лiс вiн бачив страшний, мертвий та голий, бо там, де на лiси хмари
хiмiкатiв було випущено, ще й досi, через скiльки ось уже лiт, нiщо не
росте; нi пташок, нi комах, нi мурашки нiяко©, навiть жаби погинули. I це
там, де буяла тропiчна зелень, де бамбуки, тамтешнi очерети, виростали за
нiч вище людини...
Слухають хлоп'ята, аж дух затамувавши, прищухнуть на мить i трав'янi
музиканти, мовби вслухаючись у людську мову коло нiчного вогню. Дещо
вловлять вiд не©, може, й тi, що, пiдкравшись десь iз виноградникiв,
невiдривно стежать з кущiв за вечiрнiм життям "Бригантини".
Iнопланетники, пришельцi з iнших свiтiв, не iнакше як вони десь
блукають поблизу! Хоч мало й вiриться, а схоже на те, що вже побували в
степах отi загадковi представники далеких позаземних цивiлiзацiй.
Звичайно, поки що це трима ться в тайнi, тепер хоч i "лiтаючi блюдця"
побачиш, то мовчи, нiкому не кажи, вважай, що тобi тiльки привидiлось.
Одначе ж, якщо, згiдно з припущеннями фантастiв, iнопланетники можуть
з'явитись у виглядi "розумно© хмари" або "мислячого океану" чи прилетiти
на якомусь апаратi, схожому на величезне блюдце, то чому ж вони не можуть
з'явитися серед землян i у виглядi яких-небудь ошарпаних ангелочкiв, що
про них щось таки перечу ш в наметi вiд шушукала нiчного, щоб потiм i
самому про них з кимось пошушукати...
Опустились iнопланетним в степу неподалiк вiд траси, й було це рано на
свiтаннi, коли пташки росу п'ють. У скафандрах були, як водолази чи тi, що
на Мiсяцi. Ходили, роздивлялись. на iнших планетах такi, що й при сонцi
ходять, а тiнi вiд них нема, - так оце були такi. Можете, звичайно,
спитати, а де ж ©хня бригантина космiчна, якою вони прилетiли, хiба ж ©©
не помiтили б одразу комбайнери або автоiнспектор, хiба ж не кинулись би
мерщiй з найдальших польових бригад до телефонiв, щоб сповiстити районну
мiлiцiю? Але в тiм-то й рiч, що як тiльки вони приземлились, то один
змахнув якимось жезлом, схожим на очеретину, що, виявля ться, мала в собi
властивiсть чарiвно© палички, бо вiд помаху ©© бригантина розтанула на
очах, - адже ©хнi кораблi щезають i виникають блискавично, завдяки лише
силi уяви, самою уявою викликанi. I, власне, що ж дивного, коли тепер
нiбито й людина вольовим зусиллям здатна гiпнотизувати фотон i змiнювати
напрям руху елементарних частинок, навiювати ©м сво© команди... Одне
слово, нiяких слiдiв не лишили пiсля себе тi, прилетiлi з безвiстi
(невiдомо, добрi чи злi родичi людей), ходили й придивлялись до всього, що
росте на землi, i якi птахи на нiй водяться, i яка риба гра в тутешнiх
водах. Одному рибалцi вони потiм сказали: "Коли пiдлiта ш до вашо©
планети, вона з висоти зовсiм блакитна зда ться, це, мабуть, тому, що
багато ; у вас води, вся планета огорнута блакитним серпанком. I така ваша
планета маленька з висоти, така тендiтна... Як квiтка! Нiжна, найнiжнiша,
нiби з самого марева зiткана! I пiде, нi в яких безвiстях космiчних iншо©
тако© красиво© нема... Тож бережiть цю свою незрiвнянну домiвку. А вона у
вас чогось чадом просмерджена, чваритесь без кiнця i води блакитнi сво©
без жалю забрудню те..." I хоч тому рибалцi не велено нiкому розповiдати
про свою зустрiч з iнопланетниками, ма все це триматися до певного часу в
суворiй та мницi, одначе ж... шила в мiшку не вта©ш, воно то в одному, то
в iншому мiсцi вилiзе. Помiчено було ©х i в кучугурах, що належать
науково-дослiднiй станцi©, i в акацi вих гаях, де iнопланетники пробували
скуштувати земного меду, але ©м у цьому рiшуче було вiдмовлено, бо мед,
мовляв, ще не визрiв, ще вiн - як вода... Гнався за ними нiбито десь i
мiлiцiонер на сво©м мотоциклi, але наздогнати не мiг, хоча вони йшли
звичайнiсiньким кроком, нiтрохи ходи не прискорюючи. Якби то були земнi
втiкачi, ясна рiч, що, зачувши грiзне дирчання мотоцикла, вони одразу б
шурхнули в лiсосмугу, бо й духу мiлiцейського бояться, а цi йдуть собi
спокiйнiсiнько, ще й озираються насмiшкувато, бо мотоцикл хоч i летить ©м
услiд на скаженiй швидкостi, проте залиша ться на мiсцi, вiдстань мiж ним
i цими суб' ктами нiяк не скорочу ться.
Присутнiсть загадкових позаземних iстот була виявлена також i
археологами, цим веселим бородатим плем'ям, що ходить у шортах, живиться
консервами, а мешка неподалiк "Бригантини", розкинувши сво© латанi шатра
серед молоденьких обгризених шовковиць, насаджених для шовкопрядiв. Тут
археологи, власне, тiльки ночують, бо з ранку й до ночi всi вони бiля
розрито© скiфсько© могили, трудяться в iм'я науки. Встановивши контакти iз
скiфами, копачi цi виявили привiтнiсть також i до позаземних iстот,
дотепно зобразивши прихiд iнопланетникiв навiть у сво©й стiнгазетi, яку
вони розмальовують на ошматинi рогожаного лантуха. За ©хнiми вiдомостями,
пришельцi були стриженi, невеликого зросту обидва i мали досить земний
вигляд, бо ж для них нiчого не значить одним лише напруженням волi добрати
собi яко© завгодно подоба.
Тож сидить собi такий пришелець, вечеря з археологами бiля ©хнiх
наметiв, i нiчим його не вiдрiзниш вiд решти людей, перед тобою вiн нiби
зовсiм тутешнiй, нiби який-небудь Порфир Кульбака, а насправдi вiн якраз i
той, прилетiлий з безвiстi на сво©й космiчнiй бригантинi.
Коли звечорi , дво iнопланетникiв можуть аж зовсiм близько пiдкрастися
до лiтнього табору школи, i вартовий ©х не помiтить, i вiвчарка не зчинить
гвалту, бо вiвчарок тут нема. Засядуть у виноградниках непомiченi й звiдти
спостерiгатимуть за вогнищем, за земними iстотами бiля нього, i все ©м
буде видно до найменших подробиць, бо зiр в iнопланетникiв соколиний, вiн
годен бачити крiзь тьму! Може, навiть i сумно ©м стане, що вони, як
незаконнi, мусять триматися осторонь, ховатися по кущах, не маючи права
наблизитись до людського товариства, до ©хнього звабливого патлатого
кострища. I пошкодують, мабуть, що нема ©х там, де бiля багаття лл ться
упiвголоса пiсня про бригантину, i пiдтягують ©© разом i вихователi, i
вихованцi, i симпатяга Степашко сидить над вогнищем чомусь у сумовитiй
позi, а навпроти стоять Марися й високий задумливий у бiлому кiтелi моряк,
син Ганни Остапiвни. Вони поруч стоять, i пальцi рук ©хнiх за спиною нiби
самi собою сплелися в нiжностi, моряк так пильно дивиться в полум'я, мовби
заворожений видивом вогню. Марися тихо наспiву разом з усiма.
