Хоч уже й поржавiли батькiвськi шаблi, та iржа ще не поточила козацького
духу.
Вiд цi © розмови очi у Семена заiскрилися. Вiн неквапливо пiшов на
стайню, оглянув Отамана, а повернувшись, знову слухав розмови. Тихо
повторив:
- Iржа не поточила козацького духу...
30
Вiстi про швидкий наступ наполеонiвських вiйськ сiяли рiзнi розмови.
Тепер Семен частiше ходив на стайню, гладив ворону шию Отамана,
окульбачував його i тихо казав:
- Старi ш, друже? Занудився без походiв? Давно пив воду з Дунаю?
Кiнь iржав i греб копитом. Для Семена то було прикметою наближення
походу. Потiм iшов у мiсто, прислухався до балачок, а повернувшись,
розповiдав Iвану Петровичу про все, що чув, i бачив, як неспокiйно трима
себе вороний Отаман.
Потай витягав iз сво © давньо© торби сурму, яку принiс iз-за Дунаю,
продував ©© i знову обережно ховав.
Недаремними були Семеновi передчуття. Саме в той час, як росiйська
армiя залишила 6 серпня Смоленськ, вiдступаючи до Москви, а 8 серпня
iмператор призначив командуючим усiма армiями генерала Кутузова, на
Укра©нi почалося формування добровольчих козацьких полкiв для боротьби з
навалою французiв.
Князь Лобанов-Ростовський доручив капiтану Котляревському формувати
п'ятий козацький полк на територi© Хорольського, Миргородського та
Кременчуцького повiтiв.
- Ви зна те мiсцевi звича© i прагнення. Ваше iм'я вiдоме серед
простолюдiв. Тому я сподiваюся, що в найскор-шому часi ви органiзу те
бойовий козацький полк. Даю на допомогу трьох чоловiк з губернаторсько©
роти особливих доручень. Рапортуйте без затримки про хiд справи. З божою
допомогою завтра ж вирушайте!
- Радий виконувати доручення, ваше сiятельство! Але мо© вихованцi...
- Передайте справи сво му помiчниковi©
- Слухаю, ваше сiятельство!
Наступного дня чотири вершники мчали шляхом вiд Полтави до Хорола. Пiд
сiдлом Iвана Петровича вигравав, стрясаючи чорною гривою, вороний Отаман.
Слiдом за вершниками торохкотiла бричка, запряжених коней поганяв Семен.
Переправившись через Говтву, мандрiвники зупинилися бiля корчми.
Двадцятилiття не згладило згадок про цю корчму та про пам'ятнi зустрiчi
бiля не©.
10 серпня зупинилися в Горошинi, почали набирати охочих вступити до
полку. 12 серпня Котляревський повiдомляв Лобанова-Ростовського про
виконання доручень, вiдзначаючи, що "вступають у козаки з задоволенням,
охоча i без найменшого смутку: всi з пiками, багато з шаблями, iз кiс
перероблених. з рушницями i пiстолями, але ця зброя в посереднiй
справностi; конi невеликi, але для служби придатнi; одяг увесь новий, але
треба привести до однакового вигляду".
Серед народу рознеслися чутки, що всiм, хто вступить у полк, буде
забезпечена козацька вольнiсть. До панських будинкiв сходилися крiпаки,
просили дозволу iти в ополченцi, щоб добути козацькi права, вiд попiв
вимагали правити службу за козацьку вольнiсть.
- Козацтво ожива ! - вигукували при зустрiчах селяни.
- Якби-то... Може, з'явився б i Залiзняк iз свяченим!
- Тодi пани попiдбирали б сво© животи!
- А може, й козацькi землi повернули б?..
У кожнiй кузнi день i нiч важко гупали молоти. Кували списи i шаблi,
вистругували замашнi ратища. Бiля штаб-квартири в Горошинi завжди було
людно.
Командир полку Котляревський давав рiзнi розпорядження, оглядав
ополченцiв, пiдбадьорював ©х жартiвливим словом.
Один приходський пiп привiв до штабу свого сина, що втiк з бурси,
просив командира записати його в полк.
- Сi чадо, - говорив пiп, - наукам не рад т, от бурси уб гахом, акi
от ге ни. На базарах i ярмарках бублики в бублейниць похiщаху i сластьони
множеством пожiрахом. Злоречивий сть, сiречь сквернословiт, не почитая
отца i матерi. Всяке сатанiнске наущенi радий творити. Толiко велебно в
дудку дуднит. Дондеже не вразумяху чада, на службу порядка ради козацького
записати прошу оного... Благословiть отрока на вiйну. Iбо i чоловiк божий,
рекомий Мартин Задека, похожахом по миру глаголет гласом преподобним, яко
поверженная во пепел Москва взойдет на градус святого Сiона, да поклонятся
перед нею язицi вiд сходу до заходу сонця... Свят, свят, свят. Да
расточатся вразi. Амiнь!
- Добре, панотче, добре, - вiдповiв, посмiхаючись, командир полку. Далi
пiдiйшов до юнака, поклав руку на плече: - Козаком хочеш бути?
- Вельми хочу! - пробасив юнак. - Настогидла менi бурса!
- Семене! - гукнув Котляревський. - Обрiж йому до колiн бурсацький
каптан. Надягни козацьку шапку i дай кумачу пiдперезатися!
Швидко бурсак набув козацького вигляду.
- Що ж робитимеш у походi?
- На сурмi гратиму!
- О, сурмача нам треба! Семене! Дiстань свою дудку, хай задуднить!
Семен неохоче витяг з торби сурму, благальне мовив:
- Думав, хоч сурмачем вiзьмуть мене до походу, а тут...
- Тобi iнша робота знайдеться! - I, звертаючись до бурсака: - Ану
заграй!
Юнак, набравши повнi груди повiтря, з великою силою заграв у сурму так,
що всi присутнi принишкли.
- Добрий сурмач! Нам саме такого й треба. Записуй у полк, - звернувся
Котляревський до вiйськового писаря.
Незабаром Котляревський надiслав новий рапорт на iм я
Лобанова-Ростовського.
"Вельможний князю, шановний пане!
Нарештi 5-й кiнний козацький полк сформований... Люди в полку дуже
добрi, конi кращi за посереднiх... Уклiнно звертаюсь з проханням до Вашо©
вельможностi про надiслання в 5-й козацький полк командира i про вiдпуск
мене на мою посаду. Крiм того, що я зовсiм не маю пiдготовки нi до служби,
нi до походу, вихованцi залишаються i до цього часу без зимового одягу. За
багатьма турботами Вашiй вельможностi неможливо згадати про них;
полтавський приказ дуже безтурботний... Змилосердьтесь над цими сиротами,
Ваша вельможнiсть, i удостойте ©х i мене вза мно Вашою увагою та
прихильнiстю. З глибоким висо-кошануванням i душевною вiдданiстю до особи
Вашо© вельможностi маю за честь бути, милостивий пане, Вашо© вельможностi
покiрним слугою
_Iван Котляревський _
Серпня 27-го дня 1812 р. Горошин".
Лобанов-Ростовський заводольнив прохання Котляревського, маючи на метi
використати його для iнших, не менш важливих доручень.
У Горошин прибув призначений для походу командир полку. Всi лагодилися
в дорогу. На майданi стояла пилюка, збита кiньми й людьми, що проводжали
козакiв.
Когляревський, передаючи сформований полк новому командировi, наказав
козакам сiсти на коней, зробив огляд кiнних сотень. Потiм ви©хав наперед
на сво му вороному, промовив:
- Братове козаки! Щасти вам у далеких походах! Рубайте по-козацькому
ворогiв!
- Рубатимемо,батьку!
Далi покликав Семена Битого, запитав:
- Хочеш iти в похiд?
- Хочу, отамане! Хоч я на одну ногу несправний, але на конi держусь
добре. Рубатиму незгiрш за iнших!
Котляревський злiз з коня i, передаючи Семеновi повiд, промовив:
- З тво©х рук одержав я вiд задунайцiв цього вороного, в тво© руки i
передаю його. Якщо я не маю змоги бути в походi, то хай мiй любий кiнь iде
з хоробрим козацтвом!
Нiби розумiючи розмову, вороний потряс гривою i заiржав. Семен,
збентежений несподiванкою, низько кланявся:
- Батьку отамане... Рiдний брате... Яка честь... Почувши команду
сурмити похiд, Семен сiв на коня. Всi козаки були на конях. Колишнiй
бурсак сурмив. Полк виступав у похiд. Серце Iвана Петровича рвалося до
козацтва. В думках складалися рядки поеми:
Так вiчнiй пам'ятi бувало
У нас в Гетьманщинi колись,
Так просто вiйсько шиковало,
Не знавши: стiй, не шевелись;
Так славнi© полки козацькi
Лубенський, Галицький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвiтуть...
З навколишнiх сiл багато посходилося сивих старикiв, жiнок, смаглявих
дiвчат, дiтвори. Молодицi, дiвчата, ловлячи погляди сво©х близьких,
коханих, ронили сльози на пилом прибитий шлях. Залунала пiсня. Обiзвалися
луною дiброви i байраки. За обрi м губилися сотнi вершникiв. Перед ними
стелилася, нiби дiвочим шитвом мережана, путь.
Нерухомо стояло повiтря, заправлене кiнським потом. Не сколихне його нi
кигикання сполоханих чайок, нi жалiбне жiноче голосiння. Червонасте сонце
золотило куряву, що поволi лягала на шовковi трави та придорожнi гiрчаки.
Пурпуром бралося небо, i в ньому разом з iржанням бойових коней тонула
козацька пiсня.
31
Вiстi про фронтовi подi©, про пожежу московську розносилися у
иайвiддаленiшi закутки вiтчизни. В церквах вiдправляли молебнi. На
церковних майданах сходилися люди. Бажання iти в козацьке ополчення
охопило широкi кола. Крiпаки сподiвалися урiвнення ©х з козаками. В
духовнi консисторi© поступали повiдомлення приходських попiв про
безчинства крiпакiв, серед яких ширилися чутки про царську грамоту, якою
дозволялося крiпакiв набирати в козацькi полки. В окремих селах крiпаки
тримали в облозi попiв, якi ховалися в церквах. Навколо церков мужики
курили люльки. А дехто навiть затягав гайдамацьку пiсню.
Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський скликав нараду, а Котляревському
доручив приступити до набору нового козацького полку. Але вiйськовий
мiнiстр Аракче в, довiдавшись, що формування козацьких полкiв перероста в
широкий народний рух, наказав припинити набiр козакiв-ополченцiв.
Тривожила Iвана Петровича думка про набраний ним 5-й козацький полк. Чи
не розформують його пiсля нових вказiвок Аракче ва? Знав, що полк було
направлено в Калугу. А далi - що з ним? Доходили вiстi, що вiдбулась деяка
реорганiзацiя козацьких полкiв. Окремi кiннотники при дналися до
регулярних кавалерiйських частин. Довiдався, що потрапив туди й завзятий у
походах Семен Битий, а за ним i сурмач - попiвський син.
Здавалося, полум'я московсько© пожежi освiтлю найвiддаленiшi простори,
i вiд нього нiби прокидалася вся кра©на вiд дрiмотного буття. Ширилися
перекази про кривавий бiй пiд Бородiном, гомоном обзивалися несходимi
шляхи. Складалися легендарнi перекази про Кутузова, про бiй пiд Тарутiном,
про втечу французiв до вропи. Складалися анекдоти, як Наполеон загубив
штани на Березинi, утiкаючи з жалюгiдними залишками 600-тисячно© армi©.
Вiйна перенеслася на територiю Захiдно© вропи. Наполеон мобiлiзував
усi резерви, намагаючись затримати на Ельбi наступ росiйсько© армi©.
Саме в цей час Котляревський одержав наказ:
"Пану капiтану i кавалеру Котляревському. Вiдправляючись до мiсця
Височайшо© Його Iмператорсько© Величностi перебування, ма те ви, прибувши
в Дрезден, взяти належне путi вашiй направлення, i потiм, з'явившись до
його сiятельства графа Олексiя Андрiйовича з направленим йому пакетом,
донести, що чекать будете розпоряджень його особи про доручене вам на
Височайше iм'я донесення; коли ж одержите вiдправлення, належить вам
негайно вирушити назад.
Малоросiйський генерал-губернатор
князь _Лобанов-Ростовський _
Полтава, 1 травня 1813 р.".
"Отже, доведеться потрапити на прийом до Аракче ва, - подумав Iван
Петрович i пригадав, як вiн не захотiв iти до нього, шукаючи посади в
Петербурзi пiсля звiльнення з армi©. - Що ж? Кажуть, що суджено© долi
пiшки не обiйдеш i конем не об'©деш".
Маючи право користуватися не тiльки перекладними поштовими кiньми, а й
вiйськовим транспортом, як особа, що викону важливе доручення, вiн
вирушив у дорогу через Москву. Перед очима поставали все новi й новi
картини. От спалена, спустошена Москва пробуджу ться до нового життя,
всюди помiтнi слiди ворожо© навали, бо©в, шляхи вкритi кiнськими, а iнодi
людськими кiстками, над якими зграями кружляло, каркаючи, гайвороння. Ось
пiд явором труп коня, а на високу гiлку хтось на глум закинув шапку
французького гусарина, а на iншiй - роздертi червонi гусарськi штани
гойдаються поруч з воронячим гнiздом.
Весь час вiд Москви до Варшави, а далi й до Дрездена люднiшими ставали
шляхи. Часом назустрiч траплялися пiдводи з пораненими во©нами. Однi
лежали на возах, iншi пленталися з перев'язаними руками. Один iшов
босонiж, ледве тримаючись за воза. Котляревський по шапцi пiзнав, що то
ополченець п'ятого козацького полку. Зупинивши пiдводу, пiдiйшов до
пораненого, який швидко впiзнав свого колишнього командира в Горошинi, i
радiсну гукнув:
- Пане отаман!
- В якому бою поранено? - запитав.
- На Ельбi, пiд Дрезденом! От i цей, - показав на пiдводу, де лежав з
забинтованою ногою бурсак, якого панотець привiв до штабу в Горошин.
Бiля пораненого лежала сурма. Пiзнав i ©© Iван Петрович, запитав:
- Як же трапилося?
- Сурмив до бою, пане отаман, коли несподiвано кинулись атакувати нас
французи. Вони хотiли тихо пробратись дорiжкою на гору, де нашi
отаборились вiдпочивати. Я помiтив, звечора це було, та й давай сурмити.
Французи не стрiляли, щоб не дати знати про себе. Хотiли мене живим
схопити. А я, коли хто пiдбiжить, то так стусону ногою, що й перекинеться
та й покотиться вниз iз гiрки. Так я довго вiдбивався ногою, а в руцi
тримав сурму i кликав нею до бою, доки пiдбiгли нашi козаки, зчинилася
бiйка. Першого мене поранено кулею в ногу.
- А сурму для чого везеш з собою?
- Дома пригодиться. Звикся з нею. Добра сурма. Коли видужаю, то
сурмитиму, щоб аж луна котилася по дiбровах нашо© Полтавщини! Хай почують
i мертвi, - жартував.
- Добрий з тебе вийшов сурмач! Неси ж сурмовий клич у нашi
надворсклянськi села!
Поранений у руку козак все тупцював, переступаючи з ноги на ногу, а
потiм тихо запитав:
- А землi козачi тепер не забиратимуть у нас помiщики?
- Козацького завзяття нiхто не вiдбере...
Далi знову шляхи, зустрiчi, розмови. В тих розмовах вiдчувалося биття
великого серця народу.
Непоко©ла думка про той пакет, що везе вiн до мiнiстра Аракче ва. Що
написано в ньому? Чи про волю, чи про неволю? Та нехай собi як знають
пишуть.
Нарештi перед очима вiдкрилися живописнi кра види Саксонi©, повито©
весняними розливами Ельби.
Штаб-квартира була розташована пiд Дрезденом. Довiдавшись про посланця
вiд князя Лобанова-Ростовського, Аракче в негайно прийняв його. Це був
енергiйний, рухливий, роздратований генерал, що пройшов школу павлiвсько©
тиранi©. Кругла голова на товстiй ши©, хижа злiсть в опухлому лицi i
прихована зневага до всього навколишнього. Металевими очима дивився на
свiт так, нiби вiн один ма право на якесь особливе iснування i бiльше
нiхто. Вся манера тримати себе свiдчила, що Аракче в належить до тих, хто,
сп'янiвши вiд необмежено© влади, знаходить самовтiху в жорстокостях i
сваволi.
Iван Петрович знав криводушнiсть мiнiстра i розумiв, що саме такi люди
добувають кар' ру не сво©м благородством i розумом, а умiнням
пристосовуватися. Такi бували в усi епохи. Вони дiставали ордени не на
полi бою, а в затишних кабiнетах, де плелися iнтриги.
Аракче в пухкими короткими пальцями розгорнув пакет, прочитавши перший
лист, промовив сам до себе:
- Так... так... Це добре...
Iван Петрович зрозумiв, що в тому пакетi малоросiйський
генерал-губернатор повiдомляв про великi поставки для армi© продовольства
та коней. Вiдкладаючи пакет, Аракче в посмiхнувся:
- Люблю малоросiв за добродушну щедрiсть... Читаючи другий лист,
генерал спохмурнiв, з очей нiби сипалися стрiли гнiву...
- Оцi малороси! Як я не люблю ©х! Завжди вимагають вольностi... Ми вам
покажемо вольнiсть, коли покiнчимо з французами.
На столi Аракче ва красувалися статуетки саксонського фарфору. От
статуетка орла, перекинута набiк, на нiй видно малюнок схрещених ножiв.
Iван Петрович ще в столичних музеях знайомився з такими речами i знав, що
то марка видатних художникiв саксонського фарфору. Його вразило, коли вiн
побачив, як мiнiстр витрусив iз люльки попiл у статуетку - гнiздо орлицi з
орлятами.
Вiдклавши пакети, Аракче в наказав:
- Зачекайте, капiтане! Доповiм iмператору i завтра дам вiдповiдь князю
Лобанову-Ростовському.
Виходячи з будинку, Iван Петрович ненароком зустрiв земляка. То був
Матвiй Iванович Муравйов-Апостол.
- Така радiсна зустрiч! Яким чином тут? - запитав Матвiй Iванович.
- Посланцем вiд князя Лобанова-Ростовського.
- А я посланцем вiд князя Р пнiна-Волконського, призначеного
генерал-губернатором Саксонi©.
Розмовляючи, земляки зiйшли на гiрку, звiдки вiдкривалися перед зором
широкi розливи Ельби, а за нею красувався древнiй Дрезден.
Муравйов-Апостол, як завжди, лiрично чулий до краси природи, почав:
- Коли я дивлюся на цi розливи, менi пригаду ться дитинство. Так я
любив ще хлопчиком стояти i дивитися на повiнь рiчки Хорол у рiдному
Хомутцi. Хоч Ельбу i Хорол не зрiвняти, але ©х спорiдню отой плин води,
що навiва думи, зворушу почуття.
- I Ельба, i Хорол, - зауважив Iван Петрович, - були в давнину
родичами. Це двi давнi слов'янськi рiки. Тут на березi стародавньо© Лаби
жили слов'яни-рибалки, яких потiм пiдкорили собi нiмецькi феодали. Але
полабськi слов'яни довго зберiгали свою культуру i мову. Ще й тепер ви
зустрiнете тут селян, що заховали в побутi i звичаях серболужицьку мову. Я
зустрiчався з такими ще в задунайському походi.
- Слов'янськi рiки... Слов'янськi рiки... - промовив Муравйов-Апостол.
- Якби ©м злитися у вiльне, широке слов'янське море... Який простiр! В
ньому чу ться щось рiдне.
- I щоб у тому морi не потонули човни вашого Хоролу i мо © Ворскли...
Вiйна проти наполеонiвсько© навали розбурку дрiмливi сили слов'ян. У
задунайському походi я зустрiчався з дiячами слов'янського вiдродження i
ще тодi зрозумiв, яка сила кри ться у пробудженнi наших народiв.
- Хочеться вiрити, що пiсля вiйни настануть новi часи, часи пробудження
вiд азiатського сну... Дивiться! Який чудовий кра вид Дрездена!
- Вiд поколiння до поколiння там будувалися, зберiгалися пам'ятники.
Королi Саксонi© приходили i зникали або ©х проганяли, а пам'ятники
залишалися. Безсмертний той народ, що береже i шану сво© пам'ятники.
Подивiться на Дрезден. Як вражають зiр витонченi будови в стилi барокко.
Це жива iсторiя народу. Шкода, якщо вiйна зруйну цi пам'ятники.
- Я говоритиму про це з генерал-губернатором Саксонi© князем Р пнiним.
- З Р пнiним про це можна говорити, але не з Аракче вим. Треба розумiти
Бетховена i Гете, щоб збагнути музику цих кра видiв.
- Ви любите великого Бетховена? - запитав Муравйов-Апостол.
- Так. Менi зда ться, що вiн доповнив би новими мотивами свою
"Крейцерову сонату" та геро©чну Третю симфонiю i "Аврору", якби зараз
побував з нами на цiй гiрцi.
- Та ще якби завiтав у кабiнет Аракче ва, - засмiявся Муравйов-Апостол.
Долинами вже лягали присмерки. Доносилися вiдзвуки канонади. Земляки
замовкли, прислухаючись та поглядаючи на вiдблиски грiзного бою, а
прощаючись, домовилися продовжити розмову на Укра©нi.
32
В цей саме час на березi Ельби, вiддаля вiд Дрездена, розгорiвся бiй.
Звечора французи, одержавши пiдкрiплення, кинулися в контратаку. А на
ранок, коли вони вiдступили, поле бою було засiяне вбитими й пораненими.
На переднiй лiнi© бiля пораненого коня припадав во©н:
- Друже чорногривий! Як розстатися з тобою на цiй чужиницi? Викохував
тебе за Дуна м, а розлучаюся на Ельбi. Що повiм тво му господарю, який,
може, десь з ворсклянсько© гори вигляда нас з походу? Батьку рiдний,
Iване, чи чу ш нашi благання?
Губи вороного ворушилися, нiби намагався вiдповiсти вiн на жалiбне
звертання.
Во©н гладив спiтнiлу прострелену шию коня, прислухався до важкого
дихання, розчiсував блискучу вихрясту гриву, витирав пiну, що викочувалася
з нiздрiв, змiшуючись з краплинами кровi. Тускнiли великi очi вороного, а
з них зринали i котилися до нiздрiв краплини слiз. Хотiв закрити повiки
тих очей, щоб вони не ронили стiльки жалю на чужому полi, а думками линув
i за Дунай, i до берегiв заворожено© пiснями Ворскли.
Нiби прислухався до виття вiтру вороний. Може, ввижалися йому в
передсмертному маревi придунайськi степи, де розпускав вiн по вiтру свою
гриву в шаленому розгонi по ковилових просторах.
А коли кiнь востанн хрипко зiтхнув, козак похилив свою скуйовджену
голову:
- Прощай, мiй коню, диний мiй друже на цьому смертельному полi.
Вiдстриг на пам'ять жмуток чорно© гриви i заховав за пазуху. Глянув
навколо. До трупiв злiталися чорнi круки, зловiсне кружляючи та
спускаючись все нижче й нижче.
- Ой не кружляй над нами, чорний круче, не шматуй душi сво©м пожадливим
хрипом, не нацiлюйся випивати очi мо му вороному!
Червоне сонце несмiливо виповзало над обрi м, розливало промiння
кров'яними плямами по збентеженiй землi i наче зажурено обливало багрянцем
во©на, який, попрощавшися з загиблим конем, похнюпившись, пiшов до берега
Ельби.
Подув круговiйно вiтер, покотив баранцями хмаринки по небу - нiби вiвцi
розбрелися по полю без чабана. Чи не в надворсклянський край вони линуть?
Хотiлося з ними понести свою тугу, щоб розвiяти ©© по рiднiй землi.
Та хмаринки щезали за обрi м, а за ними повзла слiпа тиша, в якiй
безслiдно тонули благання во©на.
Напившись пригорщами води з Ельби, пiшов просто на схiд сонця. Нiби
хиталась перед ним путь, занурюючись у невiдомi хащi.
Жаль гiркий брав за серце, охмарював його. Хотiлося заплакати, та
сльози не пiдступали до запалих пiд острiшками нахмурених брiв очей.
Ой жалю мiй, жалю, побратався з тобою та й не розлучуся. Краще з рiдно©
роси воду пити, нiж з чужо© повноводно© рiки. Який широкий свiт, а нема в
ньому простору нашому брату сiромi. Доводиться або в чужих шлеях ходити,
або в ярмо шию нагинати.
I линула думка за думкою в рiдний край...
- Кар-кар-кар! - нiби зловтiшалися над ним круки.
33
У березнi 1814 року переможне вiйсько вступило в столицю Францi©, а в
долинах вропи ще не всi трупи були загорнутi землею.
Багатьом во©нам не судилося дiйти до Парижа. Не ввiйшов у нього i
органiзатор перемоги Кутузов, се'рце якого поховали в сiлезькому мiстi
Бунцлау, а тiло - у Казанському соборi.
Зате урочисто на бiлому конi в'©здив у столицю Францi© манiрний, як
кокетлива дама, iмператор, якого церква i Аракче в проголосили
"Олександром благословенним", приписуючи йому вiнець перемоги. Вiн щедро
роздавав ордени тим, хто прославляв його iм'я. Нагороджувалися тi, хто й
не нюхав бо©в. Така iронiя долi повторювалася не раз в iсторi©.
Попи i дяки щедро вiдправляли молебнi за позбавлення вiд навали
"двунадесяти язикiв" та прославляли "благословенного".
Крамарi збiльшували прибутки, помiщики ще жорстокiше уярмлювали селян,
а чиновники наводили "порядки" в мiстах i селах, у тюрмах i школах.
Iмператор - всеросiйський самодержець - повiрив у те, що вiн
благословенний богом переможець i владика просторiв землi Русько©,
благоденствi м повито© вiд краю до краю.
Впиваючись, як отрутою, самовладдям, вiн не чув стогону народiв, що
скнiли у безправностi пiд скiпетром непогрiшного монарха неподiльно©
держави.
Впавши у мiстицизм, iмператор вершив полiтику наступу реакцi©, очолив
Священний союз Росi©, Пруссi©, Австрi©, через який здiйснювалося
мракобiсся, придушення визвольних рухiв. У цьому союзi "благословенний"
знайшов спiльника - канцлера Меттернiха, що запровадив найганебнiшу
полiтику нацiонального гноблення народiв, поневолених Австрi ю.
Тиха Полтава теж святкувала прибуття в малоросiйську губернiю
"благословенного" iмператора. Прихильник його полiтики, найбагатший магнат
губернi© i найлютiший кат крiпакiв Кочубей побудував муровану арку -
ворота при в'©здi в Диканьку з Полтавського шляху.
Сподiваних за час вiйни змiн у життi кра©ни народ не дочекався. Бувають
епохи, коли iдеали розумного буття то наближаються до людини, то
вiддаляються вiд не©. Тодi нiби на хвилях розбурханого моря хита ться ©©
доля. Одних хвиля пiдiйма наверх, iнших кида в прiрву. Слава тому, хто
не випуска з рук стерна, пряму човном по хвилях до заповiтних берегiв,
шукаючи щастя. Епоха породжу мужнiх стернових. Вони вiрять, що людина
може i повинна бути прекрасною, гiдною щастя на землi.
Во нна i пiсляво нна епоха породила нових геро©в, якi пiднесли iдеали
людяностi, добра, правди, ©х не лякали катiвнi тиранiв. Вони сiяли зерна
смiливих помислiв, хоч у сво©й дiяльностi не спиралися на широкi народнi
маси. Але посiянi ними зерна заплiднювалися. Все, що було мисляче, чесне,
людяне, прислухалося до ©хнього голосу. Народжувалися та мнi товариства -
"Союз порятунку", "Союз благоденства", учасники яких, загартованi i
прославленi во©ни Вiтчизняно© вiйни, не мирячись з тиранi ю, прагнули
полум'ям революцi© оновити заковану в рабство кра©ну.
Навiть новопризначений генерал-губернатор малоросiйський, князь Р пнiн,
пiд впливом людей, особливо свого брата Сергiя Григоровича Волконського,
виявляв багато лiбералiзму. Ще перебуваючи генерал-губернатором Саксонi©,
вiн уславився прихильником мистецтва. Маючи титул вiце-короля Саксонi©,
губернатор вiддавав королiвську платню на вiдбудову пошкоджених пiд час
вiйни пам'ятникiв у Дрезденi. Ставши малоросiйським генерал-губернатором,
Р пнiн наблизив до себе людей розуму, честi, благородства. У поводженнi з
пiдлеглими вiн був стриманий i простий, охоче читав романи, слухав
анекдоти, любив пiснi i не називав полтавцiв дурними хохлами або скотиною.
Вiн не чванився сво©м знатним родом князiв Волконських. Не бундючився й
тим, що його дружина доводилась онукою останньому гетьману Укра©ни Кирилу
Розумовському.
В сво му будинку новий генерал-губернатор охоче дозволяв улаштовувати
вистави, оточив себе артистичними людьми, наблизив до свого дому Iвана
Петровича Котляревського.
На Новий 1816 рiк у Полтаву пiсля мандрiвок по вропi прибув брат
губернатора, генерал-майор Сергiй Волконський. Пiсля великого балу в домi
генерал-губернатора вiдбулася органiзована Котляревським вистава п' си
Олександра Шаховського "Казак-стихотворец". До вистави Iван Петрович
залучив сво©х вихованцiв, що виконували гуртовi пiснi, якими було
поповнено змiст п' си. Та не тiльки вiн додав на свiй смак пiснi, а й
дозволив собi переробити окремi сцени, надаючи ©м правдивiшого народного
колориту.
Роль Марусi виконувала Таня Преженковська. Поза текстом п' си вона
проспiвала народну пiсню "Вiють вiтри", яку вперше почув Iван Петрович iз
духу.
Вiд цi © розмови очi у Семена заiскрилися. Вiн неквапливо пiшов на
стайню, оглянув Отамана, а повернувшись, знову слухав розмови. Тихо
повторив:
- Iржа не поточила козацького духу...
30
Вiстi про швидкий наступ наполеонiвських вiйськ сiяли рiзнi розмови.
Тепер Семен частiше ходив на стайню, гладив ворону шию Отамана,
окульбачував його i тихо казав:
- Старi ш, друже? Занудився без походiв? Давно пив воду з Дунаю?
Кiнь iржав i греб копитом. Для Семена то було прикметою наближення
походу. Потiм iшов у мiсто, прислухався до балачок, а повернувшись,
розповiдав Iвану Петровичу про все, що чув, i бачив, як неспокiйно трима
себе вороний Отаман.
Потай витягав iз сво © давньо© торби сурму, яку принiс iз-за Дунаю,
продував ©© i знову обережно ховав.
Недаремними були Семеновi передчуття. Саме в той час, як росiйська
армiя залишила 6 серпня Смоленськ, вiдступаючи до Москви, а 8 серпня
iмператор призначив командуючим усiма армiями генерала Кутузова, на
Укра©нi почалося формування добровольчих козацьких полкiв для боротьби з
навалою французiв.
Князь Лобанов-Ростовський доручив капiтану Котляревському формувати
п'ятий козацький полк на територi© Хорольського, Миргородського та
Кременчуцького повiтiв.
- Ви зна те мiсцевi звича© i прагнення. Ваше iм'я вiдоме серед
простолюдiв. Тому я сподiваюся, що в найскор-шому часi ви органiзу те
бойовий козацький полк. Даю на допомогу трьох чоловiк з губернаторсько©
роти особливих доручень. Рапортуйте без затримки про хiд справи. З божою
допомогою завтра ж вирушайте!
- Радий виконувати доручення, ваше сiятельство! Але мо© вихованцi...
- Передайте справи сво му помiчниковi©
- Слухаю, ваше сiятельство!
Наступного дня чотири вершники мчали шляхом вiд Полтави до Хорола. Пiд
сiдлом Iвана Петровича вигравав, стрясаючи чорною гривою, вороний Отаман.
Слiдом за вершниками торохкотiла бричка, запряжених коней поганяв Семен.
Переправившись через Говтву, мандрiвники зупинилися бiля корчми.
Двадцятилiття не згладило згадок про цю корчму та про пам'ятнi зустрiчi
бiля не©.
10 серпня зупинилися в Горошинi, почали набирати охочих вступити до
полку. 12 серпня Котляревський повiдомляв Лобанова-Ростовського про
виконання доручень, вiдзначаючи, що "вступають у козаки з задоволенням,
охоча i без найменшого смутку: всi з пiками, багато з шаблями, iз кiс
перероблених. з рушницями i пiстолями, але ця зброя в посереднiй
справностi; конi невеликi, але для служби придатнi; одяг увесь новий, але
треба привести до однакового вигляду".
Серед народу рознеслися чутки, що всiм, хто вступить у полк, буде
забезпечена козацька вольнiсть. До панських будинкiв сходилися крiпаки,
просили дозволу iти в ополченцi, щоб добути козацькi права, вiд попiв
вимагали правити службу за козацьку вольнiсть.
- Козацтво ожива ! - вигукували при зустрiчах селяни.
- Якби-то... Може, з'явився б i Залiзняк iз свяченим!
- Тодi пани попiдбирали б сво© животи!
- А може, й козацькi землi повернули б?..
У кожнiй кузнi день i нiч важко гупали молоти. Кували списи i шаблi,
вистругували замашнi ратища. Бiля штаб-квартири в Горошинi завжди було
людно.
Командир полку Котляревський давав рiзнi розпорядження, оглядав
ополченцiв, пiдбадьорював ©х жартiвливим словом.
Один приходський пiп привiв до штабу свого сина, що втiк з бурси,
просив командира записати його в полк.
- Сi чадо, - говорив пiп, - наукам не рад т, от бурси уб гахом, акi
от ге ни. На базарах i ярмарках бублики в бублейниць похiщаху i сластьони
множеством пожiрахом. Злоречивий сть, сiречь сквернословiт, не почитая
отца i матерi. Всяке сатанiнске наущенi радий творити. Толiко велебно в
дудку дуднит. Дондеже не вразумяху чада, на службу порядка ради козацького
записати прошу оного... Благословiть отрока на вiйну. Iбо i чоловiк божий,
рекомий Мартин Задека, похожахом по миру глаголет гласом преподобним, яко
поверженная во пепел Москва взойдет на градус святого Сiона, да поклонятся
перед нею язицi вiд сходу до заходу сонця... Свят, свят, свят. Да
расточатся вразi. Амiнь!
- Добре, панотче, добре, - вiдповiв, посмiхаючись, командир полку. Далi
пiдiйшов до юнака, поклав руку на плече: - Козаком хочеш бути?
- Вельми хочу! - пробасив юнак. - Настогидла менi бурса!
- Семене! - гукнув Котляревський. - Обрiж йому до колiн бурсацький
каптан. Надягни козацьку шапку i дай кумачу пiдперезатися!
Швидко бурсак набув козацького вигляду.
- Що ж робитимеш у походi?
- На сурмi гратиму!
- О, сурмача нам треба! Семене! Дiстань свою дудку, хай задуднить!
Семен неохоче витяг з торби сурму, благальне мовив:
- Думав, хоч сурмачем вiзьмуть мене до походу, а тут...
- Тобi iнша робота знайдеться! - I, звертаючись до бурсака: - Ану
заграй!
Юнак, набравши повнi груди повiтря, з великою силою заграв у сурму так,
що всi присутнi принишкли.
- Добрий сурмач! Нам саме такого й треба. Записуй у полк, - звернувся
Котляревський до вiйськового писаря.
Незабаром Котляревський надiслав новий рапорт на iм я
Лобанова-Ростовського.
"Вельможний князю, шановний пане!
Нарештi 5-й кiнний козацький полк сформований... Люди в полку дуже
добрi, конi кращi за посереднiх... Уклiнно звертаюсь з проханням до Вашо©
вельможностi про надiслання в 5-й козацький полк командира i про вiдпуск
мене на мою посаду. Крiм того, що я зовсiм не маю пiдготовки нi до служби,
нi до походу, вихованцi залишаються i до цього часу без зимового одягу. За
багатьма турботами Вашiй вельможностi неможливо згадати про них;
полтавський приказ дуже безтурботний... Змилосердьтесь над цими сиротами,
Ваша вельможнiсть, i удостойте ©х i мене вза мно Вашою увагою та
прихильнiстю. З глибоким висо-кошануванням i душевною вiдданiстю до особи
Вашо© вельможностi маю за честь бути, милостивий пане, Вашо© вельможностi
покiрним слугою
_Iван Котляревський _
Серпня 27-го дня 1812 р. Горошин".
Лобанов-Ростовський заводольнив прохання Котляревського, маючи на метi
використати його для iнших, не менш важливих доручень.
У Горошин прибув призначений для походу командир полку. Всi лагодилися
в дорогу. На майданi стояла пилюка, збита кiньми й людьми, що проводжали
козакiв.
Когляревський, передаючи сформований полк новому командировi, наказав
козакам сiсти на коней, зробив огляд кiнних сотень. Потiм ви©хав наперед
на сво му вороному, промовив:
- Братове козаки! Щасти вам у далеких походах! Рубайте по-козацькому
ворогiв!
- Рубатимемо,батьку!
Далi покликав Семена Битого, запитав:
- Хочеш iти в похiд?
- Хочу, отамане! Хоч я на одну ногу несправний, але на конi держусь
добре. Рубатиму незгiрш за iнших!
Котляревський злiз з коня i, передаючи Семеновi повiд, промовив:
- З тво©х рук одержав я вiд задунайцiв цього вороного, в тво© руки i
передаю його. Якщо я не маю змоги бути в походi, то хай мiй любий кiнь iде
з хоробрим козацтвом!
Нiби розумiючи розмову, вороний потряс гривою i заiржав. Семен,
збентежений несподiванкою, низько кланявся:
- Батьку отамане... Рiдний брате... Яка честь... Почувши команду
сурмити похiд, Семен сiв на коня. Всi козаки були на конях. Колишнiй
бурсак сурмив. Полк виступав у похiд. Серце Iвана Петровича рвалося до
козацтва. В думках складалися рядки поеми:
Так вiчнiй пам'ятi бувало
У нас в Гетьманщинi колись,
Так просто вiйсько шиковало,
Не знавши: стiй, не шевелись;
Так славнi© полки козацькi
Лубенський, Галицький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвiтуть...
З навколишнiх сiл багато посходилося сивих старикiв, жiнок, смаглявих
дiвчат, дiтвори. Молодицi, дiвчата, ловлячи погляди сво©х близьких,
коханих, ронили сльози на пилом прибитий шлях. Залунала пiсня. Обiзвалися
луною дiброви i байраки. За обрi м губилися сотнi вершникiв. Перед ними
стелилася, нiби дiвочим шитвом мережана, путь.
Нерухомо стояло повiтря, заправлене кiнським потом. Не сколихне його нi
кигикання сполоханих чайок, нi жалiбне жiноче голосiння. Червонасте сонце
золотило куряву, що поволi лягала на шовковi трави та придорожнi гiрчаки.
Пурпуром бралося небо, i в ньому разом з iржанням бойових коней тонула
козацька пiсня.
31
Вiстi про фронтовi подi©, про пожежу московську розносилися у
иайвiддаленiшi закутки вiтчизни. В церквах вiдправляли молебнi. На
церковних майданах сходилися люди. Бажання iти в козацьке ополчення
охопило широкi кола. Крiпаки сподiвалися урiвнення ©х з козаками. В
духовнi консисторi© поступали повiдомлення приходських попiв про
безчинства крiпакiв, серед яких ширилися чутки про царську грамоту, якою
дозволялося крiпакiв набирати в козацькi полки. В окремих селах крiпаки
тримали в облозi попiв, якi ховалися в церквах. Навколо церков мужики
курили люльки. А дехто навiть затягав гайдамацьку пiсню.
Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський скликав нараду, а Котляревському
доручив приступити до набору нового козацького полку. Але вiйськовий
мiнiстр Аракче в, довiдавшись, що формування козацьких полкiв перероста в
широкий народний рух, наказав припинити набiр козакiв-ополченцiв.
Тривожила Iвана Петровича думка про набраний ним 5-й козацький полк. Чи
не розформують його пiсля нових вказiвок Аракче ва? Знав, що полк було
направлено в Калугу. А далi - що з ним? Доходили вiстi, що вiдбулась деяка
реорганiзацiя козацьких полкiв. Окремi кiннотники при дналися до
регулярних кавалерiйських частин. Довiдався, що потрапив туди й завзятий у
походах Семен Битий, а за ним i сурмач - попiвський син.
Здавалося, полум'я московсько© пожежi освiтлю найвiддаленiшi простори,
i вiд нього нiби прокидалася вся кра©на вiд дрiмотного буття. Ширилися
перекази про кривавий бiй пiд Бородiном, гомоном обзивалися несходимi
шляхи. Складалися легендарнi перекази про Кутузова, про бiй пiд Тарутiном,
про втечу французiв до вропи. Складалися анекдоти, як Наполеон загубив
штани на Березинi, утiкаючи з жалюгiдними залишками 600-тисячно© армi©.
Вiйна перенеслася на територiю Захiдно© вропи. Наполеон мобiлiзував
усi резерви, намагаючись затримати на Ельбi наступ росiйсько© армi©.
Саме в цей час Котляревський одержав наказ:
"Пану капiтану i кавалеру Котляревському. Вiдправляючись до мiсця
Височайшо© Його Iмператорсько© Величностi перебування, ма те ви, прибувши
в Дрезден, взяти належне путi вашiй направлення, i потiм, з'явившись до
його сiятельства графа Олексiя Андрiйовича з направленим йому пакетом,
донести, що чекать будете розпоряджень його особи про доручене вам на
Височайше iм'я донесення; коли ж одержите вiдправлення, належить вам
негайно вирушити назад.
Малоросiйський генерал-губернатор
князь _Лобанов-Ростовський _
Полтава, 1 травня 1813 р.".
"Отже, доведеться потрапити на прийом до Аракче ва, - подумав Iван
Петрович i пригадав, як вiн не захотiв iти до нього, шукаючи посади в
Петербурзi пiсля звiльнення з армi©. - Що ж? Кажуть, що суджено© долi
пiшки не обiйдеш i конем не об'©деш".
Маючи право користуватися не тiльки перекладними поштовими кiньми, а й
вiйськовим транспортом, як особа, що викону важливе доручення, вiн
вирушив у дорогу через Москву. Перед очима поставали все новi й новi
картини. От спалена, спустошена Москва пробуджу ться до нового життя,
всюди помiтнi слiди ворожо© навали, бо©в, шляхи вкритi кiнськими, а iнодi
людськими кiстками, над якими зграями кружляло, каркаючи, гайвороння. Ось
пiд явором труп коня, а на високу гiлку хтось на глум закинув шапку
французького гусарина, а на iншiй - роздертi червонi гусарськi штани
гойдаються поруч з воронячим гнiздом.
Весь час вiд Москви до Варшави, а далi й до Дрездена люднiшими ставали
шляхи. Часом назустрiч траплялися пiдводи з пораненими во©нами. Однi
лежали на возах, iншi пленталися з перев'язаними руками. Один iшов
босонiж, ледве тримаючись за воза. Котляревський по шапцi пiзнав, що то
ополченець п'ятого козацького полку. Зупинивши пiдводу, пiдiйшов до
пораненого, який швидко впiзнав свого колишнього командира в Горошинi, i
радiсну гукнув:
- Пане отаман!
- В якому бою поранено? - запитав.
- На Ельбi, пiд Дрезденом! От i цей, - показав на пiдводу, де лежав з
забинтованою ногою бурсак, якого панотець привiв до штабу в Горошин.
Бiля пораненого лежала сурма. Пiзнав i ©© Iван Петрович, запитав:
- Як же трапилося?
- Сурмив до бою, пане отаман, коли несподiвано кинулись атакувати нас
французи. Вони хотiли тихо пробратись дорiжкою на гору, де нашi
отаборились вiдпочивати. Я помiтив, звечора це було, та й давай сурмити.
Французи не стрiляли, щоб не дати знати про себе. Хотiли мене живим
схопити. А я, коли хто пiдбiжить, то так стусону ногою, що й перекинеться
та й покотиться вниз iз гiрки. Так я довго вiдбивався ногою, а в руцi
тримав сурму i кликав нею до бою, доки пiдбiгли нашi козаки, зчинилася
бiйка. Першого мене поранено кулею в ногу.
- А сурму для чого везеш з собою?
- Дома пригодиться. Звикся з нею. Добра сурма. Коли видужаю, то
сурмитиму, щоб аж луна котилася по дiбровах нашо© Полтавщини! Хай почують
i мертвi, - жартував.
