Страница:
Опам'ятавшись, троє друзів оглянули свої рани. У етруска був вирваний з плеча цілий шматок м'яса, довгі кігті подерли спину. Нога у Пандіона не була зламана, — у нього зяяла глибока рана нижче коліна, в стопі були, мабуть, розтягнені або розірвані зв'язки, і молодий еллін не міг ступити ногою. Бік у нього розпух і потемнів від удару лапи, але ребра лишилися цілими. Найбільше постраждав Кідого, який дістав кілька великих ран і був дуже пом'ятий.
Друзі перев'язали один одному клаптями подертого одягу рани, вони дуже раділи, що врятувалися від страшного чудовиська, яке нерухомо простяглося перед ними в яскравому місячному світлі. Найбільше був засмучений Пандіон: через поранену ногу він не міг далі йти. Кідого заспокоїв друга, запевнивши його, що зараз їм ніщо не загрожує: труп страховиська охороняє їх від усіх інших хижаків, а володарі слонів неодмінно спохватяться і на світанку знайдуть тих, що відстали.
Терпляче зносячи біль від пекучих ран, друзі полягали на жорсткому щебені, але не могли заснути, бо дуже були збуджені.
Світанок зайнявся несподівано швидко, сонце зігнало таємничу і зловісну тінь ночі. Пандіон, вимучений болем у нозі, розплющив стомлені очі від голосного вигуку Кідого. Негр розглядав переможеного нічного переслідувача і пояснив етруску, що він бачив зображення такого звіра в Та-Кемті, серед малюнків різних тварин у великій гробниці біля міста Білих Стін. Каві недовірливо відкопилював нижню губу. Кідого клявся і переконував друга, що жителі Та-Кемту за стародавніх часів, безперечно, зустрічали таку саму тварину. Сонце піднімалося все вище. Трьох друзів томила спрага, їх мучила гарячка від ран. Кідого і Каві вирішили йти розшукувати воду, і в цей час почулися чиїсь голоси. Три слони з воїнами на спинах рухалися через степ, нижче кам'янистого схилу, на якому друзі зустрілися з нічним страховищем. Володарі слонів, почувши крики негра, примусили слонів повернути і прискорити ходу. Слони вже підходили до чужоземців, та раптом тривожно затрубили і подалися назад, піднімаючи хоботи і нашорошуючи вуха. Воїни сплигнули з плетених помостів і підбігли до трупа чудовиська з криками: «Гішу, гішу!»
Розпорядник вчорашнього полювання схвально подивився на друзів, сказавши сиплим, надсадженим голосом:
— Ви славні воїни, якщо справилися втрьох з цим страхіттям ночей, пожирачем товстошкірих.
Володарі слонів розповіли чужоземцям про гішу — дуже рідкого й небезпечного звіра. Вдень він ховається невідомо де, а вночі блукає мовчки, нападаючи на молодих слонів, носорогів і малят інших великих тварин. Гішу надзвичайно сильний і впертий у бою, — його страшні зуби враз перегризають ногу слона, а могутні передні лапи душать жертву, ламаючи їй кістки.
Каві знаками попросив мисливців допомогти йому зняти шкуру Чотири воїни охоче взялися до діла, не зважаючи на сморід, що йшов від тварини.
Шкуру і відтяту голову поклали на слона, на нього ж підняли і поранених чужоземців. Слони, слухаючись погоничів, які підганяли їх легкими ударами гачкуватих ножів, побігли риссю, швидко переборюючи простір степу.
Близько полудня троє друзів були в селищі. Жителі зустріли їх привітаннями: воїни, які супроводили чужоземців, голосно кричали, сидячи на слонах, про здійснений ними подвиг.
Сяючий Кідого сидів поруч з Пандіоном на хиткому широкому помості, приладнаному на висоті п'яти ліктів від землі. Негр кілька разів починав співати, але щоразу його обривали володарі слонів, попереджаючи, що слони не люблять шуму і звикли до тиші в дорозі.
Уже чотири дні минуло, як друзі залишили місто володарів слонів. Слово вождя здійснилось. Загону колишніх рабів було дозволено йти на захід з експедицією племені. Каві, Кідого і Пандіону, у яких ще не загоїлися рани, було надано місце на спині одного з шести слонів, інші шістнадцять їхніх товаришів ішли пішки слідом за загоном. Слони рухалися в дорозі менше половини дня, решта часу йшла на годування їх та відпочинок. Тим, хто йшов пішки, вдавалося наздоганяти слонів тільки ввечері, коли вже надходила ніч.
Погоничі вели слонів зовсім не тією дорогою, яку обрали б люди. Вони обминали ділянки високого лісу, прямуючи через галявини і чагарникові зарості, де людям довелось би прорубувати дорогу. Сірі велетні спокійнісінько прокладали собі шлях. Час від часу переднього слона заміняв той, що йшов позаду всіх, а стомлений слон переходив на відпочинок у кінець загону. Після слонів у хащах залишалася стежка, і товариші Пандіона йшли собі та йшли, зовсім не вживаючи ножа, захоплені легкою перемогою над непрохідними лісами Ще краще почували себе троє друзів, що їхали на слоні. Поміст ледь-ледь похитувався, невпинно пливучи понад землею з її колючками, комахами І небезпечними гадюками, багнистими гнітючими калюжами, гострим щебенем кам'янистих схилів, ріжучою травою та глибокими, зяючими тріщинами. Тільки тепер зрозумів Пандіон, як багато уваги потрібно було, щоб уникати небезпек, ідучи пішки в нетрях африканських лісів і степів. Лише повсякчасна пильність допомагала людині залишатись неушкодженою, зберігати сили і боєздатність у дальшій путі. Тільки про це весь час думалося. Тепер, сидячи на спині слона, що ступав уперед з незламною міцністю кам'яної брили, молодий еллін жадібно вбирав у себе барви, форми і запахи природи чужої землі з її чудовою могутністю тваринного і рослинного життя. У сліпучому сонячному промінні чисті тони барв досягали надзвичайної яскравості, що якось невиразно тривожила жителя півночі. Та як тільки небо затягалося важкими хмарами або загін оповивали сутінки тінистого лісу, барви бліднули. Монотонні переливи барв здавалися похмурими і жорсткими в порівнянні з м'якими, задумливими і гармонійними барвами рідної Пандіону країни.
