Іван Єфремов
НА КРАЮ ОЙКУМЕНИ
Малюнки Л. 3усмана
Художнє оформлення Л. Склютовського
ПРОЛОГ
Свіжий осінній вітер линув над просторами вкритої брижами Неви. Гострий шпиль Петропавловської фортеці в блиску сонячного дня здавався золотим променем, що звився в блакитну висоту неба. Під ним плавно вигинав свою широку могутню спину Двірцевий міст. Хвилі, коливаючись і виблискуючи, розмірено хлюпались об світлі гранітні східці набережної.
Молодий моряк, що сидів на лаві, глянувши на годинник, рвучко підвівся і хутко пішов набережною вздовж Адміралтейства. Жовті стіни легко здіймали у височінь свій вінець білих колон у прозорому осінньому повітрі. Автомобілі безшумно мчали відполірованим асфальтом, граючи миготливими спалахами сонця по начищеному склі та різнобарвній емалі кузовів.
Молодий чоловік швидко йшов набережною, не звертаючи уваги на святкову метушню навкруги. Він ішов упевнено і легко. Юнакові стало гаряче, він зсунув на потилицю свій морський кашкет. Дзвеніли, сповзаючи з мосту, трамваї. Молодий моряк перетнув садочок з деревами, що горіли осіннім багрянцем, пройшов вздовж великого майданчика і на секунду зупинився перед входом, де велетні з полірованого граніту підпирали масивний балкон над горбатим підйомом тротуару. Загоєні рубці від німецьких бомб ще видно було на двох велетенських гранітних тілах. Юнак ввійшов у важкі двері, зняв чорну шинель і поспішив до широких сходів з білого мармуру, що вели з напівтемного вестибюля до світлої колонади, обрамленої рядом мармурових статуй.
Назустріч йому, радісно усміхаючись, йшла струнка дівчина. Її уважні, широко розставлені сірі очі потемніли і стали теплими. Моряк трохи зніяковіло глянув на дівчину. Вона на ходу ховала номерок вішалки у розкриту сумочку, — значить, він не спізнився. Юнак пожвавішав і впевнено запропонував почати огляд знизу, з відділів старожитностей.
Протиснувшись крізь натовп відвідувачів, юнак і дівчина пройшли між колонами, що підпирали розмальовану яскравими фарбами стелю. Вони проминули кілька величез'них залів. Після уламків ваз і плит з незрозумілими написами, після похмурих, чорних статуй стародавнього Єгипту, саркофагів, мумій та всіх інших предметів похоронного обряду, що мали ще більш непривітний вигляд під склепінням похмурих залів першого поверху, захотілося яскравих фарб та сонця. Юнак і дівчина поспішили нагору. Вони швидко поминули ще дві кімнати, прямуючи до бокових сходів, що вели до верхніх залів невеликого приміщення з вузенькими вікнами, крізь які виднілось бліде небо. Кілька восьмигранних конічних вітрин стояло між білими колонами, — дрібні витвори стародавнього мистецтва, виставлені в них, не привернули уваги молодих людей.
Раптом перед очима дівчини в третій вітрині виступила пляма чудового блакитнозеленого кольору, такого яскравого, що здавалось, вона випромінювала своє власне світло. Дівчина підвела свого супутника до вітрини. На сріблястому оксамиті був похило прикріплений плоский камінь з округлими краями. Він був надзвичайно чистий і прозорий, його променистий блакитнозелений колір був несподівано радісний, ясний, глибокий, з теплим відтінком прозорого вина. На гладенькій, очевидно, відполірованій рукою людини верхній грані виділялися чітко вирізьблені людські фігурки завбільшки з мізинець.
Колір, блиск і світлоносна прозорість каменя різко виділялися серед похмурої суворості залу та блідих фарб осіннього неба.
Дівчина почула глибоке зітхання свого супутника, побачила його затуманений спогадами погляд.
— Таким буває море на півдні погожого дня в полудневу пору, — поволі сказав молодий моряк. Непохитна впевненість очевидця прозвучала в його словах.
— Я не бачила цього, — озвалась дівчина, — тільки відчуваю в цьому камені якусь глибину, світло чи радість, не можу сказати, що саме… Де це знаходять такі камені?