Потiм вечiрня лiнiйка буде, вiдзначатимуть трударiв, тих, хто показав
себе на збираннi лiкарських рослин. У шортах, у зелених безрукавках
стоять, вишикуванi всi, на головах бравi синi пiлотки. Серед передовикiв i
Гайцан, i Рижов, i навiть Карнаух, - його, шкета, теж кличуть зайняти
мiсце серед правофлангових, бо скiлькись там бiльше за iнших полину
назбирав та польово© ромашки. Чи й не велика труднiсть! Кульбака ©м того
добра тонну назбирав би, та що тiльки вiдлучений оце, водить його
манiвцями... Голоногi, засмаглявленi, повиструнчувались ангелочки, i
Валерiй Iванович голосно поздоровля переможцiв працi, i капiтан iз шефiв
зверта ться до них з вiтальним словом: заклика бути трудолюбами i щоб
були мужнi та чеснi...
- Ростiть не гiршими, а кращими за нас!.. Хоча Батькiвщина й на нас,
уже сивиною посрiблених, не поскаржиться, зiбрались тут люди, прямо-таки
скажем, не пустоцвiтного життя!
Саме на Карнауха шеф зверта увагу всiх вишикуваних:
- Цей ось ентузiаст, який пуд ромашки зiбрав, хiба вiн меншу пережив
радiсть, нiж той, хто байдику цiлими днями, бродяжить безглуздо, неробою
живе? Жити неробою - то ж найбiльша ганьба!
I це поцiляло якраз у нещасних iнопланетникiв, так наче той старий
капiтан i крiзь темряву бачив, як вони злодiйкувато прищухли, зата©лись у
виноградних кущах за зоною табору. Довго ©м пiсля цього ще вчуватиметься
слово капiтанове, стьобке, тавруюче, бо нiби ж саме ©х i малося на увазi.
Потiм табiр вкладатиметься спати, хлопцi, помивши ноги перед сном,
розбiжаться по сво©х шатрах, а вранцi i прапорець знову злетить над
"Бригантиною", щоб, спалахнувши ясно-червоним у вранiшнiм сонцi, весело
майорiти над табiрною щоглою упродовж цiлого дня.
Щоранку сурмить навстрiч сонцю табiрний сурмач, красень Юрко-циганчук,
невтомний розважальник товариства i танцюрист, що його за зразкову
поведiнку цi © весни могли б i зовсiм вiдпустити, але вiн сам попросився,
щоб залишили, бо звик, осво©вся, i табiрна дисциплiна зовсiм уже його не
гнiтить, i в сурмацтвi нiхто його не перевершить. Щоправда, коли коней
десь, хай i далеко загледить, тодi тримай його, - вчителi смiються:
"Циганськi гени даються взнаки!"
Як весела трудова республiка смаглих стрижених людей - таким склався
цей лiтнiй табiр над урочищем Чортуватим. Шатра, що розкинулись по
верхогiр'ю, з великим завзяттям напинали самi ж вихованцi, про це мрiялось
свого часу й Порфировi, просив Марисю Павлiвну ще заздалегiдь: "Ви ж мене
вiзьмете шатра напинати?" Однак усе це виростало тут уже без нього. А в
кожному наметi, як у баштанному куренi, духмяним сiном пахне, i на ньому
вихованцi так мiцно сплять пiсля працi й бiганини довгого лiтнього дня. Не
одному з них i взимку мрiялось про такi намети, де й перед сном ще чутимеш
дух степового рiзнотрав'я, безсмертникiв, полину та василькiв... Наче ото
в казцi кажуть: "На квiтах спиш, зорями вкрива шся". А пiсля ночi, коли
разом iз вранiшньою зорею сурмач-циганчук просурмить табору пiдйом i
хлопцi з веселим гамором вплiтають iз сво©х куренiв "бунгало", то й
надворi ©х квiти стрiчають, бо загони змагаються по красi квiтникiв, i
бiля кожного намету польовi квiти стоять у керамiчних вазах-амфорах - тi ж
таки безсмертники, васильки, волошки, i нiхто тих ваз досi не потрощив?
"Бригантина", табiр працi та вiдпочинку, так вiн зветься. Клинець
твердо© цiлини-неудобки на взгiр'©, i нема тут нiяких загорож, нi дроту,
нi кам'яних стiн, навiть плугом не оборано межу табiрно© зони... Замiсть
муру, як i обiцяв Валерiй Iванович, тiльки й полишено символiчний
"ромашковий мур", що тягнеться з усiх бокiв по межi наметового поселення.
Обкосили з цього боку, прокосили й з того, зоставили тiльки вузеньку смугу
дико© цупко© трави, покрапано© ромашками та васильками; оце буде межа!
Оцього без дозволу не переступи!
I що найдивнiше, нiхто досi не порушив правила, не переступив
ромашкового бар' ру, так наче вiн був вищий за кам'яний, так наче струм
був по цих квiтках пропущений. Сурма пiдiйма вихованцiв рано, схопившись,
бiжать мерщiй на зарядку, пiсля не© - умиватися вниз до затоки, де вода
така тиха, красива й святкова i прив'ялений цвiт акацiй, осипавшись,
плава в нiй... Звiдти бiгцем на снiданок, де мало не кожен вимах ложки
ма ш робити по командi, а потiм схоплюйсь i на борт грузовика, щоб з
пiснями ©хати на роботу, на отi радгоспнi поля, що ©х схема на великiм
щитi виставлена посеред табору. На тiй схемi все позначено, заштриховано
то так, то iнак всi вашi архiпелаги: де плантацi© виноградникiв, де горох,
де огiрки... Що ж до лiкарських рослин, то вони ростуть всюди, умiй тiльки
©х знаходити з-помiж бур'янiв... До роботи хлопцiв пiдганяти не
доводиться, самi стараються, щоб виконати корму в ранковi години, доки ще
спека не вдарила. А пiд час спеки ©х, смаглюкiв, шукайте внизу, вода в
затонi Чоргуватого вiд ©хнiх тiл аж кипiтиме i виляски йтимуть по всьому
урочищу: зрозгiнцi, з берегових круч шубовскатимуть смiливцi вниз головою,
змагаючись, хто глибше пiрне та хто далi вирине.
I так аж до вечора стоятиме над затоном веселий дзвiнкоголосий гомiн.
I не скажеш про цих стрижених, що ©х так уже пригнiчу та уневолю ота
межа трав'яна, яку без дозволу не ма ш права переступити. Бо ж по табору
ходи, скiльки хочеш, пiд накриттям, де обiдають, тебе зустрiне привiтне
правило: "Добавки просити не соромся, ти ©© заробив!", гуляючи, можеш
вибратися на найвищу табiрну точку, i буде тобi на сто верст видно
увсiбiч, бачитимеш повитi серпанками далекi береги широко розлитого
гесiввького моря, а в iнший край - степи й степи, з давнiми
курганами-могилами де-не-де. I рейси - якраз в отi степовi простори, де
баштани й кукурудза, де горох i морква ждуть тво © сапи, де в обважнiлих
вiд яблук садах теж для тебе знайдеться дiло... Зупиниться iнодi перед
щитом iз схемою полiв постать маленька, побачиш юне чи сь личко,
серйознiше за свiй вiк, повите задумою, сто©ть хлоп'я, вивча заштрихованi
сво© архiпелаги: ото ще стiльки треба прополоти... А бур'яни жилавi, а
рядок довгий... I сонце пече... Й до мами хочеться...
Та все ж iз вигостреними сапками, разом iз сонцем, щодня - як у бiй!
Ганну Остапiвну хлоп'ята щадять, тiльки сонце пiднiметься, вони ©й
одразу: "Ганно Остапiвно, далi ми без вас. Забирайте свою сумочку з
валiдолом та йдiть он у холодок, у посадку!"