Загін перейшов через ближній виступ лісу і знову опинився в горбистому степу з червоною землею, порослою безлистими деревами, які випускали з себе молочний сік. Їх синюватозелене гілля похмуро здіймалося в осяйне небо, рівна, наче підстрижена поверхня крон їжилася на висоті тридцяти ліктів від землі. В цих заростях, що стояли нерухомо, не траплялося ні птахів, ні звірів, — пекуча мертва тиша панувала над червоними горбами. Величезні стовбури і гілки здавалися свічниками, вилитими із зеленого металу. Великі квіти червоніли на кінцях гілок, мов сотні факелів, що горіли на хмурому кладовищі. Далі грунт був порізаний глибокими промоїнами — під вогненночервоною землею лежали шари сліпучобілого піску. Загін вийшов у сітку вузьких ущелин. Пухкі пурпурні стіни піднімалися на сто ліктів по боках. Слони обережно пробиралися в хаосі розмитих урвищ, пірамід, башт і тонких стовпів. Подекуди в круглих, як чаші, глибоких западинах зустрічалися довгі відроги, що розходились, немов промені, поперек рівного дна. Відроги піднімалися гострими крутими стінами пухкої землі; іноді вони раптово обвалювались, коли проходив поблизу загін, лякаючи слонів, що кидались вбік. Колір розмитого пухкого грунту весь час мінявся: за стіною теплого червоного відтінку здіймався яснобурий, потім ішли піраміди яскравого сонячножовтого кольору, що чергувались із сліпучобілими смугами і виступами. Пандіону здавалося, що він потрапив у чарівне царство. В цих глибоких, сухих і позбавлених життя долинах ховався цілий світ ігри яскравих барв мертвої природи.[120]
Потім знову потяглися хребти, що поросли лісом, знов зелені стани обступили загін, і поміст на спині у слона здавався островом, що повільно плив по океану листя і гілок.
Пандіон помічав, як обережно вели погоничі своїх могутніх тварин. На зупинках вони пильно оглядали шкіру слонів. Молодий еллін спитав погонича свого слона, навіщо він робить це. Чорношкірий поклав руку на посудину з плода якогось дерева, прив'язану до його пояса.
— Погано, коли слон роздере собі шкіру або поранить себе, — сказав погонич. — Тоді у нього загниває кров и тварина швидко гине. Треба відразу ж замазати рану цілющою смолою, — тому ліки завжди напоготові у нас.
Молодому еллінові дивно було чути про таку легку вразливість могутніх і довговічних велетнів. Він зрозумів обережність цих тямущих тварин.
Догляд за ними потребував чимало турбот. Місце для ночівлі і відпочинку вибирали уважно, після довгих оглядів і обміркувань; прив'язаних слонів оточували пильні вартові, які не спали цілу ніч. Окремих дозорців посилали далеко вперед, щоб перевірити, чи нема поблизу диких слонів. Якщо цих тварин зустрічали, то розполохували їх гучними криками.
На спочинках друзі розмовляли із своїми супутниками. Суворі погоничі розповідали чужоземцям про все, що тих цікавило.
Одного разу Пандіон спитав у низького на зріст літнього чоловіка, що був начальником у поході, чому вони так охоче йдуть ловити слонів, незважаючи на страшну небезпеку.
Глибокі зморшки навколо рота у начальника стали ще різкішими. Він знехотя відповів:
— Ти говориш, як боягуз, хоч і не схожий на нього. Слони — це міць нашого народу. З ними ми живемо добре, в достатках. Але ми платимо за це життям. Якби ми боялися полювати на слонів, то жили б не краще, ніж племена, які годуються ящірками та корінням. Ті, хто боїться смерті, живуть у голоді й злобі. Коли ти знаєш, що в твоїй смерті життя твоїх рідних, тоді йдеш сміливо на будь-яку небезпеку! Мій син, хоробрий юнак, у розквіті сил загинув під час полювання на слонів… — Начальник походу похмуро зіщулив очі, дивлячись на Пандіона. — Чи ви, чужоземці, думаєте інакше? Чого ж ти сам пройшов стільки земель, бився з людьми і звірами, а не залишився в рабстві?
Присоромлений Пандіон перестав запитувати. Раптом Кідого, який сидів поблизу вогнища, підвівся і зашкутильгав до гайка, що був на віддалі двохсот ліктів від місця спочинку. Сонце, що вже заходило, своїм промінням золотило овальне велике листя, тонкі гілки злегка тріпотіли. Кідого уважно оглянув бугристу, шорстку кору тонких стовбурів, радісно вигукнув і вийняв ніж. Трохи згодом негр вернувся до вогнища з двома великими в'язками червонуватосірої кори. Одну в'язку він підніс начальникові загону.
— Передай оце вождеві, як прощальний подарунок від Кідого, — сказав негр. — Це ліки, не гірші від чарівної трави з голубого степу. При хворобі, втомі чи якомусь лиху нехай він потовче її і вип'є відвару, тільки небагато. Якщо пити багато, то це вже не ліки будуть, а отрута. Ця кора повертає силу старим, веселить зажурених, бадьорить ослаблих. Запам'ятай це дерево — будеш дякувати.[121]
Начальник зрадів, беручи подарунок, і зараз же наказав нарізати ще якомога більше кори. Кідого сховав другу в'язку в шкуру гішу, яку віз із собою Каві.
На другий день слони піднялися на кам'янисту рівнину, де зарості високого густого чагарника, зігнуті вітрами, хилилися до землі, утворюючи високі зелені горби, розкидані серед сірої сухої трави.
Коли повівав зустрічний вітер, запашна свіжість бадьорила людей. Пандіон стрепенувся. Щось знайоме, безмірно дороге й забуте почувалося в цьому запаху, але воно губилося серед ароматів, що неслися від розігрітого листя з лісу, який виднівся внизу. Далеко простяглися широкі й пологі оголені схили, їх голубувату поверхню перетинали темні смуги і плями лісових хащ. На краю обрію синіло високе гірське пасмо.
— Ось вона, Тенгрела, моя країна! — нестямно закричав Кідого, і всі обернулися в його бік.
Негр розмахував руками, схлипував і морщив обличчя, могутні плечі його тряслися від хвилювання. Пандіон розумів, що переживає друг, але якесь неясне почуття заздрощів боляче вкололо молодого елліна: Кідого добрався до батьківщини, а йому ще так багато труднощів лишилося подолати до тієї великої години, коли він, подібно до друга, зможе закричати: «Ось і моя батьківщина!»
Похиливши голову, Пандіон непомітно відвернувся: він не міг зараз радіти разом з другом.
Слони спускалися по чорному оголеному схилу вулканічного грунту — на застиглій лаві не росли ніякі дерева. Дорогу перетяв рівний уступ з розкиданими на ньому невеличкими озерцями. Блискучі плями води, чистої, синьої й глибокої, чітко виділялися серед чорних берегів. Пандіон здригнувся. Він раптом згадав надзвичайно життєрадісні сині очі Тесси, її густе чорне волосся, і тут сині озерця неначе дивилися на нього з німим докором, так, мовби жива Тесса побачила його слабість. Пандіон полинув думками в Енніаду, невиразне і могутнє нетерпіння розпрямило йому груди, він присунувся до друга і міцно обняв його. На чорну руку Кідого лягла мускуляста рука Каві, і троє друзів з'єднали свої долоні в твердому і радісному потиску.
