цього.
- Ми його батька-матерi не знали... - боронився чоловiк, що, по правдi,
Гриця дуже любив i перед жiнкою за дно боронив, хоча сам тайком за
пройдисвiтство набирав, - лише знайшли маленького пiд нашою хатою. Вiн,
може бути, i панська дитина - ми сього не зна мо. Його яким-небудь словом
не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. В мене Гриць
не пройдисвiт.
- А я кажу, що вiн таки пройдисвiтська дитина. Найшли в закуренiм
лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних.
- Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн наш. А як вже наш, то не
збиткуй. Бачиш, вiн терпцю не ма . Ще колись, розлютившись, покине нас.
Господиня вмовкла i здвигнула плечима. Се ©й нiколи на думку не
приходило i тому потрохи на хвилю занепоко©ло.
- Ет, i наговорили! - закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе
не хтiла бiльше про "пройдисвiтство" говорити. - Тепер "покине" - коли ми
його вигодували i вiн головою майже стелю здiйма ?
- Якраз тепер. Тепер вiн де-небудь годен на роботу стати, а передом був
малий.
- Ет, що там! - перебила йому сухо жiнка. - Радше знайте, Михайле, що
оногди[15] казав менi, що дав собi знов новий писаний кожушок шити. Вiн
вже вiдтепер зачина дiвчатам голови завертати.
- Або я йому це забороню? - вiдповiв господар. - Гарний, молодий, то й
заверта .
- Вiн вже чи не на кождiм танцi мусить бути.
- Та нехай собi. Хто молодий, той гуля .
- Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дiвчата ро м
обступають... А тодi що вдi те?
- Не позволю i землi не дам. Йому ще час женитися... нехай ще коло нас
газду , щоб знав я... кому землю передам колись...
- Овва... вiн вас дуже послуха ! - закинула жiнка. - Я вже чи не раз
перехопляла його з Настунею Кривинюкiвною. До других залиця ться, а до не©
таки горнеться.
Господар усмiхнувся.
- Я вже давно то знаю. Сам ©© батько менi говорив се.
- Та вiн би рад його дiстати до себе. Але, по-мо му, Гриць ще не однiй
голову закрутить, заким не одружиться... - вiдповiла жiнка.
- I на свою_ натрапить... - докiнчив господар.
- I на свою натрапить... - повторила вона i вмовкла.
- Старий Кривинюк добрий газда, i Настка працьовитi дiвчина, в батька
вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, - обiзвався знов
господар.
- Та добра_ дiвчина... - вiдповiла якось знехотя жiнка. - В не©
вiдтепер якийсь розум,_ як у старо©. Добра, - i урвала.
- Та тим-то_ для нього i добра, - вiдповiв чоловiк. - Вiн за кiньми
голову забуде... а вона буде на все позiр мати. Тим-то_ й добра...
Гриць, бачачