все добре. Ось i знай, проти лиха... в недiлю рано_ укопай, в понедiлок
_полощи, у вiвторок_ вари, в середу_ рано напiй, то i гей-гей який сон
лихо захопить!.. - i аж заспiвала, трiпнувши пальцями. - Гай, га-й! - i
розреготалася. - Ой! - кликнула вiдтак з жалем. - Коли б я була те зiлля
тодi мала при собi, як вiн_ казав менi, що я_ одна всьому винна, та ще i
свиснув - не була б нинi Мавра сама по лiсах, сама на всiм свiтi, а була
би мiж сво©м людом, з сво ю дитиною... ет! - додала гiрко i урвала.
- То й що, Мавро? - пита Тетяна, i ©© очi створилися нараз широко,
тривожно.
- То нехай був би хоч зо три днi переслався, як уже не що iнше...
- Мавро! - крикнула дiвчина з вiдразою, зморщивши люто чорнi брови. -
Грiх, що ти говориш!
- Може, i грiх... - притаку Мавра твердо. - Але i мене молоду
збавляти, порiзняти з чоловiком також було грiх.
- Мавро... ти його любила?_ - обзива ться знов Тетяна з несвiдомою
обороною в голосi, i сама не зна , чому ©й ввижа ться той, кого вона_
любить, Гриць.
- Любила на свою бiду та на сво горе. Правда, що любила. Лiпший був,
як Раду. Та що менi з того? Тепер нема нi його, нi дитини, нi Раду, нi
родичiв - нiкого. Тетяно, Тетяно, - дода сумно, - що ти, доньцю, зна ш,
що значить у грудях в жiнки жаль. Вiн ваги не зна ... _I най бог боронить,
щоб ти його зазнала хоч би i здалека. Ти збожеволiла б, - остерiга Мавра
i наклада люльку.
- Я збожеволiла б, - повторила Тетяна стиха i вже замовкла, зморщивши,
як перше, брови над чолом. Нараз - станувши близько перед старою циганкою,
каже:
- Мавро!
- Що, доньцю?
- Ти багато зна ш...
- Хоч не так багато, а що треба - знаю.
- То скажи ж. Чи вже всi такi, як один той_ був?
- Котрий?
- Що ти його любила, а вiн тебе... зрадив, свиснув за тобою?
Мавра дивиться на дiвчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очi, i
вiдповiда :
- Хiба вiдтепер вродиться, що такий не буде. _
Тетяна неначе умлiва на тi слова. Сiда мовчки знов на лаву i бiльше
не пита . Зате Мавра не мовчить.
- Доньцю! - каже нараз i дивиться пильно на дiвчину. - Чому ти вiд
якогось часу забува ш про стару Мавру? Г-а?
Тетяна стиска зуби.
- Не любиш ©© вже?
- ...Люблю.
- А бiльше нiкого не полюбила? Г-а-а? - пита i па-ка з люльки, а
чорними очима пронизу бiле лице то©, що "одну"_ ©© любить. '
В Тетянi на той запит щось буриться, щось здiйма гордо голову, що досi
перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною
силою, що намагалося взяти верх над нею.
- А хоч би_ й полюбила? - пита нараз i дивиться неустрашно просто
старiй ворожцi в очi.
- Тодi не вiр!
- А як повiрю?
- То вiдтак не жалуй! - Останн слово вимовля Мавра майже з погрозою.
- Я не пожалую.
- Посилав уже старостiв? - пита Мавра замiсть всього i знов пронизу
дiвчину оком аж до глибини душi.
- Ще вiн ©х пiшле.
- З нашого села який?
- Нi.
- Здалека?
- Не знаю. Нiчого не знаю.
- I ти його любиш?
- I я його люблю.
- Кажеш - вiн тебе посвата ?
- Вiн мене посвата .
- Коли?
- Не знаю.
- Се© осенi?
- Не знаю.
- Тетяно! - остерiга Мавра з щирою строгiстю © грiзно кива пальцем. -
Тетяно!
- Що таке? - опира ться проти чогось у голосi старо© Маври молода
дiвчина.
- Уважай, Тетянко!
- Вiн же мене любить!
- I ти його любиш?
- I я його люблю.
- I не з нашого села вiн?
- Не з нашого.
- А мама про те зна ?
Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в ©© любовi до Гриця хотiв би хто
стати на сторожi або перешкодi, зворушу ©© нараз i настрою бунтiвниче.
Вона тупнула ногою, як чинила в дитинствi, коли не сповнялося ©© бажання,
i вiдвернулася люта.
- й - мама! - крикнула роздразнено, - нащо ще й мамi знати. Вiн пришле
вже в час старостiв, тодi й дiзна ться. А тепер не треба.
- А як тебе хто iнший посвата се© осенi?
- То не пiду, - вiдповiда рiшуче i гордо.
- А як мама скаже?
- Мама не скаже.
- А як присилу ?
- Мавро! - кинулася до не© дiвчина з неописаним роздразненням, немов
хотiла ©© вдарити, а очi в не© заiскрилися люто. - Мама не присилу !
- Нi, нi, доньцю, - утихомирю затривожена роздразненням дiвчини Мавра,
як за дитинячих ©© лiт. - Мама не присилу .
- I ти допоможеш, Мавро? - просить Тетяна, приказуючи.
- I я допоможу, доньцю, вмовлю маму.
- Доки вiн старостiв не пришле, Мавро?
- Доки старостiв не пришле.
- Хоч би i другi прийшли i мама силувала? - пита Тетяна з притиском,
нiби забезпечуючись вiдтепер Мавриною помiччю.
- Хоч би i так, дитинонько. Але не журися. Не_ час тим журитися.
Тетяна сiда близько коло печi, де тлi кiлька вугликiв, i мовчить.
- А хоч багатирський син вiн? - пита по якiйсь хвилинi знов Мавра.
- Авжеж, - вiдповiда Тетяна згорда, i ©© голос застерiга собi
заздалегiдь iншу думку в старо© приятельки, як ту, що вiн багатирський
син.
- А красний?
- ...Ну-у-у! - вiдповiда лиш молода дiвчина з притиском i пiдсува
брови, вiдтак дода : - Такий, мабуть, лиш твiй_ був, Мавро...
- Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.
- Красний - _кажу, Мавро.
- Я чую, доньцю, - вiдповiда Мавра i хита жалiсливо головою. - Тому я
пропала, - дода , майже спiваючи, пiвголосом. - Душу за ним дала - за його
очима.
- За його очима... - повторю розмрiяно, задумано Тетяна.
- А як його звуть?
Тетяна вага ться, вiдтак маха рукою зневажливо i байдуже дода :
- Подибала раз..._
- _Раз? I вже полюбила?
- Раз, i другий, i третiй, а четвертий полюбила.
- Тайком?
Тетяна мовчить, спустивши голову.
- В млинi? - розпиту , розгребу дiвочу тайну Мавра.
Тетяна знову потаку мовчки головою, а вiдтак заперечу .
- Не хочу правди сказати.
- Тетяно! - остерiга Мавра, майже молить. - Кажи, най присила
старостiв. Сама не виходь до нього!
- Сам пришле вiн сватiв, - обзива ться твердо дiвчина.
- Най бог помага . I далi стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить,
той не раз i губить, - додала пророче.
- Губить, - повторю ледь чутно шепотом Тетяна, а вiдтак вмовка ...
Тишина... Мовчанка.
Мавра, задумавшись, пака люльку, а Тетяна знов бореться з чимось,
мовчить якийсь час; вiдтак кида ться до Маври, тулиться до не© i благаючим
голосом допиту ться:
- Мавро, чи вже справдi всi такi,_ як ти передше казала?..
Мавра вiдзива ться твердо, мов камiнь, що, впавши в воду, повороту не
зна :
- Хiба вiдтепер вродиться - що такий не буде._
- _Мавро!!
- Доньцю моя дорога, як ти нiколи не вiрила Маврi, то сим разом повiр!
Ти в мене одна на свiтi...
