щоб звiльнити, викупити тебе з цi © неволi.
Наталя мовчала, не плакала, не благала. Стояла задумлива i тиха, як
конвалiя перед цвiтiнням.
- Хай буде свiдком нашого розставання цей дуб, що спостерiгав не одну
подiю за сво життя.
- Хай буде, - промовила, не подаючи виду, що в серцi проносилися бурi.
Здалося, що й вiтер ударив по вiтах, як по струнах, i загула вiд того
земля пiд ногами, а трава нiби зiв'яла.
- Хотiла б, - вела далi дiвчина, - на дорогу дати вишиваний рушничок,
та ще не помережила кра чкiв.
- Домережуй, Наталю, i бережи до того часу, як нашi руки зв'яжуть цим
рушничком, коли повернуся.
- Домережу i збиратиму в нього свою печаль...
8
Сiверський карабiнерний полк, заснований Румянцевим-Задунайським при
реорганiзацi© козачих вiйськових частин, стояв на Укра©нi, в Кременчуцi.
Котляревський потрапив сюди у рiк смертi Катерини Друго© та приходу до
iмператорсько© влади Павла Першого. Серед офiцерiв полку iшли розмови про
цi подi©. Доходили чутки, що Павло Перший повернув iз Сибiру Радiщева,
звiльнив вiд ув'язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi сатирика-просвiтителя
Новикова, надав волю полоненому герою польського народу Костюшку, а
полководця Суворова пiддав опалi.
А тим часом висунувся пiдступний, хитрий i жорстокий свавiлець
комендант столицi Аракче в, який домiгся вищих посад, вдавався до
провокацiй, користуючись довiр'ям iмператора. Тому чутки про "помилування"
Радiщева та iнших здавалися непевною грою, до чого не раз в iсторi©
вдавалися пiдступнi можновладцi i тирани.
Навколо Котляревського групувалося тiсне коло офiцерiв, що наважувались
висловлювати смiливi думки. Коли сходились, то жартома обирали "курiнного
отамана". Iнодi цю роль виконував Iван Петрович.
Багато несподiванок принiс Котляревському 1798 рiк. Вiн одержав звання
прапорщика, i з цi © нагоди зiбралося "курiнне" товариство. Цього разу за
отамана обрали прибулого з столицi учасника iнспекцiйно© комiсi©.
Виявилося, що це колишнiй полтавський семiнарист, який знав i поважав
Котляревського. Вiн здивував присутнiх привезеною з столицi книгою, на
обкладинцi яко© значилося:
"ЕНЕИДА"
_на малороссiйскiй языкь перелицiованная И. Котляревским__ъ___
_Часть I_
_Съ дозволенiя Санкт-Петербургской цензуры_
_Иждивением М. Парпуры_
_В Санкт-Петербурге_
_1798 года"._
Така несподiванка радувала i завдавала прикростi Iвану Петровичу.
- Цього я не сподiвався, не сподiвався... Як же так? Хто дозволив
Максимовi Парпурi друкувати? Я цього не хотiв. Це ж тiльки три частини...
Твiр не закiнчений...
- Частини, але дуже дотепнi, Iване! Пригаду ш, ще в семiнарi© тебе
обзивали римачем. Отже, недаремно.
- Я так не хочу... Не хочу, - збуджено повторював поет. - Я того
Парпуру теж у пекло пошлю за цей вчинок:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мiдь лили за шкуру
I розпинали на бику.
Натуру мав вiн дуже бридку
Кривив душею для прибитку,
Чуже оддавав в печать...
- Здорово, Iване... Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклi мацапура, а
книга на славу нашим землякам. Чудова книга!
Друзi перегортали сторiнки, читали окремi рядки, смiялися. Далi слухали
про столичнi подi©, про якi смiливо розповiдав "курiнний".
- На Сенатськiй площi кожен день паради перед лицем iмператорсько©
величностi. Заводить муштру на прусський манiр. Кожного разу виявля якесь
невдоволення. Одного разу перед iмператором проходила рота велетнiв
гренадерiв. Це роздратувало низькорослу величнiсть. Вiн виявля неприязнь
до кожного, вищого зростом за нього. Пролунала команда: "Стiй!" Рота
зупинилася. "На колiна!" - заверещав iмператор. Гренадери-велетнi стояли
нерухомо. Тодi ще хрипкiший пролунав вереск: "Кроком руш на Сибiр!" Рота
рушила за мiсто, а далi маршем попростувала шляхами на Сибiр.
- Це ганьба!
- Образа честi во©на!
- Образа честi людини!
Звiвся Iван Петрович.
- Панове! - почав вiн. - Згадаймо того, хто говорив:
"Скажи же, в чьей голове может бьггь больше несообразностей, если не в
царской?"
- Радiщев! - обiзвався один iз офiцерiв, який знав, що проголошенi
слова належать автору "Путешествия из Петербурга в Москву" - твору
забороненого, але розповсюджуваного просвiтителями в рукописних списках.
Тому напiвголосно додав офiцер: - Це той, що мав мужнiсть сказати: "Не
бойся громов всесильного!.. А сия цензура сть лишняя. Один несмысленнмй
урядник благочиния может величаишии в просвещении сделать вред й на многие
лета остановку в шествии разума".
Жвавiшала розмова. Коли ж виявилося, що не тiльки обраний за
"курiнного" офiцер, а й сам начальник iнспекцiйно© комiсi© генерал
Дотiшамп критично ставиться до заходiв нового iмператора, Iван Петрович
прочитав присутнiм :
Вельможi царство збунтовали,
Против царя всiх наущали;
Вельможi! Лихо буде вам.
Вельможi! Хто царя не слуха,
Таким обрiзать нiс i вуха
I в руки всiх оддать катам.
- Здорово влiпив!
- Обрiзать нiс i вуха! Залишить тiльки мiдний лоб i свинячу потилицю,
як в Аракче ва!
- Ха-ха-ха...
- Правильно!
- Просимо ще Iвана Петровича!
Коли вгамувався регiт веселих офiцерiв, Котляревський продовжував далi
читати уривки з ново©, четверто© частини "Ене©ди".
Але жвавi, невимушенi розмови раптово обiрвалися, бо в кiмнату ввiйшов
офiцер Вербицький.
- Вербицький духом чу , де можна випити, - обiзвався хтось iз гурту.
- Така моя доля, - поправив вуса Вербицький i налив келих. - За
здоров'я нашого батюшки-царя Павла, - додав вiн, п'ючи.
- I за упокiй душi його батенька Петра Третього, що не сво ю смертю
помер, - додав один з офiцерiв, викликавши усмiшки iнших.
9
Стежка до Сiркового дуба не заростала, бо нею ходила Наталя, як тiльки
могла бодай на часинку залишити панське подвiр'я. Ще не доходячи до дуба,
прислухалася до шелесту листя. Пригадувала, як казав Iван Петрович:
"Багато про що шепоче те листя".
Хотiла збагнути його та мничий шепiт. З хвилюванням пiдходила ближче,
але нiкого не знаходила тут. Схилялася позолочена гiлка, задумливо гнулася
до води. Повiйне вiтер - i розносить, розсипа шепiт. А коли пада листя
додолу, то з ним пада i той тихий шепiт. Такий вiн рiдний, дорогий.
Хочеться зiбрати його в пригорщi, не дати вiтровi розносити в безвiсть.
Тримаючись за вiти, нагиналася гнучким станом, зазирала у глибiнь. Там,
як у дзеркалi, бачила себе, нiби гойдалася на легкiй хвилi. Думала:
"Кажуть люди, що й русалки гойдаються так на вiтах. Та хоч би й русалкою
стати, аби..."
Повiяв вiтер, погнав жвавiше хвилю, i в нiй затремтiла вiддзеркалена
постать. Заспiвала тихо, щоб не приглушити рiдний передзвiн листя:
Вiють вiтри, вiють буйнi,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить мо серце,
А сльози не ллються.
