- А вiн живий i тепер?
- То ж у казцi, - зауважив Мишко.
- й у казцi правда, - додав Iван Петрович. - Правда поляга в тому,
що серед людей смiливi, безстрашнi поборники... Ото й кажуть, що
Промете©в вогонь не вгаса .
- То, може, i в чумацькому вогнищi Промете©в вогонь?
- Може, й iскорка, бо недарма чумацька пiсня така розлога... Бачу,
ви, хлоп'ята, вже померзли. Вечiр холодний...
- Нi, нас грi вогонь Прометея, - пожартував Мишко.
- Ми ще будемо слухати... Розкажiть про вiйну з турками.
- I про дуб Сiрка.
- Добре, розповiм. Та й додому.
Розповiдав Iван Петрович про туркiв. Хлопцi смiялися. А коли почав
розповiдати про Сiркового дуба, його голос забринiв, як у розлогiй пiснi.
Розпрощавшись з гостями, Iван Петрович у сво©х думках ще продовжував
перебирати близькi серцю спогади. Здавалося, що йшов знайомою дорiжкою до
дуба над днiпровою кручею. Сюди приносила разом з пiснею свою чарiвну
скромнiсть та, що допомагала збагнути та мницi прекрасного, лелiяла думи
поета.
Щоб розвiятись, виводив iз стайнi свого задунайського вороного
побратима, окульбачував його, тихо затягав попругу. Кiнь нiби чекав того
i, зачувши господаря в сiдлi, прудко мчав шляхом, а далi - навмання,
долиною Надворскля. Насторожував вуха, нiби вгадував настро© вершника,
стрясав гривою, дугою вигинав шию.
На безлюдному просторi верхiвець сходив з сiдла. Кiнь повертав до нього
голову, пiдставляв спiтнiлу шию, щоб ©© погладив господар, форкав. Бiля
його переднiх копит вершник стелив на прив'ялому полинi пропахлу походами
волохату бурку i сiдав на не©, опустивши поводи. Кiнь не вiдходив вiд
господаря, нахиляв до нього голову, стояв, наче вкопаний. В очах вороного
небо розсипалося сво©ми зорями. А коли знову зачував ©здця у сiдлi, то ще
бiльше шаленiв, вибивав копитами. В обличчя вершника вдаряла темiнь ночi,
а в небi розгинав сво прозоро-вихрясте коромисло Чумацький Шлях,
схиляючись назустрiч свiтанню.
26
В Будинку для виховання бiдних вiдбувалися заняття. Перший урок закону
божого вiв панотець. Ввiйшовши в клас, вiн поправив на грудях срiбний
хрест, що прикрашав чорну довжелезну рясу, вiд яко© запахло ладаном та
восковою свiчкою, i почав: "Спаси, господи, люди твоя..." Спiв пiдхопили
хором учнi. Потiм панотець робив перекличку. Кожен учень, якого вiн
називав, пiдiймався, повертався в куток класу, де висiла освiтлена
лампадкою iкона, хрестився i лише тодi сiдав на сво мiсце.
На початку уроку панотець пояснював, як святе письмо розповiда про
створення "свiтил небесних". Учнi слухали. Лише Мишко Остроградський
нахилив голову i малював на папiрцi "свiтила небеснi". Мiж Венерою,
Марсом, Меркурi м, як вiн уявляв ©х собi, проводив лiнi©, вираховував
кути, що утворювались накресленими лiнiями.
Закiнчивши пояснення, законоучитель пiдiйшов до Остроградського, взяв
покреслений ним папiрець, запитав:
- Що це ти понакреслював тут, отроче?
- То я малюю свiтила небеснi.
- Свiтила небеснi тiльки созерцанi м духовним можна пiзнати. А нам,
грiшним, не треба сво©м розумом забиратися на небо... диного Iллю бог
узяв живим на небо, ниспославши для нього громову колiсницю!
- Але i громову колiсницю, напевно, треба було математично обчислити,
щоб не перекинулася по шляху до неба.
По класу пронiсся затамований смiх. Це роздратувало панотця.
- Дуже ти великорозумний, отроче. А урок вивчив?
- Вивчив.
- То скажи, хто була дiва Марiя - мати божа?
- Це така чепурна жiнка, у вишиванiй сорочцi, голубiй керсетцi,
картатiй плахтi та червоних чобiтках. Однi ю рукою вона трима дитину, а
другою взялася за щоку i так лагiдно та сумовито дивиться. Очi нiби
зажуренi в не©. А коло нiг намальовано кобзу i квiточками обведено.
- Де це ти таке чув чи бачив?
- Це у нашiй говтвянськiй церквi такою намальована дiва Марiя...
Запорожцi побудували ту церкву. Говтва - це бiля нашо© Пашенно©, де батьки
живуть.
- Дивнi дiла тво©, господи... Дiва Марiя облачашася в божественне
убрання, у священнi ризи. Тiльки грiховнi навожденiя можуть зображати так
святу Марiю!
- Навожденi , - повторив Мишко i додав: - То ж, кажу, так по навожденiю
намалювали запорожцi. А церкву вони збудували на високiй горi. Далеко ©©
видно, аж на шлях до Розрито© могили!
- То все грiховне! - буркнув панотець. - В ге ну огненну таких малярiв!
Перевiвши дух, законоучитель знову запитав:
- А скажи, хто такi були сорок святих?
- Сорок святих... Це така ватага запорожцiв у жупанах, що нiби
готуються до бою.
- Де це ти бачив?
- У нашiй говтвянськiй церквi...
- Теляча у тебе голова, отроче. А ти хоч хреститись умi ш?
- Умiю.
- Перехрестись з начальною молитвою.... Ну... Во iм'я отця...
Мишко пiдносив руку до лоба i швидко ©© опускав униз, не кладучи хреста
на себе.
- Ну, - продовжував панотець, - чого ж ти не кладеш хреста на свою
телячу голову?
- Бо грiх класти святий хрест на телячу голову. Телята ж не хрещенi?
Зiрвався в класi смiх. Розгнiваний панотець пробубонiв басом:
- У тебе не тiльки теляча голова, а й свиняче рило!
Далi розгорнув журнал i вивiв одиницю таким рвучким рухом, що аж
скрипнуло перо.
Почувся дзвоник на перерву. Законоучитель кiбчатимн нiгтями схопив
журнал i швидко вийшов з класу, понiсся, як сполоханий журавель.
Учнi зелементували, пiдстрибуючи:
- Теляча голова... Ме... Ме...
Друзi пiдiйшли до Остроградського.
- Добре ти провчив його.
- А тепер. Мишко, розкажи добре нам задачу. Незрозумiла...
- Задачу цю можна простiше розв'язувати, нiж у книзi.
Мишко пояснював.
- Дивись, то це ж зовсiм просто... Тiльки треба догадатися. Спасибi,
Мишко!
Потiм розпочався урок з математики. Учитель дав завдання.
Остроградський швидко розв'язав задачу i заходився креслити лiнi©, що
розпочав ще на уроцi закону божого. До нього пiдiйшов учитель.
- Розв'язав уже?
- Уже.
Вчитель узяв зошит, подивився.
- Вiдповiдь вiрна. Але розв'язано не по-книжному.
- По-книжному довго, а так простiше.
- А це що ти креслиш?
- Хочу обчислити кут од планети до Землi.
- То дiло не нашого розуму...
- Але ж цiкаво...
- Краще розв'язуй по-книжному задачу, - зауважив учитель i пiшов до
iнших учнiв...
Невдовзi пiсля пам'ятного уроку закону божого учнi сповiдалися у церквi
перед причастям. Дiйшла черга до Мишка Остроградського. Насуплений
панотець сердито нахилив його голову до церковно© книги в бляшанiй оправi,
накрив чорним покривалом i почав сповiдати.
- Скажи, чи ма ш грiхи, отроче?
- Маю...
- А чим нагрiшив?
- Тим, що поклав свою телячу голову та свиняче рило на священну книгу.
Панотець затупцював, переступаючи з ноги на ногу, як кiнь пiд мухами,
але не мiг порушувати ходу сповiдi. Лише блаженним голосом повторював:
- Проща ться i розрiша ться... Проща ться i розрiша ться...
Правою рукою панотець хрестився, а лiвою забрався пiд чорне покривало,
намацав голову Мишка i щипав його за вухо.
Коли виходив Мишко з церкви, його товаришi запитали:
- А чого в тебе сльози на очах?
- Вiд щиро© сповiдi i каяття.
Та цим не закiнчилося покарання Мишка Остроградського. Законоучитель
поскаржився на нього наглядачевi Iвану Петровичу.
- Закону божого не вчить... Богохульству , творя гординю во храмi
божiм...
Iван Петрович покликав Остроградського до себе в кабiнет.
- Розкажи, Мишко, чим ти провинився i на уроках математики, i на уроках
закону божого?
- Математику я дуже люблю. Хочеться робити бiльшi обчислення i
розв'язувати складнiшi задачi.
- А закон божий? Чим ти розгнiвив панотця?
- Розгнiвив тим, що вiдповiдав про святу Марiю та про сорок святих так,
як вони намальованi у нашiй церквi, у Говтвi.
Iван Петрович зацiкавився розповiддю Мишка.
- При©хали б до нас та подивилися, як запорожцi порозмальовували...
Люди моляться до тих iкон i завжди свiчки до них ставлять.
- Це дуже цiкаво. При нагодi при©ду.
- Ото добре... А панотця я бiльше не дратуватиму. Хай вiн сказиться...
Бачите оце в синцях вухо? То вiн мене так сповiдав перед самим престолом
божим.
Iван Петрович подивився на синцi, поклав руку на голову хлопця,
по-батькiвському провiв по свiтлiй чупринi.
- З тебе. Мишко, люди будуть... А в твою Говтву я колись по©ду
подивитися на тi картини, що про них розповiда ш.
27
Рано-вранцi Iван Петрович любив ходити, де найбiльше збира ться народу:
чи то на монастирський цвинтар, чи на базар.
Якось у недiлю спостерiг вiн по дорозi до монастиря зборище людей, що
слухали двох мандрiвних дякiв, якi разом з солдатом виконували пiсню
"Всякому городу нрав й права". Дяки тягли верескливим голосом, а солдат
густим басом нiби ударяв у бубон. Далi дяки замовкли, тiльки солдат
наспiвував:
Задумали базилевцi
Свiй вiк вкоротити,
Козаченькiв-вергунiвцiв
Та й закрiпостити...
Составили вергунiвцi
З Турбаями ряду -
Обступили панську оселю
Спереду i ззаду.
Не дослухавши пiснi, Iван Петрович, упiзнавши спiвака, обiзвався:
- Це ти, Семене?!
- Я, батьку отамане!..
З цими словами спiвак, спираючись на костур i шкутильгаючи на одну
ногу, пiдiйшов до Iвана Петровича.
- Де ж ти таку пiсню взяв?
- Сам вигадав про те, що було в наших Турбаях. Обнялися, як давнi
друзi, по-козацькому - тричi навхрест.
Серед гурту людей пронiсся гомiн:
- Дивись... Такий пан, а обнiма ться з простим солдатом!
- Душа ж однакова, що в простого, що в пана.
- Не завжди однакова... У кого добра, а у кого зла. Перше, про що
запитав Семен, це:
- А чи живий ще той кiнь, що його викохали i подарували вам задунайцi,
назвавши Отаманом?
- Живий, занудився на стайнi без походiв...
- Треба розвiяти його тугу!
- О, напевно, розвi мо!
Iван Петрович повiв гостя до свого дому. Але Семен зажадав передусiм
зайти на стайню - глянути на коня.
- Здоров, задунайський друже!
Кiнь пiдняв голову, тихо заiржав, ударив копитом, нагнув шию.
- Пiзнав, - задоволене мовив Семен i погладив шию, голубливе потрiпав
гриву.
Господар повiв гостя до вiтальнi, почав частувати вишнiвкою. Але Семен
не дуже квапився до пиття, бо стiльки принiс з собою вражень, що не мiг
усього разом розповiсти. Нiби не вистачало йому слiв, щоб ними переказати
сво© житт вi пригоди. Найбiльше купчилися спогади про задунайськi
мандрування, походи, бо©, i вiн розповiдав повагом, добираючи дотепнi
слова.
- Брали ми i Iзма©л, i пiд Слободзе ю з турком билися...
Слово "Слободзея" вимовив урочисто.
- Тут наш командир запитав охочих добровiльно пiти на сто смертей!
Треба вночi зняти турецького вартового, вчинити переполох у ©хньому
таборi, щоб тим часом кинутися на ворогiв з iншого боку. Визвався на це
дiло мiй побратим, з Донщини родом, Iваном його звали. Тут заскребло в
мо©й душi. "Не вiдстану вiд тебе, - кажу йому, - з тобою в огонь i в воду,
на сто смертей пiду з тобою!" Отож пiшли на це дiло удвох. Пiдiбралися
тихенько до турецького вартового, який незчувся, як я розмахнув шаблюкою i
супостатську макiтру оддiлив од плечей. Пiдбiгло ще кiлька бусурманiв,
залементували, як коти напровеснi. Ми не тiкали, завзято вiдбивалися,
кололи, рiзали без розбору. А тут ударили збоку нашi. Зчинилася бiйка.
Пiшли кулачнi накарпаси, у виски i в зуби стусани. Од злостi всi
осатанiли. Побратим мiй попався в коло ворогiв, мов мiж вовкiв. Я,
нап'явши всi жили, кинувся рятувати його. Думаю, не сто раз умирати... Та
не встиг визволити завзятого друга. Пiдтятий ворогами, упав вiн. Я люто
одбивався, чув, як нашi вже близько гукали. Страшна халазiя пiшла. Та в
головi потуманiло менi вiд болю в нозi... упав. Був ранок, коли
прокинувся, у кровi весь. Не мiг звестися на ноги. Пiдповз до побратима.
Лежав вiн ниць. Повернув його лицем до сонця, що ледь показалося,
розстебнув груди, слухаю - ще не потеряв вiн духу. Тяжко поранений був у
голову. Що робити? Кинути напризволяще товариша не годиться. У нього ж на
Донщинi, казав, мати i сестра . Почав його пiдiймати, та не вистачало
сили. На мить мо серце наче розкисло - заплакав, а потiм почав рачкувати
i волочити за собою побратима через трупи, туди, де майорiв наш прапор над
Слободзе ю. Лiз, лiз, та не вистачило сили i опам'ятався вже в лазаретi,
Лежав там бiля мене i побратим.
Iван Петрович, слухаючи розповiдь, дещо занотовував на паперi. Семен
закiнчив словами:
- Отаке бува з нашим братом, що шука правди по кра©нах далеких.
Послухавши розповiдь, Iван Петрович зачитав Семеновi занотованi рядки:
Любов к отчизнi де геро©ть,
Там сила вража не усто©ть,
Там грудь сильнiйша од гармат...
28
З того часу, як оселився Семен у будинковi Котляревського, дозвiлля
Iвана Петровича заповнювалось не тiльки музикою, а й розповiдями, новими
анекдотами, жартами. Сюди приносив свою втому i секретар "Приказа
общественного призрения" Стеблiн-Камiнський.
- Приймiть до свого куреня! - звертався Стеблiн, i на його добродушному
обличчi зморшки складалися в усмiшку, а риженькi вусики пiдiймалися
догори.