- В нього щирi очi... я його люблю, - вiдповiда i нiби бореться молода
дiвчина з недовiрливiстю старо© нянi.
- Любиш, доньцю? Любиш? - вiдказу сумно Мавра, - Тож люби щасливо, бо
я - одна на всю гору, на весь лiс, на всю самоту, далеко-широко одна та й
одна.
Зворушена верта осiннiм тихим лiсом Тетяна, i вже не йде до Маври, ©©
болить, як Мавра заговорить про них _а з тим i про того, якого й не зна .
Не пiде. Не добре ©й з Маврою. Що б i не порушив, вона на все кида
тiнь. А Тетяна любить. Вона зна Гриця. I вiн ©© також любить. Сво добро
вони знають.
Вона вижида дома старостiв вiд нього. Iнодi i молиться. Колись вiн лиш
над'©де - говорить ©© серце - чорний кiнь зарже, i вiн увiйде в хату.
Здiйме капелюх, як не раз вже в лiсi, i, вклонившись покiрно, скаже: "Я
прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всiм свiтi".
Куди б не ходила, за що б не бралася, а в ©© душi гра одна i та сама
пiсня: "Гриць ©© полюбив, а вона Гриця..."
Звiльна мина день за днем осiнь, наближа ться зима - аж i настала
врештi. Бiла, чиста i морозиста. Пушистий iнiй угина сосни, а груба
верства снiгу застелила бiлу стежку. Весь лiс, куди не глянути, прикинувся
на час в якусь бiлу мрiю...
З-пiд густих смерек, обтяжених бiлим снiгом, саме над яром в' ться
прозоро-синявою гадючкою дим iз Мавриного коминка. Вона зиму ...
* * *
Поволi проходить молодому Грицевi осiнь i зима. Зразу ви©жджав iще за
красною Туркинею, та пересвiдчившись хутко, що вона держить слово, не
явля ться, як приобiцяла, що "не прийде", вiн аж посумнiв. "Якби любила,
то виходила б, - говорив за дно, - хоч раз один, а все-таки вийшла б,
показалась би - щоб бодай побачив, поглянув на не©. А то затялася i анi
раз". Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно вiд часу до часу
на чорнiм конi, як кудись жене i верта повiльним кроком сумно. Лиш як
морози почали на добре притискати, а далi i снiг налягати на широких вiтах
смерек бiлою вагою, перестав вiн вижидати дiвчину в лiсi. Тим часом туга
загнiздилася в його душi, скiльки не розважувала ©© несвiдомо сво©ми
пестощами, щебетанням та слухнянiстю бiлолиця Настка. Гриць мов не той
вже, що був. Посмутнiв. Старостiв до Тетяни вiн також не може слати, бо в
його сусiдствi живе Настка i вiн не хоче ©© смутити. До того й батько його
не хоче землi вiддiлити - каже ждати... з женячкою ще не квапитися, i вiн
мусить батьковiй волi пiддатися. Та ждучи отак i плекаючи в серцi бог зна
якi надi© про Туркиню, вiн все-таки не переста , розвiдуючись тайком про
Тетяну, - заходити досхочу до синьооко© Настки, вiддаватися тому почуттю,
що його в'язало з нею i держало при нiй. Вiн неначе мiцнi душею, зачувши
тут i там мiж товаришами, що вона, крiм нього, - що гуля , мов ногами
пише, - _не бачить iншого в селi, в'яне за ним серцем i до смутку
любить...
А Туркинi не видно.
Однак не така вже кров у Гриця, щоб вiн довго з тугою в серцi возився.
Одного поранку осiдлав свого чорногривого коня i подався в село, де жила
Iваниха Дубиха з сво ю гарною донькою, ©здить там по селу, вдаючи, що за
справунками, а за Iваниху Дубиху все попри те розпиту . Чи горда вона дуже
i неприступна? Строга дуже панi?_
- _Горда дуже, - кажуть, - i строга, а для сво © доньки то, зда ться,
чи не самого боярина вижида .
- А донька? - пита .
- За жодного не хоче й чути. Досi вiдмовля всiм як одному, -
розказують. - Каже, що не "по душi" i не хоче.
- От жвава, що й бiдних любить, - вихопилося якось Грицевi з уст.
- Та яке там вже "любить"! На жодного, а на бiдного вже й тiльки не
дивиться.
- А гарна яка? - допиту далi Гриць, вдаючи, що не зна дiвчини.
- Сам вже придивися, - подають у вiдповiдь. - Поклонися ©й низько,
поглянь на брови, тодi осудиш власними очима, хто така Дубiвна, хто така
Туркиня._
В Гриця аж загорiло в душi. От його Туркиня - спалахнуло в думцi. Добре
кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубiвна, до нього
ласкава, прекрасна та Туркиня.
Дивиться? Грицю, Грицю... уважай, що дi ш! "Гада ш, я зараз для
кождого?" - _пригадуються йому ©© слова.
"Я_ не для кождого..."
Та Грицевi байдуже про слова дiвчини. Вiн ©© любить. I щось здiйма в
молодому хлопцевi гордо голову, неначе упомина ться про сво право... а
все iнше йому байдуже. "Для кождого, не для кождого, а його_ вона буде! Ще
не було тако©, що йому оперлася б". I ©де Гриць впрост вiдважно сам до
Iванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спита . Може, вийде з
хати...
Вийшла Туркиня, спаленiла i зчудувалася бровами. З шапкою в руцi сто©ть
Гриць перед нею.
- Я прийшов,_ Туркине, - каже вiн покiрно.
- Гаразд, - вiдповiла вона i всмiхнулася очима. А за нею мати - висока,
строга... в чорному одiта.
- В яких справах, молодий газдо? - запитала сухо i прошибла холодним
оком Гриця i доньку.
- Не питали зранку люди тут за ним?_
- _Не питали, - ще зимнiше вiдказала.
- Чоловiк та й жiнка...
- Не питали, кажу! - З тим i обернулася i ввiйшла У хату.
- I ти, донько, входь, надворi не гайся! - так прийняла його Iваниха
Дубиха - i бiльше ©© не бачив.
- Iду, мамцю... - обзива ться слухняно Тетяна, а сама з мiсця не
руша ться.
- Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, - просить
Гриць, вклонившись знов покiрно. - Разом посуму мо, разом поговоримо.
- Не вийду. Навiть i не жди, - вiдповiла твердо.
Вiн жде хвилину, мне шапку в руках, потiм озива ться:
- А в лiс весною прийдеш? - пита i з тими словами схиля ться перед
нею, дотикаючи сим разом шапкою само© вже землi.
- В лiс весною прийду. А тепер вертай.
- Як зазеленi , - притриму Гриць, а сам аж губить очi на ©© чорних
бровах, на усмiхнених устах, на всiй ©© красi.
- Як зазеленi , - повторю вона i знов усмiха ться.
Гриць кланя ться.
- Спасибi, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибi ще
раз.
- Спасибi тобi, що додержав ти слова - та проте вертай - мати не
жарту ...
Вiдлетiв Гриць на чорнiм конi, i тихо стало коло хати, лиш на часок,
нiби десь на спогад там комусь, остався тупiт кiнських копит у воздусi.
"В лiс весною прийдеш?" - повторю Гриць в себе вдома за дно сво
питання, тоне в нiм, куди б не ходив, за що б не брався.
"В лiс весною прийду!"
"Як зазеленi ..."
"Як зазеленi ..." Господи боже, от Туркиня i любить!
"Весно, прийди! - тужить, молить нiмо його молода грудь, зiтха гаряче
його серце. - Весно, прийди!.."
Повеселiв Гриць. Обiйма Настку, тулить i голубить з потайного щастя
синьооку ©©. Вдоволя батька-матiр, а сам до себе усмiха ться. В лiс
весною прийдеш?" - пита його серце.
"В лiс весною прийду".
"Як зазеленi ?.."
"Як зазеленi ..."
Зеленiйте, сосни!..
* * *
Весна настала.
Стоять смереки рiвними зеленими хоругвами, вiтаються шумом, клоняться
коронами одна другiй, а все тому, що от весна прийшла.