- Таж розбiжитесь.
- Не розбiжимось. Хоч i кортить, а вас не пiдведем!..
I таки наполяжуть, щоб iшла вона собi в затiнок, бо ж усi знають, що "в
не© - серце", бо ж, як сама вона каже: хвороби входять в людину пудами, а
виходять золотниками... Не так легко ниву життя перейти, бувши вдовою. I
нiколи й не скаржиться, не плачеться, гумору не втрача . "Виходить,
довгожителька я - всi педагогiчнi реформи пережила... I на пенсiю не пiду,
доки ще цих ось бусурменiв не виведу в люди..." Всюди в тутешнiх радгоспах
зустрiнеш таких, що в не© за партою сидiли. Тож i не дивно, що коли треба
було в Москву на Конгрес Миру делегата послати, то Ганну Остапiвну обрали,
- з iндiйськими жiнками там познайомилась, бачила японця, обпаленого в
Хiросiмi атомною бомбою...
Струдженiй, змученiй хворобами Ганнi Остапiвнi нелегко да ться табiрне
життя, лiкарка навiть порадила ©й "наметовий режим", але вона й сьогоднi
тут, iз сво©ми бусурменами. Тим-то нiяк не можуть хлопцi дозволити, щоб
©хня Ганна Остапiвна та в спеку з сапою нагиналась... Вони й за не©
потрудяться, а вона хай собi сидить у затiнку пiд лiсосмугою та в'яже
синовi светр з овечо© вовни.
Час вiд часу пiдводячи голову, Ганна Остапiвна бачить маленьких
трударiв, ©хнi смаглюватi, в самих трусах-майках постатi, що позгиналися
над роботою, - тiльки сапки мелькають у руках, i земля аж куриться там, де
вони йдуть, заштриховуючи сапками ще одне поле. Декотрих не вистача мiж
ними, зринули й покотилися в свiт клубками перекотиполя, i невiдомо, де
вони зараз та що з ними - при цих думках тихий смуток набiжить на лице
Ганнi Остапiвнi.
Розморена спекою, обтяжена думами, сидить вона зi сво©м в'язанням,
поволi розмоту з свого клубка паралелi та меридiани, i раптом, нiби ввi
снi, ©й сниться ось таке, що вiдбува ться наяву: з лiсосмуги, iз колючих
заростей неохайна чиясь голова висува ться, очата бiгають злодiйкувато, а
розтовчена, в зашерхлiй сукровицi губа пробув зобразити щось схоже на
винувату усмiшку:
- Здрастуйте, Ганно Остапiвно...
- Добридень... Тiльки хто ж ви ?
- Та це ж ми... вашi (при цьому висува ться з заростей i друга
дивовижно нечупарна iстота). Невже не впiзнали?
- А так що й не впiзнала, - iз споко м Будди вiдповiда Ганна Остапiвна
i аж примружу ться. - Що за однi?
I хоч пришельцям важко й повiрити, що вони вже такi невпiзнаннi, та все
ж вiд них чу ться:
- Ну, я - Кульбака, а це ось Гена...
- Не знаю таких... Може, ви - iнопланетники?
I вона знову схиля ться над сво©м в'язанням. I вже неприступно суворе
обличчя в Ганни Остапiвни, i очi тiльки в роботу втупленi. I це розумiйте
як хочте, скажiмо, ось так; всю душу, мовляв, у вас вкладала, в люди
хотiла вас, малих нiкчемникiв, вивести, а ви менi чим вiддячили? Нi в сих
нi в тих почуваються обидва перед старою вчителькою, чути iз заростей
шушукання якесь невпевнене, потiм голосок майже запобiгливий запиту про
Марисю Павлiвну, але вiдповiдi нема, на це Ганна Остапiвна й зовсiм не
вiдповiсть, сидить, як кам'яна половецька баба на степовiй могилi, тiльки
спицi в пальцях i ворушаться. Задичавлених прибульцiв для не© нiби зовсiм
нема, не iснують, розтанули, розчинилися в просторi. Така ранiше ласкава
була, а зараз нiчим ©© зворушити не можуть, сама ображена мовчазнiсть,
навiть байдужiсть, стала зовсiм, сказати б по-©хньому, неконтактна, i це
дошкуля найбiльше, вона вже вас викинула з душi, ви для не© тiльки
пiдозрiлi пришельцi, вiдтручу обох геть у вашi колючi заростi: iдiть
собi, звiдки прийшли... Тут iншi люди... Тут чесна зразкова школа
трудиться...
А в обiдiшню пору, коли загони пiсля працi повернулись до табору i, як
звичайно, викупавшись та пообiдавши, розходились уже по наметах, помiтив
табiрний черговий двох... ну мовби iнопланетних! Дво ошарпанцiв,
"осмалених, як гиря, ланцiв", несмiливо виступивши з радгоспних
виноградникiв, поволi наблизились до межi табiрно© зони й зупинились в
нерiшучостi бiля квiткового бар' ру. I хоч не було там колючого дроту, i
не була замiнованою та смужка невинного покордоння, хоч тiльки ромашка там
бiлi та синiми сузiр'ями цупкий петрiв батiг цвiте, - все ж пришельцi не
одразу зважились той бар' р переступити. Занехаянi, бездогляднi, сторожко
стояли з нахиленими лобами, вглядалися в той трав'яний мур, що мовби
чимось вiдлякував ©х, мовби та ромашка й петрiв батiг та©ли в собi щось
дуже страшне, непереходиме. Сонце палило, нагрiте рiзнотрав'я пахтiло
медовим духом, васильки та чебрець наче пригорiлi були, поникло стояла
шавлiя з темно-синiми квiтками та залiзняк з рожевим цвiтом, i десь мiж
ними цвiркунцi шаленiли, не знаючи втоми, коники та цикади аж чманiли у
вiчнiй сво©й трiскотнявi... Тож як?
Могли б ще вернутись назад цi, що стояли, роздумуючи над квiтковим
бар' ром, могли б ще чкурнути геть звiдси у сво© галасвiти, i, мабуть, за
ними нiхто й не гнався б, одначе, видно, щось таки переважило на тих
тонюсiньких i зовсiм невидимих терезах, бiля яких, може, порядкувала у
сво му фартушку зеленоока цикада, на терезах, в якi цi дво зараз
пильно-пильно вглядалися... Раптом передньому з них рiзко схмурився лоб, i
нога рiшуче ступила через трав'яний бар' р, шугнула в тi переплетенi
ромашковi хащi, чебрецi та Петровi батоги, аж музика трав'яна на мить
обiрвалася, оркестранти так i бризнули увсiбiч!
Так зробив Кульбака свiй, може, найрiшучiший крок у життi. Услiд за ним
i Гена мовчки переступив цей умовний, з травички зiтканий мур, що подолати
його було, зда ться, ©м незрiвнянно важче, анiж би двометровий мур iз
каменю, тесаного колись ченцями. Перетнувши зону, без поквапу прямували
вони на очах у всiх до табiрно© щогли, де вже стояли директор Валерiй
Iванович, закутий у лати свого непроникного спокою, i Ганна Остапiвна,
тепер уже по-материнськи усмiхнена, i Марися Павлiвна стрiчала ©х,
схвильовано прикусивши губу - чи щоб не розплакатись, чи щоб не
розсмiятися. Всi, всi в напрузi дивились, "Бригантина" з усiм сво©м
особовим складом эанишкла, стежачи, як дво цих зiщулених прибульцiв,
подолавши найвищий у сво му життi квiтчастий бар' р, переконавшись, як
тяжко да ться перемога над самим собою, робили по табiрному тирловищу свiй
трудний перехiд, крок за кроком, без поспiху несучи до щогли сво© напаленi
сонцем голови i юну свою спокуту. Але навiть це тут виходило в них
по-рiзному. Гена iшов знiчений, мовби поменшений пiд тягарем вчинку, а
цей... а комишанець, вiдчувши себе серед сво©х, збадьорено випростався й
наближався до щогли вже з веселим виглядом, пiд прапором сво © вiдкрито©
усмiшки, мовби зовсiм нi в чому не винуватий!
