Страница:
— Ні, тепер ми мусимо розлучитися, Пандіоне, — з зусиллям, але твердо промовив старик.
Юнак здивовано відсахнувся, але дідова рука втримала його.
— Я виконав обіцянку, дану моєму синові — твоєму батькові, Пандіоне, — продовжував старик. — Тепер ти вступаєш у життя. Початок твого шляху повинен бути вільний, а не обтяжений піклуванням про безпорадного діда. З нашої Енніади я піду в родючу Еліду,[9] де живуть мої дочки з своїми чоловіками. Коли ти станеш прославленим майстром, ти знайдеш мене.
На гарячі протести юнака старик тільки заперечливо хитав головою. Багато ласкавих, благаючих, повних обурення слів було сказано Пандіоном, доки він не зрозумів, що непохитне рішення діда виношене роками і зміцнене життєвим досвідом.
Пригнічений смутком, що каменем лежав на душі, юнак цілий день не відходив від діда, допомагаючи йому готуватися до від'їзду.
Ввечері вони обидва сіли біля перевернутого, заново проконопаченого човна, і дід дістав свою стару ліру, що багато бачила на своєму віку. По-молодечому сильний голос старого аеда полинув вздовж берега, завмираючи вдалині.
Сумна мелодія нагадувала розмірений плескіт моря.
На прохання Пандіона старик співав йому перекази про походження їхнього народу, про сусідні землі та країни.
Розуміючи, що він слухає востаннє, юнак жадібно Ловив кожне слово, намагаючись запам'ятати пісні, з дитячих років нерозривно пов'язані в нього з образом діда. І Пандіон яскраво уявляв собі стародавніх героїв, що об'єднували різні племена.
Старий аед співав про сувору красу своєї батьківщини, де сама природа є земне втілення богів, про велич людей, які вміють любити життя і перемагати природу, не ховаючись від неї в храми, не відвертаючись від сучасного.
І серце юнака схвильовано билося, він ніби стояв перед дорогами, що бігли в невідому далечінь і відкривали за кожним поворотом нове і несподіване.
Вранці ніби повернулося жарке літо. Чиста блакить неба дихала спекою, нерухоме повітря сповнювалося дзвоном цикад, і сліпуче сонце відбивалося від білих скель та каміння. Море стало прозорим і ліниво колихалося біля берегів, нагадуючи старе вино, що коливається у велетенській чаші.
Коли човен діда зник вдалині, туга стиснула груди Пандіона. Він упав, спершись чолом на схрещені руки. Він відчув себе самотнім і покинутим хлопчиком, що втратив з від'їздом улюбленого діда частину свого серця. Сльози текли по руках Пандіона, але це вже не були сльози дитини, — вони котилися рідкими тяжкими краплями, не полегшуючи горя.
Далеко відлетіли мрії про великі справи. Ніщо не могло втішити юнака — він хотів бути разом з дідом.
Поволі і невблаганно прийшла свідомість того, що втрати не повернеш, і юнак опанував себе. Засоромившись від сліз, закусивши губи, він підвів голову і довго дивився в морську далечінь, доки збентежені думки не потекли послідовно і плавно. Пандіон встав, окинув поглядом залитий сонцем берег, маленьку хатинку під платаном, і знову туга стала нестерпною. Він зрозумів, що дні юнацтва минули, що не вернеться вже ніколи безтурботне життя з його наївними, напівдитячими мріями.
Поволі побрів Пандіон додому. Там він оперезався Мечем і загорнув у плащ свої речі. Юнак щільно припнув двері, щоб буря не ввірвалася в оселю, і пішов кам'янистою стежкою, чисто виметеною морськими вітрами. Суха і жорстка трава сумно шелестіла під ногами. Стежка підійшла до горба, вкритого густим темнозеленим чагарником, від дрібного листя якого, нагрітого сонцем, йшов сильний аромат свіжих оливкових вижимок. Тут стежка розгалужувалася на дві: одна вела праворуч, до групи рибальських хаток, що стояли на березі моря, друга йшла вздовж берега річки до селища. Пандіон звернув ліворуч; за горбом його ноги впірнули в гарячий білий порох, цвірчання цикад заглушило шум моря. Підніжжя кам'янистого схилу гори біля річки потопало в деревах. Вузьке листя олеандрів, важка зелень смоковниць чергувалися з пишними кронами величезних горіхів, — і все це зливалося в суцільну заклубочену масу, що здавалася майже чорною біля обривів білих вапняків. Стежка пірнула в прохолодний загінок і після кількох поворотів привела до галявини, забудованої невеличкими хатинками, що юрмилися біля положистих схилів виноградників.
Юнак прискорив ходу і попрямував до низької білої будівлі, що ховалася за вузлуватими стовбурами маслин. Він увійшов під намет, і назустріч йому підвівся невисокий літній чоловік з чорною бородою — майстер-художник Агенор.
— Ти прийшов, Пандіоне! — радісно привітав юнака художник. — А я вже думав посилати за тобою… Ага, ось що! — Агенор помітив озброєння Пандіона. — Дай я обніму тебе, мій хлопчику. Тессо, Тессо! — гукнув він. — Поглянь, який воїн прийшов до нас!
Пандіон швидко обернувся. З внутрішніх дверей визирнула дівчина в темночервоному хіматіоні,[10] накинутому поверх тонкого вилинялого блакитного хітона.[11] Радісна посмішка показала бездоганні зуби, але через якусь мить дівчина насупилася, заховавши посмішку, і холодно обвела юнака поглядом.
— Бачиш, Тесса розгнівалась на тебе: два довгих дні ти не міг прибігти до нас і попередити, що не працюватимеш, — дорікнув Пандіонові художник.
Юнак стояв мовчки, схиливши голову, і спідлоба переводив погляд з дівчини на вчителя.
— Що з тобою, мій хлопчику, чи то пак уже не хлопчику, а воїне? — питав Агенор. — Ти сумний сьогодні.
А що це за пакунок ти приніс?
Уривчастим голосом, нескладно, знову страждаючи від пережитого, Пандіон розповів про від'їзд діда.
Прийшла дружина художника — мати Тесси.
Художник поклав обидві руки на плечі юнака:
— Ми давно полюбили тебе, Пандіоне, і раді тобі. А я щасливий, що ти обрав шлях художника і віддаєш йому перевагу перед життям воїна. Воно не мине тебе згодом, а зараз тобі треба досягти багато дечого, що дається лише внаслідок наполегливої праці та роздумів.
Пандіон, за звичаєм, схилився перед дружиною Агенора, і та накрила йому голову краєм плаща, а потім ласкаво притиснула його до грудей.
Дівчина радісно скрикнула і, зніяковівши, сховалася в глибині будинку. Батько з усмішкою подивився їй услід.
