Хомутець?
- Не треба тривожити стару. Я недавно був там. Запустiв колись
гостинний дiм, зарiс навколо бур'яном. А вечорами моторошно виють сови...
Тривожно ятрилося серце Олексiя Васильовича, i вiн тихо, нiби сам до
себе, продовжував:
- Я не сидiв у Олексi©вському равелiнi Петропавловсько© фортецi. Але,
перебуваючи в сумiжному равелiнi, знав, що в Олексi©вський потрапили
Рил в, Пестель, Каховський, Бестужев-Рюмiн, Трубецький i нашi друзi -
брати Муравйови-Апостоли. Я не раз, припадаючи до грат, прислухався,
вловлював нiчнi тривожнi звуки, якi здавалися тяжкими зiтханнями, що
неслися вiд равелiну, де переважно сидiли приреченi на смерть. За тими
гратами сидiли нашi милi, рiднi друзi...
- Якi люблячi серця мали вони в сво©х грудях, - вставив Остроградськнй.
- Я жив тодi за кордоном. Туди доносились глухi вiдгомони подiй.
Сподiвалися, що хтось iз учасникiв та много товариства втече за кордон,
розповiсть про все. Але сподiвання були марними. Кажуть, що коли
Волконському запропонували органiзувати втечу, вiн образився, бо вважав за
краще стати перед царськими катами i загинути в рiдному краю, нiж тiкати з
нього для порятунку. Так, декабристи любили свою вiтчизну, любили ©©
скорботною любов'ю...
- I рознесли свою скорботу по далеких просторах, - вставив Олексiй
Васильович, а потiм розгорнув лист i прочитав привезене ним iз столицi
послання Пушкiна, що розповсюджувалося серед друзiв у списках. Лилися
слова, як повiнь, що не збагнеш ©© простору. Здавалося, що фамiльнi
портрети на стiнах вiтальнi уважно схилялися, слухаючи слова Олексiя
Васильовича:
Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадает ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.
Враженi прочитаним, слухачi задумливо мовчали.
- Декабристи зазнали поразки, - обiзвався Олексiй Васильович, - над
Вiтчизною нависли хмари. Кращi ©© сини гинуть... А сини Павла Першого нiби
мстяться за замордованого батька. I Олександр, i Микола наче тягнуть за
собою чорну тiнь батька - недоумкуватого сина Катерини. Жорстокий Микола
Перший, придушивши повстання декабристiв, заявив: "Революцiя бiля порога
Росi©. Але вона не переступить цей порiг, доки я живу й дiю". Шибеницями
розпочав вiн сво царювання... А що буде далi? Густi хмари нависли
навколо...
Мовчанка гнiтила стривоженi розмовою душi. Чути було, як десь
цвiркунець свердлив тишу сво©м сюрчанням.
Пiсля розмови Олексiй Васильович повiв гостей у м'яко повиту диким
виноградом альтанку. Пусткою i смутком повiяло вiд не©.
- Шкода, - зiтхнув вiн, - зароста бур'яном дорiжка, якою ходили колись
до цi © альтанки Пестель, Волконський, Муравйови-Апостоли...
Вранцi гостi ще вклонилися могилi старого Капнiста i залишили гостинну
стару хату в Обухiвцi.
- За©демо спершу в Говтву, де колись оселився мiй прадiд - виходець iз
запорожцiв, - запропонував Остроградський.
Ще здалека виднiлася бiла церква на говтвянськiй горi, оперезанiй
Пслом.
- © збудували запорожцi. За©демо подивитися на ту мадонну, про яку я
розповiдав.
Коли зайшли в церкву, Iвана Петровича насамперед вразила картина "Сорок
святих". То була намальована ватага людей у запорозьких убраннях.
- Нiби мо© троянцi вирушають у похiд! - вигукнув Iван Петрович. Потiм
пiдiйшов до картини дiви Марi©. То була засмучена жiнка в укра©нському
вбраннi. Однi ю рукою тримала немовлятко, а другою журливо пiдперла щоку.
В очах радiсть i бiль матерi. Бiля ©© нiг намальовано кобзу, обрамлену
вiночком, наче вишиваним рушничком.
- Хто це намалював таку мадонну?! - аж скрикнув Iван Петрович.
- Якийсь художник-запорожець...
- То як же його звали?
- Невiдомо... Мабуть, його пензлем мальованi мадонни i в решетилiвськiй
Михайлiвськiй церквi, теж збудованiй запорожцями. Може, рука того
художника торкалася i тих малювань, якими оздоблено Межигiрський монастир
пiд Ки вом.
- Яка сила почуття в цьому образi жiнки-матерi! Таким смутком i
гордiстю сповненi очi не тiльки матерiв, що пестять немовлятко бiля свого
лона, а й тих, якi випроводжали сво©х синiв на подвиги.
- Кожен народ, що зберiга в переказах iсторичну славу, пиша ться
гордiстю сво©х матерiв.
- Я вас прошу, Михайле Васильовичу, берегти цю картину. До цього часу я
думав, що наш народ, виплекавши прозору душу гордо© сво ю гiднiстю жiнки,
залишив ©© образ у пiснi та думi i не породив у живописi свого Рафаеля...
Але виходить, що майбутнiй iсторик скаже: "На цiй землi недаремно жив
народ, який мав свого Рафаеля, та не донiс його iменi до нащадкiв".
- Я математик i хочу точно знати, в якому столiттi з'явиться той
iсторик?
- Таке столiття настане! Коли народ досяга сво © зрiлостi, вiн тодi
глибше осмислю сво минуле, сучасне i смiливiше дивиться у майбутн . Так
само, як i дозрiла людина глибше роздуму про сво дитинство i мрi про
щастя.
- Очевидно, це буде тодi, коли геро© вашо© "Ене©ди" перестануть блукати
далекими шляхами i зрощуватимуть плоди рiдно© землi у вiльнiй працi, -
додав Остроградський.
Поки вiдбувалася ця розмова, Семен Битий забрався на дзвiницю, а
спустившись униз, вигукнув:
- й- й, видно з дзвiницi тi могили, що оточували нашi рiднi Турба©!
Хочеться птахом полинути туди!
Далi вiн не прислухався вже до розмов i думав щось сво , тривожне.
Погостювавши в Остроградського ще в Пашенному, Iван Петрович повертався
з Семеном до Полтави. Зупинились на ночiвлю бiля тi © корчми край
Решетилiвського шляху, де вiдбулась колись перша ©х зустрiч ще в молодi
роки. Корчма за цей час глибше вiкнами увiйшла в землю, а колись кучерявi
явори тепер маячили уже засохлими верхiв'ями. Проти корчми, як i колись,
стояла мурована огорожа палацу магнатiв Попових, а на вежi те ж саме, не
стерте часом число: "1786".
Вечоровi сутiнки лягали на порослi зеленою осокою береги Говтви. Блiдою
iскрою замиготiла на небi перша зiрка. Тонула в сутiнках мережана даль
Полтавського шляху. Старою завороженою примарою здавалася обвiтрена
корчма.
Мандрiвники не заходили до не©, розташувалися бiля порога. Семен не
сiдав, - то виходив на шлях, то знову повертався. Нарештi, пiсля довгих
роздумiв, заговорив:
- Якийсь нiби терпкий вiтер вi по шляху, бентежить мою шкарубку
мужицьку душу. Думи рояться...
Його постатi не зламали лiта й негоди. Стояв бiля шляху прямий i
нездоланний, як Голота в думi.
- Багато рокiв минуло, коли зустрiлися ми бiля цi © корчми. А тепер
настав час розлучитися нам... Не хочеться скнiти сидняком.
- Куди ж ти збира шся?
- Пiду ще пошукаю правди... Шукав ©© все життя... Тут недалеко до
Турба©в. Може, там вiднайду тi стежки, де колись ходив iз сво ю коханою...
Друго© тако© не зустрiчав нiде, хiба що в пiснi... А потiм подамся далi.
Iнодi хочеться натягти вовчу шкуру i стати вовком.
- З ким же ти помандру ш?
- товариш вiрний... Недаремно гартували менi його задунайськi
побратими. За халявою у мене добре нагострений незрадливий товариш.
- Чого ж iти проти ночi? Почекаймо до ранку.
- Тому що, кажуть, з'явився якийсь Кармелюк i гуля ночами. Забира у
багатi©в i розда бiдним, як волоський ватажок Владимиреску, що подарував
колись того коня... Пiсню про Кармеля чув.
За Сибiром сонце сходить,
Хлопцi, не зiвайте,
Ви на мене, Кармелюка,
Всю надiю майте...
- Ех! Заспiвати б тако© з побратимами. Щоб i земля взялася вогнем!
- Семене-друже... Шкода з тобою розлучатися.
- I менi шкода... Ви сердечна людина... Але ми ще зустрiнемося. А тепер
чого менi сидiти, коли он-якi люди, декабристи, як ви говорили, повставали
проти царя. А ми проти панiв, бо до царя нам далеко... Та й Кармелюк
кличе! Кому ж обiзватися на той клич, як не такому бурлацi. Прощайте... Не
згадуйте лихом.