XXX
Юний вартовий-впередзорець ходить по табору, на грудях у нього бiнокль
(подарунок шефiв), час вiд часу хлопець приклада його до очей, дивиться в
далеч днiпровського моря... Проходять там у сонячнiй млi пароплави,
осадкуватi баржi з вантажами, - всi вони вже знають цю хлоп'ячу
"Бригантину", що далеко блищить наметами на одному з тих крутогорiв, що ©х
хоч i пiдмивав ось уже скiльки лiт штучне море, розгойдане вiтрами, а вони
все ж стоять нерозмитi, цiле лiто сивiють, окутанi духом сонця, духом
степового рiзнотрав'я.
Деколи й Марися Павлiвна пiдходить до хлопця-чергового i, взявши в
нього бiнокль, приклада до очей: бачить важкий рудовоз, що саме проходить
по фарватеру, натужно гребеться кудись угору, на палубi видно матроську
бiлизну, вона сушиться, розвiшана на мотузцi, i ще видно Марисi високу i,
як зда ться ©й, красиву людину, - може, капiтана баржi, - що, схилившись
на поручнi, пильно i нiби аж сумовито дивиться сюди, у бiк "Бригантини".
Певне, й тому, пропливаючому, добре вiдоме це мiсце, що рябi внизу бiля
урочища рiчковим, так званим ходовим знаком для суден, а нагорi височить
табiрною щоглою, блищить наметами, з яких iнодi постатi хлоп'ят водночас
випорскують i, розсипавшись по всьому косогору, наввипередки мчать униз,
до води.
Хто вiн, той, що на рудовозi? Може, котрийсь iз шефiв? Можливо,
знайомий, бо ж чого так довго та пильно дивиться? Одначе навiть i в
бiнокль не вда ться Марисi впiзнати його. Хтось iнший, мабуть, впiзнав би,
Оксана-виноградарка, мабуть, розгледiла б у ньому i з вiдстанi того, кому
дарувала тут колись сво© плавневi мiсячнi яйва...
- Вантажити баржу!
За цi ю командою намети одразу пустiють, хлоп'яче плем'я, хоч i без
вояцьких лукiв та без списiв, з шаленим галасом чимдуж мчиться униз, до
затону. Бо хiба ж праця жаданiша, нiж ця, що ©м випала зараз! На днi
урочища, бiля самого затону, вiдкрито приймальний пункт, куди звозять зi
всього степу кавуни, везуть просто з баштанiв, i ©х тут вироста цiла
гора, щоб звiдси перекочувати на баржу - по триста тонн бере вона ©x за
один раз! Баржа заходить до затону розлога, мов стадiон, ледве вмiща ться
в берегах, вона стара, натруджена, Кульбака ©© оглядав зацiкавлено, бо,
може, це якраз та самiсiнька, що нею колись пiд час будiвництва ГЕС возили
тут камiння з кар' рiв, - мама iнодi з незрозумiлiм присмутком згаду
чомусь ту баржу з камiнням як неодмiнну познаку сво © молодостi...
Баржа ста , прилаштову ться до причалу, i ось тодi табiрним ангелочкам
нарештi настав час показати, на що вони здатнi. З рук до рук, мов
футбольнi м'ячi, летять кавуни й кавуницi, летять рябi, смугастi,
туманистi, тугi та теплi, бо щойно зi степу, з-помiж огудиння, i кожен iз
них - мов планета, тiльки й того, що з хвостиком!
Ось де Кульбака показу свою вiртуознiсть! Хоч у якому буде темпi
робота, хоч безлiччю йдуть i йдуть кавуни через його долонi, а хлопець
жодного не впустить, пiдхоплю i швидко й спритно бере ©х, як малят, бо це
створiння тендiтнi, ©х бережи, бо тiльки хто загавився, так i ковзнула
твоя планета крiзь руки, так i хряснула, i вже тiльки червонi пiд ногами
iскристий розтовчений жар...
А де розтовчеш або де гнилий попався - ©х пiдбирав та вiдносить до
окремо© купи... Бугор. Так, так, той самий, що - в чорнiй масцi, з
пiстолетом в руцi - в селi Чабанському таки налетiв на продмаг, озбро ною
рукою нацiлився на одну з продавщиць: "Касу на стiл!" Дiвчата виявились
такi, що не розгубились, схопили, скрутили новоспеченого гангстера,
затовкли в пiдсобку, вiдiбравши й пiстолет, що виявивсь iграшковим. I ось
Бугор тепер спокуту грiхи, йому велено - для очищення душi - давати бiля
баржi лад вiдходам, гнилим та розтовченим кавунам.
З'явився одного разу в таборi й Антон Герасимович, хазяйновито обiйшов
територiю, мовчки оглянув межовi познаки - той символiчний трав'яний
бар' р...
- Бачите, сама травиця, а нiхто ж не втiк! - шпигнула одна з кухарок,
коли вiн пiсля обходин повернувся до кабицi пiд накриття.
Пiд час обiдньо© перерви вирiшено було всiм колективно сфотографуватися
з Антоном Герасимовичем, оскiльки вiн вiдбува на заслужений вiдпочинок.
Його, як ветерана, лицаря порядку, посадили на почесному мiсцi, поруч з
ним сiли Марися Павлiвна та директор, а ззаду звiдусiль понависали
ангелочки: на фотографi© вийшло так, нiбi на самiм плечi в Антона
Герасимовича прилаштувався усмiхнений Кульбака, навмисне ще й мiну веселу
скорчив.
А потiм знову баржу кавунами вантажити, знову тугi та теплi бiжать i
бiжать через тво© долонi. Не зна втоми за цi ю роботою комишанський
трудолюб, опинився, нарештi, у сво©й стихi©. Менша гора на березi, росте
гора кавунiв на баржi. Навантажилась баржа, вiдчалю , рушав, а на нiй при
кермi... хто ж би ви думали? Невже комишанець лобатий? Якщо наша фантазiя
здатна будувати мiста й кораблi, то чому ж би ©й не витворювати й iншi
всякi чудодiйства? Ходили ж тут по степах маленькi iнопланетники, тi, що
©м крiзь будь-який стан матерi© зовсiм нетрудно проникнути, крiзь камiнь
вони проходять так само вiльно, як i крiзь повiтря! Будь-який мур кам'яний
переступали з такою усмiшкою, наче то перед ними всього-навсього була
смужка нескошено© трави. Однi називають це силою уяви, iншi - чаклунством
або чародiйством, та як там не , але дивiться: на баржi, коли вона вийшла
з затону - просто на очах! - виростають, пiдiймаються величезнi бiлi
вiтрила! Чути навiть, як вiтер бринить у них, спiва . Стара натруджена
лайба, що, може, камiння возила, ста враз бригантиною тугокрилою, а
керму нею цей ось Порфир Кульбака, хай малий, але вже вправний стерновий.
Горою лежать за ним тi, що тiльки-но з баштанiв, мiцнi теплi дiти степово©
землi. Триста тонн взяв вiн ©х на борт i править з низiв'©в угору,
назустрiч течi©, може, аж до столицi, де золотi банi, як фантастичнi
плоди, округло сяють над мiстом, на його вiчних горах. Нестримно несе
хлопця бригантина його уяви, ©© дух невпокорений, а вiн радiсний сто©ть за
кермом, все далi й далi йде по водах розлогих та сяючих, i береги вiтають
його, i зустрiчнi капiтани з веселим подивом запитують: звiдки?
