Павлiвну:
- Он ©© призначте. Перша жiнка в iсторi© мореходства буде капiтаном
бригантини...
- Вона не пiдходить, - заперечив Берестецький. - Вона закохана.
- Це ж у кого? - кокетливо звела очi Марися Павлiвна. - Щось я не бачу
поблизу вiдповiдних об' ктiв...
- Ну-ну, образ не потерпимо, - жартома сказав директор. - А щодо
призначення, то я вважаю пропозицiю Бориса Савовича прийнятною. Сьогоднi ж
i наказом проведу...
Марися, видно, думала щось сво : сидiла усмiхнена, замрiяна, потiм
знечiв'я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила
розпалене обличчя в теплий акацi вий цвiт... Вiдкрилась, аж коли почула
продекламоване Берестецьким (нiби жартiвливо, але з почуттям) щось про
чорноброву з спраглими губами нецiлованими, з рум'янцем свiтанковим...
- Це з Омара Хайяма? - запитала Марися, а вiн вiдповiв з гордiстю:
- Мо власне.
Директор тим часом нагадав:
- Тож вiд завтра, Марисю Павлiвно, займетесь табором. Дiло неабияке.
Сподiваюсь, ви оцiнили довiр'я?
- Дякую за честь, - усмiхнулась вона, - тiльки я за чинами не женусь...
- Я серйозно кажу: дивiться, щоб не попливла ваша бригантина без керма
та без вiтрил...
- Вся надiя на Бориса Савовича, - кивнула Марися на колегу, який,
вiдпустивши останнiм часом шкiперськi бакенбарди, ще бiльше прибрав
вигляду бувалого морського вовка.
Колишнiй пiдводник у цей час замiсть каблучки вже розглядав листочок
деревiю: нiяк не мiг надивуватись доцiльностi, мудростi витвору.
- Таке звичайне, тисячу разiв бачене, - тихо сказав вiн, - а все ж
загадка... Самий вiзерунок листка, оця зiтканiсть, форма, елегантнi
зубчики... А розгалуження стебелець таке, щоб кожен листок мiг добувати
сонце, здiйснювати фотосинтез... Який в усьому розум i досконалiсть.
- Чому природа не могла витворити таким досконалим i мене? - без
звично© iронi© пiдхопив Берестецький. - Хоча i в менi, в людинi, дещо
таке, що виклика подив i навiть захват, але водночас скiльки
недосконалостей, вад!.. Особливо, коли зазирнути туди, в надра... Якi
пристрастi шкiрять звiдти зуби, дарма що homo sapiens... Печерний
волохатий пращур раз у раз да ться взнаки... Ото хiба що любов, вона таки
нас ошляхетнюе, все грубе собою перекрива ...
Марися слухала ©хнi розмiрковування, лежачи горiлиць й приплющивши очi,
- цiкаво ©й так було дивитись на сонце: замiсть свiтила - суцiльна бура
каламуть. Уся небеснiсть зiллялась, кипiла бурогарячим...
Вважаючи, певне, що вона задрiмала, колеги розбрелись хто куди, Борис
Савовпч пiшов до вихованцiв, вiн теж вирiшив купатись, - зосталась Марися
Павлiвна пiд акацi ю сама. Аж тепер вiйнуло на не© тривогою за цю майбутню
"Бригантину". Здалося навiть, що злегковажила, згодившись очолити табiр,
коли в колективi люди i з бiльшим досвiдом, i з сильнiшою волею...
Тривожно. Бо вгадай, як поведуться в нових умовах, серед вiдкритих
просторiв, тi маленькi корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад потiм
©х чи й заженеш!.. Одначе не вiдступати ж! Сама визначила свою житт ву
дорогу, навiть почуття жертовностi ростила в собi, трудного шукала. Ось i
ма ш його по саме нiкуди...
Коли пiсля iнституту ви©здила сюди, в цю школу трудну,
правопорушницьку, дехто пiдсмiювавсь:
- I трьох днiв не протрима шся...
хала сюди справдi з острахом, знала ж бо, що не в дитсадок ©де, а до
таких, що здатнi на все, можуть i з ножем на вчителя кинутись, на те й
правопорушники, злодiйчуки, люди насильства. Хай ще початкового,
неусвiдомленого, але таки насильства, що ним вони вже отру нi зi сво©х
юних лiт. Духовнiсть, повага до людини, гуманне чуття - це для них не
iсну , людське в них заглушене, свiт дорослих у ©хнiй уявi населений
iстотами ворожими, якi тiльки те й роблять, що вигадують для пiдлiтка
рiзнi правила, обмежують його бажання, приборкують волю, вносячи у життя
безлiч заборон. А якщо так, то дорослих ма ш право iгнорувати, обдурювати,
можеш викоювати з ними що тiльки вдасться, i хай називають вони тебе
правопорушником, але для тебе ганьби в цьому нема, в тво©х вчинках
тiльки романтика бродяжництва, бездомностi, гострий хмiль пригод, нападiв,
сутичок i зв'язаний з ними ризик, азарт. З дорослими в тебе вiйна
безперервна, тож i воюй, мстись, хитруй, викручуйся, не соромся бути
пiдступним, бо всi засоби для тебе придатнi, бо ти ще не почува ш огиди й
вiдрази до свого падiння. Ось такими уявлялись Марисi тi, найтруднiшi, до
яких вирiшила йти наставницею не на сезон, а на роки, щоб, може,
присвятити ©м i цiле життя. Ростити людину - це радiсть! Якi там не , а
вони теж люди, кожен з них iндивiдуальнiсть, i часто дуже колоритна,
яскрава... Труднi, в аномалiях, в дисгармонiях, але й з них мають бути
люди завтрашнi, люди майбутнього! Хоч як важко буде з ними, але тим
певнiше буде вiдчуття перемоги, якщо виявишся спроможною навiть з
дисгармонiйного сформувати повноцiнну людську особистiсть. Станеш мовби
скульптором його духовно© сутностi, допоможеш чимось кращим виявити себе
навiть такому, що нiяких етичних норм не визнавав, що з перших крокiв
виходив у життя, як на полювання, несучи на вустах глумливий, вбивницький
осмiх майбутнього карного злочинця. Знала, що й таких зустрiне в
спецшколi, матиме з ними справу день у день, i що до не©, молодо©
вчительки, вони, певне, ставитимуться з особливою нещаднiстю,
ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати ©© по-дитячому жорстоко й
цинiчно, бо де ж малюковi зрозумiти, що, принижуючи iншого, найперше
принижу ш, спотворю ш самого себе...
Ранньо© осенi вперше з'явилася Марися в цих краях, а осiнь тут тиха,
довга, з високими небесами, з величним споко м степiв... Щедрий край. Iдеш
вулицею, i виноград лiзе з кожного двору, заходиш на веранду - аж на плечi
тобi нависа синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великi, декотрi "в
шубах", розмальованi одна краще за другу, аж до самих дахiв обвитi
виноградними лозами. Причiлки вiд вулицi тонуть у заростях руж,
чорнобривцiв та ще в отих квiтах гiллястих, що iм'я ©м нечесана бариня...
Паркани всюди повитi крученими паничами з дзвiночками найчистiшо©
ясно-блакитно© барви.
У день Марисиного прибуття Ганна Остапiвна сама запропонувала взяти ©©,
молодшу колегу, до себе на постiй, хоча тепер iнодi й нахваля ться
жартома, що за неспокiйну вдачу постоялицi братиме з не© додаткову подать.
Ось так i почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась:
поставимо всiх на лижi! Самi в майстернях поробимо! Директор, хоч з
усмiшкою, проте згодився, дав завдання, поробили ще з осенi, тiльки ж
стати на лижi так i не довелось: протягом зими снiгу майже не було, раз чи
два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навiть птахи не всi звiдси
вiдлiтають у вирiй, декотрi й зимують по сусiдству, бiля ГЕС, бо нижче
турбiн вода нiколи не замерза ... I ©©, Марисю, все мiцнiше бере в сво©
обiйми цей смаглочолий Пiвдень.
Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина? Але ж
хiба глушина для тако© людини, як, скажiмо, Ганна Остапiвна? Нема
глушини для того, хто мислить, хто ма чим горiти, хто повсякчас носить у
собi невщухаючий внутрiшнiй свiт!
Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може зрозумiти ту однокурсницю,
яка вигукнула колись: "Iти працювати з правопорушниками - це просто
божевiлля!" Неврiвноваженi, бешкетнi, скаженi... Хоча по-сво му вони
послiдовнi, нетерпимi до фальшi, найменша несправедливiсть виклика в них
бурю... , звiсно, серед них грубi, пiдступнi. нещаснi. просто
смiшнi... Ось Бугор вiдмовився працювати. "Не хочу працювати - хочу тiльки
©сти". Гаразд. Сiдай он там окремо в кутку ©дальнi, ось тобi черпак, ложка
найбiльша - ©ж. Мало однi © порцi©, черговий принесе тобi другу, принесе й
третю, а ти тiльки ©ж, набивай кендюх... Уся школа стежить, як Бугор,
сидячи за окремим персональним столиком, мовчки оруду сво©м черпаком.
Проте наста -таки той день, коли Бугор каже: "Годi. Набив черево по саме
нiкуди, аж набридло... Хочу тепер, як усi".
А нещодавно привезли юного вбивцю. Розважався сiрниками на iменинах
сво © сестрички, запалював i кидав до кiмнати, де дiвчатка
перевдягались... А на сестрi була сукня бiла, нейлонова - спалахнула
вмить! Вiд нейлону того рятунку нема, вiн просто розтопився на дiвчинцi, в
страшних опiках у лiкарнi й померла... А винуватець тепер тут божеволi ...
Ох, неспокiйна публiка буде на тво©й бригантинi! Ламай тепер голову, чи
стрима ваших маленьких пiратiв цей ромашковий сентиментальний бар' р, чи
стане ©м перешкодою, коли, сп'янiлi вiд сво©х бешкетницьких спокус,
сипнуть врiзнобiч на дикий поклик степового роздолля?..
Марися вiльно розкинулась у травi, задивлена у навислi кетяги. Пахне
акацiя густо, медово. I всiй тобi солодко до знемоги. Бджоли гудуть,
облiплюють бiло-рожевий цвiт, - десь, видно, здалека прилiтають за
нектаром. По той бiк урочища Берестецький голосом античного громовержця
декламу якогось латинця, а потiм аж виспiву улюбленi рядки з "Пiснi
морякiв":
...Завтра в iнший край мандрiвка:
Чорна дiвка - бiлий хлiб,
Бiла дiвка - чорний хлiб!..
Красивий його баритон Марисi при мно слухати. "Закохана", - каже вiн
про не©. З чого це вiн взяв? Певне, ма на увазi ©© прогулянки iз
Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше - просто дружба, щира, товариська,
трохи iронiчна... Справжн кохання, яким воно ©й уявля ться, оте
всеосяжне, слiпленне, - чи прийде воно коли, чи й зовсiм ©© обмине?
Мабуть, могла б покохати такого, як той сивочубий у плащi, з синiми
тужними очима... Той, що його вже нема, що десь на такому ось пагорбi
востанн зболеним поглядом свiт обiйняв... У вiчнiсть вiдпливла його
бригантина. О, як вiн глянув на Марисю коло брами пiд час прощання!..
Одним поглядом так багато можна людинi сказати...
Примовк Берестецький, натомiсть десь iз глибини урочища соловей пода
голос. Кажуть, менша на свiтi солов'©в. Хамiв на свiтi бiльша , а
солов'©в менша ! Невже планетi справдi загрожу розлука з цим сiреньким,
самозабутнiм, найнiжнiшим сво©м поетом? А з ким же дiлити оте почуття, що
пiдiйма ться, росте в тобi, хоча й не зна ш для кого?
Незвичний стан пережива душа в цiм дивнiм урочищi Чортуватiм. Нiби
п'янить самий дух акацiй, вiд нього аж чадi ш, умлiва ш, поринаючи в
безмiри якогось райського блаженства... Марися знову змружу очi, i одразу
зника все, тане, ма ш над собою лише цей дивний свiт, зiтканий iз
золотавостi сонця й клубкiв бiлого, облiпленого бджолами цвiту.
Досяга ться якась не знана ранiш гармонiя, сонце розлилося, i сама ти вже
нiби розчиня шся в солодкiй млостi природи, в ©© запашистих медах...
Зовсiм заплющу ш очi, i тодi тебе нема, життя розтануло, свiт зiллявся, -
на мiсцi сонця виру в небi тiльки жовто-бура гаряча туманнiсть, сповнена
пахощiв цвiту й золото© бджолино© музики...
XXIII
У день iменин Ганни Остапiвни ще зрання ©й приносять телеграму вiд
сина, i цього досить, щоб потiм уже до самого вечора в не© був добрий
настрiй.