А слони спускалися все нижче, — береги широкої долини постали з обох боків. Ще трохи, і праворуч простяглася друга така сама долина. Струмки, злившись один з одним, утворили бистру річку, яка чим далі ставала багатоводнішою. Слони йшли деякий час лівим берегом коло підніжжя зруйнованих стрімчаків. Скелі розійшлися попереду, чиста вода річки з веселим дзюрчанням мчала під покров високих дерев, що стояли, наче зелені арки, обабіч її річища, яке мало в ширину до п'ятнадцяти ліктів. Не дійшовши до дерев, слони зупинилися.
— Тут, — сказав начальник. — Ми не підемо далі.
Троє друзів, що сиділи на слонах, спустилися вниз і попрощались із своїми хазяями. Загін перейшов через річку. Друзі довго дивилися вслід сірим велетням, які підіймались на плоскогір'я, що тяглося на північ від річки. Мимоволі всі троє з жалем зітхнули, коли могутні тварини зникли вдалині. Етруск, негр і еллін розпалили сигнальне вогнище для товаришів, які йшли десь позаду.
— Ходімо шукати очерет і дерева, щоб зробити плоти, — запропонував Кідого етруску. — Ми пропливемо швидко путь, що залишилась. Ти, кривий, чекай біля вогнища, бережи ногу, — з грубуватою ніжністю звернувся негр до молодого елліна.
Пандіон і Каві залишили Кідого на березі річки серед його родичів.
Запах близького моря п'янив друзів, які виросли на його березі. Вони відштовхнули свій пліт і попливли в лівий рукав гирла.
Скоро пліт зупинився — протока була занесена піском. Друзі видерлися на крутий берег, плутаючись у високій траві. Вони перебрались через горбисте пасмо, задихаючись від хвилювання, поспішно зійшли на прибережний вал і, затамувавши подих, завмерли, не маючи сил говорити.
їх п'янила нескінченна широчінь океанського простору, тихий плескіт хвиль приголомшував, наче грім. Каві і Пандіон стояли по груди в колючій траві. Високо над їх головами похитувались перисті верхівки пальм. Край зеленого підніжжя горбів біля смуги прибережного піску, що виблискував під промінням сонця, здавався майже чорним. Золотий пісок облямовувала срібляста стрічка піни, вона вся рухалася, за нею коливались прозорі зелені хвилі. Ще далі пряма смуга позначала межу прибережних рифів. Вона здавалася сліпучобілою на фоні глибокої синяви відкритого океану. По небу де-не-де повільно пливли легкі пухнаті нечасті хмари. Коло берега стояли, схилившись над піском, п'ять пальм. Їх довге листя то широко розпластувалось у повітрі, то згиналося під поривами вітру, наче крила ширяючих над берегом розтріпаних птахів з темнокоричньовим і золотистим пір'ям. Листя пальм, наче вилите з бронзи, застилало виблискуючий простір океану. І гострі краї спалахували каймою блискаючого вогню — з такою силою пробивалося крізь нього могутнє сонце. Вологий вітер ніс запах морської солі. Теплі струми вітру розтікалися по обличчю і оголених грудях Пандіона, немов линули в його обійми після довгої розлуки.
Етруск і еллін посідали на пісок, холоднуватий, щільний і рівний, наче долівка рідного житла.
Відпочивши, вони кинулися в морські хвилі, що пестливо коливалися. Море прийняло їх, вітаючи легкими поштовхами. Пандіон і Каві тішилися запахом солоних бризок, розтинаючи руками виблискуючі гребені, поки їх рани, що вже загоювались, не почали горіти від морської води. Тоді двоє друзів вийшли на пісок, з насолодою споглядаючи океанську далечінь. Вона простяглася перед ними синім мостом, який десь там, удалині, з'єднувався з водами рідного моря; такі ж хвилі котилися зараз до білих скель берегів Еллади, на жовті кручі батьківщини Каві.
Молодий еллін відчував, як сльози від радісного хвилювання заливають йому очі; він не думав тепер про величезну відстань, яка все ще була між ним і батьківщиною. Тут було море, а за морем чекала його Тесса, чекало все рідне й ласкаве, що він покинув і що заслонили роки суворих випробувань, незліченні пригоди тяжкої путі.
Етруск і. еллін стояли на вузькій смузі берега обличчям до моря. А позаду височіли могутні гори, вкриті грізними лісами, — край чужої землі, що стільки часу тримав їх у полоні палючих пустинь, степів, сухих плоскогір'їв, вологих і темних хащ, — землі, яка забрала від них роки життя — все те, що вони могли б віддати своїм близьким. Щоб визволитись, потрібні були роки героїчної боротьби, величезні зусилля. Все це, віддане батьківщині, принесло б їм пошану і славу.
Каві поклав важкі руки на плечі Пандіону.
— Доля наша тепер у власних руках, Пандіоне! — вигукнув етруск. Пристрасний вогонь горів у його завжди похмурих темних очах. — Нас двоє: невже ми не досягнемо Зеленого моря після того, як пробилися до берега Великої Дуги? Ні, ми вернемося, ми будемо підпорою і нашим товаришам лівійцям, недосвідченим у мореплавстві!
Пандіон мовчки кивнув головою. Стоячи перед морем, він відчував непохитну впевненість у своїх силах.
Голос Кідого пролунав над берегом. Стривожений негр з юрбою схвильованих родичів і товаришів по походу розшукував друзів, які десь зникли. Пандіона і Каві повели назад до ріки, переправили на другий берег, а там уже чекали їх кілька биків, щоб перевезти поранених, вантаж і зброю.
Недалеко йти лишалося блукачам. Обіцянка, яку дав Кідого під деревами на березі Нілу біля товаришів, що помирали після страшного бою з носорогом, збулася. Всі дев'ятнадцять колишніх рабів знайшли ласкавий притулок і відпочинок у величезному селищі, поблизу моря, на березі великої, багатоводної ріки, що протікала поряд з тією, якою пливли вони, розставшись з володарями слонів.
