Страница:
Ірума тужливо оглянулася кругом, крізь сльози побачила своє відображення на гладенькій поверхні води і мимоволі оглянула себе всю в цьому великому дзеркалі… Еге ж, вона справді гарна! Та, значить, краса ще не все, коли чужоземець, золотоокий, хоробрий, добрий і ласкавий, хоче піти від неї. Значить, йому треба ще щось… А що саме?..
Сонце сідало за горбистим степом. Коса голуба тінь лежала біля порога хатини, де сиділи Кідого і Каві.
З того, як неспокійно заворушилися обидва друзі, Пандіон зрозумів, що етруск і негр давно вже чекали його. Понурившись, молодий еллін підійшов до друзів. Каві встав, урочистий і суворий, поклав руку на плече другові.
— Ми хочемо говорити з тобою, він і я, — етруск кивнув на Кідого, який став поруч нього. — Ти не прийшов на раду, але все вирішено — завтра ми вирушаємо…
Пандіон аж одхитнувся. Дуже багато подій сталося за останні три дні. І все ж молодий еллін не думав, що товариші так квапитимуться. Він сам поспішав би не менше, за них, коли б… коли б не було Іруми!
З поглядів друзів молодий еллін зрозумів, що вони осуджують його. Пандіона давно вже непокоїла думка про те, що йому треба на щось зважитись, але він несвідомо відкидав її, наївно сподіваючись, що все якось уладнається. Тепер уже край треба було зробити вибір. Немов стіна знову загородила доступ до радісного світу волі, тієї волі, яка насправді жила лише у мріях Пандіона.
Він повинен вирішити, чи залишається тут з Ірумою, чи, назавжди втративши її, йде з товаришами. Але якщо він залишиться тут, то п'є буде теж назавжди: тільки спільними зусиллями двадцяти семи чоловік, ладних на все, навіть на вірну загибель, ради повернення на батьківщину, можна було подолати простір, що тримав їх у полоні землі. Значить, коли він залишиться, то назавжди втратить батьківщину, море, Тессу, — усе те, що підтримувало його І допомогло опинитись тут.
Чи зможе він жити тут, злитися з цим привітним, та все-таки чужим життям, коли не буде з ним вірних товаришів, випробуваних у біді, на дружбу яких звично і непомітно він спирався весь час? І навіть не роздумуючи над цим, Пандіон усім серцем відчув ясну відповідь.
А хіба те, що він покине друзів, які врятували його і завдяки яким він знову став сильним, не буде зрадою?
Ні, він повинен іти з ними, залишивши тут половину серця!
І воля молодого елліна не витримала випробування. Він схопив за руки товаришів, які з тривогою спостерігали душевну боротьбу, що відбивалася на відкритому обличчі Пандіона, і почав благати їх не йти так скоро. Тепер, коли вони вільні, чому б їм не пожити тут ще трохи, краще відпочити перед дорогою, краще узнати незнайому країну.
Кідого завагався: негр дуже любив молодого елліна. Етруск ще більше нахмурився.
— Ходімо туди, тут чужі очі й вуха, — Каві ввіпхнув Пандіона в темну хатину і, вийшовши, вернувся знову, з жариною. Він запалив маленький факел. Йому здавалося, що при світлі легче буде переконати збентеженого друга. — На що ти надієшся, коли ми залишимось? — суворо спитав етруск, і його слова врізалися в душу Пандіона. — Ти ж потім усе одно підеш звідси? Чи ти хочеш взяти її з собою?
Ні, Пандіону навіть на думку не спадало, щоб Ірума пішла з ним у далеку дорогу, і він заперечливо похитав головою.
— Тоді я не розумію тебе, — жорстко сказав етруск. — Хіба інші наші товариші не знайшли б собі тут дівчат, які їм до вподоби? На раді ніхто з них не вагався, що вибрати — жінку чи батьківщину, ніхто не подумав залишитись тут. Батько Іруми, мисливець, думає, що ти не підеш з нами. Ти сподобався йому, слава про твою хоробрість пройшла в народі. Він сказав мені, що ладен прийняти тебе до себе в дім! Невже ти покинеш нас, забудеш батьківщину заради дівчиська?!
Пандіон похилив голову, йому нічого було відповісти, він не зміг би пояснити етруску те, в чому той був неправий. Як сказати йому, що Пандіон не просто піддався пристрасті? Як висловити те, що захоплювало його, художника, в Ірумі? А з другого боку, сувора правда в словах етруска жалила його, — він забув, що у чужого народу були свої закони і звичаї. Залишившись тут, він мусить стати мисливцем, з'єднати свою долю з долею цього народу. Така була неминуча плата за щастя з Ірумою… Але ж тут тільки Ірума близька йому. Спокійний і жаркий простір золотого степу зовсім не схожий на рідний, шумний і рухливий простір моря. І дівчина була частиною цього світу, тимчасовим гостем якого він весь час почував себе… А там, удалині, маяком світила йому батьківщина. А якщо цей маяк погасне, хіба він зможе жити без нього?
Етруск переждав трохи, щоб дати Пандіону час подумати, і почав знову:
— Гаразд, ти станеш їй чоловіком, щоб незабаром покинути її й піти звідси. І ти думаєш, що її народ відпустить нас з миром і допоможе нам? Ти образиш їхню гостинність. Кара, якої ти заслужиш, упаде на всіх нас… А потім, чому ти такий упевнений, що інші товариші погодяться чекати? Ні, вони не погодяться, і в цьому я буду згоден з ними!
Етруск помовчав і, наче засоромившись, що говорить так різко, журливо додав:
— Серце моє болить, бо, як дійду я до моря, не буде у мене друга, доброго майстра корабельної справи. Мій Ремд загинув, і вся надія була на тебе — ти плавав по морю, навчався у фінікійців… — Каві понурив голову і замовк.
Кідого кинувся до Пандіона і надів на шию молодому еллінові мішечок на довгому ремінці.
— Я зберігав його, поки ти був хворий, — сказав негр. — Це твій морський амулет… Він допоміг перемогти носорога, він допоможе всім нам дійти до моря, якщо ти підеш з нами…
Пандіон згадав про подарований йому Яхмосом камінь. Він зовсім забув про цей блискучий символ моря, як забув у ці дні і ще багато про що. Він глибоко зітхнув. У цю ж хвилину в хатину ввійшов високий чоловік з довгим списом у руці. Це був батько Іруми. Він просто сів на долівку, підгорнувши ноги, дружньо посміхнувся Пандіону і звернувся до етруска:
— Я прийшов до тебе в справі, — не кваплячись, почав мисливець. — Ти сказав, що через одно сонце ви вирішили йти на батьківщину.
Каві ствердно кивнув головою і мовчав, чекаючи, що буде далі. Пандіон занепокоєно поглядав на Іруминого батька, який поводився просто, з величавою гідністю.