- Просимо гостя до вiтальнi, - запрошував Семен. - Попробу те сьогоднi
нашого борщу. Сам наварив.
- Смачний?
- З перцем! Коли облити таким борщем собаку, то забiжить пiд три чорти
або сказиться. А нашому братовi нiчого. Звикли i до перцю, i до всього
гiркого, як циган до хрону.
Iван Петрович у домашньому халатi виходив назустрiч, вiв гостя до
вiтальнi. А Семен починав поратися бiля самовара, роздмухуючи вугiлля
халявою свого чобота, жартуючи:
- Таке знаряддя циган ковальським мiхом назива . Коли смеркалося, Семен
запалював грубку. Свiчки не свiтив, щоб не чадити в хатi. Досить було
освiтлення, що падало вiд грубки, гойдаючи велику, кудлату Семенову тiнь,
коли вiн пiдкидав дровинячку або ворушив жар. Спалахувало полум'я i, нiби
брижi по водi, розпливалося по кiмнатi свiтло, лягало на задумливе лице
Iвана Петровича. Радо розповiдав про вихованцiв, називаючи свiй заклад не
iнакше, як будинок для бiдних, бо не любив офiцiйного - "Будинок для
виховання бiдних дворян". З розповiдей Iвана Петровича Семен уже знав
iмена вихованцiв.
- А як там Мишко? - запитував вiн.
- Остроградський - розумний хлопчик. Дуже любить математику. Спритний,
жвавий... Та от один полтавський мiщанин написав скаргу на школу. Пише:
"Про закон божий нiхто навiть поняття не ма , або краще сказати, чого
вчать ©х, i самi не вiдають".
- Не зважайте, - обзивався Стеблiн-Камiнський. - В "Приказе
общественного призрения" ми всi задоволенi вашою працею.
- Я вважаю, що голови юнакiв не треба забивати релiгiйною покорою. Дух
розуму, вiльностi треба вселяти в молодi душi.
- Вiльнiсть - то правильно, - вставляв сво словечко i Семен, - людська
душа проситься до вiльностi, як пташка б' ться до сонця.
- Правильно, Семене... Як пташка б' ться до сонця. Так i мо© дiти.
В такi вечори Iван Петрович розповiдав багато пригод, якi пережив сам
або чув вiд iнших. Заслухавшись, Семен забував пiдкинути дровинку в грубу.
Тодi падали на кiмнату густi сутiнки, нiби кутаючи собою пройденi
розповiдачем шляхи. Спохватившись, Семен воруЫив жар, i знову вiдблиски
вогню тихо гойдалися в затишнiй кiмнатi.
Нарештi запалювали свiчки, i Стеблiн-Камiнський розгортав
"Санкт-Петербургские ведомости", вмощувався край столу, щоб падало свiтло
на газету, i читав новини:
"Из Копенгагена пишут: прибывшие сюда корабельники рассеяли слух, будто
бы остров Мадера поглощен вулканическими извержениями. Надеются, что слух
сей не подтвердится".
- Ото й добре, що не пiдтвердиться, - засмiявся Iван Петрович.
- А це ще новина, - читав Стеблiн-Камiнський. - "Из Марселя пишут, что
бей алжирский велел отрубить головы английскому, шведскому й сардинскому
консулам. И хотя слухи о сем несколько между собой разнствуют, однако все
согласны, что французскому консулу не сделано никакого вреда".
Iнтерес викликало повiдомлення про подорож по Австрi© Наполеона з сво ю
новою дружиною Марi ю-Лу©зою.
- То Наполеон обнюху росiйськi кордони, - зауважив Iван Петрович i
став розповiдати про походи французького полководця та про його небезпечнi
завойовницькi плани.
- Нема людям спокою, - вставляв слово Семен. - З турком нiби покiнчили,
а тут хранцуз преться, як чортяка лiзе.
- Ой лiзе, лiзе навiжений француз. Завдасть нам ще багато турбот.
- А що ж вiн такий нехрист, як i турок?
- Нi, хрещений, тiльки не в тiй водi купаний, - смiявся Iван Петрович.
Так минали зимовi вечори. До щедрувального вечора готувалися
заздалегiдь. Найбiльше тривожився Семен, вiрячи, що в цей вечiр разом з
щедрiвкою народжу ться доля всього року i кожно© людини.
До дому Котляревського приходило багато щедрувальникiв. Вони
прославляли козацькi походи i тиху хлiборобську працю, звеличували розум
людини, доброту. Тут дiвчина порiвнювалася з ясним сонцем, трудiвниця
ставала королiвною, царiвною, ясною зорею. Приносили iз щедрiвкою до
господаря в гостi "ясне сонечко", "ясниц мiсяць", "дрiбний дощик", вiтали
всю родину.
А нашому пану Iвану
Ясен мiсяць у вiконце зазира ,
Срiблом шляхи посипа ,
Його коник вже iржа ,
Дорiженьку провiща ...
Слухаючи спiви, Семен насторожувався i прислухався, чи справдi не
заiржав кiнь на стайнi.
Дорiженьку провiща ,
Копиточком вибива .
А край шляху широкого
Його зiрка вигляда ,
Рушник слiзьми вишива ,
Щедру доленьку блага ...
Слова щедрiвки тривожили господаря. На його чистому чолi пробiгали
хмаринки задумливостi. Вiн просив ще раз проспiвати, та й сам починав
пiдспiвувати. Спiвав i Семен, при днуючись до парубочого хору.
Нагородженi щедрiвники виходили з вiтальнi.
- Так подiля народ сво© духовнi доброти, - говорив Iван Петрович. -
Якими сонячними барвами квiтчають спiви зорю-дiвчину, як велично звучить у
них слово "дiва". Тисячолiттями увiнчу ться воно легендами, переказами,
повiр'ями i дише завжди запашною юнiстю. Ще минуть столiття, i нашi
нащадки збиратимуть перлини, розсипанi щедрiвками по квiтучiй землi. Це тi
скарби, якими ма гiiо право пишатися.
Та ось в кiмнату зходить нова група щедрiвникiв, привiвши дiвчину,
наряджену королiвною. Спiваючи, вони обсипали ©© посохлими квiтами. Обдало
кiмнату пахом василькiв. Синьоокою голубкою вабила зiр господаря щедрiвна
королiвна. А коли гостi назвали ©© Наталею, вiн збентежено прислухався до
©© голосу. Його уста зашепотiли:
- Скiльки синьооких Наталок розносять свою молоду снагу...
Випроводжав господар щедрiвникiв аж за ворота, повернувшись, впивав
пахощi залишених на пiдлозi квiтiв. Семен журно мовив:
- Водив i я колись свою королiвну на щедрiвку... Слухаю спiви, а з ними
нiби заквiтчана наречена йде i душу тривожить.
Промайнули хвилини задумливо© мовчанки. Почулося iржання коня. Семен
вiдчинив дверi, повiяло снiговим повiтрям. Починалася хуртовина.
Повертаючись знадвору, мовив:
- Копитом б' кiнь. Недарма обзива ться вiн у цей iцедрий вечiр. Буде
тривожний рiк...
29
Зимовi хуртовини змiнилися буремною весною. Травень 1812 року мало
принiс тепла. Поривчастi вiтри котили з заходу хмари, сiяли проливними
дощами. Не припинялися вiтри i на початку червня. Але не тiльки повiтря
дихало передгроззям, а й у життi кра©ни вiдчувалося наближення громовиць.
Ширилися чутки про перемоги Наполеона в Австрi© i Пруссi©, про скупчення
його вiйськових сил по той бiк Нiману.
Але в домi малоросiйського генерал-губернатора князя
Лобанова-Ростовського не припинялися щосуботнi розваги. Сюди прибували
значнi особи мiста, гостили представники знатних родин з iнших мiст.