Де ти, милий...
Вiйнув ще рвучкiший вiтер, зiрвав цiлий жмуток жовто-гарячого листя.
Погналася за ним, але вiн упав на течiю. Ступила по колiна у воду, та .не
спiймала. Дивилася, як пiшли по водi вiд ©© нiг брижi, погнали листя, i
воно закружляло на водогра©, мiшаючись iз збитою пiною.
Так i доля людини...
Де ти, милий,
Голуб сизий?
Де ти, озовися?
Пiсня застрявала в горлi...
Сiла на вогку землю, обняла колiна руками i думала-гадала, нiби
розмовляла з дубом.
Повiльно кружляючи, на колiна упав листок. Взяла його, притулила до
теплих уст. Пригадувала...
"Вiн говорив, що листя ста жовто-багряне тодi, коли вбере в себе
досхочу сонця... I пахне сонцем".
Пригортала до грудей листок. Здавалося, що вона не одна. Ставало
теплiше, втiшнiше. Зачаровано занiмiло дубове гiлля...
Та ось знову рвонув вiтер, заворушив вiтами, покотився тривожний
шелест, братаючись iз плескотом розбуджено© хвилi. В тому шелестi знову й
знову снувалася нескiнченна розповiдь-казка.
Через море до султанських берегiв ходили визволителi невiльникiв. Там,
на Чорному морi, на каменi бiлому, стояла темниця кам'яна. То не сизi©
орли клекотали, не буйнi© вiтри повiвали, а бiднi© невольники
плакали-ридали. Тi ридання дiвка-бранка зачува , темницю вiдмика ,
невольни-кiв визволя . Не повернулася до рiдного краю дiвка-бранка.
Зустрiвшись на мурах з турецьким пашею, вона смiливо кинула йому прокляття
i загинула. Щоб не щезла слава про не©, невiльники, повернувшись до
рiдного краю, насипали в степу на роздоллi високу могилу i назвали ©©
Дiвочою могилою. З вiтрами розмовля вона на просторi. А прийде час, - так
розповiдали люди, - повiють вiтри з чотирьох бокiв - i почу ться живий
голос дiвки-бранки. Тодi застугонить дивним гомоном земля...
А вiтри гудуть i гудуть, стелять казку-пiсню, якою не раз милувався
той, з ким подiляла такi оповiдi.
Померкле сонце окуталось позолотою. Вловлювала останнi його променi.
Холод проймав босi ноги. Пiдвелася, випросталася, склала руки на груди,
щоб було теплiше, i понесла свiй смуток до панського двору. В думцi
складала лист до дино© дорого© людини, називала ©© соколом сизокрилим,
благала, звертаючись до вiтру, до зiв'яло© трави, сухого очерету, щоб
понесли до нього невгамовану скорботу. Шкодувала, що не встигла добре
навчитися вiд нього грамоти.
Чим ближче пiдходила до панського двору, болючiшими ставали думки. Пан
став пильнiше приглядатися, вимага одягати нове вбрання, коли на©здять
гостi. Терпить зневаги вiд Вербицького, коли той при©здить свататись.
У дворi з докорами зустрiла панна, а панi, вирячившись, не вгавала, як
перед дощем жаба. Дiвчина гордо звела голову, нiби викресала блакитну
блискавку непокори. Хотiла бути такою, як та дiвка-бранка...
З непроханою журбою линули захмаренi днi. Снiгом замiтало стежку до
дуба. Поволi кригою сковувався Днiпро. Та не сковувалися пекучi думи-болi.
дину втiху знаходила, дивлячись на калиною вишитий рушничок, пригортала
його до грудей i пестила найсердечнiшими словами, якi тiльки могла
витворити дiвоча пiсня.
10
У новому вбраннi прапорщика Iван Петрович поспiшав ранком у штаб полку.
Думав про Наталю. Тепер, добувши звання офiцера, вiн може виконати
обiцянку зустрiтися з нею. Треба лише домовитись про вiдпустку i збиратися
в дорогу. Багато рожевих думок-надiй промайнуло в уявi.
Пригадував зустрiчi, тихi розмови. Не мiг розвiяти дум, що глибоко
опанували ним. А коли бiля штабу зустрiв знайомого кучера Микиту з ма тку
пiд Золотоношею, то дуже зрадiв.
- Як потрапив сюди, Микито?
- Привiз офiцера Вербицького. Вiн же посватався i заручився з панською
дочкою Мартою Тому пан звелiли возити його нашими кiньми.
- То це неабияка подiя, - засмiявся Iван Петрович.
- Аж панськi телята, радiючи, позадирали хвости. А мiй буланий, бачите,
слухаючи розмову, навiть хвостом хвицнув у правий бiк. То, значить,
стверджу правду i радi .
- Доведеться i тобi, Микито, потанцювати на весiллi.
- Не доведеться. Сказано, панське кохання, а наше горювання... Довго
дiвка ждала, доки таке добро дiстала, - посмiхнувся Микита.
- Ну, хай ©м щастить... А як там живуть нашi люди?
- прикростi.
- Якi?
- Недавно десь запропастилася служниця Наталка. Ще звечора всi гуляли з
нагоди сватання, а на ранок не стало дiвчини.
- Не стало Наталки? - тривожно перепитав.
- Так-так, Наталки... Тi ©, що привiз пан разом з вами. Пам'ята те?
- Та ще й як пам'ятаю! А розшукували ©©?
- Нашi дворовi люди розшукували, пан бiдка ться. Така дiвчина i
запропастилася.
Звiстка тяжко вразила Iвана Петровича.
- Друже, Микито! Дуже прошу тебе розвiдати, розпитати людей, дiвчат,
парубкiв, чи не чули чогось про Наталку. Коли що, то знайди день i
поспiшай сюди, до мене. Я живу он там, у флiгельку. Вiддячу тобi. Зробиш?
- Для вас все ладен зробити.
- Спасибi, Микито.
У штабi Iван Петрович просив вiдпустку для ви©зду в родинних справах.
Але виявилося, що таку вiдпустку можна одержати тiльки пiсля закiнчення
роботи iнспекцiйно© комiсi©, що прибула в полк на чолi з генералом
Дотiшампом.
Повернувшись до сво © кiмнати, Iван Петрович не мiг знайти спокою.
Линула у безсоннiй каламутi нiч. Нiколи його не тривожила так думка про
Наталю, як тепер. Пригадувалися найрiзноманiтнiшi подробицi зустрiчей з
нею.
То нiби вчувався ©© голос - тодi насторожено пiдводився з лiжка,
прислухався. Переконувався, що то вiтер шарпонув листя за вiкном. То
ввижався рушничок, вишитий ©© рукою. Здавалося, що червонi кетяги калини
на ньому бралися полум'ям i пекли груди...
Вранцi поспiшав у вiйськову частину. Саме випадала традицiйна зустрiч
офiцерiв.
Вояки полку пишалися тим, що ©м дiсталася стародавня срiбна татарська
шабля, подарована Суворовим сотниковi Чорноморського козацтва, яке пiд
командою Антона Головатого брало участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1787 -
1791 рокiв. Тодi в штурмовiй бригадi, що добула фортецю Iзма©л, сотник,
виявивши великий геро©зм, був тяжко поранений i перед смертю передав
подарунок сво©м товаришам. А потiм шабля дiсталася во©нам Сiверського
полку. Тут установилась традицiя - щорiчно вiдзначати пам'ять померлого
героя i присуджувати татарську шаблю-красуню до наступних поминкiв тому,
хто виявить лицарську смiливiсть i дотепнiсть у розмовi та поведiнцi.
