Страница:
У цей час почувся голос нубійця, який забрався на верхів'я дерева, щоб оглянути дорогу. Він кричав, що далеко попереду, майже на самому горизонті, видно темні колючі огорожі, які роблять скотарі-кочовики, щоб захистити свої стада від хижих звірів.
Вирішили заночувати під деревом і, вирушивши на світанку, дійти якомога раніше до становища кочовиків. Надвечір небо затягли густі хмари, беззоряна ніч була дуже тиха і темна, в оксамитночорній темряві не можна було розгледіти і руки, піднесеної близько до очей.
Скоро звивисті блискавиці кільцем оперезали небо, вдалині безперервно гуркотів грім. Блискавки все частіше спалахували, небо вкривалося сотнями сліпучих вогнів, схожих на величезні сухі гілки. Грім стрясав усе навкруги, голубий вогонь осліпляв людей, які збиралися покинути свій захисток. Вдалині почувся шум, який, швидко посилюючись, перейшов у рев. Це наближалася стіна шаленої зливи. Дерево заколихалося — з неба линуло ціле море. Каскади холоднуватого дощу із страшенним шумом розбивалися об землю, навколо дерева зразу налилося стільки води, що вона геть залила виступи товстого коріння. Тьма і суцільний вогонь часто чергувались, і здавалося, що весь степ неминуче буде затоплений — така велика була злива. Проте спалахи блискавки скоро припинилися, дощ ущух, і над напоєним степом розкинулось зоряне небо; слабкий вітерець доніс запахи невидимих трав і квітів.
Лівійці і етруск сторопіли, побачивши грозу, яка здалася їм страшною катастрофою, але негри, весело сміючись, сказали, що це звичайнісінька у дощову пору злива, і навіть не дуже сильна. Каві лише похитав головою, кажучи собі, що коли такий дощ тут вважають звичайним, то, безсумніву, їм доведеться зазнати в країні чорних зовсім незвичайних пригод. Етруск не помилився у цьому здогаді.
На другий день путі раптом почувся гавкіт собаки. Із серпанку від випарів, у якому зникала далина, виступили довгі огорожі, за ними ховалися низенькі курені кочовиків.
Прибулих оточила юрба людей, одягнених у фартухи із шкіри. Вилицюваті обличчя були непривітні, вузькі темні очі недоброзичливо дивилися на єгипетську зброю в руках колишніх рабів. Але знак, який дав нубієць, справив на них дуже гарне враження. З натовпу вийшло п'ять чоловік, прикрашених чорними і білими перами, у високих зачісках, що їх підтримувало кругле плетиво з черешків листя.
Мову кочовиків розуміли нубійці — прибулі скоро сиділи у тісному колі слухачів, попиваючи кисле молоко. Раби-нубійці розповідали свою історію. Перебиваючи один одного, вони схоплювались у запалі, і кочовики хором здивованих вигуків супроводжували їх розповіді. Прикрашені перами вожді тільки плескали себе по стегнах.
Кочовики відрядили шість чоловік з десятьма ослами для допомоги чужоземцям у дорозі. Вони мали провести загін до великого селища осілого народу, яке знаходилося на березі річки, що ніколи не пересихала, і до якого треба було йти сім днів на південний захід.
Носилки переробили й укріпили на чотирьох ослах, інші тварини повезли воду, кисле молоко і сухий сир у міцних шкіряних мішках. Люди, вільні від вантажу, могли тепер робити великі переходи — не менше ста двадцяти тисяч ліктів за день.
Дні минали один за одним. Під палаючим сонцем, що сліпило очі, лежав безмежний степ, то знемагаючи в гарячій тиші, то котячи за вітром широкі хвилі трав. Колишні раби все далі заглиблювались у дикі простори півдня, які наповнені численними стадами тварин. Спочатку незвиклі люди не розуміли, що то за табуни проносилися повз них чи були напівсховані у траві — виднілися спини, стирчали роги, короткі й зігнуті, або довгі й прямі, як списи, або ж закруглені спіраллю. Потім навчилися розрізняти їх породи — довгорогих ориксів, здоровенних і смирних червоних оленів-биків, кошлатих гну з потворною горбоносою мордою, дивних, вухатих антилоп завбільшки з невеличке теля, які танцювали на задніх ногах під деревами.[88]
Жовта дуже висока трава з цупкими стеблами шелестіла навколо, наче неосяжний лан. Її простори, золотіючи під сонцем, були вкриті смугами свіжої зелені вздовж сухих річищ, і баюр, які тепер наповнилися водою. Вдалині втикалися в степ голубі і фіолетові відроги гір, що валами здіймалися над горизонтом.
Дерева то ставали частішими, скупчуючись у високі острови, які темніли над травою, то знову розбігалися на всі боки далеко одно від одного, як зграя сполоханих птахів. Найчастіше це були такі самі зонтоподібні дерева, які вразили Каві при його першому знайомстві з золотим степом, — колючі стовбури розгорталися від кореня широкою воронкою, нагадуючи конуси, перевернуті вершиною вниз. Інколи у дерев були товщі і коротші стовбури, які так само розгортались у безліч гілок, і тоді їхні крони, густі й темні, були схожі на широкі зелені куполи або перекинуті чаші. Пальми далеко виділялись своїми парними розсохами гілок з розтріпаними, схожими на ножі, перами темного листя на кінцях.
Каві помічав, як з кожним днем негри і нубійці, незграбні і нетямущі у Та-Кемті або на воді великої ріки, тут ставали дедалі сильнішими, рішучішими і впевненішими. Похмурий етруск помічав, що хоч його авторитет ватажка і залишається непохитним, але сам він втрачає впевненість у собі на цій чужій землі з невідомими для нього законами життя.
Лівійці, які так добре показали себе в пустині, тепер здавалися безпорядними. Вони боялися степу, населеного тисячами звірів, у траві їм ввижалося безліч небезпек, на кожному кроці супроводили їх нечувані загрози.
Дорога й справді була нелегка. Траплялися зарості трави,[89] шишки якої викидали мільйони дрібних колючок, що впивалися в шкіру, і вона починала нестерпно свербіти й гноїтись. Безліч хижаків ховалося в жарку пору дня під дерева. Інколи в тіні, яка здавалася чорною печерою, між жмутками яскраво освітленої трави з'являлася гнучка плямиста фігура леопарда.
Негри навдивовижу спритно підкрадалися до червоних антилоп, і колишні раби завжди мали багато соковитого смачного м'яса; вони все більше міцніли від ситої їжі. Коли вдалині з'являлося безліч сіро-чорних здоровенних биків[90] з широкими, опущеними вниз рогами, негри-подавали тривожний сигнал, і загін поспішно відступав до найближчих дерев, рятуючись від цих страшних жителів африканських степів.
Провідники, мабуть, неточно знали відстань: подорожні йшли вже дев'ять днів, а ознак людського житла все ще не зустрічали. Рука лівійця загоїлася, негр з поламаною ногою вже сидів на носилках і ввечері на спочинку весело підскакував і смішно шкутильгав навколо вогнища, радуючи товаришів тим, що одужує. Тільки Пандіон все ще лежав безмовний і байдужий, хоч тепер Кідого і Каві примушували його більше їсти.
А буйне життя степу все більше розцвітало навколо від дощів.
Мільйони комах лунко дзвеніли і дзижчали над травою, яскраві птахи мелькали синіми, жовтими, ізумруднозеленими та оксамитночорними видіннями серед плетива сірих корячкуватих гілок. У жаркому повітрі все частіше лунали гучні крики маленьких дрохв: «мак-хар! мак-хар!»
Каві ближче побачив велетнів Африки.
Над травою частенько пропливали тихі й спокійні сірі громаддя слонів, здоровенні шкірясті вуха настовбурчувалися в бік людей, блискучі білі бивні чітко виділялися поруч звивистих темних хоботів. Сильні тварини подобалися етруску — їхня мудра поведінка дуже різнилася від тривоги антилоп, злоби носорогів, напруженої гнучкості хижаків. Інколи людям удавалося підглядіти величних гігантів на відпочинку: стадо, сховавшись у затінку дерев, стояло нерухомо, збившись докупи. Велетенські старі самці низько схиляли свої лобаті, з важкими вигнутими бивнями голови; самки, з більш рівними лобами, під час сну тримали голови вище. Одного разу ті, що йшли попереду, натрапили на одного старого слона. Гігант спав, стоячи прямо під пекучим сонцем. Він заснув, мабуть, у затінку, потім сонце пересунулося, а слон, розіспавшись, не відчував спеки. Каві довго любувався могутнім велетнем.
Слон стояв, як статуя, трохи розставивши задні ноги. Опущений хобот, був зігнутий у кільце, маленькі очі закриті, тонкий хвіст звисав із спадистого заду. Товсті, вигнуті бивні грізно стирчали наперед, кінцями широко розходячись в один і другий бік.
Там, де дерева були рідшими, часто зустрічалися незвичайні на вигляд тварини. Їхні довгі ноги несли коротке тіло з крутою, спадистою назад спиною. Передні ноги були значно довші від задніх. Спина від масивних плечей і широких грудей переходила в надзвичайно довгу, витягнену наперед шию, на якій сиділа невелика голова з короткими ріжками і великими трубчастими вухами. Це були жирафи. Тварини зустрічалися стадами від п'яти до ста штук. Незабутнім видовищем було велике стадо жираф на відкритому місці: здавалося, що ліс під подувом вітру переміщався в яскравому світлі, відбиваючи плями химерних тіней. Жирафи рухалися то риссю, то дивними стрибками, підгинаючи передні ноги і далеко витягуючи задні. Їхня строката шкіра із ясножовтої сітки вузьких смужок з великими чорними плямами на ній, дуже схожа була на тінь дерев, під якими тварини були майже непомітні. Вони обережно зривали губами листя з високих гілок, наїдаючись без жадності; їхні великі чуткі вуха повертались на всі боки.
Частенько над хвилястим морем трави піднімався цілий ряд ший, — повільно рухалися ці дивні тварини, несучи на висоті десяти ліктів від землі горді голови з блискучими чорними очима.
Стримані рухи жираф були красиві, смирні тварини мимоволі викликали симпатію.
Не раз мандрівники чули крізь стіну трави злобне пирхання носорога, та вони вже навчились обминати лютих чудовиськ, які погано бачать, і можлива зустріч з ними вже не жахала колишніх рабів.
Подорожні йшли слідом один за одним тісними коридорами високої трави, — над прим'ятими стеблами колихалися тільки списи і голови, обмотані ганчір'ям та листям. Обабіч без кінця-краю тяглася одноманітна хвиляста стіна. Трава і полум'яніюче небо переслідували подорожніх удень, трав'яні стіни снилися їм уночі, їм здавалося, що вони назавжди загубились у душній шурхливій безмежності. Тільки на десятий день перед загоном показалося повите голубим серпанком низьке пасмо стрімчаків. Зійшовши на них, подорожні опинилися на щебенистому плоскогір'ї, порослому чагарником та безлистими деревами, гілки яких, мов безліч розчепірених рук, похмуро тяглися до неба.[91] Отруйливий зелений колір був однаковим у низьких стовбурів і гілок, дерева схожі були на округлі щітки, рівно підстрижені зверху і настромлені на короткі палиці. Зарослі цих дерев видихали терпкий, різкий запах, крихкі гілки легко ламалися від вітру, і на місці зламу виділялося багато соку. Він був схожий на густе молоко і застигав довгими сірими краплями. Провідники спішили перейти цей незвичайний ліс, запевняючи, що коли вітер стане дужчим, то ламкі дерева почнуть валитися навколо і можуть передавити людей.
За деревами знову розстилався степ, вкритий горбами і порослий зеленою свіжою травою. З вершини горба перед загоном несподівано відкрилися оброблені поля, які прилягали до смуги густого і високого лісу. В глибині лісу було видно просіку, там на узвишші розмістилося багато конічних халуп. Горб був обгороджений масивним частоколом. Важкі, з нерівних колод ворота прикрашені вгорі гірляндою побілілих на сонці лев'ячих черепів, дивилися просто на подорожніх.
Високі суворі воїни вийшли з воріт назустріч загонові колишніх рабів, який повільно піднімався на гору. Місцеві жителі були схожі на нубійців, тільки їх шкіра мала світліший бронзовий відтінок.
У руках воїни тримали здоровенні списи з великими наконечниками, схожими на вузькі мечі. Воїни спирались на великі щити, розмальовані чорно-білим орнаментом. Кийки з чорного дерева, дуже твердого і важкого, висіли на поясах із шкури жираф.
З узгір'я відкривалася мальовнича місцевість. На золотій степовій траві чітко виділялась свіжа ізумрудна зелень, що вкривала береги річки, вона облямовувала вузьку блакитну стрічку виблискуючої води. Злегка тріпотіли чагарники, увінчані рожевими пушистими клубами. З дерев звисали китиці жовтих і білих квітів.
Довго тривали попередні переговори. Перекладачем виступив негр з поламаною ногою, який запевняв, що походить з цього народу. Спираючись на ціпок, він поскакав на одній нозі до воїнів, давши знак своїм товаришам, щоб вони зупинились.
Каві, раба з поламаною ногою, Кідого, одного нубійця і одного з кочовиків впустили у ворота і відвели в оселю вождя.
Нетерпляче чекали повернення товаришів подорожні, що залишилися перед ворітьми, їх томила невідомість. Лише Пандіон, нерухомий і байдужий, лежав на носилках, знятих з ослів. Здавалося, що минуло дуже багато часу. Нарешті у воротях з'явився етруск, оточений цілим натовпом чоловіків, жінок і дітей. Жителі селища привітно посміхалися, вимахуючи широким листям, і хоч говорили вони незрозумілою мовою, але слова їх звучали по-дружньому.
Ворота розчинились, колишні раби пішли між великими халупами, спорудженими у вигляді правильних глинобитних кілець і вкритими конічними шапками з довгих стебел цупкої трави.
На поляні між двома деревами стояла дуже велика халупа з піддашком при вході. Тут зібралися вожді для огляду прибулих. Довкола тіснилися майже всі жителі села, схвильовані незвичайною подією. За проханням головного вождя негр з поламаною ногою повторив розповідь про страшне полювання на носорога, часто показуючи на Пандіона, який спокійно лежав.
Жителі селища виявляли свої враження від нечуваної справи, вчиненої з наказу грізного фараона Та-Кемту, криками захоплення, подиву й жаху.
Головний вождь підвівся і звернувся до свого народу з короткою промовою, незрозумілою для прибулих. У відповідь пролунали схвальні вигуки. Тоді вождь підійшов до подорожніх, що стояли й чекали, і, обвівши рукою навколо села, схилив голову.
Каві через перекладача-негра подякував вождю і народові за гостинність. Подорожніх запросили на вечірній бенкет на честь їхнього прибуття.
Натовп жителів оточив носилки Пандіона. Чоловіки дивилися на пораненого з повагою, жінки — з жалем. Дівчина у синьому плащі сміливо вийшла з натовпу і схилилась над молодим елліном. Здавалося, що Пандіон, загорілий від довгого перебування під сонцем Чорної Землі і країни Нуб, відрізнявся від інших жителів південних степів лише більш світлим, золотавим відтінком шкіри. Однак сплутані і скуйовджені кучері його волосся, що вже відросло, правильні риси схудлого обличчя, коли придивитися ближче, видавали чужоземне походження.
Охоплена жалем до вродливого, безпомічно розпростертого молодого героя, дівчина обережно простягла руку і ласкаво відсунула з лоба Пандіона пасмо волосся, що впало на обличчя.
Поволі піднялися обважнілі повіки, широко розкрились незвичайно золотаві очі, і дівчина злегка здригнулася. Та очі незнайомця не бачили її, потьмянілий погляд був байдуже спрямований на гілки, що колихалися вгорі. — Ірума! — окликнули дівчину подруги. До носилок підійшли Кідого і Каві, підняли й понесли пораненого друга, а дівчина залишилась на місці. Опустивши очі, вона раптом зробилася такою ж нерухомою і байдужою, як молодий еллін, що привернув її увагу.
Розділ шостий
Дбайливий догляд Кідого і Каві зробив своє — зламані кістки у Пандіона позростались. Але колишня сила не поверталася до молодого елліна. Апатичний і безвольний, він цілими днями лежав у півтемній просторій хатині, мляво й уривчасто відповідав на запитання друзів, знехотя їв і не пробував підвестись. Він дуже схуд, його обличчя з запалими, завжди заплющеними очима обросло м'якою борідкою.
Час був вирушати в далеку дорогу до моря і батьківщини. Кідого давно вже до найменшої дрібниці розпитав у місцевих жителів, у якому напрямі йти до берегів Південного Рогу.
З тридцяти дев'яти колишніх рабів, які знайшли притулок у селищі, дванадцять чоловік пішли в різні сторони — вони жили колись у цій самій країні і могли без особливих труднощів і небезпек скоро потрапити на батьківщину.
Ті, хто залишився, квапили Кідого швидше вирушати. Тепер, коли вони стали вільними і сильними, далека батьківщина вабила їх усе дужче; кожен день відпочинку здавався їм злочином. А тому, що їх повернення залежало від Кідого, вони весь час приставали до негра з просьбами і нагадуваннями.
Кідого щоразу відбувався непевними обіцянками — він не міг покинути Пандіона. Після цих розмов негр годинами просиджував біля постелі друга, його мучили сумніви, і він усе питав себе: коли ж хворий почне одужувати? За порадою Каві, Пандіона в години, коли починала спадати спека, виносили з хатини і клали біля входу. Та й це мало допомогло. Пандіон оживлявся тільки тоді, коли йшов дощ, — гуркотіння грому і рев зливи примушували хворого підводитися на лікті і прислухатись, неначе в цих звуках він уловлював невідомі іншим поклики. Каві запросив двох місцевих знахарів. Вони обкурили хворого їдким димом трав, закопали в землю горщик з якимось корінням, але й після цього молодий еллін не почував себе краще.
Одного разу, коли Пандіон лежав біля хатини і Каві ліниво одганяв від нього маленькою гілочкою мух, що з дзижчанням літали, до них підійшла дівчина в синьому плащі. Це була Ірума, дочка кращого мисливця в селищі, та, що звернула увагу на Пандіона ще в перший день, коли прийшли подорожні.
Дівчина висунула з-під плаша тонку руку, що задзвеніла браслетами, — в ній була невеличка плетена торбинка. Ірума сунула її Каві,— етруск уже навчився трохи розуміти тубільців, — і пояснила, що це чарівні горіхи із західних лісів, які повинні вилікувати хворого. Дівчина намагалася розтлумачити етруску, як приготувати з них ліки, та Каві нічого не зрозумів. Збентежена Ірума похилила голову, але зараз же знову пожвавішала, попросила етруска дати їй плоский камінь, яким дрібнили зерна, і принести чашку з водою. Етруск, мурмочучи собі щось під ніс, пішов у хатину. Дівчина оглянулася навкруги і стала навколішки в головах хворого, вглядаючись у його обличчя. Маленька рука лягла на лоб Пандіону. Почулися важкі кроки Каві, і дівчина швидко відсмикнула руку.
Вона висипала з торбинки горіхи, схожі на каштани, порозбивала їх, розтерла ядерця на камені і перетворила в рідку кашку, змішавши її з молоком, принесеним Кідого, який щойно прийшов. Негр, як тільки побачив горіхи, радісно скрикнув і весело застрибав навколо похмурого етруска.
