Страница:
…Пандіон поволі підвів обважнілі повіки. Він спав так довго, що втратив всяке уявлення про час, про те, де він знаходиться. Невиразно, уривками, він пригадував, що після запеклої боротьби з розбурханим морем його кудись відвели, десь він лежав у тиші й темряві. Юнак поворухнувся і відчув скованість в усьому тілі. Він насилу повернув голову і побачив зелену стіну очерету із зірчастими волоттями вгорі. Над головою було прозоре небо; близько, біля самого вуха, стиха дзюрчала й хлюпотіла вода. Поступово Пандіон усвідомив, що лежить у вузькому і довгому човні, із зв'язаними руками і ногами. Підвівши голову, юнак побачив голі ноги людей, що штовхали човен жердинами. Люди були міцними, з темною бронзовою шкірою, одягнені в білі пов'язки на стегнах.
— Хто ви такі? Куди ви везете мене? — закричав Пандіон, намагаючись роздивитися людей, що стояли на кормі.
Один, з гладенько виголеним обличчям, схилився над Пандіоном і швидко заговорив. Чудна мова з мелодійним прицмокуванням і чіткими наголосами на голосних була зовсім не знайома юнакові. Пандіон напружився, намагаючись розірвати свої пута, і безперестанно повторював те саме питання. Скоро бідолашному бранцеві стало ясно, що його не розуміють і не можуть зрозуміти. Пандіонові вдалося розгойдати хиткого човна, але один з варти підніс вістря бронзового кинджала до його ока. З огидою до людей, до себе і до всього світу Пандіон облишив спроби чинити опір і більш не відновлював їх протягом усього довгого шляху по лабіринту болотяних заростей. Давно вже зайшло сонце, місяць високо піднявся на небі, коли човен причалив до широкої кам'яної пристані.
Пандіону звільнили ноги, вміло і швидко розтерли їх, щоб поновити кровообіг. Воїни запалили два факели і попрямували до високої глинобитної стіни з важкими дверима, окутими мідними штабами.
Після тривалих суперечок з вартою люди, що привезли Пандіона, віддали заспаному бородатому чоловікові, який з'явився звідкілясь, невеликий згорток і одержали натомість шматочок чорної шкіри.
Заскрипіли в завісах важкі двері. Пандіонові розв'язали руки, штовхнули в середину тюрми. Озброєні списами та луками, вартові засунули важкий брус. Пандіон опинився в тісній квадратній кімнаті, набитій людськими тілами, що лежали покотом. Люди важко дихали й стогнали в тривожному сні. Задихуючись від смороду, що, здавалося, йшов від самих стін, Пандіон відшукав собі вільне місце на долівці й обережно присів. Юнак не міг спати. Він обмірковував події останніх днів, і на серці у нього було тяжко. Поволі минали безсонні години самотніх нічних роздумів.
Пандіон думав тільки про волю, але не знаходив шляхів визволення з полону. Він потрапив в глиб зовсім невідомої йому країни. Самотній, беззбройний бранець, не знаючи мови ворожого народу, який його оточує, нічого не міг вдіяти. Пандіон зрозумів, що його не збираються вбивати, і вирішив чекати. Потім, коли він хоч трохи обізнається з країною… Але що чекає його в цьому «потім»? Пандіон почував, як ніколи, гостру тугу за товаришем, що допоміг би йому подолати страшну самотність. Він думав про те, що для людини немає гіршого стану, ніж бути одному серед чужих і ворожих людей, в незрозумілій і невідомій країні — рабом, відокремленим від усього непроникною стіною свого становища. Самотність серед природи зносити далеко легше: вона загартовує душу, а не принижує її.
Еллін скорився долі і впав у дивне заціпеніння. Він дочекався світанку, байдуже розглядаючи своїх товаришів по нещастю — бранців, що належали до різних і невідомих молодому скульпторові азіатських племен. Вони були щасливіші за нього, — могли переговорюватися один з одним, ділитися горем, пригадували минуле, обмірковувати разом майбутнє. На мовчазного Пандіона були спрямовані цікаві погляди в'язнів.
Вартові кинули Пандіону шматок грубого полотна, щоб обв'язати стегна, потім четверо чорношкірих людей внесли велику глиняну посудину з водою, ячні коржі та стебла якоїсь зелені.
Пандіон був вражений виглядом зовсім чорних облич, на яких яскраво вирізнялися зуби, білки очей та коричньовочервоні губи. Юнак догадався, що це були раби, і його здивували їхні веселі й добродушні обличчя. Чорношкірі, сміялися, показуючи білосніжні зуби, глузували з бранців і один з одного. Невже мине час і він буде здатний з чогось радіти, забувши про жалюгідну роль людини, що втратила волю? Невже мине ця туга, що безперестанно гризе його? А Тесса? Боги, коли б знала Тесса, де знаходиться він зараз?.. Ні, нехай краще не знає: він повернеться до неї або помре — іншого виходу немає.
Думки Пандіона перервав протяжний вигук. Двері відчинилися. Перед Пандіоном заблищала широка річка… Місце ув'язнення було зовсім близько від берега. Великий загін воїнів оточив бранців щетиною списів. Незабаром усіх загнали в трюм великого судна. Корабель поплив угору проти течії, і ув'язнені не встигли роздивитися навкруги. В трюмі була задуха — сонце ще високо стояло і обпалювало людей, в повітрі, сповненому тяжких випарів, було важко дихати.
Увечері спека спала, і вимучені бранці почали оживати, — знову почулися розмови. Судно продовжувало свій шлях цілу ніч, вранці ненадовго зупинилося — бранцям принесли їжу, і стомлива подорож тривала далі. Так було кілька днів — їх не лічив отупілий, байдужий Пандіон.
Нарешті голоси гребців і воїнів зазвучали жвавіше, на палубі зчинилася метушня — подорож закінчено. Бранців залишили в трюмі на всю ніч, і рано-вранці Пандіон почув протяжні вигуки команди.
На курній, спаленій сонцем площадці півкільцем вишикувалася варта, виставивши наперед списи. Бранці виходили по одному і зразу ж потрапляли в руки двох воїнів величезного зросту, біля ніг яких лежала купа мотузків. Єгиптяни викручували бранцям руки так сильно, що плечі у людей вигиналися і лікті за спиною сходилися разом. Стогін і крики ані трохи не зворушували велетнів, які тішилися своєю силою та безпорадністю жертв.
