Страница:
Вони йшли вже двадцять п'ятий день по місцевості, що непомітно піднімалась угору, і раптом побачили на обрії темну смугу. Кідого радісно скрикнув, показуючи на неї, — там починався великий ліс — остання перешкода, яку залишилося їм подолати. За вкритими лісом горами лежало довгождане море — вірний шлях додому. Під полудень загін дійшов до пальмового гаю. Чудний вигляд його здивував Пандіона. Раніше в степу не траплялися такі високі й стрункі рослини, схожі на знайомі по Айгюптосу фінікові пальми.[101] Кожний стовбур піднімався вгору наче з самого центра зірчастої синявочорної тіні, що падала від вершини. Між чорними плямами тіней сухий грунт здавався розпеченим до білого жару металом. Пандіон звернув увагу на незвичайне розміщення тіней і побачив, що південне сонце стоїть у нього прямо над головою. Він сказав про це Каві. Етруск здивовано знизав плечима, а Кідого пояснив, що це насправді так і є. Чим далі на південь, тим вище піднімається сонце, і причини цього ніхто не знає. Старики говорять, що, за переказами, далеко на півдні сонце знову стає нижче.
Довго роздумувати над цією загадкою молодому еллінові не довелося — знесилені жарою товариші поспішали до води. На спочинку Кідого сказав, що надвечір вони дійдуть до лісу і далі вже йтимуть лісами та горами, які простяглися ген-ген аж до краю землі.
— Там, — негр показав праворуч, — і отам, — Кідого повернув руку наліво, — є великі ріки, але ми не можемо пливти по них. Права[102] ріка завертає на північ до великого прісного моря біля краю північних пустель. Ліва[103] круто бере напрям на південь і заведе нас далеко від того місця, куди ми йдемо. Крім того, вздовж цих рік живуть сильні племена, вони їдять людське м'ясо і знищать усіх нас. Нам треба пройти на південний захід прямо, як летіла б стріла, між обома ріками. У темних лісах нікого нема, вони безпечні, а на горах ніхто не живе, боячись сильної грози і темряви хащ. Звірі тут рідко трапляються, але нас мало, і ми зможемо прогодуватись полюванням і плодами.
Пандіон, Каві і лівійці з сумнівом дивилися на темний ліс, що поставав перед ними, і їх хвилювали неясні побоювання.
Розділ сьомий
Серед густого чагарника високо підіймалися незвичайні дерева. Їх тонкі стовбури з опуклими поперечними гранями закінчувалися плоскими віялами укорочених Гілок з великим листям, а ще вище стирчали довгі й прямі паростки, схожі на зелені величезні мечі, по десять ліктів завдовжки.[104]
Чотири таких дерева, по два з кожного боку, стояли, наче вартові, перед початком лісу, з погрозою піднімаючи мечі в бліде небо. Загін пройшов між ними, пробираючись крізь колючі кущі. Величезна свиня[105] з загнутими іклами і потворною бугристою головою вискочила з-під куща, обурено рохнула в бік людей і зникла…
Першого ж дня, коли йшли лісом, Каві загубив свою паличку з сорока дев'ятьма зарубками — кількість днів походу, і подорожні перестали рахувати час. Молодому еллінові назавжди запам'ятався одноманітний величезний ліс.
Загін ішов мовчки. Голоси людей, як тільки хто пробував заговорити, гулко лунали під непроникним зеленим склепінням. Ніколи на широких просторах золотого степу не почували себе люди такими маленькими і загубленими в глибині чужої землі. Величезні канати повзучих рослин, що досягали іноді товщини людського тіла, обвивали спіралями гладенькі стовбури дерев, спліталися вгорі у велетенську сітку, звисали завісами і окремими широкими петлями. Гілки дерев розходилися на недосяжній височині над головами людей, що йшли лісом, стовбури ледве виднілися в сірих сутінках. По дорозі часто зустрічалися калюжі гниючої, вкритої пліснявою води; іноді безшумно протікали маленькі темні струмки. На галявинах, що зрідка траплялися, сонце сліпило очі, вже звиклі до лісової півтемряви; надзвичайна гущина рослин змушувала подорожніх обходити ці місця. Небачені папороті завбільшки в чотири зрости людини простягали, наче крила, свої блідозелені величезні перисті листки.[106] Карбоване сірувате листя мімоз створювало найтонші узори в стовпах сонячного світла. Маса квітів — кривавочервоних, оранжових, фіолетових, білих — особливо яскраво і барвисто виділялися на ясній зелені листків, величезних, широких, довгих і вузьких, рівних, розрізаних або зазублених. У дикій плутанині перепліталися звивисті спіралі повзучих пагонів, стирчали грізні, в палець завдовжки, колючки, що нещадно рвали тіло. Шалений гомін і щебетання птахів лунали на галявинах, немов усе життя лісу зосереджувалося тут.
Люди звіряли напрям путі з сонцем і знову йшли в лісову півтемряву, орієнтувалися по напрямку дощових вимоїн, по течії струмків, по косих пасмах сонячного проміння, що подекуди пробивалися крізь листя. Провідники старалися не наближатись до прогалин ще й тому, що поблизу від них на деревах водилися небезпечні комахи — страшні чорні оси та грізні мурахи. Великі лишаї, шкірясті сірі нарости і виступи вкривали стовбури дерев, гребені високого коріння були в зеленому моху. Це плоске коріння, нерідко височиною в п'ять-шість ліктів, відгалужувалося від ребер велетенських стовбурів, наче похилі підпірки. В глибоких ямах між ними міг би вміститись весь загін з дев'ятнадцяти подорожніх. Корені дерев заходили один за один і дуже перешкоджали йти вперед — доводилося перелазити через них або обминати, пробираючись вузькими коридорами. Ноги тонули в масі напівзгнилих гілляк, листя і висохлих пагінців, що вкривали грунт товстим шаром. Траплялися купками білуваті гриби з важким, трупним запахом. Тільки там, де дерева не були такі високі, коріння не заважало йти і ноги відпочивали на м'якому моху, що вкривав землю. Зате в цих місцях ріс колючий густий чагарник, що змушував людей обминати його або прорубуватися крізь нього, дарма витрачаючи сили й час. Якісь плямисті слизняки падали з гілок на голі плечі подорожнім і обпікали отрутним слизом. Інколи в сутінках мелькала і безшумно зникала тінь звіра, — люди часто навіть не встигали розпізнати, якої породи тварина. Вночі тут панувала така ж сама глибока тиша, яку порушувало тільки жалібне виття невідомого нічного хижака або різкі крики якогось незнаного птаха.