Тричi навхрест обнялися, поцiлувалися. Шпаркий вiтер обгорнув обох i
покотив шляхом слова прощання.
Iван Петрович стояв, дивився вслiд, як вiддалялася в сутiнках, трохи
шкутильгаючи, постать. Далi почулося:
Гомiн, гомiн по дiбровi...
Поволi стихала пiсня, як i тодi, пiд час першо© зустрiчi. Хотiлося ще й
ще вловлювати ©© вiдгомiн. Але знайомий голос зовсiм затих, i раптово
налягли на землю густi хмари...
Iван Петрович довго стояв над шляхом, прислухався, нiби виглядав
когось. Вiтер куйовдив сиве волосся на головi...
49
Коли схилялося на захiд сонце, вiн любив сидiти бiле вiдкритого вiкна i
дивитися у далечiнь, де послався понад Ворсклою шлях, гублячись у синiй
безмежностi. В такi хвилини нiби приходили до нього в гостi давнi друзi,
приносили тривогу, ятрили пережитi почуття. Та не тiльки в уявi з'являлися
давнi знайомi i незнайомi друзi, прихильники.
Ось i тепер... Почувся дзвоник у дверi, i вiн поспiшив назустрiч
гостям. Був уражений несподiванкою. У вiтальню повагом, неквапно увiйшли
дво - жiнка й чоловiк. Спершу здалося, що це сон або привид. Перед ним
стояла Таня Преженковська в такому вбраннi, як уперше з'явилася на сценi,
виконуючи роль Наталки Полтавки. Навiть поза ©© була така, нiби вона,
скинувши коромисло з плеча, лагодилася виконати пiсню "Вiють вiтри". Як i
колись, iскрилися вогники в темних очах, що тепер ще бiльше заглибились
пiд чорними бровами. Бiля вуст намiтилися рисочки.
- Я завiтала до вас, щоб доспiвати незакiнчену пiсню... Не забули за
п'ятнадцять лiт той вечiр у Кибинцях?..
- Незабутн не забува ться... Прошу сiдати, бути рiдними гостями.
Повертаючись до чоловiка, що зайшов з нею, Преженковська
вiдрекомендувала:
. - Це Iзма©л Iванович Срезневський. З Харкова...
- То ви той самий Срезневський, що видав "Украинский альманах"?..
- Не тiльки альманах, а й перша книга мо © "Запорожской старины" вийшла
друком... Дозвольте подарувати ©© вам.
Iван Петрович кинувся обiймати гостя.
- Отака несподiвана радiсть... При мна зустрiч... Сiдайте, сiдайте,
дорогi друзi...
Iзма©л Iванович сiв проти Котляревського, а артистка - близенько, поруч
нього.
- Час уже написати iсторiю, гiдну нашого народу... - заговорив
Срезневський. - Ви подали сво ю "Ене©дою" чудовий приклад. У харкiвськiй
"Утренней звезде" надруковано уривок останньо© частини вашо© поеми. Але
пора видати твiр повнiстю. I "Наталку Полтавку" давно слiд надрукувати. З
цi ю метою я прибув до вас, щоб домовитися про надрукування i "Наталки
Полтавки", i "Ене©ди"... До того ж я незабаром по©ду в слов'янськi кра©ни
i хочу повезти туди вашi твори. Перед тим за©ду в столицю до друзiв.
Користуючись одним iз спискiв "Наталки Полтавки", я зараз перекладаю ©©
чеською мовою.
Iван Петрович так захопився розмовою з iсториком, що Преженковська
почала вiдчувати якусь незручнiсть вiд неуважного ставлення до не©. Потiм
Котляревський передав Срезневському пiдготовлений до друку текст "Наталки
Полтавки" i "Москаля-чарiвника".
- Вашi рукописи будуть хорошою пам'яткою не тiльки для мене, а й для
всi © нашо© лiтературно© молодi, яка поважа вас... А молодь наша росте,
з'являються талановитi поети... Всi обставини говорять за те, що вони з
новою силою продовжать розпочату вами справу. Я вiрю в це, як вiрю в те,
що пiсля ночi неодмiнно наста ранок, а пiсля ранку приходить день.
Очi Iзма©ла Iвановича загорiлися, пасма розкiшного волосся розвихрилися
на головi, а на запалих щоках проступили рум'янцi.
Тим часом Преженковська, розглядаючи кiмнату, побачила на стiнi
малюнок, в якому пiзнала себе у ролi Наталки Полтавки. Вона пiдвелася i
швидким кроком пiдiйшла ближче, здивовано запитала:
- Звiдки цей малюнок? Не сподiвалася бачити себе тут намальованою.
Спiвбесiдники обiрвали розмову, пiдiйшли до артистки.
- Iване Петровичу, що це за жарти? - запитала вона.
- Нi, це не жарти... Ви пiзнали себе такою, якою...
- Так, пiзнала. А чи пiзна те ви, що я стою перед вами у тому самому
вбраннi, що й тодi була?
- Це вбрання менi багато чого нагаду . Я нiби чую ту пiсню, що ви тодi
виконували.
- I менi пригадуються першi успiхи в мо му акторському життi... I не
тiльки успiхи, а й страждання... I не тiльки страждання, а й тортури,
через якi проходить жiнка, що вiдда себе сценi... Коли б я померла за
тиждень до того, як виступила вперше в ролi Наталки, то мо життя не варте
було б жодно© уваги. А коли б я взагалi не знала цi © ролi, то не знала б
тi © тривоги, яку й принесла зараз до вас.
- То добре, що ви живете й приносите багато нам при мностi сво ю грою,
- зауважив Срезневський. - Пам'ятаю, як одного разу в Харковi молодь
зустрiчала вас на сценi i випроводжала бурею аплодисментiв. Сво ю
веселiстю, дзвiнким смiхом ви просто полонили слухачiв.
- Веселiсть i смiх, - вимовила, зiтхнувши, артистка. - А що кри ться за
тими веселощами? Полтавцi зробили велике дiло, що в свiй час допомогли
розкрiпачити артиста Щепкiна... Це так. Але чи подумав хто, що театр
закрiпачив i вiльну людину, якою була я до виступiв на сценi. Життя
наклада ланцюги на жiнку, а на артистку подвiйно. Вона завжди у рабськiй
залежностi. Всi минулi п'ятнадцять рокiв я соромилась згадувати той вечiр
у Кибинцях пана Трощинського... Вiн принiс багато страждань артистцi, яку
вважали "пустотливою Танею".
Замовкла.
- Я хочу ще й ще вас слухати, - тихо мовив Iван Петрович.
- А я хочу ще й ще говорити... Бо не для сценiчно© пози я одягла це
вбрання, в якому колись ви бажали бачити мене. З цим убранням я принесла
ще не змарновану частину сво © душi, перевiрену стражданнями повагу до вас
i... Але словами всього не вимовиш. Я хочу доспiвати мелодi©, якi не
дограли ви в ту нiч, коли обiрвалися струни скрипки.
Рвучко пiдiйшла до розчиненого вiкна, вдихнула свiже повiтря, що линуло
вiд ворсклянських берегiв. Там, за вiкном, зачарованi тишею, мiсячним
срiблом облитi, тихо гойдалися тополi. Iван Петрович сидiв
задумливо-скорботний. Iзма©л Iванович не зводив очей з артистки. Аж ось
полилися з ©© вуст пiснi, понеслися на лебединих крилах у простiр
збуджено© ночi. Здавалося, що там, де слова спiвачки доторкалися темно©
тишi, землю кутав голубий смуток. Закiнчивши одну Наталчину пiсню, вона
переходила до iншо©, i голос ©© звучав ще з бiльшою пристрастю.
Iзма©л Iванович стояв, схрестивши на грудях руки, слухав. Обiрвавши
пiсню, спiвачка пiдiйшла до Iвана Петровича. Вiн узяв ©© руку i притулив
до вуст. Хвилини мовчанки... ©© порушив Iзма©л Iванович:
- Ви краще спiва те, нiж я чув вас ранiше. Зблизька ви чарiвнiша, нiж
на сценi.
- Бо я принесла цi пiснi, щоб вiддати ©х авторовi...
- Нi, не вiддавайте, не вiддавайте, - благав Iван Петрович. - Я
подарував цi пiснi для вас i для багатьох таких, як ви. Хай вони будуть з
вами. Пiсня мусить мати сво© крила... У вашому спiвi я нiби знайшов себе
вдруге. В мою душу влива ться ваш спiв, як колись...
Щирiсть розмов, приязнь гостей дуже схвилювали Iвана Петровича. Вiн
зняв iз стiни рушничок, вишиваний червоною калиною з чорними листочками, i
пiднiс його Срезневському.
- Яка чудова рiч! Вишито давнiми полтавськими узорами. Це коштовний
рушничок...
- У цьому рушничковi зiбранi почуття i страждання жiнки.
- Я заздрю цiй жiнцi, - збентежено обiзвалася артистка.
- Ви заздрите стражданням людини?
- Так... Коли вони вартi уваги поета.
