Серед сiчовикiв знайшовся дячок, який проспiвав "Вiчную пам'ять". А пiсля
похорону зiйшлися козаки на майданi, вчинили раду i, зажуренi, розiйшлися
до сво©х куренiв.
21
Котляревський довiдався про подi©, що зчинилися пiд Галацем. Вiн
хвилювався, не знав, яку дати пораду задунайським сiчовикам. Шукав нагоди
зустрiтися з земляками.
Генералу Прозоровському було вiдомо, що штабс-капiтан користу ться
повагою в козацькому вiйську. Здiйснюючи "высочайшее указание" про
лiквiдацiю цього вiйська, головнокомандуючий наказав уважно стежити за
поведiнкою штабс-капiтана.
Значна кiлькiсть задунайських сiчовикiв готувалася до переселення на
Кубань, щоб об' днатися з Чорноморським козацтвом. Окремi козаки вступали
в регулярнi частини росiйського вiйська. А чимало козацько© голоти
розбiгалося, шукаючи пристановища то на рибальських промислах, то в рiзних
наймах.
Доля землякiв тривожила Iвана Петровича. Здавалося, що всi цi подi©
вписували новi сторiнки в недоведену ще до кiнця "Ене©ду". Багато довелося
зустрiти людей велико© душевно© снаги й тривоги, нескоримого завзяття,
побратимсько© честi. Пiд кожною битою вiтрами свитиною поет бачив
сво рiдний свiт людини. Його муза не з олiмпiйсько© висоти озирала
вимрiянi простори, а входила в житт ву сутолоку, пiзнавала не патетично
обожнюванi характери, а буттям карбовану правду.
Там жизнь - алтин, а смерть - копiйка,
Там рицар - всякий парубiйка,
Козак там чортовi не брат.
Древнiй римський Вергiлiй у сво©й "Ене©дi" не спускався з поетичних
висот до буденного народного повсякдення з гiркотами й радощами, з гумором
i журбою. Час вимага навиворiт показати обожнюванi Вергiлi м епiзоди
благочестя та повинностi. Пробуджуванi до нового життя народи несуть сво©
дарунки у духовний свiт сво © сучасностi. А народжуванi поети словом
увiнчують ту правду. Збагатилося пiзнання ©© Котляревським пiд час
задунайського походу.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас...
У задушевних розмовах з багатьма сiромами переконувався, що
Бiда бiду, говорять, родить,
Бiда для нас судьби устав.
Не веде ця "бiда" поета до зневiри, виклика снагу житт ствердження.
Швидко вiн зрозумiв настро© нового головнокомандуючого Прозоровського,
вiдчув, що за свою поведiнку потрапив в опалу.
Для Котляревського не було несподiванкою розпорядження Прозоровського
зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно вiдбути туди.
Iван Петрович поспiшав переговорити з друзями.
Зустрiвся з головою сербсько© дипломатично© мiсi© Досифе м Обрадовичем,
який знав Котляревського як автора "Ене©ди" i надавав ©й великого значення
в слов'янському вiдродженнi. Обрадович цiкавився долею Сербського i
Болгарського куренiв Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська.
Вiд сербина Iван Петрович почув доброзичливi слова:
- Будемо братами, як i нашi народи, що здавна браталися. А наша
сербська i ваша укра©нська пiснi рiдними сестрами. Менi зда ться, що й
герой вашо© поеми Еней - "козак моторний" - рiднею Марковi Кралевичу -
геро вi сербських народних дум... На знак нашо© дружби дарую вам збiрник
сербських пiсень.
- Ваш подарунок, рiдний мо му серцю, берегтиму i передам сво©м
землякам. Вiд себе дарую вам "Ене©ду" - диний примiрник, що разом зi мною
перебував у походах.
- Бажаю вам щастя i успiхiв. Продовжуйте велику справу... Вашi троянцi
на чолi з Ене м ще зазнають мандрувань i тяжких несподiванок, але
обов'язково добудуть славу й перемогу, ©хнi мандрування та пригоди рiднi
всiм слов'янам! В ознаку нашо© дружби нап' мося разом дунайсько© води, -
запропонував сербин i задумливо продовжував: - Тихий Дунай... Наша
слов'янська колиска. Стi-каються в нього i карпатськi, i балканськi води.
Ринуть вони вiд словацько© Братiслави до сербського Белграда, розливаються
Буджацькими степами... Як Дунай, повiльна i глибока iсторiя слов'янських
народiв. В ньому всi ми скупанi. Тому й пiсйi нашi такi рiднi й задушевнi.
Шануймо ©х, як найдорожчi слов'янськi скарби.
- Для вiдродження i процвiтання наших народiв замало пiсень. У цьому
перекону те, що сталося з нашими задунайцями, - вiдповiв Котляревський.
- Пишiть, продовжуйте свою "Ене©ду". Ви вiдкрили вдруге перед нашими
очима Укра©ну.
- Щоб зберегти себе в бiдi, людина повинна вмiти смiятися. Так i народ,
нацiя...
- Коли я читав опис Укра©ни у книзi французького мандрiвника
сiмнадцятого столiття Боплана, то звернув увагу на його слова: "Ця нацiя
спiва плачучи". А ви сво ю "Ене©дою" показали, що ваша нацiя не тiльки
спiва плачучи, а смi ться спiваючи... Плекайте цей гумор, то найяснiшi
перлини духовно© культури.
- Я вражений вашою щирiстю i сердечним ставленням до мо©х землякiв.
Одна розумна людина говорила: ."Якщо ти вiрний син народу, то бережи свою
пiсню i мову бiльше, нiж кордони".
- В цьому напрямi ви багато зробили для свого народу.
- Я лише пробую збирати розсипанi перлини народно© мудростi в гуморi.
- Так... Це певнi кроки на шляху вiдродження... Хто смi ться, той
спроста не загине.
Тим часом група сiчовикiв, довiдавшись про вiдбуття Котляревського у
Псковський полк, зiбралася до Дунаю, щоб розпрощатися з ним, а може, й
пораду знайти.
- Будете на Укра©нi, - говорив сивий козак, - уклонiться рiднiй землi
вiд задунайцiв. Уклонiться могилам наших батькiв... Уклонiться... А ми ще
будемо козакувати по всiх усюдах, бо оголошено про розпуск
Усть-Дунайського вiйська. - Уронив сльозу на сивого вуса.
- Може, знайдемо пораду в завзятого Владимиреску, - додав Семен Битий.
- Шкода тiльки, що в бою з яничарами втратив вiрного товариша. Разом
пробиралися нетрями та байраками за Дунай. Такий був завзятий побратим.
Навiть у бiй пiшов, приспiвуючи: "Закаблукам лиха дам!"
- Вiрний побратим - то найдорожчий скарб. Так було i в Сiчi, - додав
сивий дiдуган, запалюючи люльку. - Навiть оця люлька, що подiляла стiльки
пригод у походах, не зрiвня ться з вiрним побратимом...
Семен пiдiйшов до Котляревського, потиснув руку.
- Спасибi, що провiдали нас i добрими словами оживили нашi зашкарублi
на чужинi душi... Куди ж тепер податися? Де пораду знайти?
Слухаючи козацькi розмови, до них звернувся Обрадович i закликав
вступати добровiльно до сербських частин, якi залишалися при регулярнiй
армi©. Тодi обiзвався старий сiчовик:
- Заклик хороший... Пам'ятаю, що й на Запорожжя приходили серби. Тодi
ми з ними браталися...
- Пригадую, як приходили на Запорожжя сербiянськi лiрники. Добре
спiвали i наших дечому навчали, - поважно вставив сивий дiдуган.
- А в походах славного Сагайдачного брали участь i сербiянськi
загони... Добрi вояки!
Слухаючи розмови старих запорожцiв, Семен Битий зняв кудлату шапку,
звернувся до Котляревського:
- Благослови, батьку, разом iз сербiянами стати у вiйсько i захищати
козацьку честь.
- Благословляю на святе дiло!
- Будемо iз сербiянами брататися, як i дiди нашi в походах браталися,
визволяючи невольникiв iз Кафи та Стамбула.
Козаки загули, як бджоли перед ро©нням, задзвенiли шаблями, то
виймаючи, то заправляючи ©х у пiхби...
Закульбаченого коня тримав за повiд старий сiчовик. Коли Iван Петрович
сiв у сiдло, молодi сiчовики тiсним колом обступили вершника, пiдхопили
руками коня i понесли кiлька крокiв.
- Тпру-у!! - зупинив коня старий сiчовик. - На прощання дамо iм'я цьому
коневi. Назвiмо його Отаманом! Якщо нам тепер замазано кiзяком рота i не
дозволено обирати отаманiв, то хай хоч коня назвемо по-сво му. Нехай наша
слава по свiту iде!
- Добре вигадала стара голова! - схвально загукали задунайцi.
- Прощайте! Не забувайте землякiв!
- Ще зустрiнемося, - гукав Семен Битий, - бо всi дороги на цьому
тiсному свiтi, де блукають нашi брати-сiромахи, сходяться докупи! Як
знайду десь крихiтку правди, то розповiм при зустрiчi!
- Прощайте!
- Прощайте!
Кiнь ударив копитами - i над полиневими звоями придорожжя легенька
курява послалась.
Стояли сiчовики, махали шапками, дивлячись услiд вершниковi, тiнь якого
при заходi сонця здавалася велетенською.
Незабутнi враження вiд задунайських зустрiчей повiз Iван Петрович на
мiсце нового призначення - у Псковський драгунський полк. Розмови
задунайцiв ще не раз наверталися на думку поетовi, i вiн переливав ©х у
рядки нових частин "Ене©ди", прославляючи троянцiв-козакiв, що з великими
пригодами мандрували до омрiяних берегiв.
Багато дало поетовi рiчне перебування в дунайському походi.
У Псковському драгунському полку Iван Петрович не знайшов тих
задушевних зустрiчей, якi мав iз задунайськими сiчовиками. Незабаром вiн
подав рапорт про звiльнення з вiйськово© служби, i 1808 року 23 сiчня "из
Псковского драгунского полка по прошению оставлен капитаном с мундиром".
Шлях послався в столицю, куди Iван Петрович повiз i закiнчену четверту
частину сво © "Ене©ди".
22
- Яка ганьба!.. - зривалося мимохiть iз уст. Хотiв розвiяти наплив
думок, забутися.
Мовчання обширiв придорожнiх порушувало одноманiтне теленькання
дзвоника, припасованого до корiнно© дуги тройчато© запряжки виснажених
далекими мiжстанцiйними пере©здами коней. А коли, сидячи в бричцi, починав
дрiмати, то здавалося, що зателенькав дзвiн Петропавловсько© фортецi над
Невою. Тодi розвiювався сон, а уста знову шептали:
- Яка ганьба... Знущання...
З цими словами вiн залишив столицю пiсля того, як дочекався прийому в
вiйськовому мiнiстерствi. Приймав чиновник особливих доручень - помiчник
графа Олексiя Андрiйовича Аракче ва. Гостро врiзалася в пам'ять вся
розмова...
"Капiтан Котляревський?"
"Так точно, ваше превосходительство!"
"Просите мiсця для служби в столицi?"
"Так точно..."
"Вашу справу розглянули... Можна задовольнити прохання при однiй
умовi".
Чиновник особливих доручень поглянув так, нiби наважувався помилувати
або засудити. Iван Петрович витримав цей погляд.
"Можна задовольнити, - продовжував пiсля коротко© колючо© паузи, - при
умовi, щоб ви..."
"Я не розумiю, ваше превосходительство, про що йде мова".
"То гiрше для вас, капiтане, - кинув з пiдкресленою неприязню чиновник
i самовпевнено продовжував: - Нам потрiбнi вiрнi слуги государя... Ви
дворянин i повиннi розумiти, що велика, дина вiд Балтiйського моря до
Камчатки iмперiя потребу вiдданих слуг государя. диний богом даний
iмператор, динi помисли, дина вiра, дина... Все ма бути диним! I хай
"убояться всi язици, яко з нами бог"... Його сiятельство граф Олексiй
Андрiйович з дозволу iмператора запроваджу вiйськовi поселення. На пiвднi
Росi© вони матимуть подвiйне значення. Змiцнять вiйськову систему
керiвництва державою i зiграють протверезну роль серед малоросiв, схильних
мрiяти про вигаданi вiльностi. Для встановлення повного спокою навiть
пiснi малоросiйськi мають бути забороненi!.. Ви мене розумi те?!"
"Не зовсiм, ваше превосходительство..."
"То зрозумiйте... Можемо направити вас, капiтане, на роботу по
жандармському вiдомству... Ви зна те побут i життя малоросiв... Саме по
жандармському вiдомству ви принесете користь государю i iмперi©".
"Я не пiдготовлений до тако© роботи", - знiяковiв Котляревський.
"Можна випробувати вашi здiбностi... Його сiятельство граф Олексiй
Андрiйович радить мати замашний кулак i мiцнi нерви".
"Нi того, нi другого я не маю", - тихо вiдповiв Iван Петрович.
"Шкода... Без цих здiбностей вам не пiднятися вище вашого капiтанського
чину. Для такого бравого офiцера це вамало. - Звiвшись iз-за столу,
чиновник особливих доручень додав: - Подумайте, капiтане... Це
найпочеснiша служба для офiцера-дворянина... Подумайте i приходьте - я вас
представлю свiтлiйшому графу Аракче ву..."
- Яка ганьба, - iз стогоном прокляття видихав слова, яКих не мiг кинути
в обличчя аракче вському слузi. Ставало образливо за себе, за честь
громадянина. Щоб забутися, линув думками до рiдно© тихо© Полтави. Вже не
застане живим свого батька. А мати ще вуркоче сивою голубкою, недосипаючи
ночей, виглядаючи на шляхах полтавських свого сина з походу та розливаючи
рiки гiрких слiз.
Укра©нське Полiсся зустрiчало натомленого подорожнього зачарованою
тишею, повитими срiблом тополями та верболозами. А далi послалися
сизокрилля ворсклянськi, i над ними грiзною сторожею замаячили полтавськi
дуби.
Пригадав i дуб Сiрка, i Днiпровi хвилi. Наче почулася й пiсня Наталки,
що ляга зозулиним вiдголоссям на шовковi трави. Минули роки з тих пiр, за
якi встиг пити воду в Днiстрi й Дуна©, а похiдна бурка пропахла вiтром.
Думка про Наталку заслоня iншi спогади. Якби позбирати ©© пiснi, то
можна б звести в почутт во вразливу дно, щоб линули вони на крилах
вiчностi в простори часу. Хочеться з пiснями увiчнити iм'я Наталки. Треба
написати сценiчнi картини i геро©ню назвати цим iменем. Хай мрi© про не©
замiнять утраченi надi© молодостi.
Зупиняв поштового кучера, сходив з брички, брав вуздечку з рук лiтнього
супроводжувача його в дорозi, який доглядав подарованого Отамана. В
дзеркалi його великих очей бачив вiдблиск вiрностi побратима дунайських
походiв. .Сiдав на скакуна верхом, мчав дорогою назустрiч вiтру так, що
ледь устигав поштовий кучер гнати слiдом коней, запряжених у бричку.