Цього разу поминки збiглися з прибуттям у полк генерала Днiстровсько© i
Кримсько© iнспекцi© Дотiшампа. Такi iнспекцi© завжди супроводилися
перемiщенням офгцерiв та переглядом рангiв. Тому була нагода зiйтися всiм
офiцерам, як завжди, на околицi мiста в просторiй кiмнатi жiнки, яка добре
готувала страви i вмiла догодити сво©м гостям.
Срiбна кривуляста шабля висiла над столом, заставленим напоями та
закусками.
Iвану Петровичу випало сидiти супроти офiцера Вербицького, який завжди
тримав себе на бенкетах зухвало, розгульне, а коли доводилося випивати,
повторював:
- Не посоромимо честi офiцера!
Велися жвавi розмови про новини, привезенi iз столицi офiцерами
iнспекцiйно© групи.
Але найдотепнiше розповiдалося про власнi пригоди - i дiйснi, i
вигаданi.
Найбiльше намагався виявити кмiтливiсть та дотепнiсть Вербицький. Вiн
без всякого сорому розповiдав про сво© зухвалi пригоди, обливаючи брудом
цинiка все найсвятiше в почуттях людини. А до того ще й робив висновки:
- Автор "Дон-Жуана" мало розумiвся на тому, про що писав. Коли б менi
довелося писати такий твiр, то я багато чого доповнив би такого, що й не
снилося тому Дон-Жуану. От що, панове!
- Панове! Вербицький писатиме романи! - гукнув хтось.
- Хай пишуть iншi, дивлячись на мене... Я вам можу таке розповiсти, що
ви тiльки очi вибаньчите, а дехто може вiд заздрощiв облизатися... Ось ще
вип'ю келих та зберуся з думками i розповiм про свою останню пригоду.
При цих словах Вербицький поглянув на Котляревського, вiд чого Iвану
Петровичу стало непри мно й тривожно.
Котляревський повагом звiвся, почав розповiдати казку про мандрування
святого Петра по землi:
- Було це тодi, коли святий Петро наглядав за райськими душами.
Покликав його бог до свого престолу та й каже: "Ой Петре, недобре ти
нагляда ш за сво ю райською кошарою. Бачу, з кожним днем втiкають iз раю
душi, як iз крiпосницького двору". - "То й не диво, - вiдповiв Петро, -
якби по чарцi горiлки давали в раю, то сидiли б праведнi душi. А без
горiлки i бiс ©х не вдержить. Аж перелази трiщать - розбiгаються".
Насупився бог, сидячи на престолi, та як гукне: "Ти менi не говори такого!
Я цар над царями i владар над землями й морями! Я тебе на Сибiр запроторю
за неслухнянiсть!" - "Слухаю, ваша величнiсть", - говорить переляканий
Петро. А бог струже йому, аж охрип вiд крику: "Iди на землю, зупиняйся
бiля кожного шинку, придивляйся, чи не пиячать де втiкачi з раю, жени ©х у
потилицю, хай повертаються!" - "Слухаю, ваша величнiсть", - тiльки
повторю святий Петро. "Та придивись за вiйськовими... Може, стрiнеш якесь
земне створiння з закрученими вусами. Придивись. Там такi, що нi по
бенкетах не шляються, нi чужих жiнок не крадуть, нi дiвчат не
знеславляють, нi вусiв угору хвацько не закручують". - При цих словах
оповiдач глянув на Вер-бицького, який слухав, пiднiсши догори пальця. - А
далi бог наказу Петровi: "Як зустрiнеш такого, то бери його на огненну
колiсницю i тарабань галопом у рай, бо нам потрiбнi й такi люди". А Петро
тiльки повторю :
"Слухаю, ваша величнiсть". - "Пошукай, - наказу далi бог, - дiвчину
Наталку i запитай, ©©, чи не поглумився хто над нею?"
- Е, нi! - обiрвав тут розповiдь Вербицький. - ©© чорти вхопили i
понесли в ге ну вогненну!
- Панове! - загукали офiцери. - Хай Вербицький розповiсть про те, як
чорти вхопили дiвчину!
- Можу розповiсти, аби срiбну шаблю присудили менi, - погодився
Вербицький.
- Давай!
- Слуха мо!
П'яним голосом Вербицький почав:
- Бенкетували оце недавно в мого приятеля-помiщика. Випили досхочу.
Лягли спати, а мене сон не бере. Упала в око служниця. Така струнка,
чепурна. Задумав украсти дiвчину. Невелика ж цяця, крiпачка... Крали ще й
не таких! Чому нашому брату, вiйськовому, не потiшитись при нагодi... Коли
всi поснули, я'пiдiкрався до дiвочо© опочивальнi, накрив сонну шинелею, та
на коня, i гайда аж до Днiпра пiд розлогого дуба. А вона плаче, проситься,
тремтить вiд переляку. Сказано - дурна, не бувала ще в наших руках. Тiльки
я надумав ©© приголубити, а вона як рвонеться з мо©х рук та з днiпрово©
кручi шубовсь у воду... Лише гукнула: "Рятуй мене, дубе!" Та й за водою...
Пропала марно крiпацька душа... Ха-ха-ха! - залився смiхом.
Офiцери загомонiли. Звiвся Котляревський з повним келихом у руцi:
- Панове! Пiдношу цей келих за мерзотника i негiдника!
З цими словами ударив келихом об пiдлогу так, що бризки полетiли на
присутнiх, облили мундир Вербицького. Краплини повисли на його вусах.
- Як смi ш? - раптово протверезився Вербицький. - Це образа офiцерсько©
честi! Образа дворянина за якусь там крiпацьку душу!
Зчинився лемент.
- Панове!
- Не можна так!
- Заспокойтеся!
Вербицький продовжував верещати:
- Викликаю за образу честi на дуель! На дуель! Коли трохи улiгся
лемент, Котляревський твердим голосом вiдповiв:
- Виклик на дуель приймаю...
На цьому обiрвалася гулянка. Офiцери розходилися. Залишилась над столом
непорушне висiти срiбна татарська шабля.
11
Повний мiсяць лукаво, з та мничою усмiшкою, зазирав у вiкно. Чи то
усмiшка приязнi, чи докору? Прозора хмаринка його обволiка i непомiтно
розплива ться, розта , щеза .
Чи не так i життя людське? Навернулися на думку слова, прочитанi у
сiренькiй книжечцi "Наркiсс", яка з'явилася новинкою у цьому роцi. Кажуть,
написав ©© якийсь мандрiвний фiлософ, але його прiзвище не позначено на
оправi.
Може, той мудрець Сковорода, що про нього ходять перекази?
Хотiв збагнути правду тих слiв: "Всяк сть тем, чи серце в нем... О
серце, бездно всех вод й небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь й
содержишь..."
Уже й мiсяць заховався, нiби проковтнуло його небо, гаптоване позолотою
незмiрних тисячолiть.
Знав, що вранцi пострiлами двох пiстолiв вирiшиться хистка доля. Але
чомусь думки линули в минуле. Пригадувалася рiдна хата на горi, звiдки
далеко видно надворсклянськi простори Полтавщини. Ще хлопчиком з цi © гори
взимку не раз з дiтворою спускався вниз на дерев'яних санчатах. А коли,
бувало, закурликають першi журавлi пiд хмарами, нiсся мрiями за ними в
невiдомi кра©. Разом з курликанням западали в душу мелодiйнi веснянки.
I все це таке рiдне, близьке. А ще рiднiше звучить знайомий голос,
вириваючись iз пiтьми ночi, - голос матерi. Вона тихо спiва :
Ой Iване, Йване,
Дитя мо кохане...
Розповiда пiсня про долю сина, що, дiйшовши гожого зросту, залишив
рiдну хату i подався у свiти шукати омрiяного щастя. В пiснi степова
дорога постелилась у сизу тривожну далечiнь.