— Дорога далека, багато звірів підстерігає людину в степу і в лісі, — вів далі мисливець. — У вас погана зброя. Запам'ятай, чужоземець: із звірами не можна битись, як з людьми. Меч, стріла і ніж — добра зброя проти людини, а проти звіра найкраща — це спис. Тільки спис може стримати сильного звіра, зупинити його, дістати здалека його серце. Ваші списи непридатні для нашого степу, — мисливець зневажливо показав на притулений до стіни тонкий єгипетський спис з маленьким мідним вістрям. — Ось який тут потрібен!
Батько Іруми поклав Каві на коліна принесену ним зброю і зняв з неї довгий шкіряний чохол.
Важкий спис був більше чотирьох ліктів завдовжки. Його ратище, в два пальці товщиною, було зроблене з твердого, міцного дерева, що блищало, як кістка. Посередині ратище товщало, воно було обшите тонкою шорсткою шкірою гієни. Замість наконечника на ньому було лезо в лікоть завдовжки і широчиною в три пальці, зроблене із світлого твердого металу — рідкісного й дорогого заліза.
Каві задумливо помацав гостре лезо, прикинув на руці вагу зброї і, зітхнувши, повернув мисливцеві.
Той посміхнувся, стежачи за тим., яке враження створив спис на етруска, і обережно сказав:
— Зробити такий спис дуже важко… Метал для нього добувають сусідні племена, і вони продають його дорого. Зате спис врятує тебе не раз у смертельному бою…
Не розуміючи, до чого хилить мисливець, Каві мовчав.
— Ви принесли з собою міцні луки з Та-Кемту, — говорив далі мисливець. — Ми не вміємо робити таких і хотіли б виміняти їх за списи. Вожді погодилися дати вам по два списи за кожний лук, а списи, я вже сказав, будуть вам потрібніш!.
Каві запитливо подивився на Кідого, негр кивком голови підтвердив думку мисливця.
— У степу багато дичини, і нам не потрібні будуть стріли, — сказав Кідого, — але в лісах буде гірше. Проте ліс далекий, а шість списів замість трьох луків надійніші при нападі звірів.
Каві подумав і, погодившись на обмін, почав торгуватись. Але мисливець не йшов на поступки, доводячи, що зброя, яку запропонував він, — дуже цінна річ. Вони ніколи б не віддали по два списи за кожен лук, якби не треба було дізнатись, як робити луки Чорної Землі.
— Гаразд, — сказав етруск. — Ми подарували б вам свої луки за притулок і їжу, коли б не йшли так далеко. Ми згодні на твої умови — завтра ти одержиш луки.
Мисливець аж засяяв, плеснув Каві по руці, підняв спис, вдивляючись у червоний7 відблиск факела на лезі, і надів на нього шкіряний чохол, прикрашений клаптиками різнокольорових шкур.
Етруск простягнув руку, але мисливець не віддав зброї.
— Ти одержиш завтра шість не гірших. А цей… — батько Іруми зробив шаузу, — я дарую твоєму золотоокому другові. Чохол йому пошила Ірума сама! Бач, який він гарний.
— Мисливець подав спис молодому еллінові, який нерішуче взяв подарунок.
— Ти не йдеш з ними, — батько Іруми показав на етруска і негра, — але хороший спис — це перше майно мисливця, а я хочу, щоб ти прославив наш рід, став мені за сина!
Кідого і Каві вп'ялися поглядами в свого друга, негр з хрускотом стиснув пальці. Рішучий момент несподівано настав.
Пандіон зблід і раптом різким жестом віддав мисливцеві назад його спис.
— Ти відмовляєшся? Як мені зрозуміти це? — закричав вражений мисливець.
— Я йду з товаришами, — ледве промовив молодий еллін.
Батько Іруми нерухомо стояв, без слів дивлячись на Пандіона, потім з гнівом шпурнув спис йому під ноги.
— Нехай буде так, але не смій більше навіть глянути на мою дочку. Я сьогодні ж відішлю її!
Пандіон, не моргаючи, вдивлявся широко розкритими очима в мисливця. Справжнє горе спотворило його мужні риси, і це пом'якшило гнів батька Іруми.
— У тебе вистачило мужності вирішити так, поки ще не пізно, — це добре, — сказав він. — Та коли вже йдеш, то йди скоріше…
Мисливець ще раз похмуро оглянув Пандіона з голови до ніг, щось буркнувши.
Виходячи з хатини, батько Іруми оглянувся на Каві.
— Що сказав, те й буде, — грубо відрубав він і зник у темряві.
Негрові стало не по собі від блиску очей молодого елліна, і він відчув, що зараз Пандіону не до друзів. Еллін постояв, втупившись поглядом у простір, немов питаючи далечінь; що ж йому робити. Він повагом повернувся, потім кинувся на постіль, закривши обличчя руками.
Каві запалив новий факел: йому не хотілося залишати Пандіона в темряві на самоті із своїми думками. Етруск і негр посідали осторонь і мовчки пильнували. Час від часу вони тривожно поглядали на друга, якому нічим не могли допомогти.
Повільно минав час, настала ніч. Пандіон ворухнувся, потім схопився, прислухаючись, і кинувся геть з хатини. Але етруск заступив йому широкими плечима вхід. Молодий еллін наткнувся на його схрещені руки і зупинився, гнівно зсунувши брови.
— Пусти! — нетерпляче сказав Пандіон. — Я не можу, я повинен попрощатися з Ірумою, якщо її не вирядили кудись.
— Схаменися! — відповів Каі. — Ти занапастиш її, себе й усіх нас! Її батько на тебе розгнівався.
Пандіон мовчав і намагався відштовхнути етруска, але той стояв міцно.
— Вирішив, ну й усе, не гніви її батька, — переконував друга Каві. — Зрозумій, що може статись.
Молодий еллін штовхнув Каві ще дужче, але той стусонув його в груди, і Пандіон відступив. Негр, побачивши сутичку між друзями, підбіг розгублений, не знаючи, що робити. Молодий еллін зціпив зуби, очі в нього загорілися лихим вогнем. Роздувши ніздрі, він кинувся на Каві. Етруск швидко вихопив ніж і, повернувши зброю держаком до Пандіона, гнівно закричав:
— На, бери, бий! Пандіон сторопів.
Етруск випнув груди, приклав до серця ліву руку, а правою все направляв держак ножа в бік Пандіона.
— Бий відразу, сюди! Все одно живий я не пущу тебе! Убий, тоді йди! — люто кричав Каві.
Уперше Пандіон бачив свого похмурого і мудрого друга в такому стані. Він відступив, безпорадно застогнав і, почвалавши до своєї постелі, знову впав на неї, повернувшись до друзів спиною.
