Страница:
З видовбаного слонового бивня залунав різкий тремтячий звук — у хаті настала тиша, і всі чоловіки поспішно повиходили з приміщення. Етруска і Кідого, які намагалися залишитись, безцеремонно виштовхали в темряву. Купка бридких бабів стовпилася біля входу, затуляючи від очей цікавих те, що відбувалося в хаті. Каві сів поблизу від хати, вирішивши нізащо не йти назад, аж поки не скінчиться таємнича справа. До нього, шкірячи зуби й посміхаючись, приєднався Кідого — він вірив у способи лікування, що існували у південних народів.
Дві дівчини обережно підвели хворого і посадили, притуливши його спиною до стовпа. Пандіон здивовано оглядався, у півтемряві він бачив блискучі білки очей і зуби жінок, які чогось сміялися. В хатині висіло на стінах багато жмутків якоїсь запашної рослини.[94] Широка гірлянда тяглася кільцем навколо хатини по внутрішньому карнизу покрівлі, тонкі гілочки куща цієї ж рослини обплітали стовп, до якого притулився Пандіон. Усе пахло терпким бадьорливим ароматом рослин, — цей запах дражнив і тривожив Пандіона, нагадуючи щось надзвичайно близьке і принадне, але безповоротно забуте.
Прямо перед елліном сіло кілька жінок. При світлі факелів біліли дві довгі вигнуті сурми із слонових ікол, виднілися круглі боки темних бубнів, зроблених з відрізків видовбаних товстих стовбурів дерева.
Знову пролунав тремтячий звук сурми. Баби поставили перед Пандіоном дерев'яну статуетку жінки, почорнілу, з грубо випнутими міцними формами.
Високі жіночі голоси заспівали тиху пісню—полилися повільні переливи гортанних звуків і тужливих зітхань, що дедалі прискорювалися і гучнішали, стрімливо ширячись і рвучко підносячись усе вище й вище. Раптом важкий і лункий удар бубна стряс повітря. Пандіон мимоволі здригнувся. Пісня затихла, на межі світла й тіні з'явилася дівчина в синьому плащі, вже знайома Пандіону. Вона ступила в освітлений факелами круг і наче в нерішучості зупинилась. Знову залунала сурма, її стогін підхопили нестямним зойком кілька бабів. Дівчина відкинула назад плащ і залишилася в пояску з плетеної гірлянди запашних гілок.
Світло від факелів мінилося туманними бліками на блискучій темнобронзовій шкірі. Очі Іруми були дуже підмальовані синюваточорною фарбою, на руках і ногах блискотіли начищені мідні кільця, недовге чорне волосся, що круто вилося, розкинулось по гладеньких плечах.
Розмірено й глухо зарокотали бубони. В такт їх повільним ударам дівчина, тихо ступаючи босими ногами, наблизилася до Пандіона і гнучким, звірячим рухом схилилась перед статуеткою невідомої богині, простягаючи вперед руки в томливому і жагучому чеканні. Захоплений Пандіон стежив за кожним жестом Іруми. Зараз непомітно було й тіні лукавства на обличчі дівчини, — серйозна, сувора, з нахмуреними бровами, вона, здавалося, прислухалась до голосу свого серця. То завмираючи, то випростуючись, вона широко розкидала руки і піднімалася на пальцях, немов кожна частка її тіла поривалася вгору. Молодий еллін ніколи не бачив чогось подібного — таємниче життя рук зливалося з натхненним поривом піднятого вгору обличчя дівчини.
Шалено засурмили роги із слонової кістки. Раптом дзвінко брязнули мідні листи — у Пандіона від несподіванки аж дух захопило; хтось бив ними раз по раз, листи міді гуркотіли і дзвеніли переможно й радісно, заглушаючи уривчасте тарахкотіння бубнів.
Дівчина відкинулася назад крутою блискучою дугою. Потім маленькі ноги її повільно пішли по гладко утрамбованій долівці,— зніяковіла танцюристка рухалася по кругу боязко й нерішуче.
Осяяна яскравим світлом факелів, дівчина здавалася вилитою з темного металу. Відступаючи у півтемряву, вона рухалася там легкою, майже невидимою тінню.
Тривожне рокотання бубнів ставало все бурхливішим, дико гуркотіли мідні листи, і, скоряючись цим шаленим звукам, повільний танець дедалі прискорювався.
У такт низькому тремтячому дзвону міді швидко понеслися міцні стрункі ноги, сплітаючись разом, завмирали і знову плавно ковзали, ледве торкаючись долівки.
Плечі й високі груди залишалися нерухомими, а напружені руки Іруми, з благанням простягнуті до зображення богині, згинались повільно й плавно.
Урвався настійливий стукіт бубнів, змовкло гуркотіння міді, і тільки тужливе вищання сурм зрідка порушувало тишу, в якій бряжчали й дзвеніли браслети Іруми.
Дивний рух м'язів під гладенькою шкірою дівчини вразив Пандіона. Ніде не виступаючи чітко, вони переливалися і струмували, як вода на поверхні ручаю, і лінії тіла Іруми пробігали перед очима молодого скульптора рядом неповторних змін. У них був і плавний ритм морського простору, і широкий, поривчастий розлив вітру по золотому степу.
Замість благання, що відбивалося на початку танцю в кожному русі дівчини, тепер помітно було владне прагнення. Пандіону здавалося, що перед ним струмує сам вогонь життя в бронзових відблисках світла і могутньому громі музики.
У душі молодого елліна знову спалахнула жадоба життя, ожили колишні мрії, розкрився широкий і таємничий світ.
Замовкли сурми. Низьке й грізне рокотання бубнів злилося з пронизливими зойками жінок, мідні листи гуркотіли, як близький грім, і враз настала тиша. Пандіон почув стукіт власного серця.
Дівчина кинулася вперед і раптом безпомічно опустила руки вздовж тіла, тремтяча і стомлена. Коліна у неї підігнулися, блиск в очах потух. Сумно скрикнувши, Ірума упала перед статуєю богині. Упавши, дівчина лежала нерухомо, тільки груди здіймалися від прискореного дихання.
Приголомшений Пандіон здригнувся. Бурхливий танець обірвався сумним криком.
У хаті захоплено загомоніли.
Чотири жінки, шепочучи незрозумілі слова, підняли і понесли Іруму в куток хати. Стародавню дерев'яну статую вмить забрали геть. Жінки встали, збуджені, з блискаючими очима. Вони голосно перемовлялись, показуючи на чужоземця. Старі баби біля входу розступились, пропустивши Кідого і Каві, які кинулися до друга і почали його розпитувати. Але молодий еллін не міг і не хотів говорити зараз. Обидва друзі понесли його додому. Пандіон довго лежав і не спав під враженням незвичайного Пандіон став одужувати. Його молоде тіло надзвичайно швидко відновлювало колишню силу.