Ні великий спільний для чотирьох вітрин напис: «Антські поховання VII століття, Середнє Придніпров'я, ріка Рось», ні маленька етикетка у самій вітрині: «Гребенецький курган, стародавнє родове святилище», нічого не пояснили молодим людям. Незрозумілими були і речі, що Вточували чудовий камінь: спотворені до невпізнання Іржею уламки ножів та списів, плоскі келихи, якісь підвіски в формі трапецій з почорнілої бронзи й срібла.
— Це розкопано в Київській області,— намагався збагнути юнак, — але я не чув, щоб там або ще десь на Україні знаходили подібні камені… Кого б спитати? — Юнак оглянув просторий зал.
Жодного екскурсовода, як на лихо, не було поблизу, тільки сиділа сторожиха в кутку біля сходів.
Згори почулися кроки, по сходах у зал спускався високий чоловік в старанно випрасуваному чорному костюмі. Побачивши, що сторожиха встала з місця і шанобливо привіталася, дівчина безпомилково догадалася, що цей чоловік тут якесь начальство. Вона тихенько підштовхнула свого супутника, але той уже йшов назустріч незнайомцеві і, виструнчившись по-військовому, почав:
— Дозвольте запитати?
— Дозволяю. Що вас цікавить? — сказав учений, І його спокійні очі короткозоро примружилися, розглядаючи молодих людей.
Юнак пояснив, що саме їх цікавить. Вчений посміхнувся.
— У вас смак непоганий, молодий чоловіче! — схвально вигукнув він. — Ви натрапили на одну з найцікавіших речей нашого музею! Зображення на камені ви добре роздивилися? Ні? Дрібно? А навіщо ж тут цей пристрій? Дивіться! — Вчений взявся за дерев'яну рамку, прикріплену на верхньому зрізі вітрини, опустив її. Якраз проти каменя стало велике збільшувальне скло. Клацнув вимикач, яскраве світло залило поверхню каменя. Зацікавлені ще більше, юнак а дівчина зазирнули в скло. Вирізьблені на камені фігури, збільшившись, стали наче живими. З одного краю прозорої блакитнозеленої пластинки тонкими скупими лініями була зображена фігурка голої дівчини, що стояла з піднесеною до щоки правою рукою. Завитки густого кучерявого волосся лягали на накреслену чіткою дугою округлість плеча. Обличчя, зроблене особливо старанно, ніби кидало вперед свою красу в гордому повороті.
Решту поверхні каменя займали три чоловічих фігури, що обнялися; вони виконані ще з більшою майстерністю, ніж зображення дівчини.
Стрункі, мускулисті тіла завмерли в момент руху. Повороти тіл були дужі, різкі і разом з тим граціозно стримані. В центрі могутній чоловік, вищий від тих, що стояли по обидва боки, широко розкинув руки на їхні плечі. Ці двоє, озброєні списами, стояли з уважно схиленими головами. В їх позах була напружена пильність могутніх воїнів, готових з певністю відбити будь-якого ворога.
Три маленькі фігурки були виконані з великою майстерністю. Ідея—братерство, дружба і спільна боротьба— була втілена в них з надзвичайною силою.
Чарівність прозорого і світлого каменя, що був одночасно і фоном і матеріалом, посилював красу твору. Теплий вологий відблиск, який, здавалося, йшов звідкись з глибини холодної прозорості каменя, надавав тілам трьох людей, що обнялися, золотистої веселості сонячного світла…
Під фігурами і на гладенькому зламі нижнього краю можна було помітити нерівно і наспіх надряпані незрозумілі знаки.