В одну з таких червневих субот зiбралося чимало гостей. Дружина князя,
струнка i статна, хоч немолода, любила тримати навколо себе молодь, щоб
розважатись добрими виставами. До участi в них вона запрошувала Iвана
Петровича, якому дозволялось приводити в губернаторський дiм шкiльних
хористiв. До того ж краще за нього нiхто не мiг прочитати вiрш чи уривок з
п' си. Добре вiн знався на анекдотах i розумiв, коли який з них можна
розповiсти.
Захоплюючись домашнiми виставами, княгиня доручала Котляревському
готувати ©х до рiзних свят. Не раз навiщала вона знаменитого вельможу
Дмитра Прокоповича Трощинського в Кибинцях пiд Миргородом, при дворi якого
iснував крiпосницький театр. Пiсля кожно© тако© по©здки княгиня
запрошувала Iвана Петровича i просила його пiдгбтувати чергову виставу в
губернаторському домi, щоб не поступитись успiхами перед театром
миргородського магната.
Цього, разу вiдбувалась репетицiя комедi© Княжнiна "Сбитенщик". Нелегке
завдання взяв на себе Котляревський. Доводилося йому вносити навiть деякi
змiни в текстi п' си, адже не всi музичнi сцени можна виконати при
наявностi обмежених любительських артистичних сил. Головне, зберегти
авторський задум, показати енергiйного i здiбного представника з народу.
Фiнал п' си, коли геро©ня кинулася в обiйми свого коханого, обiрвався
несподiванкою. Широко розкрилися дверi залу, i прибув князь у супроводi
ад'ютанта. Так вiн з'являвся за надзвичайних обставин. Виконавцi ролей
застигли в сценiчних позах.
- Князю, що сталося? Зчинився десь заколот крiпакiв? - тривожно
запитала княгиня.
- Нi... На цей раз приголомшена вся Росiя! - вiдповiв
Лобанов-Ростовський, i зморшки збiглися на його чолi. - Наполеон без
оголошення вiйни переправив свою численну армiю через Нiман i розгорнув
наступ. Iмператор залишив Вiльно. Наша армiя вiдступа до Смоленська.
Виконавцi головних ролей, почувши незвичайне повiдомлення, звiльнились
вiд обiймiв i, наче провинившись, сходили зi сцени.
Iван Петрович, похиливши голову, тривожно стояв перед князем, наче
сподiвався його розпоряджень.
Княгиня, вражена повiдомленням, нiби скам'янiла на мить. Збагнувши
сувору правду почутого, вона опустилась на колiна, ©© приклад наслiдували
iншi. Запанувала тиша, яку порушив губернатор:
- Завтра в соборi буде вiдправлено молебень за спасiння Росi©...
Рано на другий день обiзвався соборний дзвiн, а за ним з протилежно©
гори загув монастирський бас, i незабаром почали вторити дзвонами всi
церкви мiста. Народ висипав на вулицi, повалив до соборно© площi, йшли
ремiсники, мiщани, чумаки. Першими обзивалися на дзвони купцi, хрестячись
та зiтхаючи, просячи бога, щоб менше матерiальних повинностей накладала на
них вiйна.
В натовпi бiля собору з'явився старець, захожий iз заселених
старообрядцями-розкольниками сiл на пiвднi Полтавщини. Навколо нього
купчилися старi чоловiки та жiнки, слухали розповiдi про появу анцихриста.
Одягнувши капiтанську форму, Iван Петрович прибув до сво©х вихованцiв.
- На нашу вiтчизну напали полчища завойовника Наполеона Бонапарта, -
заговорив вiн. - Уже кiлька рокiв Наполеон виношував намiри iти походом на
Москву. Йому легко давалися перемоги в вропi.
Далi, розповiвши про окремi геро©чнi епiзоди iсторi© свого краю,
закiнчив:
- Будемо всiма помислами i почуттями зi сво©м народом...
Пiд звуки шкiльного оркестру колона рушила на соборну площу. Попереду
iшов Котляревський. Люди на вулицях розступалися...
- Це ж наш Iван Петрович, - чулися голоси.
- Та яких соколят веде за собою!
- Який сокiл, такi ж соколята... Дзвони заглушували розмови людей. Пiд
час молебства Iван Петрович помiтив стару жiнку в чорному вбраннi, що
стояла на колiнах i била поклони.
- Моя сердешна мати... Молиться, як завжди, за сина, передчуваючи
розлуку.
Поруч стояв суворо-задумливий Семен Битий. Вiн не клав на себе хрестiв,
не бив поклонiв, не ронив, як iншi, слiз. Тiльки пасма розкуйовдженого
волосся настовбурчилися, як пiр'я в орла перед раптовим злетом.
Кинув Iван Петрович погляд на сво©х вихованцiв, що стояли понурi,
стривоженi. Хотiлося притиснути до грудей кожного, вiдчути биття
збентеженого серця.
Не знав, на що зважитись, - чи йти в похiд, чи послухатись розумно©
поради старого Капнiста: "Капiтанiв у мундирах багато, а нам треба
капiтанiв духу, освiти".
Згадав про вороного Отамана, що занудився у стайнi. Поезiя походiв
заповнювала уяву. Озирав кiлькатисячний натовп. Коливалися простоволосi
голови. Котилися передзвони церков, i линули з ними настирливi пекучi
думи...
Увечерi зiйшлися в будинковi Котляревського друзi. За звичкою Семен
Битий сидiв на низенькому стiльчику бiля порога. Вiн прислухався до
розмов. Сивою голубкою вуркотала бiля сина мати, дивлячись на нього
благальними, повними слiз очима.
- Коли побачила тебе, Iваночку, бiля собору у параднiй формi, серце мо
заридало. Думаю - в похiд збира шся... От i зараз дивлюся на тебе, а
уявляю в походi... Не кидай мене, горем бито© старо©.
- Заспокойтеся, мамо. I без мене знайдеться багато хоробрих во©нiв, щоб
розбити ворога. Спiть спокiйно, мамо.
- Не покинеш?
- Не покину...
Утираючи сльози, мати залишила вiтальню.
- Звiсно, мати, - зiтхнув Семен. Точилися розмови про подi©, про те, що
цар Олександр I взяв на себе командування вiйськами.
- Менi зда ться, - говорив Iван Петрович, - що царям краще б царювати.
В такiй кра©нi, як наша, де земля тече молоком i медом, над чим
порядкувати. А вiйна - це дiло тих, хто зна во нне ремесло.
Iван Петрович розповiдав про iсторiю приходу до влади Наполеона, про
його полiтичнi iнтриги, позування перед сво©ми фаворитами та чутливими до
пригод дамами завойованих мiст.
- Войовничий запал, посiяний Наполеоном, може швидко розвiятись при
перших утрудненнях i поразках. Французький полководець виявив умiння
завойовувати держави. Але вiн зумiв i накивати п'ятами з гипту, коли там
спiткали його невдачi.
- Отак чоловiк куйовдить увесь свiт, глита , як галушки, цiлi царства,
а довою ться до того, що й йому жаба цицьки дасть, - жартував Семен, а
потiм, зiтхнувши, додав: - Ще не встигла прочахнути земля вiд турецько©
вiйни, а тут знову баталi© почалися.
- Може, й нам ще доведеться воювати, - прикинув сво слово
Стеблiн-Камiнський.
- Та до цього дiла ми звикли. Ось i я... Хоч накульгую, а на вiйну
пiшов би. Козакам таке - або хлiб молотити, або ворога бити, аби була
робота...
- Може бути робота й козакам, - роздумливо вiдповiв Iван Петрович. -
Досвiд Антона Головатого та iсторiя з задунайськими сiчовиками може
повторитися. Треба лише кинути клич, який би припав до серця козацтву...
