Страница:
Страшне ремесло, гідне народу, що турбувався більше про смерть, ніж про життя, і намагався зберегти навіки не живі справи, а славу мертвих.
Приголомшений Пандіон з жахом слухав розповіді про пригоди цього худого, непоказного чоловіка, який в ім'я короткочасних втіх часто рискував життям, і не розумів співбесідника.
— Навіщо ж ти робив усе це? — спитав якось раз Пандіон. — Хіба ти не міг виїхати?
Єгиптянин розсміявся беззвучним, невеселим сміхом.
— Країна Та-Кемт — особлива країна. Ти, чужинець, не розумієш її. Ми всі тут в полоні, не тільки раби, але й вільні сини Чорної Землі. Колись, у далеку давнину, пустелі охороняли нас. Тепер Та-Кемт, затиснутий серед пустель, — це велика тюрма для всіх, хто не може робити далеких походів з численним військом.
На заході — пустеля, царство смерті. На сході — пустеля, через яку можуть проходити тільки великі каравани з запасами води. На півдні — ворожі нам дикі племена. І сусідні народи палають гнівом на нашу країну, що побудувала свій добробут на нещасті слабших племен.
Ти не син Та-Кемту і не розумієш, як страшно нам померти на чужині. В цій, скрізь однаковій долині Хапі, де тисячоліттями жили наші предки, перекопали всю землю, вкрили каналами і зробили родючою, повинні померти і ми. Та-Кемт замкнутий, і в цьому його прокляття. Коли надто багато людей, їхнє життя не має ніякої ціни, а переселятися нам нікуди, — обраного богами народу не люблять люди чужих країн…
— Але зараз хіба тобі не краще втекти? — допитувався Пандіон.
— Втікати одинокому і затаврованому? — здивувався єгиптянин. — Я тепер гірший від іноземця… Запам'ятай, екуеше, втекти звідси не можна! Хіба тільки силою перевернути всю країну Чорної Землі. Але хто ж може це зробити? Хоча були такі події за давніх часів, — Яхмос сумно зітхнув.
Насторожений Пандіон почав розпитувати Яхмоса і довідався про великі заколоти рабів, які потрясали іноді країну. Довідався і про те, що до рабів приєднувались найбідніші прошарки населення, життя яких мало чим; відрізнялося від підневільного.
Довідався і про те, що простим людям заборонено мати стосунки з рабами, бо «бідна людина може підбурити натовп, відданий в робочі будинки», як писали фараони в настановах своїм синам.
Вузький був світ для бідних синів Та-Кемту, — тільки одну вулицю свого селища знав хлібороб чи ремісник. Він намагався мати якомога менше знайомих, принижувався перед стражами — «вісниками», що приносили йому накази чиновників. Фараон вимагав покори і важкої праці, за найменшу провину людей немилосердно били. Величезна кількість чиновників обтяжувала країну, вільний виїзд і мандрівки заборонялися всім, окрім жерців та вельмож.
На прохання Пандіона, Яхмос накреслив на підлозі у відблиску місячного світла контур країни Та-Кемт, і молодий еллін жахнувся. Він знаходився посеред долини великої ріки завдовжки багато тисяч стадій. На північ або на південь була вода і було й життя, але пробратися до кордонів держави вздовж по густо заселеній, вкритій військовими укріпленнями країні неможливо. А по обидва боки, зовсім поряд, лежали безлюдні пустелі, там не було населення, але й не було змоги існувати.
Небагато доріг для караванів з колодязями добре охоронялися.
Після того як пішов єгиптянин, Пандіон не спав цілу ніч, намагаючись придумати план втечі. Юнак інстинктивно розумів, що надалі надій на щасливий кінець втечі буде тим менше, чим більше виснажить його непосильна праця раба. Тільки винятково сильним і витривалим людям може усміхнутися щастя під час втечі.
На другу ніч Пандіон поповз до етруска Каві, переказав йому все, про що довідався від єгиптянина, і переконував зробити спробу збунтувати рабів. Каві відмовчувався, поскубуючи в роздумі бороду. Пандіонові було добре відомо, що підготовка до повстання давно вже ведеться, що в групах різних племен уже висунуто своїх ватажків.
— Я не можу терпіти більше, та й навіщо? — пристрасно вигукнув молодий еллін, і Каві швидко затулив йому рота. — Нехай смерть, — додав еллін, заспокоївшись. — Чого чекати, що зміниться? Коли зміниться через десять років, то тоді ми вже не зможемо ні битися, ні втікати. Хіба ти боїшся смерті? Каві підняв руку.
— Не боюсь, і ти це знаєш, — відрубав етруск. — Але за нами не одне життя, а п'ятсот. Чи ти хочеш принести їх у жертву? Дорога ціна твоєї смерті!
Пандіон рвучко підвівся і вдарився головою об низеньку стелю.
— Я подумав, поговорю, — поспішно промовив Каві,— але шкода, що лише два шене поблизу від нас. Погано, що у нас нема язиків по інших шене. Завтра вночі, будемо говорити, я дам тобі знати, попередь Кідого…
Пандіон вибрався з хижки етруска, проповз вздовж стіни, і поспішаючи, щоб встигнути до сходу місяця, поліз до Яхмоса. Яхмос не спав.
— Я був у тебе, — схвильовано прошепотів єгиптянин, — але тебе не застав. Я хочу тобі сказати… — Він запнувся. — Мені сказали, що завтра мене заберуть звідси — відправляють триста чоловік на золоті рудники в пустелю. Так от — звідти не повертається ніхто…
— Чому? — запитав Пандіон.
— Раби, вислані туди, рідко живуть більше року. Нема нічого більш жахливого, ніж праця там — у розпеченому серці гори, без повітря. І води дають мало— її невистачає. Треба бити найміцніший камінь, піднімати руду на собі в корзинах. Найвитриваліші падають, як мертві, наприкінці робочого дня, стікаючи кровью з вух та горла… Прощай, екуеше, ти світла людина, і я полюбив тебе, хоча ти врятував мене даремно. Але я ціную не порятунок, а співчуття… Давно вже гірке життя змусило нашого стародавнього співця скласти хвалу смерті. І я зараз повторяю її.
— «Смерть стоїть передо мною, як одужання перед хворим, як вихід після хвороби, — речитативом зашепотів єгиптянин, — як перебування під парусом у вітряну погоду, як запах лотоса, як дорога, обмита дощем, як повернення додому з походу…» голос Яхмоса обірвався з стогоном.
Охоплений жалем, молодий еллін присунувся до єгиптянина.
— Але ти можеш сам… — Пандіон не доказав. Яхмос відсахнувся.
— Що ти говориш, чужинцю! Хіба я можу примусити своє Ка[57] вічно мучити Ба[58] в безконечних стражданнях…
Пандіон нічого не зрозумів. Він був щиро переконаний, що після смерті кінчаються і муки, але промовчав, пожалівши єгиптянина.