Агенор, відпочиваючи, сів біля входу в майстерню. Коло будинку росли старі маслинові дерева. Їх величезні вузлуваті стовбури химерно перепліталися, І замислений погляд художника знаходив у них обриси людей і тварин. Одне дерево нагадувало велетня, що, стоячи навколішках, підніс над зігнутою шиєю широко розставлені руки. В іншого незграбні виступи стовбура зливалися в скорчений стражданням потворний тулуб. І всі дерева згиналися, здавалось, з силою підштовхуючи вгору важку масу незліченних гілок, вкритих сріблястим дрібненьким листям.
По другий бік будинку промайнула жіноча постать у святковому яскравосиньому хіматіоні з золотими блискітками. Художник упізнав доньку в той самий момент, коли дівчина зникла за схилом горба. Нечутно ступаючи босими ногами, до Агенора наблизилась його дружина і сіла поруч.
— Тесса знову пішла в сосновий гай до Пандіона, — сказав художник і додав: — Діти гадають, що нам не відома їх маленька таємниця!
Дружина його весело засміялась, але, раптом ставши серйозною, запитала:
— Що ти думаєш про Пандіона тепер, коли він прожив у нас більше року?
— Я полюбив його ще більше, — відповів Агенор, і дружина в знак згоди схилила голову. — Але… — художник змовк, обмірковуючи дальші слова.
— Він хоче надто багато, — закінчила за нього дружина.
— Так, він жадає багато, і багато йому дано від богів. І нема кому навчити його — я не можу дати йому те, чого він шукає, — сказав художник з сумною ноткою в голосі
— А мені здається, що він метається, не знаходячи себе, він не подібний до інших юнаків, — тихо промовила дружина. — І я не розумію, чого йому іще треба, а іноді просто буває шкода його.
— О, люба моя, ти правду кажеш: не дасть йому щастя прагнення досягти того, чого ще ніхто не зміг зробити. А тривогу твою… Я розумію її причину: ти боїшся за Тессу?
— Ні, не боюся, донька моя горда і смілива. Але я почуваю, що кохання до Пандіона може принести їй багато горя. Погано, коли людина, як Пандіон, перебуває в полоні шукань — тоді кохання не вилікує його від вічної туги…
— Як вилікувало мене, — ласкаво посміхнувся до дружини художник. — А колись я, певно, був схожий на Пандіона…
— Ну, ні, ти завжди був спокійнішим і міцнішим, — промовила дружина, погладивши сивіючу голову Агенора.
Той дивився в далечінь, за дерева, куди зникла Тесса.
Дівчина поспішала до моря, часто оглядаючись, хоч і знала, що так рано в святковий день ніхто не прийде в священний гай.
Від білих урвищ неродючих кам'янистих гір вже віяло жаром. Спочатку дорога пролягала по рівнині, вкритій колючками, і Тесса йшла обережно, щоб не порвати подолу свого найкращого хітона з тонкої напівпрозорої матерії, привезеної з-за моря. Далі місцевість піднімалась горбом, суцільно вкритим кривавочервоними квітами. В яскравому сонці горб палав, начебто залитий темним полум'ям. Тут не було колючок, і дівчина, високо підібравши зборки хітона, побігла.
Швидко минувши поодинокі дерева, Тесса опинилася в гаю. Стрункі соснові стовбури вилискували восковим ліловим блиском, розложисті вершини шуміли на вітрі, а гілля, опушене м'якими голками завдовжки з долоню, перетворювало яскраве сонячне світло на золотий пил.
Запах нагрітої смоли та хвої змішувався із свіжим диханням моря і розливався по всьому гаю.
Дівчина пішла тихше, несвідомо підкорюючись урочистому спокоєві в гаю.
Праворуч серед стовбурів перед нею височіла сіра, обсипана хвоєю, скеля.
На галявину падав стовп сонячного світла, і сосни навкруги здавались вилитими з червоного золота. Сюди виразніше доносився рокітливий гул моря, — невидиме, воно безперервно нагадувало про себе низькими розміреними акордами.
З-за скелі назустріч Тессі вибіг Пандіон і притягнув дівчину до себе за простягнені руки, потім злегка відштовхнув її і пильно оглянув, ніби намагаючись увібрати в себе весь її образ.
Кучері її блискучого волосся тріпотіли навколо гладенького чола, вузькі брови здіймалися до скронь, ледве помітно переламуючись, і це надавало великим синім очам ледь вловимого виразу насмішкуватої гордості.
Тесса м'яким рухом одсторонилась від юнака.
— Не гайся, сюди скоро прийдуть! — сказала вона, ніжно дивлячись на юнака.
— Я готовий, — з цими словами Пандіон підійшов до скелі, розсіченої вузькою вертикальною печерою.
На вапняковій брилі стояла незакінчена статуя в половину людського росту з густої глини. Тут же були розкладені дерев'яні інструменти — вигнуті пилочки, ножі і лопатки.
Дівчина скинула синій хіматіон і поволі піднесла руки до застібок, що скріпляли зборки легкої тканини, розрізаної вздовж плечей.
Пандіон стежив за нею, посміхаючись і перебираючи інструменти, але коли він повернувся до статуї, усмішка захоплення поволі сповзла з його обличчя. Ще дуже далеко було цьому грубому зображенню до прекрасної живої Тесси. Але все-таки в глині вже з'являлися пропорції її тіла. Сьогодні мусить все вирішитися. Він, нарешті, перенесе на нерухому глину чарівність живих ліній.
Пандіон похмуро і рішуче обернувся до Тесси. Та, скоса глянувши на нього, хитнула головою. Опустивши очі, дівчина сперлася на сосновий стовбур, підклавши одну руку під голову. Пандіон мовчки заглибився в роботу. Погляд юнака став пронизливим, очі перебігали з тіла подруги на глину, розміряючи й порівнюючи.
Багато днів уже тривала ця боротьба творчих рук з мертвою, байдужо податливою глиною, яку треба було примусити набрати прекрасних форм живого.
Час минав. Чуйне вухо юнака вже кілька разів ловило приглушені зітхання стомленої Тесси.
Пандіон припинив роботу, відступив од статуї, і Тесса мимоволі здригнулася, почувши гіркий стогін розчарування. Зображення стало далеко гіршим. Те, що жило в ньому і приваблювало ледве наміченими рисами, тепер, пригладжене і оформлене, вмерло. Статуя зробилася лише незграбною подобою смуглявого тіла Тесси, що стояла перед величезним сосновим стовбуром темнозолотого кольору.