— Надивилися? Бачу, що вас захопило! — Голос ученого примусив здригнутися обох молодих людей. — Добре. Хочете, трохи розповім вам про камінь? Цей камінь — одна із загадок, які зустрічаються нам іноді в історичних документах далекої давнини. В чому загадка? Слухайте по порядку. Це — берил,[1] мінерал не з дуже рідкісних. Але такі блакитнозелені справжнісінькі берили — дуже рідкісні. В усьому світі їх знаходять тільки на півдні Африки. Раз. Тепер, на камені вирізано гему, — такі речі любили робити за часів розквіту старогрецького мистецтва І Елладі. Але берил — камінь дуже твердий. Щоб вирізьбити на ньому зображення з такою майстерністю, треба різати тільки алмазами, а в еллінських майстрів їх не було. Два. Далі, з трьох чоловічих фігур середня, безперечно, зображає негра, права — елліна, а ліва — якогось чоловіка з інших середземноморських народів: може, крітянина або етруска. І, нарешті, за технікою зображення людського тіла, гему треба б віднести до епохи розквіту Еллади. Разом з тим цілий ряд особливостей вказує на час, значно раніший. Я вже не кажу про те, що списи, зображені тут, мають зовсім особливу, не властиву ні Елладі, ні Єгипту форму… Ціла низка суперечливих, несмісних одна з одною вказівок… але гема все-таки існує,— ось вона…
Вчений помовчав, потім заговорив так само уривчасто: — Є ще багато історичних загадок. Всі вони говорять одне: мало, мало ми знаємо. Погано уявляємо життя за далекої давнини. Наприклад, тут у нас в золотій кладовій серед скіфських виробів одна золота пряжка. Їй дві тисячі шістсот років, а на ній зображений викопний шаблезубий тигр[2] з усіма подробицями. Так. А палеонтологи вам скажуть, що цей тигр вимер триста тисяч років тому… Ха!.. В єгипетських пірамідах ви побачите фрески, де з разючою точністю намальовано всі породи звірів, що жили в Єгипті. Серед них — невідомий звір, величезного розміру, схожий на гігантську гієну, — такого не знали ні в Єгипті, ні в усій Африці. Або в Каїрському музеї є статуя дівчини, знайдена в руїнах міста Ахетатона, в Єгипті, збудованого в XIV столітті до нашої ери, — зовсім не єгиптянка, та й робота зовсім не єгипетська — ніби з іншого світу. Мої колеги вам відразу пояснять, коротко — с-ти-лі-за-ція, — жартівливо розтягнув слово учений. — А я завжди в таких випадках пригадую одну історію. В тих самих єгипетських фресках часто зустрічалась одна рибка. Невеличка, нічим особливим не відзначалася. Але намальована завжди догори черевцем. Як це так: єгиптяни, такі точні художники, і раптом — неприродна риба? Пояснили, звичайно: і стилізація тут була, і релігія, вплив культу бога Аммона. Цілком переконливо, ну, і заспокоїлись. Минуло п'ятнадцять років — і з'ясувалось: є в Нілі й тепер така рибка, і справді плаває вона завжди догори черевцем. Повчально. От розбалакався я, захопився! До побачення, молоді люди, цікавтесь загадками історії.
— Одну хвилинку… професоре! — вигукнула дівчина. — Невже ви самі так і не можете пояснити… ідею цієї речі… Ну так, самі для себе. Скажіть нам… — дівчина зніяковіла.
Вчений посміхнувся.
— Що з вами поробиш! Те, що я скажу вам, буде просто догадка, не більше. Одно безперечно: справжнє мистецтво відображає життя, само живе і підноситься до нових висот тільки в боротьбі проти старого. За тих далеких часів, коли була створена ця гема, процвітало безправ'я, гноблення і рабство. Сила-силенна людей не бачила в своєму житті жодного просвітку, але раби вели боротьбу за своє визволення. Пригноблені піднімали зброю проти нещадного рабства. І от, дивлячись на гему із зображенням трьох воїнів, хочеться думати, що їхня дружба виникла в боротьбі за волю… Може, вони разом втікали на батьківщину з полону… Мені здається, що ця гема — ще одне свідчення далекої боротьби, яка вирувала тоді, але. тепер затьмарена для нас віками. Сам невідомий митець, можливо, брав участь у боротьбі… Та інакше й не може бути… Цим і пояснюється така досконалість його твору. Це, так би мовити, окрема одинока перемога нового над старим, здобута в глибині минулих віків. Ці свідчення, що доходять до нас, особливо привертають увагу радянських людей, які піднялись на боротьбу з усім тим, що заважає ростові нового. В усьому — в житті, науці і мистецтві. От і ви обоє відразу звернули увагу на цю гему.
Дівчина і юнак знову припали до скла, приголомшені потоком відомостей. Камінь здавався їм таємничим і незрозумілим.
Глибокий, ясний і чистий колір моря… на ньому братерські обійми трьох людей. Сяючий, променистий камінь, оголена золотавість прекрасних тіл, яка так яскраво вирізнялася тут, в похмурому суворому залі… Юна дівчина, сповнена життя і жіночої чарівності, стояла нібито на краю моря.