Каві, важко дихаючи, витер з лоба піт і сунув ніж за пояс.
— Ми повинні стерегти його цілу ніч і скоріше йти звідси, — сказав він зляканому Кідого. — На світанку ти попередиш товаришів, щоб збиралися.
Пандіон ясно чув слова етруска, які означали, що йому більше не вдасться побачити Іруму. Він задихався, майже фізично відчуваючи тісноту навколо себе. Еллін боровся із собою, напружуючи всю волю, і поступово бурхливий відчай, майже лють, змінився на тиху печаль.
І знову африканський степ розкрив Свій гарячий простір перед двадцятьма сьома упертими людьми, які вирішили будь-що повернутися на батьківщину.
Тепер, після дощів, груба, з великим бурим колоссям трава[96] здіймалася на висоту дванадцяти ліктів, і в її задушливій гущавині непомітні були навіть велетенські сірі слони. Кідого пояснив Пандіону, чому треба було поспішати: незабаром закінчаться дощі, і степ почне горіти, перетворюючись у мертву, засипану попелом рівнину, де важко буде знайти їжу.
Пандіон мовчки погоджувався. Його печаль була ще зовсім свіжа. Але, опинившись серед своїх товаришів, яким він був такий завдячний, молодий еллін відчував, як знову обплітають його узи чоловічої дружби, як зростають у ньому самому прагнення йти вперед, жадоба боротьби і все дужче розпалюється бажання швидше добратися до Енніади.
І, незважаючи на гостру тугу за Ірумою, Пандіон тільки тепер почував себе таким, яким він був раніше, ясним і прямим юнаком, що без тривоги йшов обраним шляхом. Знову ожила жадібна увага художника до форм і барв природи, наростало бажання творити.
Двадцять сім дужих чоловіків були озброєні списами, кидальними дротиками, ножами і кількома щитами. Колишні раби, випробувані в біді й боях, становили чималу силу і могли не боятися численних звірів.
У дорозі в високій траві небезпека була серйозною. Мимоволі доводилося йти один за одним, пробираючись вузькими коридорами звірячих стежок, протягом багатьох годин бачачи перед собою тільки спину товариша, що йшов попереду. А з шелестячих високих стін праворуч і ліворуч щохвилини загрожувала небезпека — кожної миті стебла могли розсунутись і пропустити лева, що непомітно підкрадався, розлюченого носорога або високу неосяжну тушу злобного самотнього слона. Трава роз'єднувала товаришів і найгірше доводилося тим, хто йшов позаду: на них міг кинутись лютий звір, стривожений подорожніми, що йшли попереду. Вранці трава була зволожена холодною росою, виблискуючий пил від водяних бризок стояв над мокрими, наче після дощу, тілами людей. У жарку пору дня роса зникала безслідно, сухий порох дер у горлі, сиплючись з верхівок стебел, у тісних проходах нічим було дихати.
На третій день путі на хороброго лівійця Такела, який ішов позаду, напав леопард, і тільки завдяки щасливому випадку юнак відбувся незначними подряпинами. Другого дня після того на Пандіона і його сусіда-негра стрибнув з трави величезний темногривий лев. Спис Іруминого батька стримав хижака, і товариш елліна, підхопивши щит, який від несподіванки впустив Пандіон, напав на лева ззаду. Звір повернувся до нового ворога і впав, проколотий трьома списами. Кідого прибіг, задиханий від хвилювання, коли все вже було скінченої воїни, важко дихаючи, витирали із списів швидко побурілу лев'ячу кров. Хижак лежав майже непомітний у бурій пом'ятій траві. Збіглися всі учасники походу, гучні крики залунали над місцем бою. Всі доводили двом кремезним неграм — Дхломо і Млафу, які разом з Кідого вели загін, що кінець кінцем звірі кого-небудь уб'ють. Треба обійти цю рівнину високої трави. Провідники зовсім і не думали перечити. Загін круто повернув на південь і ще до вечора наблизився до довгої лісової смуги, що простяглася якраз у потрібному південно-західному напрямі. Такий ліс був уже знайомий Пандіону — зелений склепистий коридор над вузькою степовою річкою. Ліси-галереї перетинали степ у різних напрямах вздовж річок і струмків.
Подорожнім пощастило: під зеленим склепінням не було колючих заростей, ліани не сплели непрохідних завіс, — загін бадьоро попрямував вузькою лісовою смугою, лавіруючи між велетенським корінням. Глибока тиша і прохолодна півтемрява змінили шелестіння трави в задусі сліпучого дня. Ліс простягнувся дуже далеко, — день за днем ішли ним подорожні, зрідка виходячи в степ по дичину або вилазячи на низькі дерева узлісся, щоб перевірити напрямок.
Хоч пересуватись тут було легше і безпечніше, Пандіона гнітили сутінки і тиша таємничого лісу. Молодий еллін повертався тут до спогадів про зустріч з Ірумою. Втрата здавалася величезною, туга оповивала для Пандіона весь світ сірим серпанком, а невідоме майбутнє було таким же похмурим, мовчазним і темним, як ліс, яким вони йшли.
Пандіону здавалося, що темна дорога в одноманітному чергуванні колонад величезних стовбурів дерева, темряви та сонячних плям, горбів і ям нескінченна.
Вона вела в невідому далечінь, все глибше встромляючись у серце чужої і дивної землі, де все було незнайоме і тільки коло пильних товаришів рятувало від неминучої смерті.
Море, до якого він так прагнув і яке здавалося легко досяжним, коли він був у полоні, тепер відсунулося безмірно далеко, загороджене тисячами перешкод, місяцями важкої путі… Море відірвало його від Іруми, а само лишилося неприступним…
У кінці лісу подорожні побачили велике болото. Воно перетинало дорогу від краю до краю горизонту, простяглося вперед, затягнуте вдалині зеленуватою імлою вологих випарів, ранками обволікаючись низькою пеленою білястого туману. Білі чаплі літали невеликими зграями над морем очерету.
Для Каві, Пандіона і лівійця ця перешкода була несподіваною. Вони, не знаючи, що робити, дивилися на яскравозелену хащу болотних заростей з вікнами води, що аж горіли на сонці. Але вожаки задоволено переглядалися і посміхались: вони йшли вірною дорогою, два тижні важкого походу не пропали марно.
На другий день загін зв'язав плоти з особливого, надзвичайно легкого й пористого очерету,[97] колінчасті стебла якого досягали десяти ліктів. Подорожні попливли вздовж високих заростей золотистих папірусів, лавіруючи поміж червонуватобурими купами засохлих і поламаних стеблин очерету, плавучих островів трави. На кожному плоту було по двоє чи по троє чоловік, які обережно балансували довгими жердинами, що розмірено втикалися в мулисте дно.
Темна смердюча вода здавалася густою олією, бульочки болотного газу піднімались на поверхню з-під жердин, липка пліснява пінилася іржаво-бурими облямівками вздовж зелених стін. Жодного сухого місця не було на всьому видимому просторі, волога жара мучила людей, що обливалися потом, згори пекло нещадне сонце. Надвечір мільйони шкідливої мошви густими хмарами нападали на людей. Щастям було знайти незатоплений горбик, на якому розпалювали величезне димуче вогнище. Ще легше було при вітрі, що відгонив хмари комах і давав можливість виспатись після важких днів і ночей. Вітер хилив очерет, хвиля за хвилею бігли по зеленому океану.
Сила-силенна різних гадів ховалося в прілій воді і гниючих заростях. Велетенські крокодили збиралися сотнями на горбах обмілини або виглядали із зелених стін, наполовину сховані стеблами. Вночі ці чудовиська ревли — їх глухе низьке ревіння вселяло в людей забобонний жах. У крокодилячому реві не було люті чи загрози, — щось бездушне і безстрасне чути було в цих низьких уривистих звуках, що гуркотіли над стоячою водою в темряві ночі.
Подорожнім зустрілася мілка затока, усіяна напіврозмитими конусоподібними горбиками з мулу в півтора ліктя заввишки. Бура вода нестерпно смерділа, горбики були вкриті білою корою пташиного посліду. Негри пояснили, що тут кублилися великі довгоногі рожеві птахи,[98] які в інший час хмарами вкривали б це болото.
Від поганої води і шкідливих випарів захворіло кілька чоловік, головним чином лівійців. Люта гарячка знесилювала людей, які байдуже лежали на плотах під ногами у товаришів.
На п'ятий день плавання серед болотних заростей почали все частіше траплятись простори чистої води, з якої стирчали верхівки дерев. Пандіон здивовано спитав Кідого, що це означає. Чорний друг, посміхаючись великим ротом, пояснив, що незабаром кінець мукам.
— Тут, — сказав негр, ткнувши жердиною в глибоку воду, — під час засухи земля аж горить від спеки, а це розлив від дощів.
— Яка ж це ріка? — знову спитав Пандіон.
— Та тут не одна ріка, а дві[99] і довгий ряд боліт між ними, — відповів негр. — У засуху ці річки майже не течуть.
Кідого, як завжди останнім часом, мав рацію: скоро плоти стали чіплятись за мулисте дно, а попереду земля, підвищуючись, переходила в рівний степ. Там росла особлива трава із сріблястобілим колоссям, і поверхня степу, виблискуючи під сонячним промінням, здавалася віддалік продовженням водяної гладіні. З почуттям глибокого полегшення подорожні по пояс у багні, розполохуючи криками крокодилів, вибралися на тверду гарячу землю. Вітер, свіжий і сухий, вітав їх, проганяючи тяжку задуху болота. Загін добрався до пагорка, на якому росли кущі з великим голубуватозеленим листям, вкриті оранжовими плодами завбільшки з яйце.
Тут подорожні знайшли чисту воду і вирішили зупинитись. Вони зробили навколо табору колючу стіну в шість ліктів заввишки. Негри назбирали цілу купу оранжових плодів, дуже ніжних і смачних, принесли ще якогось листя і заходилися лікувати їх соком хворих на гарячку товаришів. Здорові відсиплялися досхочу, болячки, що утворилися від укусів болотяної мушви, швидко заживали. Кілька днів підряд не було дощу. Ранками було холодно, і чорношкірі учасники походу мерзли й страждали від холоду.
Скоро мандрівники вирушили далі.
Двадцять п'ять днів ішли вони степом. Тепер їх залишилося дев'ятнадцять чоловік — вісім відокремились після переходу через болото і пішли на північ, до своїх рідних місць, до яких їм залишилося не більше десяти переходів. Як не кликали вони інших іти з ними, але ті уперто відмовлялись, вирішивши пробиватися до моря.
Сірий серпанок закривав голубий небосхил, який усе ще сліпуче сяяв. Ночами небо нерідко затягалося хмарами, страшний грім безперервно гуркотів над степом, але блискавка ні разу не розтинала оксамитночорної пітьми ночі, жодна краплина дощу не падала на висохлу траву і землю, що аж репалася від спеки.
У степу були розкидані маленькі горбочки — гострокінцеві конуси або башти із закругленими верхівками до десяти ліктів заввишки. Всередині цих горбиків з твердої, як цегла, глини жили численні великі комахи, схожі на мурашок, небезпечні своїми сильними щелепами. Пандіон уже звик до безлічі звірів; його не дивували більше жирафи або збіговище слонів по п'ятсот голів у стаді. Тепер він побачив зграї дивних тварин смугастого, білого з чорним, кольору. Вони були схожі на коней Енніади, але й відрізнялися від них: невисокі на зріст з тонкими ногами, ці смугасті звірі мали ширші крупи, увігнуту в кряжі спину, плавно вигнуту верхню губу, короткі хвости і гриви. Пандіон з цікавістю дивився на їх численні табуни, що з'являлися біля водопою. Він мріяв про те, щоб спіймати цих смугастих коней і пристосувати їх до їзди. Проте, коли він поділився своїми думками з Кідого та іншими товаришами-неграми, ті довго й голосно реготали. Негри пояснили молодому еллінові, що смугасті тварини сильні, злі й приборкати їх ніяк не можна, що коли б і вдалося спіймати кількох смирніших, то двох десятків, потрібних їм, не зібрати й за десять років.
Удруге був розчарований Пандіон, коли зустрівся з буйволами. Він побачив масивних темносірих биків з широкими, загнутими на кінцях рогами й вирішив підкрастись до найближчого, щоб убити його списом, але Кідого, навалившись на юнака всім тілом, притиснув його до землі. Негр запевняв друга, що ці бики чи не найнебезпечніші звірі південної країни, що полювати на них можна, тільки маючи луки або списи для метання, інакше загибель неминуча. Пандіон послухався негра і сховався в кущах, як і інші, але страх Кідого перед цими биками все ж був йому незрозумілим, — він вважав, що носорог або слон куди страшніші.
Дорогу нерідко перетинали горби і стрімчасті скелі, що тяглися пасмом. У таких місцях часто зустрічалися бридкі песиголові мавпи.[100] Ці тварини, помітивши, що наближаються люди, збиралися на скелях або під деревами, без страху розглядали пришельців і нахабно кривлялися. Пандіон з огидою дивився на їхні голі собачі морди з синіми надутими щоками, облямовані густою шерстю, що стирчала дибом, на їх рухливі зади з червоними мозолястими плішинками. Мавпи були небезпечні. Якось Каві не стерпів задирливої поведінки трьох тварин, які загородили йому дорогу, і вдарив списом одну з паскудних тварюк. Почався справжній бій під скелями. Мандрівники були раді, що їм пощастило врятуватись без втрат, хоч і довелося тікати щодуху.