Повiтря рiдного краю пестило верхiвця i посмiхалось до нього прозоре,
блакитне небо улюблено© Полтавщини. Обабiч шляху зустрiчались кучерявi
сади, привiтно розмахували крилами вiтряки на мальовничих пригорбах, наче
вiтали прибуття дорожнього.
Як нiколи, здавалась тепер незрiвнянно рiдною земля Надворскля.
- Моя Полтавщино, чарiвнице, омрiяна в пiснях, - шептав, як сповiдь,
слова...
23
А тим часом iншим шляхом котилася бричка. Десь вiд хуторiв линула
жiноча пiсня i тужно билася об мури Червоногiрського монастиря:
Не всi ж тi© та вiнчаються,
Що любляться та кохаються...
Силкуючись затамувати пiсню, на монастирськiй вежi обзивався дзвiн i
його звуки гойдалися по скiсних надвечiрнiх промiннях забагровiлого сонця.
До часовеньки над шляхом виходила iз брами черниця Феофанiя. Тримала в
руках карнавку, щоб збирати вiд про©жджих офiрування на монастир. Так
велiла iгуменя.
Журно бовванiли монастирськi мури i здавався черницi замурованим увесь
свiт. Тiльки сонце, непiдвладне мурам, пливе поволi на захiд, змагаючись
iз сумом безкрайностi.
Далеко в трируччя розбiгався шлях. Дивилася черниця на той шлях,
прислухалася до пiснi i серце до болю наповнювалось, як стиглий колос,
незбагненними почуттями. Мимоволi залишала карнавку в часовеньцi, йшла до
перехрестя дорiг. Хотiла б стати зозулею, полетiти, i хоч бiля чужих
гнiздечок прокувати комусь щастя... Пiшла назустрiч тiй пiснi, що линула
вiд хуторiв.
Не всi ж тi© та вiнчаються...
Зупинилась бiля калини. Зiрвала пучечок, пригорнула до серця.
Задивилась на вiти калини - здавалося, що вони ронили сльози i часом
нерозвiянi згадки.
Повiяв вiтер вiд мурiв, рвучко понiс монастирський дзвiн на простори.
Той дзвiн нiби в'язав черницю до мурованих стiн, i вона поволi повернулась
до часовеньки. Взяла карнавку, сiла край шляху, виглядаючи жаданих
подорожнiх.
Довгi роки життя в монастирi поклали на черницю печать житейсько©
втоми, а в очах, що глибоко увiбрали в себе голубiнь жiночо© печалi,
змагалися покора з непокорою.
Радо зустрiчала людей, щоб перемовитися словом. Ось i тепер сидить, зiр
тоне в iмлистiй далечинi. З не© час вiд часу виринають подорожнi.
Показалася бричка. Вiзник зупинив коней бiля часовеньки. В одягу станового
пристава зiйшов подорожнiй iз брички. Дорiдна панi поволi спускалась на
землю. Чоловiк наблизився до часовнi. Однi ю рукою витяг гаманець. Друга
рука, видно, покалiчена, не здiймалась. Дiстав з гаманця карбованця, кинув
у карнавку.
- Помолишся, чернице, за мене... - Обiрвались слова, коли вiн кинув
погляд на черницю.
Вiд несподiванки сторопiв. Стояв нерухомо, лише шепотiв:
- Примара... Примара за грiх мiй.
Черниця не зводила очей. Пiзнала колишнього лиходiя Вербицького. ©©
пронизливо докiрний погляд проймав запекле його серце. Вiн швидко
повернувся до брички.
- Голубонько, Марто! Не будемо цього разу заходити в монастир. По©демо
додому. - Пiдсаджував дружину на бричку.
- Та черниця нiби на нашу колишню служницю Наталку схожа.
- Бог з тобою... То примара... Поганяй скорiше! - гукнув до кучера.
Конi рвонули з мiсця. Курявою вiд колiс обдало черницю. Дивилась услiд.
Не вимовила слова. Глибокi очi не ронили слiз, ще глибше пройнялися
невимовною скорботою i гнiвом.
24
На другий день, прибувши до Полтави, Iван Петрович завiтав до Капнiста,
розповiв про недовге перебування в столицi, де хотiв, як заслужений
офiцер, знайти пристойну посаду.
- Скидайте, Iване Петровичу, капiтанський мундир, хоч вiн i прикрашений
орденом свято© Анни, - невимушене порадив Капнiст. - Не зважайте на те, що
граф Аракче в, ставши вiйськовим мiнiстром, радий одягнути в мундири всю
кра©ну i поставити фельдфебелiв на всiх перехрестях дорiг.
Згадка про Аракче ва перенесла думки Котляревського до Петербурга. Мало
втiшного привiз вiн iз столицi, хiба що домовився про нове видання
"Ене©ди", доповнено© четвертою частиною.
Слухаючи Капнiста, глянув на сво капiтанське вбрання, усмiхнувся.
- Еге ж, капiтане, - продовжував Капнiст, - запам'ятайте, що наша
вiтчизна багата щедротами сво © землi, а найбагатша вона вiдставними
капiтанами в поцяцькованих мундирах. Та мало в нiй капiтанiв просвiти.
Кра нашу землю пiтьма i ходить у нiй народ, наче слiпороджений шукач
свiтла. Наше завдання поляга зараз у тому, щоб ширити свiдомiсть, сiяти
зерна гуманiзму, пробуджувати громадянську гiднiсть!
Капнiст розповiв про свiй проект вiдкриття в Полтавi Будинку для
виховання бiдних дворян.
- В будинку дамо змогу навчатися не тiльки дворянським дiтям, а й
здiбним юнакам з iнших верств. Дух вiльностi ми розбуджуватимемо
вихованням. Пам'ята те, як сказав поет:
О! вы, счастливые народы,
Где случай вольность даровал.
Цi слова оди "Вольность" Радiщева добре знав Котляревський i вiдповiв
Капнiстовi:
- А iнший поет сказав так:
Везде, где кущи, села, грады
Хранил от бед свободы щит,
Там тверды зиждет власть ограды
И вольность узами теснит.
Капнiст поклав руку на плече Котляревському, зауважив:
- Поет, що написав прочитанi вами слова, сидить перед вами i сивою
сво ю головою дума про наше майбутн . А тодi, коли писалася "Ода на
рабство", поет був молодший, нiж ви зараз. Вiн сво ю одою вiдповiв на указ
царицi Катерини 1783 року про закрiпачення селян Укра©ни. Iмператриця,
збагнувши мудрiсть тиранiв, могла одноразово i заборонити вживання слова
"раб" i фактично узаконювати рабство... А тепер тисячi чиновникiв
охороняють цi закони рабства.
Василь Васильович задумався. Пасма його сивих кучерiв упали на чоло.
- Треба вiрити в майбутн ... - вiв далi вiн. - Ви ще молода людина i
ближче станете до того майбутнього. Слава нашо© вiтчизни в ©© майбутньому.
В це ми, просвiтителi, вiримо. Свiт розуму, науки, благородства переможе!
Отож закликаю вас стати на чолi нашого нового виховного закладу, що
вiдкрива ться за мо©м проектом. Я буду вас рекомендувати на засiданнi
"Приказа общественного призрения"... На новi подвиги, капiтане, во iм'я
благородного просвiтительства! Пам'ятайте, хто любить сонце, той не може
не любити дiтей!
Пiсля цього Капнiст перевiв розмову на iнше, розпитував про подi© на
турецькому фронтi.
Вийшовши з будинку Капнiста, Iван Петрович повернув не додому, а до
центрально© площi, посеред яко© пiдносилась колона ще не закiнченого
пам'ятника "Слави", що за проектом професора Академi© художеств
Томаса-де-Томана мав символiзувати iсторичну перемогу над шведами в 1709
роцi. Навколо цiлим ансамблем розкинулись в стилi ампiру прикрашенi
колонами урядовi будинки. Оглядав архiтектурнi деталi споруд. Стиль
подобався, хоч i не задовольняв сво ю крижаною врочистiстю. Чогось не
вистачало. Але чого - не мiг вiдповiсти. I тiльки коли пролунали десь з
Кобищанiв надвечоровi дiвочi пiснi, - здогадався: "Тут не вистача
народу".
З цими думками пiшов старими вулицями мiста. Куди простував - не знав.
Потiм похопився - зачаровано линув назустрiч пiснi, що доносилася з
околицi. Поставали перед очима знайомi з дитинства завулки, дорiжки. Ось
уже й Ворскла, i пiсня все голоснiше розноситься в просторах, губиться
разом з останнiм промiнням сонця.
Зорiло щедро розсипаними перлами оксамитне небо, коли Iван Петрович
повернувся додому.
"Хто любить сонце, той не може не любити дiтей" - цi слова старого
просвiтителя не сходили з думки.
"Сонце i дiти, - бринiло в уявi. - Сонце - початок всього живого на
землi. Народи на зорi свого вiдродження зiгрiваються його промiннями..."
Незабаром почав працювати в Будинковi для виховання бiдних, а пiсля
денних турбот розповiдав матерi про дiтей, разом з нею радiв i тривожився.
Здавалося, в цiй задушевнiй розмовi брали участь, оживали вправленi в
темнi рямця портрети на стiнах: в одяговi соборного диякона дiд i батько -
ретельний службовець полтавського магiстрату..
Стомлена мати починала засипати. А Iвану Петровичу ще хотiлося
розповiдати, виливати радощi й болi. Але кому?.. Стривай, ось вона,
подруга ще семiнарських рокiв, - скрипка. Брав ©© - i лилися звуки. То
були не тiльки примiтиви семiнарських вправ, а й мелодi© народних пiсень,
сповненi чарiвно© фантазi© каприччiо молодого Паганiнi, з якими
познайомився в армi©. Далi переходив до вiльних iмпровiзацiй - i в звуках
народжувались картини, випливали улюбленi в мрiях троянцi. Вони несли по
латинськiй землi сво© звича© i молоду силу...
25
З учнями зустрiчався Iван Петрович не тiльки в школi. Часто надвечiр
вони приходили до його будинку, приносили радiсть, цiкавi вигадки.
Можна було попустувати на просторiм соборнiм майданi або подивитися з
гори на Ворсклу i далекi простори кучеряво© Полтавщини.
Одного разу, коли схилилося надвечiр сонце над Буланiвським лiсом,
прийшли учнi i принесли з собою аж двi несподiванi вигадки. Перша вигадка
- невеликий вiзок-самокат, що рухався, коли, сидячи в ньому, хтось крутив
круглий обiдок. Друга - удосконалений паперовий змiй, який од вiтру високо
здiймався, пiдтримуваний розпростертими паперовими крильми.
- Це ми самi вигадали, - доповiв Мишко Остроградський.
- Добре. Завжди треба щось цiкаве вигадувати. Хлопцi розважались, а
Iван Петрович сiв на схiдцях рундучка. Навколо нього збилися хлопцi.
- От якби ще вигадати таку повозочку, щоб сiсти в не© i полетiти аж до
хмар, - мрiяв Мишко.
- То не можна, - говорили iншi.
- Чому не можна?
- Перекинешся!
- А коли добре обчислити...
- Ти мастак обчислювати, але тут не допоможе.
- Скажiть, Iване Петровичу, чи допоможе тут обчислення?
- Обчислення - то велике дiло... А знайте, хлопцi, уже такi знаряддя,
що дають змогу людинi лiтати в повiтрi.
- Отож... Я ж говорив, а вони кажуть, що вигадка, - кинув Мишко.
- Як же то лiтають?
- Такi повiтрянi кулi. Наповнюють кулю газом воднем, який значно
легший за повiтря. Тому така куля пiдiйма ться вгору i тягне за собою
корзину, в якiй сидять люди... Недавно в Петербурзi один учений на такiй
кулi пiднявся в повiтрi на височiнь до трьох верст!
- Ого! То аж за хмари?
- Так можна до зiрок долетiти, - радiв Мишко.
- Не долетиш... Грiх... Бог громом уб' , - нерiшуче обiзвався один.
- Будуть часи, коли наука сягне i до зiрок, - пояснював Iван Петрович.
- Зiрки - то ж такi великi кулi, як i наша Земля.
Вже сонце заховалося за лiсом, сутенiло. Хлопцi почали спостерiгати, як
поволi з'являються зорi на небi.
- От уже з'явилася планета-красуня Венера. Вона найяскравiша бува або
звечора, або вранцi. Треба ловити зором i Меркурiя. Вiн теж пиша ться
серед зiрок на початку вечора або вранцi. А згодом доберемося i до
Марса...
Хлопцi уважно слухали, спостерiгали за зiрками.
- Ну скажiть, чого воно так? - порушив зачаровану мовчанку Мишко.
-_ _Як?
- Та так - цiкаво...
- Ех, соколята мо©! Вам би тiльки крила!
- Та й що? - запитав один.
- Що... Полетiли б до планети! - аж вигукнув захоплено Мишко.
- А як зiрвешся?
- Не зiрвуся. Обчислити тiльки треба, на те й математика! От що скажу!
В цей час унизу пiд горою шляхом скрипiли чумацькi вози. Мишко гукнув:
- Ей, чумаки! Швидко ми випередимо ваших волiв! Але нiхто не
вiдгукнувся з чумакiв. Тiльки чулося скрич пiння возiв.
- Правда ж, Iване Петровичу, ми випередимо чумакiв? Вигада мо такi
повозки, що швидко бiгатимуть i лiтатимуть, - не вгавав Мишко.
- Чумакiв швидко випередимо. Це так. А от чумацька пiсня завжди житиме
з нами, - вiдповiв Iван Петрович. - Послухайте, скiльки в тiй пiснi i
скарги на чумацьку долю, i розлого© волi. Десь серед широких степових
просторiв народилася i сповивалася, мов у колисцi, та пiсня!
Всi притихли, прислухалися до чумацького спiву, i здавався вiн таким
просторим, як зорями гаптоване небо.
- А на березi чумаки розпалили вогнище!
- Коли в темрявi горить вогнище, то так, нiби якась казка, - додав
Мишко.
- Про вогонь багато казок, - зауважив Iван Петрович.
- Розкажiть нам...
- У давнину люди навiть вiрували у вогонь, як у чарiвну силу, як у
бога. Коли людина почала добувати вогонь, то це була велика перемога в ©©
життi. Тому й набула поширення стародавня легенда про боротьбу за вогонь.
От i склалася така казка-легенда про Прометея. Це був мужнiй, нескоримий
перед богами велетень.
- Тодi, мабуть, був тiльки бог-отець та бог-син, а бога-духа ще не
було?
Хлопцi засмiялися. Посмiхнувся й Iван Петрович, заговорив знову:
- То було в стародавнiй Грецi©. Богами там були .вигаданi народом рiзнi
казковi велетнi, вродливi люди... Аполлон, Венера та iншi... Слухайте
далi... Одного разу розгнiвався на людей найстарший бог Зевес i забрав у
них во" гонь. Залишилися люди без вогню у пiтьмi. Заступився за людей
Прометей: викрав для них вогонь у бога. Розгнiвався бог i звелiв прикувати
Прометея до скелi. Кожен день посилав орла викльовувати серце Промете вi.
Але за нiч серце знову виростало, i Прометей не вмирав... Минуло багато
рокiв, знайшлися такi смiливцi, що вбили того орла i звiльнили Прометея.