Поволi материна пiсня тоне в кобзарському спiвi. Кобзар сивовусий, у
бiлiй сорочцi, край битого шляху. Звуки бандури несуть невiльницький спiв
на тихi води, на яснi зорi, у мир хрещений...
Прокинувся, коли ще ледь засiрiло свiтанком небо. Мiсяць заховався.
Тривожно народжувався день, ведучи за собою невблаганнi несподiванки.
Iшов до умовленого на березi Днiпра мiсця зустрiчi з сво©м запеклим
ворогом. Залишав мереживо слiдiв на припалiй росою стежцi. Зволожена
нiчною прохолодою, пахла травами надднiпрянська земля. Так вона пахла i в
надворсклянськiй низинi, коли малими ногами ходив з дiдом до рiчки ловити
рибу. I такi ж голубi свiтанки вкривали тодi розкiшну землю, i так же
прокидалася вiд подуву вiтерця хвиля на водi.
Пив усi ю душею чарiвну гармонiю свiтанку, як чисту джерельну воду, що
таму пекучу жагу.
Ось i призначене мiсце...
Три явори на березi. Пiд ними забовванiли чоловiчi постатi. Один пiшов
назустрiч, привiтався - то земляк з Петербурга, з iнспекцiйно© комiсi©.
Погодився бути секундантом.
Показався на обрi© червоною дугою кра чок сонця, гублячи промiння,
обволiкаючи кумачевою пеленою верхiв'я яворiв.
Секунданти перевiрили пiстолi, вiдмiряли умовну вiдстань. Рвучкими
кроками Вербицький вийшов на лiнiю. Котляревський, не кваплячись, теж
зайняв свою позицiю: огидно було стояти супроти тако© знахабнiло© нiкчеми.
Хвилина, i гримнули пострiли. Вербицький поточився, випустив пiстоля,
упав, кров залила йому лiве плече. У Котляревського кулею зiрвало лiвий
погон. Вiн гидливо швиргонув на землю пiстоль, з якого курився легенький
сизий димок, а сам круто повернувся i з похиленою головою пiшов геть вiд
яворiв, над якими закружляло, зловтiшно каркаючи, сполохане гайвороння.
Сонце виринуло над розкiшною землею i золотом сипало на не© сво©
щедроти.
Iван Петрович iшов бур'янами навпростець, сполохуючи жайворонкiв.
Простував до казарми, що здавалась йому сiрою, непривiтною марюкою, яка
гнiтить думку i волю живо© людини.
Не дiйшовши казарми, зупинився на белебнi. Душа ридала, прагнула
вимовити скорботу ображених почуттiв.
До Котляревського пiдiйшов секундант, що весь час iшов слiдом, тримаючи
в руцi зiрваний кулею погон, не спускав приятеля з очей.
- Iване, ти зблiд. Може, принести води? Ти наче п'яний?
- П'яний... Тiльки не вiд питва, а вiд кривди лихо©...
12
На негайний виклик командира полку Котляревський не з'явився через
хворобу. Якась байдужiсть до всього навколишнього опанувала ним. Байдужий
був i до друзiв, якi перевiдували його. Зате в думках охоче зустрiчався зi
сво©м Ене м та його ватагою троянцiв. Як завжди, Еней скидав убрання
стародавнього римського во©на i одягав козацький жупан. Тодi линули думи
туди, де розквiтала хоробра звага i несла на рiзьблених човнах-чайках
помсту до гаремiв турецького султана. А хвиля кида човни, пiниться i гра
розбурхане море. Нема краю його грiзним просторам, нема впину завзятим
мандрiвникам.
Та поволi вiтер ущуха , заляга хвиля. Курять люльки мандрiвники,
шукачi нових берегiв. Минають i заклятий острiв чарiвницi Цирце©, пливуть
все далi й далi. Спiвають пiснi, а сонце вигра промiнням, розсипа
веселку по хвилi морськiй.
Перед веде безстрашний Еней. Пiсля мандрiвки в пекло вiн ста ще
бувалiший, завзятiший. Що йому пекло i щасливе царство Плутона з манiрною
Прозерпiною? Вiн мандру до вимрiяних берегiв. Йому з троянцями належить
майбутн , бо недаремно оглянув пекло не з олiмпiйських висот, а спустився
в нього крiзь вiковi напластування грiшно© землi.
Не раз у поезi© народжувалися геро©, якi ходили в пекло i поверталися з
нього загартованими в горнi народних страждань. Так помандрував у пекло i
середньовiчний флорентi ць Алiгi рi Данте.
Настирливi, колючi думи вiдхиляють завiсу столiть, i з'явля ться та, що
стала музою творця "Божественно© комедi©", натхнула спiвця - переможця
пекла. То була зореподiбна Беатрiче. Та хiба одна вона? Проходять вiки,
вiдроджуються, виступають на iсторичну арену новi народи, породжують
богорiвних геро©в, що черпають силу всеплодющо© землi, повито© рiдними
пiснями та сонцем. I народжуються новi Беатрiче, наснажують красою думи
поетiв.
Пишучи рядки четверто© частини "Ене©ди", хотiв би сам полинути з сво©ми
героями. Прокидались невимовнi бажання грiзних бо©в, походiв. Щоб земля
здригалася в бурях, грозою були повитi шляхи i стугонiли вiд завзяття
хоробрих.
З такими настроями, прохворiвши кiлька днiв, Котляревський з'явився на
виклик командира полку в штаб. його змiряв роздратовано-гнiвним поглядом
полковник i не вiдповiв на привiтання. Незалежний, гордий вигляд
прапорщика дратував полковника. За столом сидiв i генерал Дотiшамп,
перегортав папери.
- Прапорщик Котляревський! - грiзно гукнув полковник. - Хто дав право
прапорщику стрiляти на дуелi в поручика Вербицького i тяжко поранити його?
- Якщо поручик лишився живий, то я жалкую, що куля пiстоля зрадила
мене. На другий раз стрiлятиму в мерзотникiв влучнiше, - вiдповiв рiвним
голосом.
- Струнко! Хто дав право прапорщику так тримати себе? Вам загрожу
вiйськове покарання! Знайте честь офiцера! - верещав полковник.
- Слухаю, ваше високородi , - виструнчився Котляревський, - не тiльки
честь офiцера, а й честь громадянина менi над усе!
- Що? Що говорить прапорщик Котляревський? Честь громадянина... Це
вiльнодумство! Прапорщик повинен знати, що слово "громадянин" заборонено
по регламентацi© самого iмператора! Громадянина нема, мешканець,
пiдданий!
Генерал Дотiшамп перестав гортати папери, звiв на Котляревського
погляд. Поведiнка смiливого прапорщика зацiкавила його, вiн прислухався до
розмови.
- Ви розумi те, що таке честь офiцера?! - продовжував полковник.
- Честь, розум, совiсть я поважаю i захищаю як офiцер.
- Що? Що говорить прапорщик Котляревський? За це зна те куди
потрапляють такi розумнi? На Сибiр!
- Вiтчизна велика...
- Що? Вiтчизна? Яка вiтчизна? Прапорщику треба знати, що по
регламентацi© iмператора слово "вiтчизна" заборонено! Нема вiтчизни, а
держава, iмперiя! Розумi те - держава, iмперiя i нiяких вiльнодумних слiв!
За це на гауптвахту! - I до генерала Дотiшампа: - Ваше превосходительство,
як вважа те? Прапорщика Котляревського на гауптвахту i суворо судити...
- Пане полковнику, - обiзвався генерал, - прошу вiдкомандирувати
прапорщика Котляревського в мо розпорядження!
- Слухаю, ваше превосходительство! Прапорщика Котляревського
вiдкомандирувати в розпорядження генерала Дотiшампа!