Цвiтуть вже i цвiти, колишуться i дзвiнки коло скал, камiння, а все в
честь весни, все в честь ©© повороту.
Порозпукувалися вже й маки молодо© Тетяни, i от-от незадовго вона ©х
зiрве вже, заквiтча ться ними, поспiшить зеленим лiсом прудкими ногами до
старо© Маври або й дальше...
* * *
Одно© тако© чудово© весняно© днини пустився Гриць в полонини оглянути
худобу, деякi колиби та на приказ батька вибрати кiлька кращих штук худоби
на продаж. Переходячи через село на противну гору, де саме простягалися
полонини його батька, подибав по дорозi старого, з дитинства вже йому
знаного дiда Андронатi, що все раз на кiлька рокiв являвся в ©х селi i
поступав до ©х хати!
Заходив - як по що. Часом з ложками на продаж, iнодi впрост по
милостиню, iнодi впрошувався на сам вiдпочинок, а все поступав.
Побачившись тепер з циганом старцем на пустiй дорозi, Гриць поздоровався з
ним, задержався.
Старець циган прилучився до молодого хлопця, i мало-помалу оповiли собi
обидва, як ©м живеться, що перебули за час, не бачившись, i все таке iнше
з життя.
Старий циган розказав Грицевi, що волочиться вже до двадцяти рокiв на
свiтi, лише глибокою зимою опиня ться в Угорщинi, недалеко пусти, де
тулиться коло iнших циганiв. Жiнка в нього померла ще перед двадцятьма
роками, недовго по утратi однiсiнько© доньки, яку постигло нещастя, i вона
або вмерла, або, може, тиня ться де по свiтi. Дитинi тi © доньки,
щоправда, поводиться добре, говорив вiн, не дивлячись при цих словах на
молодого хлопця. А його лиш та одна думка при життi держить, що вiн колись
коло то© дитини затулить очi. Але поки те буде, вiн мусить волочитися по
свiтi, а як настане час, що його внук одружиться, тодi вiн прийде до нього
й остане.
Зимою перед роком, - розказував, - переходив вiн тутейшi села, збираючи
милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися мiж собою
i погнали його шукати хлiба в свiтi. Але який вже в нього заробiток,
вiдколи не годен смиком по струнi водити, ночами пересиджувати, по
весiллях грати? I заманило його й оцим селом пiти, де бачив останнiй раз
свою доньку: але жалував. Зайшовши в лiс якоюсь стежкою, куди, здавалося
йому, дорога ближче, - вiн заблудив. I хоча впрошувався до яко©сь там
хатини в лiсi, все-таки не дiстався до тепла i мало що не загинув в снiгу
з голоду та холоду. I вже вiдтодi живе зимою в долах. Але вiн вже ослаб
цiлком; чу смерть за собою. I зда ться йому iнодi, що господь держить
його лиш тому на ногах, щоб вiн iще прислужився в дечiм свойому внуковi.
- В чiм? - спитав Гриць.
А от се трудно означити старому дiдовi... Але так йому ввижа ться.
Окрiм того, хоче йому на весiллi заграти на скрипцi, хоч I старечими
пальцями. Славний музика Андронатi загра йому ще на весiллi... потiм...
нехай би й зараз помер. От що!
Розказуючи отаке, старий дивився з-пiд брiв вигребущим оком на молодого
хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору i, щоб не оставляти старого
поза собою, вiд часу до часу присiдав на землю та, ждучи, придивлявся
байдуже на тяжкий крок старця i на його самого.
- Тебе, синку, я оце третiй раз бачу, - об'яснив далi старець молодому.
- Ти, мабуть, не ма ш родичiв?
- Кажуть, "нi", - вiдповiв коротко Гриць, що не любив, як йому
згадували, що вiн годованець.
- _Але тобi добре? - допитувався цiкаво старець; i немов лиш ждав, щоб
слово "добре" перейшло уста молодого.
- Та добре, - чу знов коротку вiдповiдь.
- В багачiв живеш?
- Та нiби в багачiв, ©сти, пити маю, одежi гарно© також старають, коня
найкращого з стада також дарували... - i, не докiнчивши думку, вмовк.
- А чого недоста тобi ще? - пита ться старець i усмiха ться. - Любки?
Гриць махнув рукою.
- , - каже, - ©х доста, де б не захотiв. А з-помежи тих вибранi двi.
- А багачки? - розвiду ться знов старець, i його очi загорiли
захланнiстю.
- Та - нiби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче ©©
мати дати за мене; але синьооку, бiляву, мо© родичi хочуть, а мене ©©
родичi. I добра вона i непогана; якраз, кажуть, менi пiд пару. Зрештою,
бог зна , котра менi суджена. I котра буде, то буде. От... - i махнув при
тiм словi зневажливо рукою, - всi вони однаковi.
- Що? - пита старець i розтуля уста, бо часом не дочува добре.
- З того всього я пiшов би в свiт! - _каже.
- Куди? - аж крикнув старець.
- У свiт.
- У свiт? Як той циган? От-то, i наговорив. Бiдувати, як я?
- Е, нi, - як ви по милостиню; а так собi, щоб бачити свiт. Навкучилося
межи горбами. Так, дiду, iнодi мене тягне деiнде в свiт, - говорить майже
з тугою Гриць, - що господи боже! Отже, нi.
- Дiвчат шкода? Що? - спитав старий i розсмiявся.
- Може, i шкода то©, з чорними бровами, - вiдказав Гриць просто. - Вона
нiколи не навкучу ться. Все тебе нiби чимось новим году . Щоправда, дiду -
гарна дiвчина.
- А я тобi кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, бiла чи чорнява -
як багачка, то бери! Дуже гарно© навiть стережися. Буде за другими
спозирати, - приучу старий.
Гриць розсмiявся.
- А я вiд чого буду? - спитав. - Але вона гарна, мов боярська дочка. А
бiлява зате люба i догоджу . Що б не захотiв я, вона вже зробила. За тими
двома хлопцi голови дають. А я ще не знаю, котру посватаю. Жаль одну
покидати, а шкода i другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! - кликнув нараз
тужно. - Ти в душу запала, а сама, мов чарiвниця... добре заховалася! Гей,
дiвчата, злийтеся в одну, i я вас посватаю!
При тих тужливих, а заразом i гарячих словах розсмiявся старець прикро.
Йому пригадалася нiби давня якась казка, нещасна любовна пригода його
доньки Маври. I Раду свого лютого любила, i мадярського боярина любила, а
сама одна осталася... в свiтi десь пропала...
- Одну люби, синку... - перестерiга поважно. - Одну люби, та щиро.
А далi i сам умовк. Нiби бо©ться сво© слова пояснити, удовiднити[23],
щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не вiдiпхнути вiд себе
дорогого хлопця, не вiдстрашити чим навiки...
- Мабуть, бiлу посватаю, - обiзвався нараз сам Гриць. - Дарма, що
чорнобриву, може, й бiльш люблю. I де вона? Хто ©© вдержить? Вона... тут i
там, тут i там, а хочеш ©© обняти, до себе пригорнути, вона "не для
тебе"._ Бог зна , як то ще буде. За бiлявою стариня потяга , а чорняву я
один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лiсi... Туркине, вий-ди! -
гукнув тужливо, незважаючи на присутнiсть старого, мов був сам-один на
горi. - Вийде, як зазеленi !.. А от вже i зеленi , - додав, звертаючись до
дiда, якого нiби лише ще в останнiй хвилi спостерiг. - А ти!.. У-х! -
кликнув удруге тужливо з усi © грудi, а вiдтак, трiпнувши капелюхом до
землi, кинувся i сам на траву.
Старець долiз до нього i станув, вiдпочиваючи.
- Любитеся потай з чорнобривою? - спитав.
- Сходимося все в лiсi. До хати стара ще не прийма , чига над нею, як
вовчиця, навiть говорити не хоче! Тож ми лiсом кри мося.
- Зле, хлопче, - перестерiга знов старець i тоне в якихось думках. -
Зле. Стережись. Свiтом iдуть прокльони, може й тебе хтось з жалю за нею
проклясти.