Мандрівники перейшли через безліч невисоких гірських пасм, ні разу не виходячи на вільний від дерев простір. Між хребтами ліс був ще густіший; вологе й задушне повітря долин, що тхнуло прілою землею, спирало дух людям.
Минувши долину, по дну якої ринув серед великих каменів швидкий потік холоднуватої води, подорожні присіли відпочити.
Почався довгий підйом.
Два дні піднімалися вгору подорожні. Ліс ставав дедалі густіший і непроникніший. Зникли галявини, на яких можна було знайти їжу, повалені велетенські дерева все частіше загороджували дорогу. Уникаючи колючих завіс із тонких пружних стебел, що звисали згори, або непрохідних заростей чагарника і дрібних дерев, загін пробирався рачки у вимоїнах дощових потоків, які борознили схили.
Жорстка суха земля сипалася з-під долоней і колін. Люди повзли в цьому лабіринті тільки в напрямі водяних вибоїн.
Дедалі ставало все холодніше, неначе справді загін потрапив у глибоке вогке підземелля.
Уже зовсім стемніло, коли схил скінчився, і подорожні, очевидно, піднялися на плоскогір'я. Більше не траплялося вимоїн від дощових потоків, і, щоб не загубити напряму, мандрівники зупинилися на ночівлю. Жодна зірка не блиснула крізь зелене склепіння. Дужий вітер бурхав десь угорі. Пандіон довго лежав і не спав, прислухаючись до лісового гулу, дуже схожого на шум близького моря. Рокотання, шелест і стукіт гілок у поривах вітру зливалися в могутні сплески, що нагадували розмірені розкоти прибою.
Не світало дуже довго — сонячне світло затримувалося суцільним туманом. Нарешті, невидиме сонце подолало сутінки, і перед людьми постало гнітюче похмуре видовище.
Стовбури дивовижних дерев, у півтораста ліктів заввишки, з чорною І білою гладенькою корою, ховали свої верховіття в молочній густій імлі, в якій зовсім не було видно замшілих гілок. Насичені водою мох і лишайники довгими темними космами або сивими бородами звисали з дерев, гойдаючись інколи на страшенній висоті. Вода хлюпала під ногами, виступаючи з губчатої сітки переплетеного коріння, трав і моху. Густі зарості кущів з великим листям загороджували дорогу. Великі бліді квіти, подібні до пористих куль, тихо коливалися в тумані на довгих ніжках.
Чорні й білі колони, що мали в поперечнику чотири лікті, громадилися незліченною юрмою, сірий туман клубочився навколо них, по корі стікала струминками вода. Іноді стовбури були одягнені в товсту ковдру з мокрого моху.
У цьому страшному лісі далі тридцяти-сорока ліктів нічого не було видно; не можна було ступити, не прорубавши собі дороги біля підніжжя дерев-велетнів.
Нагромадження величезних повалених стовбурів дуже пригнічувало подорожніх, які вже багато труднощів зазнали. Найгірше було те, що вони не могли орієнтуватись, — ніщо не давало їм можливості перевірити напрям, у якому вони йшли.
Негри мерзли в холодному тумані, налякані ще небаченою могутністю лісу; лівійці були зовсім пригнічені. Подорожнім здавалося, що вони зайшли в самісіньку оселю лісових богів, заборонену для людей, звідки нема виходу.
Каві дав знак Пандіону, — обидва озброїлися ножами і люто заходилися рубати мокрі гілки. Потроху підбадьорилися й інші товариші,— люди працювали, зміняючи один одного, переповзали через гори велетенських стовбурів, плуталися, шукаючи виходу серед дивовижних коренів, і знову потопали в непрохідній зелені. Години минали й минали: все ще так само висіла вгорі біла імла, так само важко й повільно капала з дерев вода, повітря не ставало тепліше, і тільки помітивши, що туман став сіруваточервоним, люди зрозуміли, що настає вечір…
— Ніде нема проходу! — з цією звісткою Кідого сів на корінь, у відчаї стискаючи голову. Двоє провідників повернулися ще раніше з такими ж результатами.
Вузька галявина простяглася на тисячу ліктів упоперек прорубаної просіки. Позаду був похмурий велетенський ліс, крізь який з нелюдськими зусиллями пробивався загін три дні. Попереду стояла суцільна зарість високого бамбука. Блискучі колінчасті стовбури піднімалися на двадцять ліктів, плавно нагинаючи вниз свої тонко-перисті верхівки. Бамбук ріс так щільно, що не було ніякої змоги проникнути в глиб цієї густої решітки з прямих, як списи, колінчастих труб. Перед подорожніми постала непроникна огорожа. Полірована поверхня круглих стовбурів була така тверда, що бронзові ножі подорожніх притупилися від перших же ударів. Щоб подолати цю стіну, треба було мати сокири або важкі мечі. Обминути бамбукову зарість було неможливо — галявина змикалася в тому і другому кінці густої хащі, а бамбуки, скільки було видно, простягалися широким поясом в обидві сторони, в туманну далину плоскогір'я.
Змучені холодом, недостачею їжі і боротьбою із страшним лісом, люди втратили свою звичайну енергію — дуже важкою була для них остання частина дороги! Та вони не могли погодитися з тим, що змушені будуть повернути назад.
Щоб пройти крізь ці страшні ліси, не досить було дотримуватися того самого напряму на південний захід, мало було прорубуватись і пробиватися з усіх сил крізь могутню рослинність, — треба було ще знати, де можна пройти. Ці місця могли показати тільки люди, які жили в лісі, але загін не зустрічав їх. А якби почали шукати лісових людей, то це найімовірніше скінчилось би загибеллю подорожніх на рожнах бенкетних вогнищ.
«Не пройшли, не продерлися!» одну й ту саму думку помітно було на обличчях усіх дев'ятнадцяти чоловік, у зморшках суворості, гримасах відчаю, застиглій покірливості.
Кідого, отямившись від першого приступу відчаю, стояв, задерши голову вгору, до величезних гілок, що простяглися над галявиною на висоті ста ліктів. Пандіон швидко підійшов до друга, зрозумівши його думки.
— Хіба можна вилізти туди? — спитав молодий еллін, дивлячись на зовсім гладенькі, надзвичайно високі стовбури.
— Треба, хоч і доведеться витратити цілий день, — похмуро сказав Кідого. — Назад чи вперед, але більше не можна йти навмання — нема їжі.
