Тiльки звичка, й не бiльше..." А чому вона не погодилась ©хати разом?..
Дала обiцянку Трощинському ©хати з ним у ридванi в його ма ток у Кибинцi.
"Ми там зустрiнемося", - тiльки посмiхнулася. А на запитання: "У цьому ж
убраннi Наталки Полтавки?" - вiдповiла: "У цьому. I з любимою вашою пiснею
"Чого вода каламутна"...
Зда ться, що то була щира, задушевна розмова. Вона й тепер полонить
думки, що виплiтають прозорими нитками картини, на якi лягали тiнi
пройденого. То вони викликали тиху радiсть, то гiркоту, давно приховану в
глибинi серця. Здавалося, що й небозвiд нахилився, прислухався до тих
думок.
Пливли наповненi сердечною музикою хвилини... Та раптово Щепкiн розвiяв
тi думи пiснею:
З того часу, як женивсь.
Я нiколи не журивсь,
Ой чук, Тетяна
Чорнобрива, кохана.
То вiн iмпровiзував пiсню Михайла Чупруна з п' си "Москаль-чарiвник",
яку щойно закiнчив Котляревський, маючи намiр виставити ©© в крiпацькому
театрi у Кибинцях, куди мав запрошення вiд Трощинського...
А в однiй iз альтанок зiбралися учасники та много товариства - Пестель,
Сергiй Волконський, Олексiй Капнiст, Лорер, брати Муравйови-Апостоли.
Новиков повiдомив однодумцiв про свою дружбу з Котляревським, якого вiн
морально готу до вступу в та мне товариство. Присутнi схвально
поставились до цього повiдомлення. Однак це суто конспiративне зiбрання
провадилося лише з участю цiлковито здружених i перевiрених учасникiв
та много товариства.
У тiсному колi сидiли прославленi у Вiтчизнянiй вiйнi офiцери, якi
розгортали боротьбу проти самодержавства. Видiлявся сво ю поважнiстю,
вольовим виразом красивого обличчя ще молодий генерал Сергiй Волконський.
Будучи рiдним братом генерал-губернатора Р пнiна, вiн охоче прибув на його
запрошення, використовуючи нагоди для зв'язкiв з учасниками нелегальних
груп.
Нагороджений золотою шпагою за хоробрiсть у Бородинськiй битвi, Павло
Пестель привертав до себе увагу енергiйнiстю, задумливим виразом розумних
очей, здiбностями захоплено й переконливо говорити. Молодший за iнших
Сергiй Муравйов-Апостол принiс до друзiв не тiльки розкiшну густу шевелюру
та проникливий вираз темних очей, а й досвiд повстання Семеновського
полку, що вiдбулося в 1815 роцi. А тепер на посадi пiдполковника служить у
частинах, дислокованих на Укра©нi.
Говорили мiж собою стисло, конкретно, як належить вiйськовим i
учасникам нелегальних груп.
- Чугу©вське повстання цього року остаточно перекону мене в
необхiдностi встановлення республiканського устрою, - говорив Пестель.
- I революцiйного знищення царського дому Романових, - додав
Волконський. - Настрiй в армi© тривожний. Зрi вiйськовий заколот. Треба
вибрати влучний час i дати сигнал. На пiвночi дiють Рил в i його друзi.
На пiвднi розгорнута робота в полках. Навiть рядовi солдати за нас.
- Я уявляю вiйськовий переворот з деякою участю народно© маси, -
вставив Новиков. - Необхiдне опертя на народ.
- Народ пробуджу ться... Це так. Пробуджувались колись i раби, яких вiв
за собою Спартак... Але нам треба опиратися тiльки на свiдомих, мужнiх
бiйцiв. Зараз уже не час ховатися пiд завiсами масонських лож, - наполягав
Пестель.
- До того ж уряд забороня масонськi ложi. Полтавська ложа "Любов до
iстини" закрита, - додав Новиков.
- Вам, Михайле Миколайовичу, - звернувся Волконський до Новикова, -
важливiше завдання, нiж керiвництво масонською ложею. Це завдання всього
"Союзу благоденства"... Треба виробити проект республiкансько©
конституцi©.
- Буду виконувати доручення.
- Тримайте зi мною в цьому зв'язок, - зауважив Волконський.
Коли замовкали голоси в повитiй диким виноградом альтанцi, нiчну тишу
порушував солодкуватим белькотанням перепел у достигаючому просi та, нiби
дратуючи його, розсипала ракша терпкi звуки в шелестi осоки.
На небi попливла з заходу невелика хмарина, волочучи за собою тiнь
через побiленi хати, стодоли, обважнiлi плодами садки. Десь на крайнебi
хмарина зустрiлася з iншою, привiтавшись ударом грому. Але серед неба
яскраво горiли зорi, а за лiсом по той бiк Псла ховався вогненно-червоний
мiсяць, запалюючи верхи дерев янтарним вiдблиском.
Вiд Псла поверталися Щепкiн i Котляревський, наблизились до альтанки,
звiдки почули знайомi голоси. Хтось читав:
И на обломках самовластья
Напишут наши имена.
Почувся голос Волконського:
- Тiльки раб душею може бути тираном над рабами! Iван Петрович
завагався - чи зайти в альтанку? Там
раптом зiрвалася пiсня. Молодий голос Сергiя Муравйова-Апостола
виводив:
Цар наш нiмець руський,
Надiв штани вузькi!
Чоловiчi голоси пiдхопили:
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
На порозi альтанки з'явилися брати Муравйови-Апостоли, Сергiй
Волконський, Пестель, Новиков. Пiсню продовжив Пестель:
Тiльки за паради
Вiн да награди!
Хор приспiвував;
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
Далi Волконський могутнiм голосом затяг:
А за правду-матку
Гонить на Камчатку!
Пiдхопили приспiв iншi. До них при дналися i Щепкiн та Котляревський:
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
Щепкiн у такт приспiвовi пiшов навприсядки вибивати гопака.
- Ура! Перемога наша! - гукнув Матвiй Муравйов-Апостол i в такт
танцюристовi почав плескати долонями. До нього при дналися й iншi,
обступивши колом невтомного завзятця, наче цим вiдзначали його викуп на
волю.
До Котляревського пiдiйшов Новиков, стиха мовив:
- Згадували про вас, Iване Петровичу... На нашу долю випали важливi
доручення...
Друзi обiймалися, обмiнювалися дотепами. Всiх ласкаво обгортала сво ю
синьою пеленою задумливо-чарiвна нiч.
На ранок в Обухiвку прибули з Кибинець вiд Трощинського запряженi
добрими кiньми екiпажi для гостей.
Ще роса лежала на порудiлих стернях, як екiпажi в супроводi кавалькади
вершникiв неслися шляхом на Устивицю, а звiдти на Миргород, де
переправились через рiчку Хорол, а потiм степовим шляхом - до Кибинець у
двiр Трощинського.
Серед розкiшного саду велично красувався бiлими колонами великий палац
вельможi, прославленого ще царицею Катериною. Бiля палацу гостей зустрiв
крiпацький хор i оркестр. Гримнула музика i хор. До пiд'©зду вийшов
старий, але ставний Трощинський, вiтав гостей. Груди його рясно утиканi
регалiями, що нагадували щедру руку iмператорiв - Катерини II, Павла I,
Олександра I. Широка блакитна стрiчка через плече вiдсвiчувала в собi сиве
волосся колишнього мiнiстра i, здавалося, змоложувала його, приховуючи
шiстдесятип'ятилiтнiй вiк. Тримав вiн себе як особа, вишколена
великосвiтськими бенкетами часiв Потьомкiна.
Де взялися тут, нiби для декорацi©, три кобзарi.