Яхмос заходився поспіхом рити землю в кутку своєї хижки, відсунувши вбік солому, на якій спав уночі.
— Ось візьми оцей кинджал, якщо ти колись наважишся… а це на згадку про мене, якщо трапиться чудо і ти станеш вільним, — Яхмос поклав на руку Пандіона гладеньку холодну річ.
— Що це, навіщо воно мені? — здивувався молодий еллін.
— Це камінь, який я знайшов у підземеллях одного старого храму, захованого в скелях.
І Яхмос, зрадівши, що має змогу забутися в спогадах, розповів Пандіону про таємничий стародавній храм, на який віл натрапив, шукаючи багатих гробниць, біля завороту великої ріки за багато тисяч ліктів нижче від «Міста»-столиці Нут-Амон.
Яхмос помітив сліди старої стежки, що вели до стрімких урвищ від берега невеликої затоки, густо зарослої очеретом. Місце було віддалене від селища, і ніхто туди не заглядав, бо нічого привабливого для хлібороба чи пастуха не було на неродючих скелястих урвищах.
Яхмос міг без остраху провадити свої розшуки і, не гаючи часу, попрямував у глиб вузької ущелини, заваленої кам'яними брилами. Каміння вкривало стежку, як видно, обвалившись набагато пізніше того часу, коли вона сполучала це місце з берегом ріки. Довго Яхмос пробирався через скелі, водориї, кущі колючок. В ущелині було безліч павуків — поперек проходу були натягнуті тенета з павутиння, що прилипало до спітнілого обличчя грабіжника царських могил.
Нарешті стіни ущелини розступилися, відкриваючи замкнену серед високих горбів долину. В центрі її височів горб, облямований двома рядами зрошувальних канав, мабуть, раніше тут було джерело, яке використовували для саду. Тиша панувала в тьмяному мареві задушливої І безвітряної долини. Чорні блискучі скелі височіли навкруги, замикаючи долину. Тільки на протилежному її боці видно було ущелину, подібну до тієї, якою пройшов Яхмос у це забуте всіма місце.
Грабіжник видерся на горб і зразу побачив висічений в скелі хід, до цього захований за вершиною горба. Хід був завалений, і Яхмосу довелося чимало попрацювати, перш ніж він зміг пробратися всередину. Яхмос опинився в прохолодній темряві. Відпочивши трохи, він запалив світильник, що завжди був при ньому, і пішов високим коридором, уважно оглядаючи статуї, що виступали по обидва боки. Яхмос побоювався підступних пасток, — що загрожували тяжкою смертю. Але його побоювання були даремні: стародавні будівники або не поставили пасток, покладаючи надію на приховане розташування храму, або ж минулі тисячоліття знешкодили ці пастки. Яхмос без перешкод проник у велике кругле підземелля з статуєю бога Тота в центрі, що схиляв свій довгий дзьоб з високого п'єдесталу. В стінах Яхмос побачив десять вузьких, ніби щілини, входів, розташованих на рівній відстані один від одного. Вони вели до кімнат, завалених напівзотлілими речами: згортками, папірусами, дерев'яними дошками з малюнками і написами. Одне приміщення було заповнене в'язками сухих трав, що перетворювалися на порох від найменшого дотику, в іншому — лежали купи каміння. Не виявивши нічого цікавого для себе, Яхмос обійшов вісім кімнат — всі вони були квадратні. Дев'ятий вхід привів Яхмоса в довгасту кімнату, обрамлену колонами з граніту. Між ними були закріплені дошки з чорного діабазу, помережані письменами на стародавній мові Та-Кемту. Посеред кімнати стояла ще одна статуя носатого бога Тота, на її п'єдесталі, в плоскій мідній чаші, заблищав у проміннях світильника коштовний камінь. Яхмос жадібно схопив його, підніс до вогню і не втримався від вигуку розчарування… Камінь не належав до тих, що цінилися в Та-Кемті. Досвідчене око грабіжника відразу визначило, що для купця він не становить цінності. Але, — дивна річ, чим більше вдивлявся Яхмос, тим привабливішим здавався йому невідомий камінь. Це був голубуватозелений уламок кристала, завбільшки з наконечник списа, плоский, полірований і надзвичайно прозорий. Зацікавлений Яхмос вирішив прочитати стінні написи, сподіваючись знайти якесь пояснення щодо походження каменя. Він ще не забув стародавньої мови Та-Кемту, якої вчили в школах вищих писарів, і намагався розібрати ієрогліфи, що чудово збереглися на поверхні діабазу.
У підземеллі було мало повітря — віддушини для провітрювання храму давно завалилися, олія в світильнику догоряла, але Яхмос уперто читав, і поступово перед знедоленим грабіжником розкривалася повість про подвиг, здійснений за незапам'ятних часів, невдовзі після побудови великої піраміди Хуфу. Фараон Джедефра послав свого скарбника Баурджеда далеко на південь, в Та-Нутер — Країну Духів, щоб дізнатися про межі землі і Велику Дугу — океан. На семи найкращих кораблях Баурджед відплив на південь з гавані Суу[59] на Лазурових Водах.[60] Сім років мандрували сини Чорної Землі. Вони досягли Великої Дуги і довго пливли на південь, вздовж невідомих берегів. Половина людей і чотири кораблі загинули від страшенних бур Великої Дуги, а решта досягла казкового Пунту.[61] Але наказ фараона гнав їх далі: їм потрібно було довідатись, де саме на далекому півдні знаходяться межі землі. Залишивши кораблі, сини Чорної Землі рушили на південь суходолом.
Більше як два роки мандрували вони через темні ліси, перетинали широченні степи, переходили грізні гори — оселі блискавок — І досягли, вичерпавши всі сили, великої ріки, на якій жив могутній народ, що вмів будувати кам'яні храми. Виявилося, що край землі все ще безмежно далекий, — там, на півдні, за блакитними степами і лісами з срібним листям. І там, за межами землі, тече Велика Дуга, — океан — межі якої нікому Із смертних невідомі. Мандрівники зрозуміли своє безсилля виконати до кінця волю фараона і повернулися в Пунт, спорядили нові судна замість своїх старих, поточених шашлем і розбитих у боротьбі з хвилями Великої Дуги. Але уцілілих людей ледве вистачило на один корабель. Навантаживши його дарами Пунту, сміливці вирішили повторити свій неймовірно тяжкий шлях. Прагнення повернутися на батьківщину надавало їм сили, — вони перемогли вітри і хвилі, піщані бурі, підступні підводні скелі, голод і спрагу, пробилися до Лазурових Вод і прибули в гавань Суу після семи років відсутності.