Звертаючись до Срезневського, Iван Петрович продовжував:
- Ви, Iзма©ле Iвановичу, людина молода, але зумiли об' днати навколо
себе гурток лiтераторiв... Ви обов'язково зустрiнетесь i з тим невiдомим
поетом, якому я хотiв би потиснути руку. Прошу вас - передайте йому цей
рушничок. А з ним передайте й найсердечнiшi почуття.
- Хiба можна передавати так почуття? - запитала Преженковська.
- Це почуття не звичайнi, а тi, що ©м розкривають сво© обiйми цiлi
вiки...
- Звичайно, що за почуттями iдуть i обiйми, - жартувала Преженковська.
- В тих, зiбраних у простiй вишивцi, почуттях я уявляю великий змiст.
То безсмертя народного генiя. Цi перлини духовного життя зiбранi i в
словi, i в пiснi, i вкрапленi в подiбних вишиваних кетягах калини.
Беручи рушничок, Iзма©л Iванович потис Котляревському руку.
Преженковська поклала йому руку на плече так, як дозволяла собi колись.
- Рiднi мо©, дорогi мо©, - повторював Iван Петрович. - Ви стiльки
принесли несподiвано© радостi.
Якесь особливе тепло полилося вiд тi © руки, тепло, що його вловлю
людина в промiннi перед тим, як сонце ма пiрнути за обрiй. Тепло, що не
стiльки зiгрiва тiло, як пестить душу.
Вiдчуваючи владу над сво©ми спiвбесiдниками, Преженковська заговорила:
- Пригаду те вечiр пiсля вистави, коли ми зробили, нiчну прогулянку до
Ворскли?
- Пригадую, як сьогоднi...
- То й сьогоднi можемо поновити тi ж незабутнi хвилини... В хатi нам
тiсно, бо стiльки вражень, що просяться вони на простори... Пiдемо туди,
де справдi вiють вiтри...
Коли вийшли з будинку, тепла липнева нiч трепетно огорнула ©х подихом
рути-м'яти.
- Спасибi тобi, - обiзвався Котляревський, - що ти принесла пiснi мо ©
молодостi, повернула менi вже забуту казку... Заради цього хочеться ще
жити... Я заздрю прийдешнiм поетам, якi ще складатимуть сотнi, тисячi
пiсень, прославлятимуть у них усе прекрасне...
- Iване Петровичу, - зауважив Срезневський, - якби ви прочитали таку
лекцiю нашим студентам у Харковi, вони б вас на руках носили...
- Нi! Я не хочу, щоб Iвана Петровича носили студенти на руках... Хай
краще вiн лiта на крилах мо © пiснi... - В голосi Преженковсько© бринiла
самовпевненiсть гордо© жiнки.
- Жартiвнице моя непоправна!..
Перед спуском з гори до Ворскли зупинилися. Чорним силуетом на
супротивнiй горi маячiли мовчазнi примари монастиря, а довкола
урочисто-та мничо нiч розкривала сво© обiйми.
Небо побляклою смугою благословляло народження ранку. Здавалося, нiби
вперше над землею мало зiйти сонце. Та ось поривчастий вiтер захитав
верхiв'я тополь. З пiвночi налягла хмара, почувся грiм.
- Буде гроза, - зауважив Iзма©л Iванович.
- То добре! Хай гримить! Пiдемо назустрiч грозi! - не вгавала спiвачка,
- Хай вiють вiтри нескiнченно© пiснi!
- Я, як романтик, не вiдстану вiд вас! - погодився Iзма©л Iванович.
- А ви, Iване Петровичу? - Таня пригорнулася до нього.
- Я давно звик мандрувати разом iз сво©м Ене м, незважаючи на бурi й
грози! - мовив Iван Петрович. - Таня пригорнулася ще мiцнiше... - Ти
принесла тиху радiсть, щоб незаповнене щастям серце проспiвало лебедину
пiсню...
Вихрястi невблаганнi хмари неслися в шаленому танку, за ними обзивалися
i наростали громовицi. Тодi здавалося, нiби виринали з морсько© хвилi
човни з ватагою завзятого, нескоримого Енея. Потiм ховала в собi все
темрява. Блискавка роздирала ©©, пускаючи на землю синi стрiли. Хотiлося,
щоб ще й ще блискавка осявала небо, рiдних мандрiвникiв, щоб вони ще
повернулися з далеких дорiг, зазнаючи нових пригод, i щоб ще раз ©хнiй
ватажок спустився у пекло й повернувся загартований та мудрий.
Хай мандрiвники вирушають у новi походи, хай з'явиться новий ватажок.
Може, вiн поведе шляхами, якими ходив шукати правду Семен Битий i
безталанна Наталка прагнула добути щастя, як зеленого розмаю. Може,
розкриються перед ними неозорi простори, плеканi в мрiях.
Чимраз ширше освiтлювалося блискавками небо, вповивався грозами ранок
над скаламученими широкими плесами Ворскли...
ЕПIЛОГ
Перед тим як ви©хати в слов'янськi кра©ни для вивчення мов i
лiтератури, Iзма©л Iванович Срезневський пiзньо© осенi 1838 року прибув з
Харкова у Петербург. Насамперед вiн завiтав до давнього приятеля Михайла
Васильовича Остроградського, привiз сумну звiстку про недавню кончину
Iвана Петровича Котляревського. Але ця звiстка, виявля ться, вже
докотилася До столицi, i славного земляка збиралися пом'янути на черговiй
"п'ятницi" в вгена Павловича Гребiнки.
- Хотiв би i я завiтати до вгена Павловича, - обiзвався Срезневський.
- То це добре. Вiн людина гостинна i товариська. Радий буде зустрiтися
з вами. До речi, вiн перейшов з канцелярсько© служби на роботу викладача
мови та iнших предметiв у Дворянський полк i живе на Петербурзькiй
сторонi, - вiдповiв Михайло Васильович.
Взявши вiзника, вони вирушили на Петербурзьку сторону. Пере©хавши
мостом через Неву, потрапили в найбiднi-шу i найбруднiшу частину мiста.
Тут потяглися довгi вузькi вулицi. Дерев'янi будиночки дрiбних чиновникiв,
вiдставних унтер-офiцерiв, небагатих крамарiв визирали, здавалося, з
болота. Вiзник часто лаявся, коли колеса екiпажа загрузали в багнюцi.
Нарештi добралися до казарм, бiля яких були добре брукованi вулицi.
Прибули до вгена Павловича вчасно. Тут готувалися до обiду. Господар з
добродушною усмiшкою на блiдому лицi зустрiв гостей, повiв у простору
кiмнату, де чимало вже зiбралося постiйних вiдвiдувачiв.
вген Павлович познайомив прибулих з iншими гостями - Нестором
Васильовичем Кукольником, Iваном Iвановичем Пана вим, Миколою Андрiйовичем
Маркевичем, Iваном Максимовичем Сошенком, Володимиром Григоровичем
Бенедиктовим. Були тут гостi у вiйськовому, давнi Гребiнчинi приятелi по
Нiжинськiй гiмназi©, неподалiк, за невеличким столиком, сидiли,
розглядаючи малюнки, Карл Павлович Брюллов, а бiля нього учнi Академi©
художеств - Тарас Шевченко, Василь Штернберг, Аполлон Мокрицький.
Карл Павлович привiтно зустрiв Срезневського, а Шевченко, потискаючи
його руку, промовив:
- Спасибi за "Запорожскую старину". Добре дiло вробили. Спасибi...
Брюллов став розпитувати про Укра©ну, показував малюнки Штернберга,
привезенi з Чернiгiвщини, зокрема, кра види Качанiвки.
- Коли я дивлюся на цi пейзажi, - говорив Карл Павлович, - то зда ться,
от-от вирине з тихого плеса русалка, а на березi десь з'явиться "козак
моторний" Еней...
Маркевич, пiдвiвшись вiд фортеп'яна, де вiн стиха щось награвав,
пiдiйшов до Шевченка.
- Дещо виходить з мо © iмпровiзацi©. Ходiм до фортеп'яна, допоможи, -
запросив Тараса.
Незабаром Микола Андрiйович ударив по клавiшах i полилася мелодiя.
Шевченко слiдом наспiвував!
Нащо менi чорнi брови,
Нащо карi очi,
Нащо лiта молоди,
Веселi, дiвочi?
Але раптово обiрвав гру Маркевич. На вулицi залунала пiсня солдатiв,
яких муштрував унтер-офiцер. Гвалтiвно вривалася в кiмнату солдатська
пiсня "Гром победы, раздавайся".
- Чи правда, вгене Павловичу, що всi унтер-офiцершi Петербурзько©
сторони вiдчиняють вiкна, слухаючи муштрову солдатську пiсню? - запитав
Маркевич.
вген Павлович знизав плечима. За нього вiдповiв Кукольник:
- Не дивно... Пiсня патрiотична. Солдати прославляють православного
царя. Багатьом до серця така пiсня... Отож i слуха ©© народ.
Самодержавство, православi i народнiсть - це клич нашого часу.
Говорив Кукольник з апломбом нi в чому не погрiшного авторитета, як
людина, повна свiдомостi сво © переваги над iншими. Про це промовляв i
його новий модний фрак, i зачiска, i самовпевнений вираз обличчя.
Шевченко i Штернберг перезирнулися.
- Терпiть, гартуйте витримку, - зауважив юнакам Брюллов, продовжуючи
схвально розглядати малюнки Штернберга.
До них знову пiдiйшов Маркевич, розкрив Гребiнчин альбом, що лежав коло
малюнкiв, i записав: "Укра©на, музика, природа, поезiя нас навiки
з' днали". А коли вщухла солдатська пiсня, вiн знову повернувся до
фортеп'яна.
Кукольник, сидячи в крiслi, продовжував свою розмову:
- Чи правду я кажу, вгене Павловичу?
- Та звiсно... звiсно, - знiяковiло вiдповiв Гребiнка.
- От, примiром, - вiв далi Кукольник, - моя п' са "Рука Всевишнього
вiтчизну врятувала"... Сам iмператор i iмператриця похвалили п' су.
- А чи правда, Несторе Васильовичу, що вашу п' су збираються перевидати
пiд iншою назвою? - запитав Вася Штернберг.
- Не знаю, не чув...
- Панове! - втрутився Гребiнка. - Сiдаймо за стiл! Час обiдати...
Сiдайте, наливайте чарки... Хто яку хоче!
Кукольник розкрив свою валiзочку, витяг пляшку токайського:
- Я питиму свою... Малоросiйських напо©в не визнаю.
- Добре, якщо тiльки напо©в, - тихо промовив Штернберг, сiдаючи бiля
Шевченка.
Коли сiли усi за стiл, вген Павлович подякував гостям за люб'язнiсть,
заявив, що Михайло Васильович Остроградський хоче дещо сказати.
- Недавно обiрвався голос спiвця Укра©ни Котляревського, - неквапно
почав Остроградський, - спiвця, що водив завзятих троянцiв-козакiв у
далекi походи. Я подвiйно вiдчуваю скорботу - за втратою не тiльки поета,
а й найкращого свого учителя. Йому я багато чим зобов'язаний. Вiн навчав
сво©х учнiв бути мужнiми, чесними. Пiдiймаю чарку на знак найкращо©
пам'ятi вчителя-друга!
- Пом'янiмо!
- Пом'янiмо! - загули голоси.
Остроградський, а потiм Срезневський розповiли про сво© незабутнi
зустрiчi з Котляревським. Ближче до них пересiли Шевченко, Штернберг,
Мокрицький. Розпитували, цiкавились життям, побутом автора "Ене©ди". Тарас
кiлька разiв пiдiймався з-за столу, виходив у Другу кiмнату, щось
записував, шепотiв, наспiвував, нiби сам з собою розмовляв.
Срезневський розповiв про видання в Харковi "Наталки Полтавки" з його
передмовою. Примiрники цього видання вiн везе в слов'янськi землi, де
набуло слави iм'я укра©нського письменника.
Iзма©л Iванович з властивим для нього романтичним пiднесенням говорив:
- Народ, що багато козакував у походах, закозаку тепер у поетичному
словi. Пробуджуються новi сили до творчостi. Геро© славно© "Ене©ди"
понесуть на широких вiтрилах слово i пiсню Котляревського. Коли ми
говоримо тут про смерть автора "Ене©ди", то я скажу, що це осяяна вiчнiстю
смерть.
Шевченко не раз стискав руку Срезневському, шепотiв:
- Спасибi, спасибi... - i знову щось занотовував. Розмови почали
дратувати Кукольника. Вiн не звик залишатися малопомiтним на таких
вечiрках. Вибравши зручний момент, Нестор Васильович налив чарку
токайського, пiдвiвся й почав:
- Панове! Я розумiю захоплення присутнiх згадками про малоросiйського,
якщо можна так сказати, поета... Поетичне слово - велика сила. Поет
служить сво©м словом, як служить солдат його iмператорськiй величностi
сво ю рушницею i шаблею. Наша дина, велика iмперiя кличе всiх на подвиги
во iм я самодержавства, православiя i народностi. Ура великому iмператору!
- Ура! - вiдгукнувся в кiнцi столу чийсь одинокий голос i обiрвавсь.
Шевченко, Штернберг, Мокрицький поставили на стiл сво© чарки, не
винивши наливки. Брюллов застиг у мовчанцi з чаркою в руцi. Гребiнка,
нiяковiючи, мовчки простяг руку, щоб цокнутися з Кукольником. Знову за
вiкном пролунала маршова солдатська пiсня i виручила Кукольника. З
виглядом переможця вiн сiв, швидко почав ©сти. Запанувала мовчанка, ©©
порушив Штернберг:
- Друзi! Тарас написав вiрш "На вiчну пам'ять Котляревському". Просимо
його прочитати.
Штернберга пiдтримали Сошенко i Брюллов:
- Просимо, Тарасе, просимо.
Шевченко смiливо вийшов на середину кiмната, розгорнув папiрець i
почав:
Сонце грi , вiтер вi
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойда , -
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не зна ...
Читання вiрша все бiльше й бiльше захоплювало присутнiх. А Кукольник
червонiв дедалi дужче.
...Недавно, недавно у нас в Укра©нi
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кияув
I гори, i море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвiта
Водив за собою, -
Все осталось, все суму ,
Як ру©ни Тро©.
Шевченко зробив паузу, розгортаючи другий папiрець. Тим часом обiзвався
Кукольник:
- Панове! Я не визнаю тако© поезi©! Що це за вирази - "ватагу
пройдисвiта водив за собою"? Так можна дiйти до того, що поети почнуть
вихваляти... е... розбiйникiв... Пробачте, панове, така поезiя... Це
шкiдливо i небезпечно... Навiть обурливо. Я сам навчався в Нiжинi, розумiю
малоросiйське нарiччя. Скажу, що в ньому багато незрозумiлого.
- Просимо Тараса продовжувати, - гукнув Штернберг.
- Просимо, просимо, - обiзвалися iншi. Але Шевченко мовчав, зiбгавши
папiрець у жменi. Очi його налилися гнiвом.
- Панове! Прошу пробачення. Я обiцяв бути в театрi, тому змушений
залишити дорогих друзiв. - Кукольник встав iз-за столу, взяв свiй чорний
високий цилiндр, розкланявся, не глянувши в бiк Шевченка.
- Несторе Васильовичу! - кинувся до нього Гребiнка. - Просимо ще побути
з нами... Як же це так? Ще ж не ©ли смаженого, не допили...
- Не можу! Мушу завiтати в театр... До побачення, панове! - Виходячи,
Кукольник повторював: - Обурливо i небезпечно... Навiть пiдозрiло. Якесь
вiльнодумство.
З мiсця зiрвався Штернберг, вхопив пляшку з недопитим токайським,
пiдбiг до дверей i гукнув Кукольнику:
- Несторе Васильовичу! Ваше токайське залишилось недопите! Вiзьмiть!..
Жарт викликав усмiшки, а Мокрицький додав:
- Вася! Долий пляшку квасом, заткни i вiднеси в театр. Хай доп' Нестор
Васильович або залишить для подiбних до себе нащадкiв!
- Нема кращого, як наша вишнiвка, - промовив Остроградський i пiднiс
повну чарку Тарасовi, який все ще стояв серед кiмнати у тiй самiй позi.
Пiдiйшов до Тараса i Срезневський.
- Ви насправдi поет, - заговорив вiн, - ваш вiрш схвилював мене.
Дозвольте передати вам подарунок.
Срезневський розгорнув рушничок, вишиваний кетягами калини i чорними
листочками.
- Iван Петрович Котляревський, коли я востанн зустрiчався з ним,
просив передати поетовi, який гiдний буде цього, подарунок.
Рушничок взяв Шевченко. Його обступили Штернберг, Мокрицький, Сошенко,
Брюллов, розглядали вишивку.
- Це нам, Тарасе, згодиться при малюваннi картин з укра©нського побуту,
- зауважив Карл Павлович. - Звернiть увагу на композицiю вишивки. Це
вишивала рука художника. А скiльки тут вкладено почуття, нiжностi! Чудово,
гармонiйно...
- Подарунок Котляревського берегтиму, як незабутню пам'ятку, - пообiцяв
Шевченко.
- Друзi! - гукнув Штернберг. - Тарас не закiнчив...
- Просимо продовжувати!
- Просимо!
Розгорнувши пожмаканий папiрець, Шевченко звiв голову, окинув палким
поглядом присутнiх. Прозорим струменем полилися слова:
Все суму , - тiльки слава
Сонцем засiяла.
Не вмре кобзар, бо навiки
Його привiтала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба ся ,
Тебе не забудуть!
Маркевич, дослухавши вiрша, ударив по клавiшах - i кiмнату наповнила
дивна мелодiя. Всi колом обступили музиканта. Розляглася широка пiсня, ©й
було тiсно, вона виривалась у розчинене вiкно, неслася через заскнiлi в
туманах провулочки, казарми, палаци, линула на безкра©й простiр степiв,
роздолля синiх озер...
Над подарунком-рушничком схилив думне чоло Тарас, нiби голубив
незрадливi сподiванки-надi©.
