нерест, - самицi в прозорiй водi лiтають, мов стрiли, а за ними по
камiнцях самцi табунами! Браконь ри з мосту аж слину пускають, що стiльки
пiд ними пропливав живностi, а вихапувати не смiй, не ма ш права. Вiдомо
Порфировi, котра й куди ходить на нерест, яка руха ться з гирла першою
навстрiч течi©, бо любить воду холодну, свiжу, а яка вирушав, вже тiльки
коли рiчку сонце прогрi . Таке враження, мовби й сам вiн десь там пiд
водою рiс i на власнi очi бачив, як та риба iкринки на очерет прилаштову ,
а iнша кладе сво потомство по дну, по камiнцях, щоб його свiженькою
течi ю перемивало, купало...
А самого його в ногомийку ввечерi не заженеш, i в лiжко вiн перед
вiдбо м вклада ться останнiй, бо саме ж розiйшовся, саме смiшить
товаришiв, адже з усiх пунктiв урочисто© клятви, яку йому належить завчити
напам'ять, вiн найбiльше уподобав один пункт, останнiй: "Не журись!"
Ще з дитячого обласного приймальника, де Кульбака сидiв - уперше в
життi! - за гратами, попередили щодо його особи:
- За цим дивiться, просто феномен якийсь. Фiзично, психiчно все в
нормi, навiть розвинений, але вдача... I головне - ма непереборне бажання
тiкати. В нього це нiби iдея фiкс: на волю, хоч умри!
З думкою про втечу й тут хлопець не розлуча ться, про це вiдомо Марисi
Павлiвнi, i часом ©© аж досада бере на директора: ось такого крученого,
може, навiть небезпечного, саме ©й доручив! Досi матiр мордував, а тепер
тут з виховательки нерви тягтиме, намагаючись зробити з не© посмiховисько.
У вигадках вiн невтомний, цим живе, просто диву шся, скiльки в цьому
створiннi енергi© до життя! Уже й перед сном, коли в лiжко заженуть,
хлопець, комiкуючи, визирку з-пiд ковдри, ще не нажартувався, оченята -
двi iскорки хитруватi - жваво нишпорять по сусiдах, вишукують комiчне щось
i в тобi, виховательцi, i лише коли зачуються з коридора командорськi
кроки вартового, аж тодi замруть, стануть одразу святi... Уперше
зустрiча ться молода вчителька з таким характером, з маленькою затятою
людиною, в якiй так химерно по дналось вроджене й набуте... Лагiднiсть i
пiдступнiсть уживаються в ньому поряд, вiн умi зача©тись, зробити
ангельськi очi, пiсля зухвальства шовковим стане - i все це заради чого?
Втекти, вирватись звiдси - ось його найжагучiша потайна мета, i задля не©
вiн це зупиниться нi перед чим, нi перед яким обманом, пiде на лестощi, на
хитрощi, на будь-яке крутiйство, - адже такi речi в його очах зовсiм не
вада, це скорше геройство. День за днем виношу сво потайне бажання, i
почува ться, що воно живить його, да полiт уявi, для нього вирватися
звiдси - це диний спосiб самоутвердитись, вiдстояти себе, непогамовну й
затяту свою особистiсть.
Вчителька пробувала бесiдувати з ним наодинцi, пiдбирала тон
довiрливий, вiдвертий:
- Скажи: чому з усього ти обира ш втечу? Звiдки ця бiгоманiя? Чи болить
тобi що? Чи так дуже суму ш за кимось потай?
Не вiдкрива ться, не хоче нiкого пускати у свiй з iлюзiй збудований
свiт. Один раз тiльки, нiби ненароком, признався:
- Находить на мене таке... Як засмокче отут, як пiдступить пiд душу!..
I мушу, мушу тiкати!
- Куди?
- Хто зна й куди.
- Чим тобi в нас погано? Ми хiба не уважнi до тебе? Ми хiба злого
чогось тебе вчимо?
Насуплю ться хлоп'я, перемовчу , i лише тiнь якась болiсно перебiга по
обличчю. Говори пiсля цього скiльки хоч i що хоч, а вiн нiмуватиме,
замкнеться в собi надовго. Сидить, повитий смутком дорослого, думою
людини, що вже по-сво му вмислю ться в життя.
Деколи Марися Павлiвна й пiсля вiдбою заходить з черговим по режиму до
кiмнати, де малюки сплять, заходить, щоб упевнитись, чи всi на мiсцях, чи
нiхто не прихворiв, чи рiвно дихають цi звезенi з усiх усюд, по горищах та
пiдвалах назбиранi, по вокзалах та пристанях наловленi люди, труднi,
малолiтнi... Лежать, спочивають хлоп'ята, звiльнившись аж тепер вiд усяких
обмежень, пiдданi лише одному - владi сво©х сновидiнь. Декотрi усмiхненi,
iншi присмученi i всi - значнi, загадковi. Той лоба нахмурив, а цей раптом
здригнувсь... Чого вiн? Психiка помiтно порушена: бо втiкав, ловили,
жахавсь... Бешкетники, правопорушники зараз, а виростуть - будуть ким?
Присто©ш над його, Порфировою, бешкетною душею, що нарештi втихомирилася
пiсля денних витiвок та шаленства, i, вслухаючись, почу ш, як i вночi
продовжу вона жити, як i ввi снi ця баламутна душа вою з якимись
невiдомими силами. Оце, дiти, ваша планета, в материках вона, в океанах, в
голубих серпанках летить у всесвiтi ваша красуня, а правопорушне дитя
диха нервово, раз у раз здрига ться пiд казенною ковдрою щупляве його
тiльце, що вночi став зовсiм маленьким, безпомiчним. Лише ось тут, мабуть,
до кiнця й вiдчува ш, що перед тобою дитина, створiння беззахисне перед
всiма тривогами свiту, iстота, в яко©, одначе, в сво© проблеми, i не менш
серйознi, анiж у дорослих, переживання, скрути сво© i внутрiшнi драми, i
аж тут до болю вiдчува ш, як потрiбна цiй маленькiй людинi пiдтримка
чиясь, материнське тепло та батькiвська опора... Сто©ш над ним, i горло
тобi здушу ться, що не зна ш, як йому допомогти в цiй нервовiй нiчнiй
метанинi, коли вже нема нi хвацькостi в ньому, нi розбишацтва, а тiльки
голос так благальне доклика з темряви найрiднiшу людину, з такою
пронизливою ласкою-мукою кличе крiзь жахiття снiв:
- Мамо! Мамуню!
Нiколи не чула тако© пронизливостi благання, нiкого не було ©й так
шкода, як зараз його. Що йому сниться? Хто його переслiду ? Щось його
мучить, якихось страхiть ще вiн не подолав, б' ться, може, з браконь рами
на лиманi чи з гуркотнявою екранних вiйн, з неонами мiст i кошмарами
Хiросiми... То передихне, то знов заскiмлить, то раптом аж засмi ться, -
сни втоми не знають! - дитяча вiдважна душа знов i знов ста на бiй з
нападами якихось тiльки ©й вiдомих чудиськ-химер... Заспокiйливо торкнешся
рукою його колючо© гарячо© голови, i душа тобi заходиться, пройма ться
спiвчутливiстю до хлоп'яти, а воно нiколи й не дiзна ться, з яким почуттям
стояла колись вчителька над ним у цiй карантиннiй темрявi, де маленьке
нервове тiльце, аж звиваючись, жалiбно поскавулюючи, б' ться й б' ться з
темними загадковими силами ночi.