Багато дечого змінилося на Чорній Землі: новий фараон—немилосердний Хафра—примусив країну забути про все, крім спорудження другої велетенської піраміди, що повинна була звеличити його ім'я на тисячі століть. Повернення мандрівників було несподівано для всіх, і фараон був розчарований, дізнавшись, що земля і океан безмежні, а народи, що живуть далеко на півдні, численні. Йому, що вважав себе володарем цього світу, Баурджед довів, що країна Та-Кемт—всього тільки маленький куточок Велетенської землі, багатої на ліси й ріки, на всякі плоди й звірі, населеної різними племенами, так само вправними у праці і на полюванні.
Гнів фараона обрушився на мандрівників—супутники Баурджеда були вислані в далекі області. Під страхом смерті було заборонено розповідати про подорож, у записах фараона Джедефра було стерто ті місця, де згадувалося про посилку мандрівників на південь, у Країну Духів. Сам Баурджед був би загинув від гніву Хафри і його подорож назавжди зникла б з пам'яті людей, коли б не заступився мудрий старий жрець бога наук, мистецтва і письма Тота. Цей жрець загартовував загиблого фараона на пізнання меж землі, на розшуки нових багатств для збіднілого від будування гігантської піраміди Та-Кемту. Усунутий від двору нового фараона Хафри жерцями Ра,[62] він прийшов на допомогу мандрівникові і заховав його в таємному храмі Тота, де зібрані були різні таємні книги, плани, зразки рослин і каменів далеких земель. Велика подорож Баурджеда за наказом жерця була записана на кам'яних плитах, щоб зберегтися навіки в неприступному підземеллі до того часу, коли країні потрібно буде це знання. З найдальшої, досягнутої ними країни, за великою південною рікою, Баурджед привіз голубуватозелений прозорий камінь, невідомий жителям Та-Кемту. Такі камені добувалися в Країні блакитних степів, що лежала на відстані трьох місяців шляху на південь від великої ріки. Баурджед підніс в дар цей знак крайньої межі світу богові Тоту, і саме цей камінь узяв Яхмос з п'єдесталу статуї.
Яхмос не зміг прочитати всієї повісті про мандрівку. Ледве дійшов він до опису якихось чарівних підводних садів; на які натрапляли мандрівники під час плавання по Лазурових Водах, як світильник погас і грабіжник ледве вибрався з підземелля, захопивши з собою тільки незвичайний камінь.
При світлі дня кристал з далеких земель виявився ще прекраснішим, і Яхмос не розлучався з ним. Але камінь не приніс йому щастя.
Пандіона чекав довгий шлях на батьківщину, і Яхмос сподівався, що камінь, з яким Баурджед дістався додому з нечуваної далини, допомагатиме й еллінові.
— А хіба ти не знав раніше нічого про цю мандрівку? — запитав Пандіон.
— Ні, вона залишилася затаєною для синів Та-Кемту, — відповів Яхмос— Пунт став давно відомим для нас, багато подорожей в різні часи зробили туди кораблі Та-Кемту, але землі далекого півдня, як і раніше, для нас таємнича Країна Духів.
— Але невже не було інших спроб досягти їх? Невже ніхто не зміг, як і ти, прочитати ці стародавні написи і розповісти про них усім іншим? — допитувався Пандіон.
Яхмос замислився, не знаючи, що відповісти чужоземцеві.
— Володарі півдня — начальники південних провінцій Та-Кемту — не раз ходили вглиб південних країн. Але в записах перелічується тільки здобич — слонова кість, золото, риба, привезені фараонові. І шляхи лишаються невідомими. А морем далі від Пунту ніхто не наважувався плавати. Надто велика небезпека, і нема тепер таких хоробрих людей, які були за давніх часів.
— Але чому ж ніхто не прочитав цих записів? — не міг заспокоїтися Пандіон.
— Не знаю, не можу тобі відповісти, — признався єгиптянин.
Яхмос дійсно не міг знати, що жреці, яких жителі Чорної Землі вважали хоронителями стародавніх таємниць і великими вченими, вже давно не були ними. Наука виродилася в релігійні обряди і магічні формули; папіруси, що містили в собі мудрість минулих віків, потліли в гробницях. Занедбані храми стояли в руїнах, ніхто не цікавився історією країни, відбитою в незліченних написах на стійкому камені. Яхмос не знав, що такий шлях неминучий для всякої науки, яка відірвалася від животворних сил народу і замкнулася у вузькому колі посвячених…
Наближався світанок. З тяжким почуттям Пандіон попрощався з нещасним єгиптянином, у якого не лишилося ніякої надії на порятунок.
Молодий еллін хотів узяти кинджал, а камінь залишити Яхмосові.
— Невже ти не зрозумів, що мені більше нічого не потрібно? — сказав єгиптянин. — Навіщо ж ти хочеш кинути прекрасний камінь тут, у мерзенній ямі шене?
Пандіон взяв кинджал у зуби, а камінь затиснув у руці і швидко поповз, старанно ховаючись у тінь від місяця, до своєї хижки.
До світанку молодий еллін лежав без сну. Щоки його палали, тіло тремтіло. Пандіон думав про важливий перелом у своїй долі, про швидкий кінець одноманітної черги нестерпних днів туги і розпачу.
Вхідні двері хижки позначалися сірою плямою, з темряви виступив увесь убогий вжиток пандіонового приміщення. Молодий еллін підніс кинджал до світла. Широке лезо з чорної бронзи[63] з опуклим ребром посередині було гостро відточене. Масивний держак з насічкою з азему зображав витягнену левицю — люту богиню Сохмет. Пандіон викопав кинджалом у кутку під стіною ямку і поклав туди подарунок, щоб старанно його заховати, але тут же згадав про камінь. Навпомацки відшукавши його на соломі, юнак знову присунувся до виходу, щоб краще роздивитися кристал.
Плоский уламок каменя із закругленими краями був завбільшки з наконечник списа. Він був твердий, надзвичайно чистий і прозорий, колір його здавався сіроголубим у передсвітанковій похмурій імлі.
Пандіон виставив камінь на розкритій долоні в отвір входу, і в цю мить спалахнуло, підіймаючись, сонце. Камінь зовсім змінився—на долоні Пандіона він лежав, повний блиску, і його голубуватозелений колір був несподівано радісним, світлим і глибоким, з теплим полиском прозорого золотистого вина. Дзеркальна поверхня каменя була відполірована, очевидно, рукою людини.
Колір каменя нагадав Пандіону про щось близьке, його відблиск зігрів пригнічену душу юнака. Море, справді, саме таким буває море далеко від берегів, у ту пору, коли сонце високо стоїть у синяві безхмарного неба. «Нутур ае» — божественний камінь, так назвав його нещасний Яхмос!
Чудовий спалах кристала на тлі безрадісного ранку видався молодому еллінові щасливим віщуванням.