- Прапорщик Котляревський, - спокiйно звернувся генерал, - наказую
Наталя мовчала, не плакала, не благала. Стояла задумлива i тиха, як
конвалiя перед цвiтiнням.
- Хай буде свiдком нашого розставання цей дуб, що спостерiгав не одну
подiю за сво життя.
- Хай буде, - промовила, не подаючи виду, що в серцi проносилися бурi.
Здалося, що й вiтер ударив по вiтах, як по струнах, i загула вiд того
земля пiд ногами, а трава нiби зiв'яла.
- Хотiла б, - вела далi дiвчина, - на дорогу дати вишиваний рушничок,
та ще не помережила кра чкiв.
- Домережуй, Наталю, i бережи до того часу, як нашi руки зв'яжуть цим
рушничком, коли повернуся.
- Домережу i збиратиму в нього свою печаль...
8
Сiверський карабiнерний полк, заснований Румянцевим-Задунайським при
реорганiзацi© козачих вiйськових частин, стояв на Укра©нi, в Кременчуцi.
Котляревський потрапив сюди у рiк смертi Катерини Друго© та приходу до
iмператорсько© влади Павла Першого. Серед офiцерiв полку iшли розмови про
цi подi©. Доходили чутки, що Павло Перший повернув iз Сибiру Радiщева,
звiльнив вiд ув'язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi сатирика-просвiтителя
Новикова, надав волю полоненому герою польського народу Костюшку, а
полководця Суворова пiддав опалi.
А тим часом висунувся пiдступний, хитрий i жорстокий свавiлець
комендант столицi Аракче в, який домiгся вищих посад, вдавався до
провокацiй, користуючись довiр'ям iмператора. Тому чутки про "помилування"
Радiщева та iнших здавалися непевною грою, до чого не раз в iсторi©
вдавалися пiдступнi можновладцi i тирани.
Навколо Котляревського групувалося тiсне коло офiцерiв, що наважувались
висловлювати смiливi думки. Коли сходились, то жартома обирали "курiнного
отамана". Iнодi цю роль виконував Iван Петрович.
Багато несподiванок принiс Котляревському 1798 рiк. Вiн одержав звання
прапорщика, i з цi © нагоди зiбралося "курiнне" товариство. Цього разу за
отамана обрали прибулого з столицi учасника iнспекцiйно© комiсi©.
Виявилося, що це колишнiй полтавський семiнарист, який знав i поважав
Котляревського. Вiн здивував присутнiх привезеною з столицi книгою, на
обкладинцi яко© значилося:
"ЕНЕИДА"
_на малороссiйскiй языкь перелицiованная И. Котляревским__ъ___
_Часть I_
_Съ дозволенiя Санкт-Петербургской цензуры_
_Иждивением М. Парпуры_
_В Санкт-Петербурге_
_1798 года"._
Така несподiванка радувала i завдавала прикростi Iвану Петровичу.
- Цього я не сподiвався, не сподiвався... Як же так? Хто дозволив
Максимовi Парпурi друкувати? Я цього не хотiв. Це ж тiльки три частини...
Твiр не закiнчений...
- Частини, але дуже дотепнi, Iване! Пригаду ш, ще в семiнарi© тебе
обзивали римачем. Отже, недаремно.
- Я так не хочу... Не хочу, - збуджено повторював поет. - Я того
Парпуру теж у пекло пошлю за цей вчинок:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мiдь лили за шкуру
I розпинали на бику.
Натуру мав вiн дуже бридку
Кривив душею для прибитку,
Чуже оддавав в печать...
- Здорово, Iване... Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклi мацапура, а
книга на славу нашим землякам. Чудова книга!
Друзi перегортали сторiнки, читали окремi рядки, смiялися. Далi слухали
про столичнi подi©, про якi смiливо розповiдав "курiнний".
- На Сенатськiй площi кожен день паради перед лицем iмператорсько©
величностi. Заводить муштру на прусський манiр. Кожного разу виявля якесь
невдоволення. Одного разу перед iмператором проходила рота велетнiв
гренадерiв. Це роздратувало низькорослу величнiсть. Вiн виявля неприязнь
до кожного, вищого зростом за нього. Пролунала команда: "Стiй!" Рота
зупинилася. "На колiна!" - заверещав iмператор. Гренадери-велетнi стояли
нерухомо. Тодi ще хрипкiший пролунав вереск: "Кроком руш на Сибiр!" Рота
рушила за мiсто, а далi маршем попростувала шляхами на Сибiр.
- Це ганьба!
- Образа честi во©на!
- Образа честi людини!
Звiвся Iван Петрович.
- Панове! - почав вiн. - Згадаймо того, хто говорив:
"Скажи же, в чьей голове может бьггь больше несообразностей, если не в
царской?"
- Радiщев! - обiзвався один iз офiцерiв, який знав, що проголошенi
слова належать автору "Путешествия из Петербурга в Москву" - твору
забороненого, але розповсюджуваного просвiтителями в рукописних списках.
Тому напiвголосно додав офiцер: - Це той, що мав мужнiсть сказати: "Не
бойся громов всесильного!.. А сия цензура сть лишняя. Один несмысленнмй
урядник благочиния может величаишии в просвещении сделать вред й на многие
лета остановку в шествии разума".
Жвавiшала розмова. Коли ж виявилося, що не тiльки обраний за
"курiнного" офiцер, а й сам начальник iнспекцiйно© комiсi© генерал
Дотiшамп критично ставиться до заходiв нового iмператора, Iван Петрович
прочитав присутнiм :
Вельможi царство збунтовали,
Против царя всiх наущали;
Вельможi! Лихо буде вам.
Вельможi! Хто царя не слуха,
Таким обрiзать нiс i вуха
I в руки всiх оддать катам.
- Здорово влiпив!
- Обрiзать нiс i вуха! Залишить тiльки мiдний лоб i свинячу потилицю,
як в Аракче ва!
- Ха-ха-ха...
- Правильно!
- Просимо ще Iвана Петровича!
Коли вгамувався регiт веселих офiцерiв, Котляревський продовжував далi
читати уривки з ново©, четверто© частини "Ене©ди".
Але жвавi, невимушенi розмови раптово обiрвалися, бо в кiмнату ввiйшов
офiцер Вербицький.
- Вербицький духом чу , де можна випити, - обiзвався хтось iз гурту.
- Така моя доля, - поправив вуса Вербицький i налив келих. - За
здоров'я нашого батюшки-царя Павла, - додав вiн, п'ючи.
- I за упокiй душi його батенька Петра Третього, що не сво ю смертю
помер, - додав один з офiцерiв, викликавши усмiшки iнших.
9
Стежка до Сiркового дуба не заростала, бо нею ходила Наталя, як тiльки
могла бодай на часинку залишити панське подвiр'я. Ще не доходячи до дуба,
прислухалася до шелесту листя. Пригадувала, як казав Iван Петрович:
"Багато про що шепоче те листя".
Хотiла збагнути його та мничий шепiт. З хвилюванням пiдходила ближче,
але нiкого не знаходила тут. Схилялася позолочена гiлка, задумливо гнулася
до води. Повiйне вiтер - i розносить, розсипа шепiт. А коли пада листя
додолу, то з ним пада i той тихий шепiт. Такий вiн рiдний, дорогий.
Хочеться зiбрати його в пригорщi, не дати вiтровi розносити в безвiсть.
Тримаючись за вiти, нагиналася гнучким станом, зазирала у глибiнь. Там,
як у дзеркалi, бачила себе, нiби гойдалася на легкiй хвилi. Думала:
"Кажуть люди, що й русалки гойдаються так на вiтах. Та хоч би й русалкою
стати, аби..."
Повiяв вiтер, погнав жвавiше хвилю, i в нiй затремтiла вiддзеркалена
постать. Заспiвала тихо, щоб не приглушити рiдний передзвiн листя:
Вiють вiтри, вiють буйнi,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить мо серце,
А сльози не ллються.