VII
Одного дня прибула якась комiсiя, довго ходила по територi© школи, в
усi закутки заглядала, а карантинники тим часом млiли вiд догадок: чи
зайдуть i до них, чи не обминуть? Невiдомо було, хто при©хав, може, якраз
ота всемогутня жiнка iз прокуратури, яка щоквартально навiду ться до цього
спецзакладу наглядати, чи все гаразд, чи не порушу ться законнiсть. Тож як
©© зустрiти, коли зайде? Як на Порфира, то добре було б ту комiсiю
розвеселити чимось, скажiмо, заскавчати потайним способом, як це тiльки
вiн умi ; сто©ш перед учителькою з мiцно зцiпленими губами i навiть
усмiха шся безневинно, а воно десь там у тобi так жалiбно поскавулю , ну,
чистiсiнько цуценя, кинуте напризволяще десь у бур'янi. Йому вже навiть
уявилося, як поважна комiсiя торопi , здивовано роззирку ться увсiбiч i
нiяк не може втямити: де ж це воно заховалось, звiдки воно пiдвива? Ото
було б смiху! Може, пiсля тако© витiвки i в комiсi© серце ворухнулось би:
"А цього веселого хлопця навiщо ви тут трима те? Вiддати його на поруки!
Хай станцiя його вiзьме! Хай краще матерi допомага на виноградниках, анiж
тут пiдвивати!.."
Одначе можуть i не зрозумiти жартуна. Бо рiзнi я люди: одним жарти
подобаються, а iнший ще бiльше насупиться, вважатиме, що ти глузу ш з
нього. Ще коли сидiв Порфир в обласному приймальнику та показував iз-за
грат язика перехожим, переконався, яке людство не однакове: той
озирнеться, усмiхнеться на твою перекривлену пику та й далi пiшов, а iнший
(трапився й такий!) зупиниться та давай у дверi кулаком гатити: що ви тут
сво©м хулiганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують
з перехожих!..
Тож краще, мабуть, буде повестись перед комiсi ю на вже випробуваний
манiр - покiрненьким телятком, ангелочком: комiсi© люблять, щоб перед ними
стелився, щоб аж погладити себе дав.
Комiсiя таки не минула карантинного класу: цiла юрба людей зайшла,
вiдтиснувши Марисю Павлiвну подалi, до вiкна. На чолi комiсi© виступала
поважна дама, пишнотiла хiмiчна блондинка з лелечим гнiздом на головi, i
хоч на лобi в не© не написано було, що вона старша, але Порфир одразу це
вловив iз самого ©© милостивого тону розмови, з пiдкреслено© чемностi,
яка, видно, ©й самiй подобалась, - дама була нiби одягнута в якусь
службову ласкавiсть. Що перед ними не прокурорка, Порфировi це ясно стало
одразу, бо цiкавилась жiнка не скаргами вихованцiв, а бiльше ©хнiм
розумовим розвитком та санiтарним станом (може, була це дама з
мiнiстерства чи, може, дисертацiю пише хто ©© зна?). Повагом пройшлась
помiж партами, велiла хлопцям, щоб руки ©й показували, наче по руках
хотiла вгадати, до чого вони, грiшнi, торкались та з якого ларка що
поцупили... А скорше просто оглядала, чи нема болячок та чи кiгтiв на
пальцях не позаводили, на Порфирiв татуйований якiрець звернула увагу,
запитала з привiтним виразом, чим виколював. Потiм, стоячи бiля дошки,
вибiрково зупиняла зелений свiй погляд то на одному, то на iншому з
хлопцiв, запитувала, звiдки та за що сюди попав. I коли нарештi дiйшло й
Порфировi вiдповiдати на оте неминуче:
"Звiдки?" - хлопець, схопившись, жартiвливо виструнчився i вигукнув
хвацько, мов для великого простору:
- З Комишанки, з козацько© сторони!
Нависпiв, аж весело та незвично це пролунало серед напружено© тишi
класу, вигукнулось у тiй розлогiй днiпровськiй iнтонацi©, що ©© перейняв
хлопець пiд час плавби на баржi з кавунами. В такiй вiдповiдi виявляла
себе не тiльки широка натура комишанця, тут була ще й хитрiсть,
розрахована на те, щоб комiсiю розважити, потiшити цi ю примовкою, здобути
©© симпатiю - це ж таки щось! Як i передбачав хитрий комишанець, комiсiя
справдi клюнула на його наживку, повеселiшала, а дама просто медовим
голосом звернулася до Порфира:
- Жартун ти, одначе... Мабуть, веселi там люди, у вашiй Комишанцi?
- Смiються, аж кашляють.
- Але ж i впертi, самолюбивi, - буркнув iз-за плеча в дами ще один iз
комiсi©, лисий, осадистий (чомусь Порфировi саме таким уявився цi © митi
злощасний той силiкатник, що цеглу в портфелi носив, аж поки був
застуканий на гарячому). - Хто-хто, а я вже ©х знаю... - I суворо запитав
хлопця:- За що сюди?
Порфир вiдповiв без брехнi:
- Школу кидав, з дому тiкав.
- А ще?
Мiг би сказати Порфир, як матiр не слухався, з двiйок не вилазив, як
тинявся цiлими днями по пристанях, що аж у порт його занесло... Мiг би,
мiг, одначе вiдповiдь чомусь так i присохла на язицi. Стояв, i непевний
осмiх блукав йому по губах - зараз це був осмiх погорди й самозахисту. Тут
захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурiстю. Той схлипом, якщо
маму згадають. А в Кульбаки, якщо вже його притискують, мимоволi
з'явля ться на губах оцей напружений, сухий, наче павутиною наснований
осмiх. Бо в ситуацi©, коли. краще тiнню усмiшки прикритись, прикусити
язика або скористатись давнiм комишанським правилом: цить та диш!
- Чого ж мовчиш? Чим ще вiдзначився? - наполягав лисий, осадистий.
I тодi почувся вiд порога дужий, хрипкуватий бас начальника режиму
товариша Тритузного:
- Розкажи, як черговому по територi© носа розквасив!
- Таж питають про ранiш...
- Ну, тодi розкажи, - знову глумливо порадив Тритузний, - як блешнi
курортникам вiдкушував та рибу гачив!.. - I, звертаючись до комiсi©,
додав, нiби вiн був тут з усiх найвiдповiдальнiший:- Це ж наш маленький
браконь р, ма мо й такого кадра...
- Неправда! - обурено викрикнув хлопець. - Чого набалаку те? Хто мене
зловив? Коли це я гачив?
Доки дама з лелечим гнiздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що
воно ма означати "гачив", - начальник режиму, щоб не морочились, поспiшив
сам розтлумачити:
- Якщо хто рибу гаком за ребро хапа - ото й гачив.
Дикий, варварський спосiб. Тiльки якщо й був такий грiшок, то хiба ж
вiн призна ться... - I Тритузний, вивищуючись над усiма сво©м картузом,
виступив упевнено наперед, мовби смiливим рапортом здобувсь одразу на таке
право.
- А з малих браконь рiв великi виростають, от у чiм лихо! - заговорив
вiн ще гучнiше. - Скiльки самих тiльки "законних" розвелось, що з
мисливськими квитками, у моторках з державного алюмiнiю! На кожне зайченя
- ©х дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони - голоднi? Нема ©м iнших
розваг? Давно б уже треба рушницi в усiх у них повiдбирати, а ©м ще й
премi© за шкурки видають... Ну, а такi, як Кульбака, це ж бачать - то що ж
ви хочете?
Директоровi, видно, не дуже подобалась надмiрна активнiсть начальника
режиму, одначе Валерiй Iванович навiть поглядом йому не зауважив, бо чи
остерiгався, чи звик уже до цi © риси в Тритузному, який при комiсiях
мiнявся на очах i, рiшуче вiдтискуючи iнших, щоразу запопадливо пробивавсь
наперед iз сво©ми рапортами або з гнiвним, як оце зараз, викриттям якихось
явищ, для нього нестерпних... I хоч обурення його нiби й не стосувалось
Кульбаки, та все ж...