- То ж у казцi, - зауважив Мишко.
- й у казцi правда, - додав Iван Петрович. - Правда поляга в тому,
що серед людей смiливi, безстрашнi поборники... Ото й кажуть, що
Промете©в вогонь не вгаса .
- То, може, i в чумацькому вогнищi Промете©в вогонь?
- Може, й iскорка, бо недарма чумацька пiсня така розлога... Бачу,
ви, хлоп'ята, вже померзли. Вечiр холодний...
- Нi, нас грi вогонь Прометея, - пожартував Мишко.
- Ми ще будемо слухати... Розкажiть про вiйну з турками.
- I про дуб Сiрка.
- Добре, розповiм. Та й додому.
Розповiдав Iван Петрович про туркiв. Хлопцi смiялися. А коли почав
розповiдати про Сiркового дуба, його голос забринiв, як у розлогiй пiснi.
Розпрощавшись з гостями, Iван Петрович у сво©х думках ще продовжував
перебирати близькi серцю спогади. Здавалося, що йшов знайомою дорiжкою до
дуба над днiпровою кручею. Сюди приносила разом з пiснею свою чарiвну
скромнiсть та, що допомагала збагнути та мницi прекрасного, лелiяла думи
поета.
Щоб розвiятись, виводив iз стайнi свого задунайського вороного
побратима, окульбачував його, тихо затягав попругу. Кiнь нiби чекав того
i, зачувши господаря в сiдлi, прудко мчав шляхом, а далi - навмання,
долиною Надворскля. Насторожував вуха, нiби вгадував настро© вершника,
стрясав гривою, дугою вигинав шию.
На безлюдному просторi верхiвець сходив з сiдла. Кiнь повертав до нього
голову, пiдставляв спiтнiлу шию, щоб ©© погладив господар, форкав. Бiля
його переднiх копит вершник стелив на прив'ялому полинi пропахлу походами
волохату бурку i сiдав на не©, опустивши поводи. Кiнь не вiдходив вiд
господаря, нахиляв до нього голову, стояв, наче вкопаний. В очах вороного
небо розсипалося сво©ми зорями. А коли знову зачував ©здця у сiдлi, то ще
бiльше шаленiв, вибивав копитами. В обличчя вершника вдаряла темiнь ночi,
а в небi розгинав сво прозоро-вихрясте коромисло Чумацький Шлях,
схиляючись назустрiч свiтанню.
26
В Будинку для виховання бiдних вiдбувалися заняття. Перший урок закону
божого вiв панотець. Ввiйшовши в клас, вiн поправив на грудях срiбний
хрест, що прикрашав чорну довжелезну рясу, вiд яко© запахло ладаном та
восковою свiчкою, i почав: "Спаси, господи, люди твоя..." Спiв пiдхопили
хором учнi. Потiм панотець робив перекличку. Кожен учень, якого вiн
називав, пiдiймався, повертався в куток класу, де висiла освiтлена
лампадкою iкона, хрестився i лише тодi сiдав на сво мiсце.
На початку уроку панотець пояснював, як святе письмо розповiда про
створення "свiтил небесних". Учнi слухали. Лише Мишко Остроградський
нахилив голову i малював на папiрцi "свiтила небеснi". Мiж Венерою,
Марсом, Меркурi м, як вiн уявляв ©х собi, проводив лiнi©, вираховував
кути, що утворювались накресленими лiнiями.
Закiнчивши пояснення, законоучитель пiдiйшов до Остроградського, взяв
покреслений ним папiрець, запитав:
- Що це ти понакреслював тут, отроче?
- То я малюю свiтила небеснi.
- Свiтила небеснi тiльки созерцанi м духовним можна пiзнати. А нам,
грiшним, не треба сво©м розумом забиратися на небо... диного Iллю бог
узяв живим на небо, ниспославши для нього громову колiсницю!
- Але i громову колiсницю, напевно, треба було математично обчислити,
щоб не перекинулася по шляху до неба.
По класу пронiсся затамований смiх. Це роздратувало панотця.
- Дуже ти великорозумний, отроче. А урок вивчив?
- Вивчив.
- То скажи, хто була дiва Марiя - мати божа?
- Це така чепурна жiнка, у вишиванiй сорочцi, голубiй керсетцi,
картатiй плахтi та червоних чобiтках. Однi ю рукою вона трима дитину, а
другою взялася за щоку i так лагiдно та сумовито дивиться. Очi нiби
зажуренi в не©. А коло нiг намальовано кобзу i квiточками обведено.
- Де це ти таке чув чи бачив?
- Це у нашiй говтвянськiй церквi такою намальована дiва Марiя...
Запорожцi побудували ту церкву. Говтва - це бiля нашо© Пашенно©, де батьки
живуть.
- Дивнi дiла тво©, господи... Дiва Марiя облачашася в божественне
убрання, у священнi ризи. Тiльки грiховнi навожденiя можуть зображати так
святу Марiю!
- Навожденi , - повторив Мишко i додав: - То ж, кажу, так по навожденiю
намалювали запорожцi. А церкву вони збудували на високiй горi. Далеко ©©
видно, аж на шлях до Розрито© могили!
- То все грiховне! - буркнув панотець. - В ге ну огненну таких малярiв!
Перевiвши дух, законоучитель знову запитав:
- А скажи, хто такi були сорок святих?
- Сорок святих... Це така ватага запорожцiв у жупанах, що нiби
готуються до бою.
- Де це ти бачив?
- У нашiй говтвянськiй церквi...
- Теляча у тебе голова, отроче. А ти хоч хреститись умi ш?
- Умiю.
- Перехрестись з начальною молитвою.... Ну... Во iм'я отця...
Мишко пiдносив руку до лоба i швидко ©© опускав униз, не кладучи хреста
на себе.
- Ну, - продовжував панотець, - чого ж ти не кладеш хреста на свою
телячу голову?
- Бо грiх класти святий хрест на телячу голову. Телята ж не хрещенi?
Зiрвався в класi смiх. Розгнiваний панотець пробубонiв басом:
- У тебе не тiльки теляча голова, а й свиняче рило!
Далi розгорнув журнал i вивiв одиницю таким рвучким рухом, що аж
скрипнуло перо.
Почувся дзвоник на перерву. Законоучитель кiбчатимн нiгтями схопив
журнал i швидко вийшов з класу, понiсся, як сполоханий журавель.
Учнi зелементували, пiдстрибуючи:
- Теляча голова... Ме... Ме...
Друзi пiдiйшли до Остроградського.
- Добре ти провчив його.
- А тепер. Мишко, розкажи добре нам задачу. Незрозумiла...
- Задачу цю можна простiше розв'язувати, нiж у книзi.
Мишко пояснював.
- Дивись, то це ж зовсiм просто... Тiльки треба догадатися. Спасибi,
Мишко!
Потiм розпочався урок з математики. Учитель дав завдання.
Остроградський швидко розв'язав задачу i заходився креслити лiнi©, що
розпочав ще на уроцi закону божого. До нього пiдiйшов учитель.
- Розв'язав уже?
- Уже.
Вчитель узяв зошит, подивився.
- Вiдповiдь вiрна. Але розв'язано не по-книжному.
- По-книжному довго, а так простiше.
- А це що ти креслиш?
- Хочу обчислити кут од планети до Землi.
- То дiло не нашого розуму...
- Але ж цiкаво...
- Краще розв'язуй по-книжному задачу, - зауважив учитель i пiшов до
iнших учнiв...
Невдовзi пiсля пам'ятного уроку закону божого учнi сповiдалися у церквi
перед причастям. Дiйшла черга до Мишка Остроградського. Насуплений
панотець сердито нахилив його голову до церковно© книги в бляшанiй оправi,
накрив чорним покривалом i почав сповiдати.