Де ти, милий...
Вiйнув ще рвучкiший вiтер, зiрвав цiлий жмуток жовто-гарячого листя.
Погналася за ним, але вiн упав на течiю. Ступила по колiна у воду, та .не
спiймала. Дивилася, як пiшли по водi вiд ©© нiг брижi, погнали листя, i
воно закружляло на водогра©, мiшаючись iз збитою пiною.
Так i доля людини...
Де ти, милий,
Голуб сизий?
Де ти, озовися?
Пiсня застрявала в горлi...
Сiла на вогку землю, обняла колiна руками i думала-гадала, нiби
розмовляла з дубом.
Повiльно кружляючи, на колiна упав листок. Взяла його, притулила до
теплих уст. Пригадувала...
"Вiн говорив, що листя ста жовто-багряне тодi, коли вбере в себе
досхочу сонця... I пахне сонцем".
Пригортала до грудей листок. Здавалося, що вона не одна. Ставало
теплiше, втiшнiше. Зачаровано занiмiло дубове гiлля...
Та ось знову рвонув вiтер, заворушив вiтами, покотився тривожний
шелест, братаючись iз плескотом розбуджено© хвилi. В тому шелестi знову й
знову снувалася нескiнченна розповiдь-казка.
Через море до султанських берегiв ходили визволителi невiльникiв. Там,
на Чорному морi, на каменi бiлому, стояла темниця кам'яна. То не сизi©
орли клекотали, не буйнi© вiтри повiвали, а бiднi© невольники
плакали-ридали. Тi ридання дiвка-бранка зачува , темницю вiдмика ,
невольни-кiв визволя . Не повернулася до рiдного краю дiвка-бранка.
Зустрiвшись на мурах з турецьким пашею, вона смiливо кинула йому прокляття
i загинула. Щоб не щезла слава про не©, невiльники, повернувшись до
рiдного краю, насипали в степу на роздоллi високу могилу i назвали ©©
Дiвочою могилою. З вiтрами розмовля вона на просторi. А прийде час, - так
розповiдали люди, - повiють вiтри з чотирьох бокiв - i почу ться живий
голос дiвки-бранки. Тодi застугонить дивним гомоном земля...
А вiтри гудуть i гудуть, стелять казку-пiсню, якою не раз милувався
той, з ким подiляла такi оповiдi.
Померкле сонце окуталось позолотою. Вловлювала останнi його променi.
Холод проймав босi ноги. Пiдвелася, випросталася, склала руки на груди,
щоб було теплiше, i понесла свiй смуток до панського двору. В думцi
складала лист до дино© дорого© людини, називала ©© соколом сизокрилим,
благала, звертаючись до вiтру, до зiв'яло© трави, сухого очерету, щоб
понесли до нього невгамовану скорботу. Шкодувала, що не встигла добре
навчитися вiд нього грамоти.
Чим ближче пiдходила до панського двору, болючiшими ставали думки. Пан
став пильнiше приглядатися, вимага одягати нове вбрання, коли на©здять
гостi. Терпить зневаги вiд Вербицького, коли той при©здить свататись.
У дворi з докорами зустрiла панна, а панi, вирячившись, не вгавала, як
перед дощем жаба. Дiвчина гордо звела голову, нiби викресала блакитну
блискавку непокори. Хотiла бути такою, як та дiвка-бранка...
З непроханою журбою линули захмаренi днi. Снiгом замiтало стежку до
дуба. Поволi кригою сковувався Днiпро. Та не сковувалися пекучi думи-болi.
дину втiху знаходила, дивлячись на калиною вишитий рушничок, пригортала
його до грудей i пестила найсердечнiшими словами, якi тiльки могла
витворити дiвоча пiсня.
10
У новому вбраннi прапорщика Iван Петрович поспiшав ранком у штаб полку.
Думав про Наталю. Тепер, добувши звання офiцера, вiн може виконати
обiцянку зустрiтися з нею. Треба лише домовитись про вiдпустку i збиратися
в дорогу. Багато рожевих думок-надiй промайнуло в уявi.
Пригадував зустрiчi, тихi розмови. Не мiг розвiяти дум, що глибоко
опанували ним. А коли бiля штабу зустрiв знайомого кучера Микиту з ма тку
пiд Золотоношею, то дуже зрадiв.
- Як потрапив сюди, Микито?
- Привiз офiцера Вербицького. Вiн же посватався i заручився з панською
дочкою Мартою Тому пан звелiли возити його нашими кiньми.
- То це неабияка подiя, - засмiявся Iван Петрович.
- Аж панськi телята, радiючи, позадирали хвости. А мiй буланий, бачите,
слухаючи розмову, навiть хвостом хвицнув у правий бiк. То, значить,
стверджу правду i радi .
- Доведеться i тобi, Микито, потанцювати на весiллi.
- Не доведеться. Сказано, панське кохання, а наше горювання... Довго
дiвка ждала, доки таке добро дiстала, - посмiхнувся Микита.
- Ну, хай ©м щастить... А як там живуть нашi люди?
- прикростi.
- Якi?
- Недавно десь запропастилася служниця Наталка. Ще звечора всi гуляли з
нагоди сватання, а на ранок не стало дiвчини.
- Не стало Наталки? - тривожно перепитав.
- Так-так, Наталки... Тi ©, що привiз пан разом з вами. Пам'ята те?
- Та ще й як пам'ятаю! А розшукували ©©?
- Нашi дворовi люди розшукували, пан бiдка ться. Така дiвчина i
запропастилася.
Звiстка тяжко вразила Iвана Петровича.
- Друже, Микито! Дуже прошу тебе розвiдати, розпитати людей, дiвчат,
парубкiв, чи не чули чогось про Наталку. Коли що, то знайди день i
поспiшай сюди, до мене. Я живу он там, у флiгельку. Вiддячу тобi. Зробиш?
- Для вас все ладен зробити.
- Спасибi, Микито.
У штабi Iван Петрович просив вiдпустку для ви©зду в родинних справах.
Але виявилося, що таку вiдпустку можна одержати тiльки пiсля закiнчення
роботи iнспекцiйно© комiсi©, що прибула в полк на чолi з генералом
Дотiшампом.
Повернувшись до сво © кiмнати, Iван Петрович не мiг знайти спокою.
Линула у безсоннiй каламутi нiч. Нiколи його не тривожила так думка про
Наталю, як тепер. Пригадувалися найрiзноманiтнiшi подробицi зустрiчей з
нею.
То нiби вчувався ©© голос - тодi насторожено пiдводився з лiжка,
прислухався. Переконувався, що то вiтер шарпонув листя за вiкном. То
ввижався рушничок, вишитий ©© рукою. Здавалося, що червонi кетяги калини
на ньому бралися полум'ям i пекли груди...
Вранцi поспiшав у вiйськову частину. Саме випадала традицiйна зустрiч
офiцерiв.
Вояки полку пишалися тим, що ©м дiсталася стародавня срiбна татарська
шабля, подарована Суворовим сотниковi Чорноморського козацтва, яке пiд
командою Антона Головатого брало участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1787 -
1791 рокiв. Тодi в штурмовiй бригадi, що добула фортецю Iзма©л, сотник,
виявивши великий геро©зм, був тяжко поранений i перед смертю передав
подарунок сво©м товаришам. А потiм шабля дiсталася во©нам Сiверського
полку. Тут установилась традицiя - щорiчно вiдзначати пам'ять померлого
героя i присуджувати татарську шаблю-красуню до наступних поминкiв тому,
хто виявить лицарську смiливiсть i дотепнiсть у розмовi та поведiнцi.