Настала черга Пандіона. Один з воїнів схопив його за руку, як тільки юнак, осліплений денним світлом, ступив на землю. Від болю заціпеніння, що охоплювало Пандіона, зникло. Навчений прийомів кулачного бою, юнак легко вивернувся з рук воїна і завдав йому оглушливого удару у вухо. Велетень упав лицем у пилюку до ніг Пандіона, другий воїн розгублено відскочив убік.
Пандіона оточило тридцять ворогів із спрямованими на нього списами.
Охоплений шаленою люттю, юнак стрибнув уперед, бажаючи загинути в бою, — смерть здавалася йому порятунком… Але він не знав єгиптян, що мали тисячолітній досвід приборкання рабів. Воїни миттю розступилися і кинулися ззаду на Пандіона, який вистрибнув за коло. Хоробрий юнак був збитий з ніг і придушений тілами ворогів. Тупий кінець списа сильно вдарив його між ребра в нижню частину грудей. Вогненночервоний туман поплив перед очима юнака, дух йому перехопило. В цю мить єгиптянин звів докупи закинуті над головою руки Пандіона і з'єднав їх у зап'ястях дерев'яною, схожою на іграшкового човника річчю.
Воїни відразу ж дали юнакові спокій.
Бранців швидко зв'язали і погнали вузькою дорогою між берегом річки і полями. Молодий скульптор відчував страшенний біль: руки, підняті догори над головою, були защемлені в дерев'яній колодці з двома гострими кутами, які стискували кістки зап'ясть. Цей пристрій не давав змоги зігнути руки в ліктях і опустити їх на голову.
З бокової доріжки до групи Пандіона приєдналася друга партія бранців, потім третя, — число рабів зросло до двохсот чоловік.
Всіх їх зв'язали найбезжальнішим способом, руки були в таких самих колодках. Обличчя бранців були спотворені від болю, бліді і вкриті потом. Юнак ішов, наче в тумані, ледве помічаючи те, що було навкруги.
Але довкола лежала багата країна. Повітря було надзвичайно свіже і чисте, на вузьких дорогах панувала тиша, величезна ріка повільно несла води до Великого Зеленого моря. Пальми ледве хитали верхівками під легеньким північним вітром, достигаючі зелені поля невисокої пшениці чергувалися з виноградниками і фруктовими садами.
Вся країна була величезним садом, вирощеним протягом тисячоліть армією рабів.
Пандіон не міг роздивлятися на всі боки. Він брів, зціпивши зуби від болю, повз високі стіни, що оточували будинки багатіїв. Це були легкі і стрункі будівлі на два поверхи, з вузькими і високими вікнами, над дверними нішами, обрамленими дерев'яними колонами. Білосніжні стіни, розмальовані складним візерунком яскравих і чистих фарб, виступали надзвичайно чітко в сліпучому сонячному світлі.
Раптом перед бранцями постала велетенська кам'яна споруда з прямими зрізами небачено товстих стін з великих брил каміння, притесаних навдивовижу правильно. Похмура і таємнича будівля, здавалося, простягшись, безмовно осідала на землю, тиснучі її своєю страшенною вагою. Пандіон пройшов уздовж ряду товстих колон, що непривітно сіріли на фоні яскравої зелені саду, що розкинувся на рівнині. Пальми, смоковниці та інші фруктові дерева чергувалися поміж собою, утворюючи прямі лінії, що здавалися нескінченими. Горби були вкриті густою зеленню виноградників.
В саду біля річки стояла висока і легка будівля, розмальована такими ж яскравими фарбами, як і інші будинки в цьому місті. Біля фасаду, зверненого до річки, за широкими воротами піднімалися високі, мов щогли, стовпи, на яких майоріли жмути стрічок. Над широким входом висів величезний сніжнобілий балкон, обрамлений двома колонами і прикритий зовсім плоскою покрівлею. По карнизу покрівлі йшов барвистий візерунок, в якому поєднувалися яскравосиня і золота фарби. Яскравосині і золоті зигзаги прикрашали верхню частину білих колон.
У глибині балкона, затіненого килимами та шторами, видно було людей в сніжнобілій довгій одежі з дрібно плісированої легкої тканини. Чоловік, що сидів у центрі, схилив над поруччям балкона голову, обтяжену високим червоно-білим убором.[39]
Варта, що супроводила бранців, і начальник, який пихато виступав попереду, вмить простяглися ниць. За помахом руки фараона — а то й був живий бог, верховний володар країни Та-Кемт — бранців вишикували одного за одним і почали повільна проводити перед балконом. Придворні, що товпилися тут же, напівголосно обмінювалися зауваженнями і весело сміялись. Краса палацу, розкіш одягу фараона та його близьких осіб, їх вільні гордовиті пози так разюче відтінялися спотвореними обличчями змучених бранців, що в душі Пандіона знялося люте обурення. Він майже не тямив себе від болю в руках, тіло його тремтіло, ніби в гарячці, закушені губи пересохли й запеклися, але юнак випростався, глибоко зітхнув і повернув до балкона гнівне обличчя.
Фараон щось сказав, звернувшись до придворних, і всі схвально захитали головами. Колона бранців поволі посувалась. Незабаром Пандіон опинився за будинком, у затінку високої стіни. Поступово тут зібрався весь натовп бранців, як і раніше оточений мовчазними воїнами. З-за рогу з'явився огрядний горбоносий чоловік з довгою палицею з чорного дерева, оздобленого золотом, а з ним — писар з дощечкою та сувоєм папірусу в руках.
Чоловік сказав кілька гордовитих слів начальникові варти, той зігнувся в низькому поклоні і передав розпорядження воїнам. Скоряючись рухові пальця вельможі, воїни грубо розштовхували натовп і відводили вбік тих, на кого показував сановник. Пандіона помітили одного з перших. Всього було відібрано чоловік з тридцять найсильніших і мужніх на вигляд. Їх негайно повели назад тією самою дорогою на край саду. Потім воїни погнали бранців уздовж низької стіни. Стежка ставала все стрімкішою і привела до величезного квадрата глухих стін, що стояли у видолинку між пшеничними полями. По товстих цегляних стінах у десять ліктів заввишки вільно походжали озброєні луками воїни. На кожному розі височіли намети з циновок.
У стіні, зверненій до річки, було прорізано вхід, більш ніде не було видно ані дверей, ані вікон — сліпа зеленосіра поверхня стін пашіла спекою.
