Страница:
Людина летить, летить земля, летить всесвiт зi всiма сво©ми тай-нощами, i
ми з вами, власне, лише частка цього вiчного лету, по-сутi загадкового, до
краю нiким не осягненого. Навiть не вiда м: чи безглуздий вiн, чи,
навпаки, сповнений найвищо© мудростi, тако© високо©, що аж не доступно©
для нас?.. Летимо - i це життя!
- Додому хочу, - зненацька призналася Заболотна.
- I чого б то? - вдавано диву ться чоловiк.
- Там всюди нашi, як каже Лiда... I не треба оцих жалюзi...
Заболотний, видно, вiдчувши потребу вивести дружину в ©© "мiнорiв",
раптом пiдвiвсь iз-за столу:
- Хочете музики?
Доки вiн клопочеться бiля секретера, щось розшукуючи в сво му
магнiтофонному господарствi, дружина iронiчно кивнула в його бiк:
- Зараз буде його коронний номер...
- Де ж та касета? - нервово порпа ться Заболотний уже в iншiй шухлядi.
- Замiсть нервуватись краще спокiйно повтори оту чаклунську формулу, -
весело радить дружина i пiдказу , нiби в грi, скоромовкою:- "Вiддай,
куций, бо вдавишся! Вiддай, куций, бо вдавишся!"
- Стоп! Вiддав, заклинання помогло, - смi ться Заболотний, вдоволений,
що касета знайшлась.
Звичними, точними рухами вiн налаштував магнiтофонну стрiчку, ввiмкнув
звук, i ось у цiй тишi, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають
тойенькi, дивнi якiсь позивнi, що, здасться, долинають до пас iз далеких
свiтiв, десь iз пайвiддалепiших галактик...
В кiмнатi сталося щось, i це щось подiбне чуду:
Коник степовий сюрчав!
Я помiчаю, як Заболотнi змiнились, обличчя в нього i в не© враз
прояснiли, наче опинились обо десь-десь i наче iнше повiтря наповнило
кiмнату, i вже й тi молодi льотчики зi стiни, що стояли, обiйнявшись, у
фронтових аеродромних бур'янах, стали до цi © музики дослухатись...
- Хобi його, - влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловiка. -Якось
привiз записаного перепела, iншим разом - тьохкання солов'я iз
тернiвщансько© балки... а це ось, будь ласка, коник виступа ...
Ми слухали. Недосяжна галактика тернiвщанського степу дарувала нам
зараз свою ледь чутну, з гарячого повiтря зiткану музику.
- Це тепер модно, - вiдгукнувсь Заболотний вiд магнiтофона. - Мелодi©
коникiв, рiзних цикад сьогоднi успiшно тут конкурують навiть з платiвками
бiтлзiв... У нехитрiй цiй музицi нервовий наш вiк шука для себе
заспоко нь. Та й ранiш люди щось у нiй для себе знаходили. Анакреон чи
хтось iнший з античних поетiв навiть оду склав на честь ось такого,
мабуть, найменшого в свiтi музики.
Пауза досить довга, степ мовчить, несе нам лише свою жнив'яну тишу,
потiм знову голосок, i ми спрагло вслуха мось в дивне, нi на що не схоже
сюрчання-цвiрчання... Таке воно незвичайне зараз для нас, це коникове
сухе, сповнене жаркого трiску сюрчання, так чимось торка душу, затиснуту
серед цих опущених жалюзi, серед навислих десь iз темряви нiчних
хмарочосiв. Крихiтний житель степiв, створiння найменше з малих, а який у
ньому дух невтомностi, дух життя.
- От вам i коник, - сказав Заболотний, коли стрiчка скiнчилась. -
Малий-малий, а схоче, то й океан переско-че!..
XXVIII
Цей коник-стрибунець дав себе записати Заболотному десь там, далеко
звiдси. В тих степах, де небо чисте, аж сяюче, вража вам душу сво ю
незбагненною блакитною неосяжнiстю, де ночi темнi, як у тропiках, i лиш по
обрiях, нiколи не гаснучи, багрово червонiють бунчуки заводських димiв...
Там вони мчали у чудовi днi середлiття. На однiй iз зупинок Заболотний
запитав мiсцевого пастуха-iнвалiда, що, однорукий, пас свою корiвчину на
налигачi попiд лiсосмугою:
- Чи це тут були колись Фондовi землi?
- Можливо. Не чув про такi.
- А траса ця вiдколи з'явилась?
- Пiсля вiйни одразу нiмцi полоненi ©© клали.
- Так змiнився весь край: де були дикi трави, зараз хлiба, хлiба...
- Життя йде, аякже.
I вони мчали далi.
Тро ©х, подорожнiх, вiльних, як птицi, людей. Пiсля тривалого
перебування в далеких краях, пiсля виснажливо© напруги того життя, де все
було iнше (i люди, i небо, й дерева!), де багаторукi череватi будди
упродовж довгих, тягучих лiт посмiхалися ©м з незмiнною загадковiстю,
нарештi мають вiдпустку, ©дуть до моря. До моря, в якому не буде акул!
А поки що бистрiнь автостради, мигтiння придорожнiх дерев i в усi кра©
степове роздолля, що простором сво©м аж п'янить. Розляглося хлiбами до
самих небес i десь далi, за виднокруг.
Тро , що в машинi, настро нi весело, безжурно, ©х раду свiт. При мний
для вих навiть цей пучечок срiблясто© трави, що стирчить над лобовим
склом, прилаштований вамiсть амулета. Заболотний десь нащипав цi © травки
у лiсосмузi i ото приткнув над собою, на рiвнi очей. Запевня , буцiмто
лiтописне вшан-зiлля, навколо якого дослiдники досi ламають списи,
найпевнiш i було не чим iншим, як оцi ю степовою мiтличкою, котра ма
такий мiцний, терпкуватий дух.
- Сентиментально й сумнiвно, та хай буде по-твоему, - виявля
терпимiсть Дударевич, господар машини.
По службi вони, бува , конфлiктують, доходить подеколи до гострих
сутичок, а зараз мiж ними сама злагода. Тамара каже, що це ©х по днала
дорога, швидкiсть, насолода вiдпустки.
Обидва приятелi сидять попереду поруч - один за кермом, другий у ролi
радника бiля нього, Тамара зручно вмостилась за спинами в них, на заднiм
сидiннi, обтягнутiм квiтчастою - золотаво-оранжевою iз синiм - тканиною,
що Заболотному буйнiстю кольорiв нагаду розпущений хвiст павича.
©дуть швидко, однак жадають ще бiльшо© швидкостi. Тiшаться, мов дiти,
коли вда ться когось перегнати.
- Ану обженем оцю блоху!
- А цей сарай на колесах - чи довго вiн чадитиме перед нами?
- З дружньо© держави, а так чадить, ха-ха-ха!
- Обганяй його, смолокура! - пiдбадьорю Тамара свого Дударевича. -
Жени смiливiше, серденько!
- Жену, мо золотко. Не ма собi рiвних наш "мустанг"... Недаремно два
роки ми збирали на нього сертифiкати.
Незграбний дизель, стрiляючи кiптявою, зостався позаду, обiгнали й
напхану пасажирами малолiтражку з йалiзами, прив'язаними зверху, розiтнуте
повiтря, обтiкаючи "мустанга," пругко свистить за вiтровим склом.
- Мчати отак з вiтерцем, - каже, вiльно вiдкинувшись на сидiннi,
Тамара, - це в природi сучасно© людини. Мабуть, i в генах ©й уже оселився
дух динамiзму, жадання швидкостей. Дорога наелектризову , тут просто
молодi ш! Ви як гада те, Заболотний?
Та не встига вiн вiдповiсти, як гонитва ©хня, сягнувши межi,
кiнча ться - кiнча ться тим, чого, власне, й можна було чекати...
- В авiаторiв це зветься вимушена посадка, - каже Заболотний, оглядаючи
з Дударевичем спущене колесо. - Дiставайте домкрат, товаришу аташе! Чи в
багажнику у вас нiяких знарядь, крiм ластiв для пiдводного браконь рства?