Так, прощальний подарунок Яхмоса був чудовий! Кинджал і невиданий камінь! Пандіон повірив, що камінь буде запорукою його повернення до моря — моря, яке не зрадить, поверне йому волю й батьківщину. Молодий еллін занурив погляд у прозору глибину каменя, з якої випливали хвилі рідних берегів…
Грізний рокіт великого барабана пронісся над хижками шене — сигнал ранкового підйому.
Пандіон миттю вирішив — він не розстанеться з незвичайним каменем, не залишить цей символ вільного моря в курній землі шене. Нехай камінь завжди буде з ним!
Після кількох не зовсім вдалих спроб молодий еллін знайшов, врешті, спосіб заховати камінь непомітно в пов'язці на стегнах і, похапцем закопавши кинджал, все-таки мало не запізнився до ранкової їди.
По дорозі і під час роботи в саду Пандіон спостерігав за Каві й помітив, що той перекидається короткими фразами то з одним, то з другим з відомих Пандіону ватажків шене. Ті поспішно відходили від етруска і щось казали іншим.
Вибравши момент, Пандіон наблизився до Каві. Той, не підводячи голови, схиленої над обтісуваною брилою, швидко й неголосно вимовив, не переводячи подиху:
— Вночі, до сходу місяця, в крайньому проході біля північної стіни…
Пандіон повернувся до своєї роботи. По дорозі в шене він передав Кідого слова етруска.
Весь вечір провів Пандіон у чеканні — давно вже не було в нього такого піднесення духу і готовності до боротьби.
Як тільки робочий будинок заспокоївся і воїни на стінах задрімали, у темряві хижки Пандіона з'явився Кідого.
Двоє друзів швидко поповзли до стіни і повернули у вузький прохід між хижками. Вони досягли північної стіни, де у вузькій щілині панувала особливо глибока темрява.
Воїни рідко ходили по цій стіні — їм зручніше було стежити з західної та східної, вздовж проходів поміж хижками. Тому можна було не боятися, що варта нагорі почує тиху розмову.
У проході, в два ряди, упираючись ногами в стіни і голова до голови, лежало не менш як шістдесят рабів. Каві і Ремд — посередині. Старший етруск пошепки покликав до себе Пандіона і Кідого.
Молодий еллін, намацавши руку етруска, простяг йому захоплений з собою кинджал. Здивований Каві відчув холодний метал, порізав руку об гостре лезо І жадібно вхопився за зброю, шепочучи слова подяки.
Знудьгувавшись за зброєю, бувалий воїн зрадів. Він зрозумів, що, передаючи коштовний кинджал, молодий еллін тим самим визнавав старшинство Каві, без слів обираючи його своїм ватажком.
Не спитавши Пандіона, де він дістав зброю, Каві заговорив, роблячи довгі паузи, щоб ті, хто лежав поблизу, могли передати крайнім, бо вони нічого не могли почути. Нарада вожаків почалася — вирішувалося питання про життя і волю п'ятисот людей, ув'язнених в шене.
Каві говорив про те, що не можна відкладати заколот тому, що попереду них немає ніяких надій, становище може тільки погіршати, якщо рабів знову розділять і розішлють.
— Сили, які тільки й можуть забезпечити успіх у боротьбі, витрачаються в тяжкій праці на гнобителів з кожним місяцем життя в полоні, все менше бадьорості і здоров'я лишається в наших тілах. Смерть у бою — почесна і радісна, в тисячу разів легше загинути, б'ючись, ніж умерти під ударами жорстоких бичів.
Дружній шепіт схвалення пронісся по рядах невидимих слухачів.
— Так, заколот не можна відкладати, — говорив далі Каві,— але при одній умові: якщо ми знайдемо шлях виходу з проклятої країни. Навіть коли ми відімкнемо ще два-три шене, навіть коли ми здобудемо зброю, — у нас сили малі, ми не зможемо протриматись довго. Після великого заколоту рабів володарі Та-Кемту намагаються роз'єднати окремі шене, в нас немає зв'язку з ними, нам не пощастить збунтувати відразу велику кількість людей. Ми знаходимось у самій столиці, де багато війська, і не, зможемо йти по країні з боєм. Лучники Айгюптоеу страшні у нас же майже не буде луків, та й не всі здатні добре володіти ними. Давайте поміркуємо, чи можна нам іти через пустелю на схід або на захід. У пустелі ми зможемо опинитися дуже скоро після виходу з шене. Коли не Можна йти через пустелю, я думаю, треба відмовитися від заколоту, — це буде марна трата сил і жахлива загибель, Тоді нехай тікають тільки ті з нас, хто захоче зробити спробу пройти через вірну смерть з маленькою надією на волю. Я, наприклад, все одно спробую.
Схвильований шепіт знявся навколо замовклого етруска.
Слова його, передані з кінця в кінець, спочатку збудили бойовий настрій, а тепер посіяли сумніви і серед сміливих ватажків. Вони віднімали надію на щасливе завершення справи, навіть на привид успіху, і найхоробріші бійці завагалися. Різномовний шепіт носився у вугільно-чорній пітьмі проходу.
До центра групи, де лежало четверо друзів, підповз густобородий Аму — семіт з-за Лазурових Вод. Його земляки становили значну частину всього населення робочого будинку.
— Я наполягаю на заколоті. Нехай смерть поглине нас, але ми помстимося проклятим жителям проклятої країни! Ми покажемо приклад, який наслідуватимуть інші! Давно вже в Та-Кемті панує мир: жорстоке мистецтво гноблення відняло волю до боротьби у мільйонів рабів. Ми запалимо її знову.
— Добре, що ти думаєш так, ти хоробрий, — перервав його Каві.— А що ти скажеш тим, кого поведеш за собою?
— Скажу те саме, — палко відповів семіт.
— І ти певен, що за тобою підуть? — прошепотів етруск. — Правда надто тяжка… а брехня в такому ділі зайва — люди добре відчувають, де правда. Їхня правда та, що лежить у серці кожного.
Семіт нічого не відповів. У цей час між лежачими протиснулося гнучке тіло лівійця Ахмі. Пандіон знав, що цей молодий раб, полонений у битві коло Рогів Землі, походив із знатного роду. Лівієць запевняв, що поблизу гробниць найстародавніших царів Та-Кемту, біля міст Теніс та Абідос, іде на південний захід дорога в Уахет-Уер — великий оазис у пустині. Стежка з хорошими колодязями, багатими на воду, не охороняється військами. Треба ввійти в пустелю відразу за білим храмом Зешер-Зешеру і попрямувати на північний захід, де за сто двадцять тисяч ліктів від ріки перетнути дорогу. Лівієць брався провести до стежки й далі. В оазисі мало воїнів, і бунтівники зможуть захопити його. Далі, за переходом через пустелю, всього за двадцять п'ять тисяч ліктів, лежить другий великий оазис — Пашт, що витягся смугою в напрямі на захід. Ще далі буде оазис Мут, від якого стежка з колодязями веде до горбів Мертвої Змії, а звідти—дорога на південь, у країну чорних, невідому лівійцеві.