- Скажи, чи ма ш грiхи, отроче?
- Маю...
- А чим нагрiшив?
- Тим, що поклав свою телячу голову та свиняче рило на священну книгу.
Панотець затупцював, переступаючи з ноги на ногу, як кiнь пiд мухами,
але не мiг порушувати ходу сповiдi. Лише блаженним голосом повторював:
- Проща ться i розрiша ться... Проща ться i розрiша ться...
Правою рукою панотець хрестився, а лiвою забрався пiд чорне покривало,
намацав голову Мишка i щипав його за вухо.
Коли виходив Мишко з церкви, його товаришi запитали:
- А чого в тебе сльози на очах?
- Вiд щиро© сповiдi i каяття.
Та цим не закiнчилося покарання Мишка Остроградського. Законоучитель
поскаржився на нього наглядачевi Iвану Петровичу.
- Закону божого не вчить... Богохульству , творя гординю во храмi
божiм...
Iван Петрович покликав Остроградського до себе в кабiнет.
- Розкажи, Мишко, чим ти провинився i на уроках математики, i на уроках
закону божого?
- Математику я дуже люблю. Хочеться робити бiльшi обчислення i
розв'язувати складнiшi задачi.
- А закон божий? Чим ти розгнiвив панотця?
- Розгнiвив тим, що вiдповiдав про святу Марiю та про сорок святих так,
як вони намальованi у нашiй церквi, у Говтвi.
Iван Петрович зацiкавився розповiддю Мишка.
- При©хали б до нас та подивилися, як запорожцi порозмальовували...
Люди моляться до тих iкон i завжди свiчки до них ставлять.
- Це дуже цiкаво. При нагодi при©ду.
- Ото добре... А панотця я бiльше не дратуватиму. Хай вiн сказиться...
Бачите оце в синцях вухо? То вiн мене так сповiдав перед самим престолом
божим.
Iван Петрович подивився на синцi, поклав руку на голову хлопця,
по-батькiвському провiв по свiтлiй чупринi.
- З тебе. Мишко, люди будуть... А в твою Говтву я колись по©ду
подивитися на тi картини, що про них розповiда ш.
27
Рано-вранцi Iван Петрович любив ходити, де найбiльше збира ться народу:
чи то на монастирський цвинтар, чи на базар.
Якось у недiлю спостерiг вiн по дорозi до монастиря зборище людей, що
слухали двох мандрiвних дякiв, якi разом з солдатом виконували пiсню
"Всякому городу нрав й права". Дяки тягли верескливим голосом, а солдат
густим басом нiби ударяв у бубон. Далi дяки замовкли, тiльки солдат
наспiвував:
Задумали базилевцi
Свiй вiк вкоротити,
Козаченькiв-вергунiвцiв
Та й закрiпостити...
Составили вергунiвцi
З Турбаями ряду -
Обступили панську оселю
Спереду i ззаду.
Не дослухавши пiснi, Iван Петрович, упiзнавши спiвака, обiзвався:
- Це ти, Семене?!
- Я, батьку отамане!..
З цими словами спiвак, спираючись на костур i шкутильгаючи на одну
ногу, пiдiйшов до Iвана Петровича.
- Де ж ти таку пiсню взяв?
- Сам вигадав про те, що було в наших Турбаях. Обнялися, як давнi
друзi, по-козацькому - тричi навхрест.
Серед гурту людей пронiсся гомiн:
- Дивись... Такий пан, а обнiма ться з простим солдатом!
- Душа ж однакова, що в простого, що в пана.
- Не завжди однакова... У кого добра, а у кого зла. Перше, про що
запитав Семен, це:
- А чи живий ще той кiнь, що його викохали i подарували вам задунайцi,
назвавши Отаманом?
- Живий, занудився на стайнi без походiв...
- Треба розвiяти його тугу!
- О, напевно, розвi мо!
Iван Петрович повiв гостя до свого дому. Але Семен зажадав передусiм
зайти на стайню - глянути на коня.
- Здоров, задунайський друже!
Кiнь пiдняв голову, тихо заiржав, ударив копитом, нагнув шию.
- Пiзнав, - задоволене мовив Семен i погладив шию, голубливе потрiпав
гриву.
Господар повiв гостя до вiтальнi, почав частувати вишнiвкою. Але Семен
не дуже квапився до пиття, бо стiльки принiс з собою вражень, що не мiг
усього разом розповiсти. Нiби не вистачало йому слiв, щоб ними переказати
сво© житт вi пригоди. Найбiльше купчилися спогади про задунайськi
мандрування, походи, бо©, i вiн розповiдав повагом, добираючи дотепнi
слова.
- Брали ми i Iзма©л, i пiд Слободзе ю з турком билися...
Слово "Слободзея" вимовив урочисто.
- Тут наш командир запитав охочих добровiльно пiти на сто смертей!
Треба вночi зняти турецького вартового, вчинити переполох у ©хньому
таборi, щоб тим часом кинутися на ворогiв з iншого боку. Визвався на це
дiло мiй побратим, з Донщини родом, Iваном його звали. Тут заскребло в
мо©й душi. "Не вiдстану вiд тебе, - кажу йому, - з тобою в огонь i в воду,
на сто смертей пiду з тобою!" Отож пiшли на це дiло удвох. Пiдiбралися
тихенько до турецького вартового, який незчувся, як я розмахнув шаблюкою i
супостатську макiтру оддiлив од плечей. Пiдбiгло ще кiлька бусурманiв,
залементували, як коти напровеснi. Ми не тiкали, завзято вiдбивалися,
кололи, рiзали без розбору. А тут ударили збоку нашi. Зчинилася бiйка.
Пiшли кулачнi накарпаси, у виски i в зуби стусани. Од злостi всi
осатанiли. Побратим мiй попався в коло ворогiв, мов мiж вовкiв. Я,
нап'явши всi жили, кинувся рятувати його. Думаю, не сто раз умирати... Та
не встиг визволити завзятого друга. Пiдтятий ворогами, упав вiн. Я люто
одбивався, чув, як нашi вже близько гукали. Страшна халазiя пiшла. Та в
головi потуманiло менi вiд болю в нозi... упав. Був ранок, коли
прокинувся, у кровi весь. Не мiг звестися на ноги. Пiдповз до побратима.
Лежав вiн ниць. Повернув його лицем до сонця, що ледь показалося,
розстебнув груди, слухаю - ще не потеряв вiн духу. Тяжко поранений був у
голову. Що робити? Кинути напризволяще товариша не годиться. У нього ж на
Донщинi, казав, мати i сестра . Почав його пiдiймати, та не вистачало
сили. На мить мо серце наче розкисло - заплакав, а потiм почав рачкувати
i волочити за собою побратима через трупи, туди, де майорiв наш прапор над
Слободзе ю. Лiз, лiз, та не вистачило сили i опам'ятався вже в лазаретi,
Лежав там бiля мене i побратим.
Iван Петрович, слухаючи розповiдь, дещо занотовував на паперi. Семен
закiнчив словами:
- Отаке бува з нашим братом, що шука правди по кра©нах далеких.
Послухавши розповiдь, Iван Петрович зачитав Семеновi занотованi рядки:
Любов к отчизнi де геро©ть,
Там сила вража не усто©ть,
Там грудь сильнiйша од гармат...
28
З того часу, як оселився Семен у будинковi Котляревського, дозвiлля
Iвана Петровича заповнювалось не тiльки музикою, а й розповiдями, новими
анекдотами, жартами. Сюди приносив свою втому i секретар "Приказа
общественного призрения" Стеблiн-Камiнський.
- Приймiть до свого куреня! - звертався Стеблiн, i на його добродушному
обличчi зморшки складалися в усмiшку, а риженькi вусики пiдiймалися
догори.
