вселя мудрiсть товариського днання в запеклi душi одчайдушних шукачiв
незвiданих тривог.
Пiзно повертався Iван Петрович до двору. Ще довго не спав. Брався
читати книгу, яку придбав на ярмарку в Кременчуцi. "Вергилиева Энеида,
вывороченная наизнанку" Осипова. В ©© гуморi знаходив розважливу принаду,
та не вiдчував тi © iсторi©, в та мницi яко© з благоговiнням входить
потомок, перегортаючи лiтописи сво©х предкiв. Уява обгортала прочитане.
Заглиблювався в нерозгаданi та мницi народного життя i вiв за собою в
думках ватагу моторного козака Енея в далекi мандрiвки по широкому свiту.
Здавалося, нiби янтарними зорями нiч освiтлювала ©х безмежну путь...
4
З кожним днем бiльше проникав у глибину задумано© поеми -
перелицьовано© "Ене©ди", прагнув надати ©й народного змiсту, по днати
повсякдення з геро©кою iсторичних подiй. Адже проблиски онароднення
лiтератури принесли просвiтителi, а народнi рухи XVIII столiття вiдкрили
завiсу нового осмислювання лiтературних тем, привели Радiщева до смiливого
викриття крiпосництва. Проймаючись тими iдеями, молодий поет не
обмежувався сво ю учительською працею, наполегливо брався писати фрагменти
задуманого твору. Народжувались волелюбнi геро©, здатнi на подвиги,
побратимство у вза минах. Тут пригодились поетовi знання народних пiсень i
дум та житт -стверджуючого гумору. Кожен задуманий епiзод наснажував
здоровим, дотепним смiхом. Адже то разюча зброя в життi несхибного у сво©х
шуканнях народу.
Творив не в тихому кабiнетi, не за насидженим столом, а усамiтнюючись
на роздоллi. Вiтер з Днiпрових низин обгорта думне чоло, а сонце мережить
веселкою писанi рядки. У твореннi знаходив сво покликання i наче сам
вирушав у далекi мандрiвки з ватагою одчайдушного товариства, очоленого
безстрашним Ене м. У словi нiс житт ву мудрiсть народу.
Минала осiнь, зима... Одного погожого весняного дня пан надумався всi ю
сiм' ю ви©хати на берег Днiпра, щоб там у прохолодi провести день.
Служниця Наталка та учитель супроводили помiщицьку сiм'ю. Коли пан i панi
з дiтьми поснули в холодку пiд деревом, а Марта захопилася читанням
роману, Котляревський вiдiйшов i сiв пiд сво©м улюбленим дубом, що звисав
вiтами над урвищем. Шепiт молодого дубового листя навiвав думки.
Здавалося, що то пестливо перешiпту ться лист з шелестом степово© тирси i
в та мничих звуках срiбною ниткою сну ться казка, лине в мережану даль
минувшини. Може, родилась вона ще тодi, коли дикий половець або злий
татарин пiдстерiгали тут пiд дубом свою здобич. А розквiтала та казка,
заповнювалась подихом волелюбства тодi, як десь пiд цим дубом сходилися
покривдженi пiд прапори Богдана Хмельницького або Залiзняка. Нiби
вчувалося iржання бойових коней...
Розкритою залишалась книга на сторiнках, де йшлося про зруйнування
Тро©, а ©© геро© помандрували морями i понесли до берегiв ново© землi сво©
звича© i завзяття. Так i нескоримi запорожцi пiшли шукати новi шляхи, щоб
понести ними свою житт ву силу, розвiяти тугу просторами несходимо© землi,
в синьому безмежжi морiв, повитих грiзними вiтровiями.
Ось вони постають в уявi - засмаглi пiд вiтром i сонцем, кремезнi,
великодушнi, несхибнi у товариствi, незламнi в боротьбi. Умiють пити,
гуляти i рубати ворогiв. Перед ними постелилися шляхи мандрiвок, пригод,
геро©чних подвигiв... Знову й знову перегорталися сторiнки iсторi©, живо©,
наснажено© подихом пiснi, найближчо© подруги надi©. Легко промайнула тiнь
i обiрвала думки поета. Бiля нього стояла задумлива Наталка. Рiвна,
гнучка, вона нiби принесла з собою шелест запашних трав i подих
рути-м'яти.
- Чого ви вiдбилися вiд гурту? Там Марта так мило наспiву про сизого
голубочка, що вiн скоро здохне вiд то© пiснi... - Лукава посмiшка
промайнула на устах дiвчини. Зникла з ©© лиця жура, голос бринiв рiвно,
привабливо. - Ви можете тут пiд дубом так довго сидiти?
- З дубом я подiляю свою самотнiсть.
- I часто ви тут бува те?
- Приходь сюди, то ще частiше буватиму.
- Заважатиму вам думати...
- Нi... Не заважатимеш, я дiлитиму з тобою сво© думи...
Розмова раптово обiрвалася. Рвучкою ходою наблизилась Марта.
- Наталко! - гукнула. - Мама кличуть тебе допомогти одягнутись.
Дiвчина зiрвалась, побiгла. Марта залишилася.
- Чого ви вiдбилися вiд гурту? - з докором, нiби пiдслухавши, повторила
вона слова Наталки.
- Люблю самотнiсть...
- I в романах люблять самотнiсть тi, що закоханi або мають намiр
закохатися.
- Нi того, нi другого за собою не помiчаю.
- Ой, як шкода, як шкода...
- Нема чого шкодувати.
- Чогось ви суму те...
- Бо прикро жити тiй людинi, яка не здатна сумувати.
- А я думала, що ви не такий...
- Такий, як бачите.
- Нi, не такий...
- А який?
- Скажу потiм, коли ви не будете шкарубким i колючим, - зiтхнула так,
наче геро©ня недавно прочитаного французького любовного роману...
Часто приносив Iван Петрович сво© пекучi думи i хвилювання до Сiркового
дуба. Кожного разу слухав у шелестi листя нескiнченну казку, зачаровувався
нею. Щось просторе, незмiрне чулося в нiй. Внизу хвиляста течiя пiдмивала
дубове корiння. Душа ставала нiби натягнута струна, вразливо вловлювала
кожен дотик повiтря, гойдання кожного трав'яного стебельця, тремтiння
листу. Все те зливалося у великий гомiн, i в ньому чулась розповiдь про
буття могутнього народу, поставали iсторичнi його шляхи i роздорiжжя. Вiки
розкривали перед ним обiйми, i вимальовувалася жива неозора iсторiя. Треба
розповiсти про не©, передати дотепними словами про подвиги i походи, про
боротьбу за рiдний край.
Народжувалися новi сторiнки сповнено© народно© мудростi поеми, геро м
яко© виступа сам народ, що увiбрав у сво©й мовi, в незрiвнянному гуморi
та задушевнiй пiснi живлющу красу сонця. Хай ту нев'янучу красу понесуть у
свiти виплеканi в думах геро©...
Приходила Наталя, приносила польовi квiти i вiдкрите для почуттiв сво
вразливе серце. Цим зустрiчам був радий.
- Я не заважатиму вам... тiльки вiддаля сидiтиму. Тут так, що й спiвати
хочеться.
- Спiвай, спiвай, Наталю! Твоя пiсня доповню мо© думи. Розповiдай про
все, що чула вiд батька, вiд матерi, вiд дiда про його походи.
Дiвчина розповiдала, i в ©© голосi бринiв невiльничий стогiн. Хотiлося
присунутися ближче до не©, приголубити. Але не смiв порушити
зачарованостi. Здавалося, що та розповiдь дналася з сумом польових квiтiв
i лагiдним плескотом хвилi.
- А що то ви все пишете, пишете? - запитала несмiливо.