Сонце сідало за горбистим степом. Коса голуба тінь лежала біля порога хатини, де сиділи Кідого і Каві.
З того, як неспокійно заворушилися обидва друзі, Пандіон зрозумів, що етруск і негр давно вже чекали його. Понурившись, молодий еллін підійшов до друзів. Каві встав, урочистий і суворий, поклав руку на плече другові.
— Ми хочемо говорити з тобою, він і я, — етруск кивнув на Кідого, який став поруч нього. — Ти не прийшов на раду, але все вирішено — завтра ми вирушаємо…
Пандіон аж одхитнувся. Дуже багато подій сталося за останні три дні. І все ж молодий еллін не думав, що товариші так квапитимуться. Він сам поспішав би не менше, за них, коли б… коли б не було Іруми!
З поглядів друзів молодий еллін зрозумів, що вони осуджують його. Пандіона давно вже непокоїла думка про те, що йому треба на щось зважитись, але він несвідомо відкидав її, наївно сподіваючись, що все якось уладнається. Тепер уже край треба було зробити вибір. Немов стіна знову загородила доступ до радісного світу волі, тієї волі, яка насправді жила лише у мріях Пандіона.
Він повинен вирішити, чи залишається тут з Ірумою, чи, назавжди втративши її, йде з товаришами. Але якщо він залишиться тут, то п'є буде теж назавжди: тільки спільними зусиллями двадцяти семи чоловік, ладних на все, навіть на вірну загибель, ради повернення на батьківщину, можна було подолати простір, що тримав їх у полоні землі. Значить, коли він залишиться, то назавжди втратить батьківщину, море, Тессу, — усе те, що підтримувало його І допомогло опинитись тут.
Чи зможе він жити тут, злитися з цим привітним, та все-таки чужим життям, коли не буде з ним вірних товаришів, випробуваних у біді, на дружбу яких звично і непомітно він спирався весь час? І навіть не роздумуючи над цим, Пандіон усім серцем відчув ясну відповідь.
А хіба те, що він покине друзів, які врятували його і завдяки яким він знову став сильним, не буде зрадою?
Ні, він повинен іти з ними, залишивши тут половину серця!
І воля молодого елліна не витримала випробування. Він схопив за руки товаришів, які з тривогою спостерігали душевну боротьбу, що відбивалася на відкритому обличчі Пандіона, і почав благати їх не йти так скоро. Тепер, коли вони вільні, чому б їм не пожити тут ще трохи, краще відпочити перед дорогою, краще узнати незнайому країну.
Кідого завагався: негр дуже любив молодого елліна. Етруск ще більше нахмурився.
— Ходімо туди, тут чужі очі й вуха, — Каві ввіпхнув Пандіона в темну хатину і, вийшовши, вернувся знову, з жариною. Він запалив маленький факел. Йому здавалося, що при світлі легче буде переконати збентеженого друга. — На що ти надієшся, коли ми залишимось? — суворо спитав етруск, і його слова врізалися в душу Пандіона. — Ти ж потім усе одно підеш звідси? Чи ти хочеш взяти її з собою?
Ні, Пандіону навіть на думку не спадало, щоб Ірума пішла з ним у далеку дорогу, і він заперечливо похитав головою.
— Тоді я не розумію тебе, — жорстко сказав етруск. — Хіба інші наші товариші не знайшли б собі тут дівчат, які їм до вподоби? На раді ніхто з них не вагався, що вибрати — жінку чи батьківщину, ніхто не подумав залишитись тут. Батько Іруми, мисливець, думає, що ти не підеш з нами. Ти сподобався йому, слава про твою хоробрість пройшла в народі. Він сказав мені, що ладен прийняти тебе до себе в дім! Невже ти покинеш нас, забудеш батьківщину заради дівчиська?!
Пандіон похилив голову, йому нічого було відповісти, він не зміг би пояснити етруску те, в чому той був неправий. Як сказати йому, що Пандіон не просто піддався пристрасті? Як висловити те, що захоплювало його, художника, в Ірумі? А з другого боку, сувора правда в словах етруска жалила його, — він забув, що у чужого народу були свої закони і звичаї. Залишившись тут, він мусить стати мисливцем, з'єднати свою долю з долею цього народу. Така була неминуча плата за щастя з Ірумою… Але ж тут тільки Ірума близька йому. Спокійний і жаркий простір золотого степу зовсім не схожий на рідний, шумний і рухливий простір моря. І дівчина була частиною цього світу, тимчасовим гостем якого він весь час почував себе… А там, удалині, маяком світила йому батьківщина. А якщо цей маяк погасне, хіба він зможе жити без нього?
Етруск переждав трохи, щоб дати Пандіону час подумати, і почав знову:
— Гаразд, ти станеш їй чоловіком, щоб незабаром покинути її й піти звідси. І ти думаєш, що її народ відпустить нас з миром і допоможе нам? Ти образиш їхню гостинність. Кара, якої ти заслужиш, упаде на всіх нас… А потім, чому ти такий упевнений, що інші товариші погодяться чекати? Ні, вони не погодяться, і в цьому я буду згоден з ними!
Етруск помовчав і, наче засоромившись, що говорить так різко, журливо додав:
— Серце моє болить, бо, як дійду я до моря, не буде у мене друга, доброго майстра корабельної справи. Мій Ремд загинув, і вся надія була на тебе — ти плавав по морю, навчався у фінікійців… — Каві понурив голову і замовк.
Кідого кинувся до Пандіона і надів на шию молодому еллінові мішечок на довгому ремінці.
— Я зберігав його, поки ти був хворий, — сказав негр. — Це твій морський амулет… Він допоміг перемогти носорога, він допоможе всім нам дійти до моря, якщо ти підеш з нами…
Пандіон згадав про подарований йому Яхмосом камінь. Він зовсім забув про цей блискучий символ моря, як забув у ці дні і ще багато про що. Він глибоко зітхнув. У цю ж хвилину в хатину ввійшов високий чоловік з довгим списом у руці. Це був батько Іруми. Він просто сів на долівку, підгорнувши ноги, дружньо посміхнувся Пандіону і звернувся до етруска:
— Я прийшов до тебе в справі, — не кваплячись, почав мисливець. — Ти сказав, що через одно сонце ви вирішили йти на батьківщину.
Каві ствердно кивнув головою і мовчав, чекаючи, що буде далі. Пандіон занепокоєно поглядав на Іруминого батька, який поводився просто, з величавою гідністю.