— Ось, — Пандіон показав на лісового велетня з білою корою, що стояв попереду на галявині; його криве суччя утворювало зірку на фоні неба: — з цього дерева буде добре видно.
Кідого заперечливо похитав головою.
— Ні, білокоре дерево не годиться, не підходить і дерево з чорною корою.[107] У них древесина тверда, як залізо, в неї не можна забити навіть ножа, не то що дерев'яного клина. Може, знайдемо дерево з корою червоного кольору і великим листям,[108] тоді виліземо на нього.
Люди почали шукати підхожого дерева вздовж галявини. Незабаром таке дерево знайшли. Воно було нижче від залізних велетнів, але стояло впритул до бамбуків, височіло над заростю більше ніж на півсотні ліктів. Подорожні насилу зрубали два товстих бамбуки, розкололи на тріски в лікоть завдовжки, кожну загострили з одного кінця. Кідого і Мпафу важкою гілкою почали забивати в м'яку древесину кілочок за кілочком і, вилазячи по них усе вище й вище, добралися до спіральної ліани, що обвивала стовбур. Тоді, оперезавшись тонкими ліанами, Кідого і його товариш, з усієї сили впираючись ногами в стовбур і далеко відхиляючись від дерева, почали далі підніматись і вилізли дуже високо. Скоро їх темні фігури зробилися маленькими на фоні важких хмар, що затягли небо. Пандіон раптом відчув гостру заздрість до друзів. Вони там, нагорі, бачать світ, а він залишається внизу, в тіні, як отой великий червоно-голубий черв'як, що трапляється у вимоїнах лісового грунту.
Молодий еллін враз вирішив теж вилізти на дерево і вхопився за вбиті бамбукові кілочки. Тільки махнувши рукою на застережливий окрик етруска, Пандіон швидко видерся на стовбур, вхопився за спіральну ліану, відрізав тонкий кінець другої повзучої рослини, що звисав зверху, і повторив прийом Кідого. Виявилося, що це зовсім не легко — жорстка ліана страшенно різала спину. Як тільки Пандіон послабляв натиск на дерево, ноги зісковзували, і він боляче обдирав коліна об тверду кору. Пандіон насилу піднявся до половини стовбура. Пористі верхівки бамбуків коливалися під ним жовтіючою нерівною порослю, а до величезних сучків усе ще було високо. Згори гукнув Пандіона Кідого, і міцна ліана, згорнута в петлю, торкнулася плеча молодого елліна. Пандіон пропустив петлю попід руки, ліану обережно потягли вгору, і ця підтримка дуже допомогла еллінові. З обдертими ногами, стомлений, але дуже радий, молодий еллін скоро досяг нижніх найбільших гілок. Тут, між двома величезними сучками, зручно влаштувалися Кідого і його товариш.
З висоти вісімдесяти ліктів глянув Пандіон уперед, і вперше за багато днів широкий обрій відкрився перед ним. Зарість бамбуків оточувала ліс на високому плоскогір'ї. Бамбуковий ліс простягався праворуч і ліворуч, скільки сягало око; широчиною він був не більше чотирьох-п'яти тисяч ліктів. За ним стирчало невисоке пасмо чорних скель з похиленим на захід рядом рідких косих зубців. Далі місцевість знову трохи знижувалася. Безкраї округлі гори, вкриті густим лісом, кучерявилися, як великі зелені хмари, поділені вузькими западинами ущелин, заповнених туманною імлою, що клубочилася там. У них ховалися незліченні дні голодного й тяжкого, похмурого походу, саме туди мав іти загін. Але ніде не було помітно ніякого просвіту в цій суцільній зеленій масі, над якою повільно котилися хвилі білого туману: ні галявини, ні широкої долини. Пробитися вперед на ту відстань, яку зараз охоплювало око, у подорожніх навряд чи вистачило б сили. А далі, за нерозрізнимою імлою обрію, могло бути те ж саме, і тоді загибель стала б неминучою.
Кідого відвернувся від далини, що стелилася перед ним, і піймав погляд Пандіона. Молодий еллін прочитав в опуклих очах друга тривогу і надзвичайну втому, — невичерпна бадьорість негра згасла, обличчя його зморщилося в гіркій гримасі.
— Треба дивитись назад, — ослаблим голосом сказав Кідого, але раптом випростався і пішов по гілляці, що горизонтально простяглася далеко над бамбуками.
Пандіон мало не крикнув від страху, а негр спокійнісінько йшов, ледве помітно похитуючись на страшенній висоті, до кінця гілки, де тремтіли від його ваги овальні великі листки. Гілка зігнулася. Пандіон завмер від жаху, але Кідого вже сів на неї верхи, звісив у пустоту ноги, вперся обома руками в тонкі гілки і став вдивлятись у простір за правим кутом галявини. Пандіон не насмілився піти за товаришем. Затаївши подих, еллін і Мпафу чекали, що скаже Кідого. Внизу, майже непомітні з висоти, стежили за всім, що відбувалося на дереві, інші Шістнадцять товаришів.
Кідого довго гойдався на пружній гілляці, потім, не кажучи ні слова, вернувся до стовбура.
— Біда не знати дороги, — сумовито сказав він. — Ми могли б пройти сюди значно легше. Там, — негр махнув рукою на північний захід, — близько від нас степ. Нам слід було йти праворуч, не заходячи в ліс… Треба вернутись до степу. Можливо, там є люди: на краю лісу завжди більше людей, ніж у степу чи в самому лісі.
Спускатися з дерева було куди страшніше, ніж підніматись. Якби не допомога друзів, Пандіон ніколи не зумів би злізти так швидко, а ще ймовірніше, упав би і загинув. Як тільки молодий еллін ступив на землю, його ослаблі від нервового напруження ноги підломилися і він простягся на траві під сміх товаришів. Кідого розказав про все, що бачив з дерева, і запропонував повернути під прямим кутом убік від наміченого напряму. Товариші жодним словом не протестували проти цього, чим був здивований Пандіон, хоч усім було ясно, що вони зазнали поразки у боротьбі з лісом і що затриматись у дорозі доведеться, можливо, надовго. Промовчав навіть упертий етруск Каві, мабуть розуміючи, як змучилися люди у важкій боротьбі, що до того ж була марною.
Пандіон пам'ятав про слова Кідого на початку походу і вважав, що дорога навколо лісів далека й небезпечна. Вздовж рік і на краю лісу живуть сильні й люті племена, для яких дев'ятнадцять подорожніх не становлять якоїсь серйозної сили…
Степ з низькими, рідко й правильно розставленими деревами, схожий на фруктовий сад, збігав до бистрої річки. На протилежному березі громадилася купа чорного каміння. До нього річка нанесла довгий вал із стовбурів, гілок, стебел очерету, висушених і побілілих.