Кідого пояснив здивованому Каві, що в західних лісах і в лісах його батьківщини росте невелике струнке дерево. Гілки дерева поступово укорочуються до його вершини, тому воно здається загостреним догори.[92] На ньому зростає безліч горіхів, що мають чудову властивість зціляти хворих, повертати сили знеможеним, знищувати втому і робити веселими та радісними здорових.
Дівчина нагодувала хворого кашкою з чарівних горіхів, потім усі троє посідали біля постелі і терпляче стали чекати. Минуло кілька хвилин. Слабке дихання Пандіона зробилося сильним і розміреним, шкіра на запалих щоках порожевіла. Етруск враз повеселів. Він, як зачарований, стежив, як діють на хворого таємничі ліки. Ось молодий еллін голосно зітхнув і раптом, розплющивши очі, підвівся й сів.
Пандіон побіжно глянув сонячними очима на етруска й Кідого і потім прямо у вічі дівчині, і погляд його завмер. Молодий еллін вражено дивився на обличчя кольору темної бронзи з надзвичайно гладенькою, якоюсь дуже живою шкірою.
Трохи спущені внутрішні кутики довгастих очей пересікалися біля перенісся маленькими зморщечками, повними лукавства. Крізь примружені повіки поблискували білі й чисті білки, ніздрі широкого, але правильного носа нервово роздувалися, товстуваті яскраві губи відверто й соромливо посміхались, відкриваючи перлистий ряд великих зубів. Усе її кругле обличчя було таке сповнене задирливого і ніжного лукавства, веселої гри юного життя, що Пандіон мимоволі посміхнувся. І відразу золотаві очі молодого елліна, що за хвилину перед тим були тьмяні й байдужі, засяяли і заіскрилися. Зніяковіла Ірума опустила повіки і відвернулась.
Вражені друзі дуже зраділи — вперше після фатального дня битви з носорогом їх друг посміхнувся. Було цілком очевидно, що дивовижні горіхи чарівно подіяли на нього. Пандіон сидів і жадібно розпитував товаришів про всі події, що сталися від дня, коли його було поранено, перебиваючи їхні пояснення швидкими запитаннями; він був схожий на сп'янілу від чогось людину.
Ірума поспіхом пішла, пообіцявши прийти надвечір довідатись про здоров'я юнака. Пандіон багато і з задоволенням їв та все розпитував. Однак перед вечером ліки вже перестали діяти на нього, життя знову почало згасати і знов дрімлива байдужість охопила молодого елліна.
Пандіон лежав у хатині. Етруск і негр радилися, чи треба знову дати йому чарівних горіхів, і вирішили спитати про це Іруму.
Дівчина прийшла в супроводі батька — високого атлета з рубцями від лев'ячих кігтів на плечах і грудях. Батько й дочка довго радилися, кілька разів мисливець зневажливо одмахувався від дівчини, сердито трясучи головою, потім голосно розреготався і злегка вдарив її по спині. Ірума досадливо знизала плечима і підійшла до друзів.
— Батько сказав — багато горіхів давати не можна, — пояснила вона негрові, певно вважаючи його більш близьким другом хворого. — Горіхи треба давати один раз в середині дня, щоб хворий добре їв…
Кідого відповів, що знає, як діють ці горіхи, і робитиме так, як йому сказано.
Батько дівчини подивився на хворого, похитав головою і сказав дочці кілька слів, незрозумілих ні Каві, ні Кідого. Ірума раптом стала чимсь схожою на велику роздратовану кішку — так заблищали в неї очі. Верхня губа трохи піднялася, показавши край зубів. Мисливець добродушно посміхнувся, махнув рукою і вийшов з хатини. Дівчина схилилася над Пандіоном і довго придивлялась до його обличчя, потім, немов спохватившись, теж пішла до виходу.
— Завтра ввечері я лікуватиму його сама за звичаєм нашого народу, — рішуче сказала вона перед відходом. — Здавна жінки так лікують у нас хворих або поранених. Твого друга покинула душа радості — без неї ні одна людина не захоче жити. Треба повернути її!
Кідого, подумавши над словами дівчини, вирішив, що Ірума права. Пандіон після всіх пережитих зворушень справді втратив інтерес до життя. Щось у ньому надломилося. Але спосіб лікування, про який говорила Ірума, негр так і не зміг збагнути, як не ламав собі голову. Нічого не придумавши, він ліг спати.
На другий день Кідого знову нагодував друга кашкою з горіхів. Пандіон так само сидів, розмовляв і, на радість друзів, їв з великим апетитом. Молодий еллін весь час поглядав туди й сюди і, нарешті, спитав про вчорашню дівчину. Кідого зробив веселу гримасу, підморгнув етруску і попередив Пандіона, що сьогодні ввечері ця дівчина лікуватиме його таємничим, нікому не відомим способом. Пандіон спочатку зацікавився, а потім, видно, коли горіхи перестали діяти, його знову охопила апатія. Та все ж і Каві і Кідого бачили, що вигляд хворого за ці два дні значно покращав. Їх молодий друг ворушився частіше і дихав глибше, ніж звичайно.
Коли сонце вже схилилося до заходу, у селищі, як звичайно, запалали біля хатин вогнища, від яких несло їдким запахом хмизу, що горів потріскуючи, монотонно і глухо застукотіли великі ступки, в них жінки товкли для їжі дрібні зерна якоїсь вирощуваної тут рослини.[93]
Чорною кашею з цих зерен із приправою з молока й масла годувалися тут усі жителі.
Присмерк швидко перетворився в ніч. Раптом у затихлому селищі глухо протарабанив бубон. Гомінка юрба молоді наблизилася до хатини трьох друзів. Попереду йшли четверо дівчат з факелами, оточуючи двох зігнутих старих жінок в широких темних плащах. Юнаки підхопили хворого і при гучних криках юрби понесли його на другий край селища, що прилягав до розчищеного узлісся.
Каві і Кідого пішли слідом за юрбою. Етруск незадоволено поглядав навкруги і, здавалося, нічого хорошого не чекав від цієї витівки.
Пандіона принесли у величезну порожню хату, що мала не менше як тридцять ліктів у поперечнику, і поклали біля центрального стовпа, спиною до широкого входу. Кілька факелів з дірчастого дерева, насиченого пальмовою олією, прикріплених на стовпі, яскраво освітлювали середину хати. Стін під краями покрівлі, що низько спускались, не видно було в півтемряві. У хаті було повно жінок — молоді дівчата і баби сиділи вздовж стін, жваво перемовляючись. Якась стара жінка дала Пандіону темного питва, що зразу підбадьорило юнака.