похорону зiйшлися козаки на майданi, вчинили раду i, зажуренi, розiйшлися
до сво©х куренiв.
21
Котляревський довiдався про подi©, що зчинилися пiд Галацем. Вiн
хвилювався, не знав, яку дати пораду задунайським сiчовикам. Шукав нагоди
зустрiтися з земляками.
Генералу Прозоровському було вiдомо, що штабс-капiтан користу ться
повагою в козацькому вiйську. Здiйснюючи "высочайшее указание" про
лiквiдацiю цього вiйська, головнокомандуючий наказав уважно стежити за
поведiнкою штабс-капiтана.
Значна кiлькiсть задунайських сiчовикiв готувалася до переселення на
Кубань, щоб об' днатися з Чорноморським козацтвом. Окремi козаки вступали
в регулярнi частини росiйського вiйська. А чимало козацько© голоти
розбiгалося, шукаючи пристановища то на рибальських промислах, то в рiзних
наймах.
Доля землякiв тривожила Iвана Петровича. Здавалося, що всi цi подi©
вписували новi сторiнки в недоведену ще до кiнця "Ене©ду". Багато довелося
зустрiти людей велико© душевно© снаги й тривоги, нескоримого завзяття,
побратимсько© честi. Пiд кожною битою вiтрами свитиною поет бачив
сво рiдний свiт людини. Його муза не з олiмпiйсько© висоти озирала
вимрiянi простори, а входила в житт ву сутолоку, пiзнавала не патетично
обожнюванi характери, а буттям карбовану правду.
Там жизнь - алтин, а смерть - копiйка,
Там рицар - всякий парубiйка,
Козак там чортовi не брат.
Древнiй римський Вергiлiй у сво©й "Ене©дi" не спускався з поетичних
висот до буденного народного повсякдення з гiркотами й радощами, з гумором
i журбою. Час вимага навиворiт показати обожнюванi Вергiлi м епiзоди
благочестя та повинностi. Пробуджуванi до нового життя народи несуть сво©
дарунки у духовний свiт сво © сучасностi. А народжуванi поети словом
увiнчують ту правду. Збагатилося пiзнання ©© Котляревським пiд час
задунайського походу.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас...
У задушевних розмовах з багатьма сiромами переконувався, що
Бiда бiду, говорять, родить,
Бiда для нас судьби устав.
Не веде ця "бiда" поета до зневiри, виклика снагу житт ствердження.
Швидко вiн зрозумiв настро© нового головнокомандуючого Прозоровського,
вiдчув, що за свою поведiнку потрапив в опалу.
Для Котляревського не було несподiванкою розпорядження Прозоровського
зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно вiдбути туди.
Iван Петрович поспiшав переговорити з друзями.
Зустрiвся з головою сербсько© дипломатично© мiсi© Досифе м Обрадовичем,
який знав Котляревського як автора "Ене©ди" i надавав ©й великого значення
в слов'янському вiдродженнi. Обрадович цiкавився долею Сербського i
Болгарського куренiв Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська.
Вiд сербина Iван Петрович почув доброзичливi слова:
- Будемо братами, як i нашi народи, що здавна браталися. А наша
сербська i ваша укра©нська пiснi рiдними сестрами. Менi зда ться, що й
герой вашо© поеми Еней - "козак моторний" - рiднею Марковi Кралевичу -
геро вi сербських народних дум... На знак нашо© дружби дарую вам збiрник
сербських пiсень.
- Ваш подарунок, рiдний мо му серцю, берегтиму i передам сво©м
землякам. Вiд себе дарую вам "Ене©ду" - диний примiрник, що разом зi мною
перебував у походах.
- Бажаю вам щастя i успiхiв. Продовжуйте велику справу... Вашi троянцi
на чолi з Ене м ще зазнають мандрувань i тяжких несподiванок, але
обов'язково добудуть славу й перемогу, ©хнi мандрування та пригоди рiднi
всiм слов'янам! В ознаку нашо© дружби нап' мося разом дунайсько© води, -
запропонував сербин i задумливо продовжував: - Тихий Дунай... Наша
слов'янська колиска. Стi-каються в нього i карпатськi, i балканськi води.
Ринуть вони вiд словацько© Братiслави до сербського Белграда, розливаються
Буджацькими степами... Як Дунай, повiльна i глибока iсторiя слов'янських
народiв. В ньому всi ми скупанi. Тому й пiсйi нашi такi рiднi й задушевнi.
Шануймо ©х, як найдорожчi слов'янськi скарби.
- Для вiдродження i процвiтання наших народiв замало пiсень. У цьому
перекону те, що сталося з нашими задунайцями, - вiдповiв Котляревський.
- Пишiть, продовжуйте свою "Ене©ду". Ви вiдкрили вдруге перед нашими
очима Укра©ну.
- Щоб зберегти себе в бiдi, людина повинна вмiти смiятися. Так i народ,
нацiя...
- Коли я читав опис Укра©ни у книзi французького мандрiвника
сiмнадцятого столiття Боплана, то звернув увагу на його слова: "Ця нацiя
спiва плачучи". А ви сво ю "Ене©дою" показали, що ваша нацiя не тiльки
спiва плачучи, а смi ться спiваючи... Плекайте цей гумор, то найяснiшi
перлини духовно© культури.
- Я вражений вашою щирiстю i сердечним ставленням до мо©х землякiв.
Одна розумна людина говорила: ."Якщо ти вiрний син народу, то бережи свою
пiсню i мову бiльше, нiж кордони".
- В цьому напрямi ви багато зробили для свого народу.
- Я лише пробую збирати розсипанi перлини народно© мудростi в гуморi.
- Так... Це певнi кроки на шляху вiдродження... Хто смi ться, той
спроста не загине.
Тим часом група сiчовикiв, довiдавшись про вiдбуття Котляревського у
Псковський полк, зiбралася до Дунаю, щоб розпрощатися з ним, а може, й
пораду знайти.
- Будете на Укра©нi, - говорив сивий козак, - уклонiться рiднiй землi
вiд задунайцiв. Уклонiться могилам наших батькiв... Уклонiться... А ми ще
будемо козакувати по всiх усюдах, бо оголошено про розпуск
Усть-Дунайського вiйська. - Уронив сльозу на сивого вуса.
- Може, знайдемо пораду в завзятого Владимиреску, - додав Семен Битий.
- Шкода тiльки, що в бою з яничарами втратив вiрного товариша. Разом
пробиралися нетрями та байраками за Дунай. Такий був завзятий побратим.
Навiть у бiй пiшов, приспiвуючи: "Закаблукам лиха дам!"
- Вiрний побратим - то найдорожчий скарб. Так було i в Сiчi, - додав
сивий дiдуган, запалюючи люльку. - Навiть оця люлька, що подiляла стiльки
пригод у походах, не зрiвня ться з вiрним побратимом...
Семен пiдiйшов до Котляревського, потиснув руку.
- Спасибi, що провiдали нас i добрими словами оживили нашi зашкарублi
на чужинi душi... Куди ж тепер податися? Де пораду знайти?
Слухаючи козацькi розмови, до них звернувся Обрадович i закликав
вступати добровiльно до сербських частин, якi залишалися при регулярнiй
армi©. Тодi обiзвався старий сiчовик:
- Заклик хороший... Пам'ятаю, що й на Запорожжя приходили серби. Тодi
ми з ними браталися...
- Пригадую, як приходили на Запорожжя сербiянськi лiрники. Добре
спiвали i наших дечому навчали, - поважно вставив сивий дiдуган.
- А в походах славного Сагайдачного брали участь i сербiянськi
загони... Добрi вояки!