- Це тi кобзарi, - пояснював Трощинський, - вiд яких у цьому ж таки
дворi сам Микола Андрiйович Цертел в записав думи i видав ©х цього року.
Один з кобзарiв тримав у руцi книжечку "Опыт собрания старинных
малороссийских песней. С.-Петербург, 1819".
- Дару мо дорогим гостям...
Книгу взяв iз рук кобзаря Котляревський. Але йому не подобалась ця
заздалегiдь пiдготовлена гра. Вiн не прочитав нi в обличчях кобзарiв, нi в
придворних спiвакiв та музикантiв тi © радостi, яку вони повиннi були
виявляти при зустрiчi гостей. Однак думи, якi проспiвали кобзарi,
зворушили Iвана Петровича. Вiн бачив, як цi спiви зривали рабську покору й
байдужiсть з крiпацьких облич i запалювали вогнi у вогкiй мутi очей. А
найбiльше його стривожило те, що не вийшла зустрiчати гостей Таня
Преженковська. Адже вона ранiше прибула сюди з самим Трощинським у
багатому, квiтчаному позолоченими гербами ридванi, яким користувався
господар у столицi, ще будучи мiнiстром. Ось сто©ть бiля пiд'©зду i той
ридван. А акторки не видно. "Мабуть, забарилася, одягаючи для зустрiчi, як
обiцяла, вбрання Наталки Полтавки", - промайнула думка.
42
Кiлька днiв вiдбувалися в Кибинцях з усi ю урочистiстю великосвiтського
двору гулянки, давалися концерти, вистави. Тут було виставлено з участю
Щепкiна i п' су "Москаль-чарiвник". Граючи в нiй Чупруна, Михайло
Семенович показав його зовсiм не таким придуркуватим, як заведено було тут
зображати селян на зразок Романа у подiбнiй за сюжетом п' сi Василя Гоголя
"Простак".
- Сво©м Чупруном ви засоромили мого Романа, - признався Котляревському
Василь Гоголь.
- Мистецтво вимага правди, - зауважив присутнiй при розмовi Щепкiн. -
Я люблю укра©нський народ i не можу на сценi вивертати душу його
представникiв, як вивертають часом для жартiв кожух наверх вовною.
Крiпаки, довiдавшись, що актор Щепкiн наполовину вже звiльнений вiд
крiпацько© залежностi, шукали нагоди поговорити з ним, як з рiдним братом.
Одного разу спiваки перед концертом оточили Михайла Семеновича,
розпитували, звiдки вiн та як позбувся крiпацько© залежностi.
- Бува щастя людям... А в нас спiвай пiсню, хоч трiсни, а ©сти не
проси, - обiзвався один.
Тут нагодився Трощинський, суворо поглянув, i крiпаки швидко
розiйшлися.
- Так, друже, - кинув Щепкiн до Котляревського словами "Ене©ди":
Мужича правда сть колюча,
А панська на всi боки гнуча...
З кожним днем прибували новi гостi. Бiля пiд'©зду до палацу стояв
iменний ридван лише для вельможних гостей.
Iван Петрович i Щепкiн вiдчували незручнiсть сво © присутностi на
бенкетi. Гостi розташовувалися за столами в кiлькох залах. Нi Iван
Петрович, нi Михайло Семенович не потрапляли в зал найiменитiших гостей.
До того ж вони не могли зустрiтися вiч-на-вiч з Преженковською. Та ось
трапилася така нагода.
В останнiй вечiр бенкетування було влаштовано концерт. На ньому
виступила "королева" вечора Преженковська. Нiби спецiально ©© не
випускали, тримаючи для заключного концерту.
Сам господар вивiв ©© на сцену, тримаючи за руку. Вона була в бiлiй
шовковiй сукнi, рясно заквiтчанiй блакитними биндами. Iван Петрович
заледве пiзнав на сценi ту Таню, що так щиро грала ранiше Наталку
Полтавку. Вiн похилив голову. А ще бiльше збентежили його пiснi, якi вона
виконувала. То були нуднi романси та похабнi пiсеньки, дiбранi на догоду
старому Трощинському, щоб полоскотати його зашкарублi нерви.
Спiвачка мала не урочистий, як сподiвалися вiд "королеви" вечора, а
скорiше - вигляд злякано© людини, ©© темнi очi нервово блищали, погляд
розгублено блукав, нi на кому не зупиняючись. З уст виривалися
напружено-пронизливi звуки, викликаючи жаль до спiвачки.
Iван Петрович пiдвiвся i швидко вийшов iз зали, нiби втiкаючи вiд яко©
напастi: подався у темну гущавину саду. Почув за собою кроки. То наганяв
його Щепкiн.
- Друже, зачекай!
Iван Петрович зупинився, сiв на стовбурi поваленого дерева, тяжко
дихаючи, промовив:
- Це ганьба... Це не театр, а тортури для актора.
- Будемо боротися за справжн мистецтво, вiльне вiд рабських пут.
- Добудь, друже, менi скрипку, - попросив Iван Петрович.
Михайло Семенович пiшов i незабаром принiс скрипку. Iван Петрович повiв
смичком, i полилася мелодiя - "Чого вода каламутна". Здавалося, що
скрипаль вкладав усю свою душу в цi звуки. Далi вiн переходив на iншi
народнi мотиви, вдавався до вiльних iмпровiзацiй. Поволi сюди почали
сходитись дворовi люди, слухали з пониклими головами; виривалися тяжкi
зiтхання. Темнi силуети блiдо освiтлювало промiння ледве надгризено© скиби
молодика... Ярiння смичка синiм смутком пронизувало темiнь ночi.
Аж ось нiби промiнь освiтив пiтьму - з'явилась у бiлому вбраннi постать
жiнки. Вона повiльно iшла на звуки скрипки. Чорнi силуети слухачiв
розступалися перед нею. Зупинилася неподалiк вiд скрипаля...
А вiн не переставав грати. Знову повернувся до мелодi© "Чого вода
каламутна" i грав з такою пристрастю, що зненацька обiрвалися струни. На
мить запанувала тиша. Жiнка в бiлому вбраннi схилила голову. Здавалося,
схилились i зачарованi тополi, обiрвавши шепiт срiблом облитого листя.
Темнi силуети слухачiв почали зникати. Жiнка в бiлому ще зробила кiлька
несмiливих крокiв до скрипаля.
- Простiть... Мене примусив Дмитро Прокопович... Я артистка... Маю
догоджати... Така наша доля, - почулося стиха.
43
В 1821 роцi трупа Штейна залишала Полтаву. З нею ви©здив i Щепкiн,
добувши звiльнення вiд крiпацтва. Коли обiймалися друзi, то в ©хньому
прощаннi обiймалися радiсть iз журбою: радiсть творчих успiхiв, звiльнення
таланту вiд пут рабства i журба розлуки.
- Не заростуть нашi шляхи, якими разом простували до краси людсько©
правди. На цих шляхах ми ще зустрiнемося, - говорив Щепкiн, цiлуючи Iвана
Петровича та одержуючи вiд нього дорогий подарунок. То була "Ене©да".
Сердечно розпрощавшись iз Михайлом Семеновичем, Котляревський мусив
написати лист на iм'я полiцмейстера з проханням вiдiбрати в Штейна
рукописний текст "Наталки Полтавки" i ноти до не©, незаконно привласненi
антрепренером.
Але не мiг вiн просити, щоб затримали для полтавського театру Таню
Преженковську, яку законтрактував на гастролi Штейн. Не шукав навiть
нагоди попрощатися з артисткою.
Пiсля вiд'©зду трупи Iван Петрович понiс смуток до свого дому. Довго
нерухомо сидiв у крiслi. У дзеркалi вiдбивалася його задумлива постать.
Тепер видавалося обличчя змарнiлим, а волосся на головi занадто посивiлим.
Зненацька вронив слова:
- Промайнуло мрiйне мо легкокрилля, як свiтанковi сни...
Пiдiйшов до вiкна, дивився в сiру надвечорову iмлу, що повивала схили
до Ворскли. З кожною хвилиною вона ставала сiрiшою, замутненою сутiнками.
Так замулюються i хвилювання, що не виливаються в глибокi почуття.
Перевiв зiр на стiну, де висiв портрет Щепкiна. Скiльки в цiй людинi
задушевно© простоти, щиростi! А вiд тi © не залишилося навiть портрета.
Промайне рiк, i час зiтре з пам'ятi грайливi риси ©© обличчя.
Рука потяглась до скрипки. От вона - давня, незрадлива подруга
почуттiв. Припала вже пилом. Одна струна обiрвана. Налагодив i заграв.
Полилася така задушевна мелодiя, що, здавалося, нiякi понурi хмари не
могли зупинити ©© плину.
Як завжди у хвилини тяжких роздумiв, коли серце надривалося й тужило
кривавими слiзьми, нiби в гостi до поета приходили його нерозлучнi геро© -
битi вiтрами, паленi сонцем, сповненi добродушного гумору троянцi.
дналася тиха печаль iз теплим смiхом, набували широчини мотиви
геро©чного, що лилися з чистих джерел пiснi й думи.
"Адже народ ридаючи смi ться i тим смiхом проклада шляхи до перемоги",
- думав поет.
Вiн нiби вдивлявся зблизька в свого героя i переконувався, що Еней
зрiс, загартувався, змужнiв за останнi роки, як змужнiли творчi думки.
Подi© Вiтчизняно© вiйни, дiяльнiсть перших борцiв за волю вiтчизни поклали
печать дозрiлостi, геро©чно© романтики i на думи поета, i на його геро©в.
Тепер здавався i сам Еней бувалiшим, завзятiшим. Замiсть безшабашного
гультяйства в ньому бiльше виявля ться рис благородства, вiдваги,
рицарсько© честi. Таким подихом наснажували лiтературу патрiоти -
буревiсники нових бо©в за честь i право людини. Тому тепер в уявi поета
Еней -
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса князь;
На нього всi баньки п ялили,
I сами вороги хвалили,
Його любив всяк - не боявсь.
Здавалося, що похiд очолених Ене м троянцiв освiтлено сучасними подiями
в суспiльному життi. Вiтчизняна вiйна 1812 року, виступ на iсторичну арену
революцiйно© фаланги провiсникiв волi внесли новий, живий струмiнь у
лiтературу. Тому й троянцi
... були готовi
I до останньой каплi кровi
Свою свободу боронить...
Прорива ться у рядках поеми дух вольностi, притаманний поетам ново©
генерацi©. Один iз них, Володимир Ра в-ський, закликав:
Друзья! В пылу огней сраженья
Обет наш - пасть иль победить!
Молода плеяда письменникiв-романтикiв пiдносила високi почуття любовi
до вiтчизни, ненавистi до деспотизму. Вдавання до романтичного iсторизму,
прославлювання героя-патрiота ста сутт вою ознакою естетики письменникiв,
об' днаних у "Вiльному товариствi любителiв росiйсько© словесностi", з
яким спiлку ться Котляревський. Вiн веде сво©х троянцiв на завершення
перемог i закiнчу вистраждану роками поему "Ене©да"...
Ранок заста його за столом. Лице стомлене, а в очах не згасають iскри
творчого вогню.
З'явився Новиков. Вiн тримав у руцi журнал "Соревнователь просвещения й
благоденствия" за 1821 рiк, номер 16-й.
- Iване Петровичу! - гукнув ще з порога. Далi розгублено наблизився,
запитав: - Ви хворi?
- Нi, лише не спав цi © ночi...
- То слухайте при мну звiстку. Вас прийнято почесним членом "Вiльного
товариства любителiв росiйсько© словесностi". - Далi зачитав iз журналу: -
"Поважаючи вiдмiнне знання в науках i вiтчизнянiй словесностi..." - Потiм
кинув читати: - Чого ж мовчите, не радi те? Це ж нашi там керують! Це ж
там наш друг, однодумець Федiр Глiнка!
- Дякую за повiдомлення...
- Ви розумi те, що це означа ? Розумi те, як пiдноситься наше
полтавське товариство, яка шана мовi, що нею розпочали ви лiтературу? -
Потiм тихо i багатозначно додав: - Тепер нам треба частiше зустрiчатися..
Багато дiла... Ой багато, багато...
Кожна зустрiч з Новиковим поволi зв'язувала Iвана Петровича з
дiяльнiстю та много товариства, хоч в його члени вiн не вступав.
На нарадi у Ки вi учасникiв та много товариства, керованого Пестелем,
Новиков одержав завдання поширити дiяльнiсть у Полтавi. За пропозицi ю
Пестеля тепер замiсть "Союзу благоденства" було створено Пiвденне
товариство з окремими управами. На чолi Тульчинсько© управи став Пестель,
на чолi Кам'янсько© - Волконський i Давидов, на чолi Василькiвсько© -
Сергiй Муравйов-Апостол.
Повернувшись з наради, Новиков розповiдав:
- У Ки вi серед молодi про вас, Iване Петровичу, iде добра слава. Там
знають вашу "Ене©ду" i "Наталку Полтавку". А тому i Полтаву тепер вважають
мiстом культурного розвитку. Наше мiсто з "Ворсклом - рiчкою невеличкою"
ста мiстом слави.
- Ми робимо в Полтавi все, що вимага ться вiд просвiтителiв, - зауважив
Котляревський.
- Робимо багато, але не все, що вимагав вiд нас час...
- А чого не вистача ?
- Вистави, благодiйнi заклади, поширення духу вольностi - все це
добре... Але нам треба в безпредметний дух вольностi вкласти конкретнi
новi iде©... Подi© розгортаються, наша кра©на напередоднi значних
потрясiнь. Ми не можемо згорнувши руки чекати цих подiй. Ви це повиннi
добре розумiти, бо зна те iсторiю... Тепер уже не масонська ложа нас
цiкавить, а дещо iнше, значнiше, радикальнiше! Даю вам та мно прочитати
написанi роздуми про важливi справи.
Розмови Новикова викликали в Iвана Петровича багато роздумiв.
Та недовго вiдбувалися зустрiчi з цi ю палкою людиною. Новиков тяжко
захворiв. Його перевiдав Iван Петрович. Сiв бiля лiжка, слухав тихi слова:
- Ми вiримо, свiтло переможе темряву ночi... Наближаються грiзнi
часи...
В глибокому поглядi друга Iван Петрович побачив багато щиростi,
натхненного людинолюбства. Це викликало його на задушевну розмову.
- Ви говорите про темряву ночi, - почав вiн. - Темрява ночi особливо
вiдчутна перед свiтанком. Про це я вже говорив у свiй час i на зборах
масонсько© ложi. Тепер ще хочу додати дещо. Мене тривожить думка про
прихiд бажаного свiтанку. Яким вiн буде? Справдi сонячним чи занадто
грозовим?.. Мо© мандрiвники-троянцi завершили сво© блукання. Який поет
з'явиться, щоб повести ©х далi у невiдомi свiти, крiзь темряву столiть? Я
думаю про долю сво © кра©ни, свого долею прибитого народу. Вiрю в його
вiдродження i розквiт. Знаю, що ви i вашi товаришi подiляють цю думку. В
пiклуваннях вашого товариства багато романтики, багато мрiйництва. Ви
зна те мудрi бiблiйнi слова про те, що запалену свiчку треба ставити не
пiд спудом, а в свiтильник, щоб свiтила всiм. Це треба пам'ятати i
прокладати шляхи днання з народом...