Через три дні молодий еллін дійшов без чужої допомоги до хатини мисливця—йому хотілося побачити Іруму. Дівчини не було дома, зате її батько прийняв чужоземця ласкаво й привітно, почастував смачним пивом і довго намагався щось пояснити йому, жестикулюючи і плещучи Пандіона по плечах і грудях. Молодий еллін нічого не зрозумів і пішов від мисливця з невиразним почуттям досади.
Пандіон ще не зовсім відродився: він був вільний, одужував, але у нього не проходило якесь дивне душевне заціпеніння.
Молодий еллін і сам усвідомлював, що тяжкі випробування, які випали на його долю, надломили його. Під час боротьби з носорогом він був приголомшений понад свої сили. Він ослаб, і довго не міг повернутись до життя. Але він повинен одужати, повинен бути здатним до дальшої боротьби по дорозі на батьківщину. І Пандіон, пересилюючи себе, зайнявся фізичними вправами, щоб знову стати таким же міцним, як і його товариші.
Заспокоївшись за Пандіона, Кідого і Каві з усіма колишніми рабами і більшістю місцевих жителів вирушили на тривале велике полювання жираф, сподіваючись трохи розвідати дорогу, якою доведеться йти, і добути якомога більше м'яса для своїх гостинних хазяїв.
Під сміх і добродушні жарти сусідів Пандіон, зміцнюючи ослабілі м'язи, допомагав розтирати зерна на пиво, незважаючи на глузування чоловіків, які бачили його за жіночою роботою. Скоро Пандіон почав ходити за околицю села, озброєний тонким єгипетським списом. Там, у степу, він вправлявся у киданні списа і в бігу, з кожним днем радісно відчуваючи, як міцніють його м'язи і як легко несуть тіло ноги, що знову стали невтомними.
Разом з тим, ні на мить не забуваючи про Іруму, Пандіон взявся вивчати мову тубільців. Він без кінця твердив незнайомі співучі слова. Через тиждень завдяки своїй хорошій пам'яті Пандіон уже міг розуміти тих, з ким розмовляв.
Чотирнадцять днів Пандіон не бачив Іруми і не наважувався піти до неї, коли батька не було дома, бо не знав ще звичаїв цього народу. Одного разу, повертаючись із степу, Пандіон побачив постать у синьому плащі, і серце в нього частіше забилося. Молодий еллін прискорив ходу, наздогнав дівчину і зупинився перед нею, радісно посміхаючись. Він не помилився — це була Ірума. Глянувши дівчині у вічі, Пандіон враз дуже схвилювався. Ледве вимовляючи незвичні слова, молодий еллін почав дякувати Ірумі, яка зніяковіла й понурилась. Запас слів у Пандіона скоро вичерпався, він у захопленні перейшов на свою мову, спохватився і замовк, розгублено дивлячись на краєчок барвистої головної пов'язки, що була нарівні з його ключицями. Ірума скоса й лукаво поглядала на нього і раптом розсміялася. Посміхнувся і Пандіон, потім обережно вимовив давно завчену фразу:
— Чи можна мені прийти до тебе?
— Приходь, — просто відповіла дівчина, — завтра на узлісся, коли сонце стане напроти лісу.
Зраділий Пандіон, не знаючи, що Ірумі ще сказати, простягнув до неї обидві руки. Синій плащ розгорнувся, і дві маленькі тверді руки довірливо лягли на Пандіонові долоні. Він ніжно й міцно стиснув їх. Не думав він у цей момент про далеку Тессу. Руки дівчини здригнулися, широкі ніздрі роздулись; вона ніжним, але сильним рухом звільнилася, прикрила обличчя плащем і швидко пішла по схилу горба. Пандіон зміркував, що не треба йти за нею, і залишився на місці, дивлячись дівчині вслід, аж поки вона не зникла за хатинами. Несвідомо посміхаючись, Пандіон ішов вулицею, розмахуючи списом.
Уперше помітив Пандіон, в якому мальовничому місці розташоване це селище. Хатини були зручно і гарно побудовані, вулиці просторі.
Пандіон мимоволі звернув увагу на те, що тутешній народ дуже відрізнявся від жителів країни Нуб і бідняків «обраного» Та-Кемту, яких він бачив, — там на обличчях людей помітно було похмурість і байдужість. У виснажених від голоду і надмірної праці тілах кидалась у вічі якась приниженість. А тут жителі ходили легко, вільно; навіть старики зберегли гарну поставу.
Думки Пандіона перебив юнак, що постав перед ним, мускулистий і широкоплечий, у маленькій шапочці з леопардової шкіри. Він вороже подивився на чужоземця і владним жестом витягнув руку перед собою, торкнувшись грудей Пандіона. Еллін зупинився, не розуміючи, в чому річ, а юнак завмер перед ним, опустивши руку на пояс з широким ножем і міряючи чужинця визивним поглядом.
— Я бачив, ти добре бігаєш, — нарешті промовив юнак. — Хочеш змагатися зі мною? Я Фульбо, прозваний Леопардом, — додав він, начебто це ім'я могло все пояснити Пандіону.
Пандіон, дружньо посміхнувшись, відповів, що він раніше бігав краще, а зараз ще не може так бігати. Тоді Фульбо почав злісно глузувати з нього, і кров закипіла в молодому елліні. Не розуміючи, з якої причини юнак ненавидить його, Пандіон, зневажливо взявшись у боки, погодився. Противники вирішили змагатися сьогодні ж увечері, коли вже спаде жара.
Попід горбом, на якому стояло селище, зібралися юнаки і кілька літніх людей полюбуватись на змагання Фульбо з чужоземцем.
Фульбо показав на одиноке дерево, що виднілося вдалині,— до нього було не менше як десять тисяч ліктів. Переможцем буде той, хто перший прибіжить до наміченої межі з галузкою від дерева.
Плескання в долоні було сигналом — Пандіон і Фульбо кинулися бігти. Фульбо весь аж тремтів від нетерпіння, він зразу помчав великими стрибками. Здавалося, що юнак, розпластавшись, летить над землею. Залунали схвальні вигуки молоді.