1965-1967
[1] Гармала - рослина, що росте в посушливому степу та при битiй дорозi
- Не треба тривожити стару. Я недавно був там. Запустiв колись
гостинний дiм, зарiс навколо бур'яном. А вечорами моторошно виють сови...
Тривожно ятрилося серце Олексiя Васильовича, i вiн тихо, нiби сам до
себе, продовжував:
- Я не сидiв у Олексi©вському равелiнi Петропавловсько© фортецi. Але,
перебуваючи в сумiжному равелiнi, знав, що в Олексi©вський потрапили
Рил в, Пестель, Каховський, Бестужев-Рюмiн, Трубецький i нашi друзi -
брати Муравйови-Апостоли. Я не раз, припадаючи до грат, прислухався,
вловлював нiчнi тривожнi звуки, якi здавалися тяжкими зiтханнями, що
неслися вiд равелiну, де переважно сидiли приреченi на смерть. За тими
гратами сидiли нашi милi, рiднi друзi...
- Якi люблячi серця мали вони в сво©х грудях, - вставив Остроградськнй.
- Я жив тодi за кордоном. Туди доносились глухi вiдгомони подiй.
Сподiвалися, що хтось iз учасникiв та много товариства втече за кордон,
розповiсть про все. Але сподiвання були марними. Кажуть, що коли
Волконському запропонували органiзувати втечу, вiн образився, бо вважав за
краще стати перед царськими катами i загинути в рiдному краю, нiж тiкати з
нього для порятунку. Так, декабристи любили свою вiтчизну, любили ©©
скорботною любов'ю...
- I рознесли свою скорботу по далеких просторах, - вставив Олексiй
Васильович, а потiм розгорнув лист i прочитав привезене ним iз столицi
послання Пушкiна, що розповсюджувалося серед друзiв у списках. Лилися
слова, як повiнь, що не збагнеш ©© простору. Здавалося, що фамiльнi
портрети на стiнах вiтальнi уважно схилялися, слухаючи слова Олексiя
Васильовича:
Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадает ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.
Враженi прочитаним, слухачi задумливо мовчали.
- Декабристи зазнали поразки, - обiзвався Олексiй Васильович, - над
Вiтчизною нависли хмари. Кращi ©© сини гинуть... А сини Павла Першого нiби
мстяться за замордованого батька. I Олександр, i Микола наче тягнуть за
собою чорну тiнь батька - недоумкуватого сина Катерини. Жорстокий Микола
Перший, придушивши повстання декабристiв, заявив: "Революцiя бiля порога
Росi©. Але вона не переступить цей порiг, доки я живу й дiю". Шибеницями
розпочав вiн сво царювання... А що буде далi? Густi хмари нависли
навколо...
Мовчанка гнiтила стривоженi розмовою душi. Чути було, як десь
цвiркунець свердлив тишу сво©м сюрчанням.
Пiсля розмови Олексiй Васильович повiв гостей у м'яко повиту диким
виноградом альтанку. Пусткою i смутком повiяло вiд не©.
- Шкода, - зiтхнув вiн, - зароста бур'яном дорiжка, якою ходили колись
до цi © альтанки Пестель, Волконський, Муравйови-Апостоли...
Вранцi гостi ще вклонилися могилi старого Капнiста i залишили гостинну
стару хату в Обухiвцi.
- За©демо спершу в Говтву, де колись оселився мiй прадiд - виходець iз
запорожцiв, - запропонував Остроградський.
Ще здалека виднiлася бiла церква на говтвянськiй горi, оперезанiй
Пслом.
- © збудували запорожцi. За©демо подивитися на ту мадонну, про яку я
розповiдав.
Коли зайшли в церкву, Iвана Петровича насамперед вразила картина "Сорок
святих". То була намальована ватага людей у запорозьких убраннях.
- Нiби мо© троянцi вирушають у похiд! - вигукнув Iван Петрович. Потiм
пiдiйшов до картини дiви Марi©. То була засмучена жiнка в укра©нському
вбраннi. Однi ю рукою тримала немовлятко, а другою журливо пiдперла щоку.
В очах радiсть i бiль матерi. Бiля ©© нiг намальовано кобзу, обрамлену
вiночком, наче вишиваним рушничком.
- Хто це намалював таку мадонну?! - аж скрикнув Iван Петрович.
- Якийсь художник-запорожець...
- То як же його звали?
- Невiдомо... Мабуть, його пензлем мальованi мадонни i в решетилiвськiй
Михайлiвськiй церквi, теж збудованiй запорожцями. Може, рука того
художника торкалася i тих малювань, якими оздоблено Межигiрський монастир
пiд Ки вом.
- Яка сила почуття в цьому образi жiнки-матерi! Таким смутком i
гордiстю сповненi очi не тiльки матерiв, що пестять немовлятко бiля свого
лона, а й тих, якi випроводжали сво©х синiв на подвиги.
- Кожен народ, що зберiга в переказах iсторичну славу, пиша ться
гордiстю сво©х матерiв.
- Я вас прошу, Михайле Васильовичу, берегти цю картину. До цього часу я
думав, що наш народ, виплекавши прозору душу гордо© сво ю гiднiстю жiнки,
залишив ©© образ у пiснi та думi i не породив у живописi свого Рафаеля...
Але виходить, що майбутнiй iсторик скаже: "На цiй землi недаремно жив
народ, який мав свого Рафаеля, та не донiс його iменi до нащадкiв".
- Я математик i хочу точно знати, в якому столiттi з'явиться той
iсторик?
- Таке столiття настане! Коли народ досяга сво © зрiлостi, вiн тодi
глибше осмислю сво минуле, сучасне i смiливiше дивиться у майбутн . Так
само, як i дозрiла людина глибше роздуму про сво дитинство i мрi про
щастя.
- Очевидно, це буде тодi, коли геро© вашо© "Ене©ди" перестануть блукати
далекими шляхами i зрощуватимуть плоди рiдно© землi у вiльнiй працi, -
додав Остроградський.
Поки вiдбувалася ця розмова, Семен Битий забрався на дзвiницю, а
спустившись униз, вигукнув:
- й- й, видно з дзвiницi тi могили, що оточували нашi рiднi Турба©!
Хочеться птахом полинути туди!
Далi вiн не прислухався вже до розмов i думав щось сво , тривожне.
Погостювавши в Остроградського ще в Пашенному, Iван Петрович повертався
з Семеном до Полтави. Зупинились на ночiвлю бiля тi © корчми край
Решетилiвського шляху, де вiдбулась колись перша ©х зустрiч ще в молодi
роки. Корчма за цей час глибше вiкнами увiйшла в землю, а колись кучерявi
явори тепер маячили уже засохлими верхiв'ями. Проти корчми, як i колись,
стояла мурована огорожа палацу магнатiв Попових, а на вежi те ж саме, не
стерте часом число: "1786".
Вечоровi сутiнки лягали на порослi зеленою осокою береги Говтви. Блiдою
iскрою замиготiла на небi перша зiрка. Тонула в сутiнках мережана даль
Полтавського шляху. Старою завороженою примарою здавалася обвiтрена
корчма.
Мандрiвники не заходили до не©, розташувалися бiля порога. Семен не
сiдав, - то виходив на шлях, то знову повертався. Нарештi, пiсля довгих
роздумiв, заговорив:
- Якийсь нiби терпкий вiтер вi по шляху, бентежить мою шкарубку
мужицьку душу. Думи рояться...
Його постатi не зламали лiта й негоди. Стояв бiля шляху прямий i
нездоланний, як Голота в думi.
- Багато рокiв минуло, коли зустрiлися ми бiля цi © корчми. А тепер
настав час розлучитися нам... Не хочеться скнiти сидняком.
- Куди ж ти збира шся?
- Пiду ще пошукаю правди... Шукав ©© все життя... Тут недалеко до
Турба©в. Може, там вiднайду тi стежки, де колись ходив iз сво ю коханою...
Друго© тако© не зустрiчав нiде, хiба що в пiснi... А потiм подамся далi.
Iнодi хочеться натягти вовчу шкуру i стати вовком.
- З ким же ти помандру ш?
- товариш вiрний... Недаремно гартували менi його задунайськi
побратими. За халявою у мене добре нагострений незрадливий товариш.
- Чого ж iти проти ночi? Почекаймо до ранку.
- Тому що, кажуть, з'явився якийсь Кармелюк i гуля ночами. Забира у
багатi©в i розда бiдним, як волоський ватажок Владимиреску, що подарував
колись того коня... Пiсню про Кармеля чув.
За Сибiром сонце сходить,
Хлопцi, не зiвайте,
Ви на мене, Кармелюка,
Всю надiю майте...
- Ех! Заспiвати б тако© з побратимами. Щоб i земля взялася вогнем!
- Семене-друже... Шкода з тобою розлучатися.
- I менi шкода... Ви сердечна людина... Але ми ще зустрiнемося. А тепер
чого менi сидiти, коли он-якi люди, декабристи, як ви говорили, повставали
проти царя. А ми проти панiв, бо до царя нам далеко... Та й Кармелюк
кличе! Кому ж обiзватися на той клич, як не такому бурлацi. Прощайте... Не
згадуйте лихом.