1970-1972
хiмiкатiв було випущено, ще й досi, через скiльки ось уже лiт, нiщо не
росте; нi пташок, нi комах, нi мурашки нiяко©, навiть жаби погинули. I це
там, де буяла тропiчна зелень, де бамбуки, тамтешнi очерети, виростали за
нiч вище людини...
Слухають хлоп'ята, аж дух затамувавши, прищухнуть на мить i трав'янi
музиканти, мовби вслухаючись у людську мову коло нiчного вогню. Дещо
вловлять вiд не©, може, й тi, що, пiдкравшись десь iз виноградникiв,
невiдривно стежать з кущiв за вечiрнiм життям "Бригантини".
Iнопланетники, пришельцi з iнших свiтiв, не iнакше як вони десь
блукають поблизу! Хоч мало й вiриться, а схоже на те, що вже побували в
степах отi загадковi представники далеких позаземних цивiлiзацiй.
Звичайно, поки що це трима ться в тайнi, тепер хоч i "лiтаючi блюдця"
побачиш, то мовчи, нiкому не кажи, вважай, що тобi тiльки привидiлось.
Одначе ж, якщо, згiдно з припущеннями фантастiв, iнопланетники можуть
з'явитись у виглядi "розумно© хмари" або "мислячого океану" чи прилетiти
на якомусь апаратi, схожому на величезне блюдце, то чому ж вони не можуть
з'явитися серед землян i у виглядi яких-небудь ошарпаних ангелочкiв, що
про них щось таки перечу ш в наметi вiд шушукала нiчного, щоб потiм i
самому про них з кимось пошушукати...
Опустились iнопланетним в степу неподалiк вiд траси, й було це рано на
свiтаннi, коли пташки росу п'ють. У скафандрах були, як водолази чи тi, що
на Мiсяцi. Ходили, роздивлялись. на iнших планетах такi, що й при сонцi
ходять, а тiнi вiд них нема, - так оце були такi. Можете, звичайно,
спитати, а де ж ©хня бригантина космiчна, якою вони прилетiли, хiба ж ©©
не помiтили б одразу комбайнери або автоiнспектор, хiба ж не кинулись би
мерщiй з найдальших польових бригад до телефонiв, щоб сповiстити районну
мiлiцiю? Але в тiм-то й рiч, що як тiльки вони приземлились, то один
змахнув якимось жезлом, схожим на очеретину, що, виявля ться, мала в собi
властивiсть чарiвно© палички, бо вiд помаху ©© бригантина розтанула на
очах, - адже ©хнi кораблi щезають i виникають блискавично, завдяки лише
силi уяви, самою уявою викликанi. I, власне, що ж дивного, коли тепер
нiбито й людина вольовим зусиллям здатна гiпнотизувати фотон i змiнювати
напрям руху елементарних частинок, навiювати ©м сво© команди... Одне
слово, нiяких слiдiв не лишили пiсля себе тi, прилетiлi з безвiстi
(невiдомо, добрi чи злi родичi людей), ходили й придивлялись до всього, що
росте на землi, i якi птахи на нiй водяться, i яка риба гра в тутешнiх
водах. Одному рибалцi вони потiм сказали: "Коли пiдлiта ш до вашо©
планети, вона з висоти зовсiм блакитна зда ться, це, мабуть, тому, що
багато ; у вас води, вся планета огорнута блакитним серпанком. I така ваша
планета маленька з висоти, така тендiтна... Як квiтка! Нiжна, найнiжнiша,
нiби з самого марева зiткана! I пiде, нi в яких безвiстях космiчних iншо©
тако© красиво© нема... Тож бережiть цю свою незрiвнянну домiвку. А вона у
вас чогось чадом просмерджена, чваритесь без кiнця i води блакитнi сво©
без жалю забрудню те..." I хоч тому рибалцi не велено нiкому розповiдати
про свою зустрiч з iнопланетниками, ма все це триматися до певного часу в
суворiй та мницi, одначе ж... шила в мiшку не вта©ш, воно то в одному, то
в iншому мiсцi вилiзе. Помiчено було ©х i в кучугурах, що належать
науково-дослiднiй станцi©, i в акацi вих гаях, де iнопланетники пробували
скуштувати земного меду, але ©м у цьому рiшуче було вiдмовлено, бо мед,
мовляв, ще не визрiв, ще вiн - як вода... Гнався за ними нiбито десь i
мiлiцiонер на сво©м мотоциклi, але наздогнати не мiг, хоча вони йшли
звичайнiсiньким кроком, нiтрохи ходи не прискорюючи. Якби то були земнi
втiкачi, ясна рiч, що, зачувши грiзне дирчання мотоцикла, вони одразу б
шурхнули в лiсосмугу, бо й духу мiлiцейського бояться, а цi йдуть собi
спокiйнiсiнько, ще й озираються насмiшкувато, бо мотоцикл хоч i летить ©м
услiд на скаженiй швидкостi, проте залиша ться на мiсцi, вiдстань мiж ним
i цими суб' ктами нiяк не скорочу ться.
Присутнiсть загадкових позаземних iстот була виявлена також i
археологами, цим веселим бородатим плем'ям, що ходить у шортах, живиться
консервами, а мешка неподалiк "Бригантини", розкинувши сво© латанi шатра
серед молоденьких обгризених шовковиць, насаджених для шовкопрядiв. Тут
археологи, власне, тiльки ночують, бо з ранку й до ночi всi вони бiля
розрито© скiфсько© могили, трудяться в iм'я науки. Встановивши контакти iз
скiфами, копачi цi виявили привiтнiсть також i до позаземних iстот,
дотепно зобразивши прихiд iнопланетникiв навiть у сво©й стiнгазетi, яку
вони розмальовують на ошматинi рогожаного лантуха. За ©хнiми вiдомостями,
пришельцi були стриженi, невеликого зросту обидва i мали досить земний
вигляд, бо ж для них нiчого не значить одним лише напруженням волi добрати
собi яко© завгодно подоба.
Тож сидить собi такий пришелець, вечеря з археологами бiля ©хнiх
наметiв, i нiчим його не вiдрiзниш вiд решти людей, перед тобою вiн нiби
зовсiм тутешнiй, нiби який-небудь Порфир Кульбака, а насправдi вiн якраз i
той, прилетiлий з безвiстi на сво©й космiчнiй бригантинi.
Коли звечорi , дво iнопланетникiв можуть аж зовсiм близько пiдкрастися
до лiтнього табору школи, i вартовий ©х не помiтить, i вiвчарка не зчинить
гвалту, бо вiвчарок тут нема. Засядуть у виноградниках непомiченi й звiдти
спостерiгатимуть за вогнищем, за земними iстотами бiля нього, i все ©м
буде видно до найменших подробиць, бо зiр в iнопланетникiв соколиний, вiн
годен бачити крiзь тьму! Може, навiть i сумно ©м стане, що вони, як
незаконнi, мусять триматися осторонь, ховатися по кущах, не маючи права
наблизитись до людського товариства, до ©хнього звабливого патлатого
кострища. I пошкодують, мабуть, що нема ©х там, де бiля багаття лл ться
упiвголоса пiсня про бригантину, i пiдтягують ©© разом i вихователi, i
вихованцi, i симпатяга Степашко сидить над вогнищем чомусь у сумовитiй
позi, а навпроти стоять Марися й високий задумливий у бiлому кiтелi моряк,
син Ганни Остапiвни. Вони поруч стоять, i пальцi рук ©хнiх за спиною нiби
самi собою сплелися в нiжностi, моряк так пильно дивиться в полум'я, мовби
заворожений видивом вогню. Марися тихо наспiву разом з усiма.