Цього разу поминки збiглися з прибуттям у полк генерала Днiстровсько© i
Кримсько© iнспекцi© Дотiшампа. Такi iнспекцi© завжди супроводилися
перемiщенням офгцерiв та переглядом рангiв. Тому була нагода зiйтися всiм
офiцерам, як завжди, на околицi мiста в просторiй кiмнатi жiнки, яка добре
готувала страви i вмiла догодити сво©м гостям.
Срiбна кривуляста шабля висiла над столом, заставленим напоями та
закусками.
Iвану Петровичу випало сидiти супроти офiцера Вербицького, який завжди
тримав себе на бенкетах зухвало, розгульне, а коли доводилося випивати,
повторював:
- Не посоромимо честi офiцера!
Велися жвавi розмови про новини, привезенi iз столицi офiцерами
iнспекцiйно© групи.
Але найдотепнiше розповiдалося про власнi пригоди - i дiйснi, i
вигаданi.
Найбiльше намагався виявити кмiтливiсть та дотепнiсть Вербицький. Вiн
без всякого сорому розповiдав про сво© зухвалi пригоди, обливаючи брудом
цинiка все найсвятiше в почуттях людини. А до того ще й робив висновки:
- Автор "Дон-Жуана" мало розумiвся на тому, про що писав. Коли б менi
довелося писати такий твiр, то я багато чого доповнив би такого, що й не
снилося тому Дон-Жуану. От що, панове!
- Панове! Вербицький писатиме романи! - гукнув хтось.
- Хай пишуть iншi, дивлячись на мене... Я вам можу таке розповiсти, що
ви тiльки очi вибаньчите, а дехто може вiд заздрощiв облизатися... Ось ще
вип'ю келих та зберуся з думками i розповiм про свою останню пригоду.
При цих словах Вербицький поглянув на Котляревського, вiд чого Iвану
Петровичу стало непри мно й тривожно.
Котляревський повагом звiвся, почав розповiдати казку про мандрування
святого Петра по землi:
- Було це тодi, коли святий Петро наглядав за райськими душами.
Покликав його бог до свого престолу та й каже: "Ой Петре, недобре ти
нагляда ш за сво ю райською кошарою. Бачу, з кожним днем втiкають iз раю
душi, як iз крiпосницького двору". - "То й не диво, - вiдповiв Петро, -
якби по чарцi горiлки давали в раю, то сидiли б праведнi душi. А без
горiлки i бiс ©х не вдержить. Аж перелази трiщать - розбiгаються".
Насупився бог, сидячи на престолi, та як гукне: "Ти менi не говори такого!
Я цар над царями i владар над землями й морями! Я тебе на Сибiр запроторю
за неслухнянiсть!" - "Слухаю, ваша величнiсть", - говорить переляканий
Петро. А бог струже йому, аж охрип вiд крику: "Iди на землю, зупиняйся
бiля кожного шинку, придивляйся, чи не пиячать де втiкачi з раю, жени ©х у
потилицю, хай повертаються!" - "Слухаю, ваша величнiсть", - тiльки
повторю святий Петро. "Та придивись за вiйськовими... Може, стрiнеш якесь
земне створiння з закрученими вусами. Придивись. Там такi, що нi по
бенкетах не шляються, нi чужих жiнок не крадуть, нi дiвчат не
знеславляють, нi вусiв угору хвацько не закручують". - При цих словах
оповiдач глянув на Вер-бицького, який слухав, пiднiсши догори пальця. - А
далi бог наказу Петровi: "Як зустрiнеш такого, то бери його на огненну
колiсницю i тарабань галопом у рай, бо нам потрiбнi й такi люди". А Петро
тiльки повторю :
"Слухаю, ваша величнiсть". - "Пошукай, - наказу далi бог, - дiвчину
Наталку i запитай, ©©, чи не поглумився хто над нею?"
- Е, нi! - обiрвав тут розповiдь Вербицький. - ©© чорти вхопили i
понесли в ге ну вогненну!
- Панове! - загукали офiцери. - Хай Вербицький розповiсть про те, як
чорти вхопили дiвчину!
- Можу розповiсти, аби срiбну шаблю присудили менi, - погодився
Вербицький.
- Давай!
- Слуха мо!
П'яним голосом Вербицький почав:
- Бенкетували оце недавно в мого приятеля-помiщика. Випили досхочу.
Лягли спати, а мене сон не бере. Упала в око служниця. Така струнка,
чепурна. Задумав украсти дiвчину. Невелика ж цяця, крiпачка... Крали ще й
не таких! Чому нашому брату, вiйськовому, не потiшитись при нагодi... Коли
всi поснули, я'пiдiкрався до дiвочо© опочивальнi, накрив сонну шинелею, та
на коня, i гайда аж до Днiпра пiд розлогого дуба. А вона плаче, проситься,
тремтить вiд переляку. Сказано - дурна, не бувала ще в наших руках. Тiльки
я надумав ©© приголубити, а вона як рвонеться з мо©х рук та з днiпрово©
кручi шубовсь у воду... Лише гукнула: "Рятуй мене, дубе!" Та й за водою...
Пропала марно крiпацька душа... Ха-ха-ха! - залився смiхом.
Офiцери загомонiли. Звiвся Котляревський з повним келихом у руцi:
- Панове! Пiдношу цей келих за мерзотника i негiдника!
З цими словами ударив келихом об пiдлогу так, що бризки полетiли на
присутнiх, облили мундир Вербицького. Краплини повисли на його вусах.
- Як смi ш? - раптово протверезився Вербицький. - Це образа офiцерсько©
честi! Образа дворянина за якусь там крiпацьку душу!
Зчинився лемент.
- Панове!
- Не можна так!
- Заспокойтеся!
Вербицький продовжував верещати:
- Викликаю за образу честi на дуель! На дуель! Коли трохи улiгся
лемент, Котляревський твердим голосом вiдповiв:
- Виклик на дуель приймаю...
На цьому обiрвалася гулянка. Офiцери розходилися. Залишилась над столом
непорушне висiти срiбна татарська шабля.
11
Повний мiсяць лукаво, з та мничою усмiшкою, зазирав у вiкно. Чи то
усмiшка приязнi, чи докору? Прозора хмаринка його обволiка i непомiтно
розплива ться, розта , щеза .
Чи не так i життя людське? Навернулися на думку слова, прочитанi у
сiренькiй книжечцi "Наркiсс", яка з'явилася новинкою у цьому роцi. Кажуть,
написав ©© якийсь мандрiвний фiлософ, але його прiзвище не позначено на
оправi.
Може, той мудрець Сковорода, що про нього ходять перекази?
Хотiв збагнути правду тих слiв: "Всяк сть тем, чи серце в нем... О
серце, бездно всех вод й небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь й
содержишь..."
Уже й мiсяць заховався, нiби проковтнуло його небо, гаптоване позолотою
незмiрних тисячолiть.
Знав, що вранцi пострiлами двох пiстолiв вирiшиться хистка доля. Але
чомусь думки линули в минуле. Пригадувалася рiдна хата на горi, звiдки
далеко видно надворсклянськi простори Полтавщини. Ще хлопчиком з цi © гори
взимку не раз з дiтворою спускався вниз на дерев'яних санчатах. А коли,
бувало, закурликають першi журавлi пiд хмарами, нiсся мрiями за ними в
невiдомi кра©. Разом з курликанням западали в душу мелодiйнi веснянки.
I все це таке рiдне, близьке. А ще рiднiше звучить знайомий голос,
вириваючись iз пiтьми ночi, - голос матерi. Вона тихо спiва :
Ой Iване, Йване,
Дитя мо кохане...
Розповiда пiсня про долю сина, що, дiйшовши гожого зросту, залишив
рiдну хату i подався у свiти шукати омрiяного щастя. В пiснi степова
дорога постелилась у сизу тривожну далечiнь.