Та особливо радісна була для Пандіона і Каві звістка про те, що минулого року, після двадцятилітньої перерви, сюди припливли сини вітру. Синами вітру родичі Кідого називали морських людей, які здавна приходили до берегів Південного Рогу з півночі по слонову кістку, золото, цілющі рослини і звірячу шкуру. Місцеві жителі говорили, що з зовнішнього вигляду сини вітру схожі на етруска і елліна, тільки в них шкіра смуглявіша і волосся більш кучеряве. Минулого року приходили чотири чорних кораблі. Сини вітру повторили путь своїх батьків. Вони обіцяли приїхати знову, як тільки скінчаться бурі в Морі Туманів. За розрахунками досвідчених людей, до прибуття кораблів лишалося близько трьох місяців. Будування власного судна забрало б більше часу, не кажучи вже про те, що майбутня дорога була незнайомою. Пандіона і Каві непокоїла думка, чи візьмуть їх з десятьма товаришами на кораблі морські люди, але Кідого, підморгуючи і таємниче посміхаючись, запевняв, що владнає це.
Залишалося тільки чекати і томитись, нічого не знаючи, що буде далі. Сини вітру могли знову не з'являтись ще двадцять років. Етруск і еллін заспокоювали себе тим, що коли кораблі не прийдуть у призначений строк, зони почнуть будувати своє судно.
Повернення Кідого було подією, яку гучно відсвяткували. Пандіон аж стомився від бенкетів. Йому остогидли нескінченні вихваляння його доблесті, набридло повторювати розповіді про рідні йому країни, про пережиті пригоди.
Якось само собою вийшло, що Кідого. завжди оточений рідними і одноплемінниками, запаморочений від захоплення жінок, трохи одійшов від Пандіона і Каві. Друзі стали бачитись рідше, ніж в шене і в далекій путі через Африку. Кідого ішов у житті вже власним шляхом, який не збігався із шляхом його друзів. Усі товариші Кідого по походу з близьких йому племен швидко порозходились у різні місця. Залишилися тільки етруск, еллін і десять лівійців, які вважали, що від Пандіона і Каві залежить їх повернення на батьківщину.
Усі дванадцять чужоземців оселилися в просторій хаті, збудованій з висушеної на сонці твердої сірозеленої глини. Кідого настояв, щоб Каві і Пандіон жили. в гарній куполоподібній хатині, що була поблизу від його будинку. Після довгих років блукань Пандіон міг знову відпочивати на власному ложі. В цього народу не було в звичаї спати на долівці, на шкурах чи на траві. Родичі Кідого робили дерев'яні рами на ніжках, переплетені сіткою з пружистих стеблин, що ніжили тіло і були особливо приємні для хворої ноги Пандіона.
У елліна тепер було багато вільного часу, і він ходив на прогулянку до моря, де довго сидів сам або разом з Каві, слухаючи розмірене рокотання хвиль. Пандіон весь час відчував тривогу. На його незламне здоров'я вплинули знегоди в дорозі і незвично жаркий клімат.
Пандіон дуже змінився і сам знав про це. Колись, окрилений юністю й коханням, він зміг залишити свою кохану дівчину, оселю і рідну країну, прагнучи ознайомитись із стародавнім мистецтвом, побачити інші країни, пізнати життя.
Тепер він був знайомий з гіркою тугою, пізнав безрадісний полон, гніт відчаю, важку працю раба, від якої людина тупіє. І Пандіон занепокоєно питав себе, чи не втратив він силу творчого натхнення, чи здатний стати великим художником. Разом з тим Пандіон відчував: йому довелося стільки зазнати і так багато побачити, що це не минуло для нього безслідно, збагатило його великим досвідом життя, незабутніми враженнями.
Пандіон любив розглядати свій спис — подарунок батька навіки втраченої Іруми, пронесений ним через ліси й степи, який не раз допомагав йому врятовуватись від смертельних небезпек. Цей спис здавався йому символом чоловічої доблесті, запорукою людської безстрашності в боротьбі з природою, яка неподільно панувала в жарких просторах Африки. Молодий еллін обережно гладив довге лезо, перш ніж одягти на нього чохол, пошитий руками Іруми. Цей клаптик шкіри з барвистим оздобленням із шерсті — все, що залишилося в нього на спогад про милу, далеку й ніжну дівчину, яку він зустрів на роздоріжжі тяжкої путі на батьківщину. Думаючи про це, Пандіон повертався до темних гір, що відгороджували пройдені ним землі від океану. Нескінченний ряд днів важкого походу повільно пропливав перед ним…
А над усім цим стояв живий образ Іруми, що невтримно вабив до себе… Образ тієї дівчини, яку він бачив останній раз біля стовбура дерева з квітами, мов червоні факели… Серце у Пандіона починало прискорено битись. Він виразно уявляв собі блиск її шкіри, темної і ніжної, її лукаві, повні тремтливого вогню очі… Кругле личко Іруми з посмішкою наближалося до його обличчя, він чув ніжний голос…
Потроху Пандіон ознайомився з життям веселого і добродушного народу Кідого. Високі на зріст, з мідним вилиском чорної шкіри, стрункі родичі Кідого займалися головним чином землеробством. Вони вирощували низькорослі пальми з повними олії плодами[122] і величезні трав'янисті рослини із здоровенними листками, які віялом розходилися з пучків м'яких стеблин.[123] Ці рослини давали важкі грона довгих, жовтих, серповидно вигнутих плодів з ніжною і запашною солодкою речовиною… Плодів збирали силу-силенну, і вони були головною їжею народу Кідого. Пандіону вони дуже подобалися. Плоди їли сирими, вареними або підсмаженими на олії. Місцеві жителі займалися також полюванням, добуваючи слонову кістку і шкури, збирали чарівні, схожі на каштани, горіхи, які колись вилікували Пандіона від його незвичайної хвороби, розводили рогату худобу і птицю.
Серед них були вмілі майстри — будівельники, ковалі і гончарі. Пандіон любувався витворами численних художників, які не поступалися в майстерності перед Кідого.
Великі будинки, змуровані з брущатого каменю, сирцевої цегли або виліплені цілком з твердої глини, були прикрашені складним і красивим орнаментом, чітко вирізаним на поверхні стін. Іноді стіни були розписані барвистими фресками, що нагадували Пандіону малювання на старовинних руїнах Кріту. Він бачив череп'яний посуд красивої форми, дуже гарно, з тонким смаком розмальований. Безліч дерев'яних розмальованих статуй було у великих будівлях громадських зборів і в будинках вождів. Скульптурні зображення людей і звірів захоплювали Пандіона тим, що в них було вірно передано враження і вдало схоплені характерні риси.
Але, на думку Пандіона, скульптурі народу Кідого бракувало глибокого розуміння форми. Його не було і в майстрів Айгюптосу. Скульптури Та-Кемту застигали в мертвих, нерухомих позах, незважаючи на вироблену віками тонкість виконання і вишуканість обробки. Скульптори народу Кідого, навпаки, створювали гостре враження живого, але тільки в якихось окремих, навмисно підкреслених подробицях. І молодий еллін, міркуючи над творами місцевих майстрів, почав неясно відчувати, що шлях до довершеності скульптури повинен бути якимсь зовсім новим — не в сліпому старанні передати природу і не в спробах відобразити окремі враження.