Загін подорожніх, проминувши пальмовий гай, весь повалений слонами, розташувався під густим невисоким деревом.[109] Запашна смола стікала по стовбуру, довгі клапті шовковистої кори, що звисали з гілок і стовбура, монотонно свистіли під легеньким вітерцем, навіваючи дрімоту на стомлених людей.
Раптом Кідого підвівся на коліна; насторожилися й інші. До ріки наближався величезний слон. Його поява могла бути недоброю. Люди стежили, як розмашисто ступав він, повільно паревалюючись неначе всередині своєї власної товстої шкіри. Слон наближався, спокійно розмахуючи хоботом, і щось у його поведінці не схоже було на звичайну обережність цих чутких, уважних тварин. Ось почулися й людські голоси, але слон навіть не підняв своїх величезних вух, закинутих назад. Спантеличені подорожні, переглядаючись, повставали зараз же, мов по команді, припали до землі — поряд слона видно було кілька людських постатей. Тільки тепер товариші Пандіона побачили, що на широкій шиї слона лежала людина, упираючись схрещеними руками в потилицю тварини. Слон підійшов до річки, ступив у помутнілу під стовпами його ніг воду. Величезні вуха його раптом розчепірились, збільшивши голову велетня втроє. Маленькі коричньові оченята вдивлялися в глибину річки. Людина, що лежала на слоні, сіла і гучно плеснула тварину по похилому черепу. Різкий крик «хейя» пролунав понад річкою. Слон похитав хоботом, схопив ним великий стовбур з річкового наносу і, високо піднявши його над головою, шпурнув на середину річки. Важке дерево лунко плеснуло, зникши під водою, і виринуло за якусь мить нижче за течією. Слон кинув ще кілька стовбурів, потім, обережно ступаючи, вийшов на середину річки й зупинився, повернувшись головою проти течії.
Тоді чорношкірі юнаки і дівчата, що прийшли разом Із слоном, — їх було восьмеро, — з криком і реготом кинулись у холодну воду. Вони борсалися, топили одне одного, — сміх і шльопання по мокрому тілу далеко лунали навкруги. Погонич, що сидів на слоні, весело кричав, але не переставав стежити за річкою, час від часу примушуючи слона кидати у воду важкі дерева.
Подорожні були здивовані тим, що відбувалося. Дружба людей з велетенським слоном здавалася їм неймовірним, нечуваним чудом — всього за три сотні ліктів від них стояло сіре чудовисько, покірне людині. Як могло статись, що ця тварина, найбільша й найсильніша з усіх тварин, яка неподільно владарює в степах і лісах, схилилася перед людиною, такою тендітною, слабкою й незначною істотою в порівнянні з сірою брилою в шість ліктів від землі до плеча? Що це за люди, які підкорили собі велетнів Африки?
У Каві аж очі загорілися, він штовхнув у бік Кідого. Негр спостерігав веселу розвагу; повернувшись до етруска, він зашепотів тому у вухо:
— Я чув ще в дитинстві: десь на межі лісів і степу живуть люди, прозвані володарями слонів. Бачу, що це не казка. Он стоїть слон і охороняє тих, що купаються, від крокодилів… Казали, що це люди близького нам народу і мова їхня схожа на нашу…
— Ти хочеш піти до них? — задумливо спитав етруск, не зводячи очей з людини, що сиділа на слоні.
— Хочу і не знаю… — зам'явся Кідого. — Якщо моя мова — їхня мова, тоді вони зрозуміють нас і ми дізнаємося про дорогу. А коли їх мова інша — тоді погано: вони знищать нас, як курчат!
— Вони їдять людське м'ясо? — помовчавши, знову заговорив Каві.
— Я чув що ні. Цей народ багатий і сильний, — відповів негр, збентежено гризучи травинку.
— Я б спробував дізнатись про їхню мову зараз же, не заходячи в їх селище, — сказав етруск. — Тут тільки неозброєна молодь, і якщо той, що сидить на слоні, нападе на нас, ми сховаємось у траві і кущах. А в селищі ми всі загинемо, коли не домовимося з переможцями слонів…
Порада етруска сподобалася Кідого. Негр випростався на весь свій високий зріст і повільно пішов до річки. Пролунав різкий крик погонича слона, і юнаки та дівчата, що купались, переставши борсатись, завмерли по пояс у воді, дивлячись на протилежний берег.
Слон грізно повернувся в бік Кідого, який наближався до нього, хобот з шурхотінням звився над довгими білими бивнями, вуха знову розкинулися широкими обвислими крилами. Погонич слона вдивлявся в пришельця; в правій руці у нього був піднятий напоготові широкий ніж з гачком на кінці.
Кідого мовчки підійшов майже до самої води, поклав на землю спис, наступив на нього ногою і розвів неозброєні руки.
— Здоров був, друже, — повільно і чітко вимовляючи слова, сказав Кідого. — Я тут із своїми товаришами. Ми самотні втікачі, повертаємося на батьківщину і хочемо просити допомоги у твого племені…
Юнак, що сидів на слоні, мовчав. Подорожні, які сховалися під деревом, із завмиранням серця чекали, зрозуміє він мову Кідого чи ні. Від цього юнака залежала дальша доля подорожніх.
Погонич слона опустив ніж. Слон переступав у воді, що дзюрчала навколо його ніг, звісивши хобот між бивнями. Аж ось тубілець заговорив, і Пандіон полегшено зітхнув, а Кідого, що напружено стояв, радісно стрепенувся. Мова погонича відрізнялася гучними наголосами і шиплячими звуками, яких не було в співучій мові Кідого, але навіть Пандіон пізнав у ній знайомі слова.
— Звідки ти, пришельцю? — почулося запитання, що з висоти звучало гордовито. — Де твої товариші?
Кідого пояснив, що вони були в полоні у Та-Кемті і пробиваються на батьківщину — на берег моря. Негр жестом підкликав товаришів, — усі дев'ятнадцять чоловік, змарнілі і похмурі, стали на березі.
— Та-Кемт… — по складах вимовив погонич слона. — Що це таке? Де така країна?
Кідого розповів про могутню країну на північному сході, що лежить вздовж великої ріки, і погонич слона задоволено закивав головою.