Закусивши губи, юнак порівнював Тессу із статуєю напружено стараючись знайти помилку. Помилки не було, — це не можна було назвати помилкою: просто він не зміг передати життя, зупинити мінливі рухи тіла, йому здавалося, що сила його кохання, його захоплення красою Тесси дозволять йому піднестися високо, здійснити великий творчий подвиг — і з'явиться перед світом небачена статуя… Так було вчора, було ще півгодини тому? І от він не може… не вміє… йому не під силу… Навіть для Тесси, яку він так кохає! Що ж тепер робити? Весь світ померкнув для Пандіона, інструменти попадали додолу, кров ударила в голову. Охоплений розпачем, усвідомлюючи своє безсилля, юнак кинувся до дівчини і впав перед нею навколішки.
Дівчина, зніяковіла і здивована, поклала долоні на гаряче, підняте догори обличчя Пандіона.
І раптом інстинктивним чуттям жінки вона зрозуміла, що робиться в душі художника. З материнською любов'ю вона схилилася над юнаком, говорила ласкаві слова, притискала до себе голову Пандіона, пестячи тонкими пальцями кільця короткого волосся.
Бурхливий розпач юнака вщух.
Здалека долинули голоси. Пандіон оглянувся довкола; запал його згас, а з ним відійшла і горда надія. Йому здавалося, що його юнацька мрія ніколи не здійсниться. Скульптор підійшов до своєї статуї і зупинився, роздумуючи. Маленька рука Тесси лягла йому на згин ліктя.
— Не смій, нерозумний хлопче, — прошепотіла дівчина.
— Не можу, не смію, Тессо, — погодився Пандіон, не відриваючи погляду від статуї. — Коли б ця… — юнак зупинився, — не була зроблена з тебе, коли б не ти, я знищив би її зараз же. Ця річ така незграбна і негарна, що не повинна існувати і чимсь нагадувати твій образ, — з цими словами юнак легко засунув камінь разом з статуєю вглиб печери. Він старанно замаскував вузьку щілину уламками каміння та пригорщами сухої хвої.
Юнак і дівчина попрямували на звук морського прибою. Вони довго йшли мовчки. Пандіон заговорив — він хотів, щоб кохана зрозуміла його тугу й розчарування. Дівчина переконувала Пандіона не кидати спроб, говорила про свою впевненість у ньому, про його здатність виконати задумане. Але Пандіон був непохитний. Тільки сьогодні він зрозумів, що ще далекий від справжньої майстерності, що дорога до справжнього мистецтва лежить через довгі роки наполегливої праці.
— Ні, Тессо, я зрозумів тільки тепер, що не можу втілити тебе в статуї! — палко говорив він. — Я бідний тут і тут, — він торкнувся серця і очей, — щоб передати твою красу…
— Хіба вона не твоя, Пандіоне? — дівчина поривчасто закинула руки за шию художника.
— Так, Тессо, але як іноді я страждаю через неї! Я ніколи не перестану милуватися тобою і разом з тим… не можу зробити статую. А я повинен втілити тебе в глині, дереві, камені. Я повинен зрозуміти, чому так важко передати живе, бо коли я сам не зрозумію цього, то як я зможу зробити живими свої твори?
Тесса уважно слухала юнака і, почуваючи, що зараз перед нею відкрита вся душа Пандіона, з болем розуміла своє безсилля. Туга художника передавалась і їй, в серці росла невиразна тривога.
Раптом Пандіон усміхнувся, і не встигла Тесса опам'ятатися, як міцні руки піднесли її вгору. Пандіон побіг до берега, опустив дівчину на вогкий пісок, а сам зник за круглим горбом.
Одна мить — і дівчина побачила голову Пандіона на гребені хвилі, що наближалась до берега. Незабаром юнак повернувся. Його м'язи, виграваючи під шкірою, обтрушували воду. Недавнього смутку не було й сліду. І те, що трапилося в гаю, здалося Тессі вже не таким серйозним. Вона тихо засміялась, згадавши свою жалюгідну глиняну подобу і зажурене обличчя її творця.
Пандіон теж кепкував з себе, як хлопчик хвастав перед дівчиною своєю спритністю та силою. Так, поволі, часто зупиняючись, ішли вони додому. І тільки на самому дні душі Тесси все ще гніздилася тривога.
Агенор торкнувся рукою Пандіонового коліна. — Народ наш ще молодий та бідний, мій сину. Потрібно віками жити в достатках, щоб сотні людей могли присвятити себе високому мистецтву художника, щоб сотні людей могли віддатися вивченню краси людини і світу. А ми ще зовсім недавно зображували своїх богів, обтісуючи кам'яні або дерев'яні стовпи… А ось ти прагнеш збагнути закони краси, І я можу передректи, що наш народ піде далі і вище від інших в зображенні прекрасного. А тепер у стародавніх та багатих країнах майстри далеко вправніші за нас…
Художник встав і дістав з кутка кімнати велику скриньку з жовтого дерева, вийняв з неї згорток, покритий червоною матерією. Знявши її, він обережно поставив перед Пандіоном статуетку завбільшки з лікоть, зроблену з слонової кості. Слонова кістка від давності порожевіла, і її полірована поверхня вкрилась дрібнесенькими чорними тріщинками.
Статуетка зображала жінку, яка тримала в простягнутих руках дві змії, що обвилися кільцями до ліктів. Тугий пояс з валиками по краях обхоплював тонкий стан, підтримуючи довгу, до п'ят, спідницю, що дуже розширювалася донизу і була прикрашена п'ятьма поперечними золотими смужками. Спину, плечі, боки і верхні частини рук закривала легка накидка, залишаючи голими груди й живіт до талії.
Тяжке хвилясте волосся підняте було вузлом не на потилиці, як у еллінських жінок, а на тім'ї. Від вузла спадали густі пасма, вкриваючи шию і спину.
Нічого подібного Пандіон ще не бачив. Відчувалося, що ця статуетка — твір великого майстра. Особливо привертало увагу дивно-байдуже обличчя статуетки — плескувате і широке, з виразно окресленими вилицями, з товстими губами, з трохи виступаючою вперед нижньою частиною.
Прямі широкі брови посилювали вираз байдужості на обличчі жінки, але груди високо здіймалися, ніби в нетерплячому зітханні.
Пандіон закам'янів. Коли б він володів майстерністю невідомого художника! Коли б його різець міг з такою самою точністю і витонченістю передавати форму, що оживала під рожевожовтою поверхнею старої кістки!
Агенор, задоволений викликаним враженням, стежив за юнаком і поволі погладжував щоку кінцями пальців.