- У ваших простих словах багато мудрого i переконливого, - погоджувався
Новиков. - Я заздрю, що ви живим словом потрапили на шлях днання з
народом. Але це тiльки першi кроки на тому шляху...
Та хвороба Новикова ускладнювалась, серце вiдмовляло йому служити. В
останню зустрiч вiн просив дещо написане передати товаришам.
- Передайте Муравйову-Апостолу... Вiн тепер у Чернiгiвському полку...
То були останнi його слова.
Iван Петрович схилив голову над померлим, подумав:
"Коли згора палке серце, то свiт його горiння залиша ться, щоб
перемагати темряву".
44
Всю кра©ну сколихнули подi© у груднi 1825 року. Звiстки про них поволi
докотилися й до Полтави. Але розмови велися тихо, обережно.
Напiвголоса полтавцi називали Сергiя Волконського та iнших, що ©х
бiльше як сотню чоловiк заслано на каторгу та на поселення в Сибiр.
Кажуть, i полтавський генерал-губернатор Р пнiн засумував за сво©м братом.
Розповiдали про п'ятьох повiшених на валу Петропавловсько© фортецi.
Серед них i вiдомий полтавцям Сергiй Iванович Муравйов-Апостол. Iшли
поголоски, що вiн зiрвався з шибеницi, коли вiшали, i переламав собi ногу.
А коли знову жандарми пiдiймали його на шибеницю, вiн промовив:
- Бiдна Росiя. I повiсити не вмiють пристойно...
А як доповiли про це новопризначеному шефом жандарм мiв остзейському
графу Бенкендорфу, то той вiдповiв:
- Навчимося вiшати во iм'я благоденства iмперi©...
Геро©в 1825 року почали називати декабристами. Здавалося, що шибеницi
Петропавловсько© фортецi кинули сiру тiнь на всю кра©ну. А в столицi новий
iмператор Микола I посилив паради, муштру i заснував "Третiй вiддiл
власно© його iмператорсько© величностi канцелярi©" для полiтичних
розшукiв, доносiв, та много слiдства та покарання "державних злочинцiв".
Все це тривожило Iвана Петровича. Над театром встановлювався
жандармський нагляд, посилювалась цензура на театральний репертуар, що
здiйснювалася через так звану "п'яту експедицiю" при Третьому вiддiлi.
Захоплення укра©нськими виставами викликало пiдозрiння й доноси та мних
агентiв, введених шефом жандармiв Бенкендорфом.
Коли Стеблiн-Камiнський ©хав у столицю, Котляревський попрохав його
завiтати до Ореста Сомова, передати листа i рукопис повного тексту
"Ене©ди" та довiдатись про можливiсть його надрукування.
Всi подi© наклали печать i на зовнiшнiй вигляд Iвана Петровича. Вiн
став задумливiший, на чолi поглибилися зморшки.
Часом приносив якiсь розголоси Семен, бо вiн кожного свята ходив чи на
базар, чи до собору, або монастиря, де найбiльше збиралося люду, велися
розмови.
Стояла глибока заснiжена зима, коли Семеновi одного разу трапилася
дивна зустрiч. На Монастирськiй вулицi, де гурбилися, нiби виставленi
рядами напоказ, жебраки, вiн помiтив чоловiка в якомусь дивному старому
чернечому клобуцi. Засмальцьований драний кожух пiдперезано вiрьовкою.
Чоловiк тримав у однiй руцi дерев'яну iкону з зображенням Афонського
монастиря, а другу простягав до перехожих, мовлячи:
- Подайте, що милiсть ваша, на Афонський монастир! Пiдiйшовши впритул
до чоловiка, Семен почав придивлятися до нього. Вiд несподiванки чоловiк
здригнув i почав хреститися:
- Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй. Семен зайшов з другого боку,
глянув у обличчя. Чоловiк знову:
- Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй.
_- _За кого це ти, Iване, так сердечно молишся? - запитав,
посмiхаючись, Семен.
- За спасiння, - вiдповiв той.
- Вiд кого ти спаса шся пiсля того, як не добили нас з тобою турки пiд
Слободзе ю?
- Е, брате, то вже забулося... А тепер iнше спасiння... Бiда драна
прийшла й до Iвана!
- Для чого ж ти оцю святу покришку носиш? Пiзнавши свого давнього
друга, з яким разом воював Проти туркiв i разом потрапив у лазарет,
чоловiк посмiливiшав. Вiн навiть пригадав iм'я давнього побратима.
- Запиту ш, Семене, для чого ношу оцю дерев'яну розмальовану покришку?
Багато треба розповiдати, друже... Скажу лише тобi так, як колись вiд тебе
чув. Всi ми пiд богом ходимо, як запряженi конi пiд наритниками... А втiм,
якщо зайдемо погрiтись до шинкарки, то розповiм тобi все по порядку.
- З нагоди тако© зустрiчi, Iване, та й на ознаку свята не грiх i до
шинкарки заглянути.
Чоловiк зняв з голови чернечий клобук, струсив з нього навiяний снiг,
обтер рукавом кожуха iкону.
- Отак буде краще... А цю афонську покришку в торбу... - промовив,
рушаючи за Семеном.
У шинку було повно людей. Тютюновий дим обволiкав постатi тих, що
сидiли на лавах за столом. А тi, що куняли пiд стiною на долiвцi,
здавалися вкутаними сивим туманом. Дехто спiвав, дехто лаявся. Якась п'яна
баба верещала в кутку, п'ючи з чоловiками, намагалася заспiвати "Ой п'яна
я, п'яна", та голос ©© зривався, деренчав розбитим глечиком i розсипався у
загальному гаморi. Пахло згаром, потом, вологими кожухами, горiлкою та
кислою капустою.
Семен не знайшов вiльних мiсць за столом. Та Iван заспоко©в його:
- Сядьмо на долiвцi, пiд стiнкою. Це мiсце для грiшних, а праведнi хай
за столами... Вiн витяг з торби афонську iкону.
- Це буде замiсть столика... Така рахуба, що й молитися до не© можна, а
можна i в господарствi використати. Хай запахне горiлкою i святим,
намальованим на дощечцi.
Семен принiс вiд шинкарки жбан горiлки. Iван витяг з торби хлiбину i
шматок сала.
- Це все зароблене на Афонський монастир... Прости, господи, нас
грiшних, - посмiхнувся i почав краяти ножем хлiб i сало.
Пили горiлку по черзi нахильцi iз здорового жбана. Iван почав трохи
п'янiти, розсупонив себе вiд вiрьовки. Далi спроквола почав вичитувати,
нiби по написаному:
- Во iм'я отця, i сина, i святого духа... Чи любить бог царiв земних?
Нi, не любить! Бо вони проклятi! Про це пише глава восьма "Книги царств":
"Собрашася мужи израилевы й приидоша к Самуилу и рекоша ему: ныне постави
над нами царя... И рече Самуил к людям, просящим от него царя: сие будет
правда царева: сыны ваша возмет, й дщери ваша возмет, й земля ваша
одесятствует, й вы будите ему рабы й возопите в день он от лица царя
вашего". - Перевiвши дух, Iван додав: - То значить, що сам бог застерiгав
людей вiд царiв, що вчинили рабство на землi.
- Де це ти, Iване, тако© грамоти набрався? - запитав Семен.
- То православний катехiзис...
- Вперше чую такий катехiзис.