Друзі перев'язали один одному клаптями подертого одягу рани, вони дуже раділи, що врятувалися від страшного чудовиська, яке нерухомо простяглося перед ними в яскравому місячному світлі. Найбільше був засмучений Пандіон: через поранену ногу він не міг далі йти. Кідого заспокоїв друга, запевнивши його, що зараз їм ніщо не загрожує: труп страховиська охороняє їх від усіх інших хижаків, а володарі слонів неодмінно спохватяться і на світанку знайдуть тих, що відстали.
Терпляче зносячи біль від пекучих ран, друзі полягали на жорсткому щебені, але не могли заснути, бо дуже були збуджені.
Світанок зайнявся несподівано швидко, сонце зігнало таємничу і зловісну тінь ночі. Пандіон, вимучений болем у нозі, розплющив стомлені очі від голосного вигуку Кідого. Негр розглядав переможеного нічного переслідувача і пояснив етруску, що він бачив зображення такого звіра в Та-Кемті, серед малюнків різних тварин у великій гробниці біля міста Білих Стін. Каві недовірливо відкопилював нижню губу. Кідого клявся і переконував друга, що жителі Та-Кемту за стародавніх часів, безперечно, зустрічали таку саму тварину. Сонце піднімалося все вище. Трьох друзів томила спрага, їх мучила гарячка від ран. Кідого і Каві вирішили йти розшукувати воду, і в цей час почулися чиїсь голоси. Три слони з воїнами на спинах рухалися через степ, нижче кам'янистого схилу, на якому друзі зустрілися з нічним страховищем. Володарі слонів, почувши крики негра, примусили слонів повернути і прискорити ходу. Слони вже підходили до чужоземців, та раптом тривожно затрубили і подалися назад, піднімаючи хоботи і нашорошуючи вуха. Воїни сплигнули з плетених помостів і підбігли до трупа чудовиська з криками: «Гішу, гішу!»
Розпорядник вчорашнього полювання схвально подивився на друзів, сказавши сиплим, надсадженим голосом:
— Ви славні воїни, якщо справилися втрьох з цим страхіттям ночей, пожирачем товстошкірих.
Володарі слонів розповіли чужоземцям про гішу — дуже рідкого й небезпечного звіра. Вдень він ховається невідомо де, а вночі блукає мовчки, нападаючи на молодих слонів, носорогів і малят інших великих тварин. Гішу надзвичайно сильний і впертий у бою, — його страшні зуби враз перегризають ногу слона, а могутні передні лапи душать жертву, ламаючи їй кістки.
Каві знаками попросив мисливців допомогти йому зняти шкуру Чотири воїни охоче взялися до діла, не зважаючи на сморід, що йшов від тварини.
Шкуру і відтяту голову поклали на слона, на нього ж підняли і поранених чужоземців. Слони, слухаючись погоничів, які підганяли їх легкими ударами гачкуватих ножів, побігли риссю, швидко переборюючи простір степу.
Близько полудня троє друзів були в селищі. Жителі зустріли їх привітаннями: воїни, які супроводили чужоземців, голосно кричали, сидячи на слонах, про здійснений ними подвиг.
Сяючий Кідого сидів поруч з Пандіоном на хиткому широкому помості, приладнаному на висоті п'яти ліктів від землі. Негр кілька разів починав співати, але щоразу його обривали володарі слонів, попереджаючи, що слони не люблять шуму і звикли до тиші в дорозі.
Уже чотири дні минуло, як друзі залишили місто володарів слонів. Слово вождя здійснилось. Загону колишніх рабів було дозволено йти на захід з експедицією племені. Каві, Кідого і Пандіону, у яких ще не загоїлися рани, було надано місце на спині одного з шести слонів, інші шістнадцять їхніх товаришів ішли пішки слідом за загоном. Слони рухалися в дорозі менше половини дня, решта часу йшла на годування їх та відпочинок. Тим, хто йшов пішки, вдавалося наздоганяти слонів тільки ввечері, коли вже надходила ніч.
Погоничі вели слонів зовсім не тією дорогою, яку обрали б люди. Вони обминали ділянки високого лісу, прямуючи через галявини і чагарникові зарості, де людям довелось би прорубувати дорогу. Сірі велетні спокійнісінько прокладали собі шлях. Час від часу переднього слона заміняв той, що йшов позаду всіх, а стомлений слон переходив на відпочинок у кінець загону. Після слонів у хащах залишалася стежка, і товариші Пандіона йшли собі та йшли, зовсім не вживаючи ножа, захоплені легкою перемогою над непрохідними лісами Ще краще почували себе троє друзів, що їхали на слоні. Поміст ледь-ледь похитувався, невпинно пливучи понад землею з її колючками, комахами І небезпечними гадюками, багнистими гнітючими калюжами, гострим щебенем кам'янистих схилів, ріжучою травою та глибокими, зяючими тріщинами. Тільки тепер зрозумів Пандіон, як багато уваги потрібно було, щоб уникати небезпек, ідучи пішки в нетрях африканських лісів і степів. Лише повсякчасна пильність допомагала людині залишатись неушкодженою, зберігати сили і боєздатність у дальшій путі. Тільки про це весь час думалося. Тепер, сидячи на спині слона, що ступав уперед з незламною міцністю кам'яної брили, молодий еллін жадібно вбирав у себе барви, форми і запахи природи чужої землі з її чудовою могутністю тваринного і рослинного життя. У сліпучому сонячному промінні чисті тони барв досягали надзвичайної яскравості, що якось невиразно тривожила жителя півночі. Та як тільки небо затягалося важкими хмарами або загін оповивали сутінки тінистого лісу, барви бліднули. Монотонні переливи барв здавалися похмурими і жорсткими в порівнянні з м'якими, задумливими і гармонійними барвами рідної Пандіону країни.