Тричi навхрест обнялися, поцiлувалися. Шпаркий вiтер обгорнув обох i
покотив шляхом слова прощання.
Iван Петрович стояв, дивився вслiд, як вiддалялася в сутiнках, трохи
шкутильгаючи, постать. Далi почулося:
Гомiн, гомiн по дiбровi...
Поволi стихала пiсня, як i тодi, пiд час першо© зустрiчi. Хотiлося ще й
ще вловлювати ©© вiдгомiн. Але знайомий голос зовсiм затих, i раптово
налягли на землю густi хмари...
Iван Петрович довго стояв над шляхом, прислухався, нiби виглядав
когось. Вiтер куйовдив сиве волосся на головi...
49
Коли схилялося на захiд сонце, вiн любив сидiти бiле вiдкритого вiкна i
дивитися у далечiнь, де послався понад Ворсклою шлях, гублячись у синiй
безмежностi. В такi хвилини нiби приходили до нього в гостi давнi друзi,
приносили тривогу, ятрили пережитi почуття. Та не тiльки в уявi з'являлися
давнi знайомi i незнайомi друзi, прихильники.
Ось i тепер... Почувся дзвоник у дверi, i вiн поспiшив назустрiч
гостям. Був уражений несподiванкою. У вiтальню повагом, неквапно увiйшли
дво - жiнка й чоловiк. Спершу здалося, що це сон або привид. Перед ним
стояла Таня Преженковська в такому вбраннi, як уперше з'явилася на сценi,
виконуючи роль Наталки Полтавки. Навiть поза ©© була така, нiби вона,
скинувши коромисло з плеча, лагодилася виконати пiсню "Вiють вiтри". Як i
колись, iскрилися вогники в темних очах, що тепер ще бiльше заглибились
пiд чорними бровами. Бiля вуст намiтилися рисочки.
- Я завiтала до вас, щоб доспiвати незакiнчену пiсню... Не забули за
п'ятнадцять лiт той вечiр у Кибинцях?..
- Незабутн не забува ться... Прошу сiдати, бути рiдними гостями.
Повертаючись до чоловiка, що зайшов з нею, Преженковська
вiдрекомендувала:
. - Це Iзма©л Iванович Срезневський. З Харкова...
- То ви той самий Срезневський, що видав "Украинский альманах"?..
- Не тiльки альманах, а й перша книга мо © "Запорожской старины" вийшла
друком... Дозвольте подарувати ©© вам.
Iван Петрович кинувся обiймати гостя.
- Отака несподiвана радiсть... При мна зустрiч... Сiдайте, сiдайте,
дорогi друзi...
Iзма©л Iванович сiв проти Котляревського, а артистка - близенько, поруч
нього.
- Час уже написати iсторiю, гiдну нашого народу... - заговорив
Срезневський. - Ви подали сво ю "Ене©дою" чудовий приклад. У харкiвськiй
"Утренней звезде" надруковано уривок останньо© частини вашо© поеми. Але
пора видати твiр повнiстю. I "Наталку Полтавку" давно слiд надрукувати. З
цi ю метою я прибув до вас, щоб домовитися про надрукування i "Наталки
Полтавки", i "Ене©ди"... До того ж я незабаром по©ду в слов'янськi кра©ни
i хочу повезти туди вашi твори. Перед тим за©ду в столицю до друзiв.
Користуючись одним iз спискiв "Наталки Полтавки", я зараз перекладаю ©©
чеською мовою.
Iван Петрович так захопився розмовою з iсториком, що Преженковська
почала вiдчувати якусь незручнiсть вiд неуважного ставлення до не©. Потiм
Котляревський передав Срезневському пiдготовлений до друку текст "Наталки
Полтавки" i "Москаля-чарiвника".
- Вашi рукописи будуть хорошою пам'яткою не тiльки для мене, а й для
всi © нашо© лiтературно© молодi, яка поважа вас... А молодь наша росте,
з'являються талановитi поети... Всi обставини говорять за те, що вони з
новою силою продовжать розпочату вами справу. Я вiрю в це, як вiрю в те,
що пiсля ночi неодмiнно наста ранок, а пiсля ранку приходить день.
Очi Iзма©ла Iвановича загорiлися, пасма розкiшного волосся розвихрилися
на головi, а на запалих щоках проступили рум'янцi.
Тим часом Преженковська, розглядаючи кiмнату, побачила на стiнi
малюнок, в якому пiзнала себе у ролi Наталки Полтавки. Вона пiдвелася i
швидким кроком пiдiйшла ближче, здивовано запитала:
- Звiдки цей малюнок? Не сподiвалася бачити себе тут намальованою.
Спiвбесiдники обiрвали розмову, пiдiйшли до артистки.
- Iване Петровичу, що це за жарти? - запитала вона.
- Нi, це не жарти... Ви пiзнали себе такою, якою...
- Так, пiзнала. А чи пiзна те ви, що я стою перед вами у тому самому
вбраннi, що й тодi була?
- Це вбрання менi багато чого нагаду . Я нiби чую ту пiсню, що ви тодi
виконували.
- I менi пригадуються першi успiхи в мо му акторському життi... I не
тiльки успiхи, а й страждання... I не тiльки страждання, а й тортури,
через якi проходить жiнка, що вiдда себе сценi... Коли б я померла за
тиждень до того, як виступила вперше в ролi Наталки, то мо життя не варте
було б жодно© уваги. А коли б я взагалi не знала цi © ролi, то не знала б
тi © тривоги, яку й принесла зараз до вас.
- То добре, що ви живете й приносите багато нам при мностi сво ю грою,
- зауважив Срезневський. - Пам'ятаю, як одного разу в Харковi молодь
зустрiчала вас на сценi i випроводжала бурею аплодисментiв. Сво ю
веселiстю, дзвiнким смiхом ви просто полонили слухачiв.
- Веселiсть i смiх, - вимовила, зiтхнувши, артистка. - А що кри ться за
тими веселощами? Полтавцi зробили велике дiло, що в свiй час допомогли
розкрiпачити артиста Щепкiна... Це так. Але чи подумав хто, що театр
закрiпачив i вiльну людину, якою була я до виступiв на сценi. Життя
наклада ланцюги на жiнку, а на артистку подвiйно. Вона завжди у рабськiй
залежностi. Всi минулi п'ятнадцять рокiв я соромилась згадувати той вечiр
у Кибинцях пана Трощинського... Вiн принiс багато страждань артистцi, яку
вважали "пустотливою Танею".
Замовкла.
- Я хочу ще й ще вас слухати, - тихо мовив Iван Петрович.
- А я хочу ще й ще говорити... Бо не для сценiчно© пози я одягла це
вбрання, в якому колись ви бажали бачити мене. З цим убранням я принесла
ще не змарновану частину сво © душi, перевiрену стражданнями повагу до вас
i... Але словами всього не вимовиш. Я хочу доспiвати мелодi©, якi не
дограли ви в ту нiч, коли обiрвалися струни скрипки.
Рвучко пiдiйшла до розчиненого вiкна, вдихнула свiже повiтря, що линуло
вiд ворсклянських берегiв. Там, за вiкном, зачарованi тишею, мiсячним
срiблом облитi, тихо гойдалися тополi. Iван Петрович сидiв
задумливо-скорботний. Iзма©л Iванович не зводив очей з артистки. Аж ось
полилися з ©© вуст пiснi, понеслися на лебединих крилах у простiр
збуджено© ночi. Здавалося, що там, де слова спiвачки доторкалися темно©
тишi, землю кутав голубий смуток. Закiнчивши одну Наталчину пiсню, вона
переходила до iншо©, i голос ©© звучав ще з бiльшою пристрастю.
Iзма©л Iванович стояв, схрестивши на грудях руки, слухав. Обiрвавши
пiсню, спiвачка пiдiйшла до Iвана Петровича. Вiн узяв ©© руку i притулив
до вуст. Хвилини мовчанки... ©© порушив Iзма©л Iванович:
- Ви краще спiва те, нiж я чув вас ранiше. Зблизька ви чарiвнiша, нiж
на сценi.
- Бо я принесла цi пiснi, щоб вiддати ©х авторовi...
- Нi, не вiддавайте, не вiддавайте, - благав Iван Петрович. - Я
подарував цi пiснi для вас i для багатьох таких, як ви. Хай вони будуть з
вами. Пiсня мусить мати сво© крила... У вашому спiвi я нiби знайшов себе
вдруге. В мою душу влива ться ваш спiв, як колись...
Щирiсть розмов, приязнь гостей дуже схвилювали Iвана Петровича. Вiн
зняв iз стiни рушничок, вишиваний червоною калиною з чорними листочками, i
пiднiс його Срезневському.
- Яка чудова рiч! Вишито давнiми полтавськими узорами. Це коштовний
рушничок...
- У цьому рушничковi зiбранi почуття i страждання жiнки.
- Я заздрю цiй жiнцi, - збентежено обiзвалася артистка.
- Ви заздрите стражданням людини?
- Так... Коли вони вартi уваги поета.