— Дорога далека, багато звірів підстерігає людину в степу і в лісі, — вів далі мисливець. — У вас погана зброя. Запам'ятай, чужоземець: із звірами не можна битись, як з людьми. Меч, стріла і ніж — добра зброя проти людини, а проти звіра найкраща — це спис. Тільки спис може стримати сильного звіра, зупинити його, дістати здалека його серце. Ваші списи непридатні для нашого степу, — мисливець зневажливо показав на притулений до стіни тонкий єгипетський спис з маленьким мідним вістрям. — Ось який тут потрібен!
Батько Іруми поклав Каві на коліна принесену ним зброю і зняв з неї довгий шкіряний чохол.
Важкий спис був більше чотирьох ліктів завдовжки. Його ратище, в два пальці товщиною, було зроблене з твердого, міцного дерева, що блищало, як кістка. Посередині ратище товщало, воно було обшите тонкою шорсткою шкірою гієни. Замість наконечника на ньому було лезо в лікоть завдовжки і широчиною в три пальці, зроблене із світлого твердого металу — рідкісного й дорогого заліза.
Каві задумливо помацав гостре лезо, прикинув на руці вагу зброї і, зітхнувши, повернув мисливцеві.
Той посміхнувся, стежачи за тим., яке враження створив спис на етруска, і обережно сказав:
— Зробити такий спис дуже важко… Метал для нього добувають сусідні племена, і вони продають його дорого. Зате спис врятує тебе не раз у смертельному бою…
Не розуміючи, до чого хилить мисливець, Каві мовчав.
— Ви принесли з собою міцні луки з Та-Кемту, — говорив далі мисливець. — Ми не вміємо робити таких і хотіли б виміняти їх за списи. Вожді погодилися дати вам по два списи за кожний лук, а списи, я вже сказав, будуть вам потрібніш!.
Каві запитливо подивився на Кідого, негр кивком голови підтвердив думку мисливця.
— У степу багато дичини, і нам не потрібні будуть стріли, — сказав Кідого, — але в лісах буде гірше. Проте ліс далекий, а шість списів замість трьох луків надійніші при нападі звірів.
Каві подумав і, погодившись на обмін, почав торгуватись. Але мисливець не йшов на поступки, доводячи, що зброя, яку запропонував він, — дуже цінна річ. Вони ніколи б не віддали по два списи за кожен лук, якби не треба було дізнатись, як робити луки Чорної Землі.
— Гаразд, — сказав етруск. — Ми подарували б вам свої луки за притулок і їжу, коли б не йшли так далеко. Ми згодні на твої умови — завтра ти одержиш луки.
Мисливець аж засяяв, плеснув Каві по руці, підняв спис, вдивляючись у червоний7 відблиск факела на лезі, і надів на нього шкіряний чохол, прикрашений клаптиками різнокольорових шкур.
Етруск простягнув руку, але мисливець не віддав зброї.
— Ти одержиш завтра шість не гірших. А цей… — батько Іруми зробив шаузу, — я дарую твоєму золотоокому другові. Чохол йому пошила Ірума сама! Бач, який він гарний.
— Мисливець подав спис молодому еллінові, який нерішуче взяв подарунок.
— Ти не йдеш з ними, — батько Іруми показав на етруска і негра, — але хороший спис — це перше майно мисливця, а я хочу, щоб ти прославив наш рід, став мені за сина!
Кідого і Каві вп'ялися поглядами в свого друга, негр з хрускотом стиснув пальці. Рішучий момент несподівано настав.
Пандіон зблід і раптом різким жестом віддав мисливцеві назад його спис.
— Ти відмовляєшся? Як мені зрозуміти це? — закричав вражений мисливець.
— Я йду з товаришами, — ледве промовив молодий еллін.
Батько Іруми нерухомо стояв, без слів дивлячись на Пандіона, потім з гнівом шпурнув спис йому під ноги.
— Нехай буде так, але не смій більше навіть глянути на мою дочку. Я сьогодні ж відішлю її!
Пандіон, не моргаючи, вдивлявся широко розкритими очима в мисливця. Справжнє горе спотворило його мужні риси, і це пом'якшило гнів батька Іруми.
— У тебе вистачило мужності вирішити так, поки ще не пізно, — це добре, — сказав він. — Та коли вже йдеш, то йди скоріше…
Мисливець ще раз похмуро оглянув Пандіона з голови до ніг, щось буркнувши.
Виходячи з хатини, батько Іруми оглянувся на Каві.
— Що сказав, те й буде, — грубо відрубав він і зник у темряві.
Негрові стало не по собі від блиску очей молодого елліна, і він відчув, що зараз Пандіону не до друзів. Еллін постояв, втупившись поглядом у простір, немов питаючи далечінь; що ж йому робити. Він повагом повернувся, потім кинувся на постіль, закривши обличчя руками.
Каві запалив новий факел: йому не хотілося залишати Пандіона в темряві на самоті із своїми думками. Етруск і негр посідали осторонь і мовчки пильнували. Час від часу вони тривожно поглядали на друга, якому нічим не могли допомогти.
Повільно минав час, настала ніч. Пандіон ворухнувся, потім схопився, прислухаючись, і кинувся геть з хатини. Але етруск заступив йому широкими плечима вхід. Молодий еллін наткнувся на його схрещені руки і зупинився, гнівно зсунувши брови.
— Пусти! — нетерпляче сказав Пандіон. — Я не можу, я повинен попрощатися з Ірумою, якщо її не вирядили кудись.
— Схаменися! — відповів Каі. — Ти занапастиш її, себе й усіх нас! Її батько на тебе розгнівався.
Пандіон мовчав і намагався відштовхнути етруска, але той стояв міцно.
— Вирішив, ну й усе, не гніви її батька, — переконував друга Каві. — Зрозумій, що може статись.
Молодий еллін штовхнув Каві ще дужче, але той стусонув його в груди, і Пандіон відступив. Негр, побачивши сутичку між друзями, підбіг розгублений, не знаючи, що робити. Молодий еллін зціпив зуби, очі в нього загорілися лихим вогнем. Роздувши ніздрі, він кинувся на Каві. Етруск швидко вихопив ніж і, повернувши зброю держаком до Пандіона, гнівно закричав:
— На, бери, бий! Пандіон сторопів.
Етруск випнув груди, приклав до серця ліву руку, а правою все направляв держак ножа в бік Пандіона.
— Бий відразу, сюди! Все одно живий я не пущу тебе! Убий, тоді йди! — люто кричав Каві.
Уперше Пандіон бачив свого похмурого і мудрого друга в такому стані. Він відступив, безпорадно застогнав і, почвалавши до своєї постелі, знову впав на неї, повернувшись до друзів спиною.
Каві, важко дихаючи, витер з лоба піт і сунув ніж за пояс.