- Нiкому ще не читав, а тобi прочитаю;
Еней був парубок моторний
I хлопець хоть куди козак...
Лилися новi й новi рядки. Дiвчина сердечне слухала, i в ©© задумливо
непорушних очах ятрилися перлини невловимо© втiхи.
- Вперше чую, щоб по писаному так вимовлялося, як усi ми говоримо,
простi люди... Таке цiкаве, нiби слухаю розповiдь свого дiда про козацьке
життя i походи.
- Так, Наталю, так... Про походи. Наш народ зазнав багато грiзних бур,
земля наша рясно полита кров'ю. Багато створено переказiв, пiсень, казок.
Коли б усе зiбрати, списати, то була б велика книга... Така книга, якi
залишили для поколiнь iншi народи... А нашi брати скнiють у темрявi, але
носять у собi велику, ще не виявлену силу.
Наталя не все могла сприйняти з цi © розмови, але серцем вiдчувала
щирiсть, сердечну теплоту i в думках вiдповiдала собi: "Правда... То все
правда".
Голубливе усмiхалася, та не насмiлювалась уронити зайве слово... Десь
почулися голоси парубкiв, що вже збиралися на вулицю. Наталя зiрвалася.
- Побiжу, а то засмiють мене, що одна приходжу сюди до вас.
- Повертайся ще, Наталю!
- Може, й повернусь!
Побiгла. Зупинилася аж на стежцi бiля калини, що вже квiтчалася
зелено-рожевими кетягами. Наламала калини, звила вiночок. А потiм на
свiтанку, дивлячись на вiночок, вишивала рушничок - червоними гронами та
чорними листочками. Бережно згортала вишивання, нiби ховала в ньому
плекану дiвочу надiю.
Родиннi свята бучно вiдзначалися в панському дворi. Ось i тепер
заворушився весь хуторянський Олiмп, бо календар указував на день свято©
Гликерi©. До двору Сухопеня з'©халося чимало гостей. Прибув навiть родич
господарки конотопський помiщик Максим Парпура. Це була культурна людина,
охоча на вигадки та анекдоти. Вiн часто при©жджав з Петербурга на Укра©ну.
Дружина Парпури змагалася з поважною iменинницею в розумiннi добрих страв
та манiрному поводженнi з гостями. Обидвi вони виявляли свою прихильнiсть
до прибулого в гостi офiцера Сергiя Вербицького, який служив у Кременчуцi
i знав добре, де й коли справляють iменини в сусiднiх помiщикiв. Гирявий,
як огiрок, вiн хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику i
задиралися вгору напомадженими вiстрями. Коли Наталка, прислуговуючись
гостям, подала йому рушничок, вiн пiдморгнув ©й i безцеремонне обняв за
стан:
- Красуня яка...
Дiвчина, нiби вжалена, вiдскочила, почервонiла. Котляревський помiтив
поведiнку офiцера, але нiчим не виявив свого обурення. Господар доручив
Iвану Петровичу розважати гостей:
- Як домашньому вчителевi, наказую розважати гостей рiзними розмовами,
щоб регiтно було!
- Смiх - то велика сила. Вiд смiху i плакати можна...
- Нi, менi треба iншого. Давай веселого смiху, щоб животи рвалися, щоб
очi вирячувались на лоба!
- То це страшний смiх! Не певен у тому, що виконаю таке доручення.
- А начепiть ззаду на штанях червону чирву i носа кирпатого намостiть.
Щоб так, як у вельможних Попових на бенкетi було. Вiн привiз iз само©
столицi такого блазня, який навiть царицю смiхом розважав.
- Блазнем я не збираюся бути, ваше сiятельство.
- То я ж грошi тобi плачу i вимагаю, щоб смiхом i рiзними там
викрутасами розважав гостей!
- Розважатиму, як зумiю.
- Дивись, щоб було регiтно, - суворо додав господар.
У просторiй кiмнатi на столах були поставленi рiзнi лакомини, печенi
поросята, кендюхи, вергуни i буханцi. Тут стояли сулi© горiлки, наливки та
варенухи з сливами i родзинками. Та й квасу поставили, бо так велося на
бенкетах у Потьомкiна i Попова. Сухопень навiть пробував так само
вiдпускати нижню губу, як вiдпускав ©© на бенкетi Попов.
Коли гостi сiли за стiл, господар пiдняв келих, прохарамаркав подяку
гостям за привiтання супутницi його життя.
Iвану Петровичу було вiдведено мiсце на кра чку столу. Обiк стояла
збентежена Наталка, готова до послуг i несподiванок. Вона навчилася
приховувати свiй неспокiй i огиду.
Швидко зчинився гамiр, галас, ревище. Найбiльше галасували панi
Сухопеньова i Парпурова. Мiж ними виникла сварка. Панi Парпурова
зауважила, що печене порося треба шпигувати яблуками, а не якимось хмизом.
Але цю суперечку обiрвав, пiднявши келих, офiцер Вербицький.
- Панi i панове! - звернувся вiн. - Даваймо вип' мо за чудовий жiночий
рiд, за жiночу красу, бо жiноча краса - це... це, розумi те... це богом
дане чудо... Красу треба любити... Як...
Вiн не поспiшав випити келих i кiлька разiв закручував вуса, силкуючись
вразити гостей якимось дотепом. В очах його вiдбивалося стiльки нахабства
i безсоромностi, самолюбства та духовного убозтва, що Iван Петрович з
огидою вiдвернувся i хотiв сплюнути, як вiд чогось нестерпно нудного.
Випивши, офiцер хвацько закрутив вуса i кинув зухвалий погляд на
Наталку. Вона ображено опустила очi.
Опустила очi i Марта, що весь час ловила кожне слово бравого офiцера,
©й було прикро, що вiн кинув погляд не на не©, одягнуту в модне вбрання, а
на просту крiпачку.
Iван Петрович чув про цього мартопляса, що не минав жодно© нагоди
попиячити, поволочитись за жiнками. Про Вербицького розповiдали, як вiн
викрадав крiпацьких дiвчат i навiть чужих жiнок, а сам, живучи холостяком,
заводив у себе в домi породистих собак. Розповiдали, що вiн викликав
ревнивих чоловiкiв на дуель i виходив переможцем.
"Таке убоге думкою, а носа граблями не дiстанеш..." - подумав Iван
Петрович.
- А тепер, - пробасив господар, - наш придворний учитель розповiсть вам
щось смiшне. Пiдбирайте животи, панове!
- ПросимоI..
- Давай!..
- Слуха мо!..
Котляревський пiдвiвся:
- Прошу пробачити, що я не налiпив носа, як налiплюють блазнi. Не буду
я ковтати шпаги, як ковтають ©х ярмарковi артисти. Шпагу я залишу для
лицарiв, якi проймають жiночi серця, вiд чого вона часто затуплю ться i
ста не збро ю, а ламаним веретеном.
Далi розповiв анекдот про дурня, який танцю на похоронах, спiва
похоронно© на весiллi.
- А на iменинах крутить вуса вгору i щедро кида посмiшку скромним
дiвчатам, - закiнчив, глянувши в бiк Вербицького.
Гостi стримано засмiялися.
- Давай ще! - буркнув господар.
- Прочитаю вам про грiшникiв у пеклi, - розгорнув зошит i став читати,
як кипiли в пекельнiй смолi "ксьондзи, до баб щоб не iржали", та й тi,
"жiнок сво©х що не держали в руках, а волю ©м давали", "i в гречку деякi
скакали"...
Багатим та скупим вливали
Розтоплене срiбло в рот,
А брехунiв там заставляли
Лизать гарячих сковород...
Це читання особливо сподобалося Максимовi Парпурi. Вiн пiдiйшов до
Iвана Петровича, просив дати йому зошит. Той пообiцяв дати, але iншим
разом.