- I оце ти так мiг? - дама дивилася на Порфира докiрливо i водночас
нiби жалiючи, його. - Живе створiння гаком за ребро? А що рибцi теж болить
- ти про це подумав?
- А що менi вiд брехнi вашо© болить, ви про це подумали? - вiдсiк
хлопець i вiдвернувсь до вiкна.
- Будь чемнiший, Порфире, - нагадав директор - бiльше для протоколу.
Марися Павлiвна, що досi, нiби вiдсторонена, стояла бiля вiкна, не
витерпiла, озвалась:
- А коли справдi не гачив, не браконь рив... Навiщо ж кидати тiнь
пiдозри?
- А ви не заступайтесь! - крикнув i на не© хлопець, не прийнявши
захисту. - Може, й гачив! Може, й чужi сiтки ночами трусив!
Якщо вже вони уявляють його таким розбiйником днiпровським, то хай
таким i буде...
Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:
- Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився
ж, як наловлював риби повнi каюки, навiть осетрiв тягав бiля гесiвсько©
греблi з-пiд самих турбiн... Казав таке?
Хлопець понуро мовчав.
- Треба ж знати психологiю рибалки, - звернулась за пiдтримкою Марися
Павлiвна до найближчого з членiв комiсi© - мовчуна в окулярах. - Йому аби
слухали, вiн вам такого нагачить!.. Перед вами великий фантазер, людина
унiкально© уяви, ось ви це зважте! Фантазiя в нього рiвносильна
реальностi, в заняттi сво му вiн завзятець, в нього темперамент
ловецький...
- Захищайте його, захищайте, - зневажливо посмiхнувся начальник режиму
i дiловим тоном став пiдкидати комiсi© новi данi про Порфира: як був
затриманий у порту, i як аж до мiських пляжiв улiтку добирався...
- Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишенi перевiряв... - напiвжартома
закiнчив Тритузний.
- I це брехня! - злiсно викрикнув хлопець, блiднучи вiд обурення, аж
ластовиння повиступало бiля носа (щораз воно виступа , коли Порфир блiдне,
розхвилювавшись). - Як не бачили, не кажiть!
Настовбурчився весь, у поглядi ненависть, кулачата стиснулись, видно,
був до глибини душi скривджений цi ю намовою. Крадi м, злодiйчуком
малюють!
В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам
розповiдав йому пiд час бесiдувань у карцерi про сво© походи, про те, як
на пляжах улiтку з хлопцями з'являвсь i, тiшачи публiку, ходив по берегу
на руках, але ж про кишенi й мови не було, бо не його це заняття.
- Здоровi, а вигадують! Набрiхують, чого й не було! Оце ви такi?!
Вкрай знервований, скривлений вiд болю й ненавистi, хлопець аж
нетямився, його взялись приспокоювати, однак вiн усе викрикував сво :
- Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!
- Ну, не було, так не було, - злагiдливо казала дама з комiсi©. -
Заспокойся, ми вiримо тобi.
Проте хлопець уже, видно, не чув ©©, оглушений i заслiплений болем
образи. Вигадують, наговорюють, виходить, вiн злодiйчук, крадюга якийсь!..
А вiн ще нi в кого й остiлечки не вкрав! Бо вiд дiдуся не раз чув
засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вiк прожив, а нiчийого не
торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське... Порфировi мiцно
вкарбувалось дiдусеве слово. I коли навiть кортiло щось потягти з
радгоспного гаража або на пристанi, то щоразу згадувалось: чужого не руш!
То ж людське... Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж
потiм i на мiсце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто нiби напрокат
брав. А тепер ось Тритузний таке наклепу , набрехи зводить перед лицем
комiсi©, мабуть, щоб вислужитись перед нею...
Тритузний, вiдчувши, що переборщив, спробував загладити враження:
- Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не бува . Чи такi
вже ми святенькi?
Хлопець, одначе, нiяк не мiг погамуватися:
- Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити... Це у вас таке право?
- Годi, годi, Порфире, - заспокiйливо сказав директор, а хiмiчна дама,
всмiхнувшись, додала:
- Не слiд образу затаювати надовго. Бо з маленьких образ потiм одна
велика виросте, i ти вiдгородишся нею, як муром, вiд усiх, ничого доброго
в людях не помiчатимеш.
- Комишанськi вони дуже самолюбивi, - нагадав про сво осадистий. - А
вiн же того кореня... Бачите, який амбiтний. Чи не скiфських царiв
нащадок?..
Щось мовби знущальне вчулося Порфировi в останнiх словах, i це його
зовсiм сказило:
- Корiнь, нащадок, - гугняво перекривив вiн члена комiсi©. - Чого ви
розпису тесь за мене? А може, нiчийний я? Може...
I голос його осiкся. Усе горiло в ньому, ятрилося раною, яку досi
витерплював у собi, утаював вiд стороннiх очей. Син матерi-одиначки, та й
усе! А ви вже, дорослi, пояснiть, що це воно таке - син одиначки? Що це,
коли батька нi разу й у вiчi не бачив! I слова його нiколи в життi не чув?
Як це буде по-вашому? Вiд святого духа вродився? Лелека на хвостi принiс?
Чи, може, в капустi знайшли? Знайшли й гарячим залiзом на тобi тавро
випекли: одинак! Оксанич! З тим i живи на вашому бiлому свiтi.
- Труднi, ох, труднi дiти, - зiтхнула жiнка з комiсi©. - Я згодна з
Корчаком: недисциплiнована й зла дитина тому, що страждав. А ми часто
забува мо про це. Забува мо, що в такого ось отрока швидше, нiж у
дорослого, розгальмовуються небажанi iнстинкти та збудники.
Ще один з комiсi©, той мовчун в окулярах, нарештi подав голос, бiльше
звертаючись до Марисi Павлiвни. I хоча йшлося про "пiдвищену реактивнiсть"
та про "органiчне вiдчуття справедливостi" в ©© вихованцевi, але це можна
було сприйняти також як вияв пiдтримки молодiй учительцi, бо, видно,
мовчуновi до душi було, що ця чорноброва, з смiливим лицем особа в
потрiбну хвилину рiшуче взяла свого "великого фантазера" пiд захист. Перед
тим вiдсторонено стояла бiля вiкна та тiльки губи кусала, прибравши
iронiчного виразу обличчя, а коли вибрала мить... От вам, будь ласка.
Одразу видно, що людина ма свою думку i вдачею не з полохливого десятка.
Дама з комiсi© тим часом звернулася до дiтей:
- Друзi, любi нашi малята. Це тiльки напочатку вам тут незвично. А
закiнчиться карантин, ви себе одразу iнакше вiдчу те, школа зробить усе,
щоб ваше дитинство було щасливим i сонячним...
Пiсля цього стала спiвучим голосом розводитись про дисциплiну, про
гiгi ну, але Порфировi вже не слухалось, нудило вiд ©© пiдсолоджених слiв,
як вiд пасльону.
Не зводячи сердитого погляду з хiмiчно© дами, з ©© отого лелечого
гнiзда на головi, вiн рiзко пiдняв руку:
- Пустiть у туалет!
Коли ж хлопець, нiби з ланцюга зiрвавшись, вискочив iз класу, начальник
режиму сказав, аж нiби зрадiло:
- Ох, i штукар!... Тiльки злегка зачепи i вже - наче окропом налитий...
Цей у життi не пропаде, цей зумiв впiймати вовка за вухо!
- Я вважаю, - твердо сказала Марися Павлiвна, - що вам би годилося
вибачитись перед ним.