— Я чув про нього, це страшенно далеко. Як ви могли пройти звідти? — У словах погонича почулося недовір'я.
— Про це довго говорити, — стомлено сказав Кідого. — Подивися на них, — негр показав на Каві, Пандіона і групу лівійців: — хіба ти бачив поблизу таких людей?
Погонич слона з цікавістю розглядав незвичайні обличчя. Недовір'я в його погляді поступово зникало, потім він плеснув рукою по потилиці слона:
— Я молодий і не можу нічого вирішити без старших. Перейдіть на наш берег, поки слон у річці, і чекайте. Що переказати вождям від вас?
Довго роздумувати над цією загадкою молодому еллінові не довелося — знесилені жарою товариші поспішали до води. На спочинку Кідого сказав, що надвечір вони дійдуть до лісу і далі вже йтимуть лісами та горами, які простяглися ген-ген аж до краю землі.
— Там, — негр показав праворуч, — і отам, — Кідого повернув руку наліво, — є великі ріки, але ми не можемо пливти по них. Права[102] ріка завертає на північ до великого прісного моря біля краю північних пустель. Ліва[103] круто бере напрям на південь і заведе нас далеко від того місця, куди ми йдемо. Крім того, вздовж цих рік живуть сильні племена, вони їдять людське м'ясо і знищать усіх нас. Нам треба пройти на південний захід прямо, як летіла б стріла, між обома ріками. У темних лісах нікого нема, вони безпечні, а на горах ніхто не живе, боячись сильної грози і темряви хащ. Звірі тут рідко трапляються, але нас мало, і ми зможемо прогодуватись полюванням і плодами.
Пандіон, Каві і лівійці з сумнівом дивилися на темний ліс, що поставав перед ними, і їх хвилювали неясні побоювання.
Розділ сьомий
СИЛА ЛІСІВ
Серед густого чагарника високо підіймалися незвичайні дерева. Їх тонкі стовбури з опуклими поперечними гранями закінчувалися плоскими віялами укорочених Гілок з великим листям, а ще вище стирчали довгі й прямі паростки, схожі на зелені величезні мечі, по десять ліктів завдовжки.[104]
Чотири таких дерева, по два з кожного боку, стояли, наче вартові, перед початком лісу, з погрозою піднімаючи мечі в бліде небо. Загін пройшов між ними, пробираючись крізь колючі кущі. Величезна свиня[105] з загнутими іклами і потворною бугристою головою вискочила з-під куща, обурено рохнула в бік людей і зникла…
Першого ж дня, коли йшли лісом, Каві загубив свою паличку з сорока дев'ятьма зарубками — кількість днів походу, і подорожні перестали рахувати час. Молодому еллінові назавжди запам'ятався одноманітний величезний ліс.
Загін ішов мовчки. Голоси людей, як тільки хто пробував заговорити, гулко лунали під непроникним зеленим склепінням. Ніколи на широких просторах золотого степу не почували себе люди такими маленькими і загубленими в глибині чужої землі. Величезні канати повзучих рослин, що досягали іноді товщини людського тіла, обвивали спіралями гладенькі стовбури дерев, спліталися вгорі у велетенську сітку, звисали завісами і окремими широкими петлями. Гілки дерев розходилися на недосяжній височині над головами людей, що йшли лісом, стовбури ледве виднілися в сірих сутінках. По дорозі часто зустрічалися калюжі гниючої, вкритої пліснявою води; іноді безшумно протікали маленькі темні струмки. На галявинах, що зрідка траплялися, сонце сліпило очі, вже звиклі до лісової півтемряви; надзвичайна гущина рослин змушувала подорожніх обходити ці місця. Небачені папороті завбільшки в чотири зрости людини простягали, наче крила, свої блідозелені величезні перисті листки.[106] Карбоване сірувате листя мімоз створювало найтонші узори в стовпах сонячного світла. Маса квітів — кривавочервоних, оранжових, фіолетових, білих — особливо яскраво і барвисто виділялися на ясній зелені листків, величезних, широких, довгих і вузьких, рівних, розрізаних або зазублених. У дикій плутанині перепліталися звивисті спіралі повзучих пагонів, стирчали грізні, в палець завдовжки, колючки, що нещадно рвали тіло. Шалений гомін і щебетання птахів лунали на галявинах, немов усе життя лісу зосереджувалося тут.
Люди звіряли напрям путі з сонцем і знову йшли в лісову півтемряву, орієнтувалися по напрямку дощових вимоїн, по течії струмків, по косих пасмах сонячного проміння, що подекуди пробивалися крізь листя. Провідники старалися не наближатись до прогалин ще й тому, що поблизу від них на деревах водилися небезпечні комахи — страшні чорні оси та грізні мурахи. Великі лишаї, шкірясті сірі нарости і виступи вкривали стовбури дерев, гребені високого коріння були в зеленому моху. Це плоске коріння, нерідко височиною в п'ять-шість ліктів, відгалужувалося від ребер велетенських стовбурів, наче похилі підпірки. В глибоких ямах між ними міг би вміститись весь загін з дев'ятнадцяти подорожніх. Корені дерев заходили один за один і дуже перешкоджали йти вперед — доводилося перелазити через них або обминати, пробираючись вузькими коридорами. Ноги тонули в масі напівзгнилих гілляк, листя і висохлих пагінців, що вкривали грунт товстим шаром. Траплялися купками білуваті гриби з важким, трупним запахом. Тільки там, де дерева не були такі високі, коріння не заважало йти і ноги відпочивали на м'якому моху, що вкривав землю. Зате в цих місцях ріс колючий густий чагарник, що змушував людей обминати його або прорубуватися крізь нього, дарма витрачаючи сили й час. Якісь плямисті слизняки падали з гілок на голі плечі подорожнім і обпікали отрутним слизом. Інколи в сутінках мелькала і безшумно зникала тінь звіра, — люди часто навіть не встигали розпізнати, якої породи тварина. Вночі тут панувала така ж сама глибока тиша, яку порушувало тільки жалібне виття невідомого нічного хижака або різкі крики якогось незнаного птаха.
Мандрівники перейшли через безліч невисоких гірських пасм, ні разу не виходячи на вільний від дерев простір. Між хребтами ліс був ще густіший; вологе й задушне повітря долин, що тхнуло прілою землею, спирало дух людям.
Минувши долину, по дну якої ринув серед великих каменів швидкий потік холоднуватої води, подорожні присіли відпочити.
Почався довгий підйом.