- Просимо гостя до вiтальнi, - запрошував Семен. - Попробу те сьогоднi
нашого борщу. Сам наварив.
- Смачний?
- З перцем! Коли облити таким борщем собаку, то забiжить пiд три чорти
або сказиться. А нашому братовi нiчого. Звикли i до перцю, i до всього
гiркого, як циган до хрону.
Iван Петрович у домашньому халатi виходив назустрiч, вiв гостя до
вiтальнi. А Семен починав поратися бiля самовара, роздмухуючи вугiлля
халявою свого чобота, жартуючи:
- Таке знаряддя циган ковальським мiхом назива . Коли смеркалося, Семен
запалював грубку. Свiчки не свiтив, щоб не чадити в хатi. Досить було
освiтлення, що падало вiд грубки, гойдаючи велику, кудлату Семенову тiнь,
коли вiн пiдкидав дровинячку або ворушив жар. Спалахувало полум'я i, нiби
брижi по водi, розпливалося по кiмнатi свiтло, лягало на задумливе лице
Iвана Петровича. Радо розповiдав про вихованцiв, називаючи свiй заклад не
iнакше, як будинок для бiдних, бо не любив офiцiйного - "Будинок для
виховання бiдних дворян". З розповiдей Iвана Петровича Семен уже знав
iмена вихованцiв.
- А як там Мишко? - запитував вiн.
- Остроградський - розумний хлопчик. Дуже любить математику. Спритний,
жвавий... Та от один полтавський мiщанин написав скаргу на школу. Пише:
"Про закон божий нiхто навiть поняття не ма , або краще сказати, чого
вчать ©х, i самi не вiдають".
- Не зважайте, - обзивався Стеблiн-Камiнський. - В "Приказе
общественного призрения" ми всi задоволенi вашою працею.
- Я вважаю, що голови юнакiв не треба забивати релiгiйною покорою. Дух
розуму, вiльностi треба вселяти в молодi душi.
- Вiльнiсть - то правильно, - вставляв сво словечко i Семен, - людська
душа проситься до вiльностi, як пташка б' ться до сонця.
- Правильно, Семене... Як пташка б' ться до сонця. Так i мо© дiти.
В такi вечори Iван Петрович розповiдав багато пригод, якi пережив сам
або чув вiд iнших. Заслухавшись, Семен забував пiдкинути дровинку в грубу.
Тодi падали на кiмнату густi сутiнки, нiби кутаючи собою пройденi
розповiдачем шляхи. Спохватившись, Семен воруЫив жар, i знову вiдблиски
вогню тихо гойдалися в затишнiй кiмнатi.
Нарештi запалювали свiчки, i Стеблiн-Камiнський розгортав
"Санкт-Петербургские ведомости", вмощувався край столу, щоб падало свiтло
на газету, i читав новини:
"Из Копенгагена пишут: прибывшие сюда корабельники рассеяли слух, будто
бы остров Мадера поглощен вулканическими извержениями. Надеются, что слух
сей не подтвердится".
- Ото й добре, що не пiдтвердиться, - засмiявся Iван Петрович.
- А це ще новина, - читав Стеблiн-Камiнський. - "Из Марселя пишут, что
бей алжирский велел отрубить головы английскому, шведскому й сардинскому
консулам. И хотя слухи о сем несколько между собой разнствуют, однако все
согласны, что французскому консулу не сделано никакого вреда".
Iнтерес викликало повiдомлення про подорож по Австрi© Наполеона з сво ю
новою дружиною Марi ю-Лу©зою.
- То Наполеон обнюху росiйськi кордони, - зауважив Iван Петрович i
став розповiдати про походи французького полководця та про його небезпечнi
завойовницькi плани.
- Нема людям спокою, - вставляв слово Семен. - З турком нiби покiнчили,
а тут хранцуз преться, як чортяка лiзе.
- Ой лiзе, лiзе навiжений француз. Завдасть нам ще багато турбот.
- А що ж вiн такий нехрист, як i турок?
- Нi, хрещений, тiльки не в тiй водi купаний, - смiявся Iван Петрович.
Так минали зимовi вечори. До щедрувального вечора готувалися
заздалегiдь. Найбiльше тривожився Семен, вiрячи, що в цей вечiр разом з
щедрiвкою народжу ться доля всього року i кожно© людини.
До дому Котляревського приходило багато щедрувальникiв. Вони
прославляли козацькi походи i тиху хлiборобську працю, звеличували розум
людини, доброту. Тут дiвчина порiвнювалася з ясним сонцем, трудiвниця
ставала королiвною, царiвною, ясною зорею. Приносили iз щедрiвкою до
господаря в гостi "ясне сонечко", "ясниц мiсяць", "дрiбний дощик", вiтали
всю родину.
А нашому пану Iвану
Ясен мiсяць у вiконце зазира ,
Срiблом шляхи посипа ,
Його коник вже iржа ,
Дорiженьку провiща ...
Слухаючи спiви, Семен насторожувався i прислухався, чи справдi не
заiржав кiнь на стайнi.
Дорiженьку провiща ,
Копиточком вибива .
А край шляху широкого
Його зiрка вигляда ,
Рушник слiзьми вишива ,
Щедру доленьку блага ...
Слова щедрiвки тривожили господаря. На його чистому чолi пробiгали
хмаринки задумливостi. Вiн просив ще раз проспiвати, та й сам починав
пiдспiвувати. Спiвав i Семен, при днуючись до парубочого хору.
Нагородженi щедрiвники виходили з вiтальнi.
- Так подiля народ сво© духовнi доброти, - говорив Iван Петрович. -
Якими сонячними барвами квiтчають спiви зорю-дiвчину, як велично звучить у
них слово "дiва". Тисячолiттями увiнчу ться воно легендами, переказами,
повiр'ями i дише завжди запашною юнiстю. Ще минуть столiття, i нашi
нащадки збиратимуть перлини, розсипанi щедрiвками по квiтучiй землi. Це тi
скарби, якими ма гiiо право пишатися.
Та ось в кiмнату зходить нова група щедрiвникiв, привiвши дiвчину,
наряджену королiвною. Спiваючи, вони обсипали ©© посохлими квiтами. Обдало
кiмнату пахом василькiв. Синьоокою голубкою вабила зiр господаря щедрiвна
королiвна. А коли гостi назвали ©© Наталею, вiн збентежено прислухався до
©© голосу. Його уста зашепотiли:
- Скiльки синьооких Наталок розносять свою молоду снагу...
Випроводжав господар щедрiвникiв аж за ворота, повернувшись, впивав
пахощi залишених на пiдлозi квiтiв. Семен журно мовив:
- Водив i я колись свою королiвну на щедрiвку... Слухаю спiви, а з ними
нiби заквiтчана наречена йде i душу тривожить.
Промайнули хвилини задумливо© мовчанки. Почулося iржання коня. Семен
вiдчинив дверi, повiяло снiговим повiтрям. Починалася хуртовина.
Повертаючись знадвору, мовив:
- Копитом б' кiнь. Недарма обзива ться вiн у цей iцедрий вечiр. Буде
тривожний рiк...
29
Зимовi хуртовини змiнилися буремною весною. Травень 1812 року мало
принiс тепла. Поривчастi вiтри котили з заходу хмари, сiяли проливними
дощами. Не припинялися вiтри i на початку червня. Але не тiльки повiтря
дихало передгроззям, а й у життi кра©ни вiдчувалося наближення громовиць.
Ширилися чутки про перемоги Наполеона в Австрi© i Пруссi©, про скупчення
його вiйськових сил по той бiк Нiману.
Але в домi малоросiйського генерал-губернатора князя
Лобанова-Ростовського не припинялися щосуботнi розваги. Сюди прибували
значнi особи мiста, гостили представники знатних родин з iнших мiст.