- Ми завбачливi, ма мо й домкрат.
Доки приятелi пораються з колесом, Тамара, залишивши ©х, блука серед
придорожнiх шовковиць. Шовковицi натрусилось, нападало, ногою нiде
ступити, i на деревi ножна гiллячка облiплена плодами. Бiлi й чорнi,
м'якi, соковитi, вони самi просяться до губiв, кинеш - тануть у ротi. Ах,
смакота!.. Чи воно? Кому належить?
Вiддалiк хтось сидить пiд лiсосмугою. Якщо то сторож, то, певне, в
нього треба дозволу питати? Така значуща композицiя: сидить край шляху
людина, а перед нею - хлiба, хлiба, хлiба. Колись Тамара навчалась у
художнiй студi©, хотiла б вона зобразити це. Нiчого бiльше: тiльки людина
притомлена в темному, й перед нею в сонячнiм мерехтiннi безмiр хлiбiв.
Хiба не могло б це бути символом само© планети? Хiба не в цьому ©© сила i
сенс?
Той невiдомий, прпсутулившись, сидить спиною до руху, до траси, зовсiм
не цiкавлячись нею: задививсь кудись у поля, задумавсь чи просто куня ?
Плечi й картуз незворушно темнiють серед сивизни бур'янiв. Тамара,
наблизившись, запитала:
- Пробачте... Чи© це шовковицi?
Плечi ворухнулися, як зi сну, голова на мiцних в'язах, в кашкетi з
захисними комбайнерськими окулярами, що поблискують у незнайомця на лобi,
повернулась невдово-лено в Тамарин бiк:
- Що?
- Я дозволила собi посмакувати... А вони ж, цi шовковицi, мабуть,
чи©сь?
Обличчя в комбайнера аж темно-сизе вiд пилюки й щетини. А серед цi ©
пилюки й щетини два клаптики чисто©, ну просто небесно© блакитi, в якiй
пiсля промайнулого невдоволення з'явля ться щось доброзичливе.
- Всiхн це добро: збирайте на здоров'я - шовковиця для того й
родить... Нашi не встигають за клопотами й збирати... Дiтям, коли ©х
везуть автобусами до моря, отим в тут робота. Поза©даються, не знають
потiм, як i вiдмитись.
Тамара уважно розглядала цю людину - людину, що вiд хлiбiв. Сила i
зморенiсть. Тиха, мужня статечнiсть. Бруд поту на посрiбленiй скронi, сiра
пилюка на сiрих бровах, а пiд ними небесна блакить очей, щойно перед цим
сторожких, а зараз чимось звеселених, - видно, його вже не драту , як
першо© митi, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа
iз траси... Яку душу та©ть у собi ця кострубата закiптюжена постать, що
так природно вписалась в розлите свiтло степiв, в цю прозорiсть повiтря?
- Чого ви так дивитесь? - спитав незнайомець, вiдчувши на собi
вивчальний Тамарин погляд. - Живого комбайнера не доводилось бачити? Так
оце вiн перед вами, натуральний, як . Напарник пiшов у загiнку, а я
вирiшив: дай трохи посиджу, дух переведу.
- Творець хлiба... А я ваш спокiй порушила... Пробачте.
- Нiчого. Ми звичнi. Оджниву мось, тодi вiдiспимось, а зараз... Бачите,
скiльки ото бiлих паляниць розкидано по степу - треба ж встигнути
позбирати ©х вчасно...
Тамара кинула звеселiлий погляд у простiр, мовби й справдi сподiвалась
там побачити отi його паляницi... Величезний лан, аж наче припалений,
гущавiнню чисто© пшеницi тиснеться до само© лiсосмуги. Лита мiдь колоскiв
сто©ть сухо, безшерхiтно. Де-не-де в глибинi лану пшеницю покрутило
пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землi, як ©© там i взяти
комбайном...
- Скажiть, вас нiкуди звiдси не тягне?
- А куди? За довгим карбованцем? Декому подоба ться бути
лiтуном-перекотиполем - дiло його. А котромусь бiльше до душi триматися
кореня. I син мiй тако© ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищi
льотчикiв цивiльно© авiацi©, але й вiн збира ться повернутись -
пiдживлюватиме хлiба. Звiсно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це лiто.
У нас ще нiчого, ото тiльки подекуди покрутило в куделi пшеницю, наче
вiдьми там танцювали, а на третiй бригадi цiлий лан "аврори" за нiч буря
поклала... Отам з комбайнами намучимось... Буря з градом, та ще град
нiчний - ви чули коли-небудь про таке?
- А що - це рiдкiсне явище?
- Щоб град уночi? Та нiколи такого не бувало! Навiть старi люди не
пригадують. Голова наш i в академiю запит подав: звiдки цей град уночi?
Якi причини? Невже що в космосi дiрок наробили?
За безмiром хлiбiв, за мерехтючим вiд сонця океаном повiтря ледь
помiтно проступають з глибини обрiю хмари, купчастi,
срiблясто-перламутровi, до краю наповненi свiтлом.
- А там он знову хмари, - застережливо кивнула в той бiк Тамара. Вона
щойно ©х помiтила.
- То не страшнi. Тi лиха не несуть. То добрi хмари... Отак стоять собi
i стоять та тихо свiтяться до степу...
- Мов гiрськi вершини... Вашi степовi Арарати...
- Ми ©х у дитинствi називали "дiди", - зненацька почувся голос
Заболотного, що, продершись крiзь лiсосмугу, саме наближався до них.
Механiзатор здивовано озирнувся на прибульця i чомусь навiть зрадiв
його реплiцi.
- А в нас ©х i зараз називають "дiдами", - приязно сказав до
Заболотного. - Земних дiдiв мало тепер, на фронтах полягли, а там ще
зостались, - кивнув вiн угору.
- Славнi "дiди", - не приховував захоплення Заболотний i, зупинившись
поруч з Тамарою, задивився на тi бiлiючi за розливом хлiбiв хмари. Обличчя
його буде зараз якесь просвiтлене, наче й на нього падали сяйвини вiд тих
далеких степових Араратiв.
- "Дiди" i "дiди", - посмiхнулась Тамара сво©м спiвбесiдникам. - От уже
ви й знайшли спiльну мову.
Якась пташина, сiвши на вершку шовковицi, крикнула звiдти непри мно,
сердито.
- Чого ти нерву шся? - обернулась до не© Тамара. - I як тебе звати? Чи
не зозуля?
- Ракша, - пояснив Заболотний.
- Тепер i зозуль поменшало, - знов перевiвши погляд у степ, мовив
механiзатор. - Торiк одна поселилась у наших плавнях, так до не© з траси
цiлi екскурсi©: скiльки навiщу , скiльки кому лiт наку ? Збирались навiть
кемпiнг бiля тi © зозулi вiдкрити...
- I, звичайно ж, поряд з кемпiнгом ресторан "Ку-ку!"? - додав
Заболотний, i обидва вони засмiялись.
Пiдiйшов Дударевич, дiловито доповiв Тамарi, що "мустанга" ©© вже
пiдковано, все о'кей, можна рушати далi. Однак вона ще пристояла, стежачи,
як щось схоже на величезну цикаду, з'явившись з-пiд обрiю, поволi, з
вiддаленим гуркотом руха ться в цей бiк... Комбайновий агрегат дедалi
виростав, наближаючись, з сухим дзвоном iшов загiнкою.
- Оце ж мiй, - сказав до Тамари механiзатор i, спустившись з горба,
досить легко, як на свою огряднiсть, рушив агрегатовi навстрiч.
- Хай щастить, - побажала Тамара йому навздогiн.
- I вам, - кинуто було у вiдповiдь на ходу. Вiдчувалось, що вже увесь
вiн зараз там, бiля агрегату, а цi подорожнi люди, хоч хто там вони е, вiд
цi © митi одразу мовби перестали для нього iснувати.
- Я на нього не справила враження, - сказала Тамара. - Або, точнiше
сказати, справила невигiдне враження.
- Ви можете й помилятись, - заспокiйливо мовив Заболотний. - А взагалi,
хто ми йому?