Слухаючи розмови старих запорожцiв, Семен Битий зняв кудлату шапку,
звернувся до Котляревського:
- Благослови, батьку, разом iз сербiянами стати у вiйсько i захищати
козацьку честь.
- Благословляю на святе дiло!
- Будемо iз сербiянами брататися, як i дiди нашi в походах браталися,
визволяючи невольникiв iз Кафи та Стамбула.
Козаки загули, як бджоли перед ро©нням, задзвенiли шаблями, то
виймаючи, то заправляючи ©х у пiхби...
Закульбаченого коня тримав за повiд старий сiчовик. Коли Iван Петрович
сiв у сiдло, молодi сiчовики тiсним колом обступили вершника, пiдхопили
руками коня i понесли кiлька крокiв.
- Тпру-у!! - зупинив коня старий сiчовик. - На прощання дамо iм'я цьому
коневi. Назвiмо його Отаманом! Якщо нам тепер замазано кiзяком рота i не
дозволено обирати отаманiв, то хай хоч коня назвемо по-сво му. Нехай наша
слава по свiту iде!
- Добре вигадала стара голова! - схвально загукали задунайцi.
- Прощайте! Не забувайте землякiв!
- Ще зустрiнемося, - гукав Семен Битий, - бо всi дороги на цьому
тiсному свiтi, де блукають нашi брати-сiромахи, сходяться докупи! Як
знайду десь крихiтку правди, то розповiм при зустрiчi!
- Прощайте!
- Прощайте!
Кiнь ударив копитами - i над полиневими звоями придорожжя легенька
курява послалась.
Стояли сiчовики, махали шапками, дивлячись услiд вершниковi, тiнь якого
при заходi сонця здавалася велетенською.
Незабутнi враження вiд задунайських зустрiчей повiз Iван Петрович на
мiсце нового призначення - у Псковський драгунський полк. Розмови
задунайцiв ще не раз наверталися на думку поетовi, i вiн переливав ©х у
рядки нових частин "Ене©ди", прославляючи троянцiв-козакiв, що з великими
пригодами мандрували до омрiяних берегiв.
Багато дало поетовi рiчне перебування в дунайському походi.
У Псковському драгунському полку Iван Петрович не знайшов тих
задушевних зустрiчей, якi мав iз задунайськими сiчовиками. Незабаром вiн
подав рапорт про звiльнення з вiйськово© служби, i 1808 року 23 сiчня "из
Псковского драгунского полка по прошению оставлен капитаном с мундиром".
Шлях послався в столицю, куди Iван Петрович повiз i закiнчену четверту
частину сво © "Ене©ди".
22
- Яка ганьба!.. - зривалося мимохiть iз уст. Хотiв розвiяти наплив
думок, забутися.
Мовчання обширiв придорожнiх порушувало одноманiтне теленькання
дзвоника, припасованого до корiнно© дуги тройчато© запряжки виснажених
далекими мiжстанцiйними пере©здами коней. А коли, сидячи в бричцi, починав
дрiмати, то здавалося, що зателенькав дзвiн Петропавловсько© фортецi над
Невою. Тодi розвiювався сон, а уста знову шептали:
- Яка ганьба... Знущання...
З цими словами вiн залишив столицю пiсля того, як дочекався прийому в
вiйськовому мiнiстерствi. Приймав чиновник особливих доручень - помiчник
графа Олексiя Андрiйовича Аракче ва. Гостро врiзалася в пам'ять вся
розмова...
"Капiтан Котляревський?"
"Так точно, ваше превосходительство!"
"Просите мiсця для служби в столицi?"
"Так точно..."
"Вашу справу розглянули... Можна задовольнити прохання при однiй
умовi".
Чиновник особливих доручень поглянув так, нiби наважувався помилувати
або засудити. Iван Петрович витримав цей погляд.
"Можна задовольнити, - продовжував пiсля коротко© колючо© паузи, - при
умовi, щоб ви..."
"Я не розумiю, ваше превосходительство, про що йде мова".
"То гiрше для вас, капiтане, - кинув з пiдкресленою неприязню чиновник
i самовпевнено продовжував: - Нам потрiбнi вiрнi слуги государя... Ви
дворянин i повиннi розумiти, що велика, дина вiд Балтiйського моря до
Камчатки iмперiя потребу вiдданих слуг государя. диний богом даний
iмператор, динi помисли, дина вiра, дина... Все ма бути диним! I хай
"убояться всi язици, яко з нами бог"... Його сiятельство граф Олексiй
Андрiйович з дозволу iмператора запроваджу вiйськовi поселення. На пiвднi
Росi© вони матимуть подвiйне значення. Змiцнять вiйськову систему
керiвництва державою i зiграють протверезну роль серед малоросiв, схильних
мрiяти про вигаданi вiльностi. Для встановлення повного спокою навiть
пiснi малоросiйськi мають бути забороненi!.. Ви мене розумi те?!"
"Не зовсiм, ваше превосходительство..."
"То зрозумiйте... Можемо направити вас, капiтане, на роботу по
жандармському вiдомству... Ви зна те побут i життя малоросiв... Саме по
жандармському вiдомству ви принесете користь государю i iмперi©".
"Я не пiдготовлений до тако© роботи", - знiяковiв Котляревський.
"Можна випробувати вашi здiбностi... Його сiятельство граф Олексiй
Андрiйович радить мати замашний кулак i мiцнi нерви".
"Нi того, нi другого я не маю", - тихо вiдповiв Iван Петрович.
"Шкода... Без цих здiбностей вам не пiднятися вище вашого капiтанського
чину. Для такого бравого офiцера це вамало. - Звiвшись iз-за столу,
чиновник особливих доручень додав: - Подумайте, капiтане... Це
найпочеснiша служба для офiцера-дворянина... Подумайте i приходьте - я вас
представлю свiтлiйшому графу Аракче ву..."
- Яка ганьба, - iз стогоном прокляття видихав слова, яКих не мiг кинути
в обличчя аракче вському слузi. Ставало образливо за себе, за честь
громадянина. Щоб забутися, линув думками до рiдно© тихо© Полтави. Вже не
застане живим свого батька. А мати ще вуркоче сивою голубкою, недосипаючи
ночей, виглядаючи на шляхах полтавських свого сина з походу та розливаючи
рiки гiрких слiз.
Укра©нське Полiсся зустрiчало натомленого подорожнього зачарованою
тишею, повитими срiблом тополями та верболозами. А далi послалися
сизокрилля ворсклянськi, i над ними грiзною сторожею замаячили полтавськi
дуби.
Пригадав i дуб Сiрка, i Днiпровi хвилi. Наче почулася й пiсня Наталки,
що ляга зозулиним вiдголоссям на шовковi трави. Минули роки з тих пiр, за
якi встиг пити воду в Днiстрi й Дуна©, а похiдна бурка пропахла вiтром.
Думка про Наталку заслоня iншi спогади. Якби позбирати ©© пiснi, то
можна б звести в почутт во вразливу дно, щоб линули вони на крилах
вiчностi в простори часу. Хочеться з пiснями увiчнити iм'я Наталки. Треба
написати сценiчнi картини i геро©ню назвати цим iменем. Хай мрi© про не©
замiнять утраченi надi© молодостi.
Зупиняв поштового кучера, сходив з брички, брав вуздечку з рук лiтнього
супроводжувача його в дорозi, який доглядав подарованого Отамана. В
дзеркалi його великих очей бачив вiдблиск вiрностi побратима дунайських
походiв. .Сiдав на скакуна верхом, мчав дорогою назустрiч вiтру так, що
ледь устигав поштовий кучер гнати слiдом коней, запряжених у бричку.