Два дні піднімалися вгору подорожні. Ліс ставав дедалі густіший і непроникніший. Зникли галявини, на яких можна було знайти їжу, повалені велетенські дерева все частіше загороджували дорогу. Уникаючи колючих завіс із тонких пружних стебел, що звисали згори, або непрохідних заростей чагарника і дрібних дерев, загін пробирався рачки у вимоїнах дощових потоків, які борознили схили.
Жорстка суха земля сипалася з-під долоней і колін. Люди повзли в цьому лабіринті тільки в напрямі водяних вибоїн.
Дедалі ставало все холодніше, неначе справді загін потрапив у глибоке вогке підземелля.
Уже зовсім стемніло, коли схил скінчився, і подорожні, очевидно, піднялися на плоскогір'я. Більше не траплялося вимоїн від дощових потоків, і, щоб не загубити напряму, мандрівники зупинилися на ночівлю. Жодна зірка не блиснула крізь зелене склепіння. Дужий вітер бурхав десь угорі. Пандіон довго лежав і не спав, прислухаючись до лісового гулу, дуже схожого на шум близького моря. Рокотання, шелест і стукіт гілок у поривах вітру зливалися в могутні сплески, що нагадували розмірені розкоти прибою.
Не світало дуже довго — сонячне світло затримувалося суцільним туманом. Нарешті, невидиме сонце подолало сутінки, і перед людьми постало гнітюче похмуре видовище.
Стовбури дивовижних дерев, у півтораста ліктів заввишки, з чорною І білою гладенькою корою, ховали свої верховіття в молочній густій імлі, в якій зовсім не було видно замшілих гілок. Насичені водою мох і лишайники довгими темними космами або сивими бородами звисали з дерев, гойдаючись інколи на страшенній висоті. Вода хлюпала під ногами, виступаючи з губчатої сітки переплетеного коріння, трав і моху. Густі зарості кущів з великим листям загороджували дорогу. Великі бліді квіти, подібні до пористих куль, тихо коливалися в тумані на довгих ніжках.
Чорні й білі колони, що мали в поперечнику чотири лікті, громадилися незліченною юрмою, сірий туман клубочився навколо них, по корі стікала струминками вода. Іноді стовбури були одягнені в товсту ковдру з мокрого моху.
У цьому страшному лісі далі тридцяти-сорока ліктів нічого не було видно; не можна було ступити, не прорубавши собі дороги біля підніжжя дерев-велетнів.
Нагромадження величезних повалених стовбурів дуже пригнічувало подорожніх, які вже багато труднощів зазнали. Найгірше було те, що вони не могли орієнтуватись, — ніщо не давало їм можливості перевірити напрям, у якому вони йшли.
Негри мерзли в холодному тумані, налякані ще небаченою могутністю лісу; лівійці були зовсім пригнічені. Подорожнім здавалося, що вони зайшли в самісіньку оселю лісових богів, заборонену для людей, звідки нема виходу.
Каві дав знак Пандіону, — обидва озброїлися ножами і люто заходилися рубати мокрі гілки. Потроху підбадьорилися й інші товариші,— люди працювали, зміняючи один одного, переповзали через гори велетенських стовбурів, плуталися, шукаючи виходу серед дивовижних коренів, і знову потопали в непрохідній зелені. Години минали й минали: все ще так само висіла вгорі біла імла, так само важко й повільно капала з дерев вода, повітря не ставало тепліше, і тільки помітивши, що туман став сіруваточервоним, люди зрозуміли, що настає вечір…
— Ніде нема проходу! — з цією звісткою Кідого сів на корінь, у відчаї стискаючи голову. Двоє провідників повернулися ще раніше з такими ж результатами.
Вузька галявина простяглася на тисячу ліктів упоперек прорубаної просіки. Позаду був похмурий велетенський ліс, крізь який з нелюдськими зусиллями пробивався загін три дні. Попереду стояла суцільна зарість високого бамбука. Блискучі колінчасті стовбури піднімалися на двадцять ліктів, плавно нагинаючи вниз свої тонко-перисті верхівки. Бамбук ріс так щільно, що не було ніякої змоги проникнути в глиб цієї густої решітки з прямих, як списи, колінчастих труб. Перед подорожніми постала непроникна огорожа. Полірована поверхня круглих стовбурів була така тверда, що бронзові ножі подорожніх притупилися від перших же ударів. Щоб подолати цю стіну, треба було мати сокири або важкі мечі. Обминути бамбукову зарість було неможливо — галявина змикалася в тому і другому кінці густої хащі, а бамбуки, скільки було видно, простягалися широким поясом в обидві сторони, в туманну далину плоскогір'я.
Змучені холодом, недостачею їжі і боротьбою із страшним лісом, люди втратили свою звичайну енергію — дуже важкою була для них остання частина дороги! Та вони не могли погодитися з тим, що змушені будуть повернути назад.
Щоб пройти крізь ці страшні ліси, не досить було дотримуватися того самого напряму на південний захід, мало було прорубуватись і пробиватися з усіх сил крізь могутню рослинність, — треба було ще знати, де можна пройти. Ці місця могли показати тільки люди, які жили в лісі, але загін не зустрічав їх. А якби почали шукати лісових людей, то це найімовірніше скінчилось би загибеллю подорожніх на рожнах бенкетних вогнищ.
«Не пройшли, не продерлися!» одну й ту саму думку помітно було на обличчях усіх дев'ятнадцяти чоловік, у зморшках суворості, гримасах відчаю, застиглій покірливості.
Кідого, отямившись від першого приступу відчаю, стояв, задерши голову вгору, до величезних гілок, що простяглися над галявиною на висоті ста ліктів. Пандіон швидко підійшов до друга, зрозумівши його думки.
— Хіба можна вилізти туди? — спитав молодий еллін, дивлячись на зовсім гладенькі, надзвичайно високі стовбури.
— Треба, хоч і доведеться витратити цілий день, — похмуро сказав Кідого. — Назад чи вперед, але більше не можна йти навмання — нема їжі.
— Ось, — Пандіон показав на лісового велетня з білою корою, що стояв попереду на галявині; його криве суччя утворювало зірку на фоні неба: — з цього дерева буде добре видно.
Кідого заперечливо похитав головою.
— Ні, білокоре дерево не годиться, не підходить і дерево з чорною корою.[107] У них древесина тверда, як залізо, в неї не можна забити навіть ножа, не то що дерев'яного клина. Може, знайдемо дерево з корою червоного кольору і великим листям,[108] тоді виліземо на нього.
