передусiм ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночi в не© добро чи
лихо?
Не доворожилася.
Зерно не падало в пару. Скiльки i змiша ться, не кине вона ним, а воно
все не в парi уклада ться. Все не до рiвного числа...
Мавра задумалася.
Вона вiдчува виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловiка в хату, що
з того вийде горе...
* * *
Кождо© погiдно© недiлi ходить Тетяна, пишно пристро на, до сво © старо©
приятельки Маври на Чабаницю в лiс понад яр.
Так i се© недiлi.
Зiрвавши в зiльнику пишнi два червонi великi маки та заквiтчавшися ними
з обох сторiн лиця, виглядала в золотих пiвмiсячиках сво©х, що достала
колись вiд Маври i задля яких була в селi названа змалку "туркинею", -
прегарно.
Так пiшла.
Опинившися врештi коло Маврино© хати та переконавшися, що дверi
знадвору були старанно зачиненi, вона вгадала, що Мавра вийшла або в
сусiдн село, або шукала десь лiсом, як часто-густо, чудотворного зiлля.
Вичiкувати ©© повороту було годi, бо вона бавилась iнодi й цiлий день,
вийшовши отак з хати.
Тетяна пiшла бiлою стежкою далi, в думцi, що, може, стрiне де стару по
дорозi. Iдучи попри пасовиська сво © матерi, зазирала залюбки з право©
сторони в глибокий яр, яким гнав веселий потiк, оживляючи цiлу глибоку
мовчаливу долину i вiддiлюючи нiби срiбною стежкою Чабаницю вiд сусiдньо©
стрiмко© i залiснено© тори.
Сказано:
Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лiво© Чабаниця, а на нiй
оперiзуюча ©© бiла стежка. То ширша мiсцями на два-три люда, то
звужа ться знов у вузьку гадючку - як де мiсце над яром.
Тетяна, любить сюди ходити. По сiй сторонi Чабаницi i чудовий вiдгомiн:
кликнеш що, то вiдгомiн вiдiзветься, мов з людсько© грудi. Часом, хоча
дуже рiдко, переходять сюди знайомi ©© й матерi. Звичайно, цiлком чужим не
вiльно. Тетяна зна тут кожду деревину, зна цвiти, зна , де виростають
найкращi трави, де, на котрих мiсцях найбiльше суниць i малин, як iти, щоб
якнайскорше дiстатися пiд "Бiлий камiнь", звiдки видно сусiднi села, мов
на долонi, i як до них найборше[16] дiстатися. Вона тут все зна . I от
зiйшла саме з верху Чабаницi, де роззиралася на всi сторони - не дуже-то
ще й квапиться, доки не присилував ©© нараз до того гострий тупiт
кiнського копита. Зчудована виступила Тетяна з-помiж смерек на бiлу стежку
з питанням в душi, хто сюди ©де конем... i станула. Проти не© ©хав бiлою
стежкою, кроком, на чорнiм, як вуголь, густогривiм конi Гриць iз села
Третiвки. Побачивши дiвчину, заквiтчану в великi червонi цвiти, що вийшла
з лiсу так сямо зачудована його видом, як вiн нею, вiн станув, як i вона,
- i обо дивилися якусь хвилину мовчки на себе.
Потiм вiн перший схаменувся. Здiйнявши капелюх, поздоровив.
Вона вiдповiла i не рушилася з мiсця, дивлячись на нього сво©ми
блискучими очима, i в тiй хвилi з якогось несподiваного зачудування високо
пiднятими чорними бровами.
- Iдеш далi? - спитав Гриць i при тих словах злiз з коня, не знаючи
майже чому.
- Нi, - вiдповiла спокiйно, байдужно, а вiдтак додала: - Об'©дь мене.
- Об'©хати тебе? - спитав i окинув ©© поглядом повного зачудування, а
заразом якогось нiмого ушанування.
- Так. Об'©дь мене. Я не пiду бiльше нi далi, нi назад. Мушу тут ждати.
- Чому мусиш ти ждати?
- Бо так.
- Ждеш кого? - пита далi.
- Сьогоднi вже ледве. Пiду потому додому.
- Та хiба ти тут завжди живеш?
- Iй де! - вiдказала нетерпливо. - Сьогоднi так трапилося. Мала одну
жiнку тут здибати i не здибала.
- Та замiсть жiнки здибала мене, - додав, злегка усмiхнувшися, не
спускаючи нi на хвилину ока з ©© чорних лукуватих брiв.
- Об'©дь мене! - обiзвалася знов спокiйно, з якоюсь потайною просьбою в
голосi. - Об'©дь мене.
- Та нащо?
- Бо так.
- Не хочеш менi з дороги уступити? - спитав з покорою в голосi.
- Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, - додала вiдтак
легковажно i уступилася йому сама з дороги.
- Ти хто? - пита вiн i завважив аж тепер ©© золотi пiвмiсячики-ковтки,
що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов пiдхлiбляли
золотим полиском ©© красi.
Вона не обзива ться зараз, але, пiдсунувши високо брови, глядiла,
здавалося, згорда на нього.
- Стiй! - просить i хапа ©© за руку.
- Чого? - каже вона нетерпливо.
- Скажи, як назива шся?
- Я Туркиня, - _вiдповiда i впива сво© очi в його чудовi, голубi, як
небо, що ©© чимось потрохи мiшають.
- Туркиня? - повторю вiн з зачудуванням, бо нiколи про жодну Туркиню
не чував.
- Туркиня, - повторю преспокiйно i вiдверта ться, бо не зносить його
вигребущого цiкавого погляду на собi.
- Пожди, красна Туркине, - каже вiн i обiйма наче на внутрiшнiй приказ
рукою ©© шию. Вона виховзу ться з-пiд його руки i знов пiдсува брови
вгору.
- Не зна ш мене, а зачiпа ш, - каже сухо i вiдсува його спокiйним, а
заразом вiдпорним рухом вiд себе. - Гада ш - я зараз для кождого? Але я_
не для кождого. Кажу тобi: я_ не для кождого.
Вiн споважнiв.
- Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дiвчата краснi я люблю.
- То не штука.
- I тебе я любив би.
- Спробуй. Гада ш - як кажу, я для кождого?_ Я не для кождого.
- Але, може, задля мене - каже вiн з покорою i кланя ться ©й нараз
низько аж до нiг, задержуючи при тiм капелюх в обох руках.
- То люби!! - вiдповiда , як перше, спокiйно i, окинувши його блискучим
сполоханим поглядом, зробила кiлька крокiв вперед.
- А от ти йдеш далi, - зачепив вiн ©© знов.
- Чому б нi? Довго на однiм мiсцi не сто©ть нiхто. Вiн супроводжа ©©
мовчки, глядить на не©, що ростом майже йому пiд пару, а вiдтак пита :
- Тво© родичi турки?
- Нi, - вiдповiда вона.
- А де ваша хата?
- Де я сиджу? - спитала. - А от, бачиш, я в лiсi, та зрештою... - не
доповiла, указавши крилатим рухом перед i позад себе.
- Десь тут у лiсi? - пита вiн, не зрозумiвши ©© руху.
- Нi, - вiдповiда i нараз смi ться таким сердечним, пориваючим смiхом,
якого, здавалося йому, нiколи досi не чув. Та тут прокинулася в нiм його
вразлива вдача i вiн уразився.
- Чого смi шся?
- Бо ти дурень!.._
Вiн спалахнув i станув.
- Ти-и! - _каже, погрожуючи рукою, з заiскреними очима. - Ти уважай,
небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене ма ш.
Вона пiдносить гордо голову, пiдсува чорнi брови, неначе мiрить його
вiд голови до нiг, i каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням,
протяжно: - Ов-ва!!!_
Тепер вiн скипiв.
- Ти! - каже з притиском погрози, що таки пробилася в його голосi,
iдучи чи й не тiлом та концентруючись блискавицею в очах. - Ти скажи ще
лиш одно таке слово, i зараз побачиш, хто той дурень!
- Ов-ва! - вiдповiда вона знов i опиню ться цiлком близько перед ним.
Вiн здiйма руку з палаючими очима, а вона блискавкою схиля ться до
його обличчя, ©© очi прижмурилися, мов до пестощiв, а уста усмiхаються.
- Ти дурень! - _повторя вона пестливим голосом. - Ти дурень,_ а я,
знай, туркиня!
Вiн остовпiв.
- Чортиця! - вiдповiда з сильним зворушенням, що раптовою хвилею
найшло на нього. - Чортице! Будь ти i турком, а я як зловлю тебе в сво©
руки, жива не вийдеш. Ти зна ш, хто я такий? Я Гриць_ з угорсько© границi,
син багатиря!
- Ов-ва! - вiдказу вона i мiрить його i очима, i чорними бровами, i,
здавалось, високою, стрункою повабною статтю сво ю згори вдолину.
Гриць сплюнув. Зворушений, не зважа , як коло ©© уст гра сваволя.
- Ти така вiдважна, що не бо©шся нiкого?
- Кого менi боятися?
- Таких, як я, нi?
- I таких, як ти, нi.
- То ж дивися, що такi, як я, умiють, - вiн указав мовчки на свого
гарного коня, - а он гляди! - каже.
Вiн обернувся, пiдняв коня, мов малу собаку, за переднi ноги i держав
його через добру хвилину дубом.
- Видиш, який я мiцний? - спитав.
- Виджу. Але що менi до того?
- Мене з-за мо © сили всi на селi знають, всi бояться, хоча я не боюся.
- Я тебе не питаю, - вiдказу вона i з тими словами взялася незвичайно
гордо i певно переходити коло нього i коня.
- Я багатирський син... - дода вiн гордо.
- А я туркиня..._
- _В мого батька полонини i стадо коней, сотки овець, худоби рогово©
найбiльше, а скiльки iншого добра! - майже спiвуче закiнчив i свиснув.
- Або я тебе питаю? - вiдповiда знов.
- Ти якась... чортзна-хто! - гнiва ться вiн.
- В мо © матерi багатство, - каже вона, - полонини найкращi ось тут, на
Чабаницi, конi, вiвцi, худоба... млин, зво©в полотен вже не знаю скiльки,
- а я,_ ти багатирський _сину з угорсько© границi, - _я туркиня. Зна ш?
Гриць знов свиснув.
- По лiсi ходить, вижида когось, сама не зна кого, як дурна, - додав
погiрдливо i тут же урвав.
- I здиба - дурнiв, - докiнчила спокiйно, пiдсуваючи знов угору брови
та вдивляючись йому просто-простiсiнько в очi.
Вiн розсмiва ться.
- Ади, яка перегодована турецьким розумом! - сказав.
- Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобi казала: об'©дь
мене. Чого-сь зачiпав? Я не для першого-лiпшого.
- А як я отут на мiсцi наб'ю тебе? - спитав вiн i заглянув в ©© бiле
прегарне лице вигребущим поглядом.
- Мене нiхто в життi ще не бив, - вiдповiда нараз сумно. - Ти був би
перший, але заразом i останнiй, що таке вчинив би. Чи хочеш спробувати?
Бий!! Будеш мати опiсля чим хвалитися, як ось перше конем.
Гриць нiби не чу ©© послiднього слова, пiдкручу вус i дивиться боком
на не©. I вона дивиться на нього, але цiлком спокiйно, цiлком без
зворушення. Дивиться i задуму ться. Переходить якийсь час, однак жодне з
них не промовля , що береже щось в собi, зроста на хвилину мiж ними i
затулю ©м уста. Тетяну обгорта болючий якийсь смуток по лиш що
пережитiм, а вiн зворушений.
Нараз вона обзива ться:
- Iди з богом сво ю дорогою, я через тебе опiзнюсь. Вiн спиня ться,
дивиться на не© сво©ми великими щирими, як небо голубими очима. Дивиться,
i хотiв би ще щось сказати, та бо©ться ©©. Така вона гарна, а якась така._
Вiн мiша ться. Нiколи не стрiчав тако©._ Вiдки нараз така взялася?
Господи! Нарештi вiдважу ться.
- Ти не любиш нiкого? - пита несмiливо.
- Я не люблю нiкого, - каже спокiйно, дивлячись при тiм, як перше, йому
просто i щиро в очi, трохи зчудована його питанням. Вiдтак дода : - А ти
любиш кого?
- I я не люблю нiкого, - _вiдповiда вiн i, неначе набравшися ©©
щиростi на хвилину, - вiдповiда ©й таким же самим щирим простим поглядом.
- Як собi хочеш, - каже вона i знов дода поважно: - Iди з богом сво ю
дорогою, я через тебе лиш спiзнюся.
Вiн посмутнiв. Останнi слова заболiли його глибоко.
- Чого тобi спiшитися?
- А чого з тобою вистоювати?
Вiн затиснув зуби, але все стояв.
- Отже, як тебе звуть? - не може здержатися, щоб не спитати ще раз.
- Я вже казала. Не догаду шся сам?
- Нiчого не казала i нiчого не догадуюся.
- Туркиня! - i з тим словом оберта ться вiд нього, хилиться i пiдносить
поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кiнь на них наступив.
Пiдносить i закида певним рухом на гриву.
- Уважай лiпше на свого коня, - каже, а бiльше не додаючи нi слова,
вiдвернулася i, розтуливши густе галуззя смерек, - зникла з-перед його
очей...
Вiн стояв, мов огнем попечений, i дивився за нею. Куди забралася? Де
пiшла? Мов саму починщину[17] дала i як вiтер щезла...
* * *
Його кiнь схилив голову до землi. На землi лежав великий цвiт червоного
маку, i вiн його дотикався. Гриць люто, майже зависно, шарпнув коня за
голову i, пiднявши червоний цвiт з землi, оглянув його i, заткнувши за
капелюх, по©хав назад.
Друго© недiлi заплiта Тетяна задумливо чорне шовкове волосся i, як
тиждень назад; заквiтчу ться знов червоними маками i йде до Маври.
Iде задумана, смутна i ма Гриця перед душею. Взагалi Тетяна про нiщо
iнше не дума , як про нього. Не передуму , що говорили з собою, що вiн
казав, лиш за дно ма його перед собою.
Iдучи, роззира ться боязко по лiсi, хоча зна , що сею стежкою вдруге
його не подибле. Оця стежка належала до ©© матерi, i люди нею лиш дуже
рiдко ходили, а й то лиш дуже добрi знайомi, яким се дозволили. Отже,
Тетяна майже певна, що його не здибле.
Нинi вона йде до Маври. Днина така тиха, спокiйна! Смереки дрiмучi
випарюються лiниво в лiтнiм сонцi, нiби аж розлiнивiли в нiм.
Може, нинi Мавра буде вдома. I нехай би так i було. й хочеться
говорити з Маврою, хоча говорити про се, що ©© в лiсi стрiнуло, нi за що в
свiтi не буде. А скоро до Маври вже також не пiде. Мати, як здавалося,
чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонедiлi вибиралася до. не©. Нiби
спирати впрост ©© не спира , але Тетяна розумi свою матiр без слiв добре.
Врештi спиня ться Тетяна коло колиби i обзира ться. Хатина зачинена.
Тетяна надуму ться хвилину, вiдтак кличе дзвiнким голосом:
- Ти вдома?
- Гай-гай!.. - вiдповiда звiдкись протяжно голос Маври, i Тетяна йде
за ним.
Може, чотири кроки за хатиною, саме над берегом пропастi-яру, лежить
стара циганка на землi проти сонця, пака свою люльку i вилежу ться,
опершися на лiктi...
- Ти що, Мавро, - кличе Тетяна, - заховалася тут, вигрiва шся в сонцi,
мов ящiрка, а хату зачинила, мов перед розбiйниками? - так пита молода
Тетяна, а по правдi ©й чомусь нiяково ставати нинi перед очi старо©
циганки, що сво©ми чорними блискучими очима i душу у чоловiка висотала б.
Мавра, не змiнивши позу анi на крихту, нiби не зважа на слова молодо©
дiвчини, дивиться на не© блискучими, неначе диявольськими очима i пита
замiсть всього:
- Ти для кого затика шся щонедiлi в червонi цвiти, душко, невже ж для
старо© Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й!
Тетяна паленi пiд тим поглядом, одначе вiдповiда з чистою душею:
- Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нинi недiля. Але встань-но. Сядьмо
там, де смерека кида тiнь, а то годi менi ще далi в сонцi пражитися,
доста упрiла, iдучи вгору, а тепер ще й сидiти проти сонця не хочу. I чого
ти аж понад сам край пропастi полiзла? Не бо©шся, що колись, як заснеш,
скотишся в глибiнь?
Циганка вишкiрила бiлi зуби.
- Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не скочуся. Хiба
що хижун з-пiд синього неба кинеться на Мавру i знiме ©© в висоту. Але й
того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить ©© аж
надто скоро з пазурiв, тому нема ©й чого боятися, хоч би вже й само© оце©
пропастi. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би
i з полудня за собою хату, мов перед розбiйниками, то се i справдi я перед
розбiйниками роблю: нинi рано-ранесенько, я лише ще нiчку досипляла, коли
нараз проклятущi пастухи, змовившись, мов сама чортиня, кинулися на мою
хату i заверещали: "Мавро, татари йдуть! Давай грошi, Мавро, татари
йдуть!" - i, загримавши щосили в дверi i вiкна, розреготалися на весь лiс
i знов пощезали. Тьфу! - закляла... - Чорти, безголовники, самий сон
прiрвали...
Тетяна розсмiялася, уявивши собi з малих пастухiв "татарiв" i уганяючу
за ними розпатлану Мавру.
Вiдтак сiдають обидвi мовчки в тiнисте мiсце коло смереки. Коли Мавра
розпиту ться многословно про здоров'я Iванихи Дубихи, про ©© господарськi
справи, вiдповiда Тетяна якось розсiяно, заслухуючися при тiм майже
несвiдомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежi, з свого мiсця, як вiн
поблиску ться в глибинi до сонця, як полоще прозоро чистою срiбною водою
бiле камiння, а противна стiна сусiдньо© гори, стрiмка й густо залiснена,
вiддiлена вiд них яром, саме тепер впивала в себе стру© заходячого сонця,
що виднiли, ллючися скiсним спадом згори в зелену гущавину рiвних смерек,
нiби пронизуючи ©х...
- А он справдi хижун, Мавро! - перебива нараз многословнi розпитування
Маври дiвчина i вказу на великого хижуна, що навiть не надто високо
кружляв над ними, нiби шукав мiж коронами смерек найкращого мiсця для
себе...
Мавра зиркнула пiд чисте син небо.
- Вiн над тобою кружля , доньцю, - каже вона пророчо. Дивись, нинi
недiля, та щоб вiд сьогоднi за тиждень не впала ти якому хижуновi-хлопцевi
в очi, не замоталася в нiм на все, - каже i шкiрить, як перше, бiлi зуби.
Тетяна спаленiла.
- Я на танцi рiдко коли ходжу, Мавро. Ти зна ш, мама не пуска нiде,
коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирi. В нашiй хатi тихо,
лиш святi iкони i ми.
- Прийде час, вiддашся, - вiдказу Мавра, - то й чого тобi ходити?
Нехай ходять тi©, що нiчого не мають та по танцях долi шукають. Але таким,
як ти, люди самi в хату приходять. Твоя мама добре зна , що i як робити.
Друго© Iванихи Дубихи в селi нема. А горя зазнавати, бiди-злиднiв шукати -
не таким, як ти, дитинко. Се© осенi вижидай старостiв. Менi мати казала,
що знов якiсь там домовляються.
Тетяна не вiдповiдала. Вона чула се кiлька разiв з уст Маври, але що ©й
байдуже про те, чи старости прийдуть, чи нi, тож не обзива ться й сим
разом на слова старо© приятельки.
- А он скажи по правдi, - запиту стара, - не уподобала собi ще
жодного? Не любиш?
- Нi, Мавро, - вiдповiда сухо Тетяна i каже правду. Вона не любить
справдi жодного. Не любить i не жадна нi одного з тих, яких вже здавна
зна .
- Тiльки твого добра, донько, й спокою, доки жодного не любиш, -
пiдхоплю Мавра, - а розлюбившись, вступа ш одною ногою нiби в добро, а
другою в пекло.
- Не знаю, - каже стиха Тетяна i якось широко, цiкаво дивиться,
пiдсува чорнi брови, а дивлячися вперед себе, нiчого не бачить. Противна
сторона гори однако, як i перше, залiснена здолу догори смереками,
пронизана скiсним промiнням сонця, саме так, як i перше, вигляда . А бiльш
нiчого.
- Не зна ш, серце, - впевня Мавра, - правда, що не зна ш. Але зате я_
знаю. - Притiм усмiха ться вона таким усмiхом, що його нiколи не розбереш.
А Тетяна дивиться на не© чистими сво©ми зорiючими очима, цiлим ством
сво©м, i неначе приправля ться вже заздалегiдь до слуху, що ма дiйти до
не© вiд старо© нянi.
- Любов - то так, - каже нараз Мавра i сiда рiвно, пiдiбгавши ноги пiд
себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала ©й вiдкрити велику-превелику
тайну.
- Так, - каже, - ти стрiнешся з ним раз,_ i другий, i третiй, а може, й
бiльше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Вiдтак колись нi з
сього нi з того зачу ш його коло себе, вiн зближа ться до тебе, i ти чу ш,
вiн вже й поцiлував тебе. Так раз, i другий, i третiй. Вiн, Тетяно, тебе
любить._ Ти, Тетяно, його любиш..._ i чому б йому не вiрити, коли вiн тебе
любить? - i тут розрегочу ться Мавра, що аж жах тiлом iде.
Тетяна побiлiла, не зрозумiвши старо©.
- Але бува й таке, що вiн тебе по тiм всiм покине, - говорить далi
циганка, прижмурюючи очi, - бо вiн ма вже другу або, може, мав i двi
перед тобою - тож...
- О, о, о! - перервала нараз Тетяна болiсним зойком i, затиснувши уста,
вiддиха важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, склада перед нею
руки, мов до молитви, нiмi i чомусь не руха ться бiльше.
- Не жди. милосердя, доньцю! - вiдповiда ©й, приказуючи твердо, Мавра.
- Милосердя на свiтi нема нi в кого, а найменше у тих, що так_ поступають.
Та й... на що воно тобi придасться? Хiба тодi_ придасться, як ти по тiм
всiм ходиш по милостиню, тиня шся вiд хати до хати, але зрештою -
"милосердя". Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрiбували.
Так, доньцю.
Таке перебула Мавра.
Вона мала за чоловiка отамана циганiв i розбiйникiв Лукача Раду, злого,
як вовк, хитрого, як лис, i гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу
гуляла в пустi недалеко одного малого мадярського мiстечка перед якимись
такими, що по©хали зумисне в пусту оглядати циганськi шатра i циганiв, i
заробила тим грошi.
- Ти гуляла, Мавро? - пита зчудовано дiвчина, бо перший раз чу се з
уст старо© жiнки.
- Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас
заходили пани та розвiдували про наше життя i звича©. Тато грав на
скрипцi, другi на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронатi! -
i при тих словах Мавра нiби з подиву аж захитала головою. - Вiдтак просив
одного разу один з панiв, гарний i молодий боярин, щоб я й до мiстечка
приходила ворожити i гуляти, i я кiлька разiв ходила туди, часом з татом,
а часом i з чоловiком. Там стрiтила я того гарного молодого боярина
вдруге. Вiн сипнув Раду грiшми за танець, а менi за ворожiння, а Раду,
лакомий на золото, давай i далi мене на такi зарiбки посилати. Як iшла я з
ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. I хоча я не все хотiла, та з
боязнi перед ним мусила ходити. Там стрiчалася я з тим пишним боярином
вдруге, втрет , ба i вчетверте, доки не став вiн потайно цiлувати мо© очi,
мене голубити i називати Мавру сво ю чорною звiздою - аж доки не
збожеволiла вона з любовi за ним... Доньцю! - додала нараз Мавра,
остерiгаючи побiлiлу чомусь, як снiг, дiвчину, - я була молода, гарна i
дурна, вiн багач, красний, як мiсяць, що носився на конi, як вiтер, i -
чому не мала я його_ любити, коли вiн, пан, не цурався пригортати до себе
бiдну циганку, називати ©© сво ю звiздою, цiлувати i голубити?.. Доньцю!
хто бачив таку любов, правдиву, i щиру, i палку, таку, як бачила молода
Мавра в його, той... господи боже, змилосердися над бiдною жiнкою, що
все-таки согрiшила на свiтi, - застогнала Мавра i, кинувшись лицем до
землi, вмовкла.
- Вiдтак, - додала по якiйсь хвилi зворушення, - вiдтак, коли я,
плачучи та жалiючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане,
та бiльше ще перед Радовою карою, що мусила_ мене досягнути - бо ж я
прогрiшилася, - вiн здвигнув плечима, кинувши менi в лице, що сама я
винна,_ i, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собi з хати... Хоч я
бiдна циганка, доньцю, - тягнула стара далi, - яку iнодi й собаками
лякають, а вiн був гордий пан, що цiлував i голубив мене, та хоч я багато
забула з того, що мене вiдтодi постигло, але того свисту, що дiстався менi
вкiнцi в нагороду за любов вiд його, я нiколи не забуду. Нiколи!.. Я його
прокляла. Але що з того? - спитала гiрко. - Вiн остався паном, а я...
збавила свою долю... по сьогоднiшнiй день. Доньцю моя красна... - говорила
дальше, знов остерiгаючи, - донько моя пишна, стережися любовi! Я кажу
тобi ще раз. Гада ш - кара постигла його? - пита i просто нiвечить
дiвчину сво©ми диявольськими очима. - Його кара не постигла, а лише мене
одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами вiд себе, дитину вбили, а
може, i вкрали, родичi опустили[18] мене, i я, мов пiдстрiлена звiрина,
опинилася в вашiм лiсi. Свята деревина, от тота, - додала з незвичайною
побожнiстю, указуючи на смереку, - охоронила мене вiд смертi, спровадила
твою матiр i утримала i досi при життi. Якби не те, з Маври давно вже й
слiду не було би. До такого доводить любов, дитинко, - звернулася циганка
назад до перших сво©х слiв, - до такого. I ось то любов! Але що то й
говорити! - додала майже з розпукою в голосi, - що то говорити._ То всi
знають. Я також знала, що треба лиха стерегти... бо мала вже й Раду за
чоловiка, а проте... - вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким
несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. - Люби, Тетянко,
щиро, як любов i тобi суджена, - обiзвалася вiдтак остерiгаючи, нiби
схаменувшися вiд сво©х тяжких споминiв, Мавра, - лиш не люби за плечима
матерi i не люби вiдразу двох._ Окрiм того, стережися одного, доньцю...
одного._
- _Чого? - спитала ледве чутно Тетяна i, як перше, побiлiла.
- Стережися... бережися... - говорила, - щоб не дожила свисту..._
В очах Тетяни заблистiло нараз чимось таким гордим i сильним,_ таким
гарячим i недоступним, що Мавра занiмiла. Занiмiла тим бiльше, що Тетяна,
не кажучи нi слова, встала нараз на рiвнi ноги i, випрямившися, мов
смерека, сказала:
- Не свисне, Мавро, не бiйся. З мене "не свисне" нiхто. - I пiдсуваючи
високо чорнi сво© брови, повторила ще раз: - Не свисне.
- Нехай господь боронить вiд того, - притакнула Мавра, побачивши дивне
зворушення у дiвчини. - Нехай тебе боронить.
. - Нехай боронить, - повторила сим разом i Тетяна i затиснула уста.
Мавра усмiхнулася i, пiднявшися на колiна та обхоплюючи дiвочий стан,
стягнула ©© пестливо назад коло себе. - Нехай боронить.
Тетяна мовчала, мовби ©й щось мову вiдiбрало. Не могла бiльше на слово
здобутися, ©й кружило в головi. Спомини з останньо© недiлi вiджили в ©©
душi, вона неначе давила ©х в сiй хвилi в собi нечуваною силою гордостi.
Мовчала i не хотiла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть
зсунутися, нiж про не© перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотiла -
не могла.
- А такий був красний i пишний, - почала знов Мавра, навертаючи до
сво © минувшини, - як сам мiсяць на небi. Пан був, от що! Ростом високий,
волосся темне, очi голубi, як небо, пишнi та щирi - господи, якi вже щирi!
- вус, як шовк, га-й, га-й!!
- Мавро! - крикнула нараз дiвчина, мов з другого свiта вернула. -
Мавро! - i тут же змовкла...
Мавра повела цiкаво очима за дiвчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш
блiда, очi блистiли, як двi чорнi зорi, широко створенi, а червонi маки
коло лиця дрижали злегка.
- А он твiй половик, - обiзвалася стара i указала на хижуна, що
справдi, припочивши на хвилинку на якiйсь вершинi, здiймався саме вгору i
полетiв.
- Вiн з тамто© сторони, - вiдказу якось розсiяно та задумливо Тетяна i
вста поволi.
- З тамто© сторони.
- Я вже пiду, Мавро, - каже дiвчина. - Сонце зайшло. Поки додому зайду
- потемнi .
- Iди - i приходь до Маври, - просить стара i здiйма ться i собi на
ноги, щоб провести дiвчину хоч кiлька крокiв. - А другим разом, - дода , -
розкажи вже ти_ що, i будь тво краще вiд мого.
Тетяна не вiдповiла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним
тужливим смутком в душi через лiс, скорше i скорше в долину - аж опинилася
дома.
* * *
Настала дальша недiля, i Тетяна йде знов лiсом, як звичайно, поступивши
на часок до Маври. Розлучившися з матiр'ю, що й собi сим разом зайшла до
старо© в справунках, Тетяна пiшла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши
на нiй нiкого, полiзла на Чабаницю i опинилася аж недалеко "Бiлого
каменя"-велета. Припочивши там добре, розглядалася звiдти по селах в
долинi i от почина звiльна з Чабаницi спускатися. Сходячи отак вниз,
зоглянула нараз на сiльськiй дорозi, якою нiс колись старий Андронатi
бiлого внука i яка вела в село Третiвку та тяглася i попри Чабаницю з
бiлою стежкою - ©здця, в якiм пiзнала на перший погляд Гриця з угорсько©
границi. Та чи лиш ©© очi доглянули його? Гриць так само зобачив молодим
острим оком сво©м дiвочу постать, як спускалася живо легким кроком горою
вниз.
Вiн пустив коня i летiв, мов орел.
О, вона добре пiзна його, але бо©ться з ним здибатися. Хотiла б, але
бо©ться чогось._ Квапиться злiзти з гори, збiгти додолу до матерi, але
вiдчува , що запiзно. Вiн вже пiзнав ©© сво©м бистрим оком. Погнав коня
щосили i от вже на бiлiй стежцi. В долинi, вище стежки, прив'язу коня до
деревини, а сам спiшить вгору до не©.
Що ©й робити? Збiгати ще борше вниз? - пита ©© серце. Сховатися де в
лiсi?.. Не вспi . Зрештою лiс аж трохи нижче зачина ться, а вона саме на
лихо?
Не доворожилася.
Зерно не падало в пару. Скiльки i змiша ться, не кине вона ним, а воно
все не в парi уклада ться. Все не до рiвного числа...
Мавра задумалася.
Вона вiдчува виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловiка в хату, що
з того вийде горе...
* * *
Кождо© погiдно© недiлi ходить Тетяна, пишно пристро на, до сво © старо©
приятельки Маври на Чабаницю в лiс понад яр.
Так i се© недiлi.
Зiрвавши в зiльнику пишнi два червонi великi маки та заквiтчавшися ними
з обох сторiн лиця, виглядала в золотих пiвмiсячиках сво©х, що достала
колись вiд Маври i задля яких була в селi названа змалку "туркинею", -
прегарно.
Так пiшла.
Опинившися врештi коло Маврино© хати та переконавшися, що дверi
знадвору були старанно зачиненi, вона вгадала, що Мавра вийшла або в
сусiдн село, або шукала десь лiсом, як часто-густо, чудотворного зiлля.
Вичiкувати ©© повороту було годi, бо вона бавилась iнодi й цiлий день,
вийшовши отак з хати.
Тетяна пiшла бiлою стежкою далi, в думцi, що, може, стрiне де стару по
дорозi. Iдучи попри пасовиська сво © матерi, зазирала залюбки з право©
сторони в глибокий яр, яким гнав веселий потiк, оживляючи цiлу глибоку
мовчаливу долину i вiддiлюючи нiби срiбною стежкою Чабаницю вiд сусiдньо©
стрiмко© i залiснено© тори.
Сказано:
Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лiво© Чабаниця, а на нiй
оперiзуюча ©© бiла стежка. То ширша мiсцями на два-три люда, то
звужа ться знов у вузьку гадючку - як де мiсце над яром.
Тетяна, любить сюди ходити. По сiй сторонi Чабаницi i чудовий вiдгомiн:
кликнеш що, то вiдгомiн вiдiзветься, мов з людсько© грудi. Часом, хоча
дуже рiдко, переходять сюди знайомi ©© й матерi. Звичайно, цiлком чужим не
вiльно. Тетяна зна тут кожду деревину, зна цвiти, зна , де виростають
найкращi трави, де, на котрих мiсцях найбiльше суниць i малин, як iти, щоб
якнайскорше дiстатися пiд "Бiлий камiнь", звiдки видно сусiднi села, мов
на долонi, i як до них найборше[16] дiстатися. Вона тут все зна . I от
зiйшла саме з верху Чабаницi, де роззиралася на всi сторони - не дуже-то
ще й квапиться, доки не присилував ©© нараз до того гострий тупiт
кiнського копита. Зчудована виступила Тетяна з-помiж смерек на бiлу стежку
з питанням в душi, хто сюди ©де конем... i станула. Проти не© ©хав бiлою
стежкою, кроком, на чорнiм, як вуголь, густогривiм конi Гриць iз села
Третiвки. Побачивши дiвчину, заквiтчану в великi червонi цвiти, що вийшла
з лiсу так сямо зачудована його видом, як вiн нею, вiн станув, як i вона,
- i обо дивилися якусь хвилину мовчки на себе.
Потiм вiн перший схаменувся. Здiйнявши капелюх, поздоровив.
Вона вiдповiла i не рушилася з мiсця, дивлячись на нього сво©ми
блискучими очима, i в тiй хвилi з якогось несподiваного зачудування високо
пiднятими чорними бровами.
- Iдеш далi? - спитав Гриць i при тих словах злiз з коня, не знаючи
майже чому.
- Нi, - вiдповiла спокiйно, байдужно, а вiдтак додала: - Об'©дь мене.
- Об'©хати тебе? - спитав i окинув ©© поглядом повного зачудування, а
заразом якогось нiмого ушанування.
- Так. Об'©дь мене. Я не пiду бiльше нi далi, нi назад. Мушу тут ждати.
- Чому мусиш ти ждати?
- Бо так.
- Ждеш кого? - пита далi.
- Сьогоднi вже ледве. Пiду потому додому.
- Та хiба ти тут завжди живеш?
- Iй де! - вiдказала нетерпливо. - Сьогоднi так трапилося. Мала одну
жiнку тут здибати i не здибала.
- Та замiсть жiнки здибала мене, - додав, злегка усмiхнувшися, не
спускаючи нi на хвилину ока з ©© чорних лукуватих брiв.
- Об'©дь мене! - обiзвалася знов спокiйно, з якоюсь потайною просьбою в
голосi. - Об'©дь мене.
- Та нащо?
- Бо так.
- Не хочеш менi з дороги уступити? - спитав з покорою в голосi.
- Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, - додала вiдтак
легковажно i уступилася йому сама з дороги.
- Ти хто? - пита вiн i завважив аж тепер ©© золотi пiвмiсячики-ковтки,
що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов пiдхлiбляли
золотим полиском ©© красi.
Вона не обзива ться зараз, але, пiдсунувши високо брови, глядiла,
здавалося, згорда на нього.
- Стiй! - просить i хапа ©© за руку.
- Чого? - каже вона нетерпливо.
- Скажи, як назива шся?
- Я Туркиня, - _вiдповiда i впива сво© очi в його чудовi, голубi, як
небо, що ©© чимось потрохи мiшають.
- Туркиня? - повторю вiн з зачудуванням, бо нiколи про жодну Туркиню
не чував.
- Туркиня, - повторю преспокiйно i вiдверта ться, бо не зносить його
вигребущого цiкавого погляду на собi.
- Пожди, красна Туркине, - каже вiн i обiйма наче на внутрiшнiй приказ
рукою ©© шию. Вона виховзу ться з-пiд його руки i знов пiдсува брови
вгору.
- Не зна ш мене, а зачiпа ш, - каже сухо i вiдсува його спокiйним, а
заразом вiдпорним рухом вiд себе. - Гада ш - я зараз для кождого? Але я_
не для кождого. Кажу тобi: я_ не для кождого.
Вiн споважнiв.
- Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дiвчата краснi я люблю.
- То не штука.
- I тебе я любив би.
- Спробуй. Гада ш - як кажу, я для кождого?_ Я не для кождого.
- Але, може, задля мене - каже вiн з покорою i кланя ться ©й нараз
низько аж до нiг, задержуючи при тiм капелюх в обох руках.
- То люби!! - вiдповiда , як перше, спокiйно i, окинувши його блискучим
сполоханим поглядом, зробила кiлька крокiв вперед.
- А от ти йдеш далi, - зачепив вiн ©© знов.
- Чому б нi? Довго на однiм мiсцi не сто©ть нiхто. Вiн супроводжа ©©
мовчки, глядить на не©, що ростом майже йому пiд пару, а вiдтак пита :
- Тво© родичi турки?
- Нi, - вiдповiда вона.
- А де ваша хата?
- Де я сиджу? - спитала. - А от, бачиш, я в лiсi, та зрештою... - не
доповiла, указавши крилатим рухом перед i позад себе.
- Десь тут у лiсi? - пита вiн, не зрозумiвши ©© руху.
- Нi, - вiдповiда i нараз смi ться таким сердечним, пориваючим смiхом,
якого, здавалося йому, нiколи досi не чув. Та тут прокинулася в нiм його
вразлива вдача i вiн уразився.
- Чого смi шся?
- Бо ти дурень!.._
Вiн спалахнув i станув.
- Ти-и! - _каже, погрожуючи рукою, з заiскреними очима. - Ти уважай,
небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене ма ш.
Вона пiдносить гордо голову, пiдсува чорнi брови, неначе мiрить його
вiд голови до нiг, i каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням,
протяжно: - Ов-ва!!!_
Тепер вiн скипiв.
- Ти! - каже з притиском погрози, що таки пробилася в його голосi,
iдучи чи й не тiлом та концентруючись блискавицею в очах. - Ти скажи ще
лиш одно таке слово, i зараз побачиш, хто той дурень!