Вирішили заночувати під деревом і, вирушивши на світанку, дійти якомога раніше до становища кочовиків. Надвечір небо затягли густі хмари, беззоряна ніч була дуже тиха і темна, в оксамитночорній темряві не можна було розгледіти і руки, піднесеної близько до очей.
Скоро звивисті блискавиці кільцем оперезали небо, вдалині безперервно гуркотів грім. Блискавки все частіше спалахували, небо вкривалося сотнями сліпучих вогнів, схожих на величезні сухі гілки. Грім стрясав усе навкруги, голубий вогонь осліпляв людей, які збиралися покинути свій захисток. Вдалині почувся шум, який, швидко посилюючись, перейшов у рев. Це наближалася стіна шаленої зливи. Дерево заколихалося — з неба линуло ціле море. Каскади холоднуватого дощу із страшенним шумом розбивалися об землю, навколо дерева зразу налилося стільки води, що вона геть залила виступи товстого коріння. Тьма і суцільний вогонь часто чергувались, і здавалося, що весь степ неминуче буде затоплений — така велика була злива. Проте спалахи блискавки скоро припинилися, дощ ущух, і над напоєним степом розкинулось зоряне небо; слабкий вітерець доніс запахи невидимих трав і квітів.
Лівійці і етруск сторопіли, побачивши грозу, яка здалася їм страшною катастрофою, але негри, весело сміючись, сказали, що це звичайнісінька у дощову пору злива, і навіть не дуже сильна. Каві лише похитав головою, кажучи собі, що коли такий дощ тут вважають звичайним, то, безсумніву, їм доведеться зазнати в країні чорних зовсім незвичайних пригод. Етруск не помилився у цьому здогаді.
На другий день путі раптом почувся гавкіт собаки. Із серпанку від випарів, у якому зникала далина, виступили довгі огорожі, за ними ховалися низенькі курені кочовиків.
Прибулих оточила юрба людей, одягнених у фартухи із шкіри. Вилицюваті обличчя були непривітні, вузькі темні очі недоброзичливо дивилися на єгипетську зброю в руках колишніх рабів. Але знак, який дав нубієць, справив на них дуже гарне враження. З натовпу вийшло п'ять чоловік, прикрашених чорними і білими перами, у високих зачісках, що їх підтримувало кругле плетиво з черешків листя.
Мову кочовиків розуміли нубійці — прибулі скоро сиділи у тісному колі слухачів, попиваючи кисле молоко. Раби-нубійці розповідали свою історію. Перебиваючи один одного, вони схоплювались у запалі, і кочовики хором здивованих вигуків супроводжували їх розповіді. Прикрашені перами вожді тільки плескали себе по стегнах.
Кочовики відрядили шість чоловік з десятьма ослами для допомоги чужоземцям у дорозі. Вони мали провести загін до великого селища осілого народу, яке знаходилося на березі річки, що ніколи не пересихала, і до якого треба було йти сім днів на південний захід.
Носилки переробили й укріпили на чотирьох ослах, інші тварини повезли воду, кисле молоко і сухий сир у міцних шкіряних мішках. Люди, вільні від вантажу, могли тепер робити великі переходи — не менше ста двадцяти тисяч ліктів за день.
Дні минали один за одним. Під палаючим сонцем, що сліпило очі, лежав безмежний степ, то знемагаючи в гарячій тиші, то котячи за вітром широкі хвилі трав. Колишні раби все далі заглиблювались у дикі простори півдня, які наповнені численними стадами тварин. Спочатку незвиклі люди не розуміли, що то за табуни проносилися повз них чи були напівсховані у траві — виднілися спини, стирчали роги, короткі й зігнуті, або довгі й прямі, як списи, або ж закруглені спіраллю. Потім навчилися розрізняти їх породи — довгорогих ориксів, здоровенних і смирних червоних оленів-биків, кошлатих гну з потворною горбоносою мордою, дивних, вухатих антилоп завбільшки з невеличке теля, які танцювали на задніх ногах під деревами.[88]
Жовта дуже висока трава з цупкими стеблами шелестіла навколо, наче неосяжний лан. Її простори, золотіючи під сонцем, були вкриті смугами свіжої зелені вздовж сухих річищ, і баюр, які тепер наповнилися водою. Вдалині втикалися в степ голубі і фіолетові відроги гір, що валами здіймалися над горизонтом.
Дерева то ставали частішими, скупчуючись у високі острови, які темніли над травою, то знову розбігалися на всі боки далеко одно від одного, як зграя сполоханих птахів. Найчастіше це були такі самі зонтоподібні дерева, які вразили Каві при його першому знайомстві з золотим степом, — колючі стовбури розгорталися від кореня широкою воронкою, нагадуючи конуси, перевернуті вершиною вниз. Інколи у дерев були товщі і коротші стовбури, які так само розгортались у безліч гілок, і тоді їхні крони, густі й темні, були схожі на широкі зелені куполи або перекинуті чаші. Пальми далеко виділялись своїми парними розсохами гілок з розтріпаними, схожими на ножі, перами темного листя на кінцях.
Каві помічав, як з кожним днем негри і нубійці, незграбні і нетямущі у Та-Кемті або на воді великої ріки, тут ставали дедалі сильнішими, рішучішими і впевненішими. Похмурий етруск помічав, що хоч його авторитет ватажка і залишається непохитним, але сам він втрачає впевненість у собі на цій чужій землі з невідомими для нього законами життя.
Лівійці, які так добре показали себе в пустині, тепер здавалися безпорядними. Вони боялися степу, населеного тисячами звірів, у траві їм ввижалося безліч небезпек, на кожному кроці супроводили їх нечувані загрози.
Дорога й справді була нелегка. Траплялися зарості трави,[89] шишки якої викидали мільйони дрібних колючок, що впивалися в шкіру, і вона починала нестерпно свербіти й гноїтись. Безліч хижаків ховалося в жарку пору дня під дерева. Інколи в тіні, яка здавалася чорною печерою, між жмутками яскраво освітленої трави з'являлася гнучка плямиста фігура леопарда.
Негри навдивовижу спритно підкрадалися до червоних антилоп, і колишні раби завжди мали багато соковитого смачного м'яса; вони все більше міцніли від ситої їжі. Коли вдалині з'являлося безліч сіро-чорних здоровенних биків[90] з широкими, опущеними вниз рогами, негри-подавали тривожний сигнал, і загін поспішно відступав до найближчих дерев, рятуючись від цих страшних жителів африканських степів.