Звертаючись до Срезневського, Iван Петрович продовжував:
- Ви, Iзма©ле Iвановичу, людина молода, але зумiли об' днати навколо
себе гурток лiтераторiв... Ви обов'язково зустрiнетесь i з тим невiдомим
поетом, якому я хотiв би потиснути руку. Прошу вас - передайте йому цей
рушничок. А з ним передайте й найсердечнiшi почуття.
- Хiба можна передавати так почуття? - запитала Преженковська.
- Це почуття не звичайнi, а тi, що ©м розкривають сво© обiйми цiлi
вiки...
- Звичайно, що за почуттями iдуть i обiйми, - жартувала Преженковська.
- В тих, зiбраних у простiй вишивцi, почуттях я уявляю великий змiст.
То безсмертя народного генiя. Цi перлини духовного життя зiбранi i в
словi, i в пiснi, i вкрапленi в подiбних вишиваних кетягах калини.
Беручи рушничок, Iзма©л Iванович потис Котляревському руку.
Преженковська поклала йому руку на плече так, як дозволяла собi колись.
- Рiднi мо©, дорогi мо©, - повторював Iван Петрович. - Ви стiльки
принесли несподiвано© радостi.
Якесь особливе тепло полилося вiд тi © руки, тепло, що його вловлю
людина в промiннi перед тим, як сонце ма пiрнути за обрiй. Тепло, що не
стiльки зiгрiва тiло, як пестить душу.
Вiдчуваючи владу над сво©ми спiвбесiдниками, Преженковська заговорила:
- Пригаду те вечiр пiсля вистави, коли ми зробили, нiчну прогулянку до
Ворскли?
- Пригадую, як сьогоднi...
- То й сьогоднi можемо поновити тi ж незабутнi хвилини... В хатi нам
тiсно, бо стiльки вражень, що просяться вони на простори... Пiдемо туди,
де справдi вiють вiтри...
Коли вийшли з будинку, тепла липнева нiч трепетно огорнула ©х подихом
рути-м'яти.
- Спасибi тобi, - обiзвався Котляревський, - що ти принесла пiснi мо ©
молодостi, повернула менi вже забуту казку... Заради цього хочеться ще
жити... Я заздрю прийдешнiм поетам, якi ще складатимуть сотнi, тисячi
пiсень, прославлятимуть у них усе прекрасне...
- Iване Петровичу, - зауважив Срезневський, - якби ви прочитали таку
лекцiю нашим студентам у Харковi, вони б вас на руках носили...
- Нi! Я не хочу, щоб Iвана Петровича носили студенти на руках... Хай
краще вiн лiта на крилах мо © пiснi... - В голосi Преженковсько© бринiла
самовпевненiсть гордо© жiнки.
- Жартiвнице моя непоправна!..
Перед спуском з гори до Ворскли зупинилися. Чорним силуетом на
супротивнiй горi маячiли мовчазнi примари монастиря, а довкола
урочисто-та мничо нiч розкривала сво© обiйми.
Небо побляклою смугою благословляло народження ранку. Здавалося, нiби
вперше над землею мало зiйти сонце. Та ось поривчастий вiтер захитав
верхiв'я тополь. З пiвночi налягла хмара, почувся грiм.
- Буде гроза, - зауважив Iзма©л Iванович.
- То добре! Хай гримить! Пiдемо назустрiч грозi! - не вгавала спiвачка,
- Хай вiють вiтри нескiнченно© пiснi!
- Я, як романтик, не вiдстану вiд вас! - погодився Iзма©л Iванович.
- А ви, Iване Петровичу? - Таня пригорнулася до нього.
- Я давно звик мандрувати разом iз сво©м Ене м, незважаючи на бурi й
грози! - мовив Iван Петрович. - Таня пригорнулася ще мiцнiше... - Ти
принесла тиху радiсть, щоб незаповнене щастям серце проспiвало лебедину
пiсню...
Вихрястi невблаганнi хмари неслися в шаленому танку, за ними обзивалися
i наростали громовицi. Тодi здавалося, нiби виринали з морсько© хвилi
човни з ватагою завзятого, нескоримого Енея. Потiм ховала в собi все
темрява. Блискавка роздирала ©©, пускаючи на землю синi стрiли. Хотiлося,
щоб ще й ще блискавка осявала небо, рiдних мандрiвникiв, щоб вони ще
повернулися з далеких дорiг, зазнаючи нових пригод, i щоб ще раз ©хнiй
ватажок спустився у пекло й повернувся загартований та мудрий.
Хай мандрiвники вирушають у новi походи, хай з'явиться новий ватажок.
Може, вiн поведе шляхами, якими ходив шукати правду Семен Битий i
безталанна Наталка прагнула добути щастя, як зеленого розмаю. Може,
розкриються перед ними неозорi простори, плеканi в мрiях.
Чимраз ширше освiтлювалося блискавками небо, вповивався грозами ранок
над скаламученими широкими плесами Ворскли...
ЕПIЛОГ
Перед тим як ви©хати в слов'янськi кра©ни для вивчення мов i
лiтератури, Iзма©л Iванович Срезневський пiзньо© осенi 1838 року прибув з
Харкова у Петербург. Насамперед вiн завiтав до давнього приятеля Михайла
Васильовича Остроградського, привiз сумну звiстку про недавню кончину
Iвана Петровича Котляревського. Але ця звiстка, виявля ться, вже
докотилася До столицi, i славного земляка збиралися пом'янути на черговiй
"п'ятницi" в вгена Павловича Гребiнки.
- Хотiв би i я завiтати до вгена Павловича, - обiзвався Срезневський.
- То це добре. Вiн людина гостинна i товариська. Радий буде зустрiтися
з вами. До речi, вiн перейшов з канцелярсько© служби на роботу викладача
мови та iнших предметiв у Дворянський полк i живе на Петербурзькiй
сторонi, - вiдповiв Михайло Васильович.
Взявши вiзника, вони вирушили на Петербурзьку сторону. Пере©хавши
мостом через Неву, потрапили в найбiднi-шу i найбруднiшу частину мiста.
Тут потяглися довгi вузькi вулицi. Дерев'янi будиночки дрiбних чиновникiв,
вiдставних унтер-офiцерiв, небагатих крамарiв визирали, здавалося, з
болота. Вiзник часто лаявся, коли колеса екiпажа загрузали в багнюцi.
Нарештi добралися до казарм, бiля яких були добре брукованi вулицi.
Прибули до вгена Павловича вчасно. Тут готувалися до обiду. Господар з
добродушною усмiшкою на блiдому лицi зустрiв гостей, повiв у простору
кiмнату, де чимало вже зiбралося постiйних вiдвiдувачiв.
вген Павлович познайомив прибулих з iншими гостями - Нестором
Васильовичем Кукольником, Iваном Iвановичем Пана вим, Миколою Андрiйовичем
Маркевичем, Iваном Максимовичем Сошенком, Володимиром Григоровичем
Бенедиктовим. Були тут гостi у вiйськовому, давнi Гребiнчинi приятелi по
Нiжинськiй гiмназi©, неподалiк, за невеличким столиком, сидiли,
розглядаючи малюнки, Карл Павлович Брюллов, а бiля нього учнi Академi©
художеств - Тарас Шевченко, Василь Штернберг, Аполлон Мокрицький.
Карл Павлович привiтно зустрiв Срезневського, а Шевченко, потискаючи
його руку, промовив:
- Спасибi за "Запорожскую старину". Добре дiло вробили. Спасибi...
Брюллов став розпитувати про Укра©ну, показував малюнки Штернберга,
привезенi з Чернiгiвщини, зокрема, кра види Качанiвки.
- Коли я дивлюся на цi пейзажi, - говорив Карл Павлович, - то зда ться,
от-от вирине з тихого плеса русалка, а на березi десь з'явиться "козак
моторний" Еней...
Маркевич, пiдвiвшись вiд фортеп'яна, де вiн стиха щось награвав,
пiдiйшов до Шевченка.
- Дещо виходить з мо © iмпровiзацi©. Ходiм до фортеп'яна, допоможи, -
запросив Тараса.
Незабаром Микола Андрiйович ударив по клавiшах i полилася мелодiя.
Шевченко слiдом наспiвував!
Нащо менi чорнi брови,
Нащо карi очi,
Нащо лiта молоди,
Веселi, дiвочi?
Але раптово обiрвав гру Маркевич. На вулицi залунала пiсня солдатiв,
яких муштрував унтер-офiцер. Гвалтiвно вривалася в кiмнату солдатська
пiсня "Гром победы, раздавайся".
- Чи правда, вгене Павловичу, що всi унтер-офiцершi Петербурзько©
сторони вiдчиняють вiкна, слухаючи муштрову солдатську пiсню? - запитав
Маркевич.
вген Павлович знизав плечима. За нього вiдповiв Кукольник:
- Не дивно... Пiсня патрiотична. Солдати прославляють православного
царя. Багатьом до серця така пiсня... Отож i слуха ©© народ.
Самодержавство, православi i народнiсть - це клич нашого часу.
Говорив Кукольник з апломбом нi в чому не погрiшного авторитета, як
людина, повна свiдомостi сво © переваги над iншими. Про це промовляв i
його новий модний фрак, i зачiска, i самовпевнений вираз обличчя.