Загін перейшов через ближній виступ лісу і знову опинився в горбистому степу з червоною землею, порослою безлистими деревами, які випускали з себе молочний сік. Їх синюватозелене гілля похмуро здіймалося в осяйне небо, рівна, наче підстрижена поверхня крон їжилася на висоті тридцяти ліктів від землі. В цих заростях, що стояли нерухомо, не траплялося ні птахів, ні звірів, — пекуча мертва тиша панувала над червоними горбами. Величезні стовбури і гілки здавалися свічниками, вилитими із зеленого металу. Великі квіти червоніли на кінцях гілок, мов сотні факелів, що горіли на хмурому кладовищі. Далі грунт був порізаний глибокими промоїнами — під вогненночервоною землею лежали шари сліпучобілого піску. Загін вийшов у сітку вузьких ущелин. Пухкі пурпурні стіни піднімалися на сто ліктів по боках. Слони обережно пробиралися в хаосі розмитих урвищ, пірамід, башт і тонких стовпів. Подекуди в круглих, як чаші, глибоких западинах зустрічалися довгі відроги, що розходились, немов промені, поперек рівного дна. Відроги піднімалися гострими крутими стінами пухкої землі; іноді вони раптово обвалювались, коли проходив поблизу загін, лякаючи слонів, що кидались вбік. Колір розмитого пухкого грунту весь час мінявся: за стіною теплого червоного відтінку здіймався яснобурий, потім ішли піраміди яскравого сонячножовтого кольору, що чергувались із сліпучобілими смугами і виступами. Пандіону здавалося, що він потрапив у чарівне царство. В цих глибоких, сухих і позбавлених життя долинах ховався цілий світ ігри яскравих барв мертвої природи.[120]
Потім знову потяглися хребти, що поросли лісом, знов зелені стани обступили загін, і поміст на спині у слона здавався островом, що повільно плив по океану листя і гілок.
Пандіон помічав, як обережно вели погоничі своїх могутніх тварин. На зупинках вони пильно оглядали шкіру слонів. Молодий еллін спитав погонича свого слона, навіщо він робить це. Чорношкірий поклав руку на посудину з плода якогось дерева, прив'язану до його пояса.
— Погано, коли слон роздере собі шкіру або поранить себе, — сказав погонич. — Тоді у нього загниває кров и тварина швидко гине. Треба відразу ж замазати рану цілющою смолою, — тому ліки завжди напоготові у нас.
Молодому еллінові дивно було чути про таку легку вразливість могутніх і довговічних велетнів. Він зрозумів обережність цих тямущих тварин.
Догляд за ними потребував чимало турбот. Місце для ночівлі і відпочинку вибирали уважно, після довгих оглядів і обміркувань; прив'язаних слонів оточували пильні вартові, які не спали цілу ніч. Окремих дозорців посилали далеко вперед, щоб перевірити, чи нема поблизу диких слонів. Якщо цих тварин зустрічали, то розполохували їх гучними криками.
На спочинках друзі розмовляли із своїми супутниками. Суворі погоничі розповідали чужоземцям про все, що тих цікавило.
Одного разу Пандіон спитав у низького на зріст літнього чоловіка, що був начальником у поході, чому вони так охоче йдуть ловити слонів, незважаючи на страшну небезпеку.
Глибокі зморшки навколо рота у начальника стали ще різкішими. Він знехотя відповів:
— Ти говориш, як боягуз, хоч і не схожий на нього. Слони — це міць нашого народу. З ними ми живемо добре, в достатках. Але ми платимо за це життям. Якби ми боялися полювати на слонів, то жили б не краще, ніж племена, які годуються ящірками та корінням. Ті, хто боїться смерті, живуть у голоді й злобі. Коли ти знаєш, що в твоїй смерті життя твоїх рідних, тоді йдеш сміливо на будь-яку небезпеку! Мій син, хоробрий юнак, у розквіті сил загинув під час полювання на слонів… — Начальник походу похмуро зіщулив очі, дивлячись на Пандіона. — Чи ви, чужоземці, думаєте інакше? Чого ж ти сам пройшов стільки земель, бився з людьми і звірами, а не залишився в рабстві?
Присоромлений Пандіон перестав запитувати. Раптом Кідого, який сидів поблизу вогнища, підвівся і зашкутильгав до гайка, що був на віддалі двохсот ліктів від місця спочинку. Сонце, що вже заходило, своїм промінням золотило овальне велике листя, тонкі гілки злегка тріпотіли. Кідого уважно оглянув бугристу, шорстку кору тонких стовбурів, радісно вигукнув і вийняв ніж. Трохи згодом негр вернувся до вогнища з двома великими в'язками червонуватосірої кори. Одну в'язку він підніс начальникові загону.
— Передай оце вождеві, як прощальний подарунок від Кідого, — сказав негр. — Це ліки, не гірші від чарівної трави з голубого степу. При хворобі, втомі чи якомусь лиху нехай він потовче її і вип'є відвару, тільки небагато. Якщо пити багато, то це вже не ліки будуть, а отрута. Ця кора повертає силу старим, веселить зажурених, бадьорить ослаблих. Запам'ятай це дерево — будеш дякувати.[121]
Начальник зрадів, беручи подарунок, і зараз же наказав нарізати ще якомога більше кори. Кідого сховав другу в'язку в шкуру гішу, яку віз із собою Каві.
На другий день слони піднялися на кам'янисту рівнину, де зарості високого густого чагарника, зігнуті вітрами, хилилися до землі, утворюючи високі зелені горби, розкидані серед сірої сухої трави.
Коли повівав зустрічний вітер, запашна свіжість бадьорила людей. Пандіон стрепенувся. Щось знайоме, безмірно дороге й забуте почувалося в цьому запаху, але воно губилося серед ароматів, що неслися від розігрітого листя з лісу, який виднівся внизу. Далеко простяглися широкі й пологі оголені схили, їх голубувату поверхню перетинали темні смуги і плями лісових хащ. На краю обрію синіло високе гірське пасмо.
— Ось вона, Тенгрела, моя країна! — нестямно закричав Кідого, і всі обернулися в його бік.
Негр розмахував руками, схлипував і морщив обличчя, могутні плечі його тряслися від хвилювання. Пандіон розумів, що переживає друг, але якесь неясне почуття заздрощів боляче вкололо молодого елліна: Кідого добрався до батьківщини, а йому ще так багато труднощів лишилося подолати до тієї великої години, коли він, подібно до друга, зможе закричати: «Ось і моя батьківщина!»
Похиливши голову, Пандіон непомітно відвернувся: він не міг зараз радіти разом з другом.
Слони спускалися по чорному оголеному схилу вулканічного грунту — на застиглій лаві не росли ніякі дерева. Дорогу перетяв рівний уступ з розкиданими на ньому невеличкими озерцями. Блискучі плями води, чистої, синьої й глибокої, чітко виділялися серед чорних берегів. Пандіон здригнувся. Він раптом згадав надзвичайно життєрадісні сині очі Тесси, її густе чорне волосся, і тут сині озерця неначе дивилися на нього з німим докором, так, мовби жива Тесса побачила його слабість. Пандіон полинув думками в Енніаду, невиразне і могутнє нетерпіння розпрямило йому груди, він присунувся до друга і міцно обняв його. На чорну руку Кідого лягла мускуляста рука Каві, і троє друзів з'єднали свої долоні в твердому і радісному потиску.