Сiли в машину i тiльки рушили, Заболотний - раптом до Дударевича:
- Зупини.
- Що сталося?
- Стороння пасажирка заблукала.
Вiн опустив скло, щоб дати можливiсть вилетiти заблу-калiй звiдкись до
салону бджолi.
Коли випустив ©©, Дударевич, давши хiд, докiрливо похитав головою:
- Ну, зна ш! Це ти справдi такий сердобольний? Чгi биявся, що вжалить?
- I те, й те. А загалом повчитись би нам у цього племенi. Ось чи©
звича© та етикети студiювати б нам, дипломатам.
- Нi, це без мене, - скрививсь Дударевич. - Та й тобi... Ти ось
випустив бджолу, пожалiв ©©, а вона ж загине. Бо звiдси вона на пасiку не
втрапить...
- Втрапить. Сво©х вона знайде, будь певен.
- Яким чином? - зацiкавилася Тамара.
- А вусики-антени? Уявiть собi, на кожнiй антенi п'ятсот тисяч чутливих
пор, i кожна пора ма нервовi закiнчення...
- Фантастика!
- Саме так.
- О, скiльки ще тi © фантастики у життi, - сказала Тамара. - На сеансах
гiпнозу, скажiмо, спостережено: спроби навiяти гiпнотизованому аморальнi
вчинки викликають раптовий вихiд його з гiпнотичного стану! Хiба ж не
дивно?
- Дивно.
- I хiба це не свiдчить про чистоту, закладену в самiй природi людини.
Тiльки диявольськими зусиллями вда ться спотворити iстинно людське в
людськiй душi... чи навiть зламати ©©. Знiвечити. Жалюгiдний покруч,
ляльку чи кар' романа з не© зробити... Але ж при найменшiй можливостi вона
знов воскреса! На те вона й душа!..
- Люба моя, ти знову вита ш в емпiреях, - зiронiзував Дударевич. - Якщо
ти в рожевих окулярах, скинь ©х... i озирнись: чи не посiрiють тво©
ландшафти?
- Не посiрiють, будь певен.
- На дуже високу, видно, хвилю настро©ла тебе зустрiч з тим польовим
атлантом, - додав Тамарин ревнивець, маючи на увазi комбайнера.
- А що? Одразу видно: чудова людина! Чиста. Надiйна! На таких
трима ться життя. Правда ж, Заболотний? Пояснiть хоч ви цьому мо му
цинiковi, що вiн цинiк. Дружину свою тiльки за те, що вона здатна
захоплюватись, Талейран мiй ладен вважати ледве чи не хвойдою... Ви не
зна те, як вiн мене ревнiстю дошкуля , звичайно, потайки вiд колег...
- Невже ревну ? - запитав Заболотний.
- О, ще як! Просто дивно. Бо взагалi ж вiн у мене стражда на емоцiйну
недостатнiсть.
Дударевич видивився на дружину з ображеним докором, зiтхнув глибоко.
- Ось ви мене вважа те недостатньо емоцiйним, - заговорив вiн
неголосно, тоном навмисно сухуватим, - i це по-вашому неабиякий гандж, а
власне - що в емоцiях? Всi лиха здебiльшого вiд них! Злi пристрастi, пиха,
заздрiсть, пiдступнiсть - це все вони, вашi емоцi©, ваша так звана лiрика!
I глобальнi конфлiкти, зрештою, вiд них... Бо вiйни - це та ж пиха,
его©зм, владолюбство, прагнення когось розчавити, пiдтоптати... Iнакше
кажучи, логiка, практицизм, розрахунок не таке вже й зло, як декому
уявля ться. Мислити, мислити холодно, прагматично, хай навiть жорстоко,
але далекоглядно - в цьому порятунок! Мислити стратегiчно - ось чому треба
навчитись. Принаймнi я - за диктатуру мислi. А якщо вже ви хочете рятувати
планету, - а я ж знаю, ви хочете саме цього i нiяк не менш, - тодi мислiть
розважно, не будьте смiшними й на©вними.
- Смiшна й на©вна - це в нього я, - пояснила Тамара Заболотному.
- Факт вiдомий, до речi, всьому дипломатичному корпусовi, - зауважив
Дударевич.
- Зате ти в мене сама розважнiсть, сама доцiльнiсть i нiяких вiдхилень.
В чому я була справдi на©вною, так це в тому, що пiддалась на тво©
умовляння, згодилась прийняти вiд тебе весiльну каблучку... I ось маю:
такий ти в йене правильний, далi нiкуди! А я б хотiла, щоб мiй благовiрний
вико©в коли-небудь якусь дурницю, утнув би щось бешкетне чи навiть коханку
завiв би... Може б, нам тодi обом було веселiше? Ну ж бо, поринь у мрi©...
Дударевич раптом нахмурився:
- Ти от верзеш всяку всячину, Томко, навiть слухати нiяково, а менi
чомусь пригадався той день, коли ми вперше з тобою вiдвiдали Хiросiму. Не
зайве й тобi перенестись би думкою туди... Ось ми сто©мо, недавно
одруженi, ще закоханi, i мовчки дивимось на сходи банку "Сумiмо-то", де
вiдбився силует людини, тi ©, ще недавно живо©, можливо, навiть
прекрасно©, що за якусь атомну мить випарувалась, перетворилась у мiраж, у
нiщо. Зоставила нам лише свiй негатив - homo sapiens на гранiтнiм папiрусi
вiку... I ти хочеш пiсля цього, щоб я вiрив у твiй виiдеалiзований свiт,
поринув у мрi©.
- А ви зна те, що в Хiросiмi того дня, - присмутнiлим голосом сказав
Заболотний, - крiм японцiв, гинули i американськi вiйськовополоненi з
тамтешнього табору - бiлi, негри... I навiть там, на краю життя, де,
здавалось, кiнча ться самий рiд людський, самозннщуючись так безглуздо й
кошмарно, - навiть там природа людська, про яку оце говорила Тамара,
виявляла себе з кращого боку... Люди, конаючi©, иiдтримуаали одне одного,
це ж таки факт. Нанiвжилi, обгорiлi, рятували iнших таких самих, подавала;
допомогу старим, вихоплювали з киплячо© рiки дiтей, побожеволiдих вiд болю
й жаху, - хiба це все, зрештою, не вромовля на користь людини?
- От-от, саме ще й мала я на увазi, - гаряче вiдгукнулась Тамара.
- Людська солiдарнiсть - це взагалi найбiльша цiннiсть, яку ми винесли
з вiйни, - в задумi сказав Заболотний i, одвернувшись, до ринув поглядом у
степи.
Траса - через дитинство! Через тихi, майже нездвиж-нi свiтанковi лiта -
цей лет, свист, скажений кiлометраж...
Не раз i йому зi сво©ми однополчанами доводилось у цiм степовiм небi
лiтати, i досi бачить вiн, як проводжають ©х у полiт, зовнi мювби й
безтурботних, друзi-механiки, зброярi, мотористи та ще дiвчата з ©дальнi
льотного складу... "Не запiзнюйтеся ж, хлопцi, на вечерю!" З удаваною
веселiстю мовилось це, з. глибоко затамованою тривогою й взрою н
льотчицьке щастя, бо дiвчата,- дроводжаючи вас, зда ться, й сумнiву не
мали, що замовлять вiд лиха вас сво©м словом, вiдводять найстрашнiше, -
безперечно, вени вiрили в мадгiчму силу сво©х побажань... Одначе часто
виходило таж, що й магiя напутиiх слiв ио спрацю i до вечерi - серед
похмурих, лютих та зморених - когось таки не буде, чиясь ложка так i
лежатиме ие торкана, i тiльки важкi думки про того, котрий не одвернувся,
ще довго днатимуть вас, живих, уцiлiлих. Отi иочi-максимум (ночi з
максимальним числом бойових вильотiв)... Заболотного й досi часом подив
бере, що вiл , просто , iсну i знову мчить ось тут степами, випадково
вцiлiвши пiсля всього, що було... Вернешся з польоту, метал весь у
пробо©нах, а ти живий... Чудо ж?! Чи як те назвати? Десь у цих степах
похований найближчий друг Заболотного. Перед тим незяслужену пiдозру було
кинуто на того славного хлопця, i коли вiн з польоту не вернувсь, сказано
було з торжествуючою злiстю: "До ворога перелетiв, де iнакше...." А що
тiльки один Заболотний бачив, як друга його було збито в бою, що тiльки
вiн диний мiг посвiдчити, де сталось i як, то i йому було кинуто: "А чим
доведеш?" Обурений недовiрою, вiн тодi сам собi клятву дав: "Хоча би для
цього маю жити! Мушу! Мушу!" .Пiсля вiйни вiн побував у цих степах i при
допомозi ладей таки розшукав те, що мав вiднайти, i з'явилатаь серед степу
могилка з иропезпером иа дощанiй пiрамiдi. Чiесае iм'я друга очистилось
вiд надагену та обмови, i хоч друговi твоему вже однаково, мертвi з могиди
не тиодячися, а втiм... Скiльки разiв доводилосъ отбиватись кризь во©ни,
засийни, щоб вийти цiди, переязвати напругу втих вирiшальних секунд, що
лишаються до початку атаки. Нiч крiзь нiч на висотах, де та w6a, иi аiрок,
лиш жиждавали прожектор i та зенiтам...