- О! Перед цим пуцьверiнком? Це ж за що?
- Самi зна те.
Аж коли комiсiя вiдбула, тiльки тодi Кульбака приплентався до класу.
Забився, як вовченя, в куток на останню парту, мовби й на Марисю Павлiвну
сердився за те, що вона заступилась за нього. Вчителька, щадячи хлопця,
вирiшила не чiпати його: хай вiдтане, перестражда . До кiнця уроку нiхто й
слова не почув вiд Кульбаки. Усамотнений, вiдсторонений, сидiв, злiгши
пiдборiддям на парту, пiрнувши стуженим поглядом у вiкно. Не iснувало
зараз для Порфира нi вчительки, нi товаришiв, нi навiть обмежень, якi його
тут тримають. Уява, дужча за саму реальнiсть, розломивши мури,
пiдхоплювала й несла хлопця вiд образ i суворостей в iснування
позашкiльне, блакитне, вiн знову був там, де води й очерети, був на
сонячнiм згiрку бiля мамино© хати, де старий абрикос от-от рожевим цвiтом
обцвiте...
VIII
"То ж як-таки: з хвостиком планета чи без?" Про це саме допитувались у
Марисi Павлiвни ©© колеги, що зiбрались в учительськiй, цю проблему саме
намагалися з'ясувати, коли з'явивсь на порозi начальник режиму - чи,
точнiше кажучи, помiчник директора школи по режиму, цей самий Тритузний
Антон Герасимович. Круто© вдачi, багатющого досвiду людина. Коли в школi
кому занедужа ться, Антон Герасимович пропону свiй радикальний засiб:
"Пийте полин!" Ма на увазi звичайний степовий полин, отой
гiркий-прегiркий, що його жодна худобина не вiзьме в рот, тiльки людинi,
мовляв, i пiд силу його спожити. На всi випадки життя визна Антон
Герасимович тiльки це рятiвне зiлля, вiд усього воно нiбито йому
допомага . Самим сво©м виглядом Тритузний нiби засвiдчу , що то значить -
користуватися полином: коли невiдступне, як ось вiн, це чортове зiлля
вжива ш, тодi в тебе й колiр обличчя здоровий, i хода пружна, i виправка,
навiть у такому солiдному вiцi, ще брава, молодцювата.
З появою Антона Герасимовича вчителi одразу стають поважними, смiх де й
дiвся, хоч Марися Павлiвна аж губу прикусила, щоб утриматись пiд час
нежданого вiзиту в належнiй серйозностi. Тритузний догадався, що це була в
них пауза, весела передишка, бо, видно, до очманiння дозасiдались, аж
посоловiли всi. Антон Герасимович досить скептично ставиться до цих
нескiнченних учительських сидiнь, де люди дорослi - на чолi з директором -
годинами сушать собi голови над тим, звiдки беруться шибеники, босяцюги,
халамидники та якi педагогiчнi хитромудрощi протиставити черговiй витiвцi
котрогось iз сво©х малолiтнiх правопорушникiв,
Знаючи, що ма право бути присутнiм на педрадi, Антон Герасимович
повагом проходить до улюбленого свого кутка, сiда якраз пiд написом:
"Дiти - майбутн народу". А перед ним по стiнах барвистi художнi
орнаменти, що ©х виставив на огляд колегам Артур Берестецький, вчитель
малювання та спiвiв (або, як вiн каже, "навчитель красних мистецтв").
Квiття, винограднi лози та листя, скiфськi й сучаснi мотиви в химернiм
по днаннi - все це вiн збира ться подати на обласну виставку самодiяльних
митцiв. Тритузний мимохiдь ковзнув поглядом по орнаментах, не виявивши при
цьому нi схвалення, нi осуду. Тугий крислатий картуз браво сидить на сивiй
головi Тритузного, вiн його й тут не скинув, бо, по-перше, служба йому це
дозволя , а по-друге, в кашкетi почува шся якось певнiше: одразу видно,
якi в тебе обов'язки i що ти людина мiцного вишколу й дисциплiни. Знав
Тритузний, що його звичка не скидати в учительськiй кашкет виклика в
декого з педагогiв реакцiю iронiчну, так само як i його манера говорити
урочистим тоном про сво© обов'язки: "Ми, надзирательський состав,
наполяга мо i т. д.", одначе й далi трима ться свого, бо вважа цiлком
природним саме цей тон i цю манеру для себе, корiнного кадра, що чи не
диний тiльки й. зостався тут iз працiвникiв колишньо© трудколонi©
неповнолiтнiх, суворо© попередницi спецшколи.
- Випадок цей якраз пiдтверджу нашi спостереження, - говорив Валерiй
Iванович, звертаючись до сво©х колег та колежанок. - Типова дисгармонiя
поведiнки. Безгальмiвнiсть, показна бравада, якою iнодi приховують душевну
травму, якiсь внутрiшнi розлади, що можуть призвести навiть до руйнацьких
дiй... Доки не суперечиш йому, все гаразд. А тiльки заперечив, вибухав
бурею гнiву, крику, слiз...
- Слiз не було, - уточнила Марися Павлiвна. Оскiльки начальник режиму
не зводив погляду з директора, то Валерiй Iванович у двох словах пояснив
йому, про що йдеться: розглядались зауваження, що ©х залишила комiсiя,
зокрема щодо "феномена Кульбаки", як буде потiм записано в протоколi
педради. Звертаючись до Марисi Павлiвни, директор попросив доповiсти, як
почува зараз себе той клятий комишанець.
- Пазурята випустив, i не пiдступиш до нього, - доповiдала Марися
Павлiвна. - Починав був вiдкриватись, з'явились навiть були проблиски
чогось схожого на гризоти сумлiння, а пiсля вiдвiдин комiсi©, пiсля
образи, яко© йому було завдано, ©жачок наш знову замкнувся, озливсь,
очужiв... Хочете знати, хто винен? Ми, вчителi. Вимага м слiпого послуху,
забуваючи, що слухнянiсть i покiрнiсть - це ще не ознака душевно©
доброти... Затявсь, одне слово. Не знаю, як цього разу з ним i
повестись...
- Найперше, не виказуйте, люба колего, нi тiнi розгубленостi перед ним,
- порадила Ганна Остапiвна. - Бо той психолог одразу ж скориста ться.
- Вам добре, Ганно Остапiвно: у вас такий досвiд, такий стаж...
- За цим не журись, вiд стажу й ти не втечеш, - з усмiшкою мовила Ганна
Остапiвна. - А втiм, щоб не було нарiкань, я можу Кульбаку до сво©х
забрати, менi якраз такого клятого браку ... Згода? Тiльки глядiть, щоб
потiм не пошкодували.
Директора, видно, зацiкавив такий варiант. Глянув на Марисю Павлiвну:
- То як?
Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотiла почути, як
поставиться вiн до цього, бо ж удвох вони вiдповiдають за клас, за свiй
табунець... З самого початку директор точно визначив ©хнi обов'язки:
Борис Савович втiлюватиме начало, так би мовити, мужське, суворе,
дисциплiнарне, а Марися Павлiвна ма внести начало материнське, адже ласки
й нiжностi цим шибеникам треба не менш, нiж дисциплiнарних заходiв. Ось
так i виступають вони педагогiчним дуетом, у якому Марисi все ж випада
вести першу скрипку, так велить ©й дiяльне й бурхливе "начало" ©© вдачi. I
навiть зараз, коли вона жде слова свого колеги, вiн мовби й не чув,
сидить, схилившись у роздумi над сво ю золотою каблучкою (Борис Савович
недавно одружився i ще носить на пальцi обручальний перстень).