Шевченко i Штернберг перезирнулися.
- Терпiть, гартуйте витримку, - зауважив юнакам Брюллов, продовжуючи
схвально розглядати малюнки Штернберга.
До них знову пiдiйшов Маркевич, розкрив Гребiнчин альбом, що лежав коло
малюнкiв, i записав: "Укра©на, музика, природа, поезiя нас навiки
з' днали". А коли вщухла солдатська пiсня, вiн знову повернувся до
фортеп'яна.
Кукольник, сидячи в крiслi, продовжував свою розмову:
- Чи правду я кажу, вгене Павловичу?
- Та звiсно... звiсно, - знiяковiло вiдповiв Гребiнка.
- От, примiром, - вiв далi Кукольник, - моя п' са "Рука Всевишнього
вiтчизну врятувала"... Сам iмператор i iмператриця похвалили п' су.
- А чи правда, Несторе Васильовичу, що вашу п' су збираються перевидати
пiд iншою назвою? - запитав Вася Штернберг.
- Не знаю, не чув...
- Панове! - втрутився Гребiнка. - Сiдаймо за стiл! Час обiдати...
Сiдайте, наливайте чарки... Хто яку хоче!
Кукольник розкрив свою валiзочку, витяг пляшку токайського:
- Я питиму свою... Малоросiйських напо©в не визнаю.
- Добре, якщо тiльки напо©в, - тихо промовив Штернберг, сiдаючи бiля
Шевченка.
Коли сiли усi за стiл, вген Павлович подякував гостям за люб'язнiсть,
заявив, що Михайло Васильович Остроградський хоче дещо сказати.
- Недавно обiрвався голос спiвця Укра©ни Котляревського, - неквапно
почав Остроградський, - спiвця, що водив завзятих троянцiв-козакiв у
далекi походи. Я подвiйно вiдчуваю скорботу - за втратою не тiльки поета,
а й найкращого свого учителя. Йому я багато чим зобов'язаний. Вiн навчав
сво©х учнiв бути мужнiми, чесними. Пiдiймаю чарку на знак найкращо©
пам'ятi вчителя-друга!
- Пом'янiмо!
- Пом'янiмо! - загули голоси.
Остроградський, а потiм Срезневський розповiли про сво© незабутнi
зустрiчi з Котляревським. Ближче до них пересiли Шевченко, Штернберг,
Мокрицький. Розпитували, цiкавились життям, побутом автора "Ене©ди". Тарас
кiлька разiв пiдiймався з-за столу, виходив у Другу кiмнату, щось
записував, шепотiв, наспiвував, нiби сам з собою розмовляв.
Срезневський розповiв про видання в Харковi "Наталки Полтавки" з його
передмовою. Примiрники цього видання вiн везе в слов'янськi землi, де
набуло слави iм'я укра©нського письменника.
Iзма©л Iванович з властивим для нього романтичним пiднесенням говорив:
- Народ, що багато козакував у походах, закозаку тепер у поетичному
словi. Пробуджуються новi сили до творчостi. Геро© славно© "Ене©ди"
понесуть на широких вiтрилах слово i пiсню Котляревського. Коли ми
говоримо тут про смерть автора "Ене©ди", то я скажу, що це осяяна вiчнiстю
смерть.
Шевченко не раз стискав руку Срезневському, шепотiв:
- Спасибi, спасибi... - i знову щось занотовував. Розмови почали
дратувати Кукольника. Вiн не звик залишатися малопомiтним на таких
вечiрках. Вибравши зручний момент, Нестор Васильович налив чарку
токайського, пiдвiвся й почав:
- Панове! Я розумiю захоплення присутнiх згадками про малоросiйського,
якщо можна так сказати, поета... Поетичне слово - велика сила. Поет
служить сво©м словом, як служить солдат його iмператорськiй величностi
сво ю рушницею i шаблею. Наша дина, велика iмперiя кличе всiх на подвиги
во iм я самодержавства, православiя i народностi. Ура великому iмператору!
- Ура! - вiдгукнувся в кiнцi столу чийсь одинокий голос i обiрвавсь.
Шевченко, Штернберг, Мокрицький поставили на стiл сво© чарки, не
винивши наливки. Брюллов застиг у мовчанцi з чаркою в руцi. Гребiнка,
нiяковiючи, мовчки простяг руку, щоб цокнутися з Кукольником. Знову за
вiкном пролунала маршова солдатська пiсня i виручила Кукольника. З
виглядом переможця вiн сiв, швидко почав ©сти. Запанувала мовчанка, ©©
порушив Штернберг:
- Друзi! Тарас написав вiрш "На вiчну пам'ять Котляревському". Просимо
його прочитати.
Штернберга пiдтримали Сошенко i Брюллов:
- Просимо, Тарасе, просимо.
Шевченко смiливо вийшов на середину кiмната, розгорнув папiрець i
почав:
Сонце грi , вiтер вi
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойда , -
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не зна ...
Читання вiрша все бiльше й бiльше захоплювало присутнiх. А Кукольник
червонiв дедалi дужче.
...Недавно, недавно у нас в Укра©нi
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кияув
I гори, i море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвiта
Водив за собою, -
Все осталось, все суму ,
Як ру©ни Тро©.
Шевченко зробив паузу, розгортаючи другий папiрець. Тим часом обiзвався
Кукольник:
- Панове! Я не визнаю тако© поезi©! Що це за вирази - "ватагу
пройдисвiта водив за собою"? Так можна дiйти до того, що поети почнуть
вихваляти... е... розбiйникiв... Пробачте, панове, така поезiя... Це
шкiдливо i небезпечно... Навiть обурливо. Я сам навчався в Нiжинi, розумiю
малоросiйське нарiччя. Скажу, що в ньому багато незрозумiлого.
- Просимо Тараса продовжувати, - гукнув Штернберг.
- Просимо, просимо, - обiзвалися iншi. Але Шевченко мовчав, зiбгавши
папiрець у жменi. Очi його налилися гнiвом.
- Панове! Прошу пробачення. Я обiцяв бути в театрi, тому змушений
залишити дорогих друзiв. - Кукольник встав iз-за столу, взяв свiй чорний
високий цилiндр, розкланявся, не глянувши в бiк Шевченка.
- Несторе Васильовичу! - кинувся до нього Гребiнка. - Просимо ще побути
з нами... Як же це так? Ще ж не ©ли смаженого, не допили...
- Не можу! Мушу завiтати в театр... До побачення, панове! - Виходячи,
Кукольник повторював: - Обурливо i небезпечно... Навiть пiдозрiло. Якесь
вiльнодумство.
З мiсця зiрвався Штернберг, вхопив пляшку з недопитим токайським,
пiдбiг до дверей i гукнув Кукольнику:
- Несторе Васильовичу! Ваше токайське залишилось недопите! Вiзьмiть!..
Жарт викликав усмiшки, а Мокрицький додав:
- Вася! Долий пляшку квасом, заткни i вiднеси в театр. Хай доп' Нестор
Васильович або залишить для подiбних до себе нащадкiв!
- Нема кращого, як наша вишнiвка, - промовив Остроградський i пiднiс
повну чарку Тарасовi, який все ще стояв серед кiмнати у тiй самiй позi.
Пiдiйшов до Тараса i Срезневський.
- Ви насправдi поет, - заговорив вiн, - ваш вiрш схвилював мене.
Дозвольте передати вам подарунок.
Срезневський розгорнув рушничок, вишиваний кетягами калини i чорними
листочками.
- Iван Петрович Котляревський, коли я востанн зустрiчався з ним,
просив передати поетовi, який гiдний буде цього, подарунок.
Рушничок взяв Шевченко. Його обступили Штернберг, Мокрицький, Сошенко,
Брюллов, розглядали вишивку.
- Це нам, Тарасе, згодиться при малюваннi картин з укра©нського побуту,
- зауважив Карл Павлович. - Звернiть увагу на композицiю вишивки. Це
вишивала рука художника. А скiльки тут вкладено почуття, нiжностi! Чудово,
гармонiйно...
- Подарунок Котляревського берегтиму, як незабутню пам'ятку, - пообiцяв
Шевченко.
- Друзi! - гукнув Штернберг. - Тарас не закiнчив...
- Просимо продовжувати!
- Просимо!
Розгорнувши пожмаканий папiрець, Шевченко звiв голову, окинув палким
поглядом присутнiх. Прозорим струменем полилися слова:
Все суму , - тiльки слава
Сонцем засiяла.
Не вмре кобзар, бо навiки
Його привiтала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба ся ,
Тебе не забудуть!
Маркевич, дослухавши вiрша, ударив по клавiшах - i кiмнату наповнила
дивна мелодiя. Всi колом обступили музиканта. Розляглася широка пiсня, ©й
було тiсно, вона виривалась у розчинене вiкно, неслася через заскнiлi в
туманах провулочки, казарми, палаци, линула на безкра©й простiр степiв,
роздолля синiх озер...
Над подарунком-рушничком схилив думне чоло Тарас, нiби голубив
незрадливi сподiванки-надi©.
1965-1967
[1] Гармала - рослина, що росте в посушливому степу та при битiй дорозi