закляла, але небавом, утихомирившись, додала:
- Цить, донько, цить; я туди пiду, розвiдаюсь про все, донесу тобi
правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, ©м добра не буде. Нi
йому, нi ©й. Я тобi як мати - а де мати проклене, там нема щастя.
Тетяна мовчала, вже не ворухалася.
- Я попробую ще його назад навернути, - обiзвалася по новiй задумi
Мавра успокоюючим голосом.
На тi слова старо© Тетяна прокинулась, мов гадюкою вкушена.
Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою вражено© гордостi i погорди
вiд себе, як недавно Андронатi, що та на лаву впала.
- Щоб ти не посмiла! - кликнула i, випрямившись в цiлiй сво©й молодечiй
стрункостi, пiдсунула високо брови. - Я не одурила, - говорила погаслим
голосом, - двох я не любила. Щоб ти не посмiла. Я його вiрно любила, -
говорила з побiлiлими устами далi, - його одного;_ вiн мене зрадив, то що
навертати?_ Не посмi ш!
- То й ма ш за свою вiрнiсть, - боронилась уражено Мавра роздразленим
голосом.
- Маю, - вiдказала Тетяна твердо, вiддихуючи важко з зворушення, i на
хвильку вмовкла.
- Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? Тетяна мовчала, однак
мовчачи чимраз бiльше блiдла.
- Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? - повторила Мавра все
ще роздразненим голосом.
Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очi!!! Як вона дивилася...
дивлячись, благала, молила, вiдтак вiдповiла:
- Буду Тетяною - _чим мала б бути? - i з тим, як камiнь, умовкла. Мавра
не зрозумiла ©©.
- I що йому зробиш?
- А ти_ що зробила, Мавро? - майже просичала Тетяна, пiдсуваючи високо
чорнi сво© брови.
Мавра спершу вмовкла, потiм закляла, а врештi сказала:
- Я покорилася долi, пiддалася ©й, та от i доживаю. Що було робити?
Тетяна поглянула на не© майже блудними очима.
- Ти,_ Мавро, - сказала твердо, - ти покорилася. Годна була.
- А ти що, доньцю, зробиш? Вiн тебе вже не вiзьме.
- Вiн мене не вiзьме. Нiколи_ не вiзьме, - обiзвалася дiвчина, однак
мов не сво©м вже голосом.
- Пропало тво щастя... пропала твоя доля, - почала знов з жалобою
Мавра i захитала головою по сво му звичаю.
- Ов-ва!! - вiдповiла тут нараз дiвчина i, поглянувши на Мавру з
розгорiлим якимось поглядом, вийшла скоро з хати...
Надумавшись хвилину, Мавра вибiгла за нею.
- Прийди за два днi знов, - кликнула. - Я пiду завтра розвiдати i
принесу тобi правду. Прийди, як кажу, знов...
Тетяна оглянулась на сi слова старо©, але не вiдповiла. Сходила скорим
нерiвним кроком бiлою стежкою вниз i зникла старiй з очей...
* * *
Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра п'ястуком в голову. "Се вiн,
отже, той Гриць, царевич мiй - вiн! Вiн, що за дно, як казала Тетяна, на
чорнiм конi ©здив, бо i в мене був на нiм. Вiн з Третiвки, он там за
Чабаницею. Ой господи, - забiдкалася. - Де мала я свою голову, коли вiн
був у мене? Я йому ворожила i не догадалася, що се вiн! Тетянин! Де була
голова в мене? Мов тi птахи, тютюкали вони собi лiсом, може, й недалеко
мене, а я не остерегла".
- Тетяно, серце мо ! - простогнала вголос. - Тетяно моя, серце мо , що
тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього.
Тебе вже жаль заглушу ; господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? -
говорила далi. - Все, що хотiла, мала. Завше було, як бажала... а тепер...
- iз жалю-розпуки за дiвчиною Мавра за голову iмилася, та тут вже i
схаменулася. Нi. Вона пiде до нього. Завтра. Скоро зазорi , заким сонце
зiйде, вона буде в нього. Тепер зна все. Впаде йому до нiг i з душi
попросить. "Синоньку, царевичу мiй красний, - буду молити. - Не губи
Тетяни. Я ©© вибавила. Я ©© виголубила. Чим не вдалася тобi?. Не вдалася
ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мiй - не губи!"
Може, послуха .
* * *
Переходила Тетяна два днi i двi ночi; майже не лягала. Не ©ла i не
пила, лише все чогось ждала, ходила нiби сонна, не бачила нiкого i не
чула, а все по лiсi i по бiлiй стежчинi. То там опинялася, де вiн голубив,
то там роззиралася, де вiн на не© ждав, то там знов обзивалась:
"Я тут!" - а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не
зайшла з нею важка змiна.
Стара мати не спиня , зна ! Хорiй душi тепер спокою треба. Нехай вперве
сво горе сама переможе. А далi - господь .
В лiсi добре.
В лiсi, як в тiй церквi. I спокiй , i господь; i зросла вона в нiм, i
свiй бiль в нiм згубить. Вона лиш стереже ©©, чи не тiнню за нею
волiчеться, щоб собi лиха якого не заподiяла. А бережучи, за дно молиться:
"Господи, зцiли, господи, скрiпи, доведи до миру". Сама вже мов не та, що
вперве по свiтi ходить. За недовгий смутний час снiгом побiлiла. Додолу
похилилась, гробу бажа ...
Третьо© днини, як вернула Тетяна знов з лiсу, сказала матерi: - Я йду
до Маври. Менi треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула ©© мовчки до себе - i бачить - у дiвчини голова горiла,
очi дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтiла...
- Iди з богом, доньцю, до Маври, з богом i вертай, - виряджала бiдна, а
з рук ©й тяжко Тетяну випускати. Але дiвчина, мов лиш вижидала останнього
слова матерi, вирвалась дико з ©© рук i в лiс, мов несамовита,
поспiшила...
- Господи, зцiли, господи, скрiпи - вiд смертi сохрани... - прошептали
знов материнi уста, i вона вернулася в хату.
Тетяна вже в Маври сто©ть на порозi.
- Правда, Мавро? - було ©© перше слово, виповiджене чужим голосом, в
котрiм всi струни, що досi грали, пiрвалися.
- Правда, доньцю, правда, - вiдказу Мавра, i в душi диву ться страшнiй
змiнi, що зайшла з дiвчиною. - З ним сама я говорила. Се той, що раз i в
мене був. Та як вже i кажу, сама з ним говорила. - I говорячи, не спуска
Мавра з дiвчини ока. - Смiявся, донько, що саме я за тебе на нього
накинулася. "Хлопцевi двi любити можна", - каже. I вiн Дубiвну любить. Хто
б ©© не любив? За ©© чорнi брови та за щире серце. Нiкого в життi вiн так
щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду
- мусить уступити. I що хоч вiн двi любить, з двома вiнчатися не може. Хоч
би хотiв - то пiп не звiнча . Що Тетяна хоче вiд нього? Що вiн тут поможе?
Кине Настку? Настка не вiдступить. Страшно Настку кинути. Тетянi легше.
Вона багачка,_ другий посвата , i все буде добре. Нею вiн не журиться.
Йому гiрше. Вiн ма все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них
весiлля. Так буде каратись, доки ©© не забуде. Самi дiвчата лиха набро©ли,
його полюбили, i тепер вiн_ винен. Доста Настка гнiва ться, а то ще й вона
_заводить. Як вiн лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але вiн не зна .
Нехай вона, Мавра, перекаже Туркинi, що за тиждень в нього з Насткою
весiлля, але вiн ©© любить... Ой, - зойкнула вкiнцi Мавра, i мало що не
сплакала. - Менi жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось i гiрко. Менi
жаль тебе, бо ти моя,_ а жаль i його, бо чимось i вiн_ мiй. Господи боже,
чому воно так склалося? А такий вiн гарний, а така ти добра, а склалося
так фальшиво. Саме як колись i в мене. Господи, прости, я хоч
прогрiшилася, чоловiка зрадила, але ти... - i урвала.