Потiм вечiрня лiнiйка буде, вiдзначатимуть трударiв, тих, хто показав
себе на збираннi лiкарських рослин. У шортах, у зелених безрукавках
стоять, вишикуванi всi, на головах бравi синi пiлотки. Серед передовикiв i
Гайцан, i Рижов, i навiть Карнаух, - його, шкета, теж кличуть зайняти
мiсце серед правофлангових, бо скiлькись там бiльше за iнших полину
назбирав та польово© ромашки. Чи й не велика труднiсть! Кульбака ©м того
добра тонну назбирав би, та що тiльки вiдлучений оце, водить його
манiвцями... Голоногi, засмаглявленi, повиструнчувались ангелочки, i
Валерiй Iванович голосно поздоровля переможцiв працi, i капiтан iз шефiв
зверта ться до них з вiтальним словом: заклика бути трудолюбами i щоб
були мужнi та чеснi...
- Ростiть не гiршими, а кращими за нас!.. Хоча Батькiвщина й на нас,
уже сивиною посрiблених, не поскаржиться, зiбрались тут люди, прямо-таки
скажем, не пустоцвiтного життя!
Саме на Карнауха шеф зверта увагу всiх вишикуваних:
- Цей ось ентузiаст, який пуд ромашки зiбрав, хiба вiн меншу пережив
радiсть, нiж той, хто байдику цiлими днями, бродяжить безглуздо, неробою
живе? Жити неробою - то ж найбiльша ганьба!
I це поцiляло якраз у нещасних iнопланетникiв, так наче той старий
капiтан i крiзь темряву бачив, як вони злодiйкувато прищухли, зата©лись у
виноградних кущах за зоною табору. Довго ©м пiсля цього ще вчуватиметься
слово капiтанове, стьобке, тавруюче, бо нiби ж саме ©х i малося на увазi.
Потiм табiр вкладатиметься спати, хлопцi, помивши ноги перед сном,
розбiжаться по сво©х шатрах, а вранцi i прапорець знову злетить над
"Бригантиною", щоб, спалахнувши ясно-червоним у вранiшнiм сонцi, весело
майорiти над табiрною щоглою упродовж цiлого дня.
Щоранку сурмить навстрiч сонцю табiрний сурмач, красень Юрко-циганчук,
невтомний розважальник товариства i танцюрист, що його за зразкову
поведiнку цi © весни могли б i зовсiм вiдпустити, але вiн сам попросився,
щоб залишили, бо звик, осво©вся, i табiрна дисциплiна зовсiм уже його не
гнiтить, i в сурмацтвi нiхто його не перевершить. Щоправда, коли коней
десь, хай i далеко загледить, тодi тримай його, - вчителi смiються:
"Циганськi гени даються взнаки!"
Як весела трудова республiка смаглих стрижених людей - таким склався
цей лiтнiй табiр над урочищем Чортуватим. Шатра, що розкинулись по
верхогiр'ю, з великим завзяттям напинали самi ж вихованцi, про це мрiялось
свого часу й Порфировi, просив Марисю Павлiвну ще заздалегiдь: "Ви ж мене
вiзьмете шатра напинати?" Однак усе це виростало тут уже без нього. А в
кожному наметi, як у баштанному куренi, духмяним сiном пахне, i на ньому
вихованцi так мiцно сплять пiсля працi й бiганини довгого лiтнього дня. Не
одному з них i взимку мрiялось про такi намети, де й перед сном ще чутимеш
дух степового рiзнотрав'я, безсмертникiв, полину та василькiв... Наче ото
в казцi кажуть: "На квiтах спиш, зорями вкрива шся". А пiсля ночi, коли
разом iз вранiшньою зорею сурмач-циганчук просурмить табору пiдйом i
хлопцi з веселим гамором вплiтають iз сво©х куренiв "бунгало", то й
надворi ©х квiти стрiчають, бо загони змагаються по красi квiтникiв, i
бiля кожного намету польовi квiти стоять у керамiчних вазах-амфорах - тi ж
таки безсмертники, васильки, волошки, i нiхто тих ваз досi не потрощив?
"Бригантина", табiр працi та вiдпочинку, так вiн зветься. Клинець
твердо© цiлини-неудобки на взгiр'©, i нема тут нiяких загорож, нi дроту,
нi кам'яних стiн, навiть плугом не оборано межу табiрно© зони... Замiсть
муру, як i обiцяв Валерiй Iванович, тiльки й полишено символiчний
"ромашковий мур", що тягнеться з усiх бокiв по межi наметового поселення.
Обкосили з цього боку, прокосили й з того, зоставили тiльки вузеньку смугу
дико© цупко© трави, покрапано© ромашками та васильками; оце буде межа!
Оцього без дозволу не переступи!
I що найдивнiше, нiхто досi не порушив правила, не переступив
ромашкового бар' ру, так наче вiн був вищий за кам'яний, так наче струм
був по цих квiтках пропущений. Сурма пiдiйма вихованцiв рано, схопившись,
бiжать мерщiй на зарядку, пiсля не© - умиватися вниз до затоки, де вода
така тиха, красива й святкова i прив'ялений цвiт акацiй, осипавшись,
плава в нiй... Звiдти бiгцем на снiданок, де мало не кожен вимах ложки
ма ш робити по командi, а потiм схоплюйсь i на борт грузовика, щоб з
пiснями ©хати на роботу, на отi радгоспнi поля, що ©х схема на великiм
щитi виставлена посеред табору. На тiй схемi все позначено, заштриховано
то так, то iнак всi вашi архiпелаги: де плантацi© виноградникiв, де горох,
де огiрки... Що ж до лiкарських рослин, то вони ростуть всюди, умiй тiльки
©х знаходити з-помiж бур'янiв... До роботи хлопцiв пiдганяти не
доводиться, самi стараються, щоб виконати корму в ранковi години, доки ще
спека не вдарила. А пiд час спеки ©х, смаглюкiв, шукайте внизу, вода в
затонi Чоргуватого вiд ©хнiх тiл аж кипiтиме i виляски йтимуть по всьому
урочищу: зрозгiнцi, з берегових круч шубовскатимуть смiливцi вниз головою,
змагаючись, хто глибше пiрне та хто далi вирине.
I так аж до вечора стоятиме над затоном веселий дзвiнкоголосий гомiн.
I не скажеш про цих стрижених, що ©х так уже пригнiчу та уневолю ота
межа трав'яна, яку без дозволу не ма ш права переступити. Бо ж по табору
ходи, скiльки хочеш, пiд накриттям, де обiдають, тебе зустрiне привiтне
правило: "Добавки просити не соромся, ти ©© заробив!", гуляючи, можеш
вибратися на найвищу табiрну точку, i буде тобi на сто верст видно
увсiбiч, бачитимеш повитi серпанками далекi береги широко розлитого
гесiввького моря, а в iнший край - степи й степи, з давнiми
курганами-могилами де-не-де. I рейси - якраз в отi степовi простори, де
баштани й кукурудза, де горох i морква ждуть тво © сапи, де в обважнiлих
вiд яблук садах теж для тебе знайдеться дiло... Зупиниться iнодi перед
щитом iз схемою полiв постать маленька, побачиш юне чи сь личко,
серйознiше за свiй вiк, повите задумою, сто©ть хлоп'я, вивча заштрихованi
сво© архiпелаги: ото ще стiльки треба прополоти... А бур'яни жилавi, а
рядок довгий... I сонце пече... Й до мами хочеться...
Та все ж iз вигостреними сапками, разом iз сонцем, щодня - як у бiй!
Ганну Остапiвну хлоп'ята щадять, тiльки сонце пiднiметься, вони ©й
одразу: "Ганно Остапiвно, далi ми без вас. Забирайте свою сумочку з
валiдолом та йдiть он у холодок, у посадку!"
- Таж розбiжитесь.