Перервавши мовчазне споглядання, Пандіон відставив коштовну статуетку далі від себе. Не відриваючи очей від тьмяно виблискуючого твору стародавнього майстра, юнак тихо і сумно запитав учителя:
— Це із стародавніх східних міст.[12]
— Е, ні! — відповів Агенор. — Вона старіша від них усіх, старіша від багатих на золото Мікен, Тірінфа та Орхомен.[13] Я взяв її у Хрізаора, щоб показати тобі. Його батько замолоду плавав з загоном на Кріт і знайшов її серед решток стародавнього храму за двадцять стадій[14] від руїн міста морських царів,[15] що загинуло від страшенних землетрусів.
— Батьку, — юнак, стримуючи хвилювання, з благанням торкнувся бороди художника,[16] — ти знаєш так багато. Невже ти не зміг би, коли б захотів, перейняти майстерність стародавніх художників, навчити нас, повести туди, де збереглися прекрасні твори? Невже ти ніколи не бачив тих палаців, оспіваних у легендах? Я багато разів мріяв про них, слухаючи діда!
Агенор опустив очі, сувора тінь набігла на спокійне і привітне обличчя.
— Я не зумію пояснити тобі, — відповів він, трохи подумавши, — але ти сам незабаром це збагнеш: те, що вмерло, не можна відродити. Воно чуже для нашого світу, для нашої душі… воно прекрасне, але безнадійне… чарує, але не живе.
— Я зрозумів, батьку! — палко вигукнув Пандіон. — Ми будемо лише рабами мертвої мудрості, хоча і будемо досконало наслідувати її. А нам треба стати рівними стародавнім майстрам, або навіть сильнішими за них, і тоді… о, тоді… — юнак замовк, не знаходячи слів.
Агенор палаючими очима глянув на свого учня, і його цупка маленька рука схвально стиснула юнаків лікоть. — Ти добре сказав, сказав те, чого я не міг висловити. Так, стародавнє мистецтво повинно бути для нас мірою і взірцем, а йти треба своїм шляхом. А щоб цей шлях не був дуже далеким, вчитися треба і в стародавньої мудрості і в життя, — ти розумний, Пандіоне…
Раптом Пандіон м'яко опустився на глиняну долівку і обійняв ноги художника.
— Батьку і вчителю, відпусти мене подивитись на стародавні міста… Я не можу, боги свідки мої… я повинен побачити все це. Я почуваю в собі силу досягти високого… Мені треба пізнати батьківщину тих дивовижних речей, що іноді трапляються в наших людей і вражають їх. Може, і я… — юнак замовк, зашарівшись по самі вуха, але його прямий, сміливий погляд продовжував шукати погляду Агенора.
Той зосереджено дивився кудись убік, хмурився і мовчав.
— Встань, Пандіоне, — нарешті промовив художник. — Я давно чекав цього. Ти не хлопчик, і я не можу втримати тебе, хоч би й хотів цього. Ти можеш іти, куди тобі захочеться, але я кажу тобі, як синові, як учневі, більше того, як рівний другові, бо бажання твоє згубне. Воно загрожує тобі страшенними нещастями.
— Я не боюсь нічого, батьку! — Пандіон відкинув назад голову, ніздрі його роздувались.
— Я помилився, ти зовсім ще хлопчина, — спокійно заперечив Агенор. — Вислухай мене, поклавши руку на серце, якщо любиш мене.
І Агенор заговорив голосно і напружено. Він розпо-
вів, що в східних містах ще існують давні звичаї, там ще багато творів стародавнього мистецтва. Жінки, як і тисячоліття тому на Кріті, носять довгі цупкі спідниці, розмальовані надзвичайно яскраво; спину і плечі вони прикривають, а груди оголюють. Чоловіки — в коротких сорочках без рукавів, з довгим волоссям — озброєні невеличкими важкими бронзовими мечами.
Місто Тірінф оточене височезною стіною в п'ятдесят ліктів[17] заввишки. Ці стіни складено з велетенських обтесаних брил, прикрашених золотими та бронзовими квітами, що здалека виблискують на сонці, наче вогні, розкидані на стіні.
Мікени — ще величніші. Це місто розташоване на вершині високого горба, ворота з величезного каміння закриті мідними гратами. Далеко видно великі будівлі з рівнини, що оточує горб.
Хоча ще свіжі і яскраві фарби стінного розпису в палацах Мікен, Тірінфа та Охромен, хоча й досі по гладеньких дорогах, викладених великим білим камінням, іноді проносяться колісниці багатих землевласників, але все більше заростають травою забуття ці дороги, двори спустілих будинків, навіть схили могутніх стін.
Давно минули часи багатства, часи далекого плавання в казковий Айгюптос.[18] Тепер навколо цих міст оселилися сильні фратрії, що мають багато воїнів. Їхні начальники підкорили собі все навкруги на великій відстані, захопили міста в свої темени,[19] приборкали неміцні роди й оголосили себе володарями країни і людей.
Тут, в Енніаді, ще нема таких могутніх вождів, як нема міст і красивих храмів. Але зате там більше рабів— жалюгідних рабів, як чоловіків, так і жінок, що втратили волю. І серед них не тільки бранці, захоплені в чужих країнах, але й раби з своїх же земляків, що належать до бідних родів.
А що вже й казати про чужоземних мандрівників: коли за їхніми плечима не стоїть могутня фратрія або плем'я, з яким сваритися небезпечно навіть сильним вождям, або коли нема у мандрівника численної дружини воїнів, тоді тільки два шляхи можуть бути у нього — смерть або рабство.
— Пам'ятай, Пандіоне, — художник схопив юнака за обидві руки: — ми живемо в суворий і небезпечний час: роди і фратрії ворогують між собою, спільних законів не існує, постійний страх рабства висить над головою кожного мандрівника. Ця чудова країна не придатна для мандрівок. Пам'ятай, що, покинувши нас, ти опинишся на чужині без притулку і без закону, кожний може тебе скривдити, або навіть убити, не боячись пені та помсти.[20] Ти одинокий і бідний, я теж нічим не зможу допомогти тобі — отже, ти не збереш навіть маленького загону! А сам ти загинеш дуже швидко, якщо тільки боги не зроблять з тебе невидимку. От бачиш як, Пандіоне, хоч здається так просто: пропливти протокою тисячу стадій від нашого Ахелойового мису до Корінфа, звідки півдня треба їхати до Мікен, день до Тірінфа і три до Охромен, але для тебе це все одно, що вирушити за межі Ойкумени! — Агенор встав і попрямував до виходу, а за ним пішов юнак. — Ти став рідний мені і моїй дружині, але я не кажу про нас… Уяви собі страждання моєї Тесси, коли ти животітимеш десь у рабстві на чужині! Пандіон густо почервонів і нічого не відповів. Агенор відчував, що не переконав Пандіона, а той в нерішучості вагався між двома могутніми поривами: одним, що утримував його на місці, і другим, що вабив його в далечінь, незважаючи на неминучу небезпеку.
Юнак здивовано відсахнувся, але дідова рука втримала його.
— Я виконав обіцянку, дану моєму синові — твоєму батькові, Пандіоне, — продовжував старик. — Тепер ти вступаєш у життя. Початок твого шляху повинен бути вільний, а не обтяжений піклуванням про безпорадного діда. З нашої Енніади я піду в родючу Еліду,[9] де живуть мої дочки з своїми чоловіками. Коли ти станеш прославленим майстром, ти знайдеш мене.
На гарячі протести юнака старик тільки заперечливо хитав головою. Багато ласкавих, благаючих, повних обурення слів було сказано Пандіоном, доки він не зрозумів, що непохитне рішення діда виношене роками і зміцнене життєвим досвідом.
Пригнічений смутком, що каменем лежав на душі, юнак цілий день не відходив від діда, допомагаючи йому готуватися до від'їзду.
Ввечері вони обидва сіли біля перевернутого, заново проконопаченого човна, і дід дістав свою стару ліру, що багато бачила на своєму віку. По-молодечому сильний голос старого аеда полинув вздовж берега, завмираючи вдалині.
Сумна мелодія нагадувала розмірений плескіт моря.
На прохання Пандіона старик співав йому перекази про походження їхнього народу, про сусідні землі та країни.
Розуміючи, що він слухає востаннє, юнак жадібно Ловив кожне слово, намагаючись запам'ятати пісні, з дитячих років нерозривно пов'язані в нього з образом діда. І Пандіон яскраво уявляв собі стародавніх героїв, що об'єднували різні племена.
Старий аед співав про сувору красу своєї батьківщини, де сама природа є земне втілення богів, про велич людей, які вміють любити життя і перемагати природу, не ховаючись від неї в храми, не відвертаючись від сучасного.
І серце юнака схвильовано билося, він ніби стояв перед дорогами, що бігли в невідому далечінь і відкривали за кожним поворотом нове і несподіване.
Вранці ніби повернулося жарке літо. Чиста блакить неба дихала спекою, нерухоме повітря сповнювалося дзвоном цикад, і сліпуче сонце відбивалося від білих скель та каміння. Море стало прозорим і ліниво колихалося біля берегів, нагадуючи старе вино, що коливається у велетенській чаші.
Коли човен діда зник вдалині, туга стиснула груди Пандіона. Він упав, спершись чолом на схрещені руки. Він відчув себе самотнім і покинутим хлопчиком, що втратив з від'їздом улюбленого діда частину свого серця. Сльози текли по руках Пандіона, але це вже не були сльози дитини, — вони котилися рідкими тяжкими краплями, не полегшуючи горя.
Далеко відлетіли мрії про великі справи. Ніщо не могло втішити юнака — він хотів бути разом з дідом.
Поволі і невблаганно прийшла свідомість того, що втрати не повернеш, і юнак опанував себе. Засоромившись від сліз, закусивши губи, він підвів голову і довго дивився в морську далечінь, доки збентежені думки не потекли послідовно і плавно. Пандіон встав, окинув поглядом залитий сонцем берег, маленьку хатинку під платаном, і знову туга стала нестерпною. Він зрозумів, що дні юнацтва минули, що не вернеться вже ніколи безтурботне життя з його наївними, напівдитячими мріями.
Поволі побрів Пандіон додому. Там він оперезався Мечем і загорнув у плащ свої речі. Юнак щільно припнув двері, щоб буря не ввірвалася в оселю, і пішов кам'янистою стежкою, чисто виметеною морськими вітрами. Суха і жорстка трава сумно шелестіла під ногами. Стежка підійшла до горба, вкритого густим темнозеленим чагарником, від дрібного листя якого, нагрітого сонцем, йшов сильний аромат свіжих оливкових вижимок. Тут стежка розгалужувалася на дві: одна вела праворуч, до групи рибальських хаток, що стояли на березі моря, друга йшла вздовж берега річки до селища. Пандіон звернув ліворуч; за горбом його ноги впірнули в гарячий білий порох, цвірчання цикад заглушило шум моря. Підніжжя кам'янистого схилу гори біля річки потопало в деревах. Вузьке листя олеандрів, важка зелень смоковниць чергувалися з пишними кронами величезних горіхів, — і все це зливалося в суцільну заклубочену масу, що здавалася майже чорною біля обривів білих вапняків. Стежка пірнула в прохолодний загінок і після кількох поворотів привела до галявини, забудованої невеличкими хатинками, що юрмилися біля положистих схилів виноградників.
Юнак прискорив ходу і попрямував до низької білої будівлі, що ховалася за вузлуватими стовбурами маслин. Він увійшов під намет, і назустріч йому підвівся невисокий літній чоловік з чорною бородою — майстер-художник Агенор.
— Ти прийшов, Пандіоне! — радісно привітав юнака художник. — А я вже думав посилати за тобою… Ага, ось що! — Агенор помітив озброєння Пандіона. — Дай я обніму тебе, мій хлопчику. Тессо, Тессо! — гукнув він. — Поглянь, який воїн прийшов до нас!
Пандіон швидко обернувся. З внутрішніх дверей визирнула дівчина в темночервоному хіматіоні,[10] накинутому поверх тонкого вилинялого блакитного хітона.[11] Радісна посмішка показала бездоганні зуби, але через якусь мить дівчина насупилася, заховавши посмішку, і холодно обвела юнака поглядом.
— Бачиш, Тесса розгнівалась на тебе: два довгих дні ти не міг прибігти до нас і попередити, що не працюватимеш, — дорікнув Пандіонові художник.
Юнак стояв мовчки, схиливши голову, і спідлоба переводив погляд з дівчини на вчителя.
— Що з тобою, мій хлопчику, чи то пак уже не хлопчику, а воїне? — питав Агенор. — Ти сумний сьогодні.
А що це за пакунок ти приніс?
Уривчастим голосом, нескладно, знову страждаючи від пережитого, Пандіон розповів про від'їзд діда.
Прийшла дружина художника — мати Тесси.
Художник поклав обидві руки на плечі юнака:
— Ми давно полюбили тебе, Пандіоне, і раді тобі. А я щасливий, що ти обрав шлях художника і віддаєш йому перевагу перед життям воїна. Воно не мине тебе згодом, а зараз тобі треба досягти багато дечого, що дається лише внаслідок наполегливої праці та роздумів.
Пандіон, за звичаєм, схилився перед дружиною Агенора, і та накрила йому голову краєм плаща, а потім ласкаво притиснула його до грудей.
Дівчина радісно скрикнула і, зніяковівши, сховалася в глибині будинку. Батько з усмішкою подивився їй услід.