Молодий моряк, зітхнувши, випростав стомлену спину. Дівчина все ще дивилася. Здалека по. лунких проходах долинув тупіт ніг і шум екскурсантів, що наближалися. Тоді і дівчина відірвалася від скла. Клацнув вимикач, і рамку було піднято, а блакитнозелений кристал все ще виблискував на оксамиті.
— Ми прийдемо ще сюди, правда? — спитав моряк.
— Звичайно, прийдемо, не раз прийдемо, — озвалася дівчина.
Юнак ніжно взяв її під руку, і вони задумливі пішли вгору по білих сходах.
Розділ перший
УЧЕНЬ ХУДОЖНИКА
Плоский камінь далеко виступав у море. Воно, невидиме в темряві ночі, стиха хлюпалося внизу. Камінь ще не втратив денного тепла, і юнакові не заважали пориви свіжого вітру, що пробігали поміж скелями.
Юнак задумливо дивився в далечінь, туди, де поринав у пітьму кінець сріблястої смуги Млечної путі. Він стежив за падаючими зорями. Вони спалахували зразу у великій кількості, пронизували небо блискотливими голками і зникали за обрієм, згасаючи, мов розжарені стріли, що падають у воду. Знову розсипалися по небу вогняні стріли і летіли в невідому далечінь, в казкові країни, що лежали за морем, біля самих меж Ойкумени.[3]
«Запитаю в діда, куди вони падають», вирішив юнак і тут же подумав, як добре було б летіти так через небо, просто до невідомої мети.
Та він уже не юнак, — ще кілька днів, і він досягне віку воїна. Але не воїном він буде, а стане славетним художником, прославленим скульптором. Він відрізнявся від багатьох людей здатністю бачити форми природи, відчувати і запам'ятовувати їх… Так сказав йому вчитель — художник Агенор. І справді, там, де інші байдуже проходили мимо, він зупинявся, вражений до глибини душі, помічаючи те, чого ще не міг усвідомити і пояснити. Різноманітні картини природи вабили його своїми безперервними змінами. Згодом зір став гостріший. Юнак міг сам виділяти і надовго тримати в пам'яті ті риси, які вважав прекрасними. Невловима краса таїлася всюди — у вигині гребеня набігаючої хвилі і в розвіяних вітром кучерях Тесси, дочки вчителя, в струнких колонах соснових стовбурів та в грізних скелях, що гордовито височіли над морем. Відтоді прагнення створювати прекрасні форми стало його метою. Показати красу тим, хто не спроможний збагнути її. І що може бути прекраснішим, ніж тіло людини! Але це передати якраз найважче…
От чого такі не схожі ці схоплені пам'яттю живі риси на ті зображення богів і героїв, яких він бачить навколо, яких сам учився робити! Навіть твори найвправніших митців Енніади[4] не могли дати переконливого зображення живого людського тіла.
Юнак невиразно відчував, що в них штучно вип'ячені і грубо підсилені лише окремі риси, які відображають радість, волю, гнів чи пестощі, та й тільки. Заради сили враження скульптор жертвував усім іншим. Ні, він повинен зуміти відтворити життя! Тоді він стане найбільшим скульптором своєї країни, і люди прославлятимуть його, захоплюючись його творами. В них краса життя вперше буде навіки відбита в бронзі або камені!
Юнак далеко полинув у сміливих мріях, але тут велика хвиля лунко плеснула внизу. Кілька крапель потрапило на каміння й на обличчя юнака. Він здригнувся, отямившись, і ніяково посміхнувся в темряві. Боги! Ще, мабуть, далеко той час… А тепер Агенор часто лає його за невмілу роботу і чомусь завжди виявляється правим… А дід? Той мало цікавиться його успіхами як художника. Він заклопотаний лише тим, щоб зробити свого внука славетним борцем. Начебто для художника потрібна сила! І все-таки добре, що дід так виховав його!.. Юнак знав, що він навдивовижу дужий і витривалий. Як приємно показати свою силу і спритність на вечірніх змаганнях в селищі перед Тессою, радісно помічаючи вогники схвалення в очах дівчини!
Юнак схопився з палаючими щоками, всі м'язи його тіла напружились. Він з викликом підставив груди вітру, підвів обличчя до зірок і раптом тихо розсміявся.