Пандіон, який ще не зовсім одужав, зрозумів, що йому загрожує небезпека бути переможеним. Але він вирішив не поступатись. Він побіг, як навчав його дід у прохолодні години світанку на вузькій смузі морського берега. Пандіон мчав, злегка похитуючись, не роблячи великих стрибків і розміряючи своє дихання відповідно до бігу. Фульбо вже був далеко попереду, але молодий еллін рухався вперед спокійно й швидко, не намагаючись наздогнати суперника. Поволі груди його розширялися, набираючи все більше повітря, ноги летіли все швидше й швидше, і глядачі, які спершу дивились на нього з жалем, побачили, як відстань між суперниками почала скорочуватись. Африканець оглянувся, люто крикнув і помчав ще швидше. До дерева він підбіг на чотириста ліктів попереду Пандіона, високо підстрибнув, зірвав галузку і вмить повернув назад. Пандіон розминувся з ним недалеко від дерева і помітив, як бурхливо дихає Фульбо. Хоч серце у самого Пандіона билося куди дужче, ніж слід би, молодий еллін усе ж вирішив, що він може перемогти дуже запалистого, незнайомого з правилами бігу суперника. Пандіон мчав назад з тією ж витримкою і, тільки коли до глядачів лишалося не більше трьох тисяч ліктів, раптом рвонувся вперед. Він скоро наздогнав Фульбо, але той, ловлячи повітря широко розкритим ротом, подовжив свої стрибки і знову залишив позад себе чужоземця. Пандіон не здавався. Хоч у нього темніло в очах і серце виривалося з грудей, він знову наздогнав противника. Той біг, уже нічого не бачачи перед собою, не розбираючи дороги, і раптом, спіткнувшись, упав. Пандіон промчав на кілька ліктів уперед, зупинився і підскочив до Фульбо, щоб допомогти йому встати. Але Фульбо гнівно відштовхнув його, підвівся, похитуючись, і насилу вимовив, дивлячись прямо у вічі Пандіону:
— Ти… переміг… але стережись!.. Ірума… Миттю все стало зрозумілим молодому еллінові, і до торжества перемоги долучилося відчуття незручності, немовби вдерся він у щось чуже й заборонене.
Фульбо похмуро похилив голову і пішов собі, важко ступаючи, вже не намагаючись бігти. Пандіон не поспішаючи вернувся до межі, зустрінутий привітаннями глядачів. Почуття незручності не покидало його.
Як тільки молодий еллін опинився в своїй пустій хатині, він зразу ж почав нудитися за Ірумою. Призначена на завтра зустріч здавалася такою далекою.
Того ж вечора повернулися мисливці. Товариші Пандіона прийшли стомлені, навантажені здобиччю, сповнені переживань. Етруск і негр зраділи, побачивши, що Пандіон так поздоровішав. Кідого жартома запропонував йому боротись, і за мить Пандіон і негр качалися в пилюці, стискаючи один одного в залізних обіймах, а Каві штовхав їх ногами і лаяв, намагаючись розборонити.
Друзі взяли участь у спільній гулянці, влаштованій на честь мисливців, що повернулися з полювання. Оп'янілі від пива, учасники полювання вихвалялися один перед одним своїми успіхами. Молодий еллін сидів осторонь, непомітно поглядаючи в бік лужка, де танцювала молодь, і намагаючись побачити Іруму серед юнаків і дівчат.
Трохи похитуючись, підвівся один з вождів і почав виголошувати привітальну промову, супроводячи її плавною, красивою жестикуляцією. Пандіон зміг зрозуміти тільки загальний смисл, який полягав у тому, що вождь хвалив пришельців, жалкував, що вони скоро підуть далі, і пропонував чужоземцям залишитись, обіцяючи прийняти їх у селище як своїх одноплемінників.
Гулянка скінчилася вже вночі, коли мисливці досхочу понаїдалися ніжного м'яса молодих жираф і випили весь запас пива, йдучи до хатини, Кідого заявив, що завтра всі колишні раби, яких залишилося двадцять сім чоловік, будуть радитись про дальшу дорогу. Кідого вдалося поговорити з бродячими мисливцями, яких він зустрічав у лісі. Вони добре знали місцевість на захід від селища і розказали, куди йти. Відстань, що відокремлювала їх від моря і батьківщини Кідого, дуже велика, але він знає тепер, що за три місяці навіть повільної ходи вони будуть там. Що тепер може зупинити їх, випробуваних у боротьбі, міцних своєю дружбою? Кожен з двадцяти семи вартий п'яти воїнів! Негр гордо розпростав плечі, підняв до зірок веселе захмеліле обличчя, обняв Пандіона і з хвилюванням закінчив:
— Тепер моє серце спокійне. Ти здоровий — в дорогу! В дорогу, хоч завтра!
Пандіон мовчав, уперше відчуваючи, що його бажання не збігаються з прагненням друзів. Молодий еллін не вмів лицемірити.
Після сьогоднішнього побачення Пандіон зрозумів, що нудьгу, яка весь час гостро вередила його душу, викликала любов до Іруми. Дівчина в розквіті юної краси зустрілася йому після жорстокого життя раба, на порозі волі!
Невже цього мало йому, який так недавно чіплявся за малесеньку надію на волю, перебуваючи на дні темної ями-тюрми? Чого йому, нарешті, треба в світі і житті, коли кохання владно кличе його залишитися тут, серед золотого степу? І таємне прагнення, яке він приховував від самого себе, назавжди залишитися з Ірумою стало міцніти в душі Пандіона. Він боровся з собою, намагаючись перевірити свою любов до неї. Довірлива молодість елліна непомітно заводила його в країну мрій, де все було таке легке й просте.
Завтра він побачиться з Ірумою, все скаже їй… а вона — вона теж кохає його!
Колишні раби мали зустрітися на другому кінці селища. Там, у двох великих хатинах, вони і жили. Каві, Кідого і Пандіон містилися в окремій маленькій хатині, яку віддали їм, зважаючи на хворобу елліна.
Пандіон точив спис у кутку хатини, потім встав і попрямував до виходу.
— Куди ти йдеш? — спитав його здивований етруск.—
Хіба ти не будеш на раді?
— Я прийду потім, — одвертаючись, відповів Пандіон
і квапливо вийшов з хатини.
Етруск уважно подивився йому вслід і, не розуміючи в чому річ, переглянувся з Кідого, який біля входу старанно робив з великого куска товстої шкіри щит.
Молодий еллін не сказав друзям, що Ірума чекала його сьогодні на узліссі. І Пандіон, почуваючи, як з приходом товаришів зросла несподівана загроза його коханню, що тільки-но зародилося, не мав сили відмовитись від побачення. Він виправдував себе тим, що все одно дізнається про рішення ради від друзів.
Наблизившись до лісу, Пандіон довго шукав очима Іруму, коли раптом дівчина, усміхаючись, одійшла від стовбура дерева і сама стала перед елліном. Ірума накинула на себе батьків мисливський плащ з м'якої сірої кори і в ньому, на фоні дерев, була зовсім непомітна. Дівчина дала знак Пандіону йти за нею слідом і швидко пішла вздовж узлісся до півкруглого виступу лісу, який заходив у степ за три тисячі ліктів від селища. Там вона зупинилася під деревами. Пандіон з цікавістю роздивлявся — він вперше був в африканському лісі. Еллін уявляв його зовсім іншим, — ліс тягнувся довгою вузькою смугою по долині річки, що омивала селище, і завширшки була не більше двох тисяч ліктів.
Це було величезне склепіння з високих дерев, темна галерея над глибоким, завжди похмурим видолинком річки. Дерева далі ставали все вищі, а коло берега, що круто спускався до самої води, хилилися аж до землі, схрещуючи вгорі своє гілля. Стрункі й прямі стовбури з білястою, чорною і коричньовою корою здіймалися вгору на цілу сотню ліктів, наче густа колонада високої будівлі. Віти густо перепліталися в суцільне склепіння, непроникне для сонця. Похмуре сіре світло струмувало згори, погасаючи в глибоких западинах поміж дивовижним корінням, схожим на невисокі стіни. Тиша, не порушувана ніякими звуками, крім ледве чутного дзюрчання води, півтемрява, височезна лісова колонада приголомшили Пандіона. Він здався сам собі непрошеним пришельцем, який вдерся в заборонене, повне таємниці серце чужої природи.
Над самою водою в зеленому склепінні були вузькі просвіти — там згори падав суцільний каскад золотого вогню. Він, оповиваючи дерева сяючим туманом, дрібнився в проміжках між стовбурами на вертикальні смуги світла, що поступово згасали в глибині лісу. Пандіону згадалися темні, таємничі храми Айгюптосу. Канати повзучих рослин перекидались від стовбура до стовбура вільними петлями або спускалися вниз, утворюючи хвилясті завіси. Грунт, усипаний листям, потертю гнилих плодів і гілок, був пушистий і м'який, де-не-де по ньому були розкидані дрібні зірки барвистих квітів.
Із стовбурів звисали, як клапті здертої шкіри, довгі шматки кори, яка ніби лущилась.
Великі метелики безшумно літали над землею; їхні тріпотливі крильця привертали увагу молодого елліна химерним поєднанням фарб — яскравих оксамитночорних, металевосиніх, червоних, золотих і сріблястих.
Ірума впевнено йшла між корінням, спускаючись до річки, і привела Пандіона на рівну галявинку біля самого водостока, вкриту ніжним килимом пухнастого моху. Тут стояло дерево, розбите блискавкою. У відщепі твердої жовтої деревини вирізнялися грубі обриси людської фігури. Очевидно, дерево було річчю, яку шанували, — довкола нього висіли кольорові ганчірки, зуби хижаків. У землі стирчали три почорнілі слонові ікла.
Ірума, шанобливо схиливши голову, наблизилася до старого дерева і поманила до себе Пандіона.
— Це предок нашого роду, народжений від громового удару, — тихо промовила дівчина. — Дай йому що-небудь, щоб стародавні люди були добрі до нас.
Пандіон оглянув себе — у нього не було нічого, що він міг би віддати цьому грубому богові, вигаданому предкові Іруми. Юнак, посміхаючись, розвів руками, але дівчина була невблаганна.
— Дай оце, — вона доторкнулася до пояса, сплетеного з жирафових хвостів, який щойно зробив Кідого для Пандіона на спомин про полювання.
Молодий еллін слухняно розв'язав і віддав дівчині смужку шкіри. Ірума скинула плащ. Вона була без браслетів, без намиста, тільки в широкому шкіряному поясі, що косо спадав на ліве стегно.
Дівчина стала навшпиньки, потяглась до зазубрини біля голови ідола і прикріпила там Пандіонів подарунок. Ничже Ірума почепила клаптик строкатої шкури леопарда і в'язку схожих на буси темночервоних зерен. Потім дівчина висипала до підніжжя ідола жменю проса і задоволена відступила.
Тепер вона уважно дивилася на Пандіона, притулившись спиною до стовбура невисокого дерева з безліччю червоних квітів серед листя.[95] Здавалося, немов червоні лампади світилися над головою дівчини. Сонячне проміння мінилося на бронзовій шкірі Іруми.
Пандіон стояв, безмовно любуючись дівчиною. Її краса здавалася йому священною в тиші велетенського лісу — храму невідомих богів, які так відрізнялися від радісних небожителів його дитинства.
Світла, спокійна радість враз сповнила душу Пандіона — він знову ставав художником, і колишні прагнення прокинулися в ньому.
Але раптом з глибини пам'яті постав надзвичайно виразний привид. Там, на дуже далекій батьківщині, під шум сосен і моря, так само стояла, притулившись до дерева, Тесса, — це було в минулі, неповоротні дні…
Ірума закинула руки за голову, злегка перегнулася в тонкій Талії і стиха зітхнула. Збентежений Пандіон відступив на крок — Ірума стала в ту саму позу, в якій він хотів виліпити Тессу.
Перед елліном воскресло минуле, з новою силою спалахнуло прагнення повернутись до Енніади. В дорогу, назустріч новій боротьбі, геть від Іруми!..
Пандіона мучило роздвоєння його прагнень, які раніше завжди були ясні. Він виявив у собі невідому раніше слабість, і це злякало його.
Тут з нестримною силою кликала його жарка, як саме сонце Африки, юна, як квітучий після дощу степ, міцна, як широкий потік, влада життя. Там були всі найсвітліші його мрії про велику творчість. Але хіба не сама краса стояла перед ним, близька й радісна? Такі не схожі були Ірума і Тесса, — вони зовсім різні, і все ж в обох жила одна й та сама достовірність прекрасного.
Тривога Пандіона передалася дівчині. Вона наблизилась до нього, і співучі слова чужої мови порушили лісову тишу.
— Ти наш, золотоокий, я танцювала танець великій богині, предок прийняв дарунки… — Голос Іруми завмер, довгі вії прикрили очі. Дівчина міцно обняла Пандіона за шию і пригорнулася до нього.
У молодого елліна потемніло в очах, він із страшенним зусиллям одхилився від дівчини. Вона підняла голову. Рот у неї по-дитячому трохи розкрився.
— Ти не хочеш тут жити? Ти підеш з товаришами? — здивовано спитала Ірума, і Пандіону стало соромно.
Він ніжно пригорнув до себе Іруму і, добираючи потрібні слова, засвоєні з мови її народу, намагався пояснити їй велику тугу за батьківщиною, за Тессою… Голова Іруми закинулася вгору на широких грудях молодого елліна, її очі поринули в золотисте сяйво його очей, вона мляво посміхнулася, показавши зуби. Ірума заговорила, і в словах її звучала та сама ніжність, ті самі ласки кохання, які п'янили Пандіона, коли він слухав Тессу.
— Так, якщо ти не можеш тут жити, тобі треба піти звідси… — Дівчина запнулася на останньому слові. — А коли я й мій народ хороші для тебе, залишайся, золотоокий. Подумай, виріши, приходь, я чекатиму!
Дівчина випросталася, гордо відкинувши назад голову. Такою ж серйозною і суворою бачив її Пандіон під час танцю.
З хвилину молодий еллін нерухомо стояв перед нею, потім, раптом наважившись, з глухим стогоном простягнув до дівчини руки. Але вона вмить зникла за деревами, поринувши в темряву лісової хащі…
Ірума зникла, і це вразило Пандіона, як тяжка втрата. Еллін довго стояв у похмурому лісі, потім повільно пішов навмання крізь золотистий туман галявини, стримуючи бажання кинутися слідом за Ірумою, розшукати її, сказати їй, що кохає, що залишається з нею.
Як тільки Ірума сховалася від Пандіона за деревами, вона кинулась бігти, легко перестрибуючи через коріння, прослизаючи поміж ліанами. Дівчина мчала все швидше, аж поки зовсім не вибилась із сил. Вона, важко дихаючи, зупинилася на березі спокійного водоймища — тихої заводі річки, що тут розширялася. Яскраве світло осліпило її, тіло обдало жаром після темряви і прохолоди лісу.
Дві дівчини обережно підвели хворого і посадили, притуливши його спиною до стовпа. Пандіон здивовано оглядався, у півтемряві він бачив блискучі білки очей і зуби жінок, які чогось сміялися. В хатині висіло на стінах багато жмутків якоїсь запашної рослини.[94] Широка гірлянда тяглася кільцем навколо хатини по внутрішньому карнизу покрівлі, тонкі гілочки куща цієї ж рослини обплітали стовп, до якого притулився Пандіон. Усе пахло терпким бадьорливим ароматом рослин, — цей запах дражнив і тривожив Пандіона, нагадуючи щось надзвичайно близьке і принадне, але безповоротно забуте.
Прямо перед елліном сіло кілька жінок. При світлі факелів біліли дві довгі вигнуті сурми із слонових ікол, виднілися круглі боки темних бубнів, зроблених з відрізків видовбаних товстих стовбурів дерева.
Знову пролунав тремтячий звук сурми. Баби поставили перед Пандіоном дерев'яну статуетку жінки, почорнілу, з грубо випнутими міцними формами.
Високі жіночі голоси заспівали тиху пісню—полилися повільні переливи гортанних звуків і тужливих зітхань, що дедалі прискорювалися і гучнішали, стрімливо ширячись і рвучко підносячись усе вище й вище. Раптом важкий і лункий удар бубна стряс повітря. Пандіон мимоволі здригнувся. Пісня затихла, на межі світла й тіні з'явилася дівчина в синьому плащі, вже знайома Пандіону. Вона ступила в освітлений факелами круг і наче в нерішучості зупинилась. Знову залунала сурма, її стогін підхопили нестямним зойком кілька бабів. Дівчина відкинула назад плащ і залишилася в пояску з плетеної гірлянди запашних гілок.
Світло від факелів мінилося туманними бліками на блискучій темнобронзовій шкірі. Очі Іруми були дуже підмальовані синюваточорною фарбою, на руках і ногах блискотіли начищені мідні кільця, недовге чорне волосся, що круто вилося, розкинулось по гладеньких плечах.
Розмірено й глухо зарокотали бубони. В такт їх повільним ударам дівчина, тихо ступаючи босими ногами, наблизилася до Пандіона і гнучким, звірячим рухом схилилась перед статуеткою невідомої богині, простягаючи вперед руки в томливому і жагучому чеканні. Захоплений Пандіон стежив за кожним жестом Іруми. Зараз непомітно було й тіні лукавства на обличчі дівчини, — серйозна, сувора, з нахмуреними бровами, вона, здавалося, прислухалась до голосу свого серця. То завмираючи, то випростуючись, вона широко розкидала руки і піднімалася на пальцях, немов кожна частка її тіла поривалася вгору. Молодий еллін ніколи не бачив чогось подібного — таємниче життя рук зливалося з натхненним поривом піднятого вгору обличчя дівчини.
Шалено засурмили роги із слонової кістки. Раптом дзвінко брязнули мідні листи — у Пандіона від несподіванки аж дух захопило; хтось бив ними раз по раз, листи міді гуркотіли і дзвеніли переможно й радісно, заглушаючи уривчасте тарахкотіння бубнів.
Дівчина відкинулася назад крутою блискучою дугою. Потім маленькі ноги її повільно пішли по гладко утрамбованій долівці,— зніяковіла танцюристка рухалася по кругу боязко й нерішуче.
Осяяна яскравим світлом факелів, дівчина здавалася вилитою з темного металу. Відступаючи у півтемряву, вона рухалася там легкою, майже невидимою тінню.
Тривожне рокотання бубнів ставало все бурхливішим, дико гуркотіли мідні листи, і, скоряючись цим шаленим звукам, повільний танець дедалі прискорювався.
У такт низькому тремтячому дзвону міді швидко понеслися міцні стрункі ноги, сплітаючись разом, завмирали і знову плавно ковзали, ледве торкаючись долівки.
Плечі й високі груди залишалися нерухомими, а напружені руки Іруми, з благанням простягнуті до зображення богині, згинались повільно й плавно.
Урвався настійливий стукіт бубнів, змовкло гуркотіння міді, і тільки тужливе вищання сурм зрідка порушувало тишу, в якій бряжчали й дзвеніли браслети Іруми.
Дивний рух м'язів під гладенькою шкірою дівчини вразив Пандіона. Ніде не виступаючи чітко, вони переливалися і струмували, як вода на поверхні ручаю, і лінії тіла Іруми пробігали перед очима молодого скульптора рядом неповторних змін. У них був і плавний ритм морського простору, і широкий, поривчастий розлив вітру по золотому степу.
Замість благання, що відбивалося на початку танцю в кожному русі дівчини, тепер помітно було владне прагнення. Пандіону здавалося, що перед ним струмує сам вогонь життя в бронзових відблисках світла і могутньому громі музики.
У душі молодого елліна знову спалахнула жадоба життя, ожили колишні мрії, розкрився широкий і таємничий світ.
Замовкли сурми. Низьке й грізне рокотання бубнів злилося з пронизливими зойками жінок, мідні листи гуркотіли, як близький грім, і враз настала тиша. Пандіон почув стукіт власного серця.
Дівчина кинулася вперед і раптом безпомічно опустила руки вздовж тіла, тремтяча і стомлена. Коліна у неї підігнулися, блиск в очах потух. Сумно скрикнувши, Ірума упала перед статуєю богині. Упавши, дівчина лежала нерухомо, тільки груди здіймалися від прискореного дихання.
Приголомшений Пандіон здригнувся. Бурхливий танець обірвався сумним криком.
У хаті захоплено загомоніли.
Чотири жінки, шепочучи незрозумілі слова, підняли і понесли Іруму в куток хати. Стародавню дерев'яну статую вмить забрали геть. Жінки встали, збуджені, з блискаючими очима. Вони голосно перемовлялись, показуючи на чужоземця. Старі баби біля входу розступились, пропустивши Кідого і Каві, які кинулися до друга і почали його розпитувати. Але молодий еллін не міг і не хотів говорити зараз. Обидва друзі понесли його додому. Пандіон довго лежав і не спав під враженням незвичайного Пандіон став одужувати. Його молоде тіло надзвичайно швидко відновлювало колишню силу.
Через три дні молодий еллін дійшов без чужої допомоги до хатини мисливця—йому хотілося побачити Іруму. Дівчини не було дома, зате її батько прийняв чужоземця ласкаво й привітно, почастував смачним пивом і довго намагався щось пояснити йому, жестикулюючи і плещучи Пандіона по плечах і грудях. Молодий еллін нічого не зрозумів і пішов від мисливця з невиразним почуттям досади.
Пандіон ще не зовсім відродився: він був вільний, одужував, але у нього не проходило якесь дивне душевне заціпеніння.
Молодий еллін і сам усвідомлював, що тяжкі випробування, які випали на його долю, надломили його. Під час боротьби з носорогом він був приголомшений понад свої сили. Він ослаб, і довго не міг повернутись до життя. Але він повинен одужати, повинен бути здатним до дальшої боротьби по дорозі на батьківщину. І Пандіон, пересилюючи себе, зайнявся фізичними вправами, щоб знову стати таким же міцним, як і його товариші.
Заспокоївшись за Пандіона, Кідого і Каві з усіма колишніми рабами і більшістю місцевих жителів вирушили на тривале велике полювання жираф, сподіваючись трохи розвідати дорогу, якою доведеться йти, і добути якомога більше м'яса для своїх гостинних хазяїв.
Під сміх і добродушні жарти сусідів Пандіон, зміцнюючи ослабілі м'язи, допомагав розтирати зерна на пиво, незважаючи на глузування чоловіків, які бачили його за жіночою роботою. Скоро Пандіон почав ходити за околицю села, озброєний тонким єгипетським списом. Там, у степу, він вправлявся у киданні списа і в бігу, з кожним днем радісно відчуваючи, як міцніють його м'язи і як легко несуть тіло ноги, що знову стали невтомними.
Разом з тим, ні на мить не забуваючи про Іруму, Пандіон взявся вивчати мову тубільців. Він без кінця твердив незнайомі співучі слова. Через тиждень завдяки своїй хорошій пам'яті Пандіон уже міг розуміти тих, з ким розмовляв.
Чотирнадцять днів Пандіон не бачив Іруми і не наважувався піти до неї, коли батька не було дома, бо не знав ще звичаїв цього народу. Одного разу, повертаючись із степу, Пандіон побачив постать у синьому плащі, і серце в нього частіше забилося. Молодий еллін прискорив ходу, наздогнав дівчину і зупинився перед нею, радісно посміхаючись. Він не помилився — це була Ірума. Глянувши дівчині у вічі, Пандіон враз дуже схвилювався. Ледве вимовляючи незвичні слова, молодий еллін почав дякувати Ірумі, яка зніяковіла й понурилась. Запас слів у Пандіона скоро вичерпався, він у захопленні перейшов на свою мову, спохватився і замовк, розгублено дивлячись на краєчок барвистої головної пов'язки, що була нарівні з його ключицями. Ірума скоса й лукаво поглядала на нього і раптом розсміялася. Посміхнувся і Пандіон, потім обережно вимовив давно завчену фразу:
— Чи можна мені прийти до тебе?
— Приходь, — просто відповіла дівчина, — завтра на узлісся, коли сонце стане напроти лісу.
Зраділий Пандіон, не знаючи, що Ірумі ще сказати, простягнув до неї обидві руки. Синій плащ розгорнувся, і дві маленькі тверді руки довірливо лягли на Пандіонові долоні. Він ніжно й міцно стиснув їх. Не думав він у цей момент про далеку Тессу. Руки дівчини здригнулися, широкі ніздрі роздулись; вона ніжним, але сильним рухом звільнилася, прикрила обличчя плащем і швидко пішла по схилу горба. Пандіон зміркував, що не треба йти за нею, і залишився на місці, дивлячись дівчині вслід, аж поки вона не зникла за хатинами. Несвідомо посміхаючись, Пандіон ішов вулицею, розмахуючи списом.
Уперше помітив Пандіон, в якому мальовничому місці розташоване це селище. Хатини були зручно і гарно побудовані, вулиці просторі.
Пандіон мимоволі звернув увагу на те, що тутешній народ дуже відрізнявся від жителів країни Нуб і бідняків «обраного» Та-Кемту, яких він бачив, — там на обличчях людей помітно було похмурість і байдужість. У виснажених від голоду і надмірної праці тілах кидалась у вічі якась приниженість. А тут жителі ходили легко, вільно; навіть старики зберегли гарну поставу.
Думки Пандіона перебив юнак, що постав перед ним, мускулистий і широкоплечий, у маленькій шапочці з леопардової шкіри. Він вороже подивився на чужоземця і владним жестом витягнув руку перед собою, торкнувшись грудей Пандіона. Еллін зупинився, не розуміючи, в чому річ, а юнак завмер перед ним, опустивши руку на пояс з широким ножем і міряючи чужинця визивним поглядом.
— Я бачив, ти добре бігаєш, — нарешті промовив юнак. — Хочеш змагатися зі мною? Я Фульбо, прозваний Леопардом, — додав він, начебто це ім'я могло все пояснити Пандіону.
Пандіон, дружньо посміхнувшись, відповів, що він раніше бігав краще, а зараз ще не може так бігати. Тоді Фульбо почав злісно глузувати з нього, і кров закипіла в молодому елліні. Не розуміючи, з якої причини юнак ненавидить його, Пандіон, зневажливо взявшись у боки, погодився. Противники вирішили змагатися сьогодні ж увечері, коли вже спаде жара.
Попід горбом, на якому стояло селище, зібралися юнаки і кілька літніх людей полюбуватись на змагання Фульбо з чужоземцем.
Фульбо показав на одиноке дерево, що виднілося вдалині,— до нього було не менше як десять тисяч ліктів. Переможцем буде той, хто перший прибіжить до наміченої межі з галузкою від дерева.
Плескання в долоні було сигналом — Пандіон і Фульбо кинулися бігти. Фульбо весь аж тремтів від нетерпіння, він зразу помчав великими стрибками. Здавалося, що юнак, розпластавшись, летить над землею. Залунали схвальні вигуки молоді.
Пандіон, який ще не зовсім одужав, зрозумів, що йому загрожує небезпека бути переможеним. Але він вирішив не поступатись. Він побіг, як навчав його дід у прохолодні години світанку на вузькій смузі морського берега. Пандіон мчав, злегка похитуючись, не роблячи великих стрибків і розміряючи своє дихання відповідно до бігу. Фульбо вже був далеко попереду, але молодий еллін рухався вперед спокійно й швидко, не намагаючись наздогнати суперника. Поволі груди його розширялися, набираючи все більше повітря, ноги летіли все швидше й швидше, і глядачі, які спершу дивились на нього з жалем, побачили, як відстань між суперниками почала скорочуватись. Африканець оглянувся, люто крикнув і помчав ще швидше. До дерева він підбіг на чотириста ліктів попереду Пандіона, високо підстрибнув, зірвав галузку і вмить повернув назад. Пандіон розминувся з ним недалеко від дерева і помітив, як бурхливо дихає Фульбо. Хоч серце у самого Пандіона билося куди дужче, ніж слід би, молодий еллін усе ж вирішив, що він може перемогти дуже запалистого, незнайомого з правилами бігу суперника. Пандіон мчав назад з тією ж витримкою і, тільки коли до глядачів лишалося не більше трьох тисяч ліктів, раптом рвонувся вперед. Він скоро наздогнав Фульбо, але той, ловлячи повітря широко розкритим ротом, подовжив свої стрибки і знову залишив позад себе чужоземця. Пандіон не здавався. Хоч у нього темніло в очах і серце виривалося з грудей, він знову наздогнав противника. Той біг, уже нічого не бачачи перед собою, не розбираючи дороги, і раптом, спіткнувшись, упав. Пандіон промчав на кілька ліктів уперед, зупинився і підскочив до Фульбо, щоб допомогти йому встати. Але Фульбо гнівно відштовхнув його, підвівся, похитуючись, і насилу вимовив, дивлячись прямо у вічі Пандіону:
— Ти… переміг… але стережись!.. Ірума… Миттю все стало зрозумілим молодому еллінові, і до торжества перемоги долучилося відчуття незручності, немовби вдерся він у щось чуже й заборонене.
Фульбо похмуро похилив голову і пішов собі, важко ступаючи, вже не намагаючись бігти. Пандіон не поспішаючи вернувся до межі, зустрінутий привітаннями глядачів. Почуття незручності не покидало його.
Як тільки молодий еллін опинився в своїй пустій хатині, він зразу ж почав нудитися за Ірумою. Призначена на завтра зустріч здавалася такою далекою.
Того ж вечора повернулися мисливці. Товариші Пандіона прийшли стомлені, навантажені здобиччю, сповнені переживань. Етруск і негр зраділи, побачивши, що Пандіон так поздоровішав. Кідого жартома запропонував йому боротись, і за мить Пандіон і негр качалися в пилюці, стискаючи один одного в залізних обіймах, а Каві штовхав їх ногами і лаяв, намагаючись розборонити.
Друзі взяли участь у спільній гулянці, влаштованій на честь мисливців, що повернулися з полювання. Оп'янілі від пива, учасники полювання вихвалялися один перед одним своїми успіхами. Молодий еллін сидів осторонь, непомітно поглядаючи в бік лужка, де танцювала молодь, і намагаючись побачити Іруму серед юнаків і дівчат.
Трохи похитуючись, підвівся один з вождів і почав виголошувати привітальну промову, супроводячи її плавною, красивою жестикуляцією. Пандіон зміг зрозуміти тільки загальний смисл, який полягав у тому, що вождь хвалив пришельців, жалкував, що вони скоро підуть далі, і пропонував чужоземцям залишитись, обіцяючи прийняти їх у селище як своїх одноплемінників.
Гулянка скінчилася вже вночі, коли мисливці досхочу понаїдалися ніжного м'яса молодих жираф і випили весь запас пива, йдучи до хатини, Кідого заявив, що завтра всі колишні раби, яких залишилося двадцять сім чоловік, будуть радитись про дальшу дорогу. Кідого вдалося поговорити з бродячими мисливцями, яких він зустрічав у лісі. Вони добре знали місцевість на захід від селища і розказали, куди йти. Відстань, що відокремлювала їх від моря і батьківщини Кідого, дуже велика, але він знає тепер, що за три місяці навіть повільної ходи вони будуть там. Що тепер може зупинити їх, випробуваних у боротьбі, міцних своєю дружбою? Кожен з двадцяти семи вартий п'яти воїнів! Негр гордо розпростав плечі, підняв до зірок веселе захмеліле обличчя, обняв Пандіона і з хвилюванням закінчив:
— Тепер моє серце спокійне. Ти здоровий — в дорогу! В дорогу, хоч завтра!
Пандіон мовчав, уперше відчуваючи, що його бажання не збігаються з прагненням друзів. Молодий еллін не вмів лицемірити.
Після сьогоднішнього побачення Пандіон зрозумів, що нудьгу, яка весь час гостро вередила його душу, викликала любов до Іруми. Дівчина в розквіті юної краси зустрілася йому після жорстокого життя раба, на порозі волі!
Невже цього мало йому, який так недавно чіплявся за малесеньку надію на волю, перебуваючи на дні темної ями-тюрми? Чого йому, нарешті, треба в світі і житті, коли кохання владно кличе його залишитися тут, серед золотого степу? І таємне прагнення, яке він приховував від самого себе, назавжди залишитися з Ірумою стало міцніти в душі Пандіона. Він боровся з собою, намагаючись перевірити свою любов до неї. Довірлива молодість елліна непомітно заводила його в країну мрій, де все було таке легке й просте.
Завтра він побачиться з Ірумою, все скаже їй… а вона — вона теж кохає його!
Колишні раби мали зустрітися на другому кінці селища. Там, у двох великих хатинах, вони і жили. Каві, Кідого і Пандіон містилися в окремій маленькій хатині, яку віддали їм, зважаючи на хворобу елліна.
Пандіон точив спис у кутку хатини, потім встав і попрямував до виходу.
— Куди ти йдеш? — спитав його здивований етруск.—
Хіба ти не будеш на раді?
— Я прийду потім, — одвертаючись, відповів Пандіон
і квапливо вийшов з хатини.
Етруск уважно подивився йому вслід і, не розуміючи в чому річ, переглянувся з Кідого, який біля входу старанно робив з великого куска товстої шкіри щит.
Молодий еллін не сказав друзям, що Ірума чекала його сьогодні на узліссі. І Пандіон, почуваючи, як з приходом товаришів зросла несподівана загроза його коханню, що тільки-но зародилося, не мав сили відмовитись від побачення. Він виправдував себе тим, що все одно дізнається про рішення ради від друзів.
Наблизившись до лісу, Пандіон довго шукав очима Іруму, коли раптом дівчина, усміхаючись, одійшла від стовбура дерева і сама стала перед елліном. Ірума накинула на себе батьків мисливський плащ з м'якої сірої кори і в ньому, на фоні дерев, була зовсім непомітна. Дівчина дала знак Пандіону йти за нею слідом і швидко пішла вздовж узлісся до півкруглого виступу лісу, який заходив у степ за три тисячі ліктів від селища. Там вона зупинилася під деревами. Пандіон з цікавістю роздивлявся — він вперше був в африканському лісі. Еллін уявляв його зовсім іншим, — ліс тягнувся довгою вузькою смугою по долині річки, що омивала селище, і завширшки була не більше двох тисяч ліктів.
Це було величезне склепіння з високих дерев, темна галерея над глибоким, завжди похмурим видолинком річки. Дерева далі ставали все вищі, а коло берега, що круто спускався до самої води, хилилися аж до землі, схрещуючи вгорі своє гілля. Стрункі й прямі стовбури з білястою, чорною і коричньовою корою здіймалися вгору на цілу сотню ліктів, наче густа колонада високої будівлі. Віти густо перепліталися в суцільне склепіння, непроникне для сонця. Похмуре сіре світло струмувало згори, погасаючи в глибоких западинах поміж дивовижним корінням, схожим на невисокі стіни. Тиша, не порушувана ніякими звуками, крім ледве чутного дзюрчання води, півтемрява, височезна лісова колонада приголомшили Пандіона. Він здався сам собі непрошеним пришельцем, який вдерся в заборонене, повне таємниці серце чужої природи.
Над самою водою в зеленому склепінні були вузькі просвіти — там згори падав суцільний каскад золотого вогню. Він, оповиваючи дерева сяючим туманом, дрібнився в проміжках між стовбурами на вертикальні смуги світла, що поступово згасали в глибині лісу. Пандіону згадалися темні, таємничі храми Айгюптосу. Канати повзучих рослин перекидались від стовбура до стовбура вільними петлями або спускалися вниз, утворюючи хвилясті завіси. Грунт, усипаний листям, потертю гнилих плодів і гілок, був пушистий і м'який, де-не-де по ньому були розкидані дрібні зірки барвистих квітів.
Із стовбурів звисали, як клапті здертої шкіри, довгі шматки кори, яка ніби лущилась.
Великі метелики безшумно літали над землею; їхні тріпотливі крильця привертали увагу молодого елліна химерним поєднанням фарб — яскравих оксамитночорних, металевосиніх, червоних, золотих і сріблястих.
Ірума впевнено йшла між корінням, спускаючись до річки, і привела Пандіона на рівну галявинку біля самого водостока, вкриту ніжним килимом пухнастого моху. Тут стояло дерево, розбите блискавкою. У відщепі твердої жовтої деревини вирізнялися грубі обриси людської фігури. Очевидно, дерево було річчю, яку шанували, — довкола нього висіли кольорові ганчірки, зуби хижаків. У землі стирчали три почорнілі слонові ікла.
Ірума, шанобливо схиливши голову, наблизилася до старого дерева і поманила до себе Пандіона.
— Це предок нашого роду, народжений від громового удару, — тихо промовила дівчина. — Дай йому що-небудь, щоб стародавні люди були добрі до нас.
Пандіон оглянув себе — у нього не було нічого, що він міг би віддати цьому грубому богові, вигаданому предкові Іруми. Юнак, посміхаючись, розвів руками, але дівчина була невблаганна.
— Дай оце, — вона доторкнулася до пояса, сплетеного з жирафових хвостів, який щойно зробив Кідого для Пандіона на спомин про полювання.
Молодий еллін слухняно розв'язав і віддав дівчині смужку шкіри. Ірума скинула плащ. Вона була без браслетів, без намиста, тільки в широкому шкіряному поясі, що косо спадав на ліве стегно.
Дівчина стала навшпиньки, потяглась до зазубрини біля голови ідола і прикріпила там Пандіонів подарунок. Ничже Ірума почепила клаптик строкатої шкури леопарда і в'язку схожих на буси темночервоних зерен. Потім дівчина висипала до підніжжя ідола жменю проса і задоволена відступила.
Тепер вона уважно дивилася на Пандіона, притулившись спиною до стовбура невисокого дерева з безліччю червоних квітів серед листя.[95] Здавалося, немов червоні лампади світилися над головою дівчини. Сонячне проміння мінилося на бронзовій шкірі Іруми.
Пандіон стояв, безмовно любуючись дівчиною. Її краса здавалася йому священною в тиші велетенського лісу — храму невідомих богів, які так відрізнялися від радісних небожителів його дитинства.
Світла, спокійна радість враз сповнила душу Пандіона — він знову ставав художником, і колишні прагнення прокинулися в ньому.
Але раптом з глибини пам'яті постав надзвичайно виразний привид. Там, на дуже далекій батьківщині, під шум сосен і моря, так само стояла, притулившись до дерева, Тесса, — це було в минулі, неповоротні дні…
Ірума закинула руки за голову, злегка перегнулася в тонкій Талії і стиха зітхнула. Збентежений Пандіон відступив на крок — Ірума стала в ту саму позу, в якій він хотів виліпити Тессу.
Перед елліном воскресло минуле, з новою силою спалахнуло прагнення повернутись до Енніади. В дорогу, назустріч новій боротьбі, геть від Іруми!..
Пандіона мучило роздвоєння його прагнень, які раніше завжди були ясні. Він виявив у собі невідому раніше слабість, і це злякало його.
Тривога Пандіона передалася дівчині. Вона наблизилась до нього, і співучі слова чужої мови порушили лісову тишу.
— Ти наш, золотоокий, я танцювала танець великій богині, предок прийняв дарунки… — Голос Іруми завмер, довгі вії прикрили очі. Дівчина міцно обняла Пандіона за шию і пригорнулася до нього.
У молодого елліна потемніло в очах, він із страшенним зусиллям одхилився від дівчини. Вона підняла голову. Рот у неї по-дитячому трохи розкрився.
— Ти не хочеш тут жити? Ти підеш з товаришами? — здивовано спитала Ірума, і Пандіону стало соромно.
Він ніжно пригорнув до себе Іруму і, добираючи потрібні слова, засвоєні з мови її народу, намагався пояснити їй велику тугу за батьківщиною, за Тессою… Голова Іруми закинулася вгору на широких грудях молодого елліна, її очі поринули в золотисте сяйво його очей, вона мляво посміхнулася, показавши зуби. Ірума заговорила, і в словах її звучала та сама ніжність, ті самі ласки кохання, які п'янили Пандіона, коли він слухав Тессу.
— Так, якщо ти не можеш тут жити, тобі треба піти звідси… — Дівчина запнулася на останньому слові. — А коли я й мій народ хороші для тебе, залишайся, золотоокий. Подумай, виріши, приходь, я чекатиму!
Дівчина випросталася, гордо відкинувши назад голову. Такою ж серйозною і суворою бачив її Пандіон під час танцю.
З хвилину молодий еллін нерухомо стояв перед нею, потім, раптом наважившись, з глухим стогоном простягнув до дівчини руки. Але вона вмить зникла за деревами, поринувши в темряву лісової хащі…
Ірума зникла, і це вразило Пандіона, як тяжка втрата. Еллін довго стояв у похмурому лісі, потім повільно пішов навмання крізь золотистий туман галявини, стримуючи бажання кинутися слідом за Ірумою, розшукати її, сказати їй, що кохає, що залишається з нею.
Як тільки Ірума сховалася від Пандіона за деревами, вона кинулась бігти, легко перестрибуючи через коріння, прослизаючи поміж ліанами. Дівчина мчала все швидше, аж поки зовсім не вибилась із сил. Вона, важко дихаючи, зупинилася на березі спокійного водоймища — тихої заводі річки, що тут розширялася. Яскраве світло осліпило її, тіло обдало жаром після темряви і прохолоди лісу.