- Але-бо i красна! - поясню Гриць, не зважаючи на слова старого, i,
станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавiльно капелюх набiк. - За нею
всi хлопцi гонять. Але я, татку, - дода гордо i щиро, неначе вдоволя
щось у собi, пiддаючись його бажанню говорити, - я один буду ©© мати.
Красна, - кажу, - i як дика коза шмига по лiсi; ми тут i любимося.
- А я, синку, тобi лиш одну раю, - обiзвався знов старець, опершись
перед молодим на палицю, i думав. - Одну, та щиро любити, двох не
голубити. Воно потяга грiх за собою, аби як чоловiк себе хоронив. - I
зiтхнувши якось тужно, вiн нараз спитав: - Як ©й на iм'я?.. Не з циганiв
вона, коли чорнява?
Гриць розреготався.
- Ото вгадали! - кликнув. - Самi вилiзли з шатра, та i другого би там
упхали... - i знов розсмiявся.
- Не глузуй з циганiв! - остерiг старий якимось лиховiсним голосом, -
бо ще не зна ш, з якого й ти роду. Ади - в свiт тебе тягне, дарма що
хлiба-солi ма ш. А що далi буде, ти ще не зна ш._ З лиця, - каже, -
правда, ти бiлий, але хто твоя мати,_ хто був твiй батько? Циган чи боярин
- ти не зна ш.
Хлопець скипiв.
- Мовчи, цигане! - кликнув. - I не обзивайся бiльше. Я як улючуся,
скину тебе з гори, що й не стямишся. Ади... - додав погiрдливо. - Йому моя
мати нагадалася. От-от! - i аж свиснув з якогось обурення. Але хутко
успоко©вся. - Моя чорнобрива любка, - додав, - се "Туркиня", дiду. Зна ш
©©? Чув про не©? Ти, мов та сновида, по всiм свiтi лазиш! - i знов
розсмiявся.
- Не знаю. Але, як хочеш, розвiдаюся... i, може, ще тобi коли в пригодi
стану. Але знати не знаю...
- Та вже ж... Вона з циганами не брата ться, - вколов Гриць бутно дiда.
- Нi, - каже покiрно старий, - лиш любиться. _
Гриць не зрозумiв i вмовк. Йому стало нiяково вiд циганових слiв. Не
зрозумiвши ©х, не хотiв бiльше питати i чомусь споважнiв.
- Коби я знав, коли будеш справляти весiлля, я приволiкся би, -
заговорив ще покiрнiше дiд. - Я здалека б, здалечку, синку, - тягнув
чимраз покiрнiше, майже до землi склоняючись, - здалечку, здалечку... лиш
дивився б i не надивився. Але де вже менi старому, та ще й бiдному
старцевi бачити, як жениться багатир з багачкою!..
- Восени, - перебив йому гордо Гриць, - се© вже осенi, - говорив мов до
себе, - буду женитися. Прийди, як хочеш. Бiдних у нас милують, чому б
старого цигана нi? Зi скрипкою прийди...
Старець покiрно склонився.
- Так я й хотiв би.
Гриць стояв перед ним, молодий, красний, i дивився понад голову старця
далеко вперед себе, над лiси i гори, неначе виглядав когось.
- Що визира ш? Над чим розважу ш?
Гриць здвигнув плечима.
- Я про чорнобриву, дiду... - признався. - Так мене обмотала, що з
гадки не сходить, та хто зна , чи буде моя...
- Якби я ворожбит, то поворожив би тобi, хоч би i на горбi, - вiдповiв
старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. - А так хiба стану
тобi, може, коли в пригодi... мiж дiвчатами, щоб не дуже вже ними
турбувався.
- Ов-ва!.. - закинув Гриць... - Менi ©х не страшно. Зроблю, як схочу.
- То хiба заграю тобi на весiллi, поки умру...
- На весiллi, - повторив з вимушеним усмiхом Гриць.
- Як бог дасть. Тобi одному_ ще заграю. Я рад би, щоб ти став першим
багатирем у селi. Знаю тебе з дитини, а родичi тво© були для чужого старця
милостивi. Тому я рад би... хоч бiдний... чужий циган... рад би, - i тут,
урвавши, опустив нагло стару голову на груди i вмовк.
- Може, й буду колись багатирем, - обiзвався Гриць, - не знаю. Кажуть,
багатству чорнобриво© в нашiм_ селi рiвнi нема, тому хто зна , чи за мене
дадуть.
Старий зачудувався.
- Чим вона найбiльше багата? - спитав.
Гриць видивився на нього.
- Чим? - а по хвилi розсмiявся. - Чорними бровами... - вiдповiв.
- Ой, як та чарiвниця? - спитав.
- Чарiвниця, дiду.
- Стережися, сину... Чорнi брови мають силу.
- Кажуть - мають, - обзива ться Гриць i знов смi ться. - Та я ©© не
боюся, коби лиш за мене дала ©© мати...
- Чарiвницям, кажуть, - поясню далi поважно дiд, - треба всю свою силу
вiддавати, iнакше вони беруть верх над чоловiками; бодай в нас, циганiв,
стережуться ©х.
- Я один не боюся ©х - i все буду робити, як схочу. Грицевi не доросла
жодна... зрештою i бiляву маю... Не ©м я пiддамся, а вони... менi. - З
тими словами став крутити вус i, нiби усмiхаючись, чомусь чимраз бiльше
поважнiв.
Мов перед двадцятьма роками, коли Андронатi стояв з бiлим внуком на
руках на верху, роззираючись по розкиданому селу, щоб доглянути хату
багатиря, i не находив ©©, так, здавалося, глядiв тепер сам Гриць надармо
понад лiси i гори, нiби роззираючись за сво ю долею, що мала йому прибути
вiд одно© з дiвчат.
Та в тiй хвилi пронiсся звiдкись понад верхи, як i перед двадцятьма
роками, голос трембiти, смутний i протяжний.
Гриць спинився.
- Се на смерть? - спитав старець.
- Не знаю. Мабуть... - вiдповiв хлопець i нараз прискорив кроку. Хоч i
як вiн звик до звукiв трембiти, любив ©х, а в тiй хвилi вразили вони його
болюче.
Старець, не в силi держати з ним кроку, задихався i станув.
Гриць спинився на хвилину.
- Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.
- Iдiть, - вiдповiв Гриць, - я спiшуся... бо мене в полонинi ждуть.
- Iди, синку, iди з богом! - вiдказав старий. - Рад, що бачив тебе, а
далi нехай оруду божа воля.
- Побачите ще на весiллi, - потiшив Гриць щиро, i нараз, мов на
внутрiшнiй приказ, зняв покiрно капелюх i схилився низько перед старцем.
- Поблагословiть, дiду, ще перед весiллям! - просив. - Хто зна , як
випаде, чи вспi те на час прибути. Поблагословiть, ви старенькi.
Старець аж затрясся зi зворушення, захлипав.
- Благословлю тебе, синочку, - промовив розжалобленим голосом, -
благословлю з усiм добром i щастям - а не забудь свого дiда..._
- _Не забуду, татку!
I пiшов Гриць. В душi нiс не то смуток-тугу, не то стiсненну радiсть, а
все з думками про весiлля. Вiдтак станув i поглянув вдолину. Де був його -
як називав себе - старий дiд.
От був ще.
Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче мiж хати вдолину, доки не
згубився цiлком...
Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густi лiси. Лиш хижуни,
розпростерши крила, розкошують пiд небосклоном.
* * *
Минула вже перша весна, пишаються вже лiси, гори в яснiй новiй зеленi -
наста лiто.
Вже четверта недiля, як ви©жджа Гриць на сво©м чорнiм густогривiм конi
в лiс за Туркинею i не дiждеться ©©. З надi ю ви©жджа , з сумом верта .
Може, засватали ©© М'ясницями, дума часом неспокiйно, а може, i вiддала
мати десь далеко звiдси, а вiн нiчого не зна , вiд нiкого про не© не чу ,
- нiхто нiчого не каже.