- Ов-ва! - вiдповiда вона знов i опиню ться цiлком близько перед ним.
Вiн здiйма руку з палаючими очима, а вона блискавкою схиля ться до
його обличчя, ©© очi прижмурилися, мов до пестощiв, а уста усмiхаються.
- Ти дурень! - _повторя вона пестливим голосом. - Ти дурень,_ а я,
знай, туркиня!
Вiн остовпiв.
- Чортиця! - вiдповiда з сильним зворушенням, що раптовою хвилею
найшло на нього. - Чортице! Будь ти i турком, а я як зловлю тебе в сво©
руки, жива не вийдеш. Ти зна ш, хто я такий? Я Гриць_ з угорсько© границi,
син багатиря!
- Ов-ва! - вiдказу вона i мiрить його i очима, i чорними бровами, i,
здавалось, високою, стрункою повабною статтю сво ю згори вдолину.
Гриць сплюнув. Зворушений, не зважа , як коло ©© уст гра сваволя.
- Ти така вiдважна, що не бо©шся нiкого?
- Кого менi боятися?
- Таких, як я, нi?
- I таких, як ти, нi.
- То ж дивися, що такi, як я, умiють, - вiн указав мовчки на свого
гарного коня, - а он гляди! - каже.
Вiн обернувся, пiдняв коня, мов малу собаку, за переднi ноги i держав
його через добру хвилину дубом.
- Видиш, який я мiцний? - спитав.
- Виджу. Але що менi до того?
- Мене з-за мо © сили всi на селi знають, всi бояться, хоча я не боюся.
- Я тебе не питаю, - вiдказу вона i з тими словами взялася незвичайно
гордо i певно переходити коло нього i коня.
- Я багатирський син... - дода вiн гордо.
- А я туркиня..._
- _В мого батька полонини i стадо коней, сотки овець, худоби рогово©
найбiльше, а скiльки iншого добра! - майже спiвуче закiнчив i свиснув.
- Або я тебе питаю? - вiдповiда знов.
- Ти якась... чортзна-хто! - гнiва ться вiн.
- В мо © матерi багатство, - каже вона, - полонини найкращi ось тут, на
Чабаницi, конi, вiвцi, худоба... млин, зво©в полотен вже не знаю скiльки,
- а я,_ ти багатирський _сину з угорсько© границi, - _я туркиня. Зна ш?
Гриць знов свиснув.
- По лiсi ходить, вижида когось, сама не зна кого, як дурна, - додав
погiрдливо i тут же урвав.
- I здиба - дурнiв, - докiнчила спокiйно, пiдсуваючи знов угору брови
та вдивляючись йому просто-простiсiнько в очi.
Вiн розсмiва ться.
- Ади, яка перегодована турецьким розумом! - сказав.
- Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобi казала: об'©дь
мене. Чого-сь зачiпав? Я не для першого-лiпшого.
- А як я отут на мiсцi наб'ю тебе? - спитав вiн i заглянув в ©© бiле
прегарне лице вигребущим поглядом.
- Мене нiхто в життi ще не бив, - вiдповiда нараз сумно. - Ти був би
перший, але заразом i останнiй, що таке вчинив би. Чи хочеш спробувати?
Бий!! Будеш мати опiсля чим хвалитися, як ось перше конем.
Гриць нiби не чу ©© послiднього слова, пiдкручу вус i дивиться боком
на не©. I вона дивиться на нього, але цiлком спокiйно, цiлком без
зворушення. Дивиться i задуму ться. Переходить якийсь час, однак жодне з
них не промовля , що береже щось в собi, зроста на хвилину мiж ними i
затулю ©м уста. Тетяну обгорта болючий якийсь смуток по лиш що
пережитiм, а вiн зворушений.
Нараз вона обзива ться:
- Iди з богом сво ю дорогою, я через тебе опiзнюсь. Вiн спиня ться,
дивиться на не© сво©ми великими щирими, як небо голубими очима. Дивиться,
i хотiв би ще щось сказати, та бо©ться ©©. Така вона гарна, а якась така._
Вiн мiша ться. Нiколи не стрiчав тако©._ Вiдки нараз така взялася?
Господи! Нарештi вiдважу ться.
- Ти не любиш нiкого? - пита несмiливо.
- Я не люблю нiкого, - каже спокiйно, дивлячись при тiм, як перше, йому
просто i щиро в очi, трохи зчудована його питанням. Вiдтак дода : - А ти
любиш кого?
- I я не люблю нiкого, - _вiдповiда вiн i, неначе набравшися ©©
щиростi на хвилину, - вiдповiда ©й таким же самим щирим простим поглядом.
- Як собi хочеш, - каже вона i знов дода поважно: - Iди з богом сво ю
дорогою, я через тебе лиш спiзнюся.
Вiн посмутнiв. Останнi слова заболiли його глибоко.
- Чого тобi спiшитися?
- А чого з тобою вистоювати?
Вiн затиснув зуби, але все стояв.
- Отже, як тебе звуть? - не може здержатися, щоб не спитати ще раз.
- Я вже казала. Не догаду шся сам?
- Нiчого не казала i нiчого не догадуюся.
- Туркиня! - i з тим словом оберта ться вiд нього, хилиться i пiдносить
поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кiнь на них наступив.
Пiдносить i закида певним рухом на гриву.
- Уважай лiпше на свого коня, - каже, а бiльше не додаючи нi слова,
вiдвернулася i, розтуливши густе галуззя смерек, - зникла з-перед його
очей...
Вiн стояв, мов огнем попечений, i дивився за нею. Куди забралася? Де
пiшла? Мов саму починщину[17] дала i як вiтер щезла...
* * *
Його кiнь схилив голову до землi. На землi лежав великий цвiт червоного
маку, i вiн його дотикався. Гриць люто, майже зависно, шарпнув коня за
голову i, пiднявши червоний цвiт з землi, оглянув його i, заткнувши за
капелюх, по©хав назад.
Друго© недiлi заплiта Тетяна задумливо чорне шовкове волосся i, як
тиждень назад; заквiтчу ться знов червоними маками i йде до Маври.
Iде задумана, смутна i ма Гриця перед душею. Взагалi Тетяна про нiщо
iнше не дума , як про нього. Не передуму , що говорили з собою, що вiн
казав, лиш за дно ма його перед собою.
Iдучи, роззира ться боязко по лiсi, хоча зна , що сею стежкою вдруге
його не подибле. Оця стежка належала до ©© матерi, i люди нею лиш дуже
рiдко ходили, а й то лиш дуже добрi знайомi, яким се дозволили. Отже,
Тетяна майже певна, що його не здибле.
Нинi вона йде до Маври. Днина така тиха, спокiйна! Смереки дрiмучi
випарюються лiниво в лiтнiм сонцi, нiби аж розлiнивiли в нiм.
Може, нинi Мавра буде вдома. I нехай би так i було. й хочеться
говорити з Маврою, хоча говорити про се, що ©© в лiсi стрiнуло, нi за що в
свiтi не буде. А скоро до Маври вже також не пiде. Мати, як здавалося,
чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонедiлi вибиралася до. не©. Нiби
спирати впрост ©© не спира , але Тетяна розумi свою матiр без слiв добре.
Врештi спиня ться Тетяна коло колиби i обзира ться. Хатина зачинена.
Тетяна надуму ться хвилину, вiдтак кличе дзвiнким голосом:
- Ти вдома?
- Гай-гай!.. - вiдповiда звiдкись протяжно голос Маври, i Тетяна йде
за ним.
Може, чотири кроки за хатиною, саме над берегом пропастi-яру, лежить
стара циганка на землi проти сонця, пака свою люльку i вилежу ться,
опершися на лiктi...