- Не розбiжимось. Хоч i кортить, а вас не пiдведем!..
I таки наполяжуть, щоб iшла вона собi в затiнок, бо ж усi знають, що "в
не© - серце", бо ж, як сама вона каже: хвороби входять в людину пудами, а
виходять золотниками... Не так легко ниву життя перейти, бувши вдовою. I
нiколи й не скаржиться, не плачеться, гумору не втрача . "Виходить,
довгожителька я - всi педагогiчнi реформи пережила... I на пенсiю не пiду,
доки ще цих ось бусурменiв не виведу в люди..." Всюди в тутешнiх радгоспах
зустрiнеш таких, що в не© за партою сидiли. Тож i не дивно, що коли треба
було в Москву на Конгрес Миру делегата послати, то Ганну Остапiвну обрали,
- з iндiйськими жiнками там познайомилась, бачила японця, обпаленого в
Хiросiмi атомною бомбою...
Струдженiй, змученiй хворобами Ганнi Остапiвнi нелегко да ться табiрне
життя, лiкарка навiть порадила ©й "наметовий режим", але вона й сьогоднi
тут, iз сво©ми бусурменами. Тим-то нiяк не можуть хлопцi дозволити, щоб
©хня Ганна Остапiвна та в спеку з сапою нагиналась... Вони й за не©
потрудяться, а вона хай собi сидить у затiнку пiд лiсосмугою та в'яже
синовi светр з овечо© вовни.
Час вiд часу пiдводячи голову, Ганна Остапiвна бачить маленьких
трударiв, ©хнi смаглюватi, в самих трусах-майках постатi, що позгиналися
над роботою, - тiльки сапки мелькають у руках, i земля аж куриться там, де
вони йдуть, заштриховуючи сапками ще одне поле. Декотрих не вистача мiж
ними, зринули й покотилися в свiт клубками перекотиполя, i невiдомо, де
вони зараз та що з ними - при цих думках тихий смуток набiжить на лице
Ганнi Остапiвнi.
Розморена спекою, обтяжена думами, сидить вона зi сво©м в'язанням,
поволi розмоту з свого клубка паралелi та меридiани, i раптом, нiби ввi
снi, ©й сниться ось таке, що вiдбува ться наяву: з лiсосмуги, iз колючих
заростей неохайна чиясь голова висува ться, очата бiгають злодiйкувато, а
розтовчена, в зашерхлiй сукровицi губа пробув зобразити щось схоже на
винувату усмiшку:
- Здрастуйте, Ганно Остапiвно...
- Добридень... Тiльки хто ж ви ?
- Та це ж ми... вашi (при цьому висува ться з заростей i друга
дивовижно нечупарна iстота). Невже не впiзнали?
- А так що й не впiзнала, - iз споко м Будди вiдповiда Ганна Остапiвна
i аж примружу ться. - Що за однi?
I хоч пришельцям важко й повiрити, що вони вже такi невпiзнаннi, та все
ж вiд них чу ться:
- Ну, я - Кульбака, а це ось Гена...
- Не знаю таких... Може, ви - iнопланетники?
I вона знову схиля ться над сво©м в'язанням. I вже неприступно суворе
обличчя в Ганни Остапiвни, i очi тiльки в роботу втупленi. I це розумiйте
як хочте, скажiмо, ось так; всю душу, мовляв, у вас вкладала, в люди
хотiла вас, малих нiкчемникiв, вивести, а ви менi чим вiддячили? Нi в сих
нi в тих почуваються обидва перед старою вчителькою, чути iз заростей
шушукання якесь невпевнене, потiм голосок майже запобiгливий запиту про
Марисю Павлiвну, але вiдповiдi нема, на це Ганна Остапiвна й зовсiм не
вiдповiсть, сидить, як кам'яна половецька баба на степовiй могилi, тiльки
спицi в пальцях i ворушаться. Задичавлених прибульцiв для не© нiби зовсiм
нема, не iснують, розтанули, розчинилися в просторi. Така ранiше ласкава
була, а зараз нiчим ©© зворушити не можуть, сама ображена мовчазнiсть,
навiть байдужiсть, стала зовсiм, сказати б по-©хньому, неконтактна, i це
дошкуля найбiльше, вона вже вас викинула з душi, ви для не© тiльки
пiдозрiлi пришельцi, вiдтручу обох геть у вашi колючi заростi: iдiть
собi, звiдки прийшли... Тут iншi люди... Тут чесна зразкова школа
трудиться...
А в обiдiшню пору, коли загони пiсля працi повернулись до табору i, як
звичайно, викупавшись та пообiдавши, розходились уже по наметах, помiтив
табiрний черговий двох... ну мовби iнопланетних! Дво ошарпанцiв,
"осмалених, як гиря, ланцiв", несмiливо виступивши з радгоспних
виноградникiв, поволi наблизились до межi табiрно© зони й зупинились в
нерiшучостi бiля квiткового бар' ру. I хоч не було там колючого дроту, i
не була замiнованою та смужка невинного покордоння, хоч тiльки ромашка там
бiлi та синiми сузiр'ями цупкий петрiв батiг цвiте, - все ж пришельцi не
одразу зважились той бар' р переступити. Занехаянi, бездогляднi, сторожко
стояли з нахиленими лобами, вглядалися в той трав'яний мур, що мовби
чимось вiдлякував ©х, мовби та ромашка й петрiв батiг та©ли в собi щось
дуже страшне, непереходиме. Сонце палило, нагрiте рiзнотрав'я пахтiло
медовим духом, васильки та чебрець наче пригорiлi були, поникло стояла
шавлiя з темно-синiми квiтками та залiзняк з рожевим цвiтом, i десь мiж
ними цвiркунцi шаленiли, не знаючи втоми, коники та цикади аж чманiли у
вiчнiй сво©й трiскотнявi... Тож як?
Могли б ще вернутись назад цi, що стояли, роздумуючи над квiтковим
бар' ром, могли б ще чкурнути геть звiдси у сво© галасвiти, i, мабуть, за
ними нiхто й не гнався б, одначе, видно, щось таки переважило на тих
тонюсiньких i зовсiм невидимих терезах, бiля яких, може, порядкувала у
сво му фартушку зеленоока цикада, на терезах, в якi цi дво зараз
пильно-пильно вглядалися... Раптом передньому з них рiзко схмурився лоб, i
нога рiшуче ступила через трав'яний бар' р, шугнула в тi переплетенi
ромашковi хащi, чебрецi та Петровi батоги, аж музика трав'яна на мить
обiрвалася, оркестранти так i бризнули увсiбiч!
Так зробив Кульбака свiй, може, найрiшучiший крок у життi. Услiд за ним
i Гена мовчки переступив цей умовний, з травички зiтканий мур, що подолати
його було, зда ться, ©м незрiвнянно важче, анiж би двометровий мур iз
каменю, тесаного колись ченцями. Перетнувши зону, без поквапу прямували
вони на очах у всiх до табiрно© щогли, де вже стояли директор Валерiй
Iванович, закутий у лати свого непроникного спокою, i Ганна Остапiвна,
тепер уже по-материнськи усмiхнена, i Марися Павлiвна стрiчала ©х,
схвильовано прикусивши губу - чи щоб не розплакатись, чи щоб не
розсмiятися. Всi, всi в напрузi дивились, "Бригантина" з усiм сво©м
особовим складом эанишкла, стежачи, як дво цих зiщулених прибульцiв,
подолавши найвищий у сво му життi квiтчастий бар' р, переконавшись, як
тяжко да ться перемога над самим собою, робили по табiрному тирловищу свiй
трудний перехiд, крок за кроком, без поспiху несучи до щогли сво© напаленi
сонцем голови i юну свою спокуту. Але навiть це тут виходило в них
по-рiзному. Гена iшов знiчений, мовби поменшений пiд тягарем вчинку, а
цей... а комишанець, вiдчувши себе серед сво©х, збадьорено випростався й
наближався до щогли вже з веселим виглядом, пiд прапором сво © вiдкрито©
усмiшки, мовби зовсiм нi в чому не винуватий!