_полощи, у вiвторок_ вари, в середу_ рано напiй, то i гей-гей який сон
лихо захопить!.. - i аж заспiвала, трiпнувши пальцями. - Гай, га-й! - i
розреготалася. - Ой! - кликнула вiдтак з жалем. - Коли б я була те зiлля
тодi мала при собi, як вiн_ казав менi, що я_ одна всьому винна, та ще i
свиснув - не була б нинi Мавра сама по лiсах, сама на всiм свiтi, а була
би мiж сво©м людом, з сво ю дитиною... ет! - додала гiрко i урвала.
- То й що, Мавро? - пита Тетяна, i ©© очi створилися нараз широко,
тривожно.
- То нехай був би хоч зо три днi переслався, як уже не що iнше...
- Мавро! - крикнула дiвчина з вiдразою, зморщивши люто чорнi брови. -
Грiх, що ти говориш!
- Може, i грiх... - притаку Мавра твердо. - Але i мене молоду
збавляти, порiзняти з чоловiком також було грiх.
- Мавро... ти його любила?_ - обзива ться знов Тетяна з несвiдомою
обороною в голосi, i сама не зна , чому ©й ввижа ться той, кого вона_
любить, Гриць.
- Любила на свою бiду та на сво горе. Правда, що любила. Лiпший був,
як Раду. Та що менi з того? Тепер нема нi його, нi дитини, нi Раду, нi
родичiв - нiкого. Тетяно, Тетяно, - дода сумно, - що ти, доньцю, зна ш,
що значить у грудях в жiнки жаль. Вiн ваги не зна ... _I най бог боронить,
щоб ти його зазнала хоч би i здалека. Ти збожеволiла б, - остерiга Мавра
i наклада люльку.
- Я збожеволiла б, - повторила Тетяна стиха i вже замовкла, зморщивши,
як перше, брови над чолом. Нараз - станувши близько перед старою циганкою,
каже:
- Мавро!
- Що, доньцю?
- Ти багато зна ш...
- Хоч не так багато, а що треба - знаю.
- То скажи ж. Чи вже всi такi, як один той_ був?
- Котрий?
- Що ти його любила, а вiн тебе... зрадив, свиснув за тобою?
Мавра дивиться на дiвчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очi, i
вiдповiда :
- Хiба вiдтепер вродиться, що такий не буде. _
Тетяна неначе умлiва на тi слова. Сiда мовчки знов на лаву i бiльше
не пита . Зате Мавра не мовчить.
- Доньцю! - каже нараз i дивиться пильно на дiвчину. - Чому ти вiд
якогось часу забува ш про стару Мавру? Г-а?
Тетяна стиска зуби.
- Не любиш ©© вже?
- ...Люблю.
- А бiльше нiкого не полюбила? Г-а-а? - пита i па-ка з люльки, а
чорними очима пронизу бiле лице то©, що "одну"_ ©© любить. '
В Тетянi на той запит щось буриться, щось здiйма гордо голову, що досi
перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною
силою, що намагалося взяти верх над нею.
- А хоч би_ й полюбила? - пита нараз i дивиться неустрашно просто
старiй ворожцi в очi.
- Тодi не вiр!
- А як повiрю?
- То вiдтак не жалуй! - Останн слово вимовля Мавра майже з погрозою.
- Я не пожалую.
- Посилав уже старостiв? - пита Мавра замiсть всього i знов пронизу
дiвчину оком аж до глибини душi.
- Ще вiн ©х пiшле.
- З нашого села який?
- Нi.
- Здалека?
- Не знаю. Нiчого не знаю.
- I ти його любиш?
- I я його люблю.
- Кажеш - вiн тебе посвата ?
- Вiн мене посвата .
- Коли?
- Не знаю.
- Се© осенi?
- Не знаю.
- Тетяно! - остерiга Мавра з щирою строгiстю © грiзно кива пальцем. -
Тетяно!
- Що таке? - опира ться проти чогось у голосi старо© Маври молода
дiвчина.
- Уважай, Тетянко!
- Вiн же мене любить!
- I ти його любиш?
- I я його люблю.
- I не з нашого села вiн?
- Не з нашого.
- А мама про те зна ?
Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в ©© любовi до Гриця хотiв би хто
стати на сторожi або перешкодi, зворушу ©© нараз i настрою бунтiвниче.
Вона тупнула ногою, як чинила в дитинствi, коли не сповнялося ©© бажання,
i вiдвернулася люта.
- й - мама! - крикнула роздразнено, - нащо ще й мамi знати. Вiн пришле
вже в час старостiв, тодi й дiзна ться. А тепер не треба.
- А як тебе хто iнший посвата се© осенi?
- То не пiду, - вiдповiда рiшуче i гордо.
- А як мама скаже?
- Мама не скаже.
- А як присилу ?
- Мавро! - кинулася до не© дiвчина з неописаним роздразненням, немов
хотiла ©© вдарити, а очi в не© заiскрилися люто. - Мама не присилу !
- Нi, нi, доньцю, - утихомирю затривожена роздразненням дiвчини Мавра,
як за дитинячих ©© лiт. - Мама не присилу .
- I ти допоможеш, Мавро? - просить Тетяна, приказуючи.
- I я допоможу, доньцю, вмовлю маму.
- Доки вiн старостiв не пришле, Мавро?
- Доки старостiв не пришле.
- Хоч би i другi прийшли i мама силувала? - пита Тетяна з притиском,
нiби забезпечуючись вiдтепер Мавриною помiччю.
- Хоч би i так, дитинонько. Але не журися. Не_ час тим журитися.
Тетяна сiда близько коло печi, де тлi кiлька вугликiв, i мовчить.
- А хоч багатирський син вiн? - пита по якiйсь хвилинi знов Мавра.
- Авжеж, - вiдповiда Тетяна згорда, i ©© голос застерiга собi
заздалегiдь iншу думку в старо© приятельки, як ту, що вiн багатирський
син.
- А красний?
- ...Ну-у-у! - вiдповiда лиш молода дiвчина з притиском i пiдсува
брови, вiдтак дода : - Такий, мабуть, лиш твiй_ був, Мавро...
- Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.
- Красний - _кажу, Мавро.
- Я чую, доньцю, - вiдповiда Мавра i хита жалiсливо головою. - Тому я
пропала, - дода , майже спiваючи, пiвголосом. - Душу за ним дала - за його
очима.
- За його очима... - повторю розмрiяно, задумано Тетяна.
- А як його звуть?
Тетяна вага ться, вiдтак маха рукою зневажливо i байдуже дода :
- Подибала раз..._
- _Раз? I вже полюбила?
- Раз, i другий, i третiй, а четвертий полюбила.
- Тайком?
Тетяна мовчить, спустивши голову.
- В млинi? - розпиту , розгребу дiвочу тайну Мавра.
Тетяна знову потаку мовчки головою, а вiдтак заперечу .
- Не хочу правди сказати.
- Тетяно! - остерiга Мавра, майже молить. - Кажи, най присила
старостiв. Сама не виходь до нього!
- Сам пришле вiн сватiв, - обзива ться твердо дiвчина.
- Най бог помага . I далi стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить,
той не раз i губить, - додала пророче.
- Губить, - повторю ледь чутно шепотом Тетяна, а вiдтак вмовка ...
Тишина... Мовчанка.
Мавра, задумавшись, пака люльку, а Тетяна знов бореться з чимось,
мовчить якийсь час; вiдтак кида ться до Маври, тулиться до не© i благаючим
голосом допиту ться:
- Мавро, чи вже справдi всi такi,_ як ти передше казала?..
Мавра вiдзива ться твердо, мов камiнь, що, впавши в воду, повороту не
зна :
- Хiба вiдтепер вродиться - що такий не буде._
- _Мавро!!
- Доньцю моя дорога, як ти нiколи не вiрила Маврi, то сим разом повiр!
Ти в мене одна на свiтi...
- В нього щирi очi... я його люблю, - вiдповiда i нiби бореться молода
дiвчина з недовiрливiстю старо© нянi.