В одну з таких червневих субот зiбралося чимало гостей. Дружина князя,
струнка i статна, хоч немолода, любила тримати навколо себе молодь, щоб
розважатись добрими виставами. До участi в них вона запрошувала Iвана
Петровича, якому дозволялось приводити в губернаторський дiм шкiльних
хористiв. До того ж краще за нього нiхто не мiг прочитати вiрш чи уривок з
п' си. Добре вiн знався на анекдотах i розумiв, коли який з них можна
розповiсти.
Захоплюючись домашнiми виставами, княгиня доручала Котляревському
готувати ©х до рiзних свят. Не раз навiщала вона знаменитого вельможу
Дмитра Прокоповича Трощинського в Кибинцях пiд Миргородом, при дворi якого
iснував крiпосницький театр. Пiсля кожно© тако© по©здки княгиня
запрошувала Iвана Петровича i просила його пiдгбтувати чергову виставу в
губернаторському домi, щоб не поступитись успiхами перед театром
миргородського магната.
Цього, разу вiдбувалась репетицiя комедi© Княжнiна "Сбитенщик". Нелегке
завдання взяв на себе Котляревський. Доводилося йому вносити навiть деякi
змiни в текстi п' си, адже не всi музичнi сцени можна виконати при
наявностi обмежених любительських артистичних сил. Головне, зберегти
авторський задум, показати енергiйного i здiбного представника з народу.
Фiнал п' си, коли геро©ня кинулася в обiйми свого коханого, обiрвався
несподiванкою. Широко розкрилися дверi залу, i прибув князь у супроводi
ад'ютанта. Так вiн з'являвся за надзвичайних обставин. Виконавцi ролей
застигли в сценiчних позах.
- Князю, що сталося? Зчинився десь заколот крiпакiв? - тривожно
запитала княгиня.
- Нi... На цей раз приголомшена вся Росiя! - вiдповiв
Лобанов-Ростовський, i зморшки збiглися на його чолi. - Наполеон без
оголошення вiйни переправив свою численну армiю через Нiман i розгорнув
наступ. Iмператор залишив Вiльно. Наша армiя вiдступа до Смоленська.
Виконавцi головних ролей, почувши незвичайне повiдомлення, звiльнились
вiд обiймiв i, наче провинившись, сходили зi сцени.
Iван Петрович, похиливши голову, тривожно стояв перед князем, наче
сподiвався його розпоряджень.
Княгиня, вражена повiдомленням, нiби скам'янiла на мить. Збагнувши
сувору правду почутого, вона опустилась на колiна, ©© приклад наслiдували
iншi. Запанувала тиша, яку порушив губернатор:
- Завтра в соборi буде вiдправлено молебень за спасiння Росi©...
Рано на другий день обiзвався соборний дзвiн, а за ним з протилежно©
гори загув монастирський бас, i незабаром почали вторити дзвонами всi
церкви мiста. Народ висипав на вулицi, повалив до соборно© площi, йшли
ремiсники, мiщани, чумаки. Першими обзивалися на дзвони купцi, хрестячись
та зiтхаючи, просячи бога, щоб менше матерiальних повинностей накладала на
них вiйна.
В натовпi бiля собору з'явився старець, захожий iз заселених
старообрядцями-розкольниками сiл на пiвднi Полтавщини. Навколо нього
купчилися старi чоловiки та жiнки, слухали розповiдi про появу анцихриста.
Одягнувши капiтанську форму, Iван Петрович прибув до сво©х вихованцiв.
- На нашу вiтчизну напали полчища завойовника Наполеона Бонапарта, -
заговорив вiн. - Уже кiлька рокiв Наполеон виношував намiри iти походом на
Москву. Йому легко давалися перемоги в вропi.
Далi, розповiвши про окремi геро©чнi епiзоди iсторi© свого краю,
закiнчив:
- Будемо всiма помислами i почуттями зi сво©м народом...
Пiд звуки шкiльного оркестру колона рушила на соборну площу. Попереду
iшов Котляревський. Люди на вулицях розступалися...
- Це ж наш Iван Петрович, - чулися голоси.
- Та яких соколят веде за собою!
- Який сокiл, такi ж соколята... Дзвони заглушували розмови людей. Пiд
час молебства Iван Петрович помiтив стару жiнку в чорному вбраннi, що
стояла на колiнах i била поклони.
- Моя сердешна мати... Молиться, як завжди, за сина, передчуваючи
розлуку.
Поруч стояв суворо-задумливий Семен Битий. Вiн не клав на себе хрестiв,
не бив поклонiв, не ронив, як iншi, слiз. Тiльки пасма розкуйовдженого
волосся настовбурчилися, як пiр'я в орла перед раптовим злетом.
Кинув Iван Петрович погляд на сво©х вихованцiв, що стояли понурi,
стривоженi. Хотiлося притиснути до грудей кожного, вiдчути биття
збентеженого серця.
Не знав, на що зважитись, - чи йти в похiд, чи послухатись розумно©
поради старого Капнiста: "Капiтанiв у мундирах багато, а нам треба
капiтанiв духу, освiти".
Згадав про вороного Отамана, що занудився у стайнi. Поезiя походiв
заповнювала уяву. Озирав кiлькатисячний натовп. Коливалися простоволосi
голови. Котилися передзвони церков, i линули з ними настирливi пекучi
думи...
Увечерi зiйшлися в будинковi Котляревського друзi. За звичкою Семен
Битий сидiв на низенькому стiльчику бiля порога. Вiн прислухався до
розмов. Сивою голубкою вуркотала бiля сина мати, дивлячись на нього
благальними, повними слiз очима.
- Коли побачила тебе, Iваночку, бiля собору у параднiй формi, серце мо
заридало. Думаю - в похiд збира шся... От i зараз дивлюся на тебе, а
уявляю в походi... Не кидай мене, горем бито© старо©.
- Заспокойтеся, мамо. I без мене знайдеться багато хоробрих во©нiв, щоб
розбити ворога. Спiть спокiйно, мамо.
- Не покинеш?
- Не покину...
Утираючи сльози, мати залишила вiтальню.
- Звiсно, мати, - зiтхнув Семен. Точилися розмови про подi©, про те, що
цар Олександр I взяв на себе командування вiйськами.
- Менi зда ться, - говорив Iван Петрович, - що царям краще б царювати.
В такiй кра©нi, як наша, де земля тече молоком i медом, над чим
порядкувати. А вiйна - це дiло тих, хто зна во нне ремесло.
Iван Петрович розповiдав про iсторiю приходу до влади Наполеона, про
його полiтичнi iнтриги, позування перед сво©ми фаворитами та чутливими до
пригод дамами завойованих мiст.
- Войовничий запал, посiяний Наполеоном, може швидко розвiятись при
перших утрудненнях i поразках. Французький полководець виявив умiння
завойовувати держави. Але вiн зумiв i накивати п'ятами з гипту, коли там
спiткали його невдачi.
- Отак чоловiк куйовдить увесь свiт, глита , як галушки, цiлi царства,
а довою ться до того, що й йому жаба цицьки дасть, - жартував Семен, а
потiм, зiтхнувши, додав: - Ще не встигла прочахнути земля вiд турецько©
вiйни, а тут знову баталi© почалися.
- Може, й нам ще доведеться воювати, - прикинув сво слово
Стеблiн-Камiнський.
- Та до цього дiла ми звикли. Ось i я... Хоч накульгую, а на вiйну
пiшов би. Козакам таке - або хлiб молотити, або ворога бити, аби була
робота...
- Може бути робота й козакам, - роздумливо вiдповiв Iван Петрович. -
Досвiд Антона Головатого та iсторiя з задунайськими сiчовиками може
повторитися. Треба лише кинути клич, який би припав до серця козацтву...