- Самолюбство ©й не дозволить визнати поразку, - пiдкинув учитель
камiнцях самцi табунами! Браконь ри з мосту аж слину пускають, що стiльки
пiд ними пропливав живностi, а вихапувати не смiй, не ма ш права. Вiдомо
Порфировi, котра й куди ходить на нерест, яка руха ться з гирла першою
навстрiч течi©, бо любить воду холодну, свiжу, а яка вирушав, вже тiльки
коли рiчку сонце прогрi . Таке враження, мовби й сам вiн десь там пiд
водою рiс i на власнi очi бачив, як та риба iкринки на очерет прилаштову ,
а iнша кладе сво потомство по дну, по камiнцях, щоб його свiженькою
течi ю перемивало, купало...
А самого його в ногомийку ввечерi не заженеш, i в лiжко вiн перед
вiдбо м вклада ться останнiй, бо саме ж розiйшовся, саме смiшить
товаришiв, адже з усiх пунктiв урочисто© клятви, яку йому належить завчити
напам'ять, вiн найбiльше уподобав один пункт, останнiй: "Не журись!"
Ще з дитячого обласного приймальника, де Кульбака сидiв - уперше в
життi! - за гратами, попередили щодо його особи:
- За цим дивiться, просто феномен якийсь. Фiзично, психiчно все в
нормi, навiть розвинений, але вдача... I головне - ма непереборне бажання
тiкати. В нього це нiби iдея фiкс: на волю, хоч умри!
З думкою про втечу й тут хлопець не розлуча ться, про це вiдомо Марисi
Павлiвнi, i часом ©© аж досада бере на директора: ось такого крученого,
може, навiть небезпечного, саме ©й доручив! Досi матiр мордував, а тепер
тут з виховательки нерви тягтиме, намагаючись зробити з не© посмiховисько.
У вигадках вiн невтомний, цим живе, просто диву шся, скiльки в цьому
створiннi енергi© до життя! Уже й перед сном, коли в лiжко заженуть,
хлопець, комiкуючи, визирку з-пiд ковдри, ще не нажартувався, оченята -
двi iскорки хитруватi - жваво нишпорять по сусiдах, вишукують комiчне щось
i в тобi, виховательцi, i лише коли зачуються з коридора командорськi
кроки вартового, аж тодi замруть, стануть одразу святi... Уперше
зустрiча ться молода вчителька з таким характером, з маленькою затятою
людиною, в якiй так химерно по дналось вроджене й набуте... Лагiднiсть i
пiдступнiсть уживаються в ньому поряд, вiн умi зача©тись, зробити
ангельськi очi, пiсля зухвальства шовковим стане - i все це заради чого?
Втекти, вирватись звiдси - ось його найжагучiша потайна мета, i задля не©
вiн це зупиниться нi перед чим, нi перед яким обманом, пiде на лестощi, на
хитрощi, на будь-яке крутiйство, - адже такi речi в його очах зовсiм не
вада, це скорше геройство. День за днем виношу сво потайне бажання, i
почува ться, що воно живить його, да полiт уявi, для нього вирватися
звiдси - це диний спосiб самоутвердитись, вiдстояти себе, непогамовну й
затяту свою особистiсть.
Вчителька пробувала бесiдувати з ним наодинцi, пiдбирала тон
довiрливий, вiдвертий:
- Скажи: чому з усього ти обира ш втечу? Звiдки ця бiгоманiя? Чи болить
тобi що? Чи так дуже суму ш за кимось потай?
Не вiдкрива ться, не хоче нiкого пускати у свiй з iлюзiй збудований
свiт. Один раз тiльки, нiби ненароком, признався:
- Находить на мене таке... Як засмокче отут, як пiдступить пiд душу!..
I мушу, мушу тiкати!
- Куди?
- Хто зна й куди.
- Чим тобi в нас погано? Ми хiба не уважнi до тебе? Ми хiба злого
чогось тебе вчимо?
Насуплю ться хлоп'я, перемовчу , i лише тiнь якась болiсно перебiга по
обличчю. Говори пiсля цього скiльки хоч i що хоч, а вiн нiмуватиме,
замкнеться в собi надовго. Сидить, повитий смутком дорослого, думою
людини, що вже по-сво му вмислю ться в життя.
Деколи Марися Павлiвна й пiсля вiдбою заходить з черговим по режиму до
кiмнати, де малюки сплять, заходить, щоб упевнитись, чи всi на мiсцях, чи
нiхто не прихворiв, чи рiвно дихають цi звезенi з усiх усюд, по горищах та
пiдвалах назбиранi, по вокзалах та пристанях наловленi люди, труднi,
малолiтнi... Лежать, спочивають хлоп'ята, звiльнившись аж тепер вiд усяких
обмежень, пiдданi лише одному - владi сво©х сновидiнь. Декотрi усмiхненi,
iншi присмученi i всi - значнi, загадковi. Той лоба нахмурив, а цей раптом
здригнувсь... Чого вiн? Психiка помiтно порушена: бо втiкав, ловили,
жахавсь... Бешкетники, правопорушники зараз, а виростуть - будуть ким?
Присто©ш над його, Порфировою, бешкетною душею, що нарештi втихомирилася
пiсля денних витiвок та шаленства, i, вслухаючись, почу ш, як i вночi
продовжу вона жити, як i ввi снi ця баламутна душа вою з якимись
невiдомими силами. Оце, дiти, ваша планета, в материках вона, в океанах, в
голубих серпанках летить у всесвiтi ваша красуня, а правопорушне дитя
диха нервово, раз у раз здрига ться пiд казенною ковдрою щупляве його
тiльце, що вночi став зовсiм маленьким, безпомiчним. Лише ось тут, мабуть,
до кiнця й вiдчува ш, що перед тобою дитина, створiння беззахисне перед
всiма тривогами свiту, iстота, в яко©, одначе, в сво© проблеми, i не менш
серйознi, анiж у дорослих, переживання, скрути сво© i внутрiшнi драми, i
аж тут до болю вiдчува ш, як потрiбна цiй маленькiй людинi пiдтримка
чиясь, материнське тепло та батькiвська опора... Сто©ш над ним, i горло
тобi здушу ться, що не зна ш, як йому допомогти в цiй нервовiй нiчнiй
метанинi, коли вже нема нi хвацькостi в ньому, нi розбишацтва, а тiльки
голос так благальне доклика з темряви найрiднiшу людину, з такою
пронизливою ласкою-мукою кличе крiзь жахiття снiв:
- Мамо! Мамуню!
Нiколи не чула тако© пронизливостi благання, нiкого не було ©й так
шкода, як зараз його. Що йому сниться? Хто його переслiду ? Щось його
мучить, якихось страхiть ще вiн не подолав, б' ться, може, з браконь рами
на лиманi чи з гуркотнявою екранних вiйн, з неонами мiст i кошмарами
Хiросiми... То передихне, то знов заскiмлить, то раптом аж засмi ться, -
сни втоми не знають! - дитяча вiдважна душа знов i знов ста на бiй з
нападами якихось тiльки ©й вiдомих чудиськ-химер... Заспокiйливо торкнешся
рукою його колючо© гарячо© голови, i душа тобi заходиться, пройма ться
спiвчутливiстю до хлоп'яти, а воно нiколи й не дiзна ться, з яким почуттям
стояла колись вчителька над ним у цiй карантиннiй темрявi, де маленьке
нервове тiльце, аж звиваючись, жалiбно поскавулюючи, б' ться й б' ться з
темними загадковими силами ночi.