Бранців увели у двері. Воїни, що супроводили їх, швидко зникли, і Пандіон опинився у вузькому дворику між двома стінами. Друга, внутрішня стіна була нижча від зовнішньої, з єдиними дверима по правий бік. На вільному просторі стояли грубі лави, а частину двору займала низенька будівля з чорним отвором входу. Групу бранців тепер оточували воїни з світлішим кольором шкіри, ніж у тих, які привели їх сюди. Вони всі були високі на зріст, з гнучким і добре розвиненим тілом. У багатьох були сині очі та рудувате волосся. Пандіон не бачив раніше такого народу, так само як і чистокровних жителів. Айгюптосу, і не знав, що то були лівійці.
З прибудови з'явилося двоє людей: один ніс якусь річ з відполірованого дерева, другий — сірий фаянсовий посуд. Лівійці схопили Пандіона і повернули його спиною до тих, що прийшли. Юнак відчув легкий укол — до лівої лопатки його приклали відполіровану дощечку, втикану короткими загостреними пластинками. Потім чоловік різко ударив рукою по дощечці — бризнула кров, і Пандіон мимоволі скрикнув. Тоді лівієць обтер кров і почав розтирати рану ганчіркою, намоченою в рідині з фаянсової посудини. Кров швидко спинилася, але чоловік кілька разів намочував шматину і протирав рану. Тільки тепер Пандіон помітив на лівих лопатках лівійців, які оточували його, яскравочервоні знаки і якісь фігурки в овальній рамці[40] — і зрозумів, що його затаврували.
Колодку зняли з рук Пандіона, і він не міг стримати стогонів від страшенного болю в затверділих суглобах. З неймовірним зусиллям йому вдалося розвести руки. Потім Пандіон, нагнувшись, пройшов через низькі двері у внутрішній стіні. Опинившись на курному подвір'ї, юнак без сил опустився на землю.
Пандіон напився каламутної води з величезного глиняного посуду, що стояв біля входу, і почав оглядати місце, яке, на думку тутешніх володарів, повинно було назавжди стати його домівкою.
Великий квадрат землі, приблизно по дві стадії з кожного боку, був оточений високими неприступними стінами, які охоронялися вартою, що ходила зверху. Всю праву половину огородженої площі займали маленькі глинобитні хижки, з'єднані одна з одною боковими стінами і поділені вузькими поздовжніми проходами. Такі самі низенькі будиночки стояли і в лівому кутку. Передній лівий куток був обгороджений низькою стіною, звідти йшов гострий аміачний запах. Поблизу дверей стояли посудини з водою і довгий поміст заввишки в три чверті ліктя, — то був стіл для їди, як дізнався Пандіон згодом.
Уся вільна частина квадрата була вирівняна і витоптана — жодної травинки не було на її сірій курній поверхні. Повітря було тяжке і задушливе, — вся спека жаркого дня, здавалося, осідала у квадратне заглиблення, оточене високими стінами І відкрите зверху. Таким був шене — робочий будинок, один з багатьох сотень подібних до нього, розкиданих по країні Та-Кемт. Тут мучились різноплеменні раби — робоча сила, основа багатства й краси Айгюптосу. В шене було порожньо і тихо—рабів вивели на роботу; лише кілька хворих байдуже лежало в затінку стіни. Цей робочий будинок було призначено для новоприбулих бранців, які недавно потрапили в країну рабства і ще не обзавелися родинами, щоб збільшити число робочих рук Чорної Землі.
Тепер Пандіон став мере—спадковим рабом фараона— і потрапив у число тих восьми тисяч чоловік, які обслуговували сади, канали і будівлі двірцевого господарства.
Інших бранців, що проходили разом з Пандіоном царський огляд і були залишені біля стіни палацу, було розподілено між сановниками, як саху — раби, що перебували в їх довічному володінні і в разі смерті власника переходили в шене фараона.
В задушному повітрі стояла гнітюча мовчанка, що зрідка порушувалася тяжким зітханням та стогоном нових рабів, пригнаних разом з Пандіоном. Тавро розпеченою вуглинкою горіло на спині Пандіона. Юнак не міг знайти собі місця. Замість просторів моря, тінистих гаїв на берегах батьківщини, які обмиваються невгамованими хвилями, — шматок курної землі, затиснутої стінами. Замість вільного життя і коханої — рабство в чужій країні, на безмежній віддалі від усього рідного і близького.
Тільки надія на визволення утримувала юнака від бажання розбити голову об стіну, що закривала від нього широкий і прекрасний світ.
Розділ третій
Як і рік тому, цвіли кущі, розстилялися полум'яні килими по схилах горбів. На берегах Енніади знову настала весна. Стало рано заходити сяюче сузір'я Стріли,[41] а рівні подихи західного вітру сповістили про початок плавання. У Калідонську гавань повернулося назад п'ять кораблів, що відпливли на Кріт з початком весни, і прибуло два крітських кораблі. А Пандіона все не було.
Агенор часто впадав у задумливу мовчанку, намагаючись приховати тривогу від своїх домашніх.
Одинокий мандрівник загубився на Кріті, зник десь у горах величезного острова, серед різномовних племен та безлічі великих селищ.
Художник вирішив поїхати у Калідонську гавань і звідти, коли трапиться нагода, вирушити на Кріт, щоб довідатись хоч що-небудь про долю Пандіона.
Тесса тепер часто залишалась на самоті. Навіть німе співчуття рідних гнітило її.
З глибокою тугою дівчина стояла перед спокійним і січно рухливим лицем моря. Іноді вона прибігала сюди, сподіваючись, що Пандіон неодмінно повернеться на те саме місце, де вони розлучилися.
Але вже давно минули ті дні надії. Тепер Тесса знала, що там, за межою, що розділяє небо і море, трапилось нещастя. Тільки полон або смерть могли стати на перешкоді Пандіону повернутися до неї.
І Тесса благала хвилі, що бігли здалека, може звідти, де зараз перебував коханий Пандіон, сказати їй, що трапилось. І тоді їй здавалося: ще трохи — і хвилі справді подадуть їй знак, з якого вона зрозуміє, де тепер Пандіон.
Але море розмірено кидало до її ніг схожі одна на одну хвилі, і їх шум означав те саме, що й мовчання.
Як довідатись, що з коханим? Як подолати простори, що відділяли від нього, їй, жінці, чия доля в житті бути при чоловікові господаркою і охоронницею його домівки, супутницею в дорозі, цілителькою під час поразок? А для тієї, яка посміє не послухатись мужчини — хай то буде батько, чоловік чи брат — для тієї одна дорога — бути гетерою в місті або в порту. Вона жінка, значить не може поїхати в інші країни, не може навіть спробувати розшукати Пандіона.