Провідники, мабуть, неточно знали відстань: подорожні йшли вже дев'ять днів, а ознак людського житла все ще не зустрічали. Рука лівійця загоїлася, негр з поламаною ногою вже сидів на носилках і ввечері на спочинку весело підскакував і смішно шкутильгав навколо вогнища, радуючи товаришів тим, що одужує. Тільки Пандіон все ще лежав безмовний і байдужий, хоч тепер Кідого і Каві примушували його більше їсти.
А буйне життя степу все більше розцвітало навколо від дощів.
Мільйони комах лунко дзвеніли і дзижчали над травою, яскраві птахи мелькали синіми, жовтими, ізумруднозеленими та оксамитночорними видіннями серед плетива сірих корячкуватих гілок. У жаркому повітрі все частіше лунали гучні крики маленьких дрохв: «мак-хар! мак-хар!»
Каві ближче побачив велетнів Африки.
Над травою частенько пропливали тихі й спокійні сірі громаддя слонів, здоровенні шкірясті вуха настовбурчувалися в бік людей, блискучі білі бивні чітко виділялися поруч звивистих темних хоботів. Сильні тварини подобалися етруску — їхня мудра поведінка дуже різнилася від тривоги антилоп, злоби носорогів, напруженої гнучкості хижаків. Інколи людям удавалося підглядіти величних гігантів на відпочинку: стадо, сховавшись у затінку дерев, стояло нерухомо, збившись докупи. Велетенські старі самці низько схиляли свої лобаті, з важкими вигнутими бивнями голови; самки, з більш рівними лобами, під час сну тримали голови вище. Одного разу ті, що йшли попереду, натрапили на одного старого слона. Гігант спав, стоячи прямо під пекучим сонцем. Він заснув, мабуть, у затінку, потім сонце пересунулося, а слон, розіспавшись, не відчував спеки. Каві довго любувався могутнім велетнем.
Слон стояв, як статуя, трохи розставивши задні ноги. Опущений хобот, був зігнутий у кільце, маленькі очі закриті, тонкий хвіст звисав із спадистого заду. Товсті, вигнуті бивні грізно стирчали наперед, кінцями широко розходячись в один і другий бік.
Там, де дерева були рідшими, часто зустрічалися незвичайні на вигляд тварини. Їхні довгі ноги несли коротке тіло з крутою, спадистою назад спиною. Передні ноги були значно довші від задніх. Спина від масивних плечей і широких грудей переходила в надзвичайно довгу, витягнену наперед шию, на якій сиділа невелика голова з короткими ріжками і великими трубчастими вухами. Це були жирафи. Тварини зустрічалися стадами від п'яти до ста штук. Незабутнім видовищем було велике стадо жираф на відкритому місці: здавалося, що ліс під подувом вітру переміщався в яскравому світлі, відбиваючи плями химерних тіней. Жирафи рухалися то риссю, то дивними стрибками, підгинаючи передні ноги і далеко витягуючи задні. Їхня строката шкіра із ясножовтої сітки вузьких смужок з великими чорними плямами на ній, дуже схожа була на тінь дерев, під якими тварини були майже непомітні. Вони обережно зривали губами листя з високих гілок, наїдаючись без жадності; їхні великі чуткі вуха повертались на всі боки.
Частенько над хвилястим морем трави піднімався цілий ряд ший, — повільно рухалися ці дивні тварини, несучи на висоті десяти ліктів від землі горді голови з блискучими чорними очима.
Стримані рухи жираф були красиві, смирні тварини мимоволі викликали симпатію.
Не раз мандрівники чули крізь стіну трави злобне пирхання носорога, та вони вже навчились обминати лютих чудовиськ, які погано бачать, і можлива зустріч з ними вже не жахала колишніх рабів.
Подорожні йшли слідом один за одним тісними коридорами високої трави, — над прим'ятими стеблами колихалися тільки списи і голови, обмотані ганчір'ям та листям. Обабіч без кінця-краю тяглася одноманітна хвиляста стіна. Трава і полум'яніюче небо переслідували подорожніх удень, трав'яні стіни снилися їм уночі, їм здавалося, що вони назавжди загубились у душній шурхливій безмежності. Тільки на десятий день перед загоном показалося повите голубим серпанком низьке пасмо стрімчаків. Зійшовши на них, подорожні опинилися на щебенистому плоскогір'ї, порослому чагарником та безлистими деревами, гілки яких, мов безліч розчепірених рук, похмуро тяглися до неба.[91] Отруйливий зелений колір був однаковим у низьких стовбурів і гілок, дерева схожі були на округлі щітки, рівно підстрижені зверху і настромлені на короткі палиці. Зарослі цих дерев видихали терпкий, різкий запах, крихкі гілки легко ламалися від вітру, і на місці зламу виділялося багато соку. Він був схожий на густе молоко і застигав довгими сірими краплями. Провідники спішили перейти цей незвичайний ліс, запевняючи, що коли вітер стане дужчим, то ламкі дерева почнуть валитися навколо і можуть передавити людей.
За деревами знову розстилався степ, вкритий горбами і порослий зеленою свіжою травою. З вершини горба перед загоном несподівано відкрилися оброблені поля, які прилягали до смуги густого і високого лісу. В глибині лісу було видно просіку, там на узвишші розмістилося багато конічних халуп. Горб був обгороджений масивним частоколом. Важкі, з нерівних колод ворота прикрашені вгорі гірляндою побілілих на сонці лев'ячих черепів, дивилися просто на подорожніх.
Високі суворі воїни вийшли з воріт назустріч загонові колишніх рабів, який повільно піднімався на гору. Місцеві жителі були схожі на нубійців, тільки їх шкіра мала світліший бронзовий відтінок.
У руках воїни тримали здоровенні списи з великими наконечниками, схожими на вузькі мечі. Воїни спирались на великі щити, розмальовані чорно-білим орнаментом. Кийки з чорного дерева, дуже твердого і важкого, висіли на поясах із шкури жираф.
З узгір'я відкривалася мальовнича місцевість. На золотій степовій траві чітко виділялась свіжа ізумрудна зелень, що вкривала береги річки, вона облямовувала вузьку блакитну стрічку виблискуючої води. Злегка тріпотіли чагарники, увінчані рожевими пушистими клубами. З дерев звисали китиці жовтих і білих квітів.
Довго тривали попередні переговори. Перекладачем виступив негр з поламаною ногою, який запевняв, що походить з цього народу. Спираючись на ціпок, він поскакав на одній нозі до воїнів, давши знак своїм товаришам, щоб вони зупинились.