Агенор, відпочиваючи, сів біля входу в майстерню. Коло будинку росли старі маслинові дерева. Їх величезні вузлуваті стовбури химерно перепліталися, І замислений погляд художника знаходив у них обриси людей і тварин. Одне дерево нагадувало велетня, що, стоячи навколішках, підніс над зігнутою шиєю широко розставлені руки. В іншого незграбні виступи стовбура зливалися в скорчений стражданням потворний тулуб. І всі дерева згиналися, здавалось, з силою підштовхуючи вгору важку масу незліченних гілок, вкритих сріблястим дрібненьким листям.
По другий бік будинку промайнула жіноча постать у святковому яскравосиньому хіматіоні з золотими блискітками. Художник упізнав доньку в той самий момент, коли дівчина зникла за схилом горба. Нечутно ступаючи босими ногами, до Агенора наблизилась його дружина і сіла поруч.
— Тесса знову пішла в сосновий гай до Пандіона, — сказав художник і додав: — Діти гадають, що нам не відома їх маленька таємниця!
Дружина його весело засміялась, але, раптом ставши серйозною, запитала:
— Що ти думаєш про Пандіона тепер, коли він прожив у нас більше року?
— Я полюбив його ще більше, — відповів Агенор, і дружина в знак згоди схилила голову. — Але… — художник змовк, обмірковуючи дальші слова.
— Він хоче надто багато, — закінчила за нього дружина.
— Так, він жадає багато, і багато йому дано від богів. І нема кому навчити його — я не можу дати йому те, чого він шукає, — сказав художник з сумною ноткою в голосі
— А мені здається, що він метається, не знаходячи себе, він не подібний до інших юнаків, — тихо промовила дружина. — І я не розумію, чого йому іще треба, а іноді просто буває шкода його.
— О, люба моя, ти правду кажеш: не дасть йому щастя прагнення досягти того, чого ще ніхто не зміг зробити. А тривогу твою… Я розумію її причину: ти боїшся за Тессу?
— Ні, не боюся, донька моя горда і смілива. Але я почуваю, що кохання до Пандіона може принести їй багато горя. Погано, коли людина, як Пандіон, перебуває в полоні шукань — тоді кохання не вилікує його від вічної туги…
— Як вилікувало мене, — ласкаво посміхнувся до дружини художник. — А колись я, певно, був схожий на Пандіона…
— Ну, ні, ти завжди був спокійнішим і міцнішим, — промовила дружина, погладивши сивіючу голову Агенора.
Той дивився в далечінь, за дерева, куди зникла Тесса.
Дівчина поспішала до моря, часто оглядаючись, хоч і знала, що так рано в святковий день ніхто не прийде в священний гай.
Від білих урвищ неродючих кам'янистих гір вже віяло жаром. Спочатку дорога пролягала по рівнині, вкритій колючками, і Тесса йшла обережно, щоб не порвати подолу свого найкращого хітона з тонкої напівпрозорої матерії, привезеної з-за моря. Далі місцевість піднімалась горбом, суцільно вкритим кривавочервоними квітами. В яскравому сонці горб палав, начебто залитий темним полум'ям. Тут не було колючок, і дівчина, високо підібравши зборки хітона, побігла.
Швидко минувши поодинокі дерева, Тесса опинилася в гаю. Стрункі соснові стовбури вилискували восковим ліловим блиском, розложисті вершини шуміли на вітрі, а гілля, опушене м'якими голками завдовжки з долоню, перетворювало яскраве сонячне світло на золотий пил.
Запах нагрітої смоли та хвої змішувався із свіжим диханням моря і розливався по всьому гаю.
Дівчина пішла тихше, несвідомо підкорюючись урочистому спокоєві в гаю.
Праворуч серед стовбурів перед нею височіла сіра, обсипана хвоєю, скеля.
На галявину падав стовп сонячного світла, і сосни навкруги здавались вилитими з червоного золота. Сюди виразніше доносився рокітливий гул моря, — невидиме, воно безперервно нагадувало про себе низькими розміреними акордами.
З-за скелі назустріч Тессі вибіг Пандіон і притягнув дівчину до себе за простягнені руки, потім злегка відштовхнув її і пильно оглянув, ніби намагаючись увібрати в себе весь її образ.
Кучері її блискучого волосся тріпотіли навколо гладенького чола, вузькі брови здіймалися до скронь, ледве помітно переламуючись, і це надавало великим синім очам ледь вловимого виразу насмішкуватої гордості.
Тесса м'яким рухом одсторонилась від юнака.
— Не гайся, сюди скоро прийдуть! — сказала вона, ніжно дивлячись на юнака.
— Я готовий, — з цими словами Пандіон підійшов до скелі, розсіченої вузькою вертикальною печерою.
На вапняковій брилі стояла незакінчена статуя в половину людського росту з густої глини. Тут же були розкладені дерев'яні інструменти — вигнуті пилочки, ножі і лопатки.
Дівчина скинула синій хіматіон і поволі піднесла руки до застібок, що скріпляли зборки легкої тканини, розрізаної вздовж плечей.
Пандіон стежив за нею, посміхаючись і перебираючи інструменти, але коли він повернувся до статуї, усмішка захоплення поволі сповзла з його обличчя. Ще дуже далеко було цьому грубому зображенню до прекрасної живої Тесси. Але все-таки в глині вже з'являлися пропорції її тіла. Сьогодні мусить все вирішитися. Він, нарешті, перенесе на нерухому глину чарівність живих ліній.
Пандіон похмуро і рішуче обернувся до Тесси. Та, скоса глянувши на нього, хитнула головою. Опустивши очі, дівчина сперлася на сосновий стовбур, підклавши одну руку під голову. Пандіон мовчки заглибився в роботу. Погляд юнака став пронизливим, очі перебігали з тіла подруги на глину, розміряючи й порівнюючи.
Багато днів уже тривала ця боротьба творчих рук з мертвою, байдужо податливою глиною, яку треба було примусити набрати прекрасних форм живого.
Час минав. Чуйне вухо юнака вже кілька разів ловило приглушені зітхання стомленої Тесси.
Пандіон припинив роботу, відступив од статуї, і Тесса мимоволі здригнулася, почувши гіркий стогін розчарування. Зображення стало далеко гіршим. Те, що жило в ньому і приваблювало ледве наміченими рисами, тепер, пригладжене і оформлене, вмерло. Статуя зробилася лише незграбною подобою смуглявого тіла Тесси, що стояла перед величезним сосновим стовбуром темнозолотого кольору.