VII
Одного дня прибула якась комiсiя, довго ходила по територi© школи, в
усi закутки заглядала, а карантинники тим часом млiли вiд догадок: чи
зайдуть i до них, чи не обминуть? Невiдомо було, хто при©хав, може, якраз
ота всемогутня жiнка iз прокуратури, яка щоквартально навiду ться до цього
спецзакладу наглядати, чи все гаразд, чи не порушу ться законнiсть. Тож як
©© зустрiти, коли зайде? Як на Порфира, то добре було б ту комiсiю
розвеселити чимось, скажiмо, заскавчати потайним способом, як це тiльки
вiн умi ; сто©ш перед учителькою з мiцно зцiпленими губами i навiть
усмiха шся безневинно, а воно десь там у тобi так жалiбно поскавулю , ну,
чистiсiнько цуценя, кинуте напризволяще десь у бур'янi. Йому вже навiть
уявилося, як поважна комiсiя торопi , здивовано роззирку ться увсiбiч i
нiяк не може втямити: де ж це воно заховалось, звiдки воно пiдвива? Ото
було б смiху! Може, пiсля тако© витiвки i в комiсi© серце ворухнулось би:
"А цього веселого хлопця навiщо ви тут трима те? Вiддати його на поруки!
Хай станцiя його вiзьме! Хай краще матерi допомага на виноградниках, анiж
тут пiдвивати!.."
Одначе можуть i не зрозумiти жартуна. Бо рiзнi я люди: одним жарти
подобаються, а iнший ще бiльше насупиться, вважатиме, що ти глузу ш з
нього. Ще коли сидiв Порфир в обласному приймальнику та показував iз-за
грат язика перехожим, переконався, яке людство не однакове: той
озирнеться, усмiхнеться на твою перекривлену пику та й далi пiшов, а iнший
(трапився й такий!) зупиниться та давай у дверi кулаком гатити: що ви тут
сво©м хулiганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують
з перехожих!..
Тож краще, мабуть, буде повестись перед комiсi ю на вже випробуваний
манiр - покiрненьким телятком, ангелочком: комiсi© люблять, щоб перед ними
стелився, щоб аж погладити себе дав.
Комiсiя таки не минула карантинного класу: цiла юрба людей зайшла,
вiдтиснувши Марисю Павлiвну подалi, до вiкна. На чолi комiсi© виступала
поважна дама, пишнотiла хiмiчна блондинка з лелечим гнiздом на головi, i
хоч на лобi в не© не написано було, що вона старша, але Порфир одразу це
вловив iз самого ©© милостивого тону розмови, з пiдкреслено© чемностi,
яка, видно, ©й самiй подобалась, - дама була нiби одягнута в якусь
службову ласкавiсть. Що перед ними не прокурорка, Порфировi це ясно стало
одразу, бо цiкавилась жiнка не скаргами вихованцiв, а бiльше ©хнiм
розумовим розвитком та санiтарним станом (може, була це дама з
мiнiстерства чи, може, дисертацiю пише хто ©© зна?). Повагом пройшлась
помiж партами, велiла хлопцям, щоб руки ©й показували, наче по руках
хотiла вгадати, до чого вони, грiшнi, торкались та з якого ларка що
поцупили... А скорше просто оглядала, чи нема болячок та чи кiгтiв на
пальцях не позаводили, на Порфирiв татуйований якiрець звернула увагу,
запитала з привiтним виразом, чим виколював. Потiм, стоячи бiля дошки,
вибiрково зупиняла зелений свiй погляд то на одному, то на iншому з
хлопцiв, запитувала, звiдки та за що сюди попав. I коли нарештi дiйшло й
Порфировi вiдповiдати на оте неминуче:
"Звiдки?" - хлопець, схопившись, жартiвливо виструнчився i вигукнув
хвацько, мов для великого простору:
- З Комишанки, з козацько© сторони!
Нависпiв, аж весело та незвично це пролунало серед напружено© тишi
класу, вигукнулось у тiй розлогiй днiпровськiй iнтонацi©, що ©© перейняв
хлопець пiд час плавби на баржi з кавунами. В такiй вiдповiдi виявляла
себе не тiльки широка натура комишанця, тут була ще й хитрiсть,
розрахована на те, щоб комiсiю розважити, потiшити цi ю примовкою, здобути
©© симпатiю - це ж таки щось! Як i передбачав хитрий комишанець, комiсiя
справдi клюнула на його наживку, повеселiшала, а дама просто медовим
голосом звернулася до Порфира:
- Жартун ти, одначе... Мабуть, веселi там люди, у вашiй Комишанцi?
- Смiються, аж кашляють.
- Але ж i впертi, самолюбивi, - буркнув iз-за плеча в дами ще один iз
комiсi©, лисий, осадистий (чомусь Порфировi саме таким уявився цi © митi
злощасний той силiкатник, що цеглу в портфелi носив, аж поки був
застуканий на гарячому). - Хто-хто, а я вже ©х знаю... - I суворо запитав
хлопця:- За що сюди?
Порфир вiдповiв без брехнi:
- Школу кидав, з дому тiкав.
- А ще?
Мiг би сказати Порфир, як матiр не слухався, з двiйок не вилазив, як
тинявся цiлими днями по пристанях, що аж у порт його занесло... Мiг би,
мiг, одначе вiдповiдь чомусь так i присохла на язицi. Стояв, i непевний
осмiх блукав йому по губах - зараз це був осмiх погорди й самозахисту. Тут
захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурiстю. Той схлипом, якщо
маму згадають. А в Кульбаки, якщо вже його притискують, мимоволi
з'явля ться на губах оцей напружений, сухий, наче павутиною наснований
осмiх. Бо в ситуацi©, коли. краще тiнню усмiшки прикритись, прикусити
язика або скористатись давнiм комишанським правилом: цить та диш!
- Чого ж мовчиш? Чим ще вiдзначився? - наполягав лисий, осадистий.
I тодi почувся вiд порога дужий, хрипкуватий бас начальника режиму
товариша Тритузного:
- Розкажи, як черговому по територi© носа розквасив!
- Таж питають про ранiш...
- Ну, тодi розкажи, - знову глумливо порадив Тритузний, - як блешнi
курортникам вiдкушував та рибу гачив!.. - I, звертаючись до комiсi©,
додав, нiби вiн був тут з усiх найвiдповiдальнiший:- Це ж наш маленький
браконь р, ма мо й такого кадра...
- Неправда! - обурено викрикнув хлопець. - Чого набалаку те? Хто мене
зловив? Коли це я гачив?
Доки дама з лелечим гнiздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що
воно ма означати "гачив", - начальник режиму, щоб не морочились, поспiшив
сам розтлумачити:
- Якщо хто рибу гаком за ребро хапа - ото й гачив.
Дикий, варварський спосiб. Тiльки якщо й був такий грiшок, то хiба ж
вiн призна ться... - I Тритузний, вивищуючись над усiма сво©м картузом,
виступив упевнено наперед, мовби смiливим рапортом здобувсь одразу на таке
право.
- А з малих браконь рiв великi виростають, от у чiм лихо! - заговорив
вiн ще гучнiше. - Скiльки самих тiльки "законних" розвелось, що з
мисливськими квитками, у моторках з державного алюмiнiю! На кожне зайченя
- ©х дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони - голоднi? Нема ©м iнших
розваг? Давно б уже треба рушницi в усiх у них повiдбирати, а ©м ще й
премi© за шкурки видають... Ну, а такi, як Кульбака, це ж бачать - то що ж
ви хочете?
Директоровi, видно, не дуже подобалась надмiрна активнiсть начальника
режиму, одначе Валерiй Iванович навiть поглядом йому не зауважив, бо чи
остерiгався, чи звик уже до цi © риси в Тритузному, який при комiсiях
мiнявся на очах i, рiшуче вiдтискуючи iнших, щоразу запопадливо пробивавсь
наперед iз сво©ми рапортами або з гнiвним, як оце зараз, викриттям якихось
явищ, для нього нестерпних... I хоч обурення його нiби й не стосувалось
Кульбаки, та все ж...