Приголомшений Пандіон з жахом слухав розповіді про пригоди цього худого, непоказного чоловіка, який в ім'я короткочасних втіх часто рискував життям, і не розумів співбесідника.
— Навіщо ж ти робив усе це? — спитав якось раз Пандіон. — Хіба ти не міг виїхати?
Єгиптянин розсміявся беззвучним, невеселим сміхом.
— Країна Та-Кемт — особлива країна. Ти, чужинець, не розумієш її. Ми всі тут в полоні, не тільки раби, але й вільні сини Чорної Землі. Колись, у далеку давнину, пустелі охороняли нас. Тепер Та-Кемт, затиснутий серед пустель, — це велика тюрма для всіх, хто не може робити далеких походів з численним військом.
На заході — пустеля, царство смерті. На сході — пустеля, через яку можуть проходити тільки великі каравани з запасами води. На півдні — ворожі нам дикі племена. І сусідні народи палають гнівом на нашу країну, що побудувала свій добробут на нещасті слабших племен.
Ти не син Та-Кемту і не розумієш, як страшно нам померти на чужині. В цій, скрізь однаковій долині Хапі, де тисячоліттями жили наші предки, перекопали всю землю, вкрили каналами і зробили родючою, повинні померти і ми. Та-Кемт замкнутий, і в цьому його прокляття. Коли надто багато людей, їхнє життя не має ніякої ціни, а переселятися нам нікуди, — обраного богами народу не люблять люди чужих країн…
— Але зараз хіба тобі не краще втекти? — допитувався Пандіон.
— Втікати одинокому і затаврованому? — здивувався єгиптянин. — Я тепер гірший від іноземця… Запам'ятай, екуеше, втекти звідси не можна! Хіба тільки силою перевернути всю країну Чорної Землі. Але хто ж може це зробити? Хоча були такі події за давніх часів, — Яхмос сумно зітхнув.
Насторожений Пандіон почав розпитувати Яхмоса і довідався про великі заколоти рабів, які потрясали іноді країну. Довідався і про те, що до рабів приєднувались найбідніші прошарки населення, життя яких мало чим; відрізнялося від підневільного.
Довідався і про те, що простим людям заборонено мати стосунки з рабами, бо «бідна людина може підбурити натовп, відданий в робочі будинки», як писали фараони в настановах своїм синам.
Вузький був світ для бідних синів Та-Кемту, — тільки одну вулицю свого селища знав хлібороб чи ремісник. Він намагався мати якомога менше знайомих, принижувався перед стражами — «вісниками», що приносили йому накази чиновників. Фараон вимагав покори і важкої праці, за найменшу провину людей немилосердно били. Величезна кількість чиновників обтяжувала країну, вільний виїзд і мандрівки заборонялися всім, окрім жерців та вельмож.
На прохання Пандіона, Яхмос накреслив на підлозі у відблиску місячного світла контур країни Та-Кемт, і молодий еллін жахнувся. Він знаходився посеред долини великої ріки завдовжки багато тисяч стадій. На північ або на південь була вода і було й життя, але пробратися до кордонів держави вздовж по густо заселеній, вкритій військовими укріпленнями країні неможливо. А по обидва боки, зовсім поряд, лежали безлюдні пустелі, там не було населення, але й не було змоги існувати.
Небагато доріг для караванів з колодязями добре охоронялися.
Після того як пішов єгиптянин, Пандіон не спав цілу ніч, намагаючись придумати план втечі. Юнак інстинктивно розумів, що надалі надій на щасливий кінець втечі буде тим менше, чим більше виснажить його непосильна праця раба. Тільки винятково сильним і витривалим людям може усміхнутися щастя під час втечі.
На другу ніч Пандіон поповз до етруска Каві, переказав йому все, про що довідався від єгиптянина, і переконував зробити спробу збунтувати рабів. Каві відмовчувався, поскубуючи в роздумі бороду. Пандіонові було добре відомо, що підготовка до повстання давно вже ведеться, що в групах різних племен уже висунуто своїх ватажків.
— Не боюсь, і ти це знаєш, — відрубав етруск. — Але за нами не одне життя, а п'ятсот. Чи ти хочеш принести їх у жертву? Дорога ціна твоєї смерті!
Пандіон рвучко підвівся і вдарився головою об низеньку стелю.
— Я подумав, поговорю, — поспішно промовив Каві,— але шкода, що лише два шене поблизу від нас. Погано, що у нас нема язиків по інших шене. Завтра вночі, будемо говорити, я дам тобі знати, попередь Кідого…
Пандіон вибрався з хижки етруска, проповз вздовж стіни, і поспішаючи, щоб встигнути до сходу місяця, поліз до Яхмоса. Яхмос не спав.
— Я був у тебе, — схвильовано прошепотів єгиптянин, — але тебе не застав. Я хочу тобі сказати… — Він запнувся. — Мені сказали, що завтра мене заберуть звідси — відправляють триста чоловік на золоті рудники в пустелю. Так от — звідти не повертається ніхто…
— Чому? — запитав Пандіон.
— Раби, вислані туди, рідко живуть більше року. Нема нічого більш жахливого, ніж праця там — у розпеченому серці гори, без повітря. І води дають мало— її невистачає. Треба бити найміцніший камінь, піднімати руду на собі в корзинах. Найвитриваліші падають, як мертві, наприкінці робочого дня, стікаючи кровью з вух та горла… Прощай, екуеше, ти світла людина, і я полюбив тебе, хоча ти врятував мене даремно. Але я ціную не порятунок, а співчуття… Давно вже гірке життя змусило нашого стародавнього співця скласти хвалу смерті. І я зараз повторяю її.
— «Смерть стоїть передо мною, як одужання перед хворим, як вихід після хвороби, — речитативом зашепотів єгиптянин, — як перебування під парусом у вітряну погоду, як запах лотоса, як дорога, обмита дощем, як повернення додому з походу…» голос Яхмоса обірвався з стогоном.
Охоплений жалем, молодий еллін присунувся до єгиптянина.
— Але ти можеш сам… — Пандіон не доказав. Яхмос відсахнувся.
— Що ти говориш, чужинцю! Хіба я можу примусити своє Ка[57] вічно мучити Ба[58] в безконечних стражданнях…
Пандіон нічого не зрозумів. Він був щиро переконаний, що після смерті кінчаються і муки, але промовчав, пожалівши єгиптянина.
Яхмос заходився поспіхом рити землю в кутку своєї хижки, відсунувши вбік солому, на якій спав уночі.