- Ти що, Мавро, - кличе Тетяна, - заховалася тут, вигрiва шся в сонцi,
мов ящiрка, а хату зачинила, мов перед розбiйниками? - так пита молода
Тетяна, а по правдi ©й чомусь нiяково ставати нинi перед очi старо©
циганки, що сво©ми чорними блискучими очима i душу у чоловiка висотала б.
Мавра, не змiнивши позу анi на крихту, нiби не зважа на слова молодо©
дiвчини, дивиться на не© блискучими, неначе диявольськими очима i пита
замiсть всього:
- Ти для кого затика шся щонедiлi в червонi цвiти, душко, невже ж для
старо© Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й!
Тетяна паленi пiд тим поглядом, одначе вiдповiда з чистою душею:
- Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нинi недiля. Але встань-но. Сядьмо
там, де смерека кида тiнь, а то годi менi ще далi в сонцi пражитися,
доста упрiла, iдучи вгору, а тепер ще й сидiти проти сонця не хочу. I чого
ти аж понад сам край пропастi полiзла? Не бо©шся, що колись, як заснеш,
скотишся в глибiнь?
Циганка вишкiрила бiлi зуби.
- Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не скочуся. Хiба
що хижун з-пiд синього неба кинеться на Мавру i знiме ©© в висоту. Але й
того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить ©© аж
надто скоро з пазурiв, тому нема ©й чого боятися, хоч би вже й само© оце©
пропастi. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би
i з полудня за собою хату, мов перед розбiйниками, то се i справдi я перед
розбiйниками роблю: нинi рано-ранесенько, я лише ще нiчку досипляла, коли
нараз проклятущi пастухи, змовившись, мов сама чортиня, кинулися на мою
хату i заверещали: "Мавро, татари йдуть! Давай грошi, Мавро, татари
йдуть!" - i, загримавши щосили в дверi i вiкна, розреготалися на весь лiс
i знов пощезали. Тьфу! - закляла... - Чорти, безголовники, самий сон
прiрвали...
Тетяна розсмiялася, уявивши собi з малих пастухiв "татарiв" i уганяючу
за ними розпатлану Мавру.
Вiдтак сiдають обидвi мовчки в тiнисте мiсце коло смереки. Коли Мавра
розпиту ться многословно про здоров'я Iванихи Дубихи, про ©© господарськi
справи, вiдповiда Тетяна якось розсiяно, заслухуючися при тiм майже
несвiдомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежi, з свого мiсця, як вiн
поблиску ться в глибинi до сонця, як полоще прозоро чистою срiбною водою
бiле камiння, а противна стiна сусiдньо© гори, стрiмка й густо залiснена,
вiддiлена вiд них яром, саме тепер впивала в себе стру© заходячого сонця,
що виднiли, ллючися скiсним спадом згори в зелену гущавину рiвних смерек,
нiби пронизуючи ©х...
- А он справдi хижун, Мавро! - перебива нараз многословнi розпитування
Маври дiвчина i вказу на великого хижуна, що навiть не надто високо
кружляв над ними, нiби шукав мiж коронами смерек найкращого мiсця для
себе...
Мавра зиркнула пiд чисте син небо.
- Вiн над тобою кружля , доньцю, - каже вона пророчо. Дивись, нинi
недiля, та щоб вiд сьогоднi за тиждень не впала ти якому хижуновi-хлопцевi
в очi, не замоталася в нiм на все, - каже i шкiрить, як перше, бiлi зуби.
Тетяна спаленiла.
- Я на танцi рiдко коли ходжу, Мавро. Ти зна ш, мама не пуска нiде,
коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирi. В нашiй хатi тихо,
лиш святi iкони i ми.
- Прийде час, вiддашся, - вiдказу Мавра, - то й чого тобi ходити?
Нехай ходять тi©, що нiчого не мають та по танцях долi шукають. Але таким,
як ти, люди самi в хату приходять. Твоя мама добре зна , що i як робити.
Друго© Iванихи Дубихи в селi нема. А горя зазнавати, бiди-злиднiв шукати -
не таким, як ти, дитинко. Се© осенi вижидай старостiв. Менi мати казала,
що знов якiсь там домовляються.
Тетяна не вiдповiдала. Вона чула се кiлька разiв з уст Маври, але що ©й
байдуже про те, чи старости прийдуть, чи нi, тож не обзива ться й сим
разом на слова старо© приятельки.
- А он скажи по правдi, - запиту стара, - не уподобала собi ще
жодного? Не любиш?
- Нi, Мавро, - вiдповiда сухо Тетяна i каже правду. Вона не любить
справдi жодного. Не любить i не жадна нi одного з тих, яких вже здавна
зна .
- Тiльки твого добра, донько, й спокою, доки жодного не любиш, -
пiдхоплю Мавра, - а розлюбившись, вступа ш одною ногою нiби в добро, а
другою в пекло.
- Не знаю, - каже стиха Тетяна i якось широко, цiкаво дивиться,
пiдсува чорнi брови, а дивлячися вперед себе, нiчого не бачить. Противна
сторона гори однако, як i перше, залiснена здолу догори смереками,
пронизана скiсним промiнням сонця, саме так, як i перше, вигляда . А бiльш
нiчого.
- Не зна ш, серце, - впевня Мавра, - правда, що не зна ш. Але зате я_
знаю. - Притiм усмiха ться вона таким усмiхом, що його нiколи не розбереш.
А Тетяна дивиться на не© чистими сво©ми зорiючими очима, цiлим ством
сво©м, i неначе приправля ться вже заздалегiдь до слуху, що ма дiйти до
не© вiд старо© нянi.
- Любов - то так, - каже нараз Мавра i сiда рiвно, пiдiбгавши ноги пiд
себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала ©й вiдкрити велику-превелику
тайну.
- Так, - каже, - ти стрiнешся з ним раз,_ i другий, i третiй, а може, й
бiльше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Вiдтак колись нi з
сього нi з того зачу ш його коло себе, вiн зближа ться до тебе, i ти чу ш,
вiн вже й поцiлував тебе. Так раз, i другий, i третiй. Вiн, Тетяно, тебе
любить._ Ти, Тетяно, його любиш..._ i чому б йому не вiрити, коли вiн тебе
любить? - i тут розрегочу ться Мавра, що аж жах тiлом iде.
Тетяна побiлiла, не зрозумiвши старо©.
- Але бува й таке, що вiн тебе по тiм всiм покине, - говорить далi
циганка, прижмурюючи очi, - бо вiн ма вже другу або, може, мав i двi
перед тобою - тож...
- О, о, о! - перервала нараз Тетяна болiсним зойком i, затиснувши уста,
вiддиха важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, склада перед нею
руки, мов до молитви, нiмi i чомусь не руха ться бiльше.
- Не жди. милосердя, доньцю! - вiдповiда ©й, приказуючи твердо, Мавра.
- Милосердя на свiтi нема нi в кого, а найменше у тих, що так_ поступають.
Та й... на що воно тобi придасться? Хiба тодi_ придасться, як ти по тiм
всiм ходиш по милостиню, тиня шся вiд хати до хати, але зрештою -
"милосердя". Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрiбували.
Так, доньцю.
Таке перебула Мавра.
Вона мала за чоловiка отамана циганiв i розбiйникiв Лукача Раду, злого,
як вовк, хитрого, як лис, i гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу
гуляла в пустi недалеко одного малого мадярського мiстечка перед якимись
такими, що по©хали зумисне в пусту оглядати циганськi шатра i циганiв, i
заробила тим грошi.
- Ти гуляла, Мавро? - пита зчудовано дiвчина, бо перший раз чу се з
уст старо© жiнки.
- Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас
заходили пани та розвiдували про наше життя i звича©. Тато грав на
скрипцi, другi на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронатi! -
i при тих словах Мавра нiби з подиву аж захитала головою. - Вiдтак просив
одного разу один з панiв, гарний i молодий боярин, щоб я й до мiстечка
приходила ворожити i гуляти, i я кiлька разiв ходила туди, часом з татом,
а часом i з чоловiком. Там стрiтила я того гарного молодого боярина
вдруге. Вiн сипнув Раду грiшми за танець, а менi за ворожiння, а Раду,
лакомий на золото, давай i далi мене на такi зарiбки посилати. Як iшла я з
ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. I хоча я не все хотiла, та з
боязнi перед ним мусила ходити. Там стрiчалася я з тим пишним боярином
вдруге, втрет , ба i вчетверте, доки не став вiн потайно цiлувати мо© очi,
мене голубити i називати Мавру сво ю чорною звiздою - аж доки не
збожеволiла вона з любовi за ним... Доньцю! - додала нараз Мавра,
остерiгаючи побiлiлу чомусь, як снiг, дiвчину, - я була молода, гарна i
дурна, вiн багач, красний, як мiсяць, що носився на конi, як вiтер, i -
чому не мала я його_ любити, коли вiн, пан, не цурався пригортати до себе
бiдну циганку, називати ©© сво ю звiздою, цiлувати i голубити?.. Доньцю!
хто бачив таку любов, правдиву, i щиру, i палку, таку, як бачила молода
Мавра в його, той... господи боже, змилосердися над бiдною жiнкою, що
все-таки согрiшила на свiтi, - застогнала Мавра i, кинувшись лицем до
землi, вмовкла.
- Вiдтак, - додала по якiйсь хвилi зворушення, - вiдтак, коли я,
плачучи та жалiючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане,
та бiльше ще перед Радовою карою, що мусила_ мене досягнути - бо ж я
прогрiшилася, - вiн здвигнув плечима, кинувши менi в лице, що сама я
винна,_ i, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собi з хати... Хоч я
бiдна циганка, доньцю, - тягнула стара далi, - яку iнодi й собаками
лякають, а вiн був гордий пан, що цiлував i голубив мене, та хоч я багато
забула з того, що мене вiдтодi постигло, але того свисту, що дiстався менi
вкiнцi в нагороду за любов вiд його, я нiколи не забуду. Нiколи!.. Я його
прокляла. Але що з того? - спитала гiрко. - Вiн остався паном, а я...
збавила свою долю... по сьогоднiшнiй день. Доньцю моя красна... - говорила
дальше, знов остерiгаючи, - донько моя пишна, стережися любовi! Я кажу
тобi ще раз. Гада ш - кара постигла його? - пита i просто нiвечить
дiвчину сво©ми диявольськими очима. - Його кара не постигла, а лише мене
одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами вiд себе, дитину вбили, а
може, i вкрали, родичi опустили[18] мене, i я, мов пiдстрiлена звiрина,
опинилася в вашiм лiсi. Свята деревина, от тота, - додала з незвичайною
побожнiстю, указуючи на смереку, - охоронила мене вiд смертi, спровадила
твою матiр i утримала i досi при життi. Якби не те, з Маври давно вже й
слiду не було би. До такого доводить любов, дитинко, - звернулася циганка
назад до перших сво©х слiв, - до такого. I ось то любов! Але що то й
говорити! - додала майже з розпукою в голосi, - що то говорити._ То всi
знають. Я також знала, що треба лиха стерегти... бо мала вже й Раду за
чоловiка, а проте... - вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким
несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. - Люби, Тетянко,
щиро, як любов i тобi суджена, - обiзвалася вiдтак остерiгаючи, нiби
схаменувшися вiд сво©х тяжких споминiв, Мавра, - лиш не люби за плечима
матерi i не люби вiдразу двох._ Окрiм того, стережися одного, доньцю...
одного._
- _Чого? - спитала ледве чутно Тетяна i, як перше, побiлiла.
- Стережися... бережися... - говорила, - щоб не дожила свисту..._
В очах Тетяни заблистiло нараз чимось таким гордим i сильним,_ таким
гарячим i недоступним, що Мавра занiмiла. Занiмiла тим бiльше, що Тетяна,
не кажучи нi слова, встала нараз на рiвнi ноги i, випрямившися, мов
смерека, сказала:
- Не свисне, Мавро, не бiйся. З мене "не свисне" нiхто. - I пiдсуваючи
високо чорнi сво© брови, повторила ще раз: - Не свисне.
- Нехай господь боронить вiд того, - притакнула Мавра, побачивши дивне
зворушення у дiвчини. - Нехай тебе боронить.
. - Нехай боронить, - повторила сим разом i Тетяна i затиснула уста.
Мавра усмiхнулася i, пiднявшися на колiна та обхоплюючи дiвочий стан,
стягнула ©© пестливо назад коло себе. - Нехай боронить.
Тетяна мовчала, мовби ©й щось мову вiдiбрало. Не могла бiльше на слово
здобутися, ©й кружило в головi. Спомини з останньо© недiлi вiджили в ©©
душi, вона неначе давила ©х в сiй хвилi в собi нечуваною силою гордостi.
Мовчала i не хотiла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть
зсунутися, нiж про не© перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотiла -
не могла.
- А такий був красний i пишний, - почала знов Мавра, навертаючи до
сво © минувшини, - як сам мiсяць на небi. Пан був, от що! Ростом високий,
волосся темне, очi голубi, як небо, пишнi та щирi - господи, якi вже щирi!
- вус, як шовк, га-й, га-й!!
- Мавро! - крикнула нараз дiвчина, мов з другого свiта вернула. -
Мавро! - i тут же змовкла...
Мавра повела цiкаво очима за дiвчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш
блiда, очi блистiли, як двi чорнi зорi, широко створенi, а червонi маки
коло лиця дрижали злегка.
- А он твiй половик, - обiзвалася стара i указала на хижуна, що
справдi, припочивши на хвилинку на якiйсь вершинi, здiймався саме вгору i
полетiв.
- Вiн з тамто© сторони, - вiдказу якось розсiяно та задумливо Тетяна i
вста поволi.
- З тамто© сторони.
- Я вже пiду, Мавро, - каже дiвчина. - Сонце зайшло. Поки додому зайду
- потемнi .
- Iди - i приходь до Маври, - просить стара i здiйма ться i собi на
ноги, щоб провести дiвчину хоч кiлька крокiв. - А другим разом, - дода , -
розкажи вже ти_ що, i будь тво краще вiд мого.
Тетяна не вiдповiла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним
тужливим смутком в душi через лiс, скорше i скорше в долину - аж опинилася
дома.
* * *
Настала дальша недiля, i Тетяна йде знов лiсом, як звичайно, поступивши
на часок до Маври. Розлучившися з матiр'ю, що й собi сим разом зайшла до
старо© в справунках, Тетяна пiшла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши
на нiй нiкого, полiзла на Чабаницю i опинилася аж недалеко "Бiлого
каменя"-велета. Припочивши там добре, розглядалася звiдти по селах в
долинi i от почина звiльна з Чабаницi спускатися. Сходячи отак вниз,
зоглянула нараз на сiльськiй дорозi, якою нiс колись старий Андронатi
бiлого внука i яка вела в село Третiвку та тяглася i попри Чабаницю з
бiлою стежкою - ©здця, в якiм пiзнала на перший погляд Гриця з угорсько©
границi. Та чи лиш ©© очi доглянули його? Гриць так само зобачив молодим
острим оком сво©м дiвочу постать, як спускалася живо легким кроком горою
вниз.
Вiн пустив коня i летiв, мов орел.
О, вона добре пiзна його, але бо©ться з ним здибатися. Хотiла б, але
бо©ться чогось._ Квапиться злiзти з гори, збiгти додолу до матерi, але
вiдчува , що запiзно. Вiн вже пiзнав ©© сво©м бистрим оком. Погнав коня
щосили i от вже на бiлiй стежцi. В долинi, вище стежки, прив'язу коня до
деревини, а сам спiшить вгору до не©.
Що ©й робити? Збiгати ще борше вниз? - пита ©© серце. Сховатися де в
лiсi?.. Не вспi . Зрештою лiс аж трохи нижче зачина ться, а вона саме на