- I оце ти так мiг? - дама дивилася на Порфира докiрливо i водночас
нiби жалiючи, його. - Живе створiння гаком за ребро? А що рибцi теж болить
- ти про це подумав?
- А що менi вiд брехнi вашо© болить, ви про це подумали? - вiдсiк
хлопець i вiдвернувсь до вiкна.
- Будь чемнiший, Порфире, - нагадав директор - бiльше для протоколу.
Марися Павлiвна, що досi, нiби вiдсторонена, стояла бiля вiкна, не
витерпiла, озвалась:
- А коли справдi не гачив, не браконь рив... Навiщо ж кидати тiнь
пiдозри?
- А ви не заступайтесь! - крикнув i на не© хлопець, не прийнявши
захисту. - Може, й гачив! Може, й чужi сiтки ночами трусив!
Якщо вже вони уявляють його таким розбiйником днiпровським, то хай
таким i буде...
Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:
- Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився
ж, як наловлював риби повнi каюки, навiть осетрiв тягав бiля гесiвсько©
греблi з-пiд самих турбiн... Казав таке?
Хлопець понуро мовчав.
- Треба ж знати психологiю рибалки, - звернулась за пiдтримкою Марися
Павлiвна до найближчого з членiв комiсi© - мовчуна в окулярах. - Йому аби
слухали, вiн вам такого нагачить!.. Перед вами великий фантазер, людина
унiкально© уяви, ось ви це зважте! Фантазiя в нього рiвносильна
реальностi, в заняттi сво му вiн завзятець, в нього темперамент
ловецький...
- Захищайте його, захищайте, - зневажливо посмiхнувся начальник режиму
i дiловим тоном став пiдкидати комiсi© новi данi про Порфира: як був
затриманий у порту, i як аж до мiських пляжiв улiтку добирався...
- Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишенi перевiряв... - напiвжартома
закiнчив Тритузний.
- I це брехня! - злiсно викрикнув хлопець, блiднучи вiд обурення, аж
ластовиння повиступало бiля носа (щораз воно виступа , коли Порфир блiдне,
розхвилювавшись). - Як не бачили, не кажiть!
Настовбурчився весь, у поглядi ненависть, кулачата стиснулись, видно,
був до глибини душi скривджений цi ю намовою. Крадi м, злодiйчуком
малюють!
В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам
розповiдав йому пiд час бесiдувань у карцерi про сво© походи, про те, як
на пляжах улiтку з хлопцями з'являвсь i, тiшачи публiку, ходив по берегу
на руках, але ж про кишенi й мови не було, бо не його це заняття.
- Здоровi, а вигадують! Набрiхують, чого й не було! Оце ви такi?!
Вкрай знервований, скривлений вiд болю й ненавистi, хлопець аж
нетямився, його взялись приспокоювати, однак вiн усе викрикував сво :
- Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!
- Ну, не було, так не було, - злагiдливо казала дама з комiсi©. -
Заспокойся, ми вiримо тобi.
Проте хлопець уже, видно, не чув ©©, оглушений i заслiплений болем
образи. Вигадують, наговорюють, виходить, вiн злодiйчук, крадюга якийсь!..
А вiн ще нi в кого й остiлечки не вкрав! Бо вiд дiдуся не раз чув
засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вiк прожив, а нiчийого не
торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське... Порфировi мiцно
вкарбувалось дiдусеве слово. I коли навiть кортiло щось потягти з
радгоспного гаража або на пристанi, то щоразу згадувалось: чужого не руш!
То ж людське... Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж
потiм i на мiсце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто нiби напрокат
брав. А тепер ось Тритузний таке наклепу , набрехи зводить перед лицем
комiсi©, мабуть, щоб вислужитись перед нею...
Тритузний, вiдчувши, що переборщив, спробував загладити враження:
- Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не бува . Чи такi
вже ми святенькi?
Хлопець, одначе, нiяк не мiг погамуватися:
- Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити... Це у вас таке право?
- Годi, годi, Порфире, - заспокiйливо сказав директор, а хiмiчна дама,
всмiхнувшись, додала:
- Не слiд образу затаювати надовго. Бо з маленьких образ потiм одна
велика виросте, i ти вiдгородишся нею, як муром, вiд усiх, ничого доброго
в людях не помiчатимеш.
- Комишанськi вони дуже самолюбивi, - нагадав про сво осадистий. - А
вiн же того кореня... Бачите, який амбiтний. Чи не скiфських царiв
нащадок?..
Щось мовби знущальне вчулося Порфировi в останнiх словах, i це його
зовсiм сказило:
- Корiнь, нащадок, - гугняво перекривив вiн члена комiсi©. - Чого ви
розпису тесь за мене? А може, нiчийний я? Може...
I голос його осiкся. Усе горiло в ньому, ятрилося раною, яку досi
витерплював у собi, утаював вiд стороннiх очей. Син матерi-одиначки, та й
усе! А ви вже, дорослi, пояснiть, що це воно таке - син одиначки? Що це,
коли батька нi разу й у вiчi не бачив! I слова його нiколи в життi не чув?
Як це буде по-вашому? Вiд святого духа вродився? Лелека на хвостi принiс?
Чи, може, в капустi знайшли? Знайшли й гарячим залiзом на тобi тавро
випекли: одинак! Оксанич! З тим i живи на вашому бiлому свiтi.
- Труднi, ох, труднi дiти, - зiтхнула жiнка з комiсi©. - Я згодна з
Корчаком: недисциплiнована й зла дитина тому, що страждав. А ми часто
забува мо про це. Забува мо, що в такого ось отрока швидше, нiж у
дорослого, розгальмовуються небажанi iнстинкти та збудники.
Ще один з комiсi©, той мовчун в окулярах, нарештi подав голос, бiльше
звертаючись до Марисi Павлiвни. I хоча йшлося про "пiдвищену реактивнiсть"
та про "органiчне вiдчуття справедливостi" в ©© вихованцевi, але це можна
було сприйняти також як вияв пiдтримки молодiй учительцi, бо, видно,
мовчуновi до душi було, що ця чорноброва, з смiливим лицем особа в
потрiбну хвилину рiшуче взяла свого "великого фантазера" пiд захист. Перед
тим вiдсторонено стояла бiля вiкна та тiльки губи кусала, прибравши
iронiчного виразу обличчя, а коли вибрала мить... От вам, будь ласка.
Одразу видно, що людина ма свою думку i вдачею не з полохливого десятка.
Дама з комiсi© тим часом звернулася до дiтей:
- Друзi, любi нашi малята. Це тiльки напочатку вам тут незвично. А
закiнчиться карантин, ви себе одразу iнакше вiдчу те, школа зробить усе,
щоб ваше дитинство було щасливим i сонячним...
Пiсля цього стала спiвучим голосом розводитись про дисциплiну, про
гiгi ну, але Порфировi вже не слухалось, нудило вiд ©© пiдсолоджених слiв,
як вiд пасльону.
Не зводячи сердитого погляду з хiмiчно© дами, з ©© отого лелечого
гнiзда на головi, вiн рiзко пiдняв руку:
- Пустiть у туалет!
Коли ж хлопець, нiби з ланцюга зiрвавшись, вискочив iз класу, начальник
режиму сказав, аж нiби зрадiло:
- Ох, i штукар!... Тiльки злегка зачепи i вже - наче окропом налитий...
Цей у життi не пропаде, цей зумiв впiймати вовка за вухо!
- Я вважаю, - твердо сказала Марися Павлiвна, - що вам би годилося
вибачитись перед ним.
- О! Перед цим пуцьверiнком? Це ж за що?
- Самi зна те.
Аж коли комiсiя вiдбула, тiльки тодi Кульбака приплентався до класу.
Забився, як вовченя, в куток на останню парту, мовби й на Марисю Павлiвну
сердився за те, що вона заступилась за нього. Вчителька, щадячи хлопця,
вирiшила не чiпати його: хай вiдтане, перестражда . До кiнця уроку нiхто й
слова не почув вiд Кульбаки. Усамотнений, вiдсторонений, сидiв, злiгши
пiдборiддям на парту, пiрнувши стуженим поглядом у вiкно. Не iснувало
зараз для Порфира нi вчительки, нi товаришiв, нi навiть обмежень, якi його
тут тримають. Уява, дужча за саму реальнiсть, розломивши мури,
пiдхоплювала й несла хлопця вiд образ i суворостей в iснування
позашкiльне, блакитне, вiн знову був там, де води й очерети, був на
сонячнiм згiрку бiля мамино© хати, де старий абрикос от-от рожевим цвiтом
обцвiте...
VIII
"То ж як-таки: з хвостиком планета чи без?" Про це саме допитувались у
Марисi Павлiвни ©© колеги, що зiбрались в учительськiй, цю проблему саме
намагалися з'ясувати, коли з'явивсь на порозi начальник режиму - чи,
точнiше кажучи, помiчник директора школи по режиму, цей самий Тритузний
Антон Герасимович. Круто© вдачi, багатющого досвiду людина. Коли в школi
кому занедужа ться, Антон Герасимович пропону свiй радикальний засiб:
"Пийте полин!" Ма на увазi звичайний степовий полин, отой
гiркий-прегiркий, що його жодна худобина не вiзьме в рот, тiльки людинi,
мовляв, i пiд силу його спожити. На всi випадки життя визна Антон
Герасимович тiльки це рятiвне зiлля, вiд усього воно нiбито йому
допомага . Самим сво©м виглядом Тритузний нiби засвiдчу , що то значить -
користуватися полином: коли невiдступне, як ось вiн, це чортове зiлля
вжива ш, тодi в тебе й колiр обличчя здоровий, i хода пружна, i виправка,
навiть у такому солiдному вiцi, ще брава, молодцювата.
З появою Антона Герасимовича вчителi одразу стають поважними, смiх де й
дiвся, хоч Марися Павлiвна аж губу прикусила, щоб утриматись пiд час
нежданого вiзиту в належнiй серйозностi. Тритузний догадався, що це була в
них пауза, весела передишка, бо, видно, до очманiння дозасiдались, аж
посоловiли всi. Антон Герасимович досить скептично ставиться до цих
нескiнченних учительських сидiнь, де люди дорослi - на чолi з директором -
годинами сушать собi голови над тим, звiдки беруться шибеники, босяцюги,
халамидники та якi педагогiчнi хитромудрощi протиставити черговiй витiвцi
котрогось iз сво©х малолiтнiх правопорушникiв,
Знаючи, що ма право бути присутнiм на педрадi, Антон Герасимович
повагом проходить до улюбленого свого кутка, сiда якраз пiд написом:
"Дiти - майбутн народу". А перед ним по стiнах барвистi художнi
орнаменти, що ©х виставив на огляд колегам Артур Берестецький, вчитель
малювання та спiвiв (або, як вiн каже, "навчитель красних мистецтв").
Квiття, винограднi лози та листя, скiфськi й сучаснi мотиви в химернiм
по днаннi - все це вiн збира ться подати на обласну виставку самодiяльних
митцiв. Тритузний мимохiдь ковзнув поглядом по орнаментах, не виявивши при
цьому нi схвалення, нi осуду. Тугий крислатий картуз браво сидить на сивiй
головi Тритузного, вiн його й тут не скинув, бо, по-перше, служба йому це
дозволя , а по-друге, в кашкетi почува шся якось певнiше: одразу видно,
якi в тебе обов'язки i що ти людина мiцного вишколу й дисциплiни. Знав
Тритузний, що його звичка не скидати в учительськiй кашкет виклика в
декого з педагогiв реакцiю iронiчну, так само як i його манера говорити
урочистим тоном про сво© обов'язки: "Ми, надзирательський состав,
наполяга мо i т. д.", одначе й далi трима ться свого, бо вважа цiлком
природним саме цей тон i цю манеру для себе, корiнного кадра, що чи не
диний тiльки й. зостався тут iз працiвникiв колишньо© трудколонi©
неповнолiтнiх, суворо© попередницi спецшколи.
- Випадок цей якраз пiдтверджу нашi спостереження, - говорив Валерiй
Iванович, звертаючись до сво©х колег та колежанок. - Типова дисгармонiя
поведiнки. Безгальмiвнiсть, показна бравада, якою iнодi приховують душевну
травму, якiсь внутрiшнi розлади, що можуть призвести навiть до руйнацьких
дiй... Доки не суперечиш йому, все гаразд. А тiльки заперечив, вибухав
бурею гнiву, крику, слiз...
- Слiз не було, - уточнила Марися Павлiвна. Оскiльки начальник режиму
не зводив погляду з директора, то Валерiй Iванович у двох словах пояснив
йому, про що йдеться: розглядались зауваження, що ©х залишила комiсiя,
зокрема щодо "феномена Кульбаки", як буде потiм записано в протоколi
педради. Звертаючись до Марисi Павлiвни, директор попросив доповiсти, як
почува зараз себе той клятий комишанець.
- Пазурята випустив, i не пiдступиш до нього, - доповiдала Марися
Павлiвна. - Починав був вiдкриватись, з'явились навiть були проблиски
чогось схожого на гризоти сумлiння, а пiсля вiдвiдин комiсi©, пiсля
образи, яко© йому було завдано, ©жачок наш знову замкнувся, озливсь,
очужiв... Хочете знати, хто винен? Ми, вчителi. Вимага м слiпого послуху,
забуваючи, що слухнянiсть i покiрнiсть - це ще не ознака душевно©
доброти... Затявсь, одне слово. Не знаю, як цього разу з ним i
повестись...
- Найперше, не виказуйте, люба колего, нi тiнi розгубленостi перед ним,
- порадила Ганна Остапiвна. - Бо той психолог одразу ж скориста ться.
- Вам добре, Ганно Остапiвно: у вас такий досвiд, такий стаж...
- За цим не журись, вiд стажу й ти не втечеш, - з усмiшкою мовила Ганна
Остапiвна. - А втiм, щоб не було нарiкань, я можу Кульбаку до сво©х
забрати, менi якраз такого клятого браку ... Згода? Тiльки глядiть, щоб
потiм не пошкодували.
Директора, видно, зацiкавив такий варiант. Глянув на Марисю Павлiвну:
- То як?
Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотiла почути, як
поставиться вiн до цього, бо ж удвох вони вiдповiдають за клас, за свiй
табунець... З самого початку директор точно визначив ©хнi обов'язки:
Борис Савович втiлюватиме начало, так би мовити, мужське, суворе,
дисциплiнарне, а Марися Павлiвна ма внести начало материнське, адже ласки
й нiжностi цим шибеникам треба не менш, нiж дисциплiнарних заходiв. Ось
так i виступають вони педагогiчним дуетом, у якому Марисi все ж випада
вести першу скрипку, так велить ©й дiяльне й бурхливе "начало" ©© вдачi. I
навiть зараз, коли вона жде слова свого колеги, вiн мовби й не чув,
сидить, схилившись у роздумi над сво ю золотою каблучкою (Борис Савович
недавно одружився i ще носить на пальцi обручальний перстень).
- Самолюбство ©й не дозволить визнати поразку, - пiдкинув учитель