Каві, раба з поламаною ногою, Кідого, одного нубійця і одного з кочовиків впустили у ворота і відвели в оселю вождя.
Нетерпляче чекали повернення товаришів подорожні, що залишилися перед ворітьми, їх томила невідомість. Лише Пандіон, нерухомий і байдужий, лежав на носилках, знятих з ослів. Здавалося, що минуло дуже багато часу. Нарешті у воротях з'явився етруск, оточений цілим натовпом чоловіків, жінок і дітей. Жителі селища привітно посміхалися, вимахуючи широким листям, і хоч говорили вони незрозумілою мовою, але слова їх звучали по-дружньому.
Ворота розчинились, колишні раби пішли між великими халупами, спорудженими у вигляді правильних глинобитних кілець і вкритими конічними шапками з довгих стебел цупкої трави.
На поляні між двома деревами стояла дуже велика халупа з піддашком при вході. Тут зібралися вожді для огляду прибулих. Довкола тіснилися майже всі жителі села, схвильовані незвичайною подією. За проханням головного вождя негр з поламаною ногою повторив розповідь про страшне полювання на носорога, часто показуючи на Пандіона, який спокійно лежав.
Жителі селища виявляли свої враження від нечуваної справи, вчиненої з наказу грізного фараона Та-Кемту, криками захоплення, подиву й жаху.
Головний вождь підвівся і звернувся до свого народу з короткою промовою, незрозумілою для прибулих. У відповідь пролунали схвальні вигуки. Тоді вождь підійшов до подорожніх, що стояли й чекали, і, обвівши рукою навколо села, схилив голову.
Каві через перекладача-негра подякував вождю і народові за гостинність. Подорожніх запросили на вечірній бенкет на честь їхнього прибуття.
Натовп жителів оточив носилки Пандіона. Чоловіки дивилися на пораненого з повагою, жінки — з жалем. Дівчина у синьому плащі сміливо вийшла з натовпу і схилилась над молодим елліном. Здавалося, що Пандіон, загорілий від довгого перебування під сонцем Чорної Землі і країни Нуб, відрізнявся від інших жителів південних степів лише більш світлим, золотавим відтінком шкіри. Однак сплутані і скуйовджені кучері його волосся, що вже відросло, правильні риси схудлого обличчя, коли придивитися ближче, видавали чужоземне походження.
Охоплена жалем до вродливого, безпомічно розпростертого молодого героя, дівчина обережно простягла руку і ласкаво відсунула з лоба Пандіона пасмо волосся, що впало на обличчя.
Поволі піднялися обважнілі повіки, широко розкрились незвичайно золотаві очі, і дівчина злегка здригнулася. Та очі незнайомця не бачили її, потьмянілий погляд був байдуже спрямований на гілки, що колихалися вгорі. — Ірума! — окликнули дівчину подруги. До носилок підійшли Кідого і Каві, підняли й понесли пораненого друга, а дівчина залишилась на місці. Опустивши очі, вона раптом зробилася такою ж нерухомою і байдужою, як молодий еллін, що привернув її увагу.
Розділ шостий
ТЕМНА ДОРОГА
Дбайливий догляд Кідого і Каві зробив своє — зламані кістки у Пандіона позростались. Але колишня сила не поверталася до молодого елліна. Апатичний і безвольний, він цілими днями лежав у півтемній просторій хатині, мляво й уривчасто відповідав на запитання друзів, знехотя їв і не пробував підвестись. Він дуже схуд, його обличчя з запалими, завжди заплющеними очима обросло м'якою борідкою.
Час був вирушати в далеку дорогу до моря і батьківщини. Кідого давно вже до найменшої дрібниці розпитав у місцевих жителів, у якому напрямі йти до берегів Південного Рогу.
З тридцяти дев'яти колишніх рабів, які знайшли притулок у селищі, дванадцять чоловік пішли в різні сторони — вони жили колись у цій самій країні і могли без особливих труднощів і небезпек скоро потрапити на батьківщину.
Ті, хто залишився, квапили Кідого швидше вирушати. Тепер, коли вони стали вільними і сильними, далека батьківщина вабила їх усе дужче; кожен день відпочинку здавався їм злочином. А тому, що їх повернення залежало від Кідого, вони весь час приставали до негра з просьбами і нагадуваннями.
Кідого щоразу відбувався непевними обіцянками — він не міг покинути Пандіона. Після цих розмов негр годинами просиджував біля постелі друга, його мучили сумніви, і він усе питав себе: коли ж хворий почне одужувати? За порадою Каві, Пандіона в години, коли починала спадати спека, виносили з хатини і клали біля входу. Та й це мало допомогло. Пандіон оживлявся тільки тоді, коли йшов дощ, — гуркотіння грому і рев зливи примушували хворого підводитися на лікті і прислухатись, неначе в цих звуках він уловлював невідомі іншим поклики. Каві запросив двох місцевих знахарів. Вони обкурили хворого їдким димом трав, закопали в землю горщик з якимось корінням, але й після цього молодий еллін не почував себе краще.
Одного разу, коли Пандіон лежав біля хатини і Каві ліниво одганяв від нього маленькою гілочкою мух, що з дзижчанням літали, до них підійшла дівчина в синьому плащі. Це була Ірума, дочка кращого мисливця в селищі, та, що звернула увагу на Пандіона ще в перший день, коли прийшли подорожні.
Дівчина висунула з-під плаша тонку руку, що задзвеніла браслетами, — в ній була невеличка плетена торбинка. Ірума сунула її Каві,— етруск уже навчився трохи розуміти тубільців, — і пояснила, що це чарівні горіхи із західних лісів, які повинні вилікувати хворого. Дівчина намагалася розтлумачити етруску, як приготувати з них ліки, та Каві нічого не зрозумів. Збентежена Ірума похилила голову, але зараз же знову пожвавішала, попросила етруска дати їй плоский камінь, яким дрібнили зерна, і принести чашку з водою. Етруск, мурмочучи собі щось під ніс, пішов у хатину. Дівчина оглянулася навкруги і стала навколішки в головах хворого, вглядаючись у його обличчя. Маленька рука лягла на лоб Пандіону. Почулися важкі кроки Каві, і дівчина швидко відсмикнула руку.
Вона висипала з торбинки горіхи, схожі на каштани, порозбивала їх, розтерла ядерця на камені і перетворила в рідку кашку, змішавши її з молоком, принесеним Кідого, який щойно прийшов. Негр, як тільки побачив горіхи, радісно скрикнув і весело застрибав навколо похмурого етруска.