Цього дня ©© вiтатимуть у школi, Валерiй Iванович вiд iменi колег
пiднесе Ганнi Остапiвнi букет квiтiв, а вiд служби режиму Антон
Герасимович басом побажа ©й "кавказького довголiття".
Коли пiсля школи Ганна Остапiвна повернеться з Марисею додому, ©й
доведеться чимало часу витратити, щоб розiбрати поздоровну пошту, що
надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишнi ©© вихованцi.
Той зблизька озива ться, той здалека, а один вiта Ганну Остапiвну дуже
зворушливим листом з мiсця ув'язнення, де вiн пiсля суду вiдбува свiй
строк.
- Оце коректив до нашо© педагогiки, - каже Ганна Остапiвна. - Щоб ми не
дуже зазнавались...
Розповiда , що славний був хлопець, вийшов зi школи з вiдмiнними
оцiнками, нiхто i в гадцi не мав, що вiн знову зiрветься, сяде на лаву
пiдсудних... Працював уже скреперистом на каналi, встряв у бiйку пiд час
пиятики, що кiнчилась для когось трагiчно... I ось пише, зда ться, десь аж
iз тундри, спiва дифiрамби колишнiй сво©й учительцi; "Щодня вас згадую,
Ганно Остапiвно... Аж коли тут опинився, оцiнив вашi душевнi поради,
тiльки тут i збагнув, що мав i що втратив..."
Лист iз тундри Ганна Остапiвна вiдклада окремо: цьому неодмiнно треба
вiдповiсти. Всi вони для не©, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за
такого серце болить ще бiльше...
Квiти на столi, бiля них потертий портфель Ганни Остапiвни, де повно
учнiвських зошитiв, та купою щойно прочитанi листи й телеграми...
Обважнiла, втомлена, сидить сива вчителька над сво©м багатством, Марисi з
тахти видно ©© задумливу постать, повнощоке обличчя, що диха споко м
душевно© злагоди. Не вчительку, а скорiш селянку-трудiвницю нагаду вона
сво ю обважнiлiстю, врiвноваженiстю духу i цими великими, звичними до
будь-яко© роботи руками. Солдатська вдова. З якою скромною, некрикливою
гiднiстю несе вона крiзь життя сво© втрати й свою самотнiсть. Чоловiк був
командиром пiдводного човна, пiд час вiйни, коли вони розставляли мiни
десь у фiордах Норвегi©, ©х було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись
вiд погонi, напоровся на пiдводну скелю, зда ться, сталося це у Баренцовiм
морi... I все. Вiдтодi вдова. Сама виростила сина, далеко вiн зараз вiд
матерi: , виявля ться, мiжнародна iнспекцiя по нагляду за дотриманням
яко©сь там рибальсько© конвенцi©, i син Ганни Остапiвни одразу пiсля
iнституту дiстав призначення в ту мiжнародну службу... По кiлька мiсяцiв
не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв браконь рiв у
мiжнародних водах, а дiло це не просте, професiя неспокiйна (як багато
неспокiйних професiй на свiтi!). Часом у вiдкритiм океанi мусиш
перебратися з судна на судно, - одного разу пiд час шторму його ледве не
розчавило мiж бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах, "та ще,
може, й навмисно так пiдстро©ли тамтешнi хижаки", - висловлю припущення
Ганна Остапiвна, адже в океанi iнколи промишляють запеклi порушники
конвенцiй, вони люто ненавидять цих iнспекторiв за ©хню непiдкупнiсть, а в
iнспектори якраз i вiдбирають людей непiдкупних, принципових, бездоганно
чесних...
Син для Ганни Остапiвни - найбiльша вiдрада, ним живе, ним гордиться. I
хоч далеко вiн, i служба така, що все може статись, i переживання постiйнi
для матерi, зате коли озветься ось, як сьогоднi, то це щоразу для не©
свято. Перечиту Ганна Остапiвна телеграму, i ледь помiтна усмiшка ©й не
зникав, i очi повнi мовби тихо© музики... Людина стiйко© внутрiшньо©
злагоди, Ганна Остапiвна й на Марисю вплива заспокiйливо, не раз у часи
сумнiвiв вона пiдтримувала молоду вчительку сво ю увагою й материнською
добротою. Iнодi Марисi дума ться, що й сама вона через багато-багато лiт
стане теж такою.