- Бо не був ти солдатом Чернiгiвського полку, що збунтувався проти
Дала обiцянку Трощинському ©хати з ним у ридванi в його ма ток у Кибинцi.
"Ми там зустрiнемося", - тiльки посмiхнулася. А на запитання: "У цьому ж
убраннi Наталки Полтавки?" - вiдповiла: "У цьому. I з любимою вашою пiснею
"Чого вода каламутна"...
Зда ться, що то була щира, задушевна розмова. Вона й тепер полонить
думки, що виплiтають прозорими нитками картини, на якi лягали тiнi
пройденого. То вони викликали тиху радiсть, то гiркоту, давно приховану в
глибинi серця. Здавалося, що й небозвiд нахилився, прислухався до тих
думок.
Пливли наповненi сердечною музикою хвилини... Та раптово Щепкiн розвiяв
тi думи пiснею:
З того часу, як женивсь.
Я нiколи не журивсь,
Ой чук, Тетяна
Чорнобрива, кохана.
То вiн iмпровiзував пiсню Михайла Чупруна з п' си "Москаль-чарiвник",
яку щойно закiнчив Котляревський, маючи намiр виставити ©© в крiпацькому
театрi у Кибинцях, куди мав запрошення вiд Трощинського...
А в однiй iз альтанок зiбралися учасники та много товариства - Пестель,
Сергiй Волконський, Олексiй Капнiст, Лорер, брати Муравйови-Апостоли.
Новиков повiдомив однодумцiв про свою дружбу з Котляревським, якого вiн
морально готу до вступу в та мне товариство. Присутнi схвально
поставились до цього повiдомлення. Однак це суто конспiративне зiбрання
провадилося лише з участю цiлковито здружених i перевiрених учасникiв
та много товариства.
У тiсному колi сидiли прославленi у Вiтчизнянiй вiйнi офiцери, якi
розгортали боротьбу проти самодержавства. Видiлявся сво ю поважнiстю,
вольовим виразом красивого обличчя ще молодий генерал Сергiй Волконський.
Будучи рiдним братом генерал-губернатора Р пнiна, вiн охоче прибув на його
запрошення, використовуючи нагоди для зв'язкiв з учасниками нелегальних
груп.
Нагороджений золотою шпагою за хоробрiсть у Бородинськiй битвi, Павло
Пестель привертав до себе увагу енергiйнiстю, задумливим виразом розумних
очей, здiбностями захоплено й переконливо говорити. Молодший за iнших
Сергiй Муравйов-Апостол принiс до друзiв не тiльки розкiшну густу шевелюру
та проникливий вираз темних очей, а й досвiд повстання Семеновського
полку, що вiдбулося в 1815 роцi. А тепер на посадi пiдполковника служить у
частинах, дислокованих на Укра©нi.
Говорили мiж собою стисло, конкретно, як належить вiйськовим i
учасникам нелегальних груп.
- Чугу©вське повстання цього року остаточно перекону мене в
необхiдностi встановлення республiканського устрою, - говорив Пестель.
- I революцiйного знищення царського дому Романових, - додав
Волконський. - Настрiй в армi© тривожний. Зрi вiйськовий заколот. Треба
вибрати влучний час i дати сигнал. На пiвночi дiють Рил в i його друзi.
На пiвднi розгорнута робота в полках. Навiть рядовi солдати за нас.
- Я уявляю вiйськовий переворот з деякою участю народно© маси, -
вставив Новиков. - Необхiдне опертя на народ.
- Народ пробуджу ться... Це так. Пробуджувались колись i раби, яких вiв
за собою Спартак... Але нам треба опиратися тiльки на свiдомих, мужнiх
бiйцiв. Зараз уже не час ховатися пiд завiсами масонських лож, - наполягав
Пестель.
- До того ж уряд забороня масонськi ложi. Полтавська ложа "Любов до
iстини" закрита, - додав Новиков.
- Вам, Михайле Миколайовичу, - звернувся Волконський до Новикова, -
важливiше завдання, нiж керiвництво масонською ложею. Це завдання всього
"Союзу благоденства"... Треба виробити проект республiкансько©
конституцi©.
- Буду виконувати доручення.
- Тримайте зi мною в цьому зв'язок, - зауважив Волконський.
Коли замовкали голоси в повитiй диким виноградом альтанцi, нiчну тишу
порушував солодкуватим белькотанням перепел у достигаючому просi та, нiби
дратуючи його, розсипала ракша терпкi звуки в шелестi осоки.
На небi попливла з заходу невелика хмарина, волочучи за собою тiнь
через побiленi хати, стодоли, обважнiлi плодами садки. Десь на крайнебi
хмарина зустрiлася з iншою, привiтавшись ударом грому. Але серед неба
яскраво горiли зорi, а за лiсом по той бiк Псла ховався вогненно-червоний
мiсяць, запалюючи верхи дерев янтарним вiдблиском.
Вiд Псла поверталися Щепкiн i Котляревський, наблизились до альтанки,
звiдки почули знайомi голоси. Хтось читав:
И на обломках самовластья
Напишут наши имена.
Почувся голос Волконського:
- Тiльки раб душею може бути тираном над рабами! Iван Петрович
завагався - чи зайти в альтанку? Там
раптом зiрвалася пiсня. Молодий голос Сергiя Муравйова-Апостола
виводив:
Цар наш нiмець руський,
Надiв штани вузькi!
Чоловiчi голоси пiдхопили:
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
На порозi альтанки з'явилися брати Муравйови-Апостоли, Сергiй
Волконський, Пестель, Новиков. Пiсню продовжив Пестель:
Тiльки за паради
Вiн да награди!
Хор приспiвував;
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
Далi Волконський могутнiм голосом затяг:
А за правду-матку
Гонить на Камчатку!
Пiдхопили приспiв iншi. До них при дналися i Щепкiн та Котляревський:
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
Щепкiн у такт приспiвовi пiшов навприсядки вибивати гопака.
- Ура! Перемога наша! - гукнув Матвiй Муравйов-Апостол i в такт
танцюристовi почав плескати долонями. До нього при дналися й iншi,
обступивши колом невтомного завзятця, наче цим вiдзначали його викуп на
волю.
До Котляревського пiдiйшов Новиков, стиха мовив:
- Згадували про вас, Iване Петровичу... На нашу долю випали важливi
доручення...
Друзi обiймалися, обмiнювалися дотепами. Всiх ласкаво обгортала сво ю
синьою пеленою задумливо-чарiвна нiч.
На ранок в Обухiвку прибули з Кибинець вiд Трощинського запряженi
добрими кiньми екiпажi для гостей.
Ще роса лежала на порудiлих стернях, як екiпажi в супроводi кавалькади
вершникiв неслися шляхом на Устивицю, а звiдти на Миргород, де
переправились через рiчку Хорол, а потiм степовим шляхом - до Кибинець у
двiр Трощинського.
Серед розкiшного саду велично красувався бiлими колонами великий палац
вельможi, прославленого ще царицею Катериною. Бiля палацу гостей зустрiв
крiпацький хор i оркестр. Гримнула музика i хор. До пiд'©зду вийшов
старий, але ставний Трощинський, вiтав гостей. Груди його рясно утиканi
регалiями, що нагадували щедру руку iмператорiв - Катерини II, Павла I,
Олександра I. Широка блакитна стрiчка через плече вiдсвiчувала в собi сиве
волосся колишнього мiнiстра i, здавалося, змоложувала його, приховуючи
шiстдесятип'ятилiтнiй вiк. Тримав вiн себе як особа, вишколена
великосвiтськими бенкетами часiв Потьомкiна.
Де взялися тут, нiби для декорацi©, три кобзарi.