— Ось візьми оцей кинджал, якщо ти колись наважишся… а це на згадку про мене, якщо трапиться чудо і ти станеш вільним, — Яхмос поклав на руку Пандіона гладеньку холодну річ.
— Що це, навіщо воно мені? — здивувався молодий еллін.
— Це камінь, який я знайшов у підземеллях одного старого храму, захованого в скелях.
І Яхмос, зрадівши, що має змогу забутися в спогадах, розповів Пандіону про таємничий стародавній храм, на який віл натрапив, шукаючи багатих гробниць, біля завороту великої ріки за багато тисяч ліктів нижче від «Міста»-столиці Нут-Амон.
Яхмос помітив сліди старої стежки, що вели до стрімких урвищ від берега невеликої затоки, густо зарослої очеретом. Місце було віддалене від селища, і ніхто туди не заглядав, бо нічого привабливого для хлібороба чи пастуха не було на неродючих скелястих урвищах.
Яхмос міг без остраху провадити свої розшуки і, не гаючи часу, попрямував у глиб вузької ущелини, заваленої кам'яними брилами. Каміння вкривало стежку, як видно, обвалившись набагато пізніше того часу, коли вона сполучала це місце з берегом ріки. Довго Яхмос пробирався через скелі, водориї, кущі колючок. В ущелині було безліч павуків — поперек проходу були натягнуті тенета з павутиння, що прилипало до спітнілого обличчя грабіжника царських могил.
Нарешті стіни ущелини розступилися, відкриваючи замкнену серед високих горбів долину. В центрі її височів горб, облямований двома рядами зрошувальних канав, мабуть, раніше тут було джерело, яке використовували для саду. Тиша панувала в тьмяному мареві задушливої І безвітряної долини. Чорні блискучі скелі височіли навкруги, замикаючи долину. Тільки на протилежному її боці видно було ущелину, подібну до тієї, якою пройшов Яхмос у це забуте всіма місце.
Грабіжник видерся на горб і зразу побачив висічений в скелі хід, до цього захований за вершиною горба. Хід був завалений, і Яхмосу довелося чимало попрацювати, перш ніж він зміг пробратися всередину. Яхмос опинився в прохолодній темряві. Відпочивши трохи, він запалив світильник, що завжди був при ньому, і пішов високим коридором, уважно оглядаючи статуї, що виступали по обидва боки. Яхмос побоювався підступних пасток, — що загрожували тяжкою смертю. Але його побоювання були даремні: стародавні будівники або не поставили пасток, покладаючи надію на приховане розташування храму, або ж минулі тисячоліття знешкодили ці пастки. Яхмос без перешкод проник у велике кругле підземелля з статуєю бога Тота в центрі, що схиляв свій довгий дзьоб з високого п'єдесталу. В стінах Яхмос побачив десять вузьких, ніби щілини, входів, розташованих на рівній відстані один від одного. Вони вели до кімнат, завалених напівзотлілими речами: згортками, папірусами, дерев'яними дошками з малюнками і написами. Одне приміщення було заповнене в'язками сухих трав, що перетворювалися на порох від найменшого дотику, в іншому — лежали купи каміння. Не виявивши нічого цікавого для себе, Яхмос обійшов вісім кімнат — всі вони були квадратні. Дев'ятий вхід привів Яхмоса в довгасту кімнату, обрамлену колонами з граніту. Між ними були закріплені дошки з чорного діабазу, помережані письменами на стародавній мові Та-Кемту. Посеред кімнати стояла ще одна статуя носатого бога Тота, на її п'єдесталі, в плоскій мідній чаші, заблищав у проміннях світильника коштовний камінь. Яхмос жадібно схопив його, підніс до вогню і не втримався від вигуку розчарування… Камінь не належав до тих, що цінилися в Та-Кемті. Досвідчене око грабіжника відразу визначило, що для купця він не становить цінності. Але, — дивна річ, чим більше вдивлявся Яхмос, тим привабливішим здавався йому невідомий камінь. Це був голубуватозелений уламок кристала, завбільшки з наконечник списа, плоский, полірований і надзвичайно прозорий. Зацікавлений Яхмос вирішив прочитати стінні написи, сподіваючись знайти якесь пояснення щодо походження каменя. Він ще не забув стародавньої мови Та-Кемту, якої вчили в школах вищих писарів, і намагався розібрати ієрогліфи, що чудово збереглися на поверхні діабазу.
У підземеллі було мало повітря — віддушини для провітрювання храму давно завалилися, олія в світильнику догоряла, але Яхмос уперто читав, і поступово перед знедоленим грабіжником розкривалася повість про подвиг, здійснений за незапам'ятних часів, невдовзі після побудови великої піраміди Хуфу. Фараон Джедефра послав свого скарбника Баурджеда далеко на південь, в Та-Нутер — Країну Духів, щоб дізнатися про межі землі і Велику Дугу — океан. На семи найкращих кораблях Баурджед відплив на південь з гавані Суу[59] на Лазурових Водах.[60] Сім років мандрували сини Чорної Землі. Вони досягли Великої Дуги і довго пливли на південь, вздовж невідомих берегів. Половина людей і чотири кораблі загинули від страшенних бур Великої Дуги, а решта досягла казкового Пунту.[61] Але наказ фараона гнав їх далі: їм потрібно було довідатись, де саме на далекому півдні знаходяться межі землі. Залишивши кораблі, сини Чорної Землі рушили на південь суходолом.
Більше як два роки мандрували вони через темні ліси, перетинали широченні степи, переходили грізні гори — оселі блискавок — І досягли, вичерпавши всі сили, великої ріки, на якій жив могутній народ, що вмів будувати кам'яні храми. Виявилося, що край землі все ще безмежно далекий, — там, на півдні, за блакитними степами і лісами з срібним листям. І там, за межами землі, тече Велика Дуга, — океан — межі якої нікому Із смертних невідомі. Мандрівники зрозуміли своє безсилля виконати до кінця волю фараона і повернулися в Пунт, спорядили нові судна замість своїх старих, поточених шашлем і розбитих у боротьбі з хвилями Великої Дуги. Але уцілілих людей ледве вистачило на один корабель. Навантаживши його дарами Пунту, сміливці вирішили повторити свій неймовірно тяжкий шлях. Прагнення повернутися на батьківщину надавало їм сили, — вони перемогли вітри і хвилі, піщані бурі, підступні підводні скелі, голод і спрагу, пробилися до Лазурових Вод і прибули в гавань Суу після семи років відсутності.
Багато дечого змінилося на Чорній Землі: новий фараон—немилосердний Хафра—примусив країну забути про все, крім спорудження другої велетенської піраміди, що повинна була звеличити його ім'я на тисячі століть. Повернення мандрівників було несподівано для всіх, і фараон був розчарований, дізнавшись, що земля і океан безмежні, а народи, що живуть далеко на півдні, численні. Йому, що вважав себе володарем цього світу, Баурджед довів, що країна Та-Кемт—всього тільки маленький куточок Велетенської землі, багатої на ліси й ріки, на всякі плоди й звірі, населеної різними племенами, так само вправними у праці і на полюванні.