Повiтря рiдного краю пестило верхiвця i посмiхалось до нього прозоре,
блакитне небо улюблено© Полтавщини. Обабiч шляху зустрiчались кучерявi
сади, привiтно розмахували крилами вiтряки на мальовничих пригорбах, наче
вiтали прибуття дорожнього.
Як нiколи, здавалась тепер незрiвнянно рiдною земля Надворскля.
- Моя Полтавщино, чарiвнице, омрiяна в пiснях, - шептав, як сповiдь,
слова...
23
А тим часом iншим шляхом котилася бричка. Десь вiд хуторiв линула
жiноча пiсня i тужно билася об мури Червоногiрського монастиря:
Не всi ж тi© та вiнчаються,
Що любляться та кохаються...
Силкуючись затамувати пiсню, на монастирськiй вежi обзивався дзвiн i
його звуки гойдалися по скiсних надвечiрнiх промiннях забагровiлого сонця.
До часовеньки над шляхом виходила iз брами черниця Феофанiя. Тримала в
руках карнавку, щоб збирати вiд про©жджих офiрування на монастир. Так
велiла iгуменя.
Журно бовванiли монастирськi мури i здавався черницi замурованим увесь
свiт. Тiльки сонце, непiдвладне мурам, пливе поволi на захiд, змагаючись
iз сумом безкрайностi.
Далеко в трируччя розбiгався шлях. Дивилася черниця на той шлях,
прислухалася до пiснi i серце до болю наповнювалось, як стиглий колос,
незбагненними почуттями. Мимоволi залишала карнавку в часовеньцi, йшла до
перехрестя дорiг. Хотiла б стати зозулею, полетiти, i хоч бiля чужих
гнiздечок прокувати комусь щастя... Пiшла назустрiч тiй пiснi, що линула
вiд хуторiв.
Не всi ж тi© та вiнчаються...
Зупинилась бiля калини. Зiрвала пучечок, пригорнула до серця.
Задивилась на вiти калини - здавалося, що вони ронили сльози i часом
нерозвiянi згадки.
Повiяв вiтер вiд мурiв, рвучко понiс монастирський дзвiн на простори.
Той дзвiн нiби в'язав черницю до мурованих стiн, i вона поволi повернулась
до часовеньки. Взяла карнавку, сiла край шляху, виглядаючи жаданих
подорожнiх.
Довгi роки життя в монастирi поклали на черницю печать житейсько©
втоми, а в очах, що глибоко увiбрали в себе голубiнь жiночо© печалi,
змагалися покора з непокорою.
Радо зустрiчала людей, щоб перемовитися словом. Ось i тепер сидить, зiр
тоне в iмлистiй далечинi. З не© час вiд часу виринають подорожнi.
Показалася бричка. Вiзник зупинив коней бiля часовеньки. В одягу станового
пристава зiйшов подорожнiй iз брички. Дорiдна панi поволi спускалась на
землю. Чоловiк наблизився до часовнi. Однi ю рукою витяг гаманець. Друга
рука, видно, покалiчена, не здiймалась. Дiстав з гаманця карбованця, кинув
у карнавку.
- Помолишся, чернице, за мене... - Обiрвались слова, коли вiн кинув
погляд на черницю.
Вiд несподiванки сторопiв. Стояв нерухомо, лише шепотiв:
- Примара... Примара за грiх мiй.
Черниця не зводила очей. Пiзнала колишнього лиходiя Вербицького. ©©
пронизливо докiрний погляд проймав запекле його серце. Вiн швидко
повернувся до брички.
- Голубонько, Марто! Не будемо цього разу заходити в монастир. По©демо
додому. - Пiдсаджував дружину на бричку.
- Та черниця нiби на нашу колишню служницю Наталку схожа.
- Бог з тобою... То примара... Поганяй скорiше! - гукнув до кучера.
Конi рвонули з мiсця. Курявою вiд колiс обдало черницю. Дивилась услiд.
Не вимовила слова. Глибокi очi не ронили слiз, ще глибше пройнялися
невимовною скорботою i гнiвом.
24
На другий день, прибувши до Полтави, Iван Петрович завiтав до Капнiста,
розповiв про недовге перебування в столицi, де хотiв, як заслужений
офiцер, знайти пристойну посаду.
- Скидайте, Iване Петровичу, капiтанський мундир, хоч вiн i прикрашений
орденом свято© Анни, - невимушене порадив Капнiст. - Не зважайте на те, що
граф Аракче в, ставши вiйськовим мiнiстром, радий одягнути в мундири всю
кра©ну i поставити фельдфебелiв на всiх перехрестях дорiг.
Згадка про Аракче ва перенесла думки Котляревського до Петербурга. Мало
втiшного привiз вiн iз столицi, хiба що домовився про нове видання
"Ене©ди", доповнено© четвертою частиною.
Слухаючи Капнiста, глянув на сво капiтанське вбрання, усмiхнувся.
- Еге ж, капiтане, - продовжував Капнiст, - запам'ятайте, що наша
вiтчизна багата щедротами сво © землi, а найбагатша вона вiдставними
капiтанами в поцяцькованих мундирах. Та мало в нiй капiтанiв просвiти.
Кра нашу землю пiтьма i ходить у нiй народ, наче слiпороджений шукач
свiтла. Наше завдання поляга зараз у тому, щоб ширити свiдомiсть, сiяти
зерна гуманiзму, пробуджувати громадянську гiднiсть!
Капнiст розповiв про свiй проект вiдкриття в Полтавi Будинку для
виховання бiдних дворян.
- В будинку дамо змогу навчатися не тiльки дворянським дiтям, а й
здiбним юнакам з iнших верств. Дух вiльностi ми розбуджуватимемо
вихованням. Пам'ята те, як сказав поет:
О! вы, счастливые народы,
Где случай вольность даровал.
Цi слова оди "Вольность" Радiщева добре знав Котляревський i вiдповiв
Капнiстовi:
- А iнший поет сказав так:
Везде, где кущи, села, грады
Хранил от бед свободы щит,
Там тверды зиждет власть ограды
И вольность узами теснит.
Капнiст поклав руку на плече Котляревському, зауважив:
- Поет, що написав прочитанi вами слова, сидить перед вами i сивою
сво ю головою дума про наше майбутн . А тодi, коли писалася "Ода на
рабство", поет був молодший, нiж ви зараз. Вiн сво ю одою вiдповiв на указ
царицi Катерини 1783 року про закрiпачення селян Укра©ни. Iмператриця,
збагнувши мудрiсть тиранiв, могла одноразово i заборонити вживання слова
"раб" i фактично узаконювати рабство... А тепер тисячi чиновникiв
охороняють цi закони рабства.
Василь Васильович задумався. Пасма його сивих кучерiв упали на чоло.
- Треба вiрити в майбутн ... - вiв далi вiн. - Ви ще молода людина i
ближче станете до того майбутнього. Слава нашо© вiтчизни в ©© майбутньому.
В це ми, просвiтителi, вiримо. Свiт розуму, науки, благородства переможе!
Отож закликаю вас стати на чолi нашого нового виховного закладу, що
вiдкрива ться за мо©м проектом. Я буду вас рекомендувати на засiданнi
"Приказа общественного призрения"... На новi подвиги, капiтане, во iм'я
благородного просвiтительства! Пам'ятайте, хто любить сонце, той не може
не любити дiтей!
Пiсля цього Капнiст перевiв розмову на iнше, розпитував про подi© на
турецькому фронтi.