- Добрий з тебе вийшов сурмач! Неси ж сурмовий клич у нашi
надворсклянськi села!
Поранений у руку козак все тупцював, переступаючи з ноги на ногу, а
потiм тихо запитав:
- А землi козачi тепер не забиратимуть у нас помiщики?
- Козацького завзяття нiхто не вiдбере...
Далi знову шляхи, зустрiчi, розмови. В тих розмовах вiдчувалося биття
великого серця народу.
Непоко©ла думка про той пакет, що везе вiн до мiнiстра Аракче ва. Що
написано в ньому? Чи про волю, чи про неволю? Та нехай собi як знають
пишуть.
Нарештi перед очима вiдкрилися живописнi кра види Саксонi©, повито©
весняними розливами Ельби.
Штаб-квартира була розташована пiд Дрезденом. Довiдавшись про посланця
вiд князя Лобанова-Ростовського, Аракче в негайно прийняв його. Це був
енергiйний, рухливий, роздратований генерал, що пройшов школу павлiвсько©
тиранi©. Кругла голова на товстiй ши©, хижа злiсть в опухлому лицi i
прихована зневага до всього навколишнього. Металевими очима дивився на
свiт так, нiби вiн один ма право на якесь особливе iснування i бiльше
нiхто. Вся манера тримати себе свiдчила, що Аракче в належить до тих, хто,
сп'янiвши вiд необмежено© влади, знаходить самовтiху в жорстокостях i
сваволi.
Iван Петрович знав криводушнiсть мiнiстра i розумiв, що саме такi люди
добувають кар' ру не сво©м благородством i розумом, а умiнням
пристосовуватися. Такi бували в усi епохи. Вони дiставали ордени не на
полi бою, а в затишних кабiнетах, де плелися iнтриги.
Аракче в пухкими короткими пальцями розгорнув пакет, прочитавши перший
лист, промовив сам до себе:
- Так... так... Це добре...
Iван Петрович зрозумiв, що в тому пакетi малоросiйський
генерал-губернатор повiдомляв про великi поставки для армi© продовольства
та коней. Вiдкладаючи пакет, Аракче в посмiхнувся:
- Люблю малоросiв за добродушну щедрiсть... Читаючи другий лист,
генерал спохмурнiв, з очей нiби сипалися стрiли гнiву...
- Оцi малороси! Як я не люблю ©х! Завжди вимагають вольностi... Ми вам
покажемо вольнiсть, коли покiнчимо з французами.
На столi Аракче ва красувалися статуетки саксонського фарфору. От
статуетка орла, перекинута набiк, на нiй видно малюнок схрещених ножiв.
Iван Петрович ще в столичних музеях знайомився з такими речами i знав, що
то марка видатних художникiв саксонського фарфору. Його вразило, коли вiн
побачив, як мiнiстр витрусив iз люльки попiл у статуетку - гнiздо орлицi з
орлятами.
Вiдклавши пакети, Аракче в наказав:
- Зачекайте, капiтане! Доповiм iмператору i завтра дам вiдповiдь князю
Лобанову-Ростовському.
Виходячи з будинку, Iван Петрович ненароком зустрiв земляка. То був
Матвiй Iванович Муравйов-Апостол.
- Така радiсна зустрiч! Яким чином тут? - запитав Матвiй Iванович.
- Посланцем вiд князя Лобанова-Ростовського.
- А я посланцем вiд князя Р пнiна-Волконського, призначеного
генерал-губернатором Саксонi©.
Розмовляючи, земляки зiйшли на гiрку, звiдки вiдкривалися перед зором
широкi розливи Ельби, а за нею красувався древнiй Дрезден.
Муравйов-Апостол, як завжди, лiрично чулий до краси природи, почав:
- Коли я дивлюся на цi розливи, менi пригаду ться дитинство. Так я
любив ще хлопчиком стояти i дивитися на повiнь рiчки Хорол у рiдному
Хомутцi. Хоч Ельбу i Хорол не зрiвняти, але ©х спорiдню отой плин води,
що навiва думи, зворушу почуття.
- I Ельба, i Хорол, - зауважив Iван Петрович, - були в давнину
родичами. Це двi давнi слов'янськi рiки. Тут на березi стародавньо© Лаби
жили слов'яни-рибалки, яких потiм пiдкорили собi нiмецькi феодали. Але
полабськi слов'яни довго зберiгали свою культуру i мову. Ще й тепер ви
зустрiнете тут селян, що заховали в побутi i звичаях серболужицьку мову. Я
зустрiчався з такими ще в задунайському походi.
- Слов'янськi рiки... Слов'янськi рiки... - промовив Муравйов-Апостол.
- Якби ©м злитися у вiльне, широке слов'янське море... Який простiр! В
ньому чу ться щось рiдне.
- I щоб у тому морi не потонули човни вашого Хоролу i мо © Ворскли...
Вiйна проти наполеонiвсько© навали розбурку дрiмливi сили слов'ян. У
задунайському походi я зустрiчався з дiячами слов'янського вiдродження i
ще тодi зрозумiв, яка сила кри ться у пробудженнi наших народiв.
- Хочеться вiрити, що пiсля вiйни настануть новi часи, часи пробудження
вiд азiатського сну... Дивiться! Який чудовий кра вид Дрездена!
- Вiд поколiння до поколiння там будувалися, зберiгалися пам'ятники.
Королi Саксонi© приходили i зникали або ©х проганяли, а пам'ятники
залишалися. Безсмертний той народ, що береже i шану сво© пам'ятники.
Подивiться на Дрезден. Як вражають зiр витонченi будови в стилi барокко.
Це жива iсторiя народу. Шкода, якщо вiйна зруйну цi пам'ятники.
- Я говоритиму про це з генерал-губернатором Саксонi© князем Р пнiним.
- З Р пнiним про це можна говорити, але не з Аракче вим. Треба розумiти
Бетховена i Гете, щоб збагнути музику цих кра видiв.
- Ви любите великого Бетховена? - запитав Муравйов-Апостол.
- Так. Менi зда ться, що вiн доповнив би новими мотивами свою
"Крейцерову сонату" та геро©чну Третю симфонiю i "Аврору", якби зараз
побував з нами на цiй гiрцi.
- Та ще якби завiтав у кабiнет Аракче ва, - засмiявся Муравйов-Апостол.
Долинами вже лягали присмерки. Доносилися вiдзвуки канонади. Земляки
замовкли, прислухаючись та поглядаючи на вiдблиски грiзного бою, а
прощаючись, домовилися продовжити розмову на Укра©нi.
32
В цей саме час на березi Ельби, вiддаля вiд Дрездена, розгорiвся бiй.
Звечора французи, одержавши пiдкрiплення, кинулися в контратаку. А на
ранок, коли вони вiдступили, поле бою було засiяне вбитими й пораненими.
На переднiй лiнi© бiля пораненого коня припадав во©н:
- Друже чорногривий! Як розстатися з тобою на цiй чужиницi? Викохував
тебе за Дуна м, а розлучаюся на Ельбi. Що повiм тво му господарю, який,
може, десь з ворсклянсько© гори вигляда нас з походу? Батьку рiдний,
Iване, чи чу ш нашi благання?
Губи вороного ворушилися, нiби намагався вiдповiсти вiн на жалiбне
звертання.
Во©н гладив спiтнiлу прострелену шию коня, прислухався до важкого
дихання, розчiсував блискучу вихрясту гриву, витирав пiну, що викочувалася
з нiздрiв, змiшуючись з краплинами кровi. Тускнiли великi очi вороного, а
з них зринали i котилися до нiздрiв краплини слiз. Хотiв закрити повiки
тих очей, щоб вони не ронили стiльки жалю на чужому полi, а думками линув
i за Дунай, i до берегiв заворожено© пiснями Ворскли.