— Ми повинні стерегти його цілу ніч і скоріше йти звідси, — сказав він зляканому Кідого. — На світанку ти попередиш товаришів, щоб збиралися.
Пандіон ясно чув слова етруска, які означали, що йому більше не вдасться побачити Іруму. Він задихався, майже фізично відчуваючи тісноту навколо себе. Еллін боровся із собою, напружуючи всю волю, і поступово бурхливий відчай, майже лють, змінився на тиху печаль.
І знову африканський степ розкрив Свій гарячий простір перед двадцятьма сьома упертими людьми, які вирішили будь-що повернутися на батьківщину.
Тепер, після дощів, груба, з великим бурим колоссям трава[96] здіймалася на висоту дванадцяти ліктів, і в її задушливій гущавині непомітні були навіть велетенські сірі слони. Кідого пояснив Пандіону, чому треба було поспішати: незабаром закінчаться дощі, і степ почне горіти, перетворюючись у мертву, засипану попелом рівнину, де важко буде знайти їжу.
Пандіон мовчки погоджувався. Його печаль була ще зовсім свіжа. Але, опинившись серед своїх товаришів, яким він був такий завдячний, молодий еллін відчував, як знову обплітають його узи чоловічої дружби, як зростають у ньому самому прагнення йти вперед, жадоба боротьби і все дужче розпалюється бажання швидше добратися до Енніади.
І, незважаючи на гостру тугу за Ірумою, Пандіон тільки тепер почував себе таким, яким він був раніше, ясним і прямим юнаком, що без тривоги йшов обраним шляхом. Знову ожила жадібна увага художника до форм і барв природи, наростало бажання творити.
Двадцять сім дужих чоловіків були озброєні списами, кидальними дротиками, ножами і кількома щитами. Колишні раби, випробувані в біді й боях, становили чималу силу і могли не боятися численних звірів.
У дорозі в високій траві небезпека була серйозною. Мимоволі доводилося йти один за одним, пробираючись вузькими коридорами звірячих стежок, протягом багатьох годин бачачи перед собою тільки спину товариша, що йшов попереду. А з шелестячих високих стін праворуч і ліворуч щохвилини загрожувала небезпека — кожної миті стебла могли розсунутись і пропустити лева, що непомітно підкрадався, розлюченого носорога або високу неосяжну тушу злобного самотнього слона. Трава роз'єднувала товаришів і найгірше доводилося тим, хто йшов позаду: на них міг кинутись лютий звір, стривожений подорожніми, що йшли попереду. Вранці трава була зволожена холодною росою, виблискуючий пил від водяних бризок стояв над мокрими, наче після дощу, тілами людей. У жарку пору дня роса зникала безслідно, сухий порох дер у горлі, сиплючись з верхівок стебел, у тісних проходах нічим було дихати.
На третій день путі на хороброго лівійця Такела, який ішов позаду, напав леопард, і тільки завдяки щасливому випадку юнак відбувся незначними подряпинами. Другого дня після того на Пандіона і його сусіда-негра стрибнув з трави величезний темногривий лев. Спис Іруминого батька стримав хижака, і товариш елліна, підхопивши щит, який від несподіванки впустив Пандіон, напав на лева ззаду. Звір повернувся до нового ворога і впав, проколотий трьома списами. Кідого прибіг, задиханий від хвилювання, коли все вже було скінченої воїни, важко дихаючи, витирали із списів швидко побурілу лев'ячу кров. Хижак лежав майже непомітний у бурій пом'ятій траві. Збіглися всі учасники походу, гучні крики залунали над місцем бою. Всі доводили двом кремезним неграм — Дхломо і Млафу, які разом з Кідого вели загін, що кінець кінцем звірі кого-небудь уб'ють. Треба обійти цю рівнину високої трави. Провідники зовсім і не думали перечити. Загін круто повернув на південь і ще до вечора наблизився до довгої лісової смуги, що простяглася якраз у потрібному південно-західному напрямі. Такий ліс був уже знайомий Пандіону — зелений склепистий коридор над вузькою степовою річкою. Ліси-галереї перетинали степ у різних напрямах вздовж річок і струмків.
Подорожнім пощастило: під зеленим склепінням не було колючих заростей, ліани не сплели непрохідних завіс, — загін бадьоро попрямував вузькою лісовою смугою, лавіруючи між велетенським корінням. Глибока тиша і прохолодна півтемрява змінили шелестіння трави в задусі сліпучого дня. Ліс простягнувся дуже далеко, — день за днем ішли ним подорожні, зрідка виходячи в степ по дичину або вилазячи на низькі дерева узлісся, щоб перевірити напрямок.
Хоч пересуватись тут було легше і безпечніше, Пандіона гнітили сутінки і тиша таємничого лісу. Молодий еллін повертався тут до спогадів про зустріч з Ірумою. Втрата здавалася величезною, туга оповивала для Пандіона весь світ сірим серпанком, а невідоме майбутнє було таким же похмурим, мовчазним і темним, як ліс, яким вони йшли.
Пандіону здавалося, що темна дорога в одноманітному чергуванні колонад величезних стовбурів дерева, темряви та сонячних плям, горбів і ям нескінченна.
Вона вела в невідому далечінь, все глибше встромляючись у серце чужої і дивної землі, де все було незнайоме і тільки коло пильних товаришів рятувало від неминучої смерті.
Море, до якого він так прагнув і яке здавалося легко досяжним, коли він був у полоні, тепер відсунулося безмірно далеко, загороджене тисячами перешкод, місяцями важкої путі… Море відірвало його від Іруми, а само лишилося неприступним…
У кінці лісу подорожні побачили велике болото. Воно перетинало дорогу від краю до краю горизонту, простяглося вперед, затягнуте вдалині зеленуватою імлою вологих випарів, ранками обволікаючись низькою пеленою білястого туману. Білі чаплі літали невеликими зграями над морем очерету.
Для Каві, Пандіона і лівійця ця перешкода була несподіваною. Вони, не знаючи, що робити, дивилися на яскравозелену хащу болотних заростей з вікнами води, що аж горіли на сонці. Але вожаки задоволено переглядалися і посміхались: вони йшли вірною дорогою, два тижні важкого походу не пропали марно.
На другий день загін зв'язав плоти з особливого, надзвичайно легкого й пористого очерету,[97] колінчасті стебла якого досягали десяти ліктів. Подорожні попливли вздовж високих заростей золотистих папірусів, лавіруючи поміж червонуватобурими купами засохлих і поламаних стеблин очерету, плавучих островів трави. На кожному плоту було по двоє чи по троє чоловік, які обережно балансували довгими жердинами, що розмірено втикалися в мулисте дно.