- Це тi кобзарi, - пояснював Трощинський, - вiд яких у цьому ж таки
дворi сам Микола Андрiйович Цертел в записав думи i видав ©х цього року.
Один з кобзарiв тримав у руцi книжечку "Опыт собрания старинных
малороссийских песней. С.-Петербург, 1819".
- Дару мо дорогим гостям...
Книгу взяв iз рук кобзаря Котляревський. Але йому не подобалась ця
заздалегiдь пiдготовлена гра. Вiн не прочитав нi в обличчях кобзарiв, нi в
придворних спiвакiв та музикантiв тi © радостi, яку вони повиннi були
виявляти при зустрiчi гостей. Однак думи, якi проспiвали кобзарi,
зворушили Iвана Петровича. Вiн бачив, як цi спiви зривали рабську покору й
байдужiсть з крiпацьких облич i запалювали вогнi у вогкiй мутi очей. А
найбiльше його стривожило те, що не вийшла зустрiчати гостей Таня
Преженковська. Адже вона ранiше прибула сюди з самим Трощинським у
багатому, квiтчаному позолоченими гербами ридванi, яким користувався
господар у столицi, ще будучи мiнiстром. Ось сто©ть бiля пiд'©зду i той
ридван. А акторки не видно. "Мабуть, забарилася, одягаючи для зустрiчi, як
обiцяла, вбрання Наталки Полтавки", - промайнула думка.
42
Кiлька днiв вiдбувалися в Кибинцях з усi ю урочистiстю великосвiтського
двору гулянки, давалися концерти, вистави. Тут було виставлено з участю
Щепкiна i п' су "Москаль-чарiвник". Граючи в нiй Чупруна, Михайло
Семенович показав його зовсiм не таким придуркуватим, як заведено було тут
зображати селян на зразок Романа у подiбнiй за сюжетом п' сi Василя Гоголя
"Простак".
- Сво©м Чупруном ви засоромили мого Романа, - признався Котляревському
Василь Гоголь.
- Мистецтво вимага правди, - зауважив присутнiй при розмовi Щепкiн. -
Я люблю укра©нський народ i не можу на сценi вивертати душу його
представникiв, як вивертають часом для жартiв кожух наверх вовною.
Крiпаки, довiдавшись, що актор Щепкiн наполовину вже звiльнений вiд
крiпацько© залежностi, шукали нагоди поговорити з ним, як з рiдним братом.
Одного разу спiваки перед концертом оточили Михайла Семеновича,
розпитували, звiдки вiн та як позбувся крiпацько© залежностi.
- Бува щастя людям... А в нас спiвай пiсню, хоч трiсни, а ©сти не
проси, - обiзвався один.
Тут нагодився Трощинський, суворо поглянув, i крiпаки швидко
розiйшлися.
- Так, друже, - кинув Щепкiн до Котляревського словами "Ене©ди":
Мужича правда сть колюча,
А панська на всi боки гнуча...
З кожним днем прибували новi гостi. Бiля пiд'©зду до палацу стояв
iменний ридван лише для вельможних гостей.
Iван Петрович i Щепкiн вiдчували незручнiсть сво © присутностi на
бенкетi. Гостi розташовувалися за столами в кiлькох залах. Нi Iван
Петрович, нi Михайло Семенович не потрапляли в зал найiменитiших гостей.
До того ж вони не могли зустрiтися вiч-на-вiч з Преженковською. Та ось
трапилася така нагода.
В останнiй вечiр бенкетування було влаштовано концерт. На ньому
виступила "королева" вечора Преженковська. Нiби спецiально ©© не
випускали, тримаючи для заключного концерту.
Сам господар вивiв ©© на сцену, тримаючи за руку. Вона була в бiлiй
шовковiй сукнi, рясно заквiтчанiй блакитними биндами. Iван Петрович
заледве пiзнав на сценi ту Таню, що так щиро грала ранiше Наталку
Полтавку. Вiн похилив голову. А ще бiльше збентежили його пiснi, якi вона
виконувала. То були нуднi романси та похабнi пiсеньки, дiбранi на догоду
старому Трощинському, щоб полоскотати його зашкарублi нерви.
Спiвачка мала не урочистий, як сподiвалися вiд "королеви" вечора, а
скорiше - вигляд злякано© людини, ©© темнi очi нервово блищали, погляд
розгублено блукав, нi на кому не зупиняючись. З уст виривалися
напружено-пронизливi звуки, викликаючи жаль до спiвачки.
Iван Петрович пiдвiвся i швидко вийшов iз зали, нiби втiкаючи вiд яко©
напастi: подався у темну гущавину саду. Почув за собою кроки. То наганяв
його Щепкiн.
- Друже, зачекай!
Iван Петрович зупинився, сiв на стовбурi поваленого дерева, тяжко
дихаючи, промовив:
- Це ганьба... Це не театр, а тортури для актора.
- Будемо боротися за справжн мистецтво, вiльне вiд рабських пут.
- Добудь, друже, менi скрипку, - попросив Iван Петрович.
Михайло Семенович пiшов i незабаром принiс скрипку. Iван Петрович повiв
смичком, i полилася мелодiя - "Чого вода каламутна". Здавалося, що
скрипаль вкладав усю свою душу в цi звуки. Далi вiн переходив на iншi
народнi мотиви, вдавався до вiльних iмпровiзацiй. Поволi сюди почали
сходитись дворовi люди, слухали з пониклими головами; виривалися тяжкi
зiтхання. Темнi силуети блiдо освiтлювало промiння ледве надгризено© скиби
молодика... Ярiння смичка синiм смутком пронизувало темiнь ночi.
Аж ось нiби промiнь освiтив пiтьму - з'явилась у бiлому вбраннi постать
жiнки. Вона повiльно iшла на звуки скрипки. Чорнi силуети слухачiв
розступалися перед нею. Зупинилася неподалiк вiд скрипаля...
А вiн не переставав грати. Знову повернувся до мелодi© "Чого вода
каламутна" i грав з такою пристрастю, що зненацька обiрвалися струни. На
мить запанувала тиша. Жiнка в бiлому вбраннi схилила голову. Здавалося,
схилились i зачарованi тополi, обiрвавши шепiт срiблом облитого листя.
Темнi силуети слухачiв почали зникати. Жiнка в бiлому ще зробила кiлька
несмiливих крокiв до скрипаля.
- Простiть... Мене примусив Дмитро Прокопович... Я артистка... Маю
догоджати... Така наша доля, - почулося стиха.
43
В 1821 роцi трупа Штейна залишала Полтаву. З нею ви©здив i Щепкiн,
добувши звiльнення вiд крiпацтва. Коли обiймалися друзi, то в ©хньому
прощаннi обiймалися радiсть iз журбою: радiсть творчих успiхiв, звiльнення
таланту вiд пут рабства i журба розлуки.
- Не заростуть нашi шляхи, якими разом простували до краси людсько©
правди. На цих шляхах ми ще зустрiнемося, - говорив Щепкiн, цiлуючи Iвана
Петровича та одержуючи вiд нього дорогий подарунок. То була "Ене©да".
Сердечно розпрощавшись iз Михайлом Семеновичем, Котляревський мусив
написати лист на iм'я полiцмейстера з проханням вiдiбрати в Штейна
рукописний текст "Наталки Полтавки" i ноти до не©, незаконно привласненi
антрепренером.
Але не мiг вiн просити, щоб затримали для полтавського театру Таню
Преженковську, яку законтрактував на гастролi Штейн. Не шукав навiть
нагоди попрощатися з артисткою.
Пiсля вiд'©зду трупи Iван Петрович понiс смуток до свого дому. Довго
нерухомо сидiв у крiслi. У дзеркалi вiдбивалася його задумлива постать.