Нiби прислухався до виття вiтру вороний. Може, ввижалися йому в
передсмертному маревi придунайськi степи, де розпускав вiн по вiтру свою
гриву в шаленому розгонi по ковилових просторах.
А коли кiнь востанн хрипко зiтхнув, козак похилив свою скуйовджену
голову:
- Прощай, мiй коню, диний мiй друже на цьому смертельному полi.
Вiдстриг на пам'ять жмуток чорно© гриви i заховав за пазуху. Глянув
навколо. До трупiв злiталися чорнi круки, зловiсне кружляючи та
спускаючись все нижче й нижче.
- Ой не кружляй над нами, чорний круче, не шматуй душi сво©м пожадливим
хрипом, не нацiлюйся випивати очi мо му вороному!
Червоне сонце несмiливо виповзало над обрi м, розливало промiння
кров'яними плямами по збентеженiй землi i наче зажурено обливало багрянцем
во©на, який, попрощавшися з загиблим конем, похнюпившись, пiшов до берега
Ельби.
Подув круговiйно вiтер, покотив баранцями хмаринки по небу - нiби вiвцi
розбрелися по полю без чабана. Чи не в надворсклянський край вони линуть?
Хотiлося з ними понести свою тугу, щоб розвiяти ©© по рiднiй землi.
Та хмаринки щезали за обрi м, а за ними повзла слiпа тиша, в якiй
безслiдно тонули благання во©на.
Напившись пригорщами води з Ельби, пiшов просто на схiд сонця. Нiби
хиталась перед ним путь, занурюючись у невiдомi хащi.
Жаль гiркий брав за серце, охмарював його. Хотiлося заплакати, та
сльози не пiдступали до запалих пiд острiшками нахмурених брiв очей.
Ой жалю мiй, жалю, побратався з тобою та й не розлучуся. Краще з рiдно©
роси воду пити, нiж з чужо© повноводно© рiки. Який широкий свiт, а нема в
ньому простору нашому брату сiромi. Доводиться або в чужих шлеях ходити,
або в ярмо шию нагинати.
I линула думка за думкою в рiдний край...
- Кар-кар-кар! - нiби зловтiшалися над ним круки.
33
У березнi 1814 року переможне вiйсько вступило в столицю Францi©, а в
долинах вропи ще не всi трупи були загорнутi землею.
Багатьом во©нам не судилося дiйти до Парижа. Не ввiйшов у нього i
органiзатор перемоги Кутузов, се'рце якого поховали в сiлезькому мiстi
Бунцлау, а тiло - у Казанському соборi.
Зате урочисто на бiлому конi в'©здив у столицю Францi© манiрний, як
кокетлива дама, iмператор, якого церква i Аракче в проголосили
"Олександром благословенним", приписуючи йому вiнець перемоги. Вiн щедро
роздавав ордени тим, хто прославляв його iм'я. Нагороджувалися тi, хто й
не нюхав бо©в. Така iронiя долi повторювалася не раз в iсторi©.
Попи i дяки щедро вiдправляли молебнi за позбавлення вiд навали
"двунадесяти язикiв" та прославляли "благословенного".
Крамарi збiльшували прибутки, помiщики ще жорстокiше уярмлювали селян,
а чиновники наводили "порядки" в мiстах i селах, у тюрмах i школах.
Iмператор - всеросiйський самодержець - повiрив у те, що вiн
благословенний богом переможець i владика просторiв землi Русько©,
благоденствi м повито© вiд краю до краю.
Впиваючись, як отрутою, самовладдям, вiн не чув стогону народiв, що
скнiли у безправностi пiд скiпетром непогрiшного монарха неподiльно©
держави.
Впавши у мiстицизм, iмператор вершив полiтику наступу реакцi©, очолив
Священний союз Росi©, Пруссi©, Австрi©, через який здiйснювалося
мракобiсся, придушення визвольних рухiв. У цьому союзi "благословенний"
знайшов спiльника - канцлера Меттернiха, що запровадив найганебнiшу
полiтику нацiонального гноблення народiв, поневолених Австрi ю.
Тиха Полтава теж святкувала прибуття в малоросiйську губернiю
"благословенного" iмператора. Прихильник його полiтики, найбагатший магнат
губернi© i найлютiший кат крiпакiв Кочубей побудував муровану арку -
ворота при в'©здi в Диканьку з Полтавського шляху.
Сподiваних за час вiйни змiн у життi кра©ни народ не дочекався. Бувають
епохи, коли iдеали розумного буття то наближаються до людини, то
вiддаляються вiд не©. Тодi нiби на хвилях розбурханого моря хита ться ©©
доля. Одних хвиля пiдiйма наверх, iнших кида в прiрву. Слава тому, хто
не випуска з рук стерна, пряму човном по хвилях до заповiтних берегiв,
шукаючи щастя. Епоха породжу мужнiх стернових. Вони вiрять, що людина
може i повинна бути прекрасною, гiдною щастя на землi.
Во нна i пiсляво нна епоха породила нових геро©в, якi пiднесли iдеали
людяностi, добра, правди, ©х не лякали катiвнi тиранiв. Вони сiяли зерна
смiливих помислiв, хоч у сво©й дiяльностi не спиралися на широкi народнi
маси. Але посiянi ними зерна заплiднювалися. Все, що було мисляче, чесне,
людяне, прислухалося до ©хнього голосу. Народжувалися та мнi товариства -
"Союз порятунку", "Союз благоденства", учасники яких, загартованi i
прославленi во©ни Вiтчизняно© вiйни, не мирячись з тиранi ю, прагнули
полум'ям революцi© оновити заковану в рабство кра©ну.
Навiть новопризначений генерал-губернатор малоросiйський, князь Р пнiн,
пiд впливом людей, особливо свого брата Сергiя Григоровича Волконського,
виявляв багато лiбералiзму. Ще перебуваючи генерал-губернатором Саксонi©,
вiн уславився прихильником мистецтва. Маючи титул вiце-короля Саксонi©,
губернатор вiддавав королiвську платню на вiдбудову пошкоджених пiд час
вiйни пам'ятникiв у Дрезденi. Ставши малоросiйським генерал-губернатором,
Р пнiн наблизив до себе людей розуму, честi, благородства. У поводженнi з
пiдлеглими вiн був стриманий i простий, охоче читав романи, слухав
анекдоти, любив пiснi i не називав полтавцiв дурними хохлами або скотиною.
Вiн не чванився сво©м знатним родом князiв Волконських. Не бундючився й
тим, що його дружина доводилась онукою останньому гетьману Укра©ни Кирилу
Розумовському.
В сво му будинку новий генерал-губернатор охоче дозволяв улаштовувати
вистави, оточив себе артистичними людьми, наблизив до свого дому Iвана
Петровича Котляревського.
На Новий 1816 рiк у Полтаву пiсля мандрiвок по вропi прибув брат
губернатора, генерал-майор Сергiй Волконський. Пiсля великого балу в домi
генерал-губернатора вiдбулася органiзована Котляревським вистава п' си
Олександра Шаховського "Казак-стихотворец". До вистави Iван Петрович
залучив сво©х вихованцiв, що виконували гуртовi пiснi, якими було
поповнено змiст п' си. Та не тiльки вiн додав на свiй смак пiснi, а й
дозволив собi переробити окремi сцени, надаючи ©м правдивiшого народного
колориту.
Роль Марусi виконувала Таня Преженковська. Поза текстом п' си вона
проспiвала народну пiсню "Вiють вiтри", яку вперше почув Iван Петрович iз