Їй лишається безпорадно метатися по березі величезного моря. Нічого не можна зробити! Нічим не можна допомогти!
Коли навіть загинув Пандіон, вона ніколи, ніколи не довідається про місце його загибелі.
Блакитнуватосрібний потік місячного сяйва заповнив усю долину. Обмежений вертикальними чорними тінями в глибоких вибоїнах крутих урвищ, він струменів над рікою вздовж її течії — з півдня на північ.
Темрява заповнювала квадратний колодязь робочого будинку поблизу великої столиці. Айгюптосу — Нута-Аммон.
Стіна була яскраво освітлена і відкидала од своєї шершавої поверхні мутний слабий відблиск.
Пандіон без сну лежав на купці жорсткої трави, кинутої на долівку тісної хижки. Він обережно висунув голову з низького, як нора, входу. Рискуючи привернути увагу вартових, юнак став навколішки і милувався місячним диском, що виплив на небі високо над краєм похмурої стіни. Йому стало боляче від думки, що цей самий місяць світить зараз в далекій Енніаді. Може, Тесса, його Тесса, зараз запитує Гекату, де він, не маючи і в гадці, що він дивиться з паскудної ями на сріблястий диск. Пандіон сховав голову в темряву, просякнуту курним запахом нагрітої глини, і відвернувся до стіни.
Вже давно минув буйний розпач перших днів, шалені напади страшенної туги. Пандіон дуже змінився. Його густі чіткі брови були завжди зведені, золотисті очі нащадка Гіперіона потемніли від гнівного вогню, що приховано і вперто поблискував у них, уста завжди були щільно стулені.
Але могутнє тіло, як і раніше, було сповнене невичерпної енергії, розум не притупився. Юнак не занепав духом, як і до цього, він мріяв про волю.
Молодий скульптор поволі перетворювався в бійця, страшного не тільки своєю хоробрістю або силою, не тільки безмежною впертістю, бажанням зберегти свою душу в тому пеклі, що оточувало його, пронести через усі випробування свої мрії, прагнення і любов. Те, що було зовсім неможливе для нього, самотнього, який не знав ні мови, ні країни, тепер ставало реальним — у Пандіона були товариші. Товариш! Тільки той може зрозуміти все значення цього слова, кому доводилося одному стояти перед грізною, переважаючою силою, кому доводилося бути на самоті далеко від батьківщини, в чужій країні. Товариш! Це значить і дружня допомога, і розуміння, і захист, спільні думки і мрії, добра порада, корисний докір, підтримка, втіха. За сім місяців, проведених на роботах навколо столиці, Пандіон ознайомився з дивною мовою Айгюптосу і навчився добре розуміти різноплемінних мешканців шене.
В юрбі п'ятисот рабів, ув'язнених в шене, яких щодня виганяли на роботу, юнак почав відрізняти все більше людей з певною і різкою індивідуальністю.
І раби, поступово довіряючи один одному, потроху зблизилися і з Пандіоном.
Люди об'єдналися на грунті спільних тяжких поневірянь, спільного прагнення до волі. Добитися визволення, завдати удару сліпій, гноблячій силі держави Чорної Землі і повернутися на втрачену батьківщину. Батьківщина — це було зрозумілим для всіх, хоча в одних вона була за таємничими болотами півдня, у других — за пісками сходу чи заходу, в третіх, як і в Пандіона, — за морем на півночі.
Але в шене тільки небагато людей знайшло в собі сили для підготовки до боротьби. Інші, виснажені непосильною роботою, постійним недоїданням, покірно й повільно згасали. Це були головним чином літні люди. Вони не цікавились оточенням. В їх згаслих очах не світилася рішучість, у них вже не було бажання таємно спілкуватися з товаришами. Вони працювали, поволі їли, спали тяжким сном, щоб на ранок, здригнувшись від окрику наглядача, знову мляво і байдуже плентатися в колоні.
Пандіон зрозумів, чому в робочому будинку було так багато окремих хижок: вони роз'єднували людей. Після вечері було заборонено їм сходитися: вартові з стін пильно стежили за виконанням цього наказу — стріла або палиця ранком карала за непослух. Не в усіх людей вистачило сили й сміливості, щоб, користуючись темрявою, нечутно переповзати в хижки до інших. На це зважувався мало хто з товаришів Пандіона.
Найближчими друзями Пандіона стало троє. Перший, з них був Кідого — величезний негр, на зріст майже чотири лікті, що був родом з дуже далеких місць Африки, на південний захід від Айгюптосу. Добрий, веселий і палкий Кідого був теж вправним художником і скульптором. Його виразне обличчя з широким носом і товстими губами відразу привабило Пандіона розумом та енергією. Пандіон звик до того, що негри добре збудовані, але цей велетень відразу привернув увагу скульптора своїм пропорційним і красивим тілом. Враження незвичайної моці від дебелих, наче викуваних із заліза, м'язів, якось поєднувалося з легкістю і гнучкістю високої постаті Кідого. Величезні очі здавалися повними уваги і вражали своєю жвавістю на чорному обличчі.
Спочатку Пандіон і Кідого розуміли один одного за допомогою рисунків, наспіх зроблених на землі або на стіні загостреною паличкою. Потім молодий еллін і негр навчилися добре розуміти один одного, користуючись мішаниною слів мови Та-Кемту і легкої мови Кідого, що швидко запам'ятовувалась.
Безмісячними ночами, у вугільночорній пітьмі, що заповнювала шене, Пандіон і Кідого переповзали один до одного і, пошепки розмовляючи, черпали нові сили і мужність в обмірковуванні планів утечі.
Через місяць після того дня, як Пандіон вперше переступив поріг шене, в робочий будинок надвечір пригнали ще кількох нових рабів.
Новачки сиділи і лежали біля входу, безпорадно озираючись, з добре знайомим кожному бранцеві відбитком пригніченості та горя на змучених обличчях. Пандіон, щойно повернувшись з роботи, підійшов до одної з високих посудин, щоб набрати води, але раптом мало не випустив свого череп'яного кухля. Двоє з прибулих стиха говорили знайомою Пандіонові мовою етрусків. Етруски — цей таємничий, суворий, стародавній народ — часто з'являлися на берегах Енніади і славилися як чаклуни, що знають таємниці природи.
Весь затремтівши від спогадів про батьківщину, Пандіон заговорив з етрусками, і вони зрозуміли його.
На питання Пандіона про те, як вони потрапили сюди, обидва бранці похмуро відмовчувались і, здавалось, зовсім не зраділи цій зустрічі.