Тетяна не вiдповiдала.
Стояла бiла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з мiсця, з
очима, що шукали за дно чогось по столi, важко дишучи. А коли Мавра,
жалiючи ©©, сказала: "Пропало тво щастя, донько, пропала твоя доля!" -
вона, не обiзвавшися до не© нi словечком, пурхнула з хати, як вiд матерi,
i погнала...
Бiжить бiлою стежкою, розколибана горем, хита ться, хоче побороти жаль
в серцi - i чу , не годна. Пiдпада йому, вiн ©© глушить. Чу лише, що
щось мусить статися. _З нею самою чи з ним - _не зна . Щось потужне,
велике, щось, чого досi не було, але мусить, щоб убило те лихо, _що
знiвечило ©© щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи! Шалi
щось в ©© цiлком роздразненiм вже мiзку. Чому воно тут? Чому таке сильне?
Вiдтак знов вирина , змага ться перша ©© думка, що щось мусить статися.
Передусiм статися,_ що б убило те лихо,_ що убило ©© щастя. Вона_ його
уб' . Вона чу , що уб' . Що годна. Але як? Але що?.. Вона не зна
нiчого... Нараз в ©© головi почина знов путатися. Хто винен? - пита сама
себе. - Гриць? Нi, Гриць не винен. Вiн ©© любить, ось сказав i Маврi, що
любить. Настка_ винна? Нi. I Настка не винна. I в Настки щастя нема. ©
Гриць не так любить. - Нараз застановля ться. - А може, i любить? О,
любить, любить! - закричало щось кривавим зойком в ©© душi, перемага ,
заглушу все попередн . - Любить! Iнакше би не брав. Любить! - _i тут же
залива ться вона страшним божевiльним смiхом...
Вiдтак знов верта , наплива перша думка. Гриць винен? Нi, Гриць не
винен, ©© серце каже, що Гриць не винен. Се щось iнше._ Се те лихо винно,
що в нiм заховалося _i його спиня . Лихо!!!_ Воно винувате, його_ треба
вбити. Вона тото уб' . Вона... Нараз станула, мов укопана, - закинувши
руки позад голови, i роззира ться блудними очима по лiсi, по верхах
дерев... Хто ©й скаже, як вона до лиха добереться? - заблисло питання в ©©
мiзку. Хто ©й скаже? Нiхто. Бо нiхто не зна . Але вона сама. Раптом
обзива ться нараз щось в нiй. Вона вже зна . Цвiт папоротi ©й скаже. Цвiт
папоротi! Вона знайде цвiт папоротi, i вiн один ©й скаже, щоб нiхто не
знав, нiхто не чув. Скаже. Хто знайде цвiт папоротi, казав ©й раз Гриць,
той все на свiтi зна , i сво щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати,
як прибратися до лиха,_ як його убити. Вона його уб' , - шалi в ©© мiзку,
- щоб його нiгде не було, в жоднiм закутку свiту. Нi в не©, нi в Гриця, нi
в Настки... Нiгде_ не було. Тодi буде добре. Але скоро, скоро треба...
iти... скоро... щоб не було пiзно... i як стояла, так звернулася i погнала
в глибiнь лiсу...
* * *
Тетяна мовчала i вилетiла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру i
поглядом. Недобре стало Маврi на душi з оцим мовчанням дiвчини. "Що
замика ©© уста?" - питала себе сумно. I ©й вiд того страшно за дiвчину.
Тетяна за цей короткий час вихудiла, зблiдла, очi загорiли, сяють дивним
блиском, а далi... Що ще далi _буде? Щоб вона, не дай боже, в тяжку
хворобу не впала. Або... або... що ще гiрше... аж страшно подумати, - з
розуму не зiйшла... I так бува .
Тетяна досi нещастя, горя в сво © мами не зазнавала. Змалечку що бажала
- мала; се перший раз в життi - грiм в не© вдарив. Сама власна ©© доля на
тiй дитинi, котру всi ю душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку
мiж горами, в тихiм лiсi, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе
- воно повторилося... Вiд кого потяглося те лихо? - пита в думках Мавра.
Хто дав початок? А вiн сам, той хлопець, який вже вiн ©й милий! Як
поглянула на нього, ©й привидився сам той _з пусти, через котрого утопила
свою долю. Межи ©© долею i Тетяниною рiзниця хiба та, що то з нею ско©лося
в пустi, а оце тут, в лiсах...
Не втерпiла Мавра з тими думками в сво©й тiснiй хатi, як згадала свою
минувшину, Тетянине горе - i вийшла.
Надворi стояв чудовий теплий, тихий вечiр.
Зорi висипалися на небо, мов порозцвiталися, i Мавра, усiвши на порозi
сво © хатини, дивиться якусь хвилину в мiсяць. Вiн виринув вповнi, саме
проти не©, над залiсненою стiною сусiдньо© гори i яром, з шумлячим потоком
- i нiби зумисне перед ©© хатиною - станув.
Навкруги глибока тишина, повна свято© тайни, в котрiй все мовчки
потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того мiсяця, що, мов
розжареним вуглем пiдсвiчений, неповорушно жарить над горою. Вкруг не©,
куди б i не звернула очi, темнi залiсненi гори, що в мiсячнiм ся вi нiби
краю небес дотикаються i з ними водно спливаються.
Мавра молиться до мiсяця, в нiм душею потонула, а з тим i в Тетянинiм
горi. То вона, то Гриць виринають перед ©© душею, мучать ©©, калiчать, ©©
серце кра ться на згадку страшного терпiння бiдно© зраджено© дiвчини, що,
не знаючи зла, i його сама нiколи не чинила, - нараз мов з небес в саму
безодню упала. I все через нього. З друго© сторони, знов обзива ться
чомусь в ©© душi якась струна жалю i за Грицем. Вiн сирота, як ©й
розказував, без матерi, батька, пiдкинена дитина. Годованець. Звiдки, що,
яких родичiв? Вiн не знав. На призьбi пiд хатиною господарiв в лахмiттi
знайшли; нiби "в циганськiм", як докоряла iнодi господиня.
Мавру в спогадi тих слiв мов гарячою кров'ю обiлляло. © дитина з-пiд
©© боку зникла, а в багатих господарiв в третiм селi вiдси в "циганськiм
лахмiттi" на призьбi якась пiдкинена дитина знайшлася.
- Господи боже! - зiтха вона i здiйма в якiйсь нiмiй муцi, молячи,
руки вгору i мов божеволi на думку, що... може... може... може - _аж
скричало щось в ©© душi - се ©© син!_ Вiн же такий подiбний... до ©©
любка[32] з пусти, а ©© дитина бiла_ була, господи боже, бiла!_ Та нi, нi,
се вона ось тут, в тiй самiтностi, та тепер з жалю за Тетяною збожеволiла
цiлком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна... - обiзвалось над усе з
болiсним зойком ©© серце... Тетяна розбита. Ним розбита.
Та вiн - чи винен?
Iнодi - оповiдав вiн ©й, оправдуючись перед нею за Тетяну - iнодi його
серце кудись так тягнуло в iншi мiсця, в далечину, на кiнець свiту,
зда ться, що вiн був би без упину iшов. Шукав причини, сiдав на коня i
гнав з дому, щоб лиш iти, змiняти мiсце. В такiй однiй тужнiй, добрiй чи
лихiй годинi стрiнувся з Тетяною в лiсi. Вiн ©© щиро полюбив. Пропадав за
нею. Бачив ©© перед собою день i нiч, ©© очi, ©© чорнi брови, ©© червоний
цвiт, чув ©© смiх i тратив розум. Був би ©© з хати викрав, як той злодiй,
в свiт навiки втiк, якби не була i вона його полюбила. А як полюбила, то
вже в лiсi сходилися, i все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже
вiн. Хоч застрiль його, а вiн вже такий. I що з ним зробиш?