А слони спускалися все нижче, — береги широкої долини постали з обох боків. Ще трохи, і праворуч простяглася друга така сама долина. Струмки, злившись один з одним, утворили бистру річку, яка чим далі ставала багатоводнішою. Слони йшли деякий час лівим берегом коло підніжжя зруйнованих стрімчаків. Скелі розійшлися попереду, чиста вода річки з веселим дзюрчанням мчала під покров високих дерев, що стояли, наче зелені арки, обабіч її річища, яке мало в ширину до п'ятнадцяти ліктів. Не дійшовши до дерев, слони зупинилися.
— Тут, — сказав начальник. — Ми не підемо далі.
Троє друзів, що сиділи на слонах, спустилися вниз і попрощались із своїми хазяями. Загін перейшов через річку. Друзі довго дивилися вслід сірим велетням, які підіймались на плоскогір'я, що тяглося на північ від річки. Мимоволі всі троє з жалем зітхнули, коли могутні тварини зникли вдалині. Етруск, негр і еллін розпалили сигнальне вогнище для товаришів, які йшли десь позаду.
— Ходімо шукати очерет і дерева, щоб зробити плоти, — запропонував Кідого етруску. — Ми пропливемо швидко путь, що залишилась. Ти, кривий, чекай біля вогнища, бережи ногу, — з грубуватою ніжністю звернувся негр до молодого елліна.
Пандіон і Каві залишили Кідого на березі річки серед його родичів.
Запах близького моря п'янив друзів, які виросли на його березі. Вони відштовхнули свій пліт і попливли в лівий рукав гирла.
Скоро пліт зупинився — протока була занесена піском. Друзі видерлися на крутий берег, плутаючись у високій траві. Вони перебрались через горбисте пасмо, задихаючись від хвилювання, поспішно зійшли на прибережний вал і, затамувавши подих, завмерли, не маючи сил говорити.
їх п'янила нескінченна широчінь океанського простору, тихий плескіт хвиль приголомшував, наче грім. Каві і Пандіон стояли по груди в колючій траві. Високо над їх головами похитувались перисті верхівки пальм. Край зеленого підніжжя горбів біля смуги прибережного піску, що виблискував під промінням сонця, здавався майже чорним. Золотий пісок облямовувала срібляста стрічка піни, вона вся рухалася, за нею коливались прозорі зелені хвилі. Ще далі пряма смуга позначала межу прибережних рифів. Вона здавалася сліпучобілою на фоні глибокої синяви відкритого океану. По небу де-не-де повільно пливли легкі пухнаті нечасті хмари. Коло берега стояли, схилившись над піском, п'ять пальм. Їх довге листя то широко розпластувалось у повітрі, то згиналося під поривами вітру, наче крила ширяючих над берегом розтріпаних птахів з темнокоричньовим і золотистим пір'ям. Листя пальм, наче вилите з бронзи, застилало виблискуючий простір океану. І гострі краї спалахували каймою блискаючого вогню — з такою силою пробивалося крізь нього могутнє сонце. Вологий вітер ніс запах морської солі. Теплі струми вітру розтікалися по обличчю і оголених грудях Пандіона, немов линули в його обійми після довгої розлуки.
Етруск і еллін посідали на пісок, холоднуватий, щільний і рівний, наче долівка рідного житла.
Відпочивши, вони кинулися в морські хвилі, що пестливо коливалися. Море прийняло їх, вітаючи легкими поштовхами. Пандіон і Каві тішилися запахом солоних бризок, розтинаючи руками виблискуючі гребені, поки їх рани, що вже загоювались, не почали горіти від морської води. Тоді двоє друзів вийшли на пісок, з насолодою споглядаючи океанську далечінь. Вона простяглася перед ними синім мостом, який десь там, удалині, з'єднувався з водами рідного моря; такі ж хвилі котилися зараз до білих скель берегів Еллади, на жовті кручі батьківщини Каві.
Молодий еллін відчував, як сльози від радісного хвилювання заливають йому очі; він не думав тепер про величезну відстань, яка все ще була між ним і батьківщиною. Тут було море, а за морем чекала його Тесса, чекало все рідне й ласкаве, що він покинув і що заслонили роки суворих випробувань, незліченні пригоди тяжкої путі.
Етруск і. еллін стояли на вузькій смузі берега обличчям до моря. А позаду височіли могутні гори, вкриті грізними лісами, — край чужої землі, що стільки часу тримав їх у полоні палючих пустинь, степів, сухих плоскогір'їв, вологих і темних хащ, — землі, яка забрала від них роки життя — все те, що вони могли б віддати своїм близьким. Щоб визволитись, потрібні були роки героїчної боротьби, величезні зусилля. Все це, віддане батьківщині, принесло б їм пошану і славу.
Каві поклав важкі руки на плечі Пандіону.
— Доля наша тепер у власних руках, Пандіоне! — вигукнув етруск. Пристрасний вогонь горів у його завжди похмурих темних очах. — Нас двоє: невже ми не досягнемо Зеленого моря після того, як пробилися до берега Великої Дуги? Ні, ми вернемося, ми будемо підпорою і нашим товаришам лівійцям, недосвідченим у мореплавстві!
Пандіон мовчки кивнув головою. Стоячи перед морем, він відчував непохитну впевненість у своїх силах.
Голос Кідого пролунав над берегом. Стривожений негр з юрбою схвильованих родичів і товаришів по походу розшукував друзів, які десь зникли. Пандіона і Каві повели назад до ріки, переправили на другий берег, а там уже чекали їх кілька биків, щоб перевезти поранених, вантаж і зброю.
Недалеко йти лишалося блукачам. Обіцянка, яку дав Кідого під деревами на березі Нілу біля товаришів, що помирали після страшного бою з носорогом, збулася. Всі дев'ятнадцять колишніх рабів знайшли ласкавий притулок і відпочинок у величезному селищі, поблизу моря, на березі великої, багатоводної ріки, що протікала поряд з тією, якою пливли вони, розставшись з володарями слонів.
Та особливо радісна була для Пандіона і Каві звістка про те, що минулого року, після двадцятилітньої перерви, сюди припливли сини вітру. Синами вітру родичі Кідого називали морських людей, які здавна приходили до берегів Південного Рогу з півночі по слонову кістку, золото, цілющі рослини і звірячу шкуру. Місцеві жителі говорили, що з зовнішнього вигляду сини вітру схожі на етруска і елліна, тільки в них шкіра смуглявіша і волосся більш кучеряве. Минулого року приходили чотири чорних кораблі. Сини вітру повторили путь своїх батьків. Вони обіцяли приїхати знову, як тільки скінчаться бурі в Морі Туманів. За розрахунками досвідчених людей, до прибуття кораблів лишалося близько трьох місяців. Будування власного судна забрало б більше часу, не кажучи вже про те, що майбутня дорога була незнайомою. Пандіона і Каві непокоїла думка, чи візьмуть їх з десятьма товаришами на кораблі морські люди, але Кідого, підморгуючи і таємниче посміхаючись, запевняв, що владнає це.
Залишалося тільки чекати і томитись, нічого не знаючи, що буде далі. Сини вітру могли знову не з'являтись ще двадцять років. Етруск і еллін заспокоювали себе тим, що коли кораблі не прийдуть у призначений строк, зони почнуть будувати своє судно.
Повернення Кідого було подією, яку гучно відсвяткували. Пандіон аж стомився від бенкетів. Йому остогидли нескінченні вихваляння його доблесті, набридло повторювати розповіді про рідні йому країни, про пережиті пригоди.
Якось само собою вийшло, що Кідого. завжди оточений рідними і одноплемінниками, запаморочений від захоплення жінок, трохи одійшов від Пандіона і Каві. Друзі стали бачитись рідше, ніж в шене і в далекій путі через Африку. Кідого ішов у житті вже власним шляхом, який не збігався із шляхом його друзів. Усі товариші Кідого по походу з близьких йому племен швидко порозходились у різні місця. Залишилися тільки етруск, еллін і десять лівійців, які вважали, що від Пандіона і Каві залежить їх повернення на батьківщину.
Усі дванадцять чужоземців оселилися в просторій хаті, збудованій з висушеної на сонці твердої сірозеленої глини. Кідого настояв, щоб Каві і Пандіон жили. в гарній куполоподібній хатині, що була поблизу від його будинку. Після довгих років блукань Пандіон міг знову відпочивати на власному ложі. В цього народу не було в звичаї спати на долівці, на шкурах чи на траві. Родичі Кідого робили дерев'яні рами на ніжках, переплетені сіткою з пружистих стеблин, що ніжили тіло і були особливо приємні для хворої ноги Пандіона.
У елліна тепер було багато вільного часу, і він ходив на прогулянку до моря, де довго сидів сам або разом з Каві, слухаючи розмірене рокотання хвиль. Пандіон весь час відчував тривогу. На його незламне здоров'я вплинули знегоди в дорозі і незвично жаркий клімат.
Пандіон дуже змінився і сам знав про це. Колись, окрилений юністю й коханням, він зміг залишити свою кохану дівчину, оселю і рідну країну, прагнучи ознайомитись із стародавнім мистецтвом, побачити інші країни, пізнати життя.
Тепер він був знайомий з гіркою тугою, пізнав безрадісний полон, гніт відчаю, важку працю раба, від якої людина тупіє. І Пандіон занепокоєно питав себе, чи не втратив він силу творчого натхнення, чи здатний стати великим художником. Разом з тим Пандіон відчував: йому довелося стільки зазнати і так багато побачити, що це не минуло для нього безслідно, збагатило його великим досвідом життя, незабутніми враженнями.
Пандіон любив розглядати свій спис — подарунок батька навіки втраченої Іруми, пронесений ним через ліси й степи, який не раз допомагав йому врятовуватись від смертельних небезпек. Цей спис здавався йому символом чоловічої доблесті, запорукою людської безстрашності в боротьбі з природою, яка неподільно панувала в жарких просторах Африки. Молодий еллін обережно гладив довге лезо, перш ніж одягти на нього чохол, пошитий руками Іруми. Цей клаптик шкіри з барвистим оздобленням із шерсті — все, що залишилося в нього на спогад про милу, далеку й ніжну дівчину, яку він зустрів на роздоріжжі тяжкої путі на батьківщину. Думаючи про це, Пандіон повертався до темних гір, що відгороджували пройдені ним землі від океану. Нескінченний ряд днів важкого походу повільно пропливав перед ним…
А над усім цим стояв живий образ Іруми, що невтримно вабив до себе… Образ тієї дівчини, яку він бачив останній раз біля стовбура дерева з квітами, мов червоні факели… Серце у Пандіона починало прискорено битись. Він виразно уявляв собі блиск її шкіри, темної і ніжної, її лукаві, повні тремтливого вогню очі… Кругле личко Іруми з посмішкою наближалося до його обличчя, він чув ніжний голос…
Потроху Пандіон ознайомився з життям веселого і добродушного народу Кідого. Високі на зріст, з мідним вилиском чорної шкіри, стрункі родичі Кідого займалися головним чином землеробством. Вони вирощували низькорослі пальми з повними олії плодами[122] і величезні трав'янисті рослини із здоровенними листками, які віялом розходилися з пучків м'яких стеблин.[123] Ці рослини давали важкі грона довгих, жовтих, серповидно вигнутих плодів з ніжною і запашною солодкою речовиною… Плодів збирали силу-силенну, і вони були головною їжею народу Кідого. Пандіону вони дуже подобалися. Плоди їли сирими, вареними або підсмаженими на олії. Місцеві жителі займалися також полюванням, добуваючи слонову кістку і шкури, збирали чарівні, схожі на каштани, горіхи, які колись вилікували Пандіона від його незвичайної хвороби, розводили рогату худобу і птицю.
Серед них були вмілі майстри — будівельники, ковалі і гончарі. Пандіон любувався витворами численних художників, які не поступалися в майстерності перед Кідого.
Великі будинки, змуровані з брущатого каменю, сирцевої цегли або виліплені цілком з твердої глини, були прикрашені складним і красивим орнаментом, чітко вирізаним на поверхні стін. Іноді стіни були розписані барвистими фресками, що нагадували Пандіону малювання на старовинних руїнах Кріту. Він бачив череп'яний посуд красивої форми, дуже гарно, з тонким смаком розмальований. Безліч дерев'яних розмальованих статуй було у великих будівлях громадських зборів і в будинках вождів. Скульптурні зображення людей і звірів захоплювали Пандіона тим, що в них було вірно передано враження і вдало схоплені характерні риси.
Але, на думку Пандіона, скульптурі народу Кідого бракувало глибокого розуміння форми. Його не було і в майстрів Айгюптосу. Скульптури Та-Кемту застигали в мертвих, нерухомих позах, незважаючи на вироблену віками тонкість виконання і вишуканість обробки. Скульптори народу Кідого, навпаки, створювали гостре враження живого, але тільки в якихось окремих, навмисно підкреслених подробицях. І молодий еллін, міркуючи над творами місцевих майстрів, почав неясно відчувати, що шлях до довершеності скульптури повинен бути якимсь зовсім новим — не в сліпому старанні передати природу і не в спробах відобразити окремі враження.