Гнів фараона обрушився на мандрівників—супутники Баурджеда були вислані в далекі області. Під страхом смерті було заборонено розповідати про подорож, у записах фараона Джедефра було стерто ті місця, де згадувалося про посилку мандрівників на південь, у Країну Духів. Сам Баурджед був би загинув від гніву Хафри і його подорож назавжди зникла б з пам'яті людей, коли б не заступився мудрий старий жрець бога наук, мистецтва і письма Тота. Цей жрець загартовував загиблого фараона на пізнання меж землі, на розшуки нових багатств для збіднілого від будування гігантської піраміди Та-Кемту. Усунутий від двору нового фараона Хафри жерцями Ра,[62] він прийшов на допомогу мандрівникові і заховав його в таємному храмі Тота, де зібрані були різні таємні книги, плани, зразки рослин і каменів далеких земель. Велика подорож Баурджеда за наказом жерця була записана на кам'яних плитах, щоб зберегтися навіки в неприступному підземеллі до того часу, коли країні потрібно буде це знання. З найдальшої, досягнутої ними країни, за великою південною рікою, Баурджед привіз голубуватозелений прозорий камінь, невідомий жителям Та-Кемту. Такі камені добувалися в Країні блакитних степів, що лежала на відстані трьох місяців шляху на південь від великої ріки. Баурджед підніс в дар цей знак крайньої межі світу богові Тоту, і саме цей камінь узяв Яхмос з п'єдесталу статуї.
Яхмос не зміг прочитати всієї повісті про мандрівку. Ледве дійшов він до опису якихось чарівних підводних садів; на які натрапляли мандрівники під час плавання по Лазурових Водах, як світильник погас і грабіжник ледве вибрався з підземелля, захопивши з собою тільки незвичайний камінь.
При світлі дня кристал з далеких земель виявився ще прекраснішим, і Яхмос не розлучався з ним. Але камінь не приніс йому щастя.
Пандіона чекав довгий шлях на батьківщину, і Яхмос сподівався, що камінь, з яким Баурджед дістався додому з нечуваної далини, допомагатиме й еллінові.
— А хіба ти не знав раніше нічого про цю мандрівку? — запитав Пандіон.
— Ні, вона залишилася затаєною для синів Та-Кемту, — відповів Яхмос— Пунт став давно відомим для нас, багато подорожей в різні часи зробили туди кораблі Та-Кемту, але землі далекого півдня, як і раніше, для нас таємнича Країна Духів.
— Але невже не було інших спроб досягти їх? Невже ніхто не зміг, як і ти, прочитати ці стародавні написи і розповісти про них усім іншим? — допитувався Пандіон.
Яхмос замислився, не знаючи, що відповісти чужоземцеві.
— Володарі півдня — начальники південних провінцій Та-Кемту — не раз ходили вглиб південних країн. Але в записах перелічується тільки здобич — слонова кість, золото, риба, привезені фараонові. І шляхи лишаються невідомими. А морем далі від Пунту ніхто не наважувався плавати. Надто велика небезпека, і нема тепер таких хоробрих людей, які були за давніх часів.
— Але чому ж ніхто не прочитав цих записів? — не міг заспокоїтися Пандіон.
— Не знаю, не можу тобі відповісти, — признався єгиптянин.
Яхмос дійсно не міг знати, що жреці, яких жителі Чорної Землі вважали хоронителями стародавніх таємниць і великими вченими, вже давно не були ними. Наука виродилася в релігійні обряди і магічні формули; папіруси, що містили в собі мудрість минулих віків, потліли в гробницях. Занедбані храми стояли в руїнах, ніхто не цікавився історією країни, відбитою в незліченних написах на стійкому камені. Яхмос не знав, що такий шлях неминучий для всякої науки, яка відірвалася від животворних сил народу і замкнулася у вузькому колі посвячених…
Наближався світанок. З тяжким почуттям Пандіон попрощався з нещасним єгиптянином, у якого не лишилося ніякої надії на порятунок.
Молодий еллін хотів узяти кинджал, а камінь залишити Яхмосові.
— Невже ти не зрозумів, що мені більше нічого не потрібно? — сказав єгиптянин. — Навіщо ж ти хочеш кинути прекрасний камінь тут, у мерзенній ямі шене?
Пандіон взяв кинджал у зуби, а камінь затиснув у руці і швидко поповз, старанно ховаючись у тінь від місяця, до своєї хижки.
До світанку молодий еллін лежав без сну. Щоки його палали, тіло тремтіло. Пандіон думав про важливий перелом у своїй долі, про швидкий кінець одноманітної черги нестерпних днів туги і розпачу.
Вхідні двері хижки позначалися сірою плямою, з темряви виступив увесь убогий вжиток пандіонового приміщення. Молодий еллін підніс кинджал до світла. Широке лезо з чорної бронзи[63] з опуклим ребром посередині було гостро відточене. Масивний держак з насічкою з азему зображав витягнену левицю — люту богиню Сохмет. Пандіон викопав кинджалом у кутку під стіною ямку і поклав туди подарунок, щоб старанно його заховати, але тут же згадав про камінь. Навпомацки відшукавши його на соломі, юнак знову присунувся до виходу, щоб краще роздивитися кристал.
Плоский уламок каменя із закругленими краями був завбільшки з наконечник списа. Він був твердий, надзвичайно чистий і прозорий, колір його здавався сіроголубим у передсвітанковій похмурій імлі.
Пандіон виставив камінь на розкритій долоні в отвір входу, і в цю мить спалахнуло, підіймаючись, сонце. Камінь зовсім змінився—на долоні Пандіона він лежав, повний блиску, і його голубуватозелений колір був несподівано радісним, світлим і глибоким, з теплим полиском прозорого золотистого вина. Дзеркальна поверхня каменя була відполірована, очевидно, рукою людини.
Колір каменя нагадав Пандіону про щось близьке, його відблиск зігрів пригнічену душу юнака. Море, справді, саме таким буває море далеко від берегів, у ту пору, коли сонце високо стоїть у синяві безхмарного неба. «Нутур ае» — божественний камінь, так назвав його нещасний Яхмос!
Чудовий спалах кристала на тлі безрадісного ранку видався молодому еллінові щасливим віщуванням.
Так, прощальний подарунок Яхмоса був чудовий! Кинджал і невиданий камінь! Пандіон повірив, що камінь буде запорукою його повернення до моря — моря, яке не зрадить, поверне йому волю й батьківщину. Молодий еллін занурив погляд у прозору глибину каменя, з якої випливали хвилі рідних берегів…
Грізний рокіт великого барабана пронісся над хижками шене — сигнал ранкового підйому.