- Любиш, доньцю? Любиш? - вiдказу сумно Мавра, - Тож люби щасливо, бо
я - одна на всю гору, на весь лiс, на всю самоту, далеко-широко одна та й
одна.
Зворушена верта осiннiм тихим лiсом Тетяна, i вже не йде до Маври, ©©
болить, як Мавра заговорить про них _а з тим i про того, якого й не зна .
Не пiде. Не добре ©й з Маврою. Що б i не порушив, вона на все кида
тiнь. А Тетяна любить. Вона зна Гриця. I вiн ©© також любить. Сво добро
вони знають.
Вона вижида дома старостiв вiд нього. Iнодi i молиться. Колись вiн лиш
над'©де - говорить ©© серце - чорний кiнь зарже, i вiн увiйде в хату.
Здiйме капелюх, як не раз вже в лiсi, i, вклонившись покiрно, скаже: "Я
прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всiм свiтi".
Куди б не ходила, за що б не бралася, а в ©© душi гра одна i та сама
пiсня: "Гриць ©© полюбив, а вона Гриця..."
Звiльна мина день за днем осiнь, наближа ться зима - аж i настала
врештi. Бiла, чиста i морозиста. Пушистий iнiй угина сосни, а груба
верства снiгу застелила бiлу стежку. Весь лiс, куди не глянути, прикинувся
на час в якусь бiлу мрiю...
З-пiд густих смерек, обтяжених бiлим снiгом, саме над яром в' ться
прозоро-синявою гадючкою дим iз Мавриного коминка. Вона зиму ...
* * *
Поволi проходить молодому Грицевi осiнь i зима. Зразу ви©жджав iще за
красною Туркинею, та пересвiдчившись хутко, що вона держить слово, не
явля ться, як приобiцяла, що "не прийде", вiн аж посумнiв. "Якби любила,
то виходила б, - говорив за дно, - хоч раз один, а все-таки вийшла б,
показалась би - щоб бодай побачив, поглянув на не©. А то затялася i анi
раз". Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно вiд часу до часу
на чорнiм конi, як кудись жене i верта повiльним кроком сумно. Лиш як
морози почали на добре притискати, а далi i снiг налягати на широких вiтах
смерек бiлою вагою, перестав вiн вижидати дiвчину в лiсi. Тим часом туга
загнiздилася в його душi, скiльки не розважувала ©© несвiдомо сво©ми
пестощами, щебетанням та слухнянiстю бiлолиця Настка. Гриць мов не той
вже, що був. Посмутнiв. Старостiв до Тетяни вiн також не може слати, бо в
його сусiдствi живе Настка i вiн не хоче ©© смутити. До того й батько його
не хоче землi вiддiлити - каже ждати... з женячкою ще не квапитися, i вiн
мусить батьковiй волi пiддатися. Та ждучи отак i плекаючи в серцi бог зна
якi надi© про Туркиню, вiн все-таки не переста , розвiдуючись тайком про
Тетяну, - заходити досхочу до синьооко© Настки, вiддаватися тому почуттю,
що його в'язало з нею i держало при нiй. Вiн неначе мiцнi душею, зачувши
тут i там мiж товаришами, що вона, крiм нього, - що гуля , мов ногами
пише, - _не бачить iншого в селi, в'яне за ним серцем i до смутку
любить...
А Туркинi не видно.
Однак не така вже кров у Гриця, щоб вiн довго з тугою в серцi возився.
Одного поранку осiдлав свого чорногривого коня i подався в село, де жила
Iваниха Дубиха з сво ю гарною донькою, ©здить там по селу, вдаючи, що за
справунками, а за Iваниху Дубиху все попри те розпиту . Чи горда вона дуже
i неприступна? Строга дуже панi?_
- _Горда дуже, - кажуть, - i строга, а для сво © доньки то, зда ться,
чи не самого боярина вижида .
- А донька? - пита .
- За жодного не хоче й чути. Досi вiдмовля всiм як одному, -
розказують. - Каже, що не "по душi" i не хоче.
- От жвава, що й бiдних любить, - вихопилося якось Грицевi з уст.
- Та яке там вже "любить"! На жодного, а на бiдного вже й тiльки не
дивиться.
- А гарна яка? - допиту далi Гриць, вдаючи, що не зна дiвчини.
- Сам вже придивися, - подають у вiдповiдь. - Поклонися ©й низько,
поглянь на брови, тодi осудиш власними очима, хто така Дубiвна, хто така
Туркиня._
В Гриця аж загорiло в душi. От його Туркиня - спалахнуло в думцi. Добре
кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубiвна, до нього
ласкава, прекрасна та Туркиня.
Дивиться? Грицю, Грицю... уважай, що дi ш! "Гада ш, я зараз для
кождого?" - _пригадуються йому ©© слова.
"Я_ не для кождого..."
Та Грицевi байдуже про слова дiвчини. Вiн ©© любить. I щось здiйма в
молодому хлопцевi гордо голову, неначе упомина ться про сво право... а
все iнше йому байдуже. "Для кождого, не для кождого, а його_ вона буде! Ще
не було тако©, що йому оперлася б". I ©де Гриць впрост вiдважно сам до
Iванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спита . Може, вийде з
хати...
Вийшла Туркиня, спаленiла i зчудувалася бровами. З шапкою в руцi сто©ть
Гриць перед нею.
- Я прийшов,_ Туркине, - каже вiн покiрно.
- Гаразд, - вiдповiла вона i всмiхнулася очима. А за нею мати - висока,
строга... в чорному одiта.
- В яких справах, молодий газдо? - запитала сухо i прошибла холодним
оком Гриця i доньку.
- Не питали зранку люди тут за ним?_
- _Не питали, - ще зимнiше вiдказала.
- Чоловiк та й жiнка...
- Не питали, кажу! - З тим i обернулася i ввiйшла У хату.
- I ти, донько, входь, надворi не гайся! - так прийняла його Iваниха
Дубиха - i бiльше ©© не бачив.
- Iду, мамцю... - обзива ться слухняно Тетяна, а сама з мiсця не
руша ться.
- Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, - просить
Гриць, вклонившись знов покiрно. - Разом посуму мо, разом поговоримо.
- Не вийду. Навiть i не жди, - вiдповiла твердо.
Вiн жде хвилину, мне шапку в руках, потiм озива ться:
- А в лiс весною прийдеш? - пита i з тими словами схиля ться перед
нею, дотикаючи сим разом шапкою само© вже землi.
- В лiс весною прийду. А тепер вертай.
- Як зазеленi , - притриму Гриць, а сам аж губить очi на ©© чорних
бровах, на усмiхнених устах, на всiй ©© красi.
- Як зазеленi , - повторю вона i знов усмiха ться.
Гриць кланя ться.
- Спасибi, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибi ще
раз.
- Спасибi тобi, що додержав ти слова - та проте вертай - мати не
жарту ...
Вiдлетiв Гриць на чорнiм конi, i тихо стало коло хати, лиш на часок,
нiби десь на спогад там комусь, остався тупiт кiнських копит у воздусi.
"В лiс весною прийдеш?" - повторю Гриць в себе вдома за дно сво
питання, тоне в нiм, куди б не ходив, за що б не брався.
"В лiс весною прийду!"
"Як зазеленi ..."
"Як зазеленi ..." Господи боже, от Туркиня i любить!
"Весно, прийди! - тужить, молить нiмо його молода грудь, зiтха гаряче
його серце. - Весно, прийди!.."
Повеселiв Гриць. Обiйма Настку, тулить i голубить з потайного щастя
синьооку ©©. Вдоволя батька-матiр, а сам до себе усмiха ться. В лiс
весною прийдеш?" - пита його серце.
"В лiс весною прийду".
"Як зазеленi ?.."
"Як зазеленi ..."
Зеленiйте, сосни!..
* * *
Весна настала.
Стоять смереки рiвними зеленими хоругвами, вiтаються шумом, клоняться
коронами одна другiй, а все тому, що от весна прийшла.