Поволі наблизився він до краю каменя, поглянув у темряву, що здавалася бездонною, і, лунко крикнувши, стрибнув униз. Відразу ожила тиха, мовчазна ніч. Внизу було море, яке пестливо охолодило його розпалене тіло, і виблискувало дрібненькими вогниками довкола рук і плечей.
Хвилі, граючи, виштовхували юнака наверх, намагалися відкинути назад. Він поплив, вгадуючи в темряві коливання води, впевнено кидаючись на високі хвилі, що раптово вставали перед ним. Пандіонові здавалося, що море не мало ні дна, ні краю, зливаючись з темним небом в одне ціле.
Велика хвиля підкинула юнака, він побачив на березі далекий червоний вогонь. Легкий рух — і хвилі слухняно понесли юнака на берег, до плями піщаної мілини, що ледве сіріла в темряві.
Злегка здригаючись від холоду, він знову видерся на плоский камінь, підняв свій плащ з грубої вовни, згорнув його й побіг берегом до багаття.
Далеко навкруги розносився запашний дим палаючого хмизу, зібраного в заростях чагарника.
У слабкому світлі тьмяного полум'я позначалася стіна маленького будинку, складеного з вугластого каміння, а над нею виступ очеретяної покрівлі. Далеко простягнуте гілля самотнього платана прикривало житло від негоди. Біля багаття замислено сидів старик у сірому плащі. Зачувши кроки, він з усмішкою повернувся у бік юнака, зморшкувате обличчя, темний загар якого відтіняла сива кучерява борода.
— Де ти був так довго, Пандіоне? — з докором сказав старик. — Я вже давно повернувся і хотів поговорити з тобою.
— Я не думав, що ти так скоро, — виправдувався Юнак, — і бігав купатись. Я ладен слухати тебе хоча б цілу ніч.
Старий заперечливо похитав головою.
— Ні, розмова буде довга, а тобі треба рано вставати. Я хочу зробити тобі завтра випробування, і треба, щоб ти був у повній силі. Ось свіжі коржики — я привіз новий запас — і мед. Сьогодні святкова вечеря: поїж, але, як належить воїнові, небагато і без жадібності.
Юнак із задоволенням розломив коржика й вмочив його білий м'який край у череп'яний горщечок з медом. Він їв, не відводячи очей від діда, що мовчки й ніжно дивився на внука. Дивні і зовсім однакові були очі у старого і юнака — сяючі, золотисті, подібні до згущеного кольору сонячного променя. Народне повір'я оповідало, що люди з такими очима походять від земних коханок самого «сина висоти» Гіперіона,[5] бога сонця.
— Я думав сьогодні про тебе, коли ти поїхав, — заговорив юнак. — Чому інші аеди[6] живуть у гарних будинках і ситно їдять, нічого не знаючи, крім своїх пісень? А ти, дідусю, знаєш так багато, так майстерно складаєш нові пісні, а мусиш працювати на морі. На човні тобі вже важко, а помічник у тебе тільки я один. Адже у нас нема рабів!
Старик посміхнувся й опустив перевиту жилами руку на кучеряву голову Пандіона.
— І про це я хотів говорити з тобою завтра. Зараз скажу тільки, що різні пісні можна складати про богів та людей. І коли ти чесний перед самим собою і очі твої відкриті, то ці пісні не будуть приємні вельможним володарям земель та воєначальникам. І ти не матимеш ні багатих дарунків, ні рабів, ні слави, тебе не кликатимуть у великі будинки, і пісні не прохарчують тебе… Пора спати, — обірвав себе старий. — Глянь, Колісниця Ночі[7] вже повертає на другий бік неба. Швидко мчать її чорні коні, а відпочинок потрібен людині, щоб бути дужою. Ходімо. — І старий попрямував до вузького входу убогої халупки.
Старий рано розбудив Пандіона.
Під суворим і вимогливим наглядом діда Пандіоні взявся до гімнастичних вправ. Тисячі тисяч разів, з дитячих років, проробляв він їх, коли сходило й заходило сонце, але сьогодні дід вибирав найважчі вправи і все збільшував їх кількість.