Обидва етруски були люди середнього зросту, дуже м'язисті, широкоплечі. Темне волосся бранців збилося від бруду і звисало нерівними пасмами з обох боків обличчя. Старшому з них на вигляд було років під сорок, другий, очевидно, був ровесником Пандіона.
Зразу впадала в око їх схожість — запалі щоки підкреслювали масивність вилиць, суворі карі очі виблискували непідкупною впертістю.
— Хто ви такі? Куди ви везете мене? — закричав Пандіон, намагаючись роздивитися людей, що стояли на кормі.
Один, з гладенько виголеним обличчям, схилився над Пандіоном і швидко заговорив. Чудна мова з мелодійним прицмокуванням і чіткими наголосами на голосних була зовсім не знайома юнакові. Пандіон напружився, намагаючись розірвати свої пута, і безперестанно повторював те саме питання. Скоро бідолашному бранцеві стало ясно, що його не розуміють і не можуть зрозуміти. Пандіонові вдалося розгойдати хиткого човна, але один з варти підніс вістря бронзового кинджала до його ока. З огидою до людей, до себе і до всього світу Пандіон облишив спроби чинити опір і більш не відновлював їх протягом усього довгого шляху по лабіринту болотяних заростей. Давно вже зайшло сонце, місяць високо піднявся на небі, коли човен причалив до широкої кам'яної пристані.
Пандіону звільнили ноги, вміло і швидко розтерли їх, щоб поновити кровообіг. Воїни запалили два факели і попрямували до високої глинобитної стіни з важкими дверима, окутими мідними штабами.
Після тривалих суперечок з вартою люди, що привезли Пандіона, віддали заспаному бородатому чоловікові, який з'явився звідкілясь, невеликий згорток і одержали натомість шматочок чорної шкіри.
Заскрипіли в завісах важкі двері. Пандіонові розв'язали руки, штовхнули в середину тюрми. Озброєні списами та луками, вартові засунули важкий брус. Пандіон опинився в тісній квадратній кімнаті, набитій людськими тілами, що лежали покотом. Люди важко дихали й стогнали в тривожному сні. Задихуючись від смороду, що, здавалося, йшов від самих стін, Пандіон відшукав собі вільне місце на долівці й обережно присів. Юнак не міг спати. Він обмірковував події останніх днів, і на серці у нього було тяжко. Поволі минали безсонні години самотніх нічних роздумів.
Пандіон думав тільки про волю, але не знаходив шляхів визволення з полону. Він потрапив в глиб зовсім невідомої йому країни. Самотній, беззбройний бранець, не знаючи мови ворожого народу, який його оточує, нічого не міг вдіяти. Пандіон зрозумів, що його не збираються вбивати, і вирішив чекати. Потім, коли він хоч трохи обізнається з країною… Але що чекає його в цьому «потім»? Пандіон почував, як ніколи, гостру тугу за товаришем, що допоміг би йому подолати страшну самотність. Він думав про те, що для людини немає гіршого стану, ніж бути одному серед чужих і ворожих людей, в незрозумілій і невідомій країні — рабом, відокремленим від усього непроникною стіною свого становища. Самотність серед природи зносити далеко легше: вона загартовує душу, а не принижує її.
Еллін скорився долі і впав у дивне заціпеніння. Він дочекався світанку, байдуже розглядаючи своїх товаришів по нещастю — бранців, що належали до різних і невідомих молодому скульпторові азіатських племен. Вони були щасливіші за нього, — могли переговорюватися один з одним, ділитися горем, пригадували минуле, обмірковувати разом майбутнє. На мовчазного Пандіона були спрямовані цікаві погляди в'язнів.
Вартові кинули Пандіону шматок грубого полотна, щоб обв'язати стегна, потім четверо чорношкірих людей внесли велику глиняну посудину з водою, ячні коржі та стебла якоїсь зелені.
Пандіон був вражений виглядом зовсім чорних облич, на яких яскраво вирізнялися зуби, білки очей та коричньовочервоні губи. Юнак догадався, що це були раби, і його здивували їхні веселі й добродушні обличчя. Чорношкірі, сміялися, показуючи білосніжні зуби, глузували з бранців і один з одного. Невже мине час і він буде здатний з чогось радіти, забувши про жалюгідну роль людини, що втратила волю? Невже мине ця туга, що безперестанно гризе його? А Тесса? Боги, коли б знала Тесса, де знаходиться він зараз?.. Ні, нехай краще не знає: він повернеться до неї або помре — іншого виходу немає.
Думки Пандіона перервав протяжний вигук. Двері відчинилися. Перед Пандіоном заблищала широка річка… Місце ув'язнення було зовсім близько від берега. Великий загін воїнів оточив бранців щетиною списів. Незабаром усіх загнали в трюм великого судна. Корабель поплив угору проти течії, і ув'язнені не встигли роздивитися навкруги. В трюмі була задуха — сонце ще високо стояло і обпалювало людей, в повітрі, сповненому тяжких випарів, було важко дихати.
Увечері спека спала, і вимучені бранці почали оживати, — знову почулися розмови. Судно продовжувало свій шлях цілу ніч, вранці ненадовго зупинилося — бранцям принесли їжу, і стомлива подорож тривала далі. Так було кілька днів — їх не лічив отупілий, байдужий Пандіон.
Нарешті голоси гребців і воїнів зазвучали жвавіше, на палубі зчинилася метушня — подорож закінчено. Бранців залишили в трюмі на всю ніч, і рано-вранці Пандіон почув протяжні вигуки команди.
На курній, спаленій сонцем площадці півкільцем вишикувалася варта, виставивши наперед списи. Бранці виходили по одному і зразу ж потрапляли в руки двох воїнів величезного зросту, біля ніг яких лежала купа мотузків. Єгиптяни викручували бранцям руки так сильно, що плечі у людей вигиналися і лікті за спиною сходилися разом. Стогін і крики ані трохи не зворушували велетнів, які тішилися своєю силою та безпорадністю жертв.
Настала черга Пандіона. Один з воїнів схопив його за руку, як тільки юнак, осліплений денним світлом, ступив на землю. Від болю заціпеніння, що охоплювало Пандіона, зникло. Навчений прийомів кулачного бою, юнак легко вивернувся з рук воїна і завдав йому оглушливого удару у вухо. Велетень упав лицем у пилюку до ніг Пандіона, другий воїн розгублено відскочив убік.
Пандіона оточило тридцять ворогів із спрямованими на нього списами.