- Смiшного! - вимагав господар.
- Можна... Було це тодi, коли бог творив видимий свiт, а сатанил
перешкоджав йому. Задумав бог створити пана i мужика. Замiсив з ангелами
пухке пшеничне тiсто, щоб злiпити пана, i житн з висiвками, щоб злiпити
мужика. Вилiпивши пшеничне тiло огрядного пана i чорне тiло мужика,
виставив ©х на сонцi запектись, а сам пiшов до раю, щоб набрати там у
мiшок духу i вдихнути його в новi створiння. Та, на жаль, робота ця
припала аж на шостий день божо© працi по створенню свiту, i старий бог
дуже стомився - та й сiв вiдпочити в раю. Потомилися й ангели, якi
наглядали за новими створiннями. Поснули так, що вiд ©хнього хропiння
затремтiли свiтила небеснi. А тим часом дуже спритний сатанил,
перекинувшись у собаку, прибiг, понюхав мужиче, житн , тiло i тiльки
чхнув. Понюхав панське, пшеничне, i поглитав його. Приходить бог, несучи
цiлий мiх живлющого духу, а на тому мiсцi, де виставив проти сонця панське
тiло, сидить сiрий пес i облизу ться. Розгнiваний бог вогняною
рiзкою-блискавкою розбудив ангелiв, гукаючи: "На бiса ви менi здалися,
такi нероби! Ще й день суботнiй не наступив для вiдпочинку, а вже
поснули". Ангели почали верещати, а бог як гукне на них:
"Вiдбираю у вас право голосу на всi часи! Хай i всi створiння з
ангельською душею залишаться без права голосу! Тiльки тому даю право, хто
з сатанила вилупиться!" А далi ухопив бог пса за вуха, той аж заскавучав.
Як ударить його, держачи за вуха, об дуба, так i вискочив пан Дубовецький.
Як ударить вдруге об вербу, так i вистрибнув Вербицький, як ударить об
сухий пень, так i вилiз...
Розповiдач обiрвав на цьому, не назвавши прiзвища свого господаря. Але
дехто з гостей поглянув у бiк Герасима Петровича, який нiби проковтнув
щось. Офiцер Вербицький моргнув, немовби крiль, вусами. Добре, що
розповiдач згадав його рiд як панський, створений божою та собачою ласкою.
Вербицький вважав собак прикрасою всього живого божого створiння, тому
лише тихо бовкнув;
- Кожен панський рiд ма свою гордiсть...
- I кожен пiвень гордо хорохориться на сво му смiтниковi, - так само
тихо додав Iван Петрович, а далi, скориставшись з су тнi пiсля розповiдi,
пiдвiвся з-за столу, зняв скрипку. Швидко полилися мелодi© - спочатку
грайливi, а далi - сумнi, як кигикання чайки. Лише Наталка могла вловити
вiдомi ©й мелодi©.
- Що це за музика? - нахилившись через стiл, запитав господар офiцера
Вербицького.
- То з французько© опери, - авторитетно вiдповiв той.
- Це добре... Хай гра , - задоволено поглянув господар.
Далi полилася мелодiя пiснi "Чого вода каламутна". Наталка звела
голову, поглянула на скрипаля, догадалася, що вiн для не© грав. Зустрiлися
поглядами,
- А це що вiн гра ? - знову запитав господар офiцера.
- Це з iталiйсько© опери...
- Я так i догадувався, що з iталiйсько©, бо нашi такого не видумають...
Та незабаром господар звiвся:
- Доволi нас заграничною музикою розважати!
- Папа, хай гра , - благала дочка.
- Доволi, говорю, виводити заграничнi викрутаси! Звуки скрипки раптово
обiрвалися, i скрипаль окинув поглядом присутнiх.
- Давай циганський квартетi - гукнув господар. В зал увiйшли чотири
цигани, законтрактованi в Кременчуцi i привезенi спецiально на банкет.
Хрипко полились звуки. Пiдводилися гостi вiд столу, ставали до танцiв.
Першою виступила iменинниця. В парi з офiцером Вербицьким вона виконувала
диний доступний для не© танок - "Бариню". Але швидко захекалась i сiла.
© заступила панi Парпурова, нiби дратуючи господарку: ось як, мовляв, у
нас танцюють, у самiй столицi, з вихилясами. Вона так розходилася, що й
очiпок грезетовий сповз на потилицю. Цi вихиляси припали до серця
Вербицькому, i вiн у такт музицi примовляв соромiцькi приспiви, вiд яких
Марта нiяковiла. Шукаючи порятунку, пiдiйшла до Iвана Петровича, i той
одразу запросив панночку до вальса.
Циганський квартет виконував старовинний вальс у ярмарковому стилi.
Мартi здавалося, нiби вона носиться на крилах, ©© партнер був майстерним
танцюристом. Панночка схилила голову йому на плече, млосно зазирала у
вiчi. Нiкого не бачила перед собою, зачаровано кружляючи в шаленому
вихорi.
- Стомилась, - промовила Марта, - вийдемо надвiр...
- Прошу, - Iван Петрович повiв панночку до вихiдних дверей.
Нiч була зоряна, запашна. Вже вiдцвiли липи, а дуби заплiднились
блакитно-зеленими жолудями. Повiтря пашiло зрiлими хлiбами, в яких десь
солодко белькотав перепел.
Зупинилися на дорiжцi до льоху. Марта мовчала i горнулася до грудей
Iвана Петровича. Але раптовий брязкiт розбитого скла на дорiжцi розвiяв
зачарованi хвилини. То Наталя несла наливку з льоху i вiд несподiванки
випустила з рук пляшки.
- Наталю! Чого ти? - обiзвався Iван Петрович i пiдiйшов допомогти ©й.
Це образило гордовиту Марту. Вона рвучко повернула до будинку. В дверях
зустрiв ©© Вербицький i повiв танцювати.
Iван Петрович залишився серед двору бiля Наталi. В докiрливому поглядi
дiвчини заблищали вогнi. Взяв ©© за руку. Вирвала, промовила:
- Я служниця, не руште мене...
- Нi, ти чарiвниця, бо можеш полонити серце...
- Не глумiться надi мною... Я сирота...
- Нi, ти яснiша за вечорову зорю, - взяв ©© за обидвi руки, пригорнув.
Промайнули хвилини, що здатнi заступити собою вiчнiсть... Небо тремтiло
зорями...
- Наталко! Неси наливку! - почувся голос господарки вiд будинку.
Наталка зiрвалася, побiгла. Вiн стояв на дорiжцi бiля битого скла, тихо
промовив услiд дiвчинi:
- Народ, що виплекав жiнку з прозорою душею Форнарiни, не породив свого
Рафаеля...
Срiбними серпанками повита, пливла збентежена нiч...
6
Пiсля банкету ставлення до Iвана Петровича в панськiй сiм'© погiршало.
Його поведiнкою на вечорi був незадоволений Сухопень, а панi перестала
навiть вiдвiдувати заняття з дiтьми.
Та юнак i не шукав поблажливостi до себе вiд господаря i господарки.
Вiн охочiше зустрiчався з дворовими людьми та кучером Микитою, слухав
дотепнi розповiдi, скарги.
У свята збиралися конюхи, погоничi, скотарi, чабани бiля похило© хати
Микити. Сiдали на сiно i вели розмови, в яких господар вiв перед. Вiн
багато бачив на сво му вiку i багато зазнав прикростей. Тому вважав
найкращими сво©ми друзями коней, яких завжди турботливо доглядав, i вiрив,
що коняча душа така ж, як i душа панського попихача.
- А панська душа, - додавав Микита, - подiбна до собачо© душi...
- Та то ще яка й собака, - втручався молодий погонич. - собаки добрi,
а злi...