Коли сiли обiдати, Марися запиту несподiвано:
- Хто вас виховував, Ганно Остапiвно?
- Найперше батьки.
- I яко© педагогiки дотримувались?
- Проста була ©хня педагогiка. Знала я, дочко, за ними принаймнi три
чесноти, що в народi досить поширенi... Перша, що трудились обо весь вiк.
Друга, що по правдi жили. Нi на кого наклепу не зводили, нi обмови, вуста
сво© нiякою брехнею не опоганили... А третя, що вiрно мiж собою любились.
Ото вони й були для мене взiрцi, моральнi наставники...
Якийсь час мовчали обидвi. Потiм Марися спитала:
- А далi?
- Далi саме життя взяло в крутi сво© жорна. Вчителювати прийшла в часи
труднi, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти,
стайнi горiли ночами, а по степах конi блукали бездомнi, з фанерними
дощечками на шиях: "Хожу-блукаю, созу шукаю"... Ох, було, було...
I знов (уже не вперше) чу Марися про тi далекi роки, коли вчителювала
Ганна Остапiвна в маленькiй степовiй школi, де печi доводилось кура м
топити, i хоч нi електрики, нi радiо ще не було, але й там, в осiннiх
вiтрах, у негодах, ця жiнка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох...
Школа тiсна, гасовi лампи, заняття в три змiни, i шляхи розбагнюченi так,
що на довгi мiсяцi нiякого зв'язку з зовнiшнiми цивiлiзацiями... Однак
працювали з радiстю, не скаржились, ще й пiсень вечорами спiвали хiба ж
так!..
- А тепер глянеш: i Палац культури, i траса пiд вiкнами, а воно при©де
з сво©м дипломом, та ще й носом крутить, вичiку , як би перескочити кудись
поближче до барiв та ресторанiв, - обличчя Ганни Остапiвни на мить
хмарнi . - Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвiду нема,
страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити,
вони для нас зарiзяки, яких ма мо на кожному кроцi остерiгатись...
Недовiра, вза мний острах - бо©мося ми ©х, а вони нас. Спершу шестеро
всього було, а потiм цiлими партiями почали ©х завозити з рiзних областей.
Та все такi - на людей не схожi: в болячках, немитi, замурзанi, в кишенях
цигарки, карти. Одного вечора цiле вогнище з ©хнiх заяложених карт
розпалили. I силомiць не вiдбирали: кожен сам пiдходь i кидай, якщо
совiсть заговорила... А зате пiзнiше... Iду якось мiстом, коли хтось
гука : "Ганно Остапiвно!" Кому це я, думаю, тут потрiбна... Юнак пiдбiгав
такий радiсний, в куртцi шкiрянiй. "Невже не впiзнали? Це ж я, Зозуля! Що
з картами не хотiв розлучатися... Зараз на судноремонтному". Завiв до
павiльйону, та ще й морозивом пригостив...
Усмiхнулась Ганна Остапiвна при тих згадках, примовкла, а Марися тим
часом уже прибирала зi столу.
Тiльки були зiбрались обидвi сiсти за учнiвськi зошити, як за вiкном
просигналив мотоцикл, почулися знайомi кроки на верандi... Жiнки
переглянулись весело. Так i : з'явивсь на порозi власною персоною Костя
Степашко, як завжди, пiдтягнутий, сухолиций, в доброму гуморi.
- Кажуть, десь тут iменинниця прожива ? Вручив Ганнi Остапiвнi букетик
троянд у целофанi, поставив на стiл пляшку червоного угорського - "Бичача
кров"... Марисю Павлiвну запитав, чи не втiк знову вiд них Кульбака..,
Вона аж губки сердито надула:
- Звiдки таке припущення?
- Та ось тiльки що до мене один з лiсосмуги вибiгав, чистiсiнько ваш
Кульбака...
I щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповiдати свою
пригоду. Мчить оце вiн грейдером, поспiшав сюди зi швидкiстю людини, яка
квапиться на побачення, i раптом чу гук з лiсосмуги: "Стiй! Стiй!".
Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось...