- Та й ви самi, матiнко, - казав ©й, - остерiгали з карт не любити
чорнi очi, бо, мовляли: "чорнi з синiми в пару не укладаються. Бери такi,
як тво©, буде доля ясна". I ,от i в нього воно не укладалося. Мусить
Настку брати. I лиш .одна та Настка його вкупi держить, любить i проща ,
хоча б вiн i що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й суджена, i
вiн ©© не лишить. Тетяна в сво © матерi одна, горя не зазна , поплаче,
посуму , а далi по всiм... за другого вийде. Вiн нею не журиться, хоч йому
жаль красно© Туркинi, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не
суджено...
Отаке казав ©й, як у нього була - i iнше ще.
Дивлячись вперед себе на гори та небо, засiяне зорями, i на мiсяць,
вона гiрко усмiхнулася. Як ©©, Мавру, не жалував нiхто, нi вiн_ сам
опiсля, нi чоловiк, нi родичi, так i бiдну Тетяну тепер i сей_ не жалу .
От що то любов!..
Думаючи отаке, Мавра, не помiтивши сього, майже аж сплакала. Бог зна ,
як перенесе сво горе бiдна дiвчина. А ©© мати? Цiлий свiй вiк за свою
дитину молилася, людям добро чинила, ©© саму вiд смертi, голоду врятувала,
- i обидвi вони, мов одна мати, над дiвчиною дрижали, сторожили - а
прийшлось вкiнцi - вiд смутку-горя зберегти не вспiли. От вiдiйшла нинi
вiд не©, мов пiдстрелена, не обiзвавшись нi словом. Що думала? Чим мала
серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемiнилася.
I дума , передуму стара Мавра над молодою Тетяною i нiчого не годна
видумати нi в один бiк, нi в другий. Дала б любисткiв, матригунiв Грицевi,
щоб його до дiвчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про
те лиш вона згадала. Чисто з розуму зiйшла. Одно© хвилi говорить, як
належиться, а там... знов мов з розуму сходить... А й Гриця ©й жаль...
Вона Настки, яку вiн бере, - не зна , а Тетяну зна . О, ©© Тетяна! Чому не
падала вона йому до пари? Чим не дорiс вiн щастю злучитися з нею? До кiнця
©© любити? До кiнця!! Красою сво ю? Вiн же красний, як той мiсяць на небi.
Iншим чим? Не зна . I вона чу , що не годна тут щось розiбрати, i що тут
щось плута ться, заглушу ©©, що не для ©© ума... Та ©й таки жаль Гриця;
хоча вже й так, хоча вона йому i чужа, бiдна циганка лише, яко© вiн, може,
в життi i не згада бiльше - ©й чомусь жаль Гриця, i ворогувати вона на
нього не годна. Серце не да .
Було вже коло пiвночi, а Мавра все сидiла, тонула в гадках.
Сон ©© не брався.
До мiсяця, зiр молилася, в смутку тонула. Чи перебув хто таку жалем
перепалену нiч, самiтний, в глибинi лiсiв, як вона? - питала себе.
Нi. Не самiтний.
Округ не© столiтня деревина, проти не© мiсяць, а долиною, в пропастi,
потiк. Жене, шумить в святiм супокою ночi, виблиску ться плавучим срiблом
до магiчного ся ва мiсячного, а в висотi зорi...
Не самiтний.
- Господи, змилосердися над нами, вiдпусти нам грiхи нашi, -
прошептала, вдарившись кiлька разiв в груди, Мавра i вернула в хату.
* * *
Свiтлиця в Iванихи Дубихи слабо освiчена. Перед великою iконою пресв.
богородицi горить, блима свiтло. Iваниха Дубиха лежить напiвроздягнена на
сво©й постелi i надслуху ; а надслухуючи, чу , що Тетяна, котра недалеко
вiд не© лежить, все з одного боку на другий прокида ться... i вiд часу до
часу щось незрозумiле говорить.
- Не спиш, доньцю? - пита врештi мати, що сама ще ока не примкнула, а
все наново горем доньки перемучуючись, кождого ©© руху стереже.
- Нi, - вiдказу Тетяна i зрива ться з постелi на рiвнi ноги.
- Що то шумить, мамо? - пита .
- Це ж наша рiка, донько.
- Рiка?
- Так. Над котрою наш млин i наша хата стоять. Та спи, доньцю, спи.
Господь все з тобою. Вiн все стереже тебе. А в тво © матерi лиш ти одна на
свiтi. Спи...
- Я йду, мамо, я йду, - вiдказу Тетяна спiшно i вже сто©ть на рiвних
ногах перед матiр'ю, дивиться на не© чужими блискучими очима. - Я йду.
Мати жаха ться ©©, майже умлiва з жалю-остраху.
- Куди йдеш, рибчино? - пита лагiдно пiвголосом i бере так само
обережно руку доньки межи сво© долонi.
- Цвiту папоротi шукати, - вiдказу дiвчина спiшно. - Буду все знати -
казав Гриць - все. Я йду, мамо...
Мати бачить перед собою з переляком лиш дво блудних чорних очей з
блiдого змарнiлого лиця.
- Не йди тепер, донько, нiччю, - втихомирю , давлячися сльозами, -
тепер пiвнiч. Пiдеш завтра. Мене_ саму лиша ш?
- Завтра не пiвнiч, - вiдказу Тетяна i зараз, мов опам'яталася, сiда
слухняно коло матерi.
- Завтра не пiвнiч, донько. Завтра недiля.
- Недiля. Так, так, недiля, - пiдхоплю Тетяна i дода , надумуючись,
пiвголосом: - Мавра казала: "В недiлю рано",_ i нараз урвала, мов стала
щось iнше пригадувати. А по хвилi почала знов: - В недiлю рано...
- В недiлю рано, - пiдхоплю собi мати i потверджу : - В недiлю рано
пiдеш. Обидвi пiдемо господу помолитися.
- Цвiту шукати, - прокида ться знов Тетяна неспокiйно i шука блудними
очима за чимось у хатi.
- Цвiту шукати, - повторю спокiйно пiвголосом мати i обiйма i тулить
хору доньку до себе, коли тим часом ©© очi заливаються слiзьми. - Цить,
синку, цить. Спи, донько, спи! - утихомирю ©© i гладить i тулить до
грудей, мов малу дитину.
- Все буду знати, - каже спiвучим пiвголосом Тетяна i тулиться тiсно i
довiрочно до грудей матерi, заплющуючи очi мов до сну. - Все... бу-ду
зна-ти.
- Все будеш знати, - вiдказу мати так само пiвголосом.
- А як снiг упаде, буду в тво©й хатi, - _обзива ться знов Тетяна.
- Будеш у мо©й хатi, - вiдказу осторожно шепотом мати, зрозумiвши
iнстинктивно, що донька з Грицем розмовля .
- Я прий-ду! - кличе нараз Тетяна здавленим беззвучним голосом,
затиснувши лице до грудей матерi. - Я прийду.
- Прийди, зозулько, прийди, - вiдказу все шепотом мати i переста
дихати, щоб божевiлля не зворушувати, рухом не збiльшати. - Прийди!
- Я Туркиня..._
- Туркиня моя пишна.
- Твоя одна на свiтi...
- Моя одна на свiтi..._
- Твоя, - шепче Тетяна, як усипляюча дитина.
- Моя...
Врештi утихло.
Тетяна дише неспокiйно, а по лицю матерi зсуваються чимраз частiше
великi пекучi сльози.
- Твоя, - шепче ледве чутно Тетяна.
- Моя.
Врештi утихло.
Iваниха Дубиха не руха ться бiльше, а дивиться, мов на ангельський
образ, на блiде лице сво © нещасно© дитини, котра що кiлька хвиль то
опам'ятову ться, то знов блудом дума .
Через кiлька довгих, мов убитих, хвиль спокiйно...
Iваниха Дубиха схиля ться впослiдн над нею i глядить крiзь сльози i
дрижить.
Спить Тетяна? Так тихо... тихо...
Так. Зда ться, спить.