- Коли б пани покосили та очерет поносили, то, може б, добрiшими стали.
- Пани не будуть косити. То ми ©м косимо, а собi хлiба просимо...
- Панам i в пеклi почесне мiсце, - докидав сво Микита. - Вони якщо й
косять там пекельний очерет, то для того, щоб пiдiгрiвати казани з смолою,
в яких паряться мужики.
Дотеп Микити викликав веселий смiх.
Розмови захоплювали Котляревського. Вiн розпитував, як колись
вiдзначалися свята, яке носили вбрання, яку варили страву i коли ©ли ©©.
З особливою дотепнiстю розповiдав Микита пригоди свого
прадiда-запорожця.
Тодi заворожено замовкали всi.
- Я був ще маленьким, коли чув казки вiд прадiда, може, щось перебрешу,
то вибачайте, люди добрi.
- Та бреши, аби доладне було.
- Не любо, не слухай, а брехать не заважай, так казав i прадiд мiй. Хай
йому легко зiтхнеться, якщо потрапив у рай, i гiрко гикнеться, якщо чорти
забрали душу в пекло. Щоправда, то йому не первина - бувати у пеклi. Там
усi чорти йому запанiбрата. А вiдьми, так тi i хвости сво© пiджимали, коли
зустрiчалися з прадiдом. Вiн з ними таке виробляв, що одна, закохавшись,
не знесла розлуки, коли вiн виступив у похiд, i спалила себе на кострищi -
тiльки смалятиною зашкварчало. Коли довiдався про це прадiд, то лише
промовив: "Хай ©й вiчне царство, а менi щире побратимство i щоб ще раз
така моргуха-краля iзна-йшлась!.."
Розповiдi сiяли в уявi поетичнi домисли. Пiд ©х враженням малювалися
картини святкових розваг, iгрищ, танкiв, пiсень.
А найбiльше думки снувалися навколо дотепних розповiдей про пекло i
грiшникiв у ньому. Цi роздуми нанизувалися рядками:
Панiв за те там мордовали
I жарили зо всiх бокiв,
Що людям льготи не давали
I ставили ©х за скотiв.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на пiдпал.
Чорти за ними приглядали,
Залiзним пруттям пiдганяли,
Коли який з них приставав.
Хай палахкотить пекельна смола, хай пече заклятих i породжу смiх.
Смiючись, поет склада гiмн вольностi, розуму, людяностi!
Дiйшло до серйозно© розмови з господарем дому.
Весь час вiдчував Котляревський, що умови його перебування в помiщика
стають нестерпними. Сухопень перестав запрошувати поета разом обiдати.
Невдоволення виявлялося i в поводженнi панночки Марти, яка не могла
пробачити, що домашнiй учитель бiльше виявля приязнi до крiпачки, нiж до
не©, та байдуже ставиться до ©© романтичних зiтхань, до кокетливого
загравання.
Зачекавши, коли господар пiсля снiданку залишився один у ©дальнi, Iван
Петрович пiдiйшов до нього.
- Ваше сiятельство!
- Що ма те до мене?
- Серйозну розмову!
- Он як! - звiв здивований погляд.
- Я давно маю намiр говорити.
- То говори...
- Хочу говорити про вашу крiпачку - дiвчину Наталку.
- Он як? Дiвчина справна. Не один пан, гостюючи в мене, накида на не©
оком. Така принада!
Цими словами нiби вдарили по обличчю домашнього учителя. Вiн заявив
рiшуче:
- Я хочу зараз просити ©© звiльнення вiд крiпацтва... Вона...
- Он як! Ха-ха-ха-ха!
Зухвалий регiт ображав почуття людсько© гiдностi, гнiвом сповнював
серце юнака. Прибравши серйозного вигляду, Сухопень повiв далi:
- Можна... При умовi, що тебе, як домашнього слугу, заведемо в ревiзькi
списки. Менi треба побiльше крiпацьких душ.
Цi слова до глибини потрясли душу поета.
- Прошу не смiятися... Я теж дворянин. Мав трьох закрiпачених i
вiдмовився вiд них...
- Таких голодрабих дворян багато бродить по свiту Не один з них радо
пiшов би для притулку в ревiзькi списки i став би крiпаком у доброго пана.
- Я хочу серйозно говорити. Ви згоднi на викуп Наталки?
- Для цього треба багато грошей... Дiвка добра.
- То скiльки вимага те за викуп? Я говорю як дворянин з дворянином.
- Що говорити, коли таких грошей не може мати бiдний навчатель. Штани
треба полатати, а потiм...
Котляревський звiвся, ледве стримуючи сво обурення Раптово розчинилися
дверi, i в кiмнату ступив Максим Парпура. Вiн потис руку господарю,
учителю.
- Вiтаннячко всiй добрiй сiм'©! А це той козак, що про Енея опису ? -
звернувся до Iвана Петровича. - Добре смiшить нашого брата... Оце про©здом
з Кременчука... Спродувався, бо скоро ©ду знову на службу в Петербург. От
добре було б повезти туди i описаного Енея. Те, що ви зачитували ще тодi,
на iменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там i знають, що ми
теж люди чубатi та бувалi по всiх усюдах, у самому пеклi!
- Прошу до вiтальнi, - запросив господар гостя. Котляревський постояв
трохи i вийшов, тамуючи бiль зневаги. На ганку ненароком зустрiв Наталку.
- У Iвана Петровича, мабуть, дуже голова болить? Зблiдли...
- Ой болить, Наталю, болить. I голова болить, i серце болить.
- Може, до баби пiти. Тут така, що допомага .
- Не допоможе...
I поповзли пiсля цього чорною примарою хвилини, години, днi i ночi...
7
Щоб розквитатися з помiщицьким будинком, у якому зазнав багато
прикростей i образ, Iван Петрович, перебуваючи одного разу в Кременчуцi,
записався кадетом у Сiверський карабiнерний полк.
Цей вчинок домашнього вчителя спантеличив усю помiщицьку сiм'ю.
Господар жалкував, що не встиг занести його в ревiзькi списки. Дочка,
перемагаючи ревнощi, висловлювала бажання зустрiтися з Iваном Петровичем,
коли вiн вислужиться до офiцерського мундира. Дiти щиро плакали, бо
полюбили вчителя за веселiсть i дотепну розважливiсть. Панi горювала,
боячись, що дiти вiд цього можуть втратити апетит.
Котляревський шукав нагоди поговорити з Наталею. Йому тяжко було
розставатися з дiвчиною, яка сво ю вдачею, щирiстю, спiвами торкнулася
найчутливiших струн юнацького серця.
Одного вечора, коли земля починала врунитись паростю, Iван Петрович i
Наталка пiшли знайомою дорiжкою до Днiпра. Повiнь пiдточувала могутн
корiння дуба, що вперше цi © весни вiтав сво©х гостей.
Iван Петрович не зважувався повести розмову. Його тривогу без слiв
вiдчувала дiвчина i хилилася до плеча, нiби упившись лелiнням перших
квiтiв. Вiдчувала теплу руку на сво му станi. А в душi народжувалась якась
невимовна музика i лягала смутком на шовковi трави.
- Хочу тобi, Наталю, сказати, що я залишаю помiщицький дiм, - тихо
вимовив i замовк.
Здавалося, зорi насторожились, прислухаючись до сказаного. Чути було,
як у темному небi десь загелготiли дикi гуси, летячи iз iрiю до старих
гнiзд, та нiжним рюмканням пробуджувалося тихе плесо...
- Так, Наталю, завтра вирушаю в дорогу, - з хвилюванням продовжував
юнак. - Уже записався в полк... Нестерпно лишатися тут.
Наталя, слухаючи, затамувала подих.
- То це остання зустрiч?
- Нi, не остання... Повернусь... Добуду звання офiцера... Це для тебе,
незвiданих тривог.
Пiзно повертався Iван Петрович до двору. Ще довго не спав. Брався
читати книгу, яку придбав на ярмарку в Кременчуцi. "Вергилиева Энеида,
вывороченная наизнанку" Осипова. В ©© гуморi знаходив розважливу принаду,
та не вiдчував тi © iсторi©, в та мницi яко© з благоговiнням входить
потомок, перегортаючи лiтописи сво©х предкiв. Уява обгортала прочитане.
Заглиблювався в нерозгаданi та мницi народного життя i вiв за собою в
думках ватагу моторного козака Енея в далекi мандрiвки по широкому свiту.
Здавалося, нiби янтарними зорями нiч освiтлювала ©х безмежну путь...
4
З кожним днем бiльше проникав у глибину задумано© поеми -
перелицьовано© "Ене©ди", прагнув надати ©й народного змiсту, по днати
повсякдення з геро©кою iсторичних подiй. Адже проблиски онароднення
лiтератури принесли просвiтителi, а народнi рухи XVIII столiття вiдкрили
завiсу нового осмислювання лiтературних тем, привели Радiщева до смiливого
викриття крiпосництва. Проймаючись тими iдеями, молодий поет не
обмежувався сво ю учительською працею, наполегливо брався писати фрагменти
задуманого твору. Народжувались волелюбнi геро©, здатнi на подвиги,
побратимство у вза минах. Тут пригодились поетовi знання народних пiсень i
дум та житт -стверджуючого гумору. Кожен задуманий епiзод наснажував
здоровим, дотепним смiхом. Адже то разюча зброя в життi несхибного у сво©х
шуканнях народу.
Творив не в тихому кабiнетi, не за насидженим столом, а усамiтнюючись
на роздоллi. Вiтер з Днiпрових низин обгорта думне чоло, а сонце мережить
веселкою писанi рядки. У твореннi знаходив сво покликання i наче сам
вирушав у далекi мандрiвки з ватагою одчайдушного товариства, очоленого
безстрашним Ене м. У словi нiс житт ву мудрiсть народу.
Минала осiнь, зима... Одного погожого весняного дня пан надумався всi ю
сiм' ю ви©хати на берег Днiпра, щоб там у прохолодi провести день.
Служниця Наталка та учитель супроводили помiщицьку сiм'ю. Коли пан i панi
з дiтьми поснули в холодку пiд деревом, а Марта захопилася читанням
роману, Котляревський вiдiйшов i сiв пiд сво©м улюбленим дубом, що звисав
вiтами над урвищем. Шепiт молодого дубового листя навiвав думки.
Здавалося, що то пестливо перешiпту ться лист з шелестом степово© тирси i
в та мничих звуках срiбною ниткою сну ться казка, лине в мережану даль
минувшини. Може, родилась вона ще тодi, коли дикий половець або злий
татарин пiдстерiгали тут пiд дубом свою здобич. А розквiтала та казка,
заповнювалась подихом волелюбства тодi, як десь пiд цим дубом сходилися
покривдженi пiд прапори Богдана Хмельницького або Залiзняка. Нiби
вчувалося iржання бойових коней...
Розкритою залишалась книга на сторiнках, де йшлося про зруйнування
Тро©, а ©© геро© помандрували морями i понесли до берегiв ново© землi сво©
звича© i завзяття. Так i нескоримi запорожцi пiшли шукати новi шляхи, щоб
понести ними свою житт ву силу, розвiяти тугу просторами несходимо© землi,
в синьому безмежжi морiв, повитих грiзними вiтровiями.
Ось вони постають в уявi - засмаглi пiд вiтром i сонцем, кремезнi,
великодушнi, несхибнi у товариствi, незламнi в боротьбi. Умiють пити,
гуляти i рубати ворогiв. Перед ними постелилися шляхи мандрiвок, пригод,
геро©чних подвигiв... Знову й знову перегорталися сторiнки iсторi©, живо©,
наснажено© подихом пiснi, найближчо© подруги надi©. Легко промайнула тiнь
i обiрвала думки поета. Бiля нього стояла задумлива Наталка. Рiвна,
гнучка, вона нiби принесла з собою шелест запашних трав i подих
рути-м'яти.
- Чого ви вiдбилися вiд гурту? Там Марта так мило наспiву про сизого
голубочка, що вiн скоро здохне вiд то© пiснi... - Лукава посмiшка
промайнула на устах дiвчини. Зникла з ©© лиця жура, голос бринiв рiвно,
привабливо. - Ви можете тут пiд дубом так довго сидiти?
- З дубом я подiляю свою самотнiсть.
- I часто ви тут бува те?
- Приходь сюди, то ще частiше буватиму.
- Заважатиму вам думати...
- Нi... Не заважатимеш, я дiлитиму з тобою сво© думи...
Розмова раптово обiрвалася. Рвучкою ходою наблизилась Марта.
- Наталко! - гукнула. - Мама кличуть тебе допомогти одягнутись.
Дiвчина зiрвалась, побiгла. Марта залишилася.
- Чого ви вiдбилися вiд гурту? - з докором, нiби пiдслухавши, повторила
вона слова Наталки.
- Люблю самотнiсть...
- I в романах люблять самотнiсть тi, що закоханi або мають намiр
закохатися.
- Нi того, нi другого за собою не помiчаю.
- Ой, як шкода, як шкода...
- Нема чого шкодувати.
- Чогось ви суму те...
- Бо прикро жити тiй людинi, яка не здатна сумувати.
- А я думала, що ви не такий...
- Такий, як бачите.
- Нi, не такий...
- А який?
- Скажу потiм, коли ви не будете шкарубким i колючим, - зiтхнула так,
наче геро©ня недавно прочитаного французького любовного роману...
Часто приносив Iван Петрович сво© пекучi думи i хвилювання до Сiркового
дуба. Кожного разу слухав у шелестi листя нескiнченну казку, зачаровувався
нею. Щось просторе, незмiрне чулося в нiй. Внизу хвиляста течiя пiдмивала
дубове корiння. Душа ставала нiби натягнута струна, вразливо вловлювала
кожен дотик повiтря, гойдання кожного трав'яного стебельця, тремтiння
листу. Все те зливалося у великий гомiн, i в ньому чулась розповiдь про
буття могутнього народу, поставали iсторичнi його шляхи i роздорiжжя. Вiки
розкривали перед ним обiйми, i вимальовувалася жива неозора iсторiя. Треба
розповiсти про не©, передати дотепними словами про подвиги i походи, про
боротьбу за рiдний край.
Народжувалися новi сторiнки сповнено© народно© мудростi поеми, геро м
яко© виступа сам народ, що увiбрав у сво©й мовi, в незрiвнянному гуморi
та задушевнiй пiснi живлющу красу сонця. Хай ту нев'янучу красу понесуть у
свiти виплеканi в думах геро©...
Приходила Наталя, приносила польовi квiти i вiдкрите для почуттiв сво
вразливе серце. Цим зустрiчам був радий.
- Я не заважатиму вам... тiльки вiддаля сидiтиму. Тут так, що й спiвати
хочеться.
- Спiвай, спiвай, Наталю! Твоя пiсня доповню мо© думи. Розповiдай про
все, що чула вiд батька, вiд матерi, вiд дiда про його походи.
Дiвчина розповiдала, i в ©© голосi бринiв невiльничий стогiн. Хотiлося
присунутися ближче до не©, приголубити. Але не смiв порушити
зачарованостi. Здавалося, що та розповiдь дналася з сумом польових квiтiв
i лагiдним плескотом хвилi.
- А що то ви все пишете, пишете? - запитала несмiливо.
- Нiкому ще не читав, а тобi прочитаю;
Еней був парубок моторний
I хлопець хоть куди козак...