Охоплений шаленою люттю, юнак стрибнув уперед, бажаючи загинути в бою, — смерть здавалася йому порятунком… Але він не знав єгиптян, що мали тисячолітній досвід приборкання рабів. Воїни миттю розступилися і кинулися ззаду на Пандіона, який вистрибнув за коло. Хоробрий юнак був збитий з ніг і придушений тілами ворогів. Тупий кінець списа сильно вдарив його між ребра в нижню частину грудей. Вогненночервоний туман поплив перед очима юнака, дух йому перехопило. В цю мить єгиптянин звів докупи закинуті над головою руки Пандіона і з'єднав їх у зап'ястях дерев'яною, схожою на іграшкового човника річчю.
Воїни відразу ж дали юнакові спокій.
Бранців швидко зв'язали і погнали вузькою дорогою між берегом річки і полями. Молодий скульптор відчував страшенний біль: руки, підняті догори над головою, були защемлені в дерев'яній колодці з двома гострими кутами, які стискували кістки зап'ясть. Цей пристрій не давав змоги зігнути руки в ліктях і опустити їх на голову.
З бокової доріжки до групи Пандіона приєдналася друга партія бранців, потім третя, — число рабів зросло до двохсот чоловік.
Всіх їх зв'язали найбезжальнішим способом, руки були в таких самих колодках. Обличчя бранців були спотворені від болю, бліді і вкриті потом. Юнак ішов, наче в тумані, ледве помічаючи те, що було навкруги.
Але довкола лежала багата країна. Повітря було надзвичайно свіже і чисте, на вузьких дорогах панувала тиша, величезна ріка повільно несла води до Великого Зеленого моря. Пальми ледве хитали верхівками під легеньким північним вітром, достигаючі зелені поля невисокої пшениці чергувалися з виноградниками і фруктовими садами.
Вся країна була величезним садом, вирощеним протягом тисячоліть армією рабів.
Пандіон не міг роздивлятися на всі боки. Він брів, зціпивши зуби від болю, повз високі стіни, що оточували будинки багатіїв. Це були легкі і стрункі будівлі на два поверхи, з вузькими і високими вікнами, над дверними нішами, обрамленими дерев'яними колонами. Білосніжні стіни, розмальовані складним візерунком яскравих і чистих фарб, виступали надзвичайно чітко в сліпучому сонячному світлі.
Раптом перед бранцями постала велетенська кам'яна споруда з прямими зрізами небачено товстих стін з великих брил каміння, притесаних навдивовижу правильно. Похмура і таємнича будівля, здавалося, простягшись, безмовно осідала на землю, тиснучі її своєю страшенною вагою. Пандіон пройшов уздовж ряду товстих колон, що непривітно сіріли на фоні яскравої зелені саду, що розкинувся на рівнині. Пальми, смоковниці та інші фруктові дерева чергувалися поміж собою, утворюючи прямі лінії, що здавалися нескінченими. Горби були вкриті густою зеленню виноградників.
В саду біля річки стояла висока і легка будівля, розмальована такими ж яскравими фарбами, як і інші будинки в цьому місті. Біля фасаду, зверненого до річки, за широкими воротами піднімалися високі, мов щогли, стовпи, на яких майоріли жмути стрічок. Над широким входом висів величезний сніжнобілий балкон, обрамлений двома колонами і прикритий зовсім плоскою покрівлею. По карнизу покрівлі йшов барвистий візерунок, в якому поєднувалися яскравосиня і золота фарби. Яскравосині і золоті зигзаги прикрашали верхню частину білих колон.
У глибині балкона, затіненого килимами та шторами, видно було людей в сніжнобілій довгій одежі з дрібно плісированої легкої тканини. Чоловік, що сидів у центрі, схилив над поруччям балкона голову, обтяжену високим червоно-білим убором.[39]
Варта, що супроводила бранців, і начальник, який пихато виступав попереду, вмить простяглися ниць. За помахом руки фараона — а то й був живий бог, верховний володар країни Та-Кемт — бранців вишикували одного за одним і почали повільна проводити перед балконом. Придворні, що товпилися тут же, напівголосно обмінювалися зауваженнями і весело сміялись. Краса палацу, розкіш одягу фараона та його близьких осіб, їх вільні гордовиті пози так разюче відтінялися спотвореними обличчями змучених бранців, що в душі Пандіона знялося люте обурення. Він майже не тямив себе від болю в руках, тіло його тремтіло, ніби в гарячці, закушені губи пересохли й запеклися, але юнак випростався, глибоко зітхнув і повернув до балкона гнівне обличчя.
Фараон щось сказав, звернувшись до придворних, і всі схвально захитали головами. Колона бранців поволі посувалась. Незабаром Пандіон опинився за будинком, у затінку високої стіни. Поступово тут зібрався весь натовп бранців, як і раніше оточений мовчазними воїнами. З-за рогу з'явився огрядний горбоносий чоловік з довгою палицею з чорного дерева, оздобленого золотом, а з ним — писар з дощечкою та сувоєм папірусу в руках.
Чоловік сказав кілька гордовитих слів начальникові варти, той зігнувся в низькому поклоні і передав розпорядження воїнам. Скоряючись рухові пальця вельможі, воїни грубо розштовхували натовп і відводили вбік тих, на кого показував сановник. Пандіона помітили одного з перших. Всього було відібрано чоловік з тридцять найсильніших і мужніх на вигляд. Їх негайно повели назад тією самою дорогою на край саду. Потім воїни погнали бранців уздовж низької стіни. Стежка ставала все стрімкішою і привела до величезного квадрата глухих стін, що стояли у видолинку між пшеничними полями. По товстих цегляних стінах у десять ліктів заввишки вільно походжали озброєні луками воїни. На кожному розі височіли намети з циновок.
У стіні, зверненій до річки, було прорізано вхід, більш ніде не було видно ані дверей, ані вікон — сліпа зеленосіра поверхня стін пашіла спекою.
Бранців увели у двері. Воїни, що супроводили їх, швидко зникли, і Пандіон опинився у вузькому дворику між двома стінами. Друга, внутрішня стіна була нижча від зовнішньої, з єдиними дверима по правий бік. На вільному просторі стояли грубі лави, а частину двору займала низенька будівля з чорним отвором входу. Групу бранців тепер оточували воїни з світлішим кольором шкіри, ніж у тих, які привели їх сюди. Вони всі були високі на зріст, з гнучким і добре розвиненим тілом. У багатьох були сині очі та рудувате волосся. Пандіон не бачив раніше такого народу, так само як і чистокровних жителів. Айгюптосу, і не знав, що то були лівійці.