Юнак метав важкий спис, кидав каміння, перестрибував через перепони з мішком піску за плечима. Нарешті дід прив'язав до його лівої руки важкий наростень горіхового дерева, у праву дав сучкуватого дрючка, а до голови прикріпив уламок кам'яного горщика. Стримуючи сміх, щоб не втратити ритм дихання, Пандіон за знаком, поданим дідом, кинувся бігти на північ, туди, де берегова стежка огинала стрімкий кам'янистий схил. Він вихорем пронісся по стежці, видряпався на перший уступ урвища, спустився і ще швидше побіг назад. Старик зустрів онука біля халупи, звільнив його від усього спорядження і припав щокою до його обличчя, намагаючись по диханню визначити міру його втоми.
Юнак, помовчавши, сказав:
— Я міг би проробити це ще багато разів, перш ніж попросити відпочинку.
— Еге ж, це так, — відповів старик поволі і гордо випростався. — Ти можеш бути воїном, здатним битися невтомно і носити важку мідну зброю. Мій син, а твій батько, дав тобі здоров'я і силу, я зміцнив їх у тобі, зробив тебе витривалим і сміливим. — Старик окинув поглядом постать юнака, схвально подивився на широкі опуклі груди, сильні м'язи під гладенькою, без жодної плямочки, шкірою і казав далі:—У тебе нема рідні, крім мене, кволого діда, нема багатства та слуг, а вся наша фратрія[8] — три невеликих селища на кам'янистому березі…
Світ великий, і багато небезпек загрожує самотній людині. Найбільша з них — втратити волю, бути захопленим в рабство. Тому я доклав стільки зусиль, щоб зробити з тебе воїна, відважного і здатного на всяку бойову справу. Тепер ти вільний і можеш служити своєму народові. Ходім, принесемо зараз жертву Гіперіонові, нашому покровителю, на честь настання твоєї зрілості.
Дід і внук попрямували вздовж заростей побурілої осоки та очерету, туди, де, видаючись далеко в море, довгим валом підіймався вузький мис.
Два товстих дуби з широко розпущеним гіллям росли на краю мису. Між ними з грубих плит вапняку складено було жертовник, а позаду стояв потемнілий дерев'яний стовп, обтесаний у вигляді людської фігури. Це був стародавній храм, присвячений місцевому богові — річці Ахелу, що впадала тут у море.
Гирло ріки губилося в зелених заростях, що кишіли птахами, які прилітали з півночі.
Попереду відкривалося оповите туманом море. Звідти йшли хвилі, що з плеском набігали на гострий край мису, схожий на шию велетенської тварини з зануреною у воду головою.
Урочистий гул хвиль, пронизливі крики птахів, свист вітру в очеретах і шум дубового гілля — всі ці звуки зливалися в тривожну розкотисту мелодію.
На грубому кам'яному жертовнику старик розпалив вогонь. Він кинув у палаюче багаття шматок м'яса і корж. Закінчивши жертвоприношення, старик підвів Пандіона до великого каменя біля обривистого краю оброслої мохом скелі і звелів відвалити його набік. Юнак легко справився з важким каменем і за вказівкою діда засунув руку в глибоку щілину поміж двома шарами вапняку. Брязнув метал — Пандїон витяг вкритий зеленими плямами окису мідний меч, шолом та широкий пояс з квадратних мідних пластинок, що правив за панцир для нижньої частини тулуба.
— Це зброя твого батька, що так рано загинув, — тихо промовив дід. — Щит і лук ти повинен здобути собі сам.
Юнак, схвильований, нахилився над бойовою зброєю, обережно зчищаючи з металу наліт окису.
Старик сів на камінь і, притулившись спиною до скелі, мовчки стежив за внуком, намагаючись приховати від нього свій смуток.
Пандіон, залишивши зброю, кинувся до діда і поривчасто обійняв його. Старик обхопив рукою стан юнака, відчуваючи вузли могутніх м'язів. Дідові здавалося, що він і його давно загиблий син неначе відроджувалися заново в цьому юному тілі, створеному для подолання перешкод.
Старий повернув до себе обличчя внука і довго дивився у відкриті золотисті очі.
— Тепер тобі належить вирішити, Пандіоне: чи ти підеш до вождя нашої фратрії, щоб стати його воїном, чи залишишся підручним у Агенора.
— Залишусь у Агенора, — не задумуючись, відповів Пандіон. — Якщо я піду в селище до начальника, то мені доведеться там жити, їсти разом з усіма в зібранні чоловіків, і тоді ти залишишся сам. Я не хочу розлучатися з тобою і допомагатиму тобі.