Вийшовши з будинку Капнiста, Iван Петрович повернув не додому, а до
центрально© площi, посеред яко© пiдносилась колона ще не закiнченого
пам'ятника "Слави", що за проектом професора Академi© художеств
Томаса-де-Томана мав символiзувати iсторичну перемогу над шведами в 1709
роцi. Навколо цiлим ансамблем розкинулись в стилi ампiру прикрашенi
колонами урядовi будинки. Оглядав архiтектурнi деталi споруд. Стиль
подобався, хоч i не задовольняв сво ю крижаною врочистiстю. Чогось не
вистачало. Але чого - не мiг вiдповiсти. I тiльки коли пролунали десь з
Кобищанiв надвечоровi дiвочi пiснi, - здогадався: "Тут не вистача
народу".
З цими думками пiшов старими вулицями мiста. Куди простував - не знав.
Потiм похопився - зачаровано линув назустрiч пiснi, що доносилася з
околицi. Поставали перед очима знайомi з дитинства завулки, дорiжки. Ось
уже й Ворскла, i пiсня все голоснiше розноситься в просторах, губиться
разом з останнiм промiнням сонця.
Зорiло щедро розсипаними перлами оксамитне небо, коли Iван Петрович
повернувся додому.
"Хто любить сонце, той не може не любити дiтей" - цi слова старого
просвiтителя не сходили з думки.
"Сонце i дiти, - бринiло в уявi. - Сонце - початок всього живого на
землi. Народи на зорi свого вiдродження зiгрiваються його промiннями..."
Незабаром почав працювати в Будинковi для виховання бiдних, а пiсля
денних турбот розповiдав матерi про дiтей, разом з нею радiв i тривожився.
Здавалося, в цiй задушевнiй розмовi брали участь, оживали вправленi в
темнi рямця портрети на стiнах: в одяговi соборного диякона дiд i батько -
ретельний службовець полтавського магiстрату..
Стомлена мати починала засипати. А Iвану Петровичу ще хотiлося
розповiдати, виливати радощi й болi. Але кому?.. Стривай, ось вона,
подруга ще семiнарських рокiв, - скрипка. Брав ©© - i лилися звуки. То
були не тiльки примiтиви семiнарських вправ, а й мелодi© народних пiсень,
сповненi чарiвно© фантазi© каприччiо молодого Паганiнi, з якими
познайомився в армi©. Далi переходив до вiльних iмпровiзацiй - i в звуках
народжувались картини, випливали улюбленi в мрiях троянцi. Вони несли по
латинськiй землi сво© звича© i молоду силу...
25
З учнями зустрiчався Iван Петрович не тiльки в школi. Часто надвечiр
вони приходили до його будинку, приносили радiсть, цiкавi вигадки.
Можна було попустувати на просторiм соборнiм майданi або подивитися з
гори на Ворсклу i далекi простори кучеряво© Полтавщини.
Одного разу, коли схилилося надвечiр сонце над Буланiвським лiсом,
прийшли учнi i принесли з собою аж двi несподiванi вигадки. Перша вигадка
- невеликий вiзок-самокат, що рухався, коли, сидячи в ньому, хтось крутив
круглий обiдок. Друга - удосконалений паперовий змiй, який од вiтру високо
здiймався, пiдтримуваний розпростертими паперовими крильми.
- Це ми самi вигадали, - доповiв Мишко Остроградський.
- Добре. Завжди треба щось цiкаве вигадувати. Хлопцi розважались, а
Iван Петрович сiв на схiдцях рундучка. Навколо нього збилися хлопцi.
- От якби ще вигадати таку повозочку, щоб сiсти в не© i полетiти аж до
хмар, - мрiяв Мишко.
- То не можна, - говорили iншi.
- Чому не можна?
- Перекинешся!
- А коли добре обчислити...
- Ти мастак обчислювати, але тут не допоможе.
- Скажiть, Iване Петровичу, чи допоможе тут обчислення?
- Обчислення - то велике дiло... А знайте, хлопцi, уже такi знаряддя,
що дають змогу людинi лiтати в повiтрi.
- Отож... Я ж говорив, а вони кажуть, що вигадка, - кинув Мишко.
- Як же то лiтають?
- Такi повiтрянi кулi. Наповнюють кулю газом воднем, який значно
легший за повiтря. Тому така куля пiдiйма ться вгору i тягне за собою
корзину, в якiй сидять люди... Недавно в Петербурзi один учений на такiй
кулi пiднявся в повiтрi на височiнь до трьох верст!
- Ого! То аж за хмари?
- Так можна до зiрок долетiти, - радiв Мишко.
- Не долетиш... Грiх... Бог громом уб' , - нерiшуче обiзвався один.
- Будуть часи, коли наука сягне i до зiрок, - пояснював Iван Петрович.
- Зiрки - то ж такi великi кулi, як i наша Земля.
Вже сонце заховалося за лiсом, сутенiло. Хлопцi почали спостерiгати, як
поволi з'являються зорi на небi.
- От уже з'явилася планета-красуня Венера. Вона найяскравiша бува або
звечора, або вранцi. Треба ловити зором i Меркурiя. Вiн теж пиша ться
серед зiрок на початку вечора або вранцi. А згодом доберемося i до
Марса...
Хлопцi уважно слухали, спостерiгали за зiрками.
- Ну скажiть, чого воно так? - порушив зачаровану мовчанку Мишко.
-_ _Як?
- Та так - цiкаво...
- Ех, соколята мо©! Вам би тiльки крила!
- Та й що? - запитав один.
- Що... Полетiли б до планети! - аж вигукнув захоплено Мишко.
- А як зiрвешся?
- Не зiрвуся. Обчислити тiльки треба, на те й математика! От що скажу!
В цей час унизу пiд горою шляхом скрипiли чумацькi вози. Мишко гукнув:
- Ей, чумаки! Швидко ми випередимо ваших волiв! Але нiхто не
вiдгукнувся з чумакiв. Тiльки чулося скрич пiння возiв.
- Правда ж, Iване Петровичу, ми випередимо чумакiв? Вигада мо такi
повозки, що швидко бiгатимуть i лiтатимуть, - не вгавав Мишко.
- Чумакiв швидко випередимо. Це так. А от чумацька пiсня завжди житиме
з нами, - вiдповiв Iван Петрович. - Послухайте, скiльки в тiй пiснi i
скарги на чумацьку долю, i розлого© волi. Десь серед широких степових
просторiв народилася i сповивалася, мов у колисцi, та пiсня!
Всi притихли, прислухалися до чумацького спiву, i здавався вiн таким
просторим, як зорями гаптоване небо.
- А на березi чумаки розпалили вогнище!
- Коли в темрявi горить вогнище, то так, нiби якась казка, - додав
Мишко.
- Про вогонь багато казок, - зауважив Iван Петрович.
- Розкажiть нам...
- У давнину люди навiть вiрували у вогонь, як у чарiвну силу, як у
бога. Коли людина почала добувати вогонь, то це була велика перемога в ©©
життi. Тому й набула поширення стародавня легенда про боротьбу за вогонь.
От i склалася така казка-легенда про Прометея. Це був мужнiй, нескоримий
перед богами велетень.
- Тодi, мабуть, був тiльки бог-отець та бог-син, а бога-духа ще не
було?
Хлопцi засмiялися. Посмiхнувся й Iван Петрович, заговорив знову:
- То було в стародавнiй Грецi©. Богами там були .вигаданi народом рiзнi
казковi велетнi, вродливi люди... Аполлон, Венера та iншi... Слухайте
далi... Одного разу розгнiвався на людей найстарший бог Зевес i забрав у
них во" гонь. Залишилися люди без вогню у пiтьмi. Заступився за людей
Прометей: викрав для них вогонь у бога. Розгнiвався бог i звелiв прикувати
Прометея до скелi. Кожен день посилав орла викльовувати серце Промете вi.
Але за нiч серце знову виростало, i Прометей не вмирав... Минуло багато
рокiв, знайшлися такi смiливцi, що вбили того орла i звiльнили Прометея.