Лилися новi й новi рядки. Дiвчина сердечне слухала, i в ©© задумливо
непорушних очах ятрилися перлини невловимо© втiхи.
- Вперше чую, щоб по писаному так вимовлялося, як усi ми говоримо,
простi люди... Таке цiкаве, нiби слухаю розповiдь свого дiда про козацьке
життя i походи.
- Так, Наталю, так... Про походи. Наш народ зазнав багато грiзних бур,
земля наша рясно полита кров'ю. Багато створено переказiв, пiсень, казок.
Коли б усе зiбрати, списати, то була б велика книга... Така книга, якi
залишили для поколiнь iншi народи... А нашi брати скнiють у темрявi, але
носять у собi велику, ще не виявлену силу.
Наталя не все могла сприйняти з цi © розмови, але серцем вiдчувала
щирiсть, сердечну теплоту i в думках вiдповiдала собi: "Правда... То все
правда".
Голубливе усмiхалася, та не насмiлювалась уронити зайве слово... Десь
почулися голоси парубкiв, що вже збиралися на вулицю. Наталя зiрвалася.
- Побiжу, а то засмiють мене, що одна приходжу сюди до вас.
- Повертайся ще, Наталю!
- Може, й повернусь!
Побiгла. Зупинилася аж на стежцi бiля калини, що вже квiтчалася
зелено-рожевими кетягами. Наламала калини, звила вiночок. А потiм на
свiтанку, дивлячись на вiночок, вишивала рушничок - червоними гронами та
чорними листочками. Бережно згортала вишивання, нiби ховала в ньому
плекану дiвочу надiю.
Родиннi свята бучно вiдзначалися в панському дворi. Ось i тепер
заворушився весь хуторянський Олiмп, бо календар указував на день свято©
Гликерi©. До двору Сухопеня з'©халося чимало гостей. Прибув навiть родич
господарки конотопський помiщик Максим Парпура. Це була культурна людина,
охоча на вигадки та анекдоти. Вiн часто при©жджав з Петербурга на Укра©ну.
Дружина Парпури змагалася з поважною iменинницею в розумiннi добрих страв
та манiрному поводженнi з гостями. Обидвi вони виявляли свою прихильнiсть
до прибулого в гостi офiцера Сергiя Вербицького, який служив у Кременчуцi
i знав добре, де й коли справляють iменини в сусiднiх помiщикiв. Гирявий,
як огiрок, вiн хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику i
задиралися вгору напомадженими вiстрями. Коли Наталка, прислуговуючись
гостям, подала йому рушничок, вiн пiдморгнув ©й i безцеремонне обняв за
стан:
- Красуня яка...
Дiвчина, нiби вжалена, вiдскочила, почервонiла. Котляревський помiтив
поведiнку офiцера, але нiчим не виявив свого обурення. Господар доручив
Iвану Петровичу розважати гостей:
- Як домашньому вчителевi, наказую розважати гостей рiзними розмовами,
щоб регiтно було!
- Смiх - то велика сила. Вiд смiху i плакати можна...
- Нi, менi треба iншого. Давай веселого смiху, щоб животи рвалися, щоб
очi вирячувались на лоба!
- То це страшний смiх! Не певен у тому, що виконаю таке доручення.
- А начепiть ззаду на штанях червону чирву i носа кирпатого намостiть.
Щоб так, як у вельможних Попових на бенкетi було. Вiн привiз iз само©
столицi такого блазня, який навiть царицю смiхом розважав.
- Блазнем я не збираюся бути, ваше сiятельство.
- То я ж грошi тобi плачу i вимагаю, щоб смiхом i рiзними там
викрутасами розважав гостей!
- Розважатиму, як зумiю.
- Дивись, щоб було регiтно, - суворо додав господар.
У просторiй кiмнатi на столах були поставленi рiзнi лакомини, печенi
поросята, кендюхи, вергуни i буханцi. Тут стояли сулi© горiлки, наливки та
варенухи з сливами i родзинками. Та й квасу поставили, бо так велося на
бенкетах у Потьомкiна i Попова. Сухопень навiть пробував так само
вiдпускати нижню губу, як вiдпускав ©© на бенкетi Попов.
Коли гостi сiли за стiл, господар пiдняв келих, прохарамаркав подяку
гостям за привiтання супутницi його життя.
Iвану Петровичу було вiдведено мiсце на кра чку столу. Обiк стояла
збентежена Наталка, готова до послуг i несподiванок. Вона навчилася
приховувати свiй неспокiй i огиду.
Швидко зчинився гамiр, галас, ревище. Найбiльше галасували панi
Сухопеньова i Парпурова. Мiж ними виникла сварка. Панi Парпурова
зауважила, що печене порося треба шпигувати яблуками, а не якимось хмизом.
Але цю суперечку обiрвав, пiднявши келих, офiцер Вербицький.
- Панi i панове! - звернувся вiн. - Даваймо вип' мо за чудовий жiночий
рiд, за жiночу красу, бо жiноча краса - це... це, розумi те... це богом
дане чудо... Красу треба любити... Як...
Вiн не поспiшав випити келих i кiлька разiв закручував вуса, силкуючись
вразити гостей якимось дотепом. В очах його вiдбивалося стiльки нахабства
i безсоромностi, самолюбства та духовного убозтва, що Iван Петрович з
огидою вiдвернувся i хотiв сплюнути, як вiд чогось нестерпно нудного.
Випивши, офiцер хвацько закрутив вуса i кинув зухвалий погляд на
Наталку. Вона ображено опустила очi.
Опустила очi i Марта, що весь час ловила кожне слово бравого офiцера,
©й було прикро, що вiн кинув погляд не на не©, одягнуту в модне вбрання, а
на просту крiпачку.
Iван Петрович чув про цього мартопляса, що не минав жодно© нагоди
попиячити, поволочитись за жiнками. Про Вербицького розповiдали, як вiн
викрадав крiпацьких дiвчат i навiть чужих жiнок, а сам, живучи холостяком,
заводив у себе в домi породистих собак. Розповiдали, що вiн викликав
ревнивих чоловiкiв на дуель i виходив переможцем.
"Таке убоге думкою, а носа граблями не дiстанеш..." - подумав Iван
Петрович.
- А тепер, - пробасив господар, - наш придворний учитель розповiсть вам
щось смiшне. Пiдбирайте животи, панове!
- ПросимоI..
- Давай!..
- Слуха мо!..
Котляревський пiдвiвся:
- Прошу пробачити, що я не налiпив носа, як налiплюють блазнi. Не буду
я ковтати шпаги, як ковтають ©х ярмарковi артисти. Шпагу я залишу для
лицарiв, якi проймають жiночi серця, вiд чого вона часто затуплю ться i
ста не збро ю, а ламаним веретеном.
Далi розповiв анекдот про дурня, який танцю на похоронах, спiва
похоронно© на весiллi.
- А на iменинах крутить вуса вгору i щедро кида посмiшку скромним
дiвчатам, - закiнчив, глянувши в бiк Вербицького.
Гостi стримано засмiялися.
- Давай ще! - буркнув господар.
- Прочитаю вам про грiшникiв у пеклi, - розгорнув зошит i став читати,
як кипiли в пекельнiй смолi "ксьондзи, до баб щоб не iржали", та й тi,
"жiнок сво©х що не держали в руках, а волю ©м давали", "i в гречку деякi
скакали"...
Багатим та скупим вливали
Розтоплене срiбло в рот,
А брехунiв там заставляли
Лизать гарячих сковород...
Це читання особливо сподобалося Максимовi Парпурi. Вiн пiдiйшов до
Iвана Петровича, просив дати йому зошит. Той пообiцяв дати, але iншим
разом.
- Смiшного! - вимагав господар.
- Можна... Було це тодi, коли бог творив видимий свiт, а сатанил
перешкоджав йому. Задумав бог створити пана i мужика. Замiсив з ангелами
пухке пшеничне тiсто, щоб злiпити пана, i житн з висiвками, щоб злiпити
мужика. Вилiпивши пшеничне тiло огрядного пана i чорне тiло мужика,
виставив ©х на сонцi запектись, а сам пiшов до раю, щоб набрати там у
мiшок духу i вдихнути його в новi створiння. Та, на жаль, робота ця
припала аж на шостий день божо© працi по створенню свiту, i старий бог
дуже стомився - та й сiв вiдпочити в раю. Потомилися й ангели, якi
наглядали за новими створiннями. Поснули так, що вiд ©хнього хропiння
затремтiли свiтила небеснi. А тим часом дуже спритний сатанил,
перекинувшись у собаку, прибiг, понюхав мужиче, житн , тiло i тiльки
чхнув. Понюхав панське, пшеничне, i поглитав його. Приходить бог, несучи
цiлий мiх живлющого духу, а на тому мiсцi, де виставив проти сонця панське
тiло, сидить сiрий пес i облизу ться. Розгнiваний бог вогняною
рiзкою-блискавкою розбудив ангелiв, гукаючи: "На бiса ви менi здалися,
такi нероби! Ще й день суботнiй не наступив для вiдпочинку, а вже
поснули". Ангели почали верещати, а бог як гукне на них:
"Вiдбираю у вас право голосу на всi часи! Хай i всi створiння з
ангельською душею залишаться без права голосу! Тiльки тому даю право, хто
з сатанила вилупиться!" А далi ухопив бог пса за вуха, той аж заскавучав.
Як ударить його, держачи за вуха, об дуба, так i вискочив пан Дубовецький.
Як ударить вдруге об вербу, так i вистрибнув Вербицький, як ударить об
сухий пень, так i вилiз...
Розповiдач обiрвав на цьому, не назвавши прiзвища свого господаря. Але
дехто з гостей поглянув у бiк Герасима Петровича, який нiби проковтнув
щось. Офiцер Вербицький моргнув, немовби крiль, вусами. Добре, що
розповiдач згадав його рiд як панський, створений божою та собачою ласкою.
Вербицький вважав собак прикрасою всього живого божого створiння, тому
лише тихо бовкнув;
- Кожен панський рiд ма свою гордiсть...
- I кожен пiвень гордо хорохориться на сво му смiтниковi, - так само
тихо додав Iван Петрович, а далi, скориставшись з су тнi пiсля розповiдi,
пiдвiвся з-за столу, зняв скрипку. Швидко полилися мелодi© - спочатку
грайливi, а далi - сумнi, як кигикання чайки. Лише Наталка могла вловити
вiдомi ©й мелодi©.
- Що це за музика? - нахилившись через стiл, запитав господар офiцера
Вербицького.
- То з французько© опери, - авторитетно вiдповiв той.
- Це добре... Хай гра , - задоволено поглянув господар.
Далi полилася мелодiя пiснi "Чого вода каламутна". Наталка звела
голову, поглянула на скрипаля, догадалася, що вiн для не© грав. Зустрiлися
поглядами,
- А це що вiн гра ? - знову запитав господар офiцера.
- Це з iталiйсько© опери...
- Я так i догадувався, що з iталiйсько©, бо нашi такого не видумають...
Та незабаром господар звiвся:
- Доволi нас заграничною музикою розважати!
- Папа, хай гра , - благала дочка.
- Доволi, говорю, виводити заграничнi викрутаси! Звуки скрипки раптово
обiрвалися, i скрипаль окинув поглядом присутнiх.
- Давай циганський квартетi - гукнув господар. В зал увiйшли чотири
цигани, законтрактованi в Кременчуцi i привезенi спецiально на банкет.
Хрипко полились звуки. Пiдводилися гостi вiд столу, ставали до танцiв.
Першою виступила iменинниця. В парi з офiцером Вербицьким вона виконувала
диний доступний для не© танок - "Бариню". Але швидко захекалась i сiла.
© заступила панi Парпурова, нiби дратуючи господарку: ось як, мовляв, у
нас танцюють, у самiй столицi, з вихилясами. Вона так розходилася, що й
очiпок грезетовий сповз на потилицю. Цi вихиляси припали до серця
Вербицькому, i вiн у такт музицi примовляв соромiцькi приспiви, вiд яких
Марта нiяковiла. Шукаючи порятунку, пiдiйшла до Iвана Петровича, i той
одразу запросив панночку до вальса.
Циганський квартет виконував старовинний вальс у ярмарковому стилi.
Мартi здавалося, нiби вона носиться на крилах, ©© партнер був майстерним
танцюристом. Панночка схилила голову йому на плече, млосно зазирала у
вiчi. Нiкого не бачила перед собою, зачаровано кружляючи в шаленому
вихорi.
- Стомилась, - промовила Марта, - вийдемо надвiр...
- Прошу, - Iван Петрович повiв панночку до вихiдних дверей.
Нiч була зоряна, запашна. Вже вiдцвiли липи, а дуби заплiднились
блакитно-зеленими жолудями. Повiтря пашiло зрiлими хлiбами, в яких десь
солодко белькотав перепел.
Зупинилися на дорiжцi до льоху. Марта мовчала i горнулася до грудей
Iвана Петровича. Але раптовий брязкiт розбитого скла на дорiжцi розвiяв
зачарованi хвилини. То Наталя несла наливку з льоху i вiд несподiванки
випустила з рук пляшки.
- Наталю! Чого ти? - обiзвався Iван Петрович i пiдiйшов допомогти ©й.
Це образило гордовиту Марту. Вона рвучко повернула до будинку. В дверях
зустрiв ©© Вербицький i повiв танцювати.
Iван Петрович залишився серед двору бiля Наталi. В докiрливому поглядi
дiвчини заблищали вогнi. Взяв ©© за руку. Вирвала, промовила:
- Я служниця, не руште мене...
- Нi, ти чарiвниця, бо можеш полонити серце...
- Не глумiться надi мною... Я сирота...
- Нi, ти яснiша за вечорову зорю, - взяв ©© за обидвi руки, пригорнув.
Промайнули хвилини, що здатнi заступити собою вiчнiсть... Небо тремтiло
зорями...
- Наталко! Неси наливку! - почувся голос господарки вiд будинку.
Наталка зiрвалася, побiгла. Вiн стояв на дорiжцi бiля битого скла, тихо
промовив услiд дiвчинi:
- Народ, що виплекав жiнку з прозорою душею Форнарiни, не породив свого
Рафаеля...
Срiбними серпанками повита, пливла збентежена нiч...
6
Пiсля банкету ставлення до Iвана Петровича в панськiй сiм'© погiршало.
Його поведiнкою на вечорi був незадоволений Сухопень, а панi перестала
навiть вiдвiдувати заняття з дiтьми.
Та юнак i не шукав поблажливостi до себе вiд господаря i господарки.
Вiн охочiше зустрiчався з дворовими людьми та кучером Микитою, слухав
дотепнi розповiдi, скарги.
У свята збиралися конюхи, погоничi, скотарi, чабани бiля похило© хати
Микити. Сiдали на сiно i вели розмови, в яких господар вiв перед. Вiн
багато бачив на сво му вiку i багато зазнав прикростей. Тому вважав
найкращими сво©ми друзями коней, яких завжди турботливо доглядав, i вiрив,
що коняча душа така ж, як i душа панського попихача.
- А панська душа, - додавав Микита, - подiбна до собачо© душi...
- Та то ще яка й собака, - втручався молодий погонич. - собаки добрi,
а злi...
- Коли б пани покосили та очерет поносили, то, може б, добрiшими стали.