- Чому, Забомими, ви вiхоло не рассказува те про сво льогтащьве життя?
Ви ж iз гях, кого в нас називають то сояйжами, то дищарями неба. Нам вид
час .евакуацi© дивитись бузи страдно на ворожi диталя, а ди ж ©х збивав?
- Вiй ©х лущив, як горiхи, - зауважив тоном iронiчним Дударевич. -Хiба
по ньому не видно: натурою вiн камикадзе, дiвдизiа-торпеда.
Тамарi його жарт не сподобався, видався безтактним.
- Ще тобi на цю тему iронiзувати. Скажи спасибi, що иедолiтиом був,
коли iншi й для тебе здобували Перемогу... Той, кому з пелюшок було
забезпечене тепле амба-сздне iснування, краще помовчав би в таких
випадках... Вундеркiндом рiс, пiд крилом у папи-мами, а чиясь юнiсть тим
часом на фронтах згорала.
- Кожному сво , - кинув вiд керма Дударевич. - Не всiм жо ставати
героями.
- А я й не герой, - нахмурився Заболотний.
- Я вже помiтила, - звернулась Тамара знов до Заболотного, - що
фронтонi люди чомусь неохоче розповiдають про сво© подвиги. Ухиля тесь ви
також i вiд ризиивi;ц про свою Сипю, про то, яку боротьбу iнi на не©
витримали. А я ж знаю! Менi з достовiрнше джерел вiдомо, з якою гiднiстю
вiдстояли ви свою любов кроти натиску декотрих наших чорнильних душ чii,
як мiй Дударевiч! сказав би, окремих чорнильних душ, якi ще подекуди мають
мiсце. Зна м, який натиск був на вас: "бери дужину з мовою", "я доброю
анкетою", "навiщо тобi окунацiйна, вона буде тiльки гальмом для просування
по службi"... Мiй Дударевич теж довгий час не схвалював вашого вибору.
Хiба нi? - зиркнула вона на чоловiка.
- Но вже в минулому, - вiдповiл Дударевич. - Соня-сан переконала нас,
що вона гiдна свого Заболотного. почуття зрозумiле, а ось чому ви,
постороннi жiнки, всi вiд нього в такому захватi, цього я нiяк не збагну.
- А це ж яснiше ясного, - вигукнула Тамара. - Мужчина, який у
найскладнiшiй ситуацi© мiг так постояти за свою любов, хiба не вартий
захвату? Заболотний справдi повiвся, як лицар неба, пробачте за
комплiмент... А як би мiй Дударевич учинив, коли б довелось вибирати мiж
мною i його постiйною коханкою на iм'я Кар' ра, це ще питання.
- Не мели дурниць, - розсердився Дударевич.
- Ба, лютиться, бо правду кажу, - усмiхнулась Тамара. - А вам,
Заболотний, може, цiкаво буде знати, як цей Дударевич мене ошукав, зiграв
колись на мо©й дiвочiй довiрливостi. Ось я бачу себе зовсiм юною в
училищi. Захоплю ться мистецтвом дiвчисько це, хай екстравагантне, але ж
таки здiбне, сам професор казав: пода надi©... Пригаду ш, Дударевичу, якi
я статуетки рубала з гранiту?
- Ще б пак, надiне танкiстський шолом, щоб не глухнути, i, як дятел, з
самого ранку довбе й довбе... Тiльки все чомусь трiйки хапала...
- Не в п'ятiрках щастя. Звичайно, бурхлива вдача, та ще ота
влюбливiсть, якою ти и досi мене докоря ш. Але ж не те основне. Прагнулося
безпомильно знайти себе, сво покликання, тим-то й опинилася згодом в
iншому навчальному закладi, запалилася новою мрi ю - будувати мости...
Так, так, мости! I хiба ж не могло це бути реальнiстю? Тамара-брiдж
який-небудь, може, навiть i вашу гоголiвську рiку прикрасив би, вiд берега
до берега перекинувся б, ажурний, срiблястий... Було б, якби не цей
Дударевич. Не дав довчитися. Вирiшив, що молодому, перспективному
дипломатовi потрiбна жона-оздоба!
- Жона-оздоба? Це щось нове, - здивувавсь Дударевич.
- Ошукав, спокусив, забив памороки. По©демо на край свiту, зусiбiч
планету побачиш... Подруги заздрили: полiглот! Дипломат, син дипломата.
Майже як Асурбанiпал, син Асурбанiпала...
- Не було такого, - кинув незлобиво Валерiй.
- Нiчого не скажеш, зумiв захопити, - вискаржувалась вона далi. - Та як
було й не пiддатись спокусi? По©дем, де вiчне лiто, орхiде© цвiтуть
круглий рiк, знайдеться й тобi мiсце в амбасадi, станеш серед наших першою
дамою...
- А хiба й не стала?
- А що з того? Люди шукають щастя, а що я знайшла? Тумани Ново©
Зеландi©? Смердючi канали Джакарти? Рiзанину фанатикiв, коли вони в одну
нiч винищили стiлькох наших знайомих, всю рiчку загатили трупом. Дударевич
каже: контрасти. Збожеволiти можна вiд ваших контрастiв! - вигукнула
Тамара, креснувши у бiк чоловiка гнiвним поглядом.
- Минулося, - сказав заспокiйливо Заболотний. - Ма те передишку. Нiяких
стресiв, дихайте степом, радiйте буттю...
- Доки вiддiл кадрiв не покличе в нове загранвiдря-дження, - осмiхнувся
Дударевич.
- Тут справдi гарно, - стишивши запал, роззирнулась Тамара в степове
роздолля. - Вам, Заболотний, можна позаздрити. Ви син цього степу, ви пiд
цим небом виростали... Якi простори, скiльки тут свiтла! Степ, як i океан,
да вiдчуття безмежностi. Тут краще почува ш планету.
- Це точно вловлено, - згодився Заболотний.
- Уявляю, Заболотний, - вела далi Тамара, - як це j; вам, людинi
степiв, пiсля всiх ланчiв, прийомiв, хитромудрих ваших дипломатських
по динкiв повернутися знову сюди, в рiдну стихiю! Адже ви нарештi вiльнi
вiд усiх умовностей, вiд нещирих усмiшок та застольних двознач-ностей, що
©х потiм до ломоти в лобi розгадуй... Мабуть, тiльки тут можна оцiнити,
яка це перевага, коли слово i погляд синхроннi, мають значення цiлковито
правдиве, ясне, iстинне, як оте небо, як повiтря, що так слiпучо мерехтить
до самих небокра©в... Чи, може, я помиляюся?
- Нi, сонечко, ти не можеш помилятися, - зробив спробу пожартувати
Дударевич.
- Спасибi, - нехiтьма кинула дружина й далi зверталась до Заболотного:
- I ось все це перед вами, Заболотний, ви знову в сво му степу, в його
обiймах! Вашi незрадливi небеснi "дiди" знов поглядають звiдти на вас,
ми з вами, власне, лише частка цього вiчного лету, по-сутi загадкового, до
краю нiким не осягненого. Навiть не вiда м: чи безглуздий вiн, чи,
навпаки, сповнений найвищо© мудростi, тако© високо©, що аж не доступно©
для нас?.. Летимо - i це життя!
- Додому хочу, - зненацька призналася Заболотна.
- I чого б то? - вдавано диву ться чоловiк.
- Там всюди нашi, як каже Лiда... I не треба оцих жалюзi...
Заболотний, видно, вiдчувши потребу вивести дружину в ©© "мiнорiв",
раптом пiдвiвсь iз-за столу:
- Хочете музики?
Доки вiн клопочеться бiля секретера, щось розшукуючи в сво му
магнiтофонному господарствi, дружина iронiчно кивнула в його бiк:
- Зараз буде його коронний номер...
- Де ж та касета? - нервово порпа ться Заболотний уже в iншiй шухлядi.
- Замiсть нервуватись краще спокiйно повтори оту чаклунську формулу, -
весело радить дружина i пiдказу , нiби в грi, скоромовкою:- "Вiддай,
куций, бо вдавишся! Вiддай, куций, бо вдавишся!"
- Стоп! Вiддав, заклинання помогло, - смi ться Заболотний, вдоволений,
що касета знайшлась.
Звичними, точними рухами вiн налаштував магнiтофонну стрiчку, ввiмкнув
звук, i ось у цiй тишi, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають
тойенькi, дивнi якiсь позивнi, що, здасться, долинають до пас iз далеких
свiтiв, десь iз пайвiддалепiших галактик...
В кiмнатi сталося щось, i це щось подiбне чуду:
Коник степовий сюрчав!
Я помiчаю, як Заболотнi змiнились, обличчя в нього i в не© враз
прояснiли, наче опинились обо десь-десь i наче iнше повiтря наповнило
кiмнату, i вже й тi молодi льотчики зi стiни, що стояли, обiйнявшись, у
фронтових аеродромних бур'янах, стали до цi © музики дослухатись...
- Хобi його, - влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловiка. -Якось
привiз записаного перепела, iншим разом - тьохкання солов'я iз
тернiвщансько© балки... а це ось, будь ласка, коник виступа ...
Ми слухали. Недосяжна галактика тернiвщанського степу дарувала нам
зараз свою ледь чутну, з гарячого повiтря зiткану музику.
- Це тепер модно, - вiдгукнувсь Заболотний вiд магнiтофона. - Мелодi©
коникiв, рiзних цикад сьогоднi успiшно тут конкурують навiть з платiвками
бiтлзiв... У нехитрiй цiй музицi нервовий наш вiк шука для себе
заспоко нь. Та й ранiш люди щось у нiй для себе знаходили. Анакреон чи
хтось iнший з античних поетiв навiть оду склав на честь ось такого,
мабуть, найменшого в свiтi музики.
Пауза досить довга, степ мовчить, несе нам лише свою жнив'яну тишу,
потiм знову голосок, i ми спрагло вслуха мось в дивне, нi на що не схоже
сюрчання-цвiрчання... Таке воно незвичайне зараз для нас, це коникове
сухе, сповнене жаркого трiску сюрчання, так чимось торка душу, затиснуту
серед цих опущених жалюзi, серед навислих десь iз темряви нiчних
хмарочосiв. Крихiтний житель степiв, створiння найменше з малих, а який у
ньому дух невтомностi, дух життя.
- От вам i коник, - сказав Заболотний, коли стрiчка скiнчилась. -
Малий-малий, а схоче, то й океан переско-че!..
XXVIII
Цей коник-стрибунець дав себе записати Заболотному десь там, далеко
звiдси. В тих степах, де небо чисте, аж сяюче, вража вам душу сво ю
незбагненною блакитною неосяжнiстю, де ночi темнi, як у тропiках, i лиш по
обрiях, нiколи не гаснучи, багрово червонiють бунчуки заводських димiв...
Там вони мчали у чудовi днi середлiття. На однiй iз зупинок Заболотний
запитав мiсцевого пастуха-iнвалiда, що, однорукий, пас свою корiвчину на
налигачi попiд лiсосмугою:
- Чи це тут були колись Фондовi землi?
- Можливо. Не чув про такi.
- А траса ця вiдколи з'явилась?
- Пiсля вiйни одразу нiмцi полоненi ©© клали.
- Так змiнився весь край: де були дикi трави, зараз хлiба, хлiба...
- Життя йде, аякже.
I вони мчали далi.
Тро ©х, подорожнiх, вiльних, як птицi, людей. Пiсля тривалого
перебування в далеких краях, пiсля виснажливо© напруги того життя, де все
було iнше (i люди, i небо, й дерева!), де багаторукi череватi будди
упродовж довгих, тягучих лiт посмiхалися ©м з незмiнною загадковiстю,
нарештi мають вiдпустку, ©дуть до моря. До моря, в якому не буде акул!
А поки що бистрiнь автостради, мигтiння придорожнiх дерев i в усi кра©
степове роздолля, що простором сво©м аж п'янить. Розляглося хлiбами до
самих небес i десь далi, за виднокруг.
Тро , що в машинi, настро нi весело, безжурно, ©х раду свiт. При мний
для вих навiть цей пучечок срiблясто© трави, що стирчить над лобовим
склом, прилаштований вамiсть амулета. Заболотний десь нащипав цi © травки
у лiсосмузi i ото приткнув над собою, на рiвнi очей. Запевня , буцiмто
лiтописне вшан-зiлля, навколо якого дослiдники досi ламають списи,
найпевнiш i було не чим iншим, як оцi ю степовою мiтличкою, котра ма
такий мiцний, терпкуватий дух.
- Сентиментально й сумнiвно, та хай буде по-твоему, - виявля
терпимiсть Дударевич, господар машини.
По службi вони, бува , конфлiктують, доходить подеколи до гострих
сутичок, а зараз мiж ними сама злагода. Тамара каже, що це ©х по днала
дорога, швидкiсть, насолода вiдпустки.
Обидва приятелi сидять попереду поруч - один за кермом, другий у ролi
радника бiля нього, Тамара зручно вмостилась за спинами в них, на заднiм
сидiннi, обтягнутiм квiтчастою - золотаво-оранжевою iз синiм - тканиною,
що Заболотному буйнiстю кольорiв нагаду розпущений хвiст павича.
©дуть швидко, однак жадають ще бiльшо© швидкостi. Тiшаться, мов дiти,
коли вда ться когось перегнати.
- Ану обженем оцю блоху!
- А цей сарай на колесах - чи довго вiн чадитиме перед нами?
- З дружньо© держави, а так чадить, ха-ха-ха!
- Обганяй його, смолокура! - пiдбадьорю Тамара свого Дударевича. -
Жени смiливiше, серденько!
- Жену, мо золотко. Не ма собi рiвних наш "мустанг"... Недаремно два
роки ми збирали на нього сертифiкати.
Незграбний дизель, стрiляючи кiптявою, зостався позаду, обiгнали й
напхану пасажирами малолiтражку з йалiзами, прив'язаними зверху, розiтнуте
повiтря, обтiкаючи "мустанга," пругко свистить за вiтровим склом.
- Мчати отак з вiтерцем, - каже, вiльно вiдкинувшись на сидiннi,
Тамара, - це в природi сучасно© людини. Мабуть, i в генах ©й уже оселився
дух динамiзму, жадання швидкостей. Дорога наелектризову , тут просто
молодi ш! Ви як гада те, Заболотний?
Та не встига вiн вiдповiсти, як гонитва ©хня, сягнувши межi,
кiнча ться - кiнча ться тим, чого, власне, й можна було чекати...
- В авiаторiв це зветься вимушена посадка, - каже Заболотний, оглядаючи
з Дударевичем спущене колесо. - Дiставайте домкрат, товаришу аташе! Чи в
багажнику у вас нiяких знарядь, крiм ластiв для пiдводного браконь рства?
- Ми завбачливi, ма мо й домкрат.