Закусивши губи, юнак порівнював Тессу із статуєю напружено стараючись знайти помилку. Помилки не було, — це не можна було назвати помилкою: просто він не зміг передати життя, зупинити мінливі рухи тіла, йому здавалося, що сила його кохання, його захоплення красою Тесси дозволять йому піднестися високо, здійснити великий творчий подвиг — і з'явиться перед світом небачена статуя… Так було вчора, було ще півгодини тому? І от він не може… не вміє… йому не під силу… Навіть для Тесси, яку він так кохає! Що ж тепер робити? Весь світ померкнув для Пандіона, інструменти попадали додолу, кров ударила в голову. Охоплений розпачем, усвідомлюючи своє безсилля, юнак кинувся до дівчини і впав перед нею навколішки.
Дівчина, зніяковіла і здивована, поклала долоні на гаряче, підняте догори обличчя Пандіона.
І раптом інстинктивним чуттям жінки вона зрозуміла, що робиться в душі художника. З материнською любов'ю вона схилилася над юнаком, говорила ласкаві слова, притискала до себе голову Пандіона, пестячи тонкими пальцями кільця короткого волосся.
Бурхливий розпач юнака вщух.
Здалека долинули голоси. Пандіон оглянувся довкола; запал його згас, а з ним відійшла і горда надія. Йому здавалося, що його юнацька мрія ніколи не здійсниться. Скульптор підійшов до своєї статуї і зупинився, роздумуючи. Маленька рука Тесси лягла йому на згин ліктя.
— Не смій, нерозумний хлопче, — прошепотіла дівчина.
— Не можу, не смію, Тессо, — погодився Пандіон, не відриваючи погляду від статуї. — Коли б ця… — юнак зупинився, — не була зроблена з тебе, коли б не ти, я знищив би її зараз же. Ця річ така незграбна і негарна, що не повинна існувати і чимсь нагадувати твій образ, — з цими словами юнак легко засунув камінь разом з статуєю вглиб печери. Він старанно замаскував вузьку щілину уламками каміння та пригорщами сухої хвої.
Юнак і дівчина попрямували на звук морського прибою. Вони довго йшли мовчки. Пандіон заговорив — він хотів, щоб кохана зрозуміла його тугу й розчарування. Дівчина переконувала Пандіона не кидати спроб, говорила про свою впевненість у ньому, про його здатність виконати задумане. Але Пандіон був непохитний. Тільки сьогодні він зрозумів, що ще далекий від справжньої майстерності, що дорога до справжнього мистецтва лежить через довгі роки наполегливої праці.
— Ні, Тессо, я зрозумів тільки тепер, що не можу втілити тебе в статуї! — палко говорив він. — Я бідний тут і тут, — він торкнувся серця і очей, — щоб передати твою красу…
— Хіба вона не твоя, Пандіоне? — дівчина поривчасто закинула руки за шию художника.
— Так, Тессо, але як іноді я страждаю через неї! Я ніколи не перестану милуватися тобою і разом з тим… не можу зробити статую. А я повинен втілити тебе в глині, дереві, камені. Я повинен зрозуміти, чому так важко передати живе, бо коли я сам не зрозумію цього, то як я зможу зробити живими свої твори?
Тесса уважно слухала юнака і, почуваючи, що зараз перед нею відкрита вся душа Пандіона, з болем розуміла своє безсилля. Туга художника передавалась і їй, в серці росла невиразна тривога.
Раптом Пандіон усміхнувся, і не встигла Тесса опам'ятатися, як міцні руки піднесли її вгору. Пандіон побіг до берега, опустив дівчину на вогкий пісок, а сам зник за круглим горбом.
Одна мить — і дівчина побачила голову Пандіона на гребені хвилі, що наближалась до берега. Незабаром юнак повернувся. Його м'язи, виграваючи під шкірою, обтрушували воду. Недавнього смутку не було й сліду. І те, що трапилося в гаю, здалося Тессі вже не таким серйозним. Вона тихо засміялась, згадавши свою жалюгідну глиняну подобу і зажурене обличчя її творця.
Пандіон теж кепкував з себе, як хлопчик хвастав перед дівчиною своєю спритністю та силою. Так, поволі, часто зупиняючись, ішли вони додому. І тільки на самому дні душі Тесси все ще гніздилася тривога.
Агенор торкнувся рукою Пандіонового коліна. — Народ наш ще молодий та бідний, мій сину. Потрібно віками жити в достатках, щоб сотні людей могли присвятити себе високому мистецтву художника, щоб сотні людей могли віддатися вивченню краси людини і світу. А ми ще зовсім недавно зображували своїх богів, обтісуючи кам'яні або дерев'яні стовпи… А ось ти прагнеш збагнути закони краси, І я можу передректи, що наш народ піде далі і вище від інших в зображенні прекрасного. А тепер у стародавніх та багатих країнах майстри далеко вправніші за нас…
Художник встав і дістав з кутка кімнати велику скриньку з жовтого дерева, вийняв з неї згорток, покритий червоною матерією. Знявши її, він обережно поставив перед Пандіоном статуетку завбільшки з лікоть, зроблену з слонової кості. Слонова кістка від давності порожевіла, і її полірована поверхня вкрилась дрібнесенькими чорними тріщинками.
Статуетка зображала жінку, яка тримала в простягнутих руках дві змії, що обвилися кільцями до ліктів. Тугий пояс з валиками по краях обхоплював тонкий стан, підтримуючи довгу, до п'ят, спідницю, що дуже розширювалася донизу і була прикрашена п'ятьма поперечними золотими смужками. Спину, плечі, боки і верхні частини рук закривала легка накидка, залишаючи голими груди й живіт до талії.
Тяжке хвилясте волосся підняте було вузлом не на потилиці, як у еллінських жінок, а на тім'ї. Від вузла спадали густі пасма, вкриваючи шию і спину.
Нічого подібного Пандіон ще не бачив. Відчувалося, що ця статуетка — твір великого майстра. Особливо привертало увагу дивно-байдуже обличчя статуетки — плескувате і широке, з виразно окресленими вилицями, з товстими губами, з трохи виступаючою вперед нижньою частиною.
Прямі широкі брови посилювали вираз байдужості на обличчі жінки, але груди високо здіймалися, ніби в нетерплячому зітханні.
Пандіон закам'янів. Коли б він володів майстерністю невідомого художника! Коли б його різець міг з такою самою точністю і витонченістю передавати форму, що оживала під рожевожовтою поверхнею старої кістки!
Агенор, задоволений викликаним враженням, стежив за юнаком і поволі погладжував щоку кінцями пальців.