З прибудови з'явилося двоє людей: один ніс якусь річ з відполірованого дерева, другий — сірий фаянсовий посуд. Лівійці схопили Пандіона і повернули його спиною до тих, що прийшли. Юнак відчув легкий укол — до лівої лопатки його приклали відполіровану дощечку, втикану короткими загостреними пластинками. Потім чоловік різко ударив рукою по дощечці — бризнула кров, і Пандіон мимоволі скрикнув. Тоді лівієць обтер кров і почав розтирати рану ганчіркою, намоченою в рідині з фаянсової посудини. Кров швидко спинилася, але чоловік кілька разів намочував шматину і протирав рану. Тільки тепер Пандіон помітив на лівих лопатках лівійців, які оточували його, яскравочервоні знаки і якісь фігурки в овальній рамці[40] — і зрозумів, що його затаврували.
Колодку зняли з рук Пандіона, і він не міг стримати стогонів від страшенного болю в затверділих суглобах. З неймовірним зусиллям йому вдалося розвести руки. Потім Пандіон, нагнувшись, пройшов через низькі двері у внутрішній стіні. Опинившись на курному подвір'ї, юнак без сил опустився на землю.
Пандіон напився каламутної води з величезного глиняного посуду, що стояв біля входу, і почав оглядати місце, яке, на думку тутешніх володарів, повинно було назавжди стати його домівкою.
Великий квадрат землі, приблизно по дві стадії з кожного боку, був оточений високими неприступними стінами, які охоронялися вартою, що ходила зверху. Всю праву половину огородженої площі займали маленькі глинобитні хижки, з'єднані одна з одною боковими стінами і поділені вузькими поздовжніми проходами. Такі самі низенькі будиночки стояли і в лівому кутку. Передній лівий куток був обгороджений низькою стіною, звідти йшов гострий аміачний запах. Поблизу дверей стояли посудини з водою і довгий поміст заввишки в три чверті ліктя, — то був стіл для їди, як дізнався Пандіон згодом.
Уся вільна частина квадрата була вирівняна і витоптана — жодної травинки не було на її сірій курній поверхні. Повітря було тяжке і задушливе, — вся спека жаркого дня, здавалося, осідала у квадратне заглиблення, оточене високими стінами І відкрите зверху. Таким був шене — робочий будинок, один з багатьох сотень подібних до нього, розкиданих по країні Та-Кемт. Тут мучились різноплеменні раби — робоча сила, основа багатства й краси Айгюптосу. В шене було порожньо і тихо—рабів вивели на роботу; лише кілька хворих байдуже лежало в затінку стіни. Цей робочий будинок було призначено для новоприбулих бранців, які недавно потрапили в країну рабства і ще не обзавелися родинами, щоб збільшити число робочих рук Чорної Землі.
Тепер Пандіон став мере—спадковим рабом фараона— і потрапив у число тих восьми тисяч чоловік, які обслуговували сади, канали і будівлі двірцевого господарства.
Інших бранців, що проходили разом з Пандіоном царський огляд і були залишені біля стіни палацу, було розподілено між сановниками, як саху — раби, що перебували в їх довічному володінні і в разі смерті власника переходили в шене фараона.
В задушному повітрі стояла гнітюча мовчанка, що зрідка порушувалася тяжким зітханням та стогоном нових рабів, пригнаних разом з Пандіоном. Тавро розпеченою вуглинкою горіло на спині Пандіона. Юнак не міг знайти собі місця. Замість просторів моря, тінистих гаїв на берегах батьківщини, які обмиваються невгамованими хвилями, — шматок курної землі, затиснутої стінами. Замість вільного життя і коханої — рабство в чужій країні, на безмежній віддалі від усього рідного і близького.
Тільки надія на визволення утримувала юнака від бажання розбити голову об стіну, що закривала від нього широкий і прекрасний світ.
Розділ третій
РАБ ФАРАОНА
Як і рік тому, цвіли кущі, розстилялися полум'яні килими по схилах горбів. На берегах Енніади знову настала весна. Стало рано заходити сяюче сузір'я Стріли,[41] а рівні подихи західного вітру сповістили про початок плавання. У Калідонську гавань повернулося назад п'ять кораблів, що відпливли на Кріт з початком весни, і прибуло два крітських кораблі. А Пандіона все не було.
Агенор часто впадав у задумливу мовчанку, намагаючись приховати тривогу від своїх домашніх.
Одинокий мандрівник загубився на Кріті, зник десь у горах величезного острова, серед різномовних племен та безлічі великих селищ.
Художник вирішив поїхати у Калідонську гавань і звідти, коли трапиться нагода, вирушити на Кріт, щоб довідатись хоч що-небудь про долю Пандіона.
Тесса тепер часто залишалась на самоті. Навіть німе співчуття рідних гнітило її.
З глибокою тугою дівчина стояла перед спокійним і січно рухливим лицем моря. Іноді вона прибігала сюди, сподіваючись, що Пандіон неодмінно повернеться на те саме місце, де вони розлучилися.
Але вже давно минули ті дні надії. Тепер Тесса знала, що там, за межою, що розділяє небо і море, трапилось нещастя. Тільки полон або смерть могли стати на перешкоді Пандіону повернутися до неї.
І Тесса благала хвилі, що бігли здалека, може звідти, де зараз перебував коханий Пандіон, сказати їй, що трапилось. І тоді їй здавалося: ще трохи — і хвилі справді подадуть їй знак, з якого вона зрозуміє, де тепер Пандіон.
Але море розмірено кидало до її ніг схожі одна на одну хвилі, і їх шум означав те саме, що й мовчання.
Як довідатись, що з коханим? Як подолати простори, що відділяли від нього, їй, жінці, чия доля в житті бути при чоловікові господаркою і охоронницею його домівки, супутницею в дорозі, цілителькою під час поразок? А для тієї, яка посміє не послухатись мужчини — хай то буде батько, чоловік чи брат — для тієї одна дорога — бути гетерою в місті або в порту. Вона жінка, значить не може поїхати в інші країни, не може навіть спробувати розшукати Пандіона.
Їй лишається безпорадно метатися по березі величезного моря. Нічого не можна зробити! Нічим не можна допомогти!
Коли навіть загинув Пандіон, вона ніколи, ніколи не довідається про місце його загибелі.
Блакитнуватосрібний потік місячного сяйва заповнив усю долину. Обмежений вертикальними чорними тінями в глибоких вибоїнах крутих урвищ, він струменів над рікою вздовж її течії — з півдня на північ.