Тепер видавалося обличчя змарнiлим, а волосся на головi занадто посивiлим.
Зненацька вронив слова:
- Промайнуло мрiйне мо легкокрилля, як свiтанковi сни...
Пiдiйшов до вiкна, дивився в сiру надвечорову iмлу, що повивала схили
до Ворскли. З кожною хвилиною вона ставала сiрiшою, замутненою сутiнками.
Так замулюються i хвилювання, що не виливаються в глибокi почуття.
Перевiв зiр на стiну, де висiв портрет Щепкiна. Скiльки в цiй людинi
задушевно© простоти, щиростi! А вiд тi © не залишилося навiть портрета.
Промайне рiк, i час зiтре з пам'ятi грайливi риси ©© обличчя.
Рука потяглась до скрипки. От вона - давня, незрадлива подруга
почуттiв. Припала вже пилом. Одна струна обiрвана. Налагодив i заграв.
Полилася така задушевна мелодiя, що, здавалося, нiякi понурi хмари не
могли зупинити ©© плину.
Як завжди у хвилини тяжких роздумiв, коли серце надривалося й тужило
кривавими слiзьми, нiби в гостi до поета приходили його нерозлучнi геро© -
битi вiтрами, паленi сонцем, сповненi добродушного гумору троянцi.
дналася тиха печаль iз теплим смiхом, набували широчини мотиви
геро©чного, що лилися з чистих джерел пiснi й думи.
"Адже народ ридаючи смi ться i тим смiхом проклада шляхи до перемоги",
- думав поет.
Вiн нiби вдивлявся зблизька в свого героя i переконувався, що Еней
зрiс, загартувався, змужнiв за останнi роки, як змужнiли творчi думки.
Подi© Вiтчизняно© вiйни, дiяльнiсть перших борцiв за волю вiтчизни поклали
печать дозрiлостi, геро©чно© романтики i на думи поета, i на його геро©в.
Тепер здавався i сам Еней бувалiшим, завзятiшим. Замiсть безшабашного
гультяйства в ньому бiльше виявля ться рис благородства, вiдваги,
рицарсько© честi. Таким подихом наснажували лiтературу патрiоти -
буревiсники нових бо©в за честь i право людини. Тому тепер в уявi поета
Еней -
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса князь;
На нього всi баньки п ялили,
I сами вороги хвалили,
Його любив всяк - не боявсь.
Здавалося, що похiд очолених Ене м троянцiв освiтлено сучасними подiями
в суспiльному життi. Вiтчизняна вiйна 1812 року, виступ на iсторичну арену
революцiйно© фаланги провiсникiв волi внесли новий, живий струмiнь у
лiтературу. Тому й троянцi
... були готовi
I до останньой каплi кровi
Свою свободу боронить...
Прорива ться у рядках поеми дух вольностi, притаманний поетам ново©
генерацi©. Один iз них, Володимир Ра в-ський, закликав:
Друзья! В пылу огней сраженья
Обет наш - пасть иль победить!
Молода плеяда письменникiв-романтикiв пiдносила високi почуття любовi
до вiтчизни, ненавистi до деспотизму. Вдавання до романтичного iсторизму,
прославлювання героя-патрiота ста сутт вою ознакою естетики письменникiв,
об' днаних у "Вiльному товариствi любителiв росiйсько© словесностi", з
яким спiлку ться Котляревський. Вiн веде сво©х троянцiв на завершення
перемог i закiнчу вистраждану роками поему "Ене©да"...
Ранок заста його за столом. Лице стомлене, а в очах не згасають iскри
творчого вогню.
З'явився Новиков. Вiн тримав у руцi журнал "Соревнователь просвещения й
благоденствия" за 1821 рiк, номер 16-й.
- Iване Петровичу! - гукнув ще з порога. Далi розгублено наблизився,
запитав: - Ви хворi?
- Нi, лише не спав цi © ночi...
- То слухайте при мну звiстку. Вас прийнято почесним членом "Вiльного
товариства любителiв росiйсько© словесностi". - Далi зачитав iз журналу: -
"Поважаючи вiдмiнне знання в науках i вiтчизнянiй словесностi..." - Потiм
кинув читати: - Чого ж мовчите, не радi те? Це ж нашi там керують! Це ж
там наш друг, однодумець Федiр Глiнка!
- Дякую за повiдомлення...
- Ви розумi те, що це означа ? Розумi те, як пiдноситься наше
полтавське товариство, яка шана мовi, що нею розпочали ви лiтературу? -
Потiм тихо i багатозначно додав: - Тепер нам треба частiше зустрiчатися..
Багато дiла... Ой багато, багато...
Кожна зустрiч з Новиковим поволi зв'язувала Iвана Петровича з
дiяльнiстю та много товариства, хоч в його члени вiн не вступав.
На нарадi у Ки вi учасникiв та много товариства, керованого Пестелем,
Новиков одержав завдання поширити дiяльнiсть у Полтавi. За пропозицi ю
Пестеля тепер замiсть "Союзу благоденства" було створено Пiвденне
товариство з окремими управами. На чолi Тульчинсько© управи став Пестель,
на чолi Кам'янсько© - Волконський i Давидов, на чолi Василькiвсько© -
Сергiй Муравйов-Апостол.
Повернувшись з наради, Новиков розповiдав:
- У Ки вi серед молодi про вас, Iване Петровичу, iде добра слава. Там
знають вашу "Ене©ду" i "Наталку Полтавку". А тому i Полтаву тепер вважають
мiстом культурного розвитку. Наше мiсто з "Ворсклом - рiчкою невеличкою"
ста мiстом слави.
- Ми робимо в Полтавi все, що вимага ться вiд просвiтителiв, - зауважив
Котляревський.
- Робимо багато, але не все, що вимагав вiд нас час...
- А чого не вистача ?
- Вистави, благодiйнi заклади, поширення духу вольностi - все це
добре... Але нам треба в безпредметний дух вольностi вкласти конкретнi
новi iде©... Подi© розгортаються, наша кра©на напередоднi значних
потрясiнь. Ми не можемо згорнувши руки чекати цих подiй. Ви це повиннi
добре розумiти, бо зна те iсторiю... Тепер уже не масонська ложа нас
цiкавить, а дещо iнше, значнiше, радикальнiше! Даю вам та мно прочитати
написанi роздуми про важливi справи.
Розмови Новикова викликали в Iвана Петровича багато роздумiв.
Та недовго вiдбувалися зустрiчi з цi ю палкою людиною. Новиков тяжко
захворiв. Його перевiдав Iван Петрович. Сiв бiля лiжка, слухав тихi слова:
- Ми вiримо, свiтло переможе темряву ночi... Наближаються грiзнi
часи...
В глибокому поглядi друга Iван Петрович побачив багато щиростi,
натхненного людинолюбства. Це викликало його на задушевну розмову.
- Ви говорите про темряву ночi, - почав вiн. - Темрява ночi особливо
вiдчутна перед свiтанком. Про це я вже говорив у свiй час i на зборах
масонсько© ложi. Тепер ще хочу додати дещо. Мене тривожить думка про
прихiд бажаного свiтанку. Яким вiн буде? Справдi сонячним чи занадто
грозовим?.. Мо© мандрiвники-троянцi завершили сво© блукання. Який поет
з'явиться, щоб повести ©х далi у невiдомi свiти, крiзь темряву столiть? Я
думаю про долю сво © кра©ни, свого долею прибитого народу. Вiрю в його
вiдродження i розквiт. Знаю, що ви i вашi товаришi подiляють цю думку. В
пiклуваннях вашого товариства багато романтики, багато мрiйництва. Ви
зна те мудрi бiблiйнi слова про те, що запалену свiчку треба ставити не
пiд спудом, а в свiтильник, щоб свiтила всiм. Це треба пам'ятати i
прокладати шляхи днання з народом...