Пiдбiгав до мотоцикла пацанок, викапаний тобi Кульбака, на головi в нього
кашкет мiлiцейський - батькiв чи братiв!.. Десь там з кущiв визирають ще
кiлька пастушат, стежать, як ©хнiй вожак поведеться... А цей, видно,
смiливець, зовсiм по-бойовому зверта ться: "Дядьку мiлiцiонер, покажiть
свого картуза!" - "Нащо тобi?"- "Будь ласка, ну, покажiть". Що вдi ш:
скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад поверта :
нi, каже, це не те... "Та що ж ти хотiв?" - "Я, - каже, - хотiв
перевiрити, чи пiдкладка у вашому картузi, як у мо му!.." Отак розiграли,
бестi© малi, блюстителя порядку...
- I колишнього правопорушника, - засмiялась Ганна Остапiвна.
- Невже був? - здивувалась Марися. - Хто б мiг подумати... Такий
зразковий!..
Марися пiдхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а
гiсть тим часом, вiдкоркувавши пляшку, у вiльнiй позi сидiв на стiльцi й
закохано стежив, як Марися господарю . Сьогоднi вiн ©й скаже нарештi те,
що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освiдчитись,
зiзнатись у сво©х почуттях... Щоправда, не зовсiм уявля , як це воно буде,
але ж... Отак би дивився й дивився на не©... Ось вона, зiп'явшись
навшпиньки бiля буфета, дiстав кришталевi келешки. Майнула з ними на кухню
i вже звiдти несе ©х помитi, розставляв обережно, кладе чистi серветки...
Робить звичайнiсiньке дiло, а йому так при мно спостерiгати ©©, ще й
вiдкривати в Марисi оцю вроджену грацiю, плавнiсть рухiв, природну красу,
що i в стрункiй, ладненькiй поставi, i в гордовитiм поворотi голови, i
навiть у тому мимовiльному жестi, звичному змаху руки, яким Марися раз у
раз поправля сво неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов сiла до
столу, гiсть, поналивавши червоного в келешки, запропонував:
- За вас, Ганно Остапiвно...
Марися пiдтримала з пафосом:
- За людину велико© душi!
Вiдсьорбнувши вина, Степашко з iронiчною мiною звернувся до господинi:
- Ганно Остапiвно, хiба душа?
- Був час, коли не було, зникла, - в тон йому вiдповiла Ганна
Остапiвна. - У мо © подруги навiть непри мностi виникли, коли вона якось
на уроцi слово "душа" дала учням вiдмiняти. До конфлiкту дiйшло, на захист
необачно© мусив стати "Робос", так звалась тодi профспiлка освiтян...
- У наш час душа теж водиться не в кожного, вiдповiла Марися
дошкульнiстю сво му "кавалiровi". - А в декого ©© не завжди й виявиш,
ледь-ледь ознаки життя пода ...
- Здаюсь, - пiдняв руки Степашко. - Питання з'ясоване... Жаль тiльки,
що нашi Марися Павлiвна сьогоднi чомусь не в дусi...
- Бо заждалася, - сказала Ганна Остапiвна. - Переживала людина, чого
так довго не з'явля ться ©© кавалiр... Я вже ©© розраювала: вiн же
студент-заочник, може, консультуватись по©хав... Або десь на операцi© -
хулiганчат ловить...
- Для Марисi Павлiвни, мабуть, дивною зда ться людина, що обрала собi
таке заняття - ловити пацанчат? Менi самому iнодi дивно. Тiльки й тiшу
себе тим, що рано чи пiзно потреба в нашiй професi© вiдпаде...
- Все може бути, - мудро посмiхнулась Ганна Остапiвна.
- Ученi вже нiбито виявили в мозкових пiвкулях центр, що керу людською
агресивнiстю, - вiв далi Степашко. - Головне було виявити цей загадковий
центр, а далi буде простiше: таблетками збиватимуть агресивнiсть...
- Не вiрю в таблетки, - сказала Ганна Остапiвна. - Вiрю в iнше... До
речi, поздоровте й Марисю Павлiвну: ©© призначено начальником лiтнього
табору, вiн буде зватися "Бригантина"...
- Вiтаю, товаришу начальник! - сказав Степашко. - Вдало вирiшено:
капiтаном "Бригантини" саме й мусить бути така сувора особа.
- Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапiвна. - Така вже
порода. Одна з ©© землячок колись навiть Оттоманською iмперi ю правила...
Ну, а цiй дiсталося зборисько маленьких пiратiв...
- Вам жарти, - зiтхнула Марися, - а мене тривога не покида : як я ©х
утримаю? Адже це буде щось схоже на повiтряний замок, i мури будуть iз