Доки приятелi пораються з колесом, Тамара, залишивши ©х, блука серед
придорожнiх шовковиць. Шовковицi натрусилось, нападало, ногою нiде
ступити, i на деревi ножна гiллячка облiплена плодами. Бiлi й чорнi,
м'якi, соковитi, вони самi просяться до губiв, кинеш - тануть у ротi. Ах,
смакота!.. Чи воно? Кому належить?
Вiддалiк хтось сидить пiд лiсосмугою. Якщо то сторож, то, певне, в
нього треба дозволу питати? Така значуща композицiя: сидить край шляху
людина, а перед нею - хлiба, хлiба, хлiба. Колись Тамара навчалась у
художнiй студi©, хотiла б вона зобразити це. Нiчого бiльше: тiльки людина
притомлена в темному, й перед нею в сонячнiм мерехтiннi безмiр хлiбiв.
Хiба не могло б це бути символом само© планети? Хiба не в цьому ©© сила i
сенс?
Той невiдомий, прпсутулившись, сидить спиною до руху, до траси, зовсiм
не цiкавлячись нею: задививсь кудись у поля, задумавсь чи просто куня ?
Плечi й картуз незворушно темнiють серед сивизни бур'янiв. Тамара,
наблизившись, запитала:
- Пробачте... Чи© це шовковицi?
Плечi ворухнулися, як зi сну, голова на мiцних в'язах, в кашкетi з
захисними комбайнерськими окулярами, що поблискують у незнайомця на лобi,
повернулась невдово-лено в Тамарин бiк:
- Що?
- Я дозволила собi посмакувати... А вони ж, цi шовковицi, мабуть,
чи©сь?
Обличчя в комбайнера аж темно-сизе вiд пилюки й щетини. А серед цi ©
пилюки й щетини два клаптики чисто©, ну просто небесно© блакитi, в якiй
пiсля промайнулого невдоволення з'явля ться щось доброзичливе.
- Всiхн це добро: збирайте на здоров'я - шовковиця для того й
родить... Нашi не встигають за клопотами й збирати... Дiтям, коли ©х
везуть автобусами до моря, отим в тут робота. Поза©даються, не знають
потiм, як i вiдмитись.
Тамара уважно розглядала цю людину - людину, що вiд хлiбiв. Сила i
зморенiсть. Тиха, мужня статечнiсть. Бруд поту на посрiбленiй скронi, сiра
пилюка на сiрих бровах, а пiд ними небесна блакить очей, щойно перед цим
сторожких, а зараз чимось звеселених, - видно, його вже не драту , як
першо© митi, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа
iз траси... Яку душу та©ть у собi ця кострубата закiптюжена постать, що
так природно вписалась в розлите свiтло степiв, в цю прозорiсть повiтря?
- Чого ви так дивитесь? - спитав незнайомець, вiдчувши на собi
вивчальний Тамарин погляд. - Живого комбайнера не доводилось бачити? Так
оце вiн перед вами, натуральний, як . Напарник пiшов у загiнку, а я
вирiшив: дай трохи посиджу, дух переведу.
- Творець хлiба... А я ваш спокiй порушила... Пробачте.
- Нiчого. Ми звичнi. Оджниву мось, тодi вiдiспимось, а зараз... Бачите,
скiльки ото бiлих паляниць розкидано по степу - треба ж встигнути
позбирати ©х вчасно...
Тамара кинула звеселiлий погляд у простiр, мовби й справдi сподiвалась
там побачити отi його паляницi... Величезний лан, аж наче припалений,
гущавiнню чисто© пшеницi тиснеться до само© лiсосмуги. Лита мiдь колоскiв
сто©ть сухо, безшерхiтно. Де-не-де в глибинi лану пшеницю покрутило
пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землi, як ©© там i взяти
комбайном...
- Скажiть, вас нiкуди звiдси не тягне?
- А куди? За довгим карбованцем? Декому подоба ться бути
лiтуном-перекотиполем - дiло його. А котромусь бiльше до душi триматися
кореня. I син мiй тако© ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищi
льотчикiв цивiльно© авiацi©, але й вiн збира ться повернутись -
пiдживлюватиме хлiба. Звiсно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це лiто.
У нас ще нiчого, ото тiльки подекуди покрутило в куделi пшеницю, наче
вiдьми там танцювали, а на третiй бригадi цiлий лан "аврори" за нiч буря
поклала... Отам з комбайнами намучимось... Буря з градом, та ще град
нiчний - ви чули коли-небудь про таке?
- А що - це рiдкiсне явище?
- Щоб град уночi? Та нiколи такого не бувало! Навiть старi люди не
пригадують. Голова наш i в академiю запит подав: звiдки цей град уночi?
Якi причини? Невже що в космосi дiрок наробили?
За безмiром хлiбiв, за мерехтючим вiд сонця океаном повiтря ледь
помiтно проступають з глибини обрiю хмари, купчастi,
срiблясто-перламутровi, до краю наповненi свiтлом.
- А там он знову хмари, - застережливо кивнула в той бiк Тамара. Вона
щойно ©х помiтила.
- То не страшнi. Тi лиха не несуть. То добрi хмари... Отак стоять собi
i стоять та тихо свiтяться до степу...
- Мов гiрськi вершини... Вашi степовi Арарати...
- Ми ©х у дитинствi називали "дiди", - зненацька почувся голос
Заболотного, що, продершись крiзь лiсосмугу, саме наближався до них.
Механiзатор здивовано озирнувся на прибульця i чомусь навiть зрадiв
його реплiцi.
- А в нас ©х i зараз називають "дiдами", - приязно сказав до
Заболотного. - Земних дiдiв мало тепер, на фронтах полягли, а там ще
зостались, - кивнув вiн угору.
- Славнi "дiди", - не приховував захоплення Заболотний i, зупинившись
поруч з Тамарою, задивився на тi бiлiючi за розливом хлiбiв хмари. Обличчя
його буде зараз якесь просвiтлене, наче й на нього падали сяйвини вiд тих
далеких степових Араратiв.
- "Дiди" i "дiди", - посмiхнулась Тамара сво©м спiвбесiдникам. - От уже
ви й знайшли спiльну мову.
Якась пташина, сiвши на вершку шовковицi, крикнула звiдти непри мно,
сердито.
- Чого ти нерву шся? - обернулась до не© Тамара. - I як тебе звати? Чи
не зозуля?
- Ракша, - пояснив Заболотний.
- Тепер i зозуль поменшало, - знов перевiвши погляд у степ, мовив
механiзатор. - Торiк одна поселилась у наших плавнях, так до не© з траси
цiлi екскурсi©: скiльки навiщу , скiльки кому лiт наку ? Збирались навiть
кемпiнг бiля тi © зозулi вiдкрити...
- I, звичайно ж, поряд з кемпiнгом ресторан "Ку-ку!"? - додав
Заболотний, i обидва вони засмiялись.
Пiдiйшов Дударевич, дiловито доповiв Тамарi, що "мустанга" ©© вже
пiдковано, все о'кей, можна рушати далi. Однак вона ще пристояла, стежачи,
як щось схоже на величезну цикаду, з'явившись з-пiд обрiю, поволi, з
вiддаленим гуркотом руха ться в цей бiк... Комбайновий агрегат дедалi
виростав, наближаючись, з сухим дзвоном iшов загiнкою.
- Оце ж мiй, - сказав до Тамари механiзатор i, спустившись з горба,
досить легко, як на свою огряднiсть, рушив агрегатовi навстрiч.
- Хай щастить, - побажала Тамара йому навздогiн.
- I вам, - кинуто було у вiдповiдь на ходу. Вiдчувалось, що вже увесь
вiн зараз там, бiля агрегату, а цi подорожнi люди, хоч хто там вони е, вiд
цi © митi одразу мовби перестали для нього iснувати.
- Я на нього не справила враження, - сказала Тамара. - Або, точнiше
сказати, справила невигiдне враження.
- Ви можете й помилятись, - заспокiйливо мовив Заболотний. - А взагалi,
хто ми йому?
Сiли в машину i тiльки рушили, Заболотний - раптом до Дударевича:
- Зупини.