XXX
Юний вартовий-впередзорець ходить по табору, на грудях у нього бiнокль
(подарунок шефiв), час вiд часу хлопець приклада його до очей, дивиться в
далеч днiпровського моря... Проходять там у сонячнiй млi пароплави,
осадкуватi баржi з вантажами, - всi вони вже знають цю хлоп'ячу
"Бригантину", що далеко блищить наметами на одному з тих крутогорiв, що ©х
хоч i пiдмивав ось уже скiльки лiт штучне море, розгойдане вiтрами, а вони
все ж стоять нерозмитi, цiле лiто сивiють, окутанi духом сонця, духом
степового рiзнотрав'я.
Деколи й Марися Павлiвна пiдходить до хлопця-чергового i, взявши в
нього бiнокль, приклада до очей: бачить важкий рудовоз, що саме проходить
по фарватеру, натужно гребеться кудись угору, на палубi видно матроську
бiлизну, вона сушиться, розвiшана на мотузцi, i ще видно Марисi високу i,
як зда ться ©й, красиву людину, - може, капiтана баржi, - що, схилившись
на поручнi, пильно i нiби аж сумовито дивиться сюди, у бiк "Бригантини".
Певне, й тому, пропливаючому, добре вiдоме це мiсце, що рябi внизу бiля
урочища рiчковим, так званим ходовим знаком для суден, а нагорi височить
табiрною щоглою, блищить наметами, з яких iнодi постатi хлоп'ят водночас
випорскують i, розсипавшись по всьому косогору, наввипередки мчать униз,
до води.
Хто вiн, той, що на рудовозi? Може, котрийсь iз шефiв? Можливо,
знайомий, бо ж чого так довго та пильно дивиться? Одначе навiть i в
бiнокль не вда ться Марисi впiзнати його. Хтось iнший, мабуть, впiзнав би,
Оксана-виноградарка, мабуть, розгледiла б у ньому i з вiдстанi того, кому
дарувала тут колись сво© плавневi мiсячнi яйва...
- Вантажити баржу!
За цi ю командою намети одразу пустiють, хлоп'яче плем'я, хоч i без
вояцьких лукiв та без списiв, з шаленим галасом чимдуж мчиться униз, до
затону. Бо хiба ж праця жаданiша, нiж ця, що ©м випала зараз! На днi
урочища, бiля самого затону, вiдкрито приймальний пункт, куди звозять зi
всього степу кавуни, везуть просто з баштанiв, i ©х тут вироста цiла
гора, щоб звiдси перекочувати на баржу - по триста тонн бере вона ©x за
один раз! Баржа заходить до затону розлога, мов стадiон, ледве вмiща ться
в берегах, вона стара, натруджена, Кульбака ©© оглядав зацiкавлено, бо,
може, це якраз та самiсiнька, що нею колись пiд час будiвництва ГЕС возили
тут камiння з кар' рiв, - мама iнодi з незрозумiлiм присмутком згаду
чомусь ту баржу з камiнням як неодмiнну познаку сво © молодостi...
Баржа ста , прилаштову ться до причалу, i ось тодi табiрним ангелочкам
нарештi настав час показати, на що вони здатнi. З рук до рук, мов
футбольнi м'ячi, летять кавуни й кавуницi, летять рябi, смугастi,
туманистi, тугi та теплi, бо щойно зi степу, з-помiж огудиння, i кожен iз
них - мов планета, тiльки й того, що з хвостиком!
Ось де Кульбака показу свою вiртуознiсть! Хоч у якому буде темпi
робота, хоч безлiччю йдуть i йдуть кавуни через його долонi, а хлопець
жодного не впустить, пiдхоплю i швидко й спритно бере ©х, як малят, бо це
створiння тендiтнi, ©х бережи, бо тiльки хто загавився, так i ковзнула
твоя планета крiзь руки, так i хряснула, i вже тiльки червонi пiд ногами
iскристий розтовчений жар...
А де розтовчеш або де гнилий попався - ©х пiдбирав та вiдносить до
окремо© купи... Бугор. Так, так, той самий, що - в чорнiй масцi, з
пiстолетом в руцi - в селi Чабанському таки налетiв на продмаг, озбро ною
рукою нацiлився на одну з продавщиць: "Касу на стiл!" Дiвчата виявились
такi, що не розгубились, схопили, скрутили новоспеченого гангстера,
затовкли в пiдсобку, вiдiбравши й пiстолет, що виявивсь iграшковим. I ось
Бугор тепер спокуту грiхи, йому велено - для очищення душi - давати бiля
баржi лад вiдходам, гнилим та розтовченим кавунам.
З'явився одного разу в таборi й Антон Герасимович, хазяйновито обiйшов
територiю, мовчки оглянув межовi познаки - той символiчний трав'яний
бар' р...
- Бачите, сама травиця, а нiхто ж не втiк! - шпигнула одна з кухарок,
коли вiн пiсля обходин повернувся до кабицi пiд накриття.
Пiд час обiдньо© перерви вирiшено було всiм колективно сфотографуватися
з Антоном Герасимовичем, оскiльки вiн вiдбува на заслужений вiдпочинок.
Його, як ветерана, лицаря порядку, посадили на почесному мiсцi, поруч з
ним сiли Марися Павлiвна та директор, а ззаду звiдусiль понависали
ангелочки: на фотографi© вийшло так, нiбi на самiм плечi в Антона
Герасимовича прилаштувався усмiхнений Кульбака, навмисне ще й мiну веселу
скорчив.
А потiм знову баржу кавунами вантажити, знову тугi та теплi бiжать i
бiжать через тво© долонi. Не зна втоми за цi ю роботою комишанський
трудолюб, опинився, нарештi, у сво©й стихi©. Менша гора на березi, росте
гора кавунiв на баржi. Навантажилась баржа, вiдчалю , рушав, а на нiй при
кермi... хто ж би ви думали? Невже комишанець лобатий? Якщо наша фантазiя
здатна будувати мiста й кораблi, то чому ж би ©й не витворювати й iншi
всякi чудодiйства? Ходили ж тут по степах маленькi iнопланетники, тi, що
©м крiзь будь-який стан матерi© зовсiм нетрудно проникнути, крiзь камiнь
вони проходять так само вiльно, як i крiзь повiтря! Будь-який мур кам'яний
переступали з такою усмiшкою, наче то перед ними всього-навсього була
смужка нескошено© трави. Однi називають це силою уяви, iншi - чаклунством
або чародiйством, та як там не , але дивiться: на баржi, коли вона вийшла
з затону - просто на очах! - виростають, пiдiймаються величезнi бiлi
вiтрила! Чути навiть, як вiтер бринить у них, спiва . Стара натруджена
лайба, що, може, камiння возила, ста враз бригантиною тугокрилою, а
керму нею цей ось Порфир Кульбака, хай малий, але вже вправний стерновий.
Горою лежать за ним тi, що тiльки-но з баштанiв, мiцнi теплi дiти степово©
землi. Триста тонн взяв вiн ©х на борт i править з низiв'©в угору,
назустрiч течi©, може, аж до столицi, де золотi банi, як фантастичнi
плоди, округло сяють над мiстом, на його вiчних горах. Нестримно несе
хлопця бригантина його уяви, ©© дух невпокорений, а вiн радiсний сто©ть за
кермом, все далi й далi йде по водах розлогих та сяючих, i береги вiтають
його, i зустрiчнi капiтани з веселим подивом запитують: звiдки?
1970-1972