Ба нi.
Не спить. Ось вона пiдносить голову з грудей матерi, розкрива великi
сво© блуднi рчi i пита знов:
- Що то шумить, мамо?
- То наша рiка.
- Рiка?..
- Так, доньцю. Що над нею наш млин i наша хата стоять.
Тодi Тетяна затулю наново очi i, притискаючись з неописаною нiжнiстю i
довiрочнiстю до грудей матерi, усмiхнулась i почина пiвголосом спiвати:
Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!..
- Гей, гей, гей... - повторю мати i хлипа , давиться сво©ми сльозами.
- Гей, гей, гей...
- Долi шукала, - обзива ться впослiдн , засипляючи, Тетяна.
- Долi шукала, - пiшло умлiваючим шепотом з уст матерi...
* * *
В недiлю рано жене Тетяна в лiс.
Мати не здержу ©©, бачить - гiрше, як.супротивля ться. Нехай, - дума ,
- вiдсуму сво горе в лiсi, де його здобула; нехай буде ©й якийсь час
свобода i воля по душi у всiм, що забажа , а там побачать...
Тут вдолинi вона не годна ©© успоко©ти, тож як ©© серце бажа , так
нехай ©й буде. В тишинi лiсу вона поволi подужа . День за днем, чимраз
бiльше доведе ©© до спокою. А там... може, i стара Мавра розважить потрохи
сво©м словом, вона ©й як друга мати, вона, мати, поки що безсильна.
Iде Тетяна не сво©м кроком то в гору, то вдолину бiлою стежчиною; раз з
широко створеними очима, а раз з стуленими, мов дрiма , а все про лихо
товпляться в не© думки, та про те, щоб його убити. Аж i опинилася коло
Маври.
Але чого вона до Маври? Вона, зда ться, до не© не хотiла. Вона по цвiт
папоротi прийшла. Ага! - схаменя ться нараз, - вона хотiла того, щоб Мавра
спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? - вона розсмiва ться. Мавра
не дасть ради. © вiд Маври вiдпиха , ©й вiд Маври страшно. Мавра вже не
любить ©©... Вона любить Настку.
Розпачаючи отак, Тетяна не помiтила, що опинилася коло вiдчиненого
вiкна Маври...
Так. й вiд Маври страшно. Тому вона пiд ©© вiкно схова ться. I з тою
напiвбожевiльною думкою вона притиска ться пiд вiкно на призьбi до стiни
i, заривши руки в волосся, що давно розбурхане звиса чорним шовком по
плечах, i, стуливши очi, - сидить нерухомо. В ©© душi заходить щось
страшне. Вона нараз не зна , чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як
страшно! Хiба пригада ... i, нiби пригадуючи, вона безтямки ри в
волоссi...
Чи чу якi звуки округ себе?
Нi.
В ©© головi мiша ться i Мавра, i Гриць, i цвiт папоротi, i вiнок з
Iвана Купала, i те лихо, що в Грицю заховалося, _i котре вона ма убити...
остаточно вона не зна нiчого i шарпа все далi несвiдомо довге шовкове
волосся сво .
Нараз... здiйма голову i пiдсува високо чорнi брови... що се? Чи вона
сього досi не чула? В Мавринiй хатi мужеський голос. Вона напружу слух...
i слуха . Слухаючи, мов вiдзиску свiдомiсть, i з тим чим раз, то блiдне.
Всерединi в Мавринiй хатi чу той самий голос, що передавав ©й звiстку,
що Гриць Настку бере, двох вiдразу любив. Вiн саме оповiда , щоби ©м обом,
Маврi i йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповiсти
йому, чий вiн син, бо вiн циганiв не любить - i, може, i господарiв проти
себе зворохобить, як довiдаються, що вiн... бiдно© циганки син i цигана
внук. Лiпше, радить той голос, переждати аж по його весiллi з Насткою. Вiд
сьогоднi за тиждень в недiлю ©х весiлля. Вони пождуть i аж по весiллi
пiдуть до нього i розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рiвновагу
душi. Зачувши наново про весiлля Гриця з Насткою, вона не сво©м голосом
скричала - i блискавкою з свого мiсця зiрвалася. А коли Мавра, несамовитим
окриком викликана, спинилась на порозi, а за нею i старий Андронатi, вона
вже знов в лiс погнала...
Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув, той самий i те
саме повторив! Знов про Гриця i Настку. О, о, о! Знов, i знов, i знов!.. I
знов дi ться з нею щось, чого вона не зна . Бiгла, доки сил було,
дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далi зсува ться безсильно до
землi i бачить: вона пiд "Бiлим каменем". Так. Тут вона з ним сходилась, i
тут вiн зараз буде.
- Грицю! Я тут! - закликала далекосяглим приманюючим голосом i - ждала.
Не довго ждала так. В нiй пiднялась нова думка: "Прийде вiн?" А зараз по
тiм пiдсунулась iнша: "Хто винен? Синьоока Настка? О нi. Настка не винна.
Гриць винен? О нi; вона його любить, i вiн нiчого не винен. Вiн нi. Се
лихо винно. Лихо в нiм сховалось,_ щоб його нiхто не найшов, що Гриця
здержу до не© вийти, що ©© щастя убило. Се воно_ винно. Вона його уб' .
Вона його в Грицю найшла, i вона його в нiм уб' . Так, в нiм. Не буде його
вiдтак нiде. Нiде, нiде на всiм свiтi. Тепер вона йде до Гриця i розкаже
все. Нехай зна i вiн. Вона йде до Гриця..." I пiдносячись на руках з
землi, сво© широко створенi очi спиня нараз на широколистiм зiллi з-пiд
"Бiлого каменя"...
- Гей, скiльки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! - кличе задихана з
дикою якоюсь втiхою. - Твого зiлля повно! "Ага, Мавра! - заблисли ©й
спогади про стару циганку, i знов почина ©й в мiзку плутатися. - Що
казала Мавра про зiлля з-пiд "Бiлого каменя"? Хвильку надуму ться. Вона
зна що. Воно про всяке лихо_ - учила Мавра. "В недiлю рано - _казала -
зiлля копати, в понедiлок пополокати, в вiвторок варити, а в середу.." _в
середу?" - киплять в ©© головi думки i тут нiби вмовкають...
Вона усiла наново на землю коло зiлля, пiдсунувши високо чорнi сво©
брови, i - нагаду . В середу?_ "В середу", - щось Мавра казала. Га, вона
вже зна , - стрiлило ©й нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра,
зiллям лихо приспати,_ а в недiлю весiлля!!
Так. В недiлю, казав старець, в недiлю весiлля. I з тим задивлю ться
знов на зiлля. Його тут повно. Аж само в руки лiзе, то треба рвати. Мавра
буде рада, а вона уб' ним лихо, що в Грицю сховалося._ Але... борзо...
борзо... щоб не утiкло. I з судорожно дрижачими пальцями, в шаленiм майже
поспiху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копа , рве зiлля i
хова в подолок. Вiдтак, нарвавши його над мiру, ста на рiвнi ноги,
опуска голову низько назад, що довге ©© волосся майже дотика землi, i
кличе з усi © сили: "Я прийду!" А зараз по тiм, наслiдуючи голос
жайворонка, кличе щасливо: "Люблю!.." - Врештi вмовка , задивившись
великими очима та пiдсуненими вгору бровами кудись далеко, i слуха : з
друго© сторони скали, мов аж тепер дiйшло, обзива ться почерез пропасть i
тут же завмира : "Люблю!!"
Настав вечiр в середу перед весiллям.
Мавра сто©ть коло сво © лави i перебира при свiтi зiлля, роздумуючи,
котре б дати Тетянi, щоб ©© жаль за Грицем утихомирився. Вона була саме
нинi знов у Iванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побiлiла.
Та от вже i перебрала зiлля. Вона дасть Тетянi зiлля з-пiд "Бiлого
каменя". Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кида - з
примiвкою: серцю, головi да спокiй; а дати забагато, воно iнодi i смерть
приводить.
- Цить, донько, цить; я туди пiду, розвiдаюсь про все, донесу тобi
правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, ©м добра не буде. Нi
йому, нi ©й. Я тобi як мати - а де мати проклене, там нема щастя.
Тетяна мовчала, вже не ворухалася.
- Я попробую ще його назад навернути, - обiзвалася по новiй задумi
Мавра успокоюючим голосом.
На тi слова старо© Тетяна прокинулась, мов гадюкою вкушена.
Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою вражено© гордостi i погорди
вiд себе, як недавно Андронатi, що та на лаву впала.
- Щоб ти не посмiла! - кликнула i, випрямившись в цiлiй сво©й молодечiй
стрункостi, пiдсунула високо брови. - Я не одурила, - говорила погаслим
голосом, - двох я не любила. Щоб ти не посмiла. Я його вiрно любила, -
говорила з побiлiлими устами далi, - його одного;_ вiн мене зрадив, то що
навертати?_ Не посмi ш!
- То й ма ш за свою вiрнiсть, - боронилась уражено Мавра роздразленим
голосом.
- Маю, - вiдказала Тетяна твердо, вiддихуючи важко з зворушення, i на
хвильку вмовкла.
- Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? Тетяна мовчала, однак
мовчачи чимраз бiльше блiдла.
- Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? - повторила Мавра все
ще роздразненим голосом.
Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очi!!! Як вона дивилася...
дивлячись, благала, молила, вiдтак вiдповiла:
- Буду Тетяною - _чим мала б бути? - i з тим, як камiнь, умовкла. Мавра
не зрозумiла ©©.
- I що йому зробиш?
- А ти_ що зробила, Мавро? - майже просичала Тетяна, пiдсуваючи високо
чорнi сво© брови.
Мавра спершу вмовкла, потiм закляла, а врештi сказала:
- Я покорилася долi, пiддалася ©й, та от i доживаю. Що було робити?
Тетяна поглянула на не© майже блудними очима.
- Ти,_ Мавро, - сказала твердо, - ти покорилася. Годна була.
- А ти що, доньцю, зробиш? Вiн тебе вже не вiзьме.
- Вiн мене не вiзьме. Нiколи_ не вiзьме, - обiзвалася дiвчина, однак
мов не сво©м вже голосом.
- Пропало тво щастя... пропала твоя доля, - почала знов з жалобою
Мавра i захитала головою по сво му звичаю.
- Ов-ва!! - вiдповiла тут нараз дiвчина i, поглянувши на Мавру з
розгорiлим якимось поглядом, вийшла скоро з хати...
Надумавшись хвилину, Мавра вибiгла за нею.
- Прийди за два днi знов, - кликнула. - Я пiду завтра розвiдати i
принесу тобi правду. Прийди, як кажу, знов...
Тетяна оглянулась на сi слова старо©, але не вiдповiла. Сходила скорим
нерiвним кроком бiлою стежкою вниз i зникла старiй з очей...
* * *
Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра п'ястуком в голову. "Се вiн,
отже, той Гриць, царевич мiй - вiн! Вiн, що за дно, як казала Тетяна, на
чорнiм конi ©здив, бо i в мене був на нiм. Вiн з Третiвки, он там за
Чабаницею. Ой господи, - забiдкалася. - Де мала я свою голову, коли вiн
був у мене? Я йому ворожила i не догадалася, що се вiн! Тетянин! Де була
голова в мене? Мов тi птахи, тютюкали вони собi лiсом, може, й недалеко
мене, а я не остерегла".
- Тетяно, серце мо ! - простогнала вголос. - Тетяно моя, серце мо , що
тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього.
Тебе вже жаль заглушу ; господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? -
говорила далi. - Все, що хотiла, мала. Завше було, як бажала... а тепер...
- iз жалю-розпуки за дiвчиною Мавра за голову iмилася, та тут вже i
схаменулася. Нi. Вона пiде до нього. Завтра. Скоро зазорi , заким сонце
зiйде, вона буде в нього. Тепер зна все. Впаде йому до нiг i з душi
попросить. "Синоньку, царевичу мiй красний, - буду молити. - Не губи
Тетяни. Я ©© вибавила. Я ©© виголубила. Чим не вдалася тобi?. Не вдалася
ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мiй - не губи!"
Може, послуха .
* * *
Переходила Тетяна два днi i двi ночi; майже не лягала. Не ©ла i не
пила, лише все чогось ждала, ходила нiби сонна, не бачила нiкого i не
чула, а все по лiсi i по бiлiй стежчинi. То там опинялася, де вiн голубив,
то там роззиралася, де вiн на не© ждав, то там знов обзивалась:
"Я тут!" - а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не
зайшла з нею важка змiна.
Стара мати не спиня , зна ! Хорiй душi тепер спокою треба. Нехай вперве
сво горе сама переможе. А далi - господь .
В лiсi добре.
В лiсi, як в тiй церквi. I спокiй , i господь; i зросла вона в нiм, i
свiй бiль в нiм згубить. Вона лиш стереже ©©, чи не тiнню за нею
волiчеться, щоб собi лиха якого не заподiяла. А бережучи, за дно молиться:
"Господи, зцiли, господи, скрiпи, доведи до миру". Сама вже мов не та, що
вперве по свiтi ходить. За недовгий смутний час снiгом побiлiла. Додолу
похилилась, гробу бажа ...
Третьо© днини, як вернула Тетяна знов з лiсу, сказала матерi: - Я йду
до Маври. Менi треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула ©© мовчки до себе - i бачить - у дiвчини голова горiла,
очi дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтiла...
- Iди з богом, доньцю, до Маври, з богом i вертай, - виряджала бiдна, а
з рук ©й тяжко Тетяну випускати. Але дiвчина, мов лиш вижидала останнього
слова матерi, вирвалась дико з ©© рук i в лiс, мов несамовита,
поспiшила...
- Господи, зцiли, господи, скрiпи - вiд смертi сохрани... - прошептали
знов материнi уста, i вона вернулася в хату.
Тетяна вже в Маври сто©ть на порозi.
- Правда, Мавро? - було ©© перше слово, виповiджене чужим голосом, в
котрiм всi струни, що досi грали, пiрвалися.
- Правда, доньцю, правда, - вiдказу Мавра, i в душi диву ться страшнiй
змiнi, що зайшла з дiвчиною. - З ним сама я говорила. Се той, що раз i в
мене був. Та як вже i кажу, сама з ним говорила. - I говорячи, не спуска
Мавра з дiвчини ока. - Смiявся, донько, що саме я за тебе на нього
накинулася. "Хлопцевi двi любити можна", - каже. I вiн Дубiвну любить. Хто
б ©© не любив? За ©© чорнi брови та за щире серце. Нiкого в життi вiн так
щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду
- мусить уступити. I що хоч вiн двi любить, з двома вiнчатися не може. Хоч
би хотiв - то пiп не звiнча . Що Тетяна хоче вiд нього? Що вiн тут поможе?
Кине Настку? Настка не вiдступить. Страшно Настку кинути. Тетянi легше.
Вона багачка,_ другий посвата , i все буде добре. Нею вiн не журиться.
Йому гiрше. Вiн ма все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них
весiлля. Так буде каратись, доки ©© не забуде. Самi дiвчата лиха набро©ли,
його полюбили, i тепер вiн_ винен. Доста Настка гнiва ться, а то ще й вона
_заводить. Як вiн лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але вiн не зна .
Нехай вона, Мавра, перекаже Туркинi, що за тиждень в нього з Насткою
весiлля, але вiн ©© любить... Ой, - зойкнула вкiнцi Мавра, i мало що не
сплакала. - Менi жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось i гiрко. Менi
жаль тебе, бо ти моя,_ а жаль i його, бо чимось i вiн_ мiй. Господи боже,
чому воно так склалося? А такий вiн гарний, а така ти добра, а склалося
так фальшиво. Саме як колись i в мене. Господи, прости, я хоч
прогрiшилася, чоловiка зрадила, але ти... - i урвала.