Поволi материна пiсня тоне в кобзарському спiвi. Кобзар сивовусий, у
бiлiй сорочцi, край битого шляху. Звуки бандури несуть невiльницький спiв
на тихi води, на яснi зорi, у мир хрещений...
Прокинувся, коли ще ледь засiрiло свiтанком небо. Мiсяць заховався.
Тривожно народжувався день, ведучи за собою невблаганнi несподiванки.
Iшов до умовленого на березi Днiпра мiсця зустрiчi з сво©м запеклим
ворогом. Залишав мереживо слiдiв на припалiй росою стежцi. Зволожена
нiчною прохолодою, пахла травами надднiпрянська земля. Так вона пахла i в
надворсклянськiй низинi, коли малими ногами ходив з дiдом до рiчки ловити
рибу. I такi ж голубi свiтанки вкривали тодi розкiшну землю, i так же
прокидалася вiд подуву вiтерця хвиля на водi.
Пив усi ю душею чарiвну гармонiю свiтанку, як чисту джерельну воду, що
таму пекучу жагу.
Ось i призначене мiсце...
Три явори на березi. Пiд ними забовванiли чоловiчi постатi. Один пiшов
назустрiч, привiтався - то земляк з Петербурга, з iнспекцiйно© комiсi©.
Погодився бути секундантом.
Показався на обрi© червоною дугою кра чок сонця, гублячи промiння,
обволiкаючи кумачевою пеленою верхiв'я яворiв.
Секунданти перевiрили пiстолi, вiдмiряли умовну вiдстань. Рвучкими
кроками Вербицький вийшов на лiнiю. Котляревський, не кваплячись, теж
зайняв свою позицiю: огидно було стояти супроти тако© знахабнiло© нiкчеми.
Хвилина, i гримнули пострiли. Вербицький поточився, випустив пiстоля,
упав, кров залила йому лiве плече. У Котляревського кулею зiрвало лiвий
погон. Вiн гидливо швиргонув на землю пiстоль, з якого курився легенький
сизий димок, а сам круто повернувся i з похиленою головою пiшов геть вiд
яворiв, над якими закружляло, зловтiшно каркаючи, сполохане гайвороння.
Сонце виринуло над розкiшною землею i золотом сипало на не© сво©
щедроти.
Iван Петрович iшов бур'янами навпростець, сполохуючи жайворонкiв.
Простував до казарми, що здавалась йому сiрою, непривiтною марюкою, яка
гнiтить думку i волю живо© людини.
Не дiйшовши казарми, зупинився на белебнi. Душа ридала, прагнула
вимовити скорботу ображених почуттiв.
До Котляревського пiдiйшов секундант, що весь час iшов слiдом, тримаючи
в руцi зiрваний кулею погон, не спускав приятеля з очей.
- Iване, ти зблiд. Може, принести води? Ти наче п'яний?
- П'яний... Тiльки не вiд питва, а вiд кривди лихо©...
12
На негайний виклик командира полку Котляревський не з'явився через
хворобу. Якась байдужiсть до всього навколишнього опанувала ним. Байдужий
був i до друзiв, якi перевiдували його. Зате в думках охоче зустрiчався зi
сво©м Ене м та його ватагою троянцiв. Як завжди, Еней скидав убрання
стародавнього римського во©на i одягав козацький жупан. Тодi линули думи
туди, де розквiтала хоробра звага i несла на рiзьблених човнах-чайках
помсту до гаремiв турецького султана. А хвиля кида човни, пiниться i гра
розбурхане море. Нема краю його грiзним просторам, нема впину завзятим
мандрiвникам.
Та поволi вiтер ущуха , заляга хвиля. Курять люльки мандрiвники,
шукачi нових берегiв. Минають i заклятий острiв чарiвницi Цирце©, пливуть
все далi й далi. Спiвають пiснi, а сонце вигра промiнням, розсипа
веселку по хвилi морськiй.
Перед веде безстрашний Еней. Пiсля мандрiвки в пекло вiн ста ще
бувалiший, завзятiший. Що йому пекло i щасливе царство Плутона з манiрною
Прозерпiною? Вiн мандру до вимрiяних берегiв. Йому з троянцями належить
майбутн , бо недаремно оглянув пекло не з олiмпiйських висот, а спустився
в нього крiзь вiковi напластування грiшно© землi.
Не раз у поезi© народжувалися геро©, якi ходили в пекло i поверталися з
нього загартованими в горнi народних страждань. Так помандрував у пекло i
середньовiчний флорентi ць Алiгi рi Данте.
Настирливi, колючi думи вiдхиляють завiсу столiть, i з'явля ться та, що
стала музою творця "Божественно© комедi©", натхнула спiвця - переможця
пекла. То була зореподiбна Беатрiче. Та хiба одна вона? Проходять вiки,
вiдроджуються, виступають на iсторичну арену новi народи, породжують
богорiвних геро©в, що черпають силу всеплодющо© землi, повито© рiдними
пiснями та сонцем. I народжуються новi Беатрiче, наснажують красою думи
поетiв.
Пишучи рядки четверто© частини "Ене©ди", хотiв би сам полинути з сво©ми
героями. Прокидались невимовнi бажання грiзних бо©в, походiв. Щоб земля
здригалася в бурях, грозою були повитi шляхи i стугонiли вiд завзяття
хоробрих.
З такими настроями, прохворiвши кiлька днiв, Котляревський з'явився на
виклик командира полку в штаб. його змiряв роздратовано-гнiвним поглядом
полковник i не вiдповiв на привiтання. Незалежний, гордий вигляд
прапорщика дратував полковника. За столом сидiв i генерал Дотiшамп,
перегортав папери.
- Прапорщик Котляревський! - грiзно гукнув полковник. - Хто дав право
прапорщику стрiляти на дуелi в поручика Вербицького i тяжко поранити його?
- Якщо поручик лишився живий, то я жалкую, що куля пiстоля зрадила
мене. На другий раз стрiлятиму в мерзотникiв влучнiше, - вiдповiв рiвним
голосом.
- Струнко! Хто дав право прапорщику так тримати себе? Вам загрожу
вiйськове покарання! Знайте честь офiцера! - верещав полковник.
- Слухаю, ваше високородi , - виструнчився Котляревський, - не тiльки
честь офiцера, а й честь громадянина менi над усе!
- Що? Що говорить прапорщик Котляревський? Честь громадянина... Це
вiльнодумство! Прапорщик повинен знати, що слово "громадянин" заборонено
по регламентацi© самого iмператора! Громадянина нема, мешканець,
пiдданий!
Генерал Дотiшамп перестав гортати папери, звiв на Котляревського
погляд. Поведiнка смiливого прапорщика зацiкавила його, вiн прислухався до
розмови.
- Ви розумi те, що таке честь офiцера?! - продовжував полковник.
- Честь, розум, совiсть я поважаю i захищаю як офiцер.
- Що? Що говорить прапорщик Котляревський? За це зна те куди
потрапляють такi розумнi? На Сибiр!
- Вiтчизна велика...
- Що? Вiтчизна? Яка вiтчизна? Прапорщику треба знати, що по
регламентацi© iмператора слово "вiтчизна" заборонено! Нема вiтчизни, а
держава, iмперiя! Розумi те - держава, iмперiя i нiяких вiльнодумних слiв!
За це на гауптвахту! - I до генерала Дотiшампа: - Ваше превосходительство,
як вважа те? Прапорщика Котляревського на гауптвахту i суворо судити...
- Пане полковнику, - обiзвався генерал, - прошу вiдкомандирувати
прапорщика Котляревського в мо розпорядження!
- Слухаю, ваше превосходительство! Прапорщика Котляревського
вiдкомандирувати в розпорядження генерала Дотiшампа!
- Прапорщик Котляревський, - спокiйно звернувся генерал, - наказую