Перервавши мовчазне споглядання, Пандіон відставив коштовну статуетку далі від себе. Не відриваючи очей від тьмяно виблискуючого твору стародавнього майстра, юнак тихо і сумно запитав учителя:
— Це із стародавніх східних міст.[12]
— Е, ні! — відповів Агенор. — Вона старіша від них усіх, старіша від багатих на золото Мікен, Тірінфа та Орхомен.[13] Я взяв її у Хрізаора, щоб показати тобі. Його батько замолоду плавав з загоном на Кріт і знайшов її серед решток стародавнього храму за двадцять стадій[14] від руїн міста морських царів,[15] що загинуло від страшенних землетрусів.
— Батьку, — юнак, стримуючи хвилювання, з благанням торкнувся бороди художника,[16] — ти знаєш так багато. Невже ти не зміг би, коли б захотів, перейняти майстерність стародавніх художників, навчити нас, повести туди, де збереглися прекрасні твори? Невже ти ніколи не бачив тих палаців, оспіваних у легендах? Я багато разів мріяв про них, слухаючи діда!
Агенор опустив очі, сувора тінь набігла на спокійне і привітне обличчя.
— Я не зумію пояснити тобі, — відповів він, трохи подумавши, — але ти сам незабаром це збагнеш: те, що вмерло, не можна відродити. Воно чуже для нашого світу, для нашої душі… воно прекрасне, але безнадійне… чарує, але не живе.
— Я зрозумів, батьку! — палко вигукнув Пандіон. — Ми будемо лише рабами мертвої мудрості, хоча і будемо досконало наслідувати її. А нам треба стати рівними стародавнім майстрам, або навіть сильнішими за них, і тоді… о, тоді… — юнак замовк, не знаходячи слів.
Агенор палаючими очима глянув на свого учня, і його цупка маленька рука схвально стиснула юнаків лікоть. — Ти добре сказав, сказав те, чого я не міг висловити. Так, стародавнє мистецтво повинно бути для нас мірою і взірцем, а йти треба своїм шляхом. А щоб цей шлях не був дуже далеким, вчитися треба і в стародавньої мудрості і в життя, — ти розумний, Пандіоне…
Раптом Пандіон м'яко опустився на глиняну долівку і обійняв ноги художника.
— Батьку і вчителю, відпусти мене подивитись на стародавні міста… Я не можу, боги свідки мої… я повинен побачити все це. Я почуваю в собі силу досягти високого… Мені треба пізнати батьківщину тих дивовижних речей, що іноді трапляються в наших людей і вражають їх. Може, і я… — юнак замовк, зашарівшись по самі вуха, але його прямий, сміливий погляд продовжував шукати погляду Агенора.
Той зосереджено дивився кудись убік, хмурився і мовчав.
— Встань, Пандіоне, — нарешті промовив художник. — Я давно чекав цього. Ти не хлопчик, і я не можу втримати тебе, хоч би й хотів цього. Ти можеш іти, куди тобі захочеться, але я кажу тобі, як синові, як учневі, більше того, як рівний другові, бо бажання твоє згубне. Воно загрожує тобі страшенними нещастями.
— Я не боюсь нічого, батьку! — Пандіон відкинув назад голову, ніздрі його роздувались.
— Я помилився, ти зовсім ще хлопчина, — спокійно заперечив Агенор. — Вислухай мене, поклавши руку на серце, якщо любиш мене.
І Агенор заговорив голосно і напружено. Він розпо-
вів, що в східних містах ще існують давні звичаї, там ще багато творів стародавнього мистецтва. Жінки, як і тисячоліття тому на Кріті, носять довгі цупкі спідниці, розмальовані надзвичайно яскраво; спину і плечі вони прикривають, а груди оголюють. Чоловіки — в коротких сорочках без рукавів, з довгим волоссям — озброєні невеличкими важкими бронзовими мечами.
Місто Тірінф оточене височезною стіною в п'ятдесят ліктів[17] заввишки. Ці стіни складено з велетенських обтесаних брил, прикрашених золотими та бронзовими квітами, що здалека виблискують на сонці, наче вогні, розкидані на стіні.
Мікени — ще величніші. Це місто розташоване на вершині високого горба, ворота з величезного каміння закриті мідними гратами. Далеко видно великі будівлі з рівнини, що оточує горб.
Хоча ще свіжі і яскраві фарби стінного розпису в палацах Мікен, Тірінфа та Охромен, хоча й досі по гладеньких дорогах, викладених великим білим камінням, іноді проносяться колісниці багатих землевласників, але все більше заростають травою забуття ці дороги, двори спустілих будинків, навіть схили могутніх стін.
Давно минули часи багатства, часи далекого плавання в казковий Айгюптос.[18] Тепер навколо цих міст оселилися сильні фратрії, що мають багато воїнів. Їхні начальники підкорили собі все навкруги на великій відстані, захопили міста в свої темени,[19] приборкали неміцні роди й оголосили себе володарями країни і людей.
Тут, в Енніаді, ще нема таких могутніх вождів, як нема міст і красивих храмів. Але зате там більше рабів— жалюгідних рабів, як чоловіків, так і жінок, що втратили волю. І серед них не тільки бранці, захоплені в чужих країнах, але й раби з своїх же земляків, що належать до бідних родів.
А що вже й казати про чужоземних мандрівників: коли за їхніми плечима не стоїть могутня фратрія або плем'я, з яким сваритися небезпечно навіть сильним вождям, або коли нема у мандрівника численної дружини воїнів, тоді тільки два шляхи можуть бути у нього — смерть або рабство.
— Пам'ятай, Пандіоне, — художник схопив юнака за обидві руки: — ми живемо в суворий і небезпечний час: роди і фратрії ворогують між собою, спільних законів не існує, постійний страх рабства висить над головою кожного мандрівника. Ця чудова країна не придатна для мандрівок. Пам'ятай, що, покинувши нас, ти опинишся на чужині без притулку і без закону, кожний може тебе скривдити, або навіть убити, не боячись пені та помсти.[20] Ти одинокий і бідний, я теж нічим не зможу допомогти тобі — отже, ти не збереш навіть маленького загону! А сам ти загинеш дуже швидко, якщо тільки боги не зроблять з тебе невидимку. От бачиш як, Пандіоне, хоч здається так просто: пропливти протокою тисячу стадій від нашого Ахелойового мису до Корінфа, звідки півдня треба їхати до Мікен, день до Тірінфа і три до Охромен, але для тебе це все одно, що вирушити за межі Ойкумени! — Агенор встав і попрямував до виходу, а за ним пішов юнак. — Ти став рідний мені і моїй дружині, але я не кажу про нас… Уяви собі страждання моєї Тесси, коли ти животітимеш десь у рабстві на чужині! Пандіон густо почервонів і нічого не відповів. Агенор відчував, що не переконав Пандіона, а той в нерішучості вагався між двома могутніми поривами: одним, що утримував його на місці, і другим, що вабив його в далечінь, незважаючи на неминучу небезпеку.