Цвiтуть вже i цвiти, колишуться i дзвiнки коло скал, камiння, а все в
честь весни, все в честь ©© повороту.
Порозпукувалися вже й маки молодо© Тетяни, i от-от незадовго вона ©х
зiрве вже, заквiтча ться ними, поспiшить зеленим лiсом прудкими ногами до
старо© Маври або й дальше...
* * *
Одно© тако© чудово© весняно© днини пустився Гриць в полонини оглянути
худобу, деякi колиби та на приказ батька вибрати кiлька кращих штук худоби
на продаж. Переходячи через село на противну гору, де саме простягалися
полонини його батька, подибав по дорозi старого, з дитинства вже йому
знаного дiда Андронатi, що все раз на кiлька рокiв являвся в ©х селi i
поступав до ©х хати!
Заходив - як по що. Часом з ложками на продаж, iнодi впрост по
милостиню, iнодi впрошувався на сам вiдпочинок, а все поступав.
Побачившись тепер з циганом старцем на пустiй дорозi, Гриць поздоровався з
ним, задержався.
Старець циган прилучився до молодого хлопця, i мало-помалу оповiли собi
обидва, як ©м живеться, що перебули за час, не бачившись, i все таке iнше
з життя.
Старий циган розказав Грицевi, що волочиться вже до двадцяти рокiв на
свiтi, лише глибокою зимою опиня ться в Угорщинi, недалеко пусти, де
тулиться коло iнших циганiв. Жiнка в нього померла ще перед двадцятьма
роками, недовго по утратi однiсiнько© доньки, яку постигло нещастя, i вона
або вмерла, або, може, тиня ться де по свiтi. Дитинi тi © доньки,
щоправда, поводиться добре, говорив вiн, не дивлячись при цих словах на
молодого хлопця. А його лиш та одна думка при життi держить, що вiн колись
коло то© дитини затулить очi. Але поки те буде, вiн мусить волочитися по
свiтi, а як настане час, що його внук одружиться, тодi вiн прийде до нього
й остане.
Зимою перед роком, - розказував, - переходив вiн тутейшi села, збираючи
милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися мiж собою
i погнали його шукати хлiба в свiтi. Але який вже в нього заробiток,
вiдколи не годен смиком по струнi водити, ночами пересиджувати, по
весiллях грати? I заманило його й оцим селом пiти, де бачив останнiй раз
свою доньку: але жалував. Зайшовши в лiс якоюсь стежкою, куди, здавалося
йому, дорога ближче, - вiн заблудив. I хоча впрошувався до яко©сь там
хатини в лiсi, все-таки не дiстався до тепла i мало що не загинув в снiгу
з голоду та холоду. I вже вiдтодi живе зимою в долах. Але вiн вже ослаб
цiлком; чу смерть за собою. I зда ться йому iнодi, що господь держить
його лиш тому на ногах, щоб вiн iще прислужився в дечiм свойому внуковi.
- В чiм? - спитав Гриць.
А от се трудно означити старому дiдовi... Але так йому ввижа ться.
Окрiм того, хоче йому на весiллi заграти на скрипцi, хоч I старечими
пальцями. Славний музика Андронатi загра йому ще на весiллi... потiм...
нехай би й зараз помер. От що!
Розказуючи отаке, старий дивився з-пiд брiв вигребущим оком на молодого
хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору i, щоб не оставляти старого
поза собою, вiд часу до часу присiдав на землю та, ждучи, придивлявся
байдуже на тяжкий крок старця i на його самого.
- Тебе, синку, я оце третiй раз бачу, - об'яснив далi старець молодому.
- Ти, мабуть, не ма ш родичiв?
- Кажуть, "нi", - вiдповiв коротко Гриць, що не любив, як йому
згадували, що вiн годованець.
- _Але тобi добре? - допитувався цiкаво старець; i немов лиш ждав, щоб
слово "добре" перейшло уста молодого.
- Та добре, - чу знов коротку вiдповiдь.
- В багачiв живеш?
- Та нiби в багачiв, ©сти, пити маю, одежi гарно© також старають, коня
найкращого з стада також дарували... - i, не докiнчивши думку, вмовк.
- А чого недоста тобi ще? - пита ться старець i усмiха ться. - Любки?
Гриць махнув рукою.
- , - каже, - ©х доста, де б не захотiв. А з-помежи тих вибранi двi.
- А багачки? - розвiду ться знов старець, i його очi загорiли
захланнiстю.
- Та - нiби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче ©©
мати дати за мене; але синьооку, бiляву, мо© родичi хочуть, а мене ©©
родичi. I добра вона i непогана; якраз, кажуть, менi пiд пару. Зрештою,
бог зна , котра менi суджена. I котра буде, то буде. От... - i махнув при
тiм словi зневажливо рукою, - всi вони однаковi.
- Що? - пита старець i розтуля уста, бо часом не дочува добре.
- З того всього я пiшов би в свiт! - _каже.
- Куди? - аж крикнув старець.
- У свiт.
- У свiт? Як той циган? От-то, i наговорив. Бiдувати, як я?
- Е, нi, - як ви по милостиню; а так собi, щоб бачити свiт. Навкучилося
межи горбами. Так, дiду, iнодi мене тягне деiнде в свiт, - говорить майже
з тугою Гриць, - що господи боже! Отже, нi.
- Дiвчат шкода? Що? - спитав старий i розсмiявся.
- Може, i шкода то©, з чорними бровами, - вiдказав Гриць просто. - Вона
нiколи не навкучу ться. Все тебе нiби чимось новим году . Щоправда, дiду -
гарна дiвчина.
- А я тобi кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, бiла чи чорнява -
як багачка, то бери! Дуже гарно© навiть стережися. Буде за другими
спозирати, - приучу старий.
Гриць розсмiявся.
- А я вiд чого буду? - спитав. - Але вона гарна, мов боярська дочка. А
бiлява зате люба i догоджу . Що б не захотiв я, вона вже зробила. За тими
двома хлопцi голови дають. А я ще не знаю, котру посватаю. Жаль одну
покидати, а шкода i другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! - кликнув нараз
тужно. - Ти в душу запала, а сама, мов чарiвниця... добре заховалася! Гей,
дiвчата, злийтеся в одну, i я вас посватаю!
При тих тужливих, а заразом i гарячих словах розсмiявся старець прикро.
Йому пригадалася нiби давня якась казка, нещасна любовна пригода його
доньки Маври. I Раду свого лютого любила, i мадярського боярина любила, а
сама одна осталася... в свiтi десь пропала...
- Одну люби, синку... - перестерiга поважно. - Одну люби, та щиро.
А далi i сам умовк. Нiби бо©ться сво© слова пояснити, удовiднити[23],
щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не вiдiпхнути вiд себе
дорогого хлопця, не вiдстрашити чим навiки...
- Мабуть, бiлу посватаю, - обiзвався нараз сам Гриць. - Дарма, що
чорнобриву, може, й бiльш люблю. I де вона? Хто ©© вдержить? Вона... тут i
там, тут i там, а хочеш ©© обняти, до себе пригорнути, вона "не для
тебе"._ Бог зна , як то ще буде. За бiлявою стариня потяга , а чорняву я
один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лiсi... Туркине, вий-ди! -
гукнув тужливо, незважаючи на присутнiсть старого, мов був сам-один на
горi. - Вийде, як зазеленi !.. А от вже i зеленi , - додав, звертаючись до
дiда, якого нiби лише ще в останнiй хвилi спостерiг. - А ти!.. У-х! -
кликнув удруге тужливо з усi © грудi, а вiдтак, трiпнувши капелюхом до
землi, кинувся i сам на траву.
Старець долiз до нього i станув, вiдпочиваючи.
- Любитеся потай з чорнобривою? - спитав.
- Сходимося все в лiсi. До хати стара ще не прийма , чига над нею, як
вовчиця, навiть говорити не хоче! Тож ми лiсом кри мося.
- Зле, хлопче, - перестерiга знов старець i тоне в якихось думках. -
Зле. Стережись. Свiтом iдуть прокльони, може й тебе хтось з жалю за нею
проклясти.