- Пани не будуть косити. То ми ©м косимо, а собi хлiба просимо...
- Панам i в пеклi почесне мiсце, - докидав сво Микита. - Вони якщо й
косять там пекельний очерет, то для того, щоб пiдiгрiвати казани з смолою,
в яких паряться мужики.
Дотеп Микити викликав веселий смiх.
Розмови захоплювали Котляревського. Вiн розпитував, як колись
вiдзначалися свята, яке носили вбрання, яку варили страву i коли ©ли ©©.
З особливою дотепнiстю розповiдав Микита пригоди свого
прадiда-запорожця.
Тодi заворожено замовкали всi.
- Я був ще маленьким, коли чув казки вiд прадiда, може, щось перебрешу,
то вибачайте, люди добрi.
- Та бреши, аби доладне було.
- Не любо, не слухай, а брехать не заважай, так казав i прадiд мiй. Хай
йому легко зiтхнеться, якщо потрапив у рай, i гiрко гикнеться, якщо чорти
забрали душу в пекло. Щоправда, то йому не первина - бувати у пеклi. Там
усi чорти йому запанiбрата. А вiдьми, так тi i хвости сво© пiджимали, коли
зустрiчалися з прадiдом. Вiн з ними таке виробляв, що одна, закохавшись,
не знесла розлуки, коли вiн виступив у похiд, i спалила себе на кострищi -
тiльки смалятиною зашкварчало. Коли довiдався про це прадiд, то лише
промовив: "Хай ©й вiчне царство, а менi щире побратимство i щоб ще раз
така моргуха-краля iзна-йшлась!.."
Розповiдi сiяли в уявi поетичнi домисли. Пiд ©х враженням малювалися
картини святкових розваг, iгрищ, танкiв, пiсень.
А найбiльше думки снувалися навколо дотепних розповiдей про пекло i
грiшникiв у ньому. Цi роздуми нанизувалися рядками:
Панiв за те там мордовали
I жарили зо всiх бокiв,
Що людям льготи не давали
I ставили ©х за скотiв.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на пiдпал.
Чорти за ними приглядали,
Залiзним пруттям пiдганяли,
Коли який з них приставав.
Хай палахкотить пекельна смола, хай пече заклятих i породжу смiх.
Смiючись, поет склада гiмн вольностi, розуму, людяностi!
Дiйшло до серйозно© розмови з господарем дому.
Весь час вiдчував Котляревський, що умови його перебування в помiщика
стають нестерпними. Сухопень перестав запрошувати поета разом обiдати.
Невдоволення виявлялося i в поводженнi панночки Марти, яка не могла
пробачити, що домашнiй учитель бiльше виявля приязнi до крiпачки, нiж до
не©, та байдуже ставиться до ©© романтичних зiтхань, до кокетливого
загравання.
Зачекавши, коли господар пiсля снiданку залишився один у ©дальнi, Iван
Петрович пiдiйшов до нього.
- Ваше сiятельство!
- Що ма те до мене?
- Серйозну розмову!
- Он як! - звiв здивований погляд.
- Я давно маю намiр говорити.
- То говори...
- Хочу говорити про вашу крiпачку - дiвчину Наталку.
- Он як? Дiвчина справна. Не один пан, гостюючи в мене, накида на не©
оком. Така принада!
Цими словами нiби вдарили по обличчю домашнього учителя. Вiн заявив
рiшуче:
- Я хочу зараз просити ©© звiльнення вiд крiпацтва... Вона...
- Он як! Ха-ха-ха-ха!
Зухвалий регiт ображав почуття людсько© гiдностi, гнiвом сповнював
серце юнака. Прибравши серйозного вигляду, Сухопень повiв далi:
- Можна... При умовi, що тебе, як домашнього слугу, заведемо в ревiзькi
списки. Менi треба побiльше крiпацьких душ.
Цi слова до глибини потрясли душу поета.
- Прошу не смiятися... Я теж дворянин. Мав трьох закрiпачених i
вiдмовився вiд них...
- Таких голодрабих дворян багато бродить по свiту Не один з них радо
пiшов би для притулку в ревiзькi списки i став би крiпаком у доброго пана.
- Я хочу серйозно говорити. Ви згоднi на викуп Наталки?
- Для цього треба багато грошей... Дiвка добра.
- То скiльки вимага те за викуп? Я говорю як дворянин з дворянином.
- Що говорити, коли таких грошей не може мати бiдний навчатель. Штани
треба полатати, а потiм...
Котляревський звiвся, ледве стримуючи сво обурення Раптово розчинилися
дверi, i в кiмнату ступив Максим Парпура. Вiн потис руку господарю,
учителю.
- Вiтаннячко всiй добрiй сiм'©! А це той козак, що про Енея опису ? -
звернувся до Iвана Петровича. - Добре смiшить нашого брата... Оце про©здом
з Кременчука... Спродувався, бо скоро ©ду знову на службу в Петербург. От
добре було б повезти туди i описаного Енея. Те, що ви зачитували ще тодi,
на iменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там i знають, що ми
теж люди чубатi та бувалi по всiх усюдах, у самому пеклi!
- Прошу до вiтальнi, - запросив господар гостя. Котляревський постояв
трохи i вийшов, тамуючи бiль зневаги. На ганку ненароком зустрiв Наталку.
- У Iвана Петровича, мабуть, дуже голова болить? Зблiдли...
- Ой болить, Наталю, болить. I голова болить, i серце болить.
- Може, до баби пiти. Тут така, що допомага .
- Не допоможе...
I поповзли пiсля цього чорною примарою хвилини, години, днi i ночi...
7
Щоб розквитатися з помiщицьким будинком, у якому зазнав багато
прикростей i образ, Iван Петрович, перебуваючи одного разу в Кременчуцi,
записався кадетом у Сiверський карабiнерний полк.
Цей вчинок домашнього вчителя спантеличив усю помiщицьку сiм'ю.
Господар жалкував, що не встиг занести його в ревiзькi списки. Дочка,
перемагаючи ревнощi, висловлювала бажання зустрiтися з Iваном Петровичем,
коли вiн вислужиться до офiцерського мундира. Дiти щиро плакали, бо
полюбили вчителя за веселiсть i дотепну розважливiсть. Панi горювала,
боячись, що дiти вiд цього можуть втратити апетит.
Котляревський шукав нагоди поговорити з Наталею. Йому тяжко було
розставатися з дiвчиною, яка сво ю вдачею, щирiстю, спiвами торкнулася
найчутливiших струн юнацького серця.
Одного вечора, коли земля починала врунитись паростю, Iван Петрович i
Наталка пiшли знайомою дорiжкою до Днiпра. Повiнь пiдточувала могутн
корiння дуба, що вперше цi © весни вiтав сво©х гостей.
Iван Петрович не зважувався повести розмову. Його тривогу без слiв
вiдчувала дiвчина i хилилася до плеча, нiби упившись лелiнням перших
квiтiв. Вiдчувала теплу руку на сво му станi. А в душi народжувалась якась
невимовна музика i лягала смутком на шовковi трави.
- Хочу тобi, Наталю, сказати, що я залишаю помiщицький дiм, - тихо
вимовив i замовк.
Здавалося, зорi насторожились, прислухаючись до сказаного. Чути було,
як у темному небi десь загелготiли дикi гуси, летячи iз iрiю до старих
гнiзд, та нiжним рюмканням пробуджувалося тихе плесо...
- Так, Наталю, завтра вирушаю в дорогу, - з хвилюванням продовжував
юнак. - Уже записався в полк... Нестерпно лишатися тут.
Наталя, слухаючи, затамувала подих.
- То це остання зустрiч?
- Нi, не остання... Повернусь... Добуду звання офiцера... Це для тебе,