Кідого пояснив здивованому Каві, що в західних лісах і в лісах його батьківщини росте невелике струнке дерево. Гілки дерева поступово укорочуються до його вершини, тому воно здається загостреним догори.[92] На ньому зростає безліч горіхів, що мають чудову властивість зціляти хворих, повертати сили знеможеним, знищувати втому і робити веселими та радісними здорових.
Дівчина нагодувала хворого кашкою з чарівних горіхів, потім усі троє посідали біля постелі і терпляче стали чекати. Минуло кілька хвилин. Слабке дихання Пандіона зробилося сильним і розміреним, шкіра на запалих щоках порожевіла. Етруск враз повеселів. Він, як зачарований, стежив, як діють на хворого таємничі ліки. Ось молодий еллін голосно зітхнув і раптом, розплющивши очі, підвівся й сів.
Пандіон побіжно глянув сонячними очима на етруска й Кідого і потім прямо у вічі дівчині, і погляд його завмер. Молодий еллін вражено дивився на обличчя кольору темної бронзи з надзвичайно гладенькою, якоюсь дуже живою шкірою.
Трохи спущені внутрішні кутики довгастих очей пересікалися біля перенісся маленькими зморщечками, повними лукавства. Крізь примружені повіки поблискували білі й чисті білки, ніздрі широкого, але правильного носа нервово роздувалися, товстуваті яскраві губи відверто й соромливо посміхались, відкриваючи перлистий ряд великих зубів. Усе її кругле обличчя було таке сповнене задирливого і ніжного лукавства, веселої гри юного життя, що Пандіон мимоволі посміхнувся. І відразу золотаві очі молодого елліна, що за хвилину перед тим були тьмяні й байдужі, засяяли і заіскрилися. Зніяковіла Ірума опустила повіки і відвернулась.
Вражені друзі дуже зраділи — вперше після фатального дня битви з носорогом їх друг посміхнувся. Було цілком очевидно, що дивовижні горіхи чарівно подіяли на нього. Пандіон сидів і жадібно розпитував товаришів про всі події, що сталися від дня, коли його було поранено, перебиваючи їхні пояснення швидкими запитаннями; він був схожий на сп'янілу від чогось людину.
Ірума поспіхом пішла, пообіцявши прийти надвечір довідатись про здоров'я юнака. Пандіон багато і з задоволенням їв та все розпитував. Однак перед вечером ліки вже перестали діяти на нього, життя знову почало згасати і знов дрімлива байдужість охопила молодого елліна.
Пандіон лежав у хатині. Етруск і негр радилися, чи треба знову дати йому чарівних горіхів, і вирішили спитати про це Іруму.
Дівчина прийшла в супроводі батька — високого атлета з рубцями від лев'ячих кігтів на плечах і грудях. Батько й дочка довго радилися, кілька разів мисливець зневажливо одмахувався від дівчини, сердито трясучи головою, потім голосно розреготався і злегка вдарив її по спині. Ірума досадливо знизала плечима і підійшла до друзів.
— Батько сказав — багато горіхів давати не можна, — пояснила вона негрові, певно вважаючи його більш близьким другом хворого. — Горіхи треба давати один раз в середині дня, щоб хворий добре їв…
Кідого відповів, що знає, як діють ці горіхи, і робитиме так, як йому сказано.
Батько дівчини подивився на хворого, похитав головою і сказав дочці кілька слів, незрозумілих ні Каві, ні Кідого. Ірума раптом стала чимсь схожою на велику роздратовану кішку — так заблищали в неї очі. Верхня губа трохи піднялася, показавши край зубів. Мисливець добродушно посміхнувся, махнув рукою і вийшов з хатини. Дівчина схилилася над Пандіоном і довго придивлялась до його обличчя, потім, немов спохватившись, теж пішла до виходу.
— Завтра ввечері я лікуватиму його сама за звичаєм нашого народу, — рішуче сказала вона перед відходом. — Здавна жінки так лікують у нас хворих або поранених. Твого друга покинула душа радості — без неї ні одна людина не захоче жити. Треба повернути її!
Кідого, подумавши над словами дівчини, вирішив, що Ірума права. Пандіон після всіх пережитих зворушень справді втратив інтерес до життя. Щось у ньому надломилося. Але спосіб лікування, про який говорила Ірума, негр так і не зміг збагнути, як не ламав собі голову. Нічого не придумавши, він ліг спати.
На другий день Кідого знову нагодував друга кашкою з горіхів. Пандіон так само сидів, розмовляв і, на радість друзів, їв з великим апетитом. Молодий еллін весь час поглядав туди й сюди і, нарешті, спитав про вчорашню дівчину. Кідого зробив веселу гримасу, підморгнув етруску і попередив Пандіона, що сьогодні ввечері ця дівчина лікуватиме його таємничим, нікому не відомим способом. Пандіон спочатку зацікавився, а потім, видно, коли горіхи перестали діяти, його знову охопила апатія. Та все ж і Каві і Кідого бачили, що вигляд хворого за ці два дні значно покращав. Їх молодий друг ворушився частіше і дихав глибше, ніж звичайно.
Коли сонце вже схилилося до заходу, у селищі, як звичайно, запалали біля хатин вогнища, від яких несло їдким запахом хмизу, що горів потріскуючи, монотонно і глухо застукотіли великі ступки, в них жінки товкли для їжі дрібні зерна якоїсь вирощуваної тут рослини.[93]
Чорною кашею з цих зерен із приправою з молока й масла годувалися тут усі жителі.
Присмерк швидко перетворився в ніч. Раптом у затихлому селищі глухо протарабанив бубон. Гомінка юрба молоді наблизилася до хатини трьох друзів. Попереду йшли четверо дівчат з факелами, оточуючи двох зігнутих старих жінок в широких темних плащах. Юнаки підхопили хворого і при гучних криках юрби понесли його на другий край селища, що прилягав до розчищеного узлісся.
Каві і Кідого пішли слідом за юрбою. Етруск незадоволено поглядав навкруги і, здавалося, нічого хорошого не чекав від цієї витівки.
Пандіона принесли у величезну порожню хату, що мала не менше як тридцять ліктів у поперечнику, і поклали біля центрального стовпа, спиною до широкого входу. Кілька факелів з дірчастого дерева, насиченого пальмовою олією, прикріплених на стовпі, яскраво освітлювали середину хати. Стін під краями покрівлі, що низько спускались, не видно було в півтемряві. У хаті було повно жінок — молоді дівчата і баби сиділи вздовж стін, жваво перемовляючись. Якась стара жінка дала Пандіону темного питва, що зразу підбадьорило юнака.