- У ваших простих словах багато мудрого i переконливого, - погоджувався
Новиков. - Я заздрю, що ви живим словом потрапили на шлях днання з
народом. Але це тiльки першi кроки на тому шляху...
Та хвороба Новикова ускладнювалась, серце вiдмовляло йому служити. В
останню зустрiч вiн просив дещо написане передати товаришам.
- Передайте Муравйову-Апостолу... Вiн тепер у Чернiгiвському полку...
То були останнi його слова.
Iван Петрович схилив голову над померлим, подумав:
"Коли згора палке серце, то свiт його горiння залиша ться, щоб
перемагати темряву".
44
Всю кра©ну сколихнули подi© у груднi 1825 року. Звiстки про них поволi
докотилися й до Полтави. Але розмови велися тихо, обережно.
Напiвголоса полтавцi називали Сергiя Волконського та iнших, що ©х
бiльше як сотню чоловiк заслано на каторгу та на поселення в Сибiр.
Кажуть, i полтавський генерал-губернатор Р пнiн засумував за сво©м братом.
Розповiдали про п'ятьох повiшених на валу Петропавловсько© фортецi.
Серед них i вiдомий полтавцям Сергiй Iванович Муравйов-Апостол. Iшли
поголоски, що вiн зiрвався з шибеницi, коли вiшали, i переламав собi ногу.
А коли знову жандарми пiдiймали його на шибеницю, вiн промовив:
- Бiдна Росiя. I повiсити не вмiють пристойно...
А як доповiли про це новопризначеному шефом жандарм мiв остзейському
графу Бенкендорфу, то той вiдповiв:
- Навчимося вiшати во iм'я благоденства iмперi©...
Геро©в 1825 року почали називати декабристами. Здавалося, що шибеницi
Петропавловсько© фортецi кинули сiру тiнь на всю кра©ну. А в столицi новий
iмператор Микола I посилив паради, муштру i заснував "Третiй вiддiл
власно© його iмператорсько© величностi канцелярi©" для полiтичних
розшукiв, доносiв, та много слiдства та покарання "державних злочинцiв".
Все це тривожило Iвана Петровича. Над театром встановлювався
жандармський нагляд, посилювалась цензура на театральний репертуар, що
здiйснювалася через так звану "п'яту експедицiю" при Третьому вiддiлi.
Захоплення укра©нськими виставами викликало пiдозрiння й доноси та мних
агентiв, введених шефом жандармiв Бенкендорфом.
Коли Стеблiн-Камiнський ©хав у столицю, Котляревський попрохав його
завiтати до Ореста Сомова, передати листа i рукопис повного тексту
"Ене©ди" та довiдатись про можливiсть його надрукування.
Всi подi© наклали печать i на зовнiшнiй вигляд Iвана Петровича. Вiн
став задумливiший, на чолi поглибилися зморшки.
Часом приносив якiсь розголоси Семен, бо вiн кожного свята ходив чи на
базар, чи до собору, або монастиря, де найбiльше збиралося люду, велися
розмови.
Стояла глибока заснiжена зима, коли Семеновi одного разу трапилася
дивна зустрiч. На Монастирськiй вулицi, де гурбилися, нiби виставленi
рядами напоказ, жебраки, вiн помiтив чоловiка в якомусь дивному старому
чернечому клобуцi. Засмальцьований драний кожух пiдперезано вiрьовкою.
Чоловiк тримав у однiй руцi дерев'яну iкону з зображенням Афонського
монастиря, а другу простягав до перехожих, мовлячи:
- Подайте, що милiсть ваша, на Афонський монастир! Пiдiйшовши впритул
до чоловiка, Семен почав придивлятися до нього. Вiд несподiванки чоловiк
здригнув i почав хреститися:
- Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй. Семен зайшов з другого боку,
глянув у обличчя. Чоловiк знову:
- Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй.
_- _За кого це ти, Iване, так сердечно молишся? - запитав,
посмiхаючись, Семен.
- За спасiння, - вiдповiв той.
- Вiд кого ти спаса шся пiсля того, як не добили нас з тобою турки пiд
Слободзе ю?
- Е, брате, то вже забулося... А тепер iнше спасiння... Бiда драна
прийшла й до Iвана!
- Для чого ж ти оцю святу покришку носиш? Пiзнавши свого давнього
друга, з яким разом воював Проти туркiв i разом потрапив у лазарет,
чоловiк посмiливiшав. Вiн навiть пригадав iм'я давнього побратима.
- Запиту ш, Семене, для чого ношу оцю дерев'яну розмальовану покришку?
Багато треба розповiдати, друже... Скажу лише тобi так, як колись вiд тебе
чув. Всi ми пiд богом ходимо, як запряженi конi пiд наритниками... А втiм,
якщо зайдемо погрiтись до шинкарки, то розповiм тобi все по порядку.
- З нагоди тако© зустрiчi, Iване, та й на ознаку свята не грiх i до
шинкарки заглянути.
Чоловiк зняв з голови чернечий клобук, струсив з нього навiяний снiг,
обтер рукавом кожуха iкону.
- Отак буде краще... А цю афонську покришку в торбу... - промовив,
рушаючи за Семеном.
У шинку було повно людей. Тютюновий дим обволiкав постатi тих, що
сидiли на лавах за столом. А тi, що куняли пiд стiною на долiвцi,
здавалися вкутаними сивим туманом. Дехто спiвав, дехто лаявся. Якась п'яна
баба верещала в кутку, п'ючи з чоловiками, намагалася заспiвати "Ой п'яна
я, п'яна", та голос ©© зривався, деренчав розбитим глечиком i розсипався у
загальному гаморi. Пахло згаром, потом, вологими кожухами, горiлкою та
кислою капустою.
Семен не знайшов вiльних мiсць за столом. Та Iван заспоко©в його:
- Сядьмо на долiвцi, пiд стiнкою. Це мiсце для грiшних, а праведнi хай
за столами... Вiн витяг з торби афонську iкону.
- Це буде замiсть столика... Така рахуба, що й молитися до не© можна, а
можна i в господарствi використати. Хай запахне горiлкою i святим,
намальованим на дощечцi.
Семен принiс вiд шинкарки жбан горiлки. Iван витяг з торби хлiбину i
шматок сала.
- Це все зароблене на Афонський монастир... Прости, господи, нас
грiшних, - посмiхнувся i почав краяти ножем хлiб i сало.
Пили горiлку по черзi нахильцi iз здорового жбана. Iван почав трохи
п'янiти, розсупонив себе вiд вiрьовки. Далi спроквола почав вичитувати,
нiби по написаному:
- Во iм'я отця, i сина, i святого духа... Чи любить бог царiв земних?
Нi, не любить! Бо вони проклятi! Про це пише глава восьма "Книги царств":
"Собрашася мужи израилевы й приидоша к Самуилу и рекоша ему: ныне постави
над нами царя... И рече Самуил к людям, просящим от него царя: сие будет
правда царева: сыны ваша возмет, й дщери ваша возмет, й земля ваша
одесятствует, й вы будите ему рабы й возопите в день он от лица царя
вашего". - Перевiвши дух, Iван додав: - То значить, що сам бог застерiгав
людей вiд царiв, що вчинили рабство на землi.
- Де це ти, Iване, тако© грамоти набрався? - запитав Семен.
- То православний катехiзис...
- Вперше чую такий катехiзис.
- Бо не був ти солдатом Чернiгiвського полку, що збунтувався проти