Тетяна не вiдповiдала.
Стояла бiла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з мiсця, з
очима, що шукали за дно чогось по столi, важко дишучи. А коли Мавра,
жалiючи ©©, сказала: "Пропало тво щастя, донько, пропала твоя доля!" -
вона, не обiзвавшися до не© нi словечком, пурхнула з хати, як вiд матерi,
i погнала...
Бiжить бiлою стежкою, розколибана горем, хита ться, хоче побороти жаль
в серцi - i чу , не годна. Пiдпада йому, вiн ©© глушить. Чу лише, що
щось мусить статися. _З нею самою чи з ним - _не зна . Щось потужне,
велике, щось, чого досi не було, але мусить, щоб убило те лихо, _що
знiвечило ©© щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи! Шалi
щось в ©© цiлком роздразненiм вже мiзку. Чому воно тут? Чому таке сильне?
Вiдтак знов вирина , змага ться перша ©© думка, що щось мусить статися.
Передусiм статися,_ що б убило те лихо,_ що убило ©© щастя. Вона_ його
уб' . Вона чу , що уб' . Що годна. Але як? Але що?.. Вона не зна
нiчого... Нараз в ©© головi почина знов путатися. Хто винен? - пита сама
себе. - Гриць? Нi, Гриць не винен. Вiн ©© любить, ось сказав i Маврi, що
любить. Настка_ винна? Нi. I Настка не винна. I в Настки щастя нема. ©
Гриць не так любить. - Нараз застановля ться. - А може, i любить? О,
любить, любить! - закричало щось кривавим зойком в ©© душi, перемага ,
заглушу все попередн . - Любить! Iнакше би не брав. Любить! - _i тут же
залива ться вона страшним божевiльним смiхом...
Вiдтак знов верта , наплива перша думка. Гриць винен? Нi, Гриць не
винен, ©© серце каже, що Гриць не винен. Се щось iнше._ Се те лихо винно,
що в нiм заховалося _i його спиня . Лихо!!!_ Воно винувате, його_ треба
вбити. Вона тото уб' . Вона... Нараз станула, мов укопана, - закинувши
руки позад голови, i роззира ться блудними очима по лiсi, по верхах
дерев... Хто ©й скаже, як вона до лиха добереться? - заблисло питання в ©©
мiзку. Хто ©й скаже? Нiхто. Бо нiхто не зна . Але вона сама. Раптом
обзива ться нараз щось в нiй. Вона вже зна . Цвiт папоротi ©й скаже. Цвiт
папоротi! Вона знайде цвiт папоротi, i вiн один ©й скаже, щоб нiхто не
знав, нiхто не чув. Скаже. Хто знайде цвiт папоротi, казав ©й раз Гриць,
той все на свiтi зна , i сво щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати,
як прибратися до лиха,_ як його убити. Вона його уб' , - шалi в ©© мiзку,
- щоб його нiгде не було, в жоднiм закутку свiту. Нi в не©, нi в Гриця, нi
в Настки... Нiгде_ не було. Тодi буде добре. Але скоро, скоро треба...
iти... скоро... щоб не було пiзно... i як стояла, так звернулася i погнала
в глибiнь лiсу...
* * *
Тетяна мовчала i вилетiла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру i
поглядом. Недобре стало Маврi на душi з оцим мовчанням дiвчини. "Що
замика ©© уста?" - питала себе сумно. I ©й вiд того страшно за дiвчину.
Тетяна за цей короткий час вихудiла, зблiдла, очi загорiли, сяють дивним
блиском, а далi... Що ще далi _буде? Щоб вона, не дай боже, в тяжку
хворобу не впала. Або... або... що ще гiрше... аж страшно подумати, - з
розуму не зiйшла... I так бува .
Тетяна досi нещастя, горя в сво © мами не зазнавала. Змалечку що бажала
- мала; се перший раз в життi - грiм в не© вдарив. Сама власна ©© доля на
тiй дитинi, котру всi ю душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку
мiж горами, в тихiм лiсi, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе
- воно повторилося... Вiд кого потяглося те лихо? - пита в думках Мавра.
Хто дав початок? А вiн сам, той хлопець, який вже вiн ©й милий! Як
поглянула на нього, ©й привидився сам той _з пусти, через котрого утопила
свою долю. Межи ©© долею i Тетяниною рiзниця хiба та, що то з нею ско©лося
в пустi, а оце тут, в лiсах...
Не втерпiла Мавра з тими думками в сво©й тiснiй хатi, як згадала свою
минувшину, Тетянине горе - i вийшла.
Надворi стояв чудовий теплий, тихий вечiр.
Зорi висипалися на небо, мов порозцвiталися, i Мавра, усiвши на порозi
сво © хатини, дивиться якусь хвилину в мiсяць. Вiн виринув вповнi, саме
проти не©, над залiсненою стiною сусiдньо© гори i яром, з шумлячим потоком
- i нiби зумисне перед ©© хатиною - станув.
Навкруги глибока тишина, повна свято© тайни, в котрiй все мовчки
потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того мiсяця, що, мов
розжареним вуглем пiдсвiчений, неповорушно жарить над горою. Вкруг не©,
куди б i не звернула очi, темнi залiсненi гори, що в мiсячнiм ся вi нiби
краю небес дотикаються i з ними водно спливаються.
Мавра молиться до мiсяця, в нiм душею потонула, а з тим i в Тетянинiм
горi. То вона, то Гриць виринають перед ©© душею, мучать ©©, калiчать, ©©
серце кра ться на згадку страшного терпiння бiдно© зраджено© дiвчини, що,
не знаючи зла, i його сама нiколи не чинила, - нараз мов з небес в саму
безодню упала. I все через нього. З друго© сторони, знов обзива ться
чомусь в ©© душi якась струна жалю i за Грицем. Вiн сирота, як ©й
розказував, без матерi, батька, пiдкинена дитина. Годованець. Звiдки, що,
яких родичiв? Вiн не знав. На призьбi пiд хатиною господарiв в лахмiттi
знайшли; нiби "в циганськiм", як докоряла iнодi господиня.
Мавру в спогадi тих слiв мов гарячою кров'ю обiлляло. © дитина з-пiд
©© боку зникла, а в багатих господарiв в третiм селi вiдси в "циганськiм
лахмiттi" на призьбi якась пiдкинена дитина знайшлася.
- Господи боже! - зiтха вона i здiйма в якiйсь нiмiй муцi, молячи,
руки вгору i мов божеволi на думку, що... може... може... може - _аж
скричало щось в ©© душi - се ©© син!_ Вiн же такий подiбний... до ©©
любка[32] з пусти, а ©© дитина бiла_ була, господи боже, бiла!_ Та нi, нi,
се вона ось тут, в тiй самiтностi, та тепер з жалю за Тетяною збожеволiла
цiлком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна... - обiзвалось над усе з
болiсним зойком ©© серце... Тетяна розбита. Ним розбита.
Та вiн - чи винен?
Iнодi - оповiдав вiн ©й, оправдуючись перед нею за Тетяну - iнодi його
серце кудись так тягнуло в iншi мiсця, в далечину, на кiнець свiту,
зда ться, що вiн був би без упину iшов. Шукав причини, сiдав на коня i
гнав з дому, щоб лиш iти, змiняти мiсце. В такiй однiй тужнiй, добрiй чи
лихiй годинi стрiнувся з Тетяною в лiсi. Вiн ©© щиро полюбив. Пропадав за
нею. Бачив ©© перед собою день i нiч, ©© очi, ©© чорнi брови, ©© червоний
цвiт, чув ©© смiх i тратив розум. Був би ©© з хати викрав, як той злодiй,
в свiт навiки втiк, якби не була i вона його полюбила. А як полюбила, то
вже в лiсi сходилися, i все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже
вiн. Хоч застрiль його, а вiн вже такий. I що з ним зробиш?