Темрява заповнювала квадратний колодязь робочого будинку поблизу великої столиці. Айгюптосу — Нута-Аммон.
Стіна була яскраво освітлена і відкидала од своєї шершавої поверхні мутний слабий відблиск.
Пандіон без сну лежав на купці жорсткої трави, кинутої на долівку тісної хижки. Він обережно висунув голову з низького, як нора, входу. Рискуючи привернути увагу вартових, юнак став навколішки і милувався місячним диском, що виплив на небі високо над краєм похмурої стіни. Йому стало боляче від думки, що цей самий місяць світить зараз в далекій Енніаді. Може, Тесса, його Тесса, зараз запитує Гекату, де він, не маючи і в гадці, що він дивиться з паскудної ями на сріблястий диск. Пандіон сховав голову в темряву, просякнуту курним запахом нагрітої глини, і відвернувся до стіни.
Вже давно минув буйний розпач перших днів, шалені напади страшенної туги. Пандіон дуже змінився. Його густі чіткі брови були завжди зведені, золотисті очі нащадка Гіперіона потемніли від гнівного вогню, що приховано і вперто поблискував у них, уста завжди були щільно стулені.
Але могутнє тіло, як і раніше, було сповнене невичерпної енергії, розум не притупився. Юнак не занепав духом, як і до цього, він мріяв про волю.
Молодий скульптор поволі перетворювався в бійця, страшного не тільки своєю хоробрістю або силою, не тільки безмежною впертістю, бажанням зберегти свою душу в тому пеклі, що оточувало його, пронести через усі випробування свої мрії, прагнення і любов. Те, що було зовсім неможливе для нього, самотнього, який не знав ні мови, ні країни, тепер ставало реальним — у Пандіона були товариші. Товариш! Тільки той може зрозуміти все значення цього слова, кому доводилося одному стояти перед грізною, переважаючою силою, кому доводилося бути на самоті далеко від батьківщини, в чужій країні. Товариш! Це значить і дружня допомога, і розуміння, і захист, спільні думки і мрії, добра порада, корисний докір, підтримка, втіха. За сім місяців, проведених на роботах навколо столиці, Пандіон ознайомився з дивною мовою Айгюптосу і навчився добре розуміти різноплемінних мешканців шене.
В юрбі п'ятисот рабів, ув'язнених в шене, яких щодня виганяли на роботу, юнак почав відрізняти все більше людей з певною і різкою індивідуальністю.
І раби, поступово довіряючи один одному, потроху зблизилися і з Пандіоном.
Люди об'єдналися на грунті спільних тяжких поневірянь, спільного прагнення до волі. Добитися визволення, завдати удару сліпій, гноблячій силі держави Чорної Землі і повернутися на втрачену батьківщину. Батьківщина — це було зрозумілим для всіх, хоча в одних вона була за таємничими болотами півдня, у других — за пісками сходу чи заходу, в третіх, як і в Пандіона, — за морем на півночі.
Але в шене тільки небагато людей знайшло в собі сили для підготовки до боротьби. Інші, виснажені непосильною роботою, постійним недоїданням, покірно й повільно згасали. Це були головним чином літні люди. Вони не цікавились оточенням. В їх згаслих очах не світилася рішучість, у них вже не було бажання таємно спілкуватися з товаришами. Вони працювали, поволі їли, спали тяжким сном, щоб на ранок, здригнувшись від окрику наглядача, знову мляво і байдуже плентатися в колоні.
Пандіон зрозумів, чому в робочому будинку було так багато окремих хижок: вони роз'єднували людей. Після вечері було заборонено їм сходитися: вартові з стін пильно стежили за виконанням цього наказу — стріла або палиця ранком карала за непослух. Не в усіх людей вистачило сили й сміливості, щоб, користуючись темрявою, нечутно переповзати в хижки до інших. На це зважувався мало хто з товаришів Пандіона.
Найближчими друзями Пандіона стало троє. Перший, з них був Кідого — величезний негр, на зріст майже чотири лікті, що був родом з дуже далеких місць Африки, на південний захід від Айгюптосу. Добрий, веселий і палкий Кідого був теж вправним художником і скульптором. Його виразне обличчя з широким носом і товстими губами відразу привабило Пандіона розумом та енергією. Пандіон звик до того, що негри добре збудовані, але цей велетень відразу привернув увагу скульптора своїм пропорційним і красивим тілом. Враження незвичайної моці від дебелих, наче викуваних із заліза, м'язів, якось поєднувалося з легкістю і гнучкістю високої постаті Кідого. Величезні очі здавалися повними уваги і вражали своєю жвавістю на чорному обличчі.
Спочатку Пандіон і Кідого розуміли один одного за допомогою рисунків, наспіх зроблених на землі або на стіні загостреною паличкою. Потім молодий еллін і негр навчилися добре розуміти один одного, користуючись мішаниною слів мови Та-Кемту і легкої мови Кідого, що швидко запам'ятовувалась.
Безмісячними ночами, у вугільночорній пітьмі, що заповнювала шене, Пандіон і Кідого переповзали один до одного і, пошепки розмовляючи, черпали нові сили і мужність в обмірковуванні планів утечі.
Через місяць після того дня, як Пандіон вперше переступив поріг шене, в робочий будинок надвечір пригнали ще кількох нових рабів.
Новачки сиділи і лежали біля входу, безпорадно озираючись, з добре знайомим кожному бранцеві відбитком пригніченості та горя на змучених обличчях. Пандіон, щойно повернувшись з роботи, підійшов до одної з високих посудин, щоб набрати води, але раптом мало не випустив свого череп'яного кухля. Двоє з прибулих стиха говорили знайомою Пандіонові мовою етрусків. Етруски — цей таємничий, суворий, стародавній народ — часто з'являлися на берегах Енніади і славилися як чаклуни, що знають таємниці природи.
Весь затремтівши від спогадів про батьківщину, Пандіон заговорив з етрусками, і вони зрозуміли його.
На питання Пандіона про те, як вони потрапили сюди, обидва бранці похмуро відмовчувались і, здавалось, зовсім не зраділи цій зустрічі.
Обидва етруски були люди середнього зросту, дуже м'язисті, широкоплечі. Темне волосся бранців збилося від бруду і звисало нерівними пасмами з обох боків обличчя. Старшому з них на вигляд було років під сорок, другий, очевидно, був ровесником Пандіона.
Зразу впадала в око їх схожість — запалі щоки підкреслювали масивність вилиць, суворі карі очі виблискували непідкупною впертістю.