Пандіон миттю вирішив — він не розстанеться з незвичайним каменем, не залишить цей символ вільного моря в курній землі шене. Нехай камінь завжди буде з ним!
Після кількох не зовсім вдалих спроб молодий еллін знайшов, врешті, спосіб заховати камінь непомітно в пов'язці на стегнах і, похапцем закопавши кинджал, все-таки мало не запізнився до ранкової їди.
По дорозі і під час роботи в саду Пандіон спостерігав за Каві й помітив, що той перекидається короткими фразами то з одним, то з другим з відомих Пандіону ватажків шене. Ті поспішно відходили від етруска і щось казали іншим.
Вибравши момент, Пандіон наблизився до Каві. Той, не підводячи голови, схиленої над обтісуваною брилою, швидко й неголосно вимовив, не переводячи подиху:
— Вночі, до сходу місяця, в крайньому проході біля північної стіни…
Пандіон повернувся до своєї роботи. По дорозі в шене він передав Кідого слова етруска.
Весь вечір провів Пандіон у чеканні — давно вже не було в нього такого піднесення духу і готовності до боротьби.
Як тільки робочий будинок заспокоївся і воїни на стінах задрімали, у темряві хижки Пандіона з'явився Кідого.
Двоє друзів швидко поповзли до стіни і повернули у вузький прохід між хижками. Вони досягли північної стіни, де у вузькій щілині панувала особливо глибока темрява.
Воїни рідко ходили по цій стіні — їм зручніше було стежити з західної та східної, вздовж проходів поміж хижками. Тому можна було не боятися, що варта нагорі почує тиху розмову.
У проході, в два ряди, упираючись ногами в стіни і голова до голови, лежало не менш як шістдесят рабів. Каві і Ремд — посередині. Старший етруск пошепки покликав до себе Пандіона і Кідого.
Молодий еллін, намацавши руку етруска, простяг йому захоплений з собою кинджал. Здивований Каві відчув холодний метал, порізав руку об гостре лезо І жадібно вхопився за зброю, шепочучи слова подяки.
Знудьгувавшись за зброєю, бувалий воїн зрадів. Він зрозумів, що, передаючи коштовний кинджал, молодий еллін тим самим визнавав старшинство Каві, без слів обираючи його своїм ватажком.
Не спитавши Пандіона, де він дістав зброю, Каві заговорив, роблячи довгі паузи, щоб ті, хто лежав поблизу, могли передати крайнім, бо вони нічого не могли почути. Нарада вожаків почалася — вирішувалося питання про життя і волю п'ятисот людей, ув'язнених в шене.
Каві говорив про те, що не можна відкладати заколот тому, що попереду них немає ніяких надій, становище може тільки погіршати, якщо рабів знову розділять і розішлють.
— Сили, які тільки й можуть забезпечити успіх у боротьбі, витрачаються в тяжкій праці на гнобителів з кожним місяцем життя в полоні, все менше бадьорості і здоров'я лишається в наших тілах. Смерть у бою — почесна і радісна, в тисячу разів легше загинути, б'ючись, ніж умерти під ударами жорстоких бичів.
Дружній шепіт схвалення пронісся по рядах невидимих слухачів.
— Так, заколот не можна відкладати, — говорив далі Каві,— але при одній умові: якщо ми знайдемо шлях виходу з проклятої країни. Навіть коли ми відімкнемо ще два-три шене, навіть коли ми здобудемо зброю, — у нас сили малі, ми не зможемо протриматись довго. Після великого заколоту рабів володарі Та-Кемту намагаються роз'єднати окремі шене, в нас немає зв'язку з ними, нам не пощастить збунтувати відразу велику кількість людей. Ми знаходимось у самій столиці, де багато війська, і не, зможемо йти по країні з боєм. Лучники Айгюптоеу страшні у нас же майже не буде луків, та й не всі здатні добре володіти ними. Давайте поміркуємо, чи можна нам іти через пустелю на схід або на захід. У пустелі ми зможемо опинитися дуже скоро після виходу з шене. Коли не Можна йти через пустелю, я думаю, треба відмовитися від заколоту, — це буде марна трата сил і жахлива загибель, Тоді нехай тікають тільки ті з нас, хто захоче зробити спробу пройти через вірну смерть з маленькою надією на волю. Я, наприклад, все одно спробую.
Схвильований шепіт знявся навколо замовклого етруска.
Слова його, передані з кінця в кінець, спочатку збудили бойовий настрій, а тепер посіяли сумніви і серед сміливих ватажків. Вони віднімали надію на щасливе завершення справи, навіть на привид успіху, і найхоробріші бійці завагалися. Різномовний шепіт носився у вугільно-чорній пітьмі проходу.
До центра групи, де лежало четверо друзів, підповз густобородий Аму — семіт з-за Лазурових Вод. Його земляки становили значну частину всього населення робочого будинку.
— Я наполягаю на заколоті. Нехай смерть поглине нас, але ми помстимося проклятим жителям проклятої країни! Ми покажемо приклад, який наслідуватимуть інші! Давно вже в Та-Кемті панує мир: жорстоке мистецтво гноблення відняло волю до боротьби у мільйонів рабів. Ми запалимо її знову.
— Добре, що ти думаєш так, ти хоробрий, — перервав його Каві.— А що ти скажеш тим, кого поведеш за собою?
— Скажу те саме, — палко відповів семіт.
— І ти певен, що за тобою підуть? — прошепотів етруск. — Правда надто тяжка… а брехня в такому ділі зайва — люди добре відчувають, де правда. Їхня правда та, що лежить у серці кожного.
Семіт нічого не відповів. У цей час між лежачими протиснулося гнучке тіло лівійця Ахмі. Пандіон знав, що цей молодий раб, полонений у битві коло Рогів Землі, походив із знатного роду. Лівієць запевняв, що поблизу гробниць найстародавніших царів Та-Кемту, біля міст Теніс та Абідос, іде на південний захід дорога в Уахет-Уер — великий оазис у пустині. Стежка з хорошими колодязями, багатими на воду, не охороняється військами. Треба ввійти в пустелю відразу за білим храмом Зешер-Зешеру і попрямувати на північний захід, де за сто двадцять тисяч ліктів від ріки перетнути дорогу. Лівієць брався провести до стежки й далі. В оазисі мало воїнів, і бунтівники зможуть захопити його. Далі, за переходом через пустелю, всього за двадцять п'ять тисяч ліктів, лежить другий великий оазис — Пашт, що витягся смугою в напрямі на захід. Ще далі буде оазис Мут, від якого стежка з колодязями веде до горбів Мертвої Змії, а звідти—дорога на південь, у країну чорних, невідому лівійцеві.