- Та й ви самi, матiнко, - казав ©й, - остерiгали з карт не любити
чорнi очi, бо, мовляли: "чорнi з синiми в пару не укладаються. Бери такi,
як тво©, буде доля ясна". I ,от i в нього воно не укладалося. Мусить
Настку брати. I лиш .одна та Настка його вкупi держить, любить i проща ,
хоча б вiн i що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й суджена, i
вiн ©© не лишить. Тетяна в сво © матерi одна, горя не зазна , поплаче,
посуму , а далi по всiм... за другого вийде. Вiн нею не журиться, хоч йому
жаль красно© Туркинi, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не
суджено...
Отаке казав ©й, як у нього була - i iнше ще.
Дивлячись вперед себе на гори та небо, засiяне зорями, i на мiсяць,
вона гiрко усмiхнулася. Як ©©, Мавру, не жалував нiхто, нi вiн_ сам
опiсля, нi чоловiк, нi родичi, так i бiдну Тетяну тепер i сей_ не жалу .
От що то любов!..
Думаючи отаке, Мавра, не помiтивши сього, майже аж сплакала. Бог зна ,
як перенесе сво горе бiдна дiвчина. А ©© мати? Цiлий свiй вiк за свою
дитину молилася, людям добро чинила, ©© саму вiд смертi, голоду врятувала,
- i обидвi вони, мов одна мати, над дiвчиною дрижали, сторожили - а
прийшлось вкiнцi - вiд смутку-горя зберегти не вспiли. От вiдiйшла нинi
вiд не©, мов пiдстрелена, не обiзвавшись нi словом. Що думала? Чим мала
серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемiнилася.
I дума , передуму стара Мавра над молодою Тетяною i нiчого не годна
видумати нi в один бiк, нi в другий. Дала б любисткiв, матригунiв Грицевi,
щоб його до дiвчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про
те лиш вона згадала. Чисто з розуму зiйшла. Одно© хвилi говорить, як
належиться, а там... знов мов з розуму сходить... А й Гриця ©й жаль...
Вона Настки, яку вiн бере, - не зна , а Тетяну зна . О, ©© Тетяна! Чому не
падала вона йому до пари? Чим не дорiс вiн щастю злучитися з нею? До кiнця
©© любити? До кiнця!! Красою сво ю? Вiн же красний, як той мiсяць на небi.
Iншим чим? Не зна . I вона чу , що не годна тут щось розiбрати, i що тут
щось плута ться, заглушу ©©, що не для ©© ума... Та ©й таки жаль Гриця;
хоча вже й так, хоча вона йому i чужа, бiдна циганка лише, яко© вiн, може,
в життi i не згада бiльше - ©й чомусь жаль Гриця, i ворогувати вона на
нього не годна. Серце не да .
Було вже коло пiвночi, а Мавра все сидiла, тонула в гадках.
Сон ©© не брався.
До мiсяця, зiр молилася, в смутку тонула. Чи перебув хто таку жалем
перепалену нiч, самiтний, в глибинi лiсiв, як вона? - питала себе.
Нi. Не самiтний.
Округ не© столiтня деревина, проти не© мiсяць, а долиною, в пропастi,
потiк. Жене, шумить в святiм супокою ночi, виблиску ться плавучим срiблом
до магiчного ся ва мiсячного, а в висотi зорi...
Не самiтний.
- Господи, змилосердися над нами, вiдпусти нам грiхи нашi, -
прошептала, вдарившись кiлька разiв в груди, Мавра i вернула в хату.
* * *
Свiтлиця в Iванихи Дубихи слабо освiчена. Перед великою iконою пресв.
богородицi горить, блима свiтло. Iваниха Дубиха лежить напiвроздягнена на
сво©й постелi i надслуху ; а надслухуючи, чу , що Тетяна, котра недалеко
вiд не© лежить, все з одного боку на другий прокида ться... i вiд часу до
часу щось незрозумiле говорить.
- Не спиш, доньцю? - пита врештi мати, що сама ще ока не примкнула, а
все наново горем доньки перемучуючись, кождого ©© руху стереже.
- Нi, - вiдказу Тетяна i зрива ться з постелi на рiвнi ноги.
- Що то шумить, мамо? - пита .
- Це ж наша рiка, донько.
- Рiка?
- Так. Над котрою наш млин i наша хата стоять. Та спи, доньцю, спи.
Господь все з тобою. Вiн все стереже тебе. А в тво © матерi лиш ти одна на
свiтi. Спи...
- Я йду, мамо, я йду, - вiдказу Тетяна спiшно i вже сто©ть на рiвних
ногах перед матiр'ю, дивиться на не© чужими блискучими очима. - Я йду.
Мати жаха ться ©©, майже умлiва з жалю-остраху.
- Куди йдеш, рибчино? - пита лагiдно пiвголосом i бере так само
обережно руку доньки межи сво© долонi.
- Цвiту папоротi шукати, - вiдказу дiвчина спiшно. - Буду все знати -
казав Гриць - все. Я йду, мамо...
Мати бачить перед собою з переляком лиш дво блудних чорних очей з
блiдого змарнiлого лиця.
- Не йди тепер, донько, нiччю, - втихомирю , давлячися сльозами, -
тепер пiвнiч. Пiдеш завтра. Мене_ саму лиша ш?
- Завтра не пiвнiч, - вiдказу Тетяна i зараз, мов опам'яталася, сiда
слухняно коло матерi.
- Завтра не пiвнiч, донько. Завтра недiля.
- Недiля. Так, так, недiля, - пiдхоплю Тетяна i дода , надумуючись,
пiвголосом: - Мавра казала: "В недiлю рано",_ i нараз урвала, мов стала
щось iнше пригадувати. А по хвилi почала знов: - В недiлю рано...
- В недiлю рано, - пiдхоплю собi мати i потверджу : - В недiлю рано
пiдеш. Обидвi пiдемо господу помолитися.
- Цвiту шукати, - прокида ться знов Тетяна неспокiйно i шука блудними
очима за чимось у хатi.
- Цвiту шукати, - повторю спокiйно пiвголосом мати i обiйма i тулить
хору доньку до себе, коли тим часом ©© очi заливаються слiзьми. - Цить,
синку, цить. Спи, донько, спи! - утихомирю ©© i гладить i тулить до
грудей, мов малу дитину.
- Все буду знати, - каже спiвучим пiвголосом Тетяна i тулиться тiсно i
довiрочно до грудей матерi, заплющуючи очi мов до сну. - Все... бу-ду
зна-ти.
- Все будеш знати, - вiдказу мати так само пiвголосом.
- А як снiг упаде, буду в тво©й хатi, - _обзива ться знов Тетяна.
- Будеш у мо©й хатi, - вiдказу осторожно шепотом мати, зрозумiвши
iнстинктивно, що донька з Грицем розмовля .
- Я прий-ду! - кличе нараз Тетяна здавленим беззвучним голосом,
затиснувши лице до грудей матерi. - Я прийду.
- Прийди, зозулько, прийди, - вiдказу все шепотом мати i переста
дихати, щоб божевiлля не зворушувати, рухом не збiльшати. - Прийди!
- Я Туркиня..._
- Туркиня моя пишна.
- Твоя одна на свiтi...
- Моя одна на свiтi..._
- Твоя, - шепче Тетяна, як усипляюча дитина.
- Моя...
Врештi утихло.
Тетяна дише неспокiйно, а по лицю матерi зсуваються чимраз частiше
великi пекучi сльози.
- Твоя, - шепче ледве чутно Тетяна.
- Моя.
Врештi утихло.
Iваниха Дубиха не руха ться бiльше, а дивиться, мов на ангельський
образ, на блiде лице сво © нещасно© дитини, котра що кiлька хвиль то
опам'ятову ться, то знов блудом дума .
Через кiлька довгих, мов убитих, хвиль спокiйно...
Iваниха Дубиха схиля ться впослiдн над нею i глядить крiзь сльози i
дрижить.
Спить Тетяна? Так тихо... тихо...
Так. Зда ться, спить.
Ба нi.