- Що сталося?
- Стороння пасажирка заблукала.
Вiн опустив скло, щоб дати можливiсть вилетiти заблу-калiй звiдкись до
салону бджолi.
Коли випустив ©©, Дударевич, давши хiд, докiрливо похитав головою:
- Ну, зна ш! Це ти справдi такий сердобольний? Чгi биявся, що вжалить?
- I те, й те. А загалом повчитись би нам у цього племенi. Ось чи©
звича© та етикети студiювати б нам, дипломатам.
- Нi, це без мене, - скрививсь Дударевич. - Та й тобi... Ти ось
випустив бджолу, пожалiв ©©, а вона ж загине. Бо звiдси вона на пасiку не
втрапить...
- Втрапить. Сво©х вона знайде, будь певен.
- Яким чином? - зацiкавилася Тамара.
- А вусики-антени? Уявiть собi, на кожнiй антенi п'ятсот тисяч чутливих
пор, i кожна пора ма нервовi закiнчення...
- Фантастика!
- Саме так.
- О, скiльки ще тi © фантастики у життi, - сказала Тамара. - На сеансах
гiпнозу, скажiмо, спостережено: спроби навiяти гiпнотизованому аморальнi
вчинки викликають раптовий вихiд його з гiпнотичного стану! Хiба ж не
дивно?
- Дивно.
- I хiба це не свiдчить про чистоту, закладену в самiй природi людини.
Тiльки диявольськими зусиллями вда ться спотворити iстинно людське в
людськiй душi... чи навiть зламати ©©. Знiвечити. Жалюгiдний покруч,
ляльку чи кар' романа з не© зробити... Але ж при найменшiй можливостi вона
знов воскреса! На те вона й душа!..
- Люба моя, ти знову вита ш в емпiреях, - зiронiзував Дударевич. - Якщо
ти в рожевих окулярах, скинь ©х... i озирнись: чи не посiрiють тво©
ландшафти?
- Не посiрiють, будь певен.
- На дуже високу, видно, хвилю настро©ла тебе зустрiч з тим польовим
атлантом, - додав Тамарин ревнивець, маючи на увазi комбайнера.
- А що? Одразу видно: чудова людина! Чиста. Надiйна! На таких
трима ться життя. Правда ж, Заболотний? Пояснiть хоч ви цьому мо му
цинiковi, що вiн цинiк. Дружину свою тiльки за те, що вона здатна
захоплюватись, Талейран мiй ладен вважати ледве чи не хвойдою... Ви не
зна те, як вiн мене ревнiстю дошкуля , звичайно, потайки вiд колег...
- Невже ревну ? - запитав Заболотний.
- О, ще як! Просто дивно. Бо взагалi ж вiн у мене стражда на емоцiйну
недостатнiсть.
Дударевич видивився на дружину з ображеним докором, зiтхнув глибоко.
- Ось ви мене вважа те недостатньо емоцiйним, - заговорив вiн
неголосно, тоном навмисно сухуватим, - i це по-вашому неабиякий гандж, а
власне - що в емоцiях? Всi лиха здебiльшого вiд них! Злi пристрастi, пиха,
заздрiсть, пiдступнiсть - це все вони, вашi емоцi©, ваша так звана лiрика!
I глобальнi конфлiкти, зрештою, вiд них... Бо вiйни - це та ж пиха,
его©зм, владолюбство, прагнення когось розчавити, пiдтоптати... Iнакше
кажучи, логiка, практицизм, розрахунок не таке вже й зло, як декому
уявля ться. Мислити, мислити холодно, прагматично, хай навiть жорстоко,
але далекоглядно - в цьому порятунок! Мислити стратегiчно - ось чому треба
навчитись. Принаймнi я - за диктатуру мислi. А якщо вже ви хочете рятувати
планету, - а я ж знаю, ви хочете саме цього i нiяк не менш, - тодi мислiть
розважно, не будьте смiшними й на©вними.
- Смiшна й на©вна - це в нього я, - пояснила Тамара Заболотному.
- Факт вiдомий, до речi, всьому дипломатичному корпусовi, - зауважив
Дударевич.
- Зате ти в мене сама розважнiсть, сама доцiльнiсть i нiяких вiдхилень.
В чому я була справдi на©вною, так це в тому, що пiддалась на тво©
умовляння, згодилась прийняти вiд тебе весiльну каблучку... I ось маю:
такий ти в йене правильний, далi нiкуди! А я б хотiла, щоб мiй благовiрний
вико©в коли-небудь якусь дурницю, утнув би щось бешкетне чи навiть коханку
завiв би... Може б, нам тодi обом було веселiше? Ну ж бо, поринь у мрi©...
Дударевич раптом нахмурився:
- Ти от верзеш всяку всячину, Томко, навiть слухати нiяково, а менi
чомусь пригадався той день, коли ми вперше з тобою вiдвiдали Хiросiму. Не
зайве й тобi перенестись би думкою туди... Ось ми сто©мо, недавно
одруженi, ще закоханi, i мовчки дивимось на сходи банку "Сумiмо-то", де
вiдбився силует людини, тi ©, ще недавно живо©, можливо, навiть
прекрасно©, що за якусь атомну мить випарувалась, перетворилась у мiраж, у
нiщо. Зоставила нам лише свiй негатив - homo sapiens на гранiтнiм папiрусi
вiку... I ти хочеш пiсля цього, щоб я вiрив у твiй виiдеалiзований свiт,
поринув у мрi©.
- А ви зна те, що в Хiросiмi того дня, - присмутнiлим голосом сказав
Заболотний, - крiм японцiв, гинули i американськi вiйськовополоненi з
тамтешнього табору - бiлi, негри... I навiть там, на краю життя, де,
здавалось, кiнча ться самий рiд людський, самозннщуючись так безглуздо й
кошмарно, - навiть там природа людська, про яку оце говорила Тамара,
виявляла себе з кращого боку... Люди, конаючi©, иiдтримуаали одне одного,
це ж таки факт. Нанiвжилi, обгорiлi, рятували iнших таких самих, подавала;
допомогу старим, вихоплювали з киплячо© рiки дiтей, побожеволiдих вiд болю
й жаху, - хiба це все, зрештою, не вромовля на користь людини?
- От-от, саме ще й мала я на увазi, - гаряче вiдгукнулась Тамара.
- Людська солiдарнiсть - це взагалi найбiльша цiннiсть, яку ми винесли
з вiйни, - в задумi сказав Заболотний i, одвернувшись, до ринув поглядом у
степи.
Траса - через дитинство! Через тихi, майже нездвиж-нi свiтанковi лiта -
цей лет, свист, скажений кiлометраж...
Не раз i йому зi сво©ми однополчанами доводилось у цiм степовiм небi
лiтати, i досi бачить вiн, як проводжають ©х у полiт, зовнi мювби й
безтурботних, друзi-механiки, зброярi, мотористи та ще дiвчата з ©дальнi
льотного складу... "Не запiзнюйтеся ж, хлопцi, на вечерю!" З удаваною
веселiстю мовилось це, з. глибоко затамованою тривогою й взрою н
льотчицьке щастя, бо дiвчата,- дроводжаючи вас, зда ться, й сумнiву не
мали, що замовлять вiд лиха вас сво©м словом, вiдводять найстрашнiше, -
безперечно, вени вiрили в мадгiчму силу сво©х побажань... Одначе часто
виходило таж, що й магiя напутиiх слiв ио спрацю i до вечерi - серед
похмурих, лютих та зморених - когось таки не буде, чиясь ложка так i
лежатиме ие торкана, i тiльки важкi думки про того, котрий не одвернувся,
ще довго днатимуть вас, живих, уцiлiлих. Отi иочi-максимум (ночi з
максимальним числом бойових вильотiв)... Заболотного й досi часом подив
бере, що вiл , просто , iсну i знову мчить ось тут степами, випадково
вцiлiвши пiсля всього, що було... Вернешся з польоту, метал весь у
пробо©нах, а ти живий... Чудо ж?! Чи як те назвати? Десь у цих степах
похований найближчий друг Заболотного. Перед тим незяслужену пiдозру було
кинуто на того славного хлопця, i коли вiн з польоту не вернувсь, сказано
було з торжествуючою злiстю: "До ворога перелетiв, де iнакше...." А що
тiльки один Заболотний бачив, як друга його було збито в бою, що тiльки
вiн диний мiг посвiдчити, де сталось i як, то i йому було кинуто: "А чим
доведеш?" Обурений недовiрою, вiн тодi сам собi клятву дав: "Хоча би для
цього маю жити! Мушу! Мушу!" .Пiсля вiйни вiн побував у цих степах i при
допомозi ладей таки розшукав те, що мав вiднайти, i з'явилатаь серед степу
могилка з иропезпером иа дощанiй пiрамiдi. Чiесае iм'я друга очистилось
вiд надагену та обмови, i хоч друговi твоему вже однаково, мертвi з могиди
не тиодячися, а втiм... Скiльки разiв доводилосъ отбиватись кризь во©ни,
засийни, щоб вийти цiди, переязвати напругу втих вирiшальних секунд, що
лишаються до початку атаки. Нiч крiзь нiч на висотах, де та w6a, иi аiрок,
лиш жиждавали прожектор i та зенiтам...