- Але-бо i красна! - поясню Гриць, не зважаючи на слова старого, i,
станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавiльно капелюх набiк. - За нею
всi хлопцi гонять. Але я, татку, - дода гордо i щиро, неначе вдоволя
щось у собi, пiддаючись його бажанню говорити, - я один буду ©© мати.
Красна, - кажу, - i як дика коза шмига по лiсi; ми тут i любимося.
- А я, синку, тобi лиш одну раю, - обiзвався знов старець, опершись
перед молодим на палицю, i думав. - Одну, та щиро любити, двох не
голубити. Воно потяга грiх за собою, аби як чоловiк себе хоронив. - I
зiтхнувши якось тужно, вiн нараз спитав: - Як ©й на iм'я?.. Не з циганiв
вона, коли чорнява?
Гриць розреготався.
- Ото вгадали! - кликнув. - Самi вилiзли з шатра, та i другого би там
упхали... - i знов розсмiявся.
- Не глузуй з циганiв! - остерiг старий якимось лиховiсним голосом, -
бо ще не зна ш, з якого й ти роду. Ади - в свiт тебе тягне, дарма що
хлiба-солi ма ш. А що далi буде, ти ще не зна ш._ З лиця, - каже, -
правда, ти бiлий, але хто твоя мати,_ хто був твiй батько? Циган чи боярин
- ти не зна ш.
Хлопець скипiв.
- Мовчи, цигане! - кликнув. - I не обзивайся бiльше. Я як улючуся,
скину тебе з гори, що й не стямишся. Ади... - додав погiрдливо. - Йому моя
мати нагадалася. От-от! - i аж свиснув з якогось обурення. Але хутко
успоко©вся. - Моя чорнобрива любка, - додав, - се "Туркиня", дiду. Зна ш
©©? Чув про не©? Ти, мов та сновида, по всiм свiтi лазиш! - i знов
розсмiявся.
- Не знаю. Але, як хочеш, розвiдаюся... i, може, ще тобi коли в пригодi
стану. Але знати не знаю...
- Та вже ж... Вона з циганами не брата ться, - вколов Гриць бутно дiда.
- Нi, - каже покiрно старий, - лиш любиться. _
Гриць не зрозумiв i вмовк. Йому стало нiяково вiд циганових слiв. Не
зрозумiвши ©х, не хотiв бiльше питати i чомусь споважнiв.
- Коби я знав, коли будеш справляти весiлля, я приволiкся би, -
заговорив ще покiрнiше дiд. - Я здалека б, здалечку, синку, - тягнув
чимраз покiрнiше, майже до землi склоняючись, - здалечку, здалечку... лиш
дивився б i не надивився. Але де вже менi старому, та ще й бiдному
старцевi бачити, як жениться багатир з багачкою!..
- Восени, - перебив йому гордо Гриць, - се© вже осенi, - говорив мов до
себе, - буду женитися. Прийди, як хочеш. Бiдних у нас милують, чому б
старого цигана нi? Зi скрипкою прийди...
Старець покiрно склонився.
- Так я й хотiв би.
Гриць стояв перед ним, молодий, красний, i дивився понад голову старця
далеко вперед себе, над лiси i гори, неначе виглядав когось.
- Що визира ш? Над чим розважу ш?
Гриць здвигнув плечима.
- Я про чорнобриву, дiду... - признався. - Так мене обмотала, що з
гадки не сходить, та хто зна , чи буде моя...
- Якби я ворожбит, то поворожив би тобi, хоч би i на горбi, - вiдповiв
старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. - А так хiба стану
тобi, може, коли в пригодi... мiж дiвчатами, щоб не дуже вже ними
турбувався.
- Ов-ва!.. - закинув Гриць... - Менi ©х не страшно. Зроблю, як схочу.
- То хiба заграю тобi на весiллi, поки умру...
- На весiллi, - повторив з вимушеним усмiхом Гриць.
- Як бог дасть. Тобi одному_ ще заграю. Я рад би, щоб ти став першим
багатирем у селi. Знаю тебе з дитини, а родичi тво© були для чужого старця
милостивi. Тому я рад би... хоч бiдний... чужий циган... рад би, - i тут,
урвавши, опустив нагло стару голову на груди i вмовк.
- Може, й буду колись багатирем, - обiзвався Гриць, - не знаю. Кажуть,
багатству чорнобриво© в нашiм_ селi рiвнi нема, тому хто зна , чи за мене
дадуть.
Старий зачудувався.
- Чим вона найбiльше багата? - спитав.
Гриць видивився на нього.
- Чим? - а по хвилi розсмiявся. - Чорними бровами... - вiдповiв.
- Ой, як та чарiвниця? - спитав.
- Чарiвниця, дiду.
- Стережися, сину... Чорнi брови мають силу.
- Кажуть - мають, - обзива ться Гриць i знов смi ться. - Та я ©© не
боюся, коби лиш за мене дала ©© мати...
- Чарiвницям, кажуть, - поясню далi поважно дiд, - треба всю свою силу
вiддавати, iнакше вони беруть верх над чоловiками; бодай в нас, циганiв,
стережуться ©х.
- Я один не боюся ©х - i все буду робити, як схочу. Грицевi не доросла
жодна... зрештою i бiляву маю... Не ©м я пiддамся, а вони... менi. - З
тими словами став крутити вус i, нiби усмiхаючись, чомусь чимраз бiльше
поважнiв.
Мов перед двадцятьма роками, коли Андронатi стояв з бiлим внуком на
руках на верху, роззираючись по розкиданому селу, щоб доглянути хату
багатиря, i не находив ©©, так, здавалося, глядiв тепер сам Гриць надармо
понад лiси i гори, нiби роззираючись за сво ю долею, що мала йому прибути
вiд одно© з дiвчат.
Та в тiй хвилi пронiсся звiдкись понад верхи, як i перед двадцятьма
роками, голос трембiти, смутний i протяжний.
Гриць спинився.
- Се на смерть? - спитав старець.
- Не знаю. Мабуть... - вiдповiв хлопець i нараз прискорив кроку. Хоч i
як вiн звик до звукiв трембiти, любив ©х, а в тiй хвилi вразили вони його
болюче.
Старець, не в силi держати з ним кроку, задихався i станув.
Гриць спинився на хвилину.
- Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.
- Iдiть, - вiдповiв Гриць, - я спiшуся... бо мене в полонинi ждуть.
- Iди, синку, iди з богом! - вiдказав старий. - Рад, що бачив тебе, а
далi нехай оруду божа воля.
- Побачите ще на весiллi, - потiшив Гриць щиро, i нараз, мов на
внутрiшнiй приказ, зняв покiрно капелюх i схилився низько перед старцем.
- Поблагословiть, дiду, ще перед весiллям! - просив. - Хто зна , як
випаде, чи вспi те на час прибути. Поблагословiть, ви старенькi.
Старець аж затрясся зi зворушення, захлипав.
- Благословлю тебе, синочку, - промовив розжалобленим голосом, -
благословлю з усiм добром i щастям - а не забудь свого дiда..._
- _Не забуду, татку!
I пiшов Гриць. В душi нiс не то смуток-тугу, не то стiсненну радiсть, а
все з думками про весiлля. Вiдтак станув i поглянув вдолину. Де був його -
як називав себе - старий дiд.
От був ще.
Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче мiж хати вдолину, доки не
згубився цiлком...
Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густi лiси. Лиш хижуни,
розпростерши крила, розкошують пiд небосклоном.
* * *
Минула вже перша весна, пишаються вже лiси, гори в яснiй новiй зеленi -
наста лiто.
Вже четверта недiля, як ви©жджа Гриць на сво©м чорнiм густогривiм конi
в лiс за Туркинею i не дiждеться ©©. З надi ю ви©жджа , з сумом верта .
Може, засватали ©© М'ясницями, дума часом неспокiйно, а може, i вiддала
мати десь далеко звiдси, а вiн нiчого не зна , вiд нiкого про не© не чу ,
- нiхто нiчого не каже.