Темна смердюча вода здавалася густою олією, бульочки болотного газу піднімались на поверхню з-під жердин, липка пліснява пінилася іржаво-бурими облямівками вздовж зелених стін. Жодного сухого місця не було на всьому видимому просторі, волога жара мучила людей, що обливалися потом, згори пекло нещадне сонце. Надвечір мільйони шкідливої мошви густими хмарами нападали на людей. Щастям було знайти незатоплений горбик, на якому розпалювали величезне димуче вогнище. Ще легше було при вітрі, що відгонив хмари комах і давав можливість виспатись після важких днів і ночей. Вітер хилив очерет, хвиля за хвилею бігли по зеленому океану.
Сила-силенна різних гадів ховалося в прілій воді і гниючих заростях. Велетенські крокодили збиралися сотнями на горбах обмілини або виглядали із зелених стін, наполовину сховані стеблами. Вночі ці чудовиська ревли — їх глухе низьке ревіння вселяло в людей забобонний жах. У крокодилячому реві не було люті чи загрози, — щось бездушне і безстрасне чути було в цих низьких уривистих звуках, що гуркотіли над стоячою водою в темряві ночі.
Подорожнім зустрілася мілка затока, усіяна напіврозмитими конусоподібними горбиками з мулу в півтора ліктя заввишки. Бура вода нестерпно смерділа, горбики були вкриті білою корою пташиного посліду. Негри пояснили, що тут кублилися великі довгоногі рожеві птахи,[98] які в інший час хмарами вкривали б це болото.
Від поганої води і шкідливих випарів захворіло кілька чоловік, головним чином лівійців. Люта гарячка знесилювала людей, які байдуже лежали на плотах під ногами у товаришів.
На п'ятий день плавання серед болотних заростей почали все частіше траплятись простори чистої води, з якої стирчали верхівки дерев. Пандіон здивовано спитав Кідого, що це означає. Чорний друг, посміхаючись великим ротом, пояснив, що незабаром кінець мукам.
— Тут, — сказав негр, ткнувши жердиною в глибоку воду, — під час засухи земля аж горить від спеки, а це розлив від дощів.
— Яка ж це ріка? — знову спитав Пандіон.
— Та тут не одна ріка, а дві[99] і довгий ряд боліт між ними, — відповів негр. — У засуху ці річки майже не течуть.
Кідого, як завжди останнім часом, мав рацію: скоро плоти стали чіплятись за мулисте дно, а попереду земля, підвищуючись, переходила в рівний степ. Там росла особлива трава із сріблястобілим колоссям, і поверхня степу, виблискуючи під сонячним промінням, здавалася віддалік продовженням водяної гладіні. З почуттям глибокого полегшення подорожні по пояс у багні, розполохуючи криками крокодилів, вибралися на тверду гарячу землю. Вітер, свіжий і сухий, вітав їх, проганяючи тяжку задуху болота. Загін добрався до пагорка, на якому росли кущі з великим голубуватозеленим листям, вкриті оранжовими плодами завбільшки з яйце.
Тут подорожні знайшли чисту воду і вирішили зупинитись. Вони зробили навколо табору колючу стіну в шість ліктів заввишки. Негри назбирали цілу купу оранжових плодів, дуже ніжних і смачних, принесли ще якогось листя і заходилися лікувати їх соком хворих на гарячку товаришів. Здорові відсиплялися досхочу, болячки, що утворилися від укусів болотяної мушви, швидко заживали. Кілька днів підряд не було дощу. Ранками було холодно, і чорношкірі учасники походу мерзли й страждали від холоду.
Скоро мандрівники вирушили далі.
Двадцять п'ять днів ішли вони степом. Тепер їх залишилося дев'ятнадцять чоловік — вісім відокремились після переходу через болото і пішли на північ, до своїх рідних місць, до яких їм залишилося не більше десяти переходів. Як не кликали вони інших іти з ними, але ті уперто відмовлялись, вирішивши пробиватися до моря.
Сірий серпанок закривав голубий небосхил, який усе ще сліпуче сяяв. Ночами небо нерідко затягалося хмарами, страшний грім безперервно гуркотів над степом, але блискавка ні разу не розтинала оксамитночорної пітьми ночі, жодна краплина дощу не падала на висохлу траву і землю, що аж репалася від спеки.
У степу були розкидані маленькі горбочки — гострокінцеві конуси або башти із закругленими верхівками до десяти ліктів заввишки. Всередині цих горбиків з твердої, як цегла, глини жили численні великі комахи, схожі на мурашок, небезпечні своїми сильними щелепами. Пандіон уже звик до безлічі звірів; його не дивували більше жирафи або збіговище слонів по п'ятсот голів у стаді. Тепер він побачив зграї дивних тварин смугастого, білого з чорним, кольору. Вони були схожі на коней Енніади, але й відрізнялися від них: невисокі на зріст з тонкими ногами, ці смугасті звірі мали ширші крупи, увігнуту в кряжі спину, плавно вигнуту верхню губу, короткі хвости і гриви. Пандіон з цікавістю дивився на їх численні табуни, що з'являлися біля водопою. Він мріяв про те, щоб спіймати цих смугастих коней і пристосувати їх до їзди. Проте, коли він поділився своїми думками з Кідого та іншими товаришами-неграми, ті довго й голосно реготали. Негри пояснили молодому еллінові, що смугасті тварини сильні, злі й приборкати їх ніяк не можна, що коли б і вдалося спіймати кількох смирніших, то двох десятків, потрібних їм, не зібрати й за десять років.
Удруге був розчарований Пандіон, коли зустрівся з буйволами. Він побачив масивних темносірих биків з широкими, загнутими на кінцях рогами й вирішив підкрастись до найближчого, щоб убити його списом, але Кідого, навалившись на юнака всім тілом, притиснув його до землі. Негр запевняв друга, що ці бики чи не найнебезпечніші звірі південної країни, що полювати на них можна, тільки маючи луки або списи для метання, інакше загибель неминуча. Пандіон послухався негра і сховався в кущах, як і інші, але страх Кідого перед цими биками все ж був йому незрозумілим, — він вважав, що носорог або слон куди страшніші.
Дорогу нерідко перетинали горби і стрімчасті скелі, що тяглися пасмом. У таких місцях часто зустрічалися бридкі песиголові мавпи.[100] Ці тварини, помітивши, що наближаються люди, збиралися на скелях або під деревами, без страху розглядали пришельців і нахабно кривлялися. Пандіон з огидою дивився на їхні голі собачі морди з синіми надутими щоками, облямовані густою шерстю, що стирчала дибом, на їх рухливі зади з червоними мозолястими плішинками. Мавпи були небезпечні. Якось Каві не стерпів задирливої поведінки трьох тварин, які загородили йому дорогу, і вдарив списом одну з паскудних тварюк. Почався справжній бій під скелями. Мандрівники були раді, що їм пощастило врятуватись без втрат, хоч і довелося тікати щодуху.