Люди почали шукати підхожого дерева вздовж галявини. Незабаром таке дерево знайшли. Воно було нижче від залізних велетнів, але стояло впритул до бамбуків, височіло над заростю більше ніж на півсотні ліктів. Подорожні насилу зрубали два товстих бамбуки, розкололи на тріски в лікоть завдовжки, кожну загострили з одного кінця. Кідого і Мпафу важкою гілкою почали забивати в м'яку древесину кілочок за кілочком і, вилазячи по них усе вище й вище, добралися до спіральної ліани, що обвивала стовбур. Тоді, оперезавшись тонкими ліанами, Кідого і його товариш, з усієї сили впираючись ногами в стовбур і далеко відхиляючись від дерева, почали далі підніматись і вилізли дуже високо. Скоро їх темні фігури зробилися маленькими на фоні важких хмар, що затягли небо. Пандіон раптом відчув гостру заздрість до друзів. Вони там, нагорі, бачать світ, а він залишається внизу, в тіні, як отой великий червоно-голубий черв'як, що трапляється у вимоїнах лісового грунту.
Молодий еллін враз вирішив теж вилізти на дерево і вхопився за вбиті бамбукові кілочки. Тільки махнувши рукою на застережливий окрик етруска, Пандіон швидко видерся на стовбур, вхопився за спіральну ліану, відрізав тонкий кінець другої повзучої рослини, що звисав зверху, і повторив прийом Кідого. Виявилося, що це зовсім не легко — жорстка ліана страшенно різала спину. Як тільки Пандіон послабляв натиск на дерево, ноги зісковзували, і він боляче обдирав коліна об тверду кору. Пандіон насилу піднявся до половини стовбура. Пористі верхівки бамбуків коливалися під ним жовтіючою нерівною порослю, а до величезних сучків усе ще було високо. Згори гукнув Пандіона Кідого, і міцна ліана, згорнута в петлю, торкнулася плеча молодого елліна. Пандіон пропустив петлю попід руки, ліану обережно потягли вгору, і ця підтримка дуже допомогла еллінові. З обдертими ногами, стомлений, але дуже радий, молодий еллін скоро досяг нижніх найбільших гілок. Тут, між двома величезними сучками, зручно влаштувалися Кідого і його товариш.
З висоти вісімдесяти ліктів глянув Пандіон уперед, і вперше за багато днів широкий обрій відкрився перед ним. Зарість бамбуків оточувала ліс на високому плоскогір'ї. Бамбуковий ліс простягався праворуч і ліворуч, скільки сягало око; широчиною він був не більше чотирьох-п'яти тисяч ліктів. За ним стирчало невисоке пасмо чорних скель з похиленим на захід рядом рідких косих зубців. Далі місцевість знову трохи знижувалася. Безкраї округлі гори, вкриті густим лісом, кучерявилися, як великі зелені хмари, поділені вузькими западинами ущелин, заповнених туманною імлою, що клубочилася там. У них ховалися незліченні дні голодного й тяжкого, похмурого походу, саме туди мав іти загін. Але ніде не було помітно ніякого просвіту в цій суцільній зеленій масі, над якою повільно котилися хвилі білого туману: ні галявини, ні широкої долини. Пробитися вперед на ту відстань, яку зараз охоплювало око, у подорожніх навряд чи вистачило б сили. А далі, за нерозрізнимою імлою обрію, могло бути те ж саме, і тоді загибель стала б неминучою.
Кідого відвернувся від далини, що стелилася перед ним, і піймав погляд Пандіона. Молодий еллін прочитав в опуклих очах друга тривогу і надзвичайну втому, — невичерпна бадьорість негра згасла, обличчя його зморщилося в гіркій гримасі.
— Треба дивитись назад, — ослаблим голосом сказав Кідого, але раптом випростався і пішов по гілляці, що горизонтально простяглася далеко над бамбуками.
Пандіон мало не крикнув від страху, а негр спокійнісінько йшов, ледве помітно похитуючись на страшенній висоті, до кінця гілки, де тремтіли від його ваги овальні великі листки. Гілка зігнулася. Пандіон завмер від жаху, але Кідого вже сів на неї верхи, звісив у пустоту ноги, вперся обома руками в тонкі гілки і став вдивлятись у простір за правим кутом галявини. Пандіон не насмілився піти за товаришем. Затаївши подих, еллін і Мпафу чекали, що скаже Кідого. Внизу, майже непомітні з висоти, стежили за всім, що відбувалося на дереві, інші Шістнадцять товаришів.
Кідого довго гойдався на пружній гілляці, потім, не кажучи ні слова, вернувся до стовбура.
— Біда не знати дороги, — сумовито сказав він. — Ми могли б пройти сюди значно легше. Там, — негр махнув рукою на північний захід, — близько від нас степ. Нам слід було йти праворуч, не заходячи в ліс… Треба вернутись до степу. Можливо, там є люди: на краю лісу завжди більше людей, ніж у степу чи в самому лісі.
Спускатися з дерева було куди страшніше, ніж підніматись. Якби не допомога друзів, Пандіон ніколи не зумів би злізти так швидко, а ще ймовірніше, упав би і загинув. Як тільки молодий еллін ступив на землю, його ослаблі від нервового напруження ноги підломилися і він простягся на траві під сміх товаришів. Кідого розказав про все, що бачив з дерева, і запропонував повернути під прямим кутом убік від наміченого напряму. Товариші жодним словом не протестували проти цього, чим був здивований Пандіон, хоч усім було ясно, що вони зазнали поразки у боротьбі з лісом і що затриматись у дорозі доведеться, можливо, надовго. Промовчав навіть упертий етруск Каві, мабуть розуміючи, як змучилися люди у важкій боротьбі, що до того ж була марною.
Пандіон пам'ятав про слова Кідого на початку походу і вважав, що дорога навколо лісів далека й небезпечна. Вздовж рік і на краю лісу живуть сильні й люті племена, для яких дев'ятнадцять подорожніх не становлять якоїсь серйозної сили…
Степ з низькими, рідко й правильно розставленими деревами, схожий на фруктовий сад, збігав до бистрої річки. На протилежному березі громадилася купа чорного каміння. До нього річка нанесла довгий вал із стовбурів, гілок, стебел очерету, висушених і побілілих.
Загін подорожніх, проминувши пальмовий гай, весь повалений слонами, розташувався під густим невисоким деревом.[109] Запашна смола стікала по стовбуру, довгі клапті шовковистої кори, що звисали з гілок і стовбура, монотонно свистіли під легеньким вітерцем, навіваючи дрімоту на стомлених людей.
Раптом Кідого підвівся на коліна; насторожилися й інші. До ріки наближався величезний слон. Його поява могла бути недоброю. Люди стежили, як розмашисто ступав він, повільно паревалюючись неначе всередині своєї власної товстої шкіри. Слон наближався, спокійно розмахуючи хоботом, і щось у його поведінці не схоже було на звичайну обережність цих чутких, уважних тварин. Ось почулися й людські голоси, але слон навіть не підняв своїх величезних вух, закинутих назад. Спантеличені подорожні, переглядаючись, повставали зараз же, мов по команді, припали до землі — поряд слона видно було кілька людських постатей. Тільки тепер товариші Пандіона побачили, що на широкій шиї слона лежала людина, упираючись схрещеними руками в потилицю тварини. Слон підійшов до річки, ступив у помутнілу під стовпами його ніг воду. Величезні вуха його раптом розчепірились, збільшивши голову велетня втроє. Маленькі коричньові оченята вдивлялися в глибину річки. Людина, що лежала на слоні, сіла і гучно плеснула тварину по похилому черепу. Різкий крик «хейя» пролунав понад річкою. Слон похитав хоботом, схопив ним великий стовбур з річкового наносу і, високо піднявши його над головою, шпурнув на середину річки. Важке дерево лунко плеснуло, зникши під водою, і виринуло за якусь мить нижче за течією. Слон кинув ще кілька стовбурів, потім, обережно ступаючи, вийшов на середину річки й зупинився, повернувшись головою проти течії.
Тоді чорношкірі юнаки і дівчата, що прийшли разом Із слоном, — їх було восьмеро, — з криком і реготом кинулись у холодну воду. Вони борсалися, топили одне одного, — сміх і шльопання по мокрому тілу далеко лунали навкруги. Погонич, що сидів на слоні, весело кричав, але не переставав стежити за річкою, час від часу примушуючи слона кидати у воду важкі дерева.
Подорожні були здивовані тим, що відбувалося. Дружба людей з велетенським слоном здавалася їм неймовірним, нечуваним чудом — всього за три сотні ліктів від них стояло сіре чудовисько, покірне людині. Як могло статись, що ця тварина, найбільша й найсильніша з усіх тварин, яка неподільно владарює в степах і лісах, схилилася перед людиною, такою тендітною, слабкою й незначною істотою в порівнянні з сірою брилою в шість ліктів від землі до плеча? Що це за люди, які підкорили собі велетнів Африки?
У Каві аж очі загорілися, він штовхнув у бік Кідого. Негр спостерігав веселу розвагу; повернувшись до етруска, він зашепотів тому у вухо:
— Я чув ще в дитинстві: десь на межі лісів і степу живуть люди, прозвані володарями слонів. Бачу, що це не казка. Он стоїть слон і охороняє тих, що купаються, від крокодилів… Казали, що це люди близького нам народу і мова їхня схожа на нашу…
— Ти хочеш піти до них? — задумливо спитав етруск, не зводячи очей з людини, що сиділа на слоні.
— Хочу і не знаю… — зам'явся Кідого. — Якщо моя мова — їхня мова, тоді вони зрозуміють нас і ми дізнаємося про дорогу. А коли їх мова інша — тоді погано: вони знищать нас, як курчат!
— Вони їдять людське м'ясо? — помовчавши, знову заговорив Каві.
— Я чув що ні. Цей народ багатий і сильний, — відповів негр, збентежено гризучи травинку.
— Я б спробував дізнатись про їхню мову зараз же, не заходячи в їх селище, — сказав етруск. — Тут тільки неозброєна молодь, і якщо той, що сидить на слоні, нападе на нас, ми сховаємось у траві і кущах. А в селищі ми всі загинемо, коли не домовимося з переможцями слонів…
Порада етруска сподобалася Кідого. Негр випростався на весь свій високий зріст і повільно пішов до річки. Пролунав різкий крик погонича слона, і юнаки та дівчата, що купались, переставши борсатись, завмерли по пояс у воді, дивлячись на протилежний берег.
Слон грізно повернувся в бік Кідого, який наближався до нього, хобот з шурхотінням звився над довгими білими бивнями, вуха знову розкинулися широкими обвислими крилами. Погонич слона вдивлявся в пришельця; в правій руці у нього був піднятий напоготові широкий ніж з гачком на кінці.
Кідого мовчки підійшов майже до самої води, поклав на землю спис, наступив на нього ногою і розвів неозброєні руки.
— Здоров був, друже, — повільно і чітко вимовляючи слова, сказав Кідого. — Я тут із своїми товаришами. Ми самотні втікачі, повертаємося на батьківщину і хочемо просити допомоги у твого племені…
Юнак, що сидів на слоні, мовчав. Подорожні, які сховалися під деревом, із завмиранням серця чекали, зрозуміє він мову Кідого чи ні. Від цього юнака залежала дальша доля подорожніх.
Погонич слона опустив ніж. Слон переступав у воді, що дзюрчала навколо його ніг, звісивши хобот між бивнями. Аж ось тубілець заговорив, і Пандіон полегшено зітхнув, а Кідого, що напружено стояв, радісно стрепенувся. Мова погонича відрізнялася гучними наголосами і шиплячими звуками, яких не було в співучій мові Кідого, але навіть Пандіон пізнав у ній знайомі слова.
— Звідки ти, пришельцю? — почулося запитання, що з висоти звучало гордовито. — Де твої товариші?
Кідого пояснив, що вони були в полоні у Та-Кемті і пробиваються на батьківщину — на берег моря. Негр жестом підкликав товаришів, — усі дев'ятнадцять чоловік, змарнілі і похмурі, стали на березі.
— Та-Кемт… — по складах вимовив погонич слона. — Що це таке? Де така країна?
Кідого розповів про могутню країну на північному сході, що лежить вздовж великої ріки, і погонич слона задоволено закивав головою.
— Я чув про нього, це страшенно далеко. Як ви могли пройти звідти? — У словах погонича почулося недовір'я.
— Про це довго говорити, — стомлено сказав Кідого. — Подивися на них, — негр показав на Каві, Пандіона і групу лівійців: — хіба ти бачив поблизу таких людей?
Погонич слона з цікавістю розглядав незвичайні обличчя. Недовір'я в його погляді поступово зникало, потім він плеснув рукою по потилиці слона:
— Я молодий і не можу нічого вирішити без старших. Перейдіть на наш берег, поки слон у річці, і чекайте. Що переказати вождям від вас?