- Чому, Забомими, ви вiхоло не рассказува те про сво льогтащьве життя?
Ви ж iз гях, кого в нас називають то сояйжами, то дищарями неба. Нам вид
час .евакуацi© дивитись бузи страдно на ворожi диталя, а ди ж ©х збивав?
- Вiй ©х лущив, як горiхи, - зауважив тоном iронiчним Дударевич. -Хiба
по ньому не видно: натурою вiн камикадзе, дiвдизiа-торпеда.
Тамарi його жарт не сподобався, видався безтактним.
- Ще тобi на цю тему iронiзувати. Скажи спасибi, що иедолiтиом був,
коли iншi й для тебе здобували Перемогу... Той, кому з пелюшок було
забезпечене тепле амба-сздне iснування, краще помовчав би в таких
випадках... Вундеркiндом рiс, пiд крилом у папи-мами, а чиясь юнiсть тим
часом на фронтах згорала.
- Кожному сво , - кинув вiд керма Дударевич. - Не всiм жо ставати
героями.
- А я й не герой, - нахмурився Заболотний.
- Я вже помiтила, - звернулась Тамара знов до Заболотного, - що
фронтонi люди чомусь неохоче розповiдають про сво© подвиги. Ухиля тесь ви
також i вiд ризиивi;ц про свою Сипю, про то, яку боротьбу iнi на не©
витримали. А я ж знаю! Менi з достовiрнше джерел вiдомо, з якою гiднiстю
вiдстояли ви свою любов кроти натиску декотрих наших чорнильних душ чii,
як мiй Дударевiч! сказав би, окремих чорнильних душ, якi ще подекуди мають
мiсце. Зна м, який натиск був на вас: "бери дужину з мовою", "я доброю
анкетою", "навiщо тобi окунацiйна, вона буде тiльки гальмом для просування
по службi"... Мiй Дударевич теж довгий час не схвалював вашого вибору.
Хiба нi? - зиркнула вона на чоловiка.
- Но вже в минулому, - вiдповiл Дударевич. - Соня-сан переконала нас,
що вона гiдна свого Заболотного. почуття зрозумiле, а ось чому ви,
постороннi жiнки, всi вiд нього в такому захватi, цього я нiяк не збагну.
- А це ж яснiше ясного, - вигукнула Тамара. - Мужчина, який у
найскладнiшiй ситуацi© мiг так постояти за свою любов, хiба не вартий
захвату? Заболотний справдi повiвся, як лицар неба, пробачте за
комплiмент... А як би мiй Дударевич учинив, коли б довелось вибирати мiж
мною i його постiйною коханкою на iм'я Кар' ра, це ще питання.
- Не мели дурниць, - розсердився Дударевич.
- Ба, лютиться, бо правду кажу, - усмiхнулась Тамара. - А вам,
Заболотний, може, цiкаво буде знати, як цей Дударевич мене ошукав, зiграв
колись на мо©й дiвочiй довiрливостi. Ось я бачу себе зовсiм юною в
училищi. Захоплю ться мистецтвом дiвчисько це, хай екстравагантне, але ж
таки здiбне, сам професор казав: пода надi©... Пригаду ш, Дударевичу, якi
я статуетки рубала з гранiту?
- Ще б пак, надiне танкiстський шолом, щоб не глухнути, i, як дятел, з
самого ранку довбе й довбе... Тiльки все чомусь трiйки хапала...
- Не в п'ятiрках щастя. Звичайно, бурхлива вдача, та ще ота
влюбливiсть, якою ти и досi мене докоря ш. Але ж не те основне. Прагнулося
безпомильно знайти себе, сво покликання, тим-то й опинилася згодом в
iншому навчальному закладi, запалилася новою мрi ю - будувати мости...
Так, так, мости! I хiба ж не могло це бути реальнiстю? Тамара-брiдж
який-небудь, може, навiть i вашу гоголiвську рiку прикрасив би, вiд берега
до берега перекинувся б, ажурний, срiблястий... Було б, якби не цей
Дударевич. Не дав довчитися. Вирiшив, що молодому, перспективному
дипломатовi потрiбна жона-оздоба!
- Жона-оздоба? Це щось нове, - здивувавсь Дударевич.
- Ошукав, спокусив, забив памороки. По©демо на край свiту, зусiбiч
планету побачиш... Подруги заздрили: полiглот! Дипломат, син дипломата.
Майже як Асурбанiпал, син Асурбанiпала...
- Не було такого, - кинув незлобиво Валерiй.
- Нiчого не скажеш, зумiв захопити, - вискаржувалась вона далi. - Та як
було й не пiддатись спокусi? По©дем, де вiчне лiто, орхiде© цвiтуть
круглий рiк, знайдеться й тобi мiсце в амбасадi, станеш серед наших першою
дамою...
- А хiба й не стала?
- А що з того? Люди шукають щастя, а що я знайшла? Тумани Ново©
Зеландi©? Смердючi канали Джакарти? Рiзанину фанатикiв, коли вони в одну
нiч винищили стiлькох наших знайомих, всю рiчку загатили трупом. Дударевич
каже: контрасти. Збожеволiти можна вiд ваших контрастiв! - вигукнула
Тамара, креснувши у бiк чоловiка гнiвним поглядом.
- Минулося, - сказав заспокiйливо Заболотний. - Ма те передишку. Нiяких
стресiв, дихайте степом, радiйте буттю...
- Доки вiддiл кадрiв не покличе в нове загранвiдря-дження, - осмiхнувся
Дударевич.
- Тут справдi гарно, - стишивши запал, роззирнулась Тамара в степове
роздолля. - Вам, Заболотний, можна позаздрити. Ви син цього степу, ви пiд
цим небом виростали... Якi простори, скiльки тут свiтла! Степ, як i океан,
да вiдчуття безмежностi. Тут краще почува ш планету.
- Це точно вловлено, - згодився Заболотний.
- Уявляю, Заболотний, - вела далi Тамара, - як це j; вам, людинi
степiв, пiсля всiх ланчiв, прийомiв, хитромудрих ваших дипломатських
по динкiв повернутися знову сюди, в рiдну стихiю! Адже ви нарештi вiльнi
вiд усiх умовностей, вiд нещирих усмiшок та застольних двознач-ностей, що
©х потiм до ломоти в лобi розгадуй... Мабуть, тiльки тут можна оцiнити,
яка це перевага, коли слово i погляд синхроннi, мають значення цiлковито
правдиве, ясне, iстинне, як оте небо, як повiтря, що так слiпучо мерехтить
до самих небокра©в... Чи, може, я помиляюся?
- Нi, сонечко, ти не можеш помилятися, - зробив спробу пожартувати
Дударевич.
- Спасибi, - нехiтьма кинула дружина й далi зверталась до Заболотного:
- I ось все це перед вами, Заболотний, ви знову в сво му степу, в його
обiймах! Вашi незрадливi небеснi "дiди" знов поглядають звiдти на вас,