Не спить. Ось вона пiдносить голову з грудей матерi, розкрива великi
сво© блуднi рчi i пита знов:
- Що то шумить, мамо?
- То наша рiка.
- Рiка?..
- Так, доньцю. Що над нею наш млин i наша хата стоять.
Тодi Тетяна затулю наново очi i, притискаючись з неописаною нiжнiстю i
довiрочнiстю до грудей матерi, усмiхнулась i почина пiвголосом спiвати:
Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!..
- Гей, гей, гей... - повторю мати i хлипа , давиться сво©ми сльозами.
- Гей, гей, гей...
- Долi шукала, - обзива ться впослiдн , засипляючи, Тетяна.
- Долi шукала, - пiшло умлiваючим шепотом з уст матерi...
* * *
В недiлю рано жене Тетяна в лiс.
Мати не здержу ©©, бачить - гiрше, як.супротивля ться. Нехай, - дума ,
- вiдсуму сво горе в лiсi, де його здобула; нехай буде ©й якийсь час
свобода i воля по душi у всiм, що забажа , а там побачать...
Тут вдолинi вона не годна ©© успоко©ти, тож як ©© серце бажа , так
нехай ©й буде. В тишинi лiсу вона поволi подужа . День за днем, чимраз
бiльше доведе ©© до спокою. А там... може, i стара Мавра розважить потрохи
сво©м словом, вона ©й як друга мати, вона, мати, поки що безсильна.
Iде Тетяна не сво©м кроком то в гору, то вдолину бiлою стежчиною; раз з
широко створеними очима, а раз з стуленими, мов дрiма , а все про лихо
товпляться в не© думки, та про те, щоб його убити. Аж i опинилася коло
Маври.
Але чого вона до Маври? Вона, зда ться, до не© не хотiла. Вона по цвiт
папоротi прийшла. Ага! - схаменя ться нараз, - вона хотiла того, щоб Мавра
спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? - вона розсмiва ться. Мавра
не дасть ради. © вiд Маври вiдпиха , ©й вiд Маври страшно. Мавра вже не
любить ©©... Вона любить Настку.
Розпачаючи отак, Тетяна не помiтила, що опинилася коло вiдчиненого
вiкна Маври...
Так. й вiд Маври страшно. Тому вона пiд ©© вiкно схова ться. I з тою
напiвбожевiльною думкою вона притиска ться пiд вiкно на призьбi до стiни
i, заривши руки в волосся, що давно розбурхане звиса чорним шовком по
плечах, i, стуливши очi, - сидить нерухомо. В ©© душi заходить щось
страшне. Вона нараз не зна , чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як
страшно! Хiба пригада ... i, нiби пригадуючи, вона безтямки ри в
волоссi...
Чи чу якi звуки округ себе?
Нi.
В ©© головi мiша ться i Мавра, i Гриць, i цвiт папоротi, i вiнок з
Iвана Купала, i те лихо, що в Грицю заховалося, _i котре вона ма убити...
остаточно вона не зна нiчого i шарпа все далi несвiдомо довге шовкове
волосся сво .
Нараз... здiйма голову i пiдсува високо чорнi брови... що се? Чи вона
сього досi не чула? В Мавринiй хатi мужеський голос. Вона напружу слух...
i слуха . Слухаючи, мов вiдзиску свiдомiсть, i з тим чим раз, то блiдне.
Всерединi в Мавринiй хатi чу той самий голос, що передавав ©й звiстку,
що Гриць Настку бере, двох вiдразу любив. Вiн саме оповiда , щоби ©м обом,
Маврi i йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповiсти
йому, чий вiн син, бо вiн циганiв не любить - i, може, i господарiв проти
себе зворохобить, як довiдаються, що вiн... бiдно© циганки син i цигана
внук. Лiпше, радить той голос, переждати аж по його весiллi з Насткою. Вiд
сьогоднi за тиждень в недiлю ©х весiлля. Вони пождуть i аж по весiллi
пiдуть до нього i розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рiвновагу
душi. Зачувши наново про весiлля Гриця з Насткою, вона не сво©м голосом
скричала - i блискавкою з свого мiсця зiрвалася. А коли Мавра, несамовитим
окриком викликана, спинилась на порозi, а за нею i старий Андронатi, вона
вже знов в лiс погнала...
Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув, той самий i те
саме повторив! Знов про Гриця i Настку. О, о, о! Знов, i знов, i знов!.. I
знов дi ться з нею щось, чого вона не зна . Бiгла, доки сил було,
дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далi зсува ться безсильно до
землi i бачить: вона пiд "Бiлим каменем". Так. Тут вона з ним сходилась, i
тут вiн зараз буде.
- Грицю! Я тут! - закликала далекосяглим приманюючим голосом i - ждала.
Не довго ждала так. В нiй пiднялась нова думка: "Прийде вiн?" А зараз по
тiм пiдсунулась iнша: "Хто винен? Синьоока Настка? О нi. Настка не винна.
Гриць винен? О нi; вона його любить, i вiн нiчого не винен. Вiн нi. Се
лихо винно. Лихо в нiм сховалось,_ щоб його нiхто не найшов, що Гриця
здержу до не© вийти, що ©© щастя убило. Се воно_ винно. Вона його уб' .
Вона його в Грицю найшла, i вона його в нiм уб' . Так, в нiм. Не буде його
вiдтак нiде. Нiде, нiде на всiм свiтi. Тепер вона йде до Гриця i розкаже
все. Нехай зна i вiн. Вона йде до Гриця..." I пiдносячись на руках з
землi, сво© широко створенi очi спиня нараз на широколистiм зiллi з-пiд
"Бiлого каменя"...
- Гей, скiльки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! - кличе задихана з
дикою якоюсь втiхою. - Твого зiлля повно! "Ага, Мавра! - заблисли ©й
спогади про стару циганку, i знов почина ©й в мiзку плутатися. - Що
казала Мавра про зiлля з-пiд "Бiлого каменя"? Хвильку надуму ться. Вона
зна що. Воно про всяке лихо_ - учила Мавра. "В недiлю рано - _казала -
зiлля копати, в понедiлок пополокати, в вiвторок варити, а в середу.." _в
середу?" - киплять в ©© головi думки i тут нiби вмовкають...
Вона усiла наново на землю коло зiлля, пiдсунувши високо чорнi сво©
брови, i - нагаду . В середу?_ "В середу", - щось Мавра казала. Га, вона
вже зна , - стрiлило ©й нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра,
зiллям лихо приспати,_ а в недiлю весiлля!!
Так. В недiлю, казав старець, в недiлю весiлля. I з тим задивлю ться
знов на зiлля. Його тут повно. Аж само в руки лiзе, то треба рвати. Мавра
буде рада, а вона уб' ним лихо, що в Грицю сховалося._ Але... борзо...
борзо... щоб не утiкло. I з судорожно дрижачими пальцями, в шаленiм майже
поспiху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копа , рве зiлля i
хова в подолок. Вiдтак, нарвавши його над мiру, ста на рiвнi ноги,
опуска голову низько назад, що довге ©© волосся майже дотика землi, i
кличе з усi © сили: "Я прийду!" А зараз по тiм, наслiдуючи голос
жайворонка, кличе щасливо: "Люблю!.." - Врештi вмовка , задивившись
великими очима та пiдсуненими вгору бровами кудись далеко, i слуха : з
друго© сторони скали, мов аж тепер дiйшло, обзива ться почерез пропасть i
тут же завмира : "Люблю!!"
Настав вечiр в середу перед весiллям.
Мавра сто©ть коло сво © лави i перебира при свiтi зiлля, роздумуючи,
котре б дати Тетянi, щоб ©© жаль за Грицем утихомирився. Вона була саме
нинi знов у Iванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побiлiла.
Та от вже i перебрала зiлля. Вона дасть Тетянi зiлля з-пiд "Бiлого
каменя". Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кида - з
примiвкою: серцю, головi да спокiй; а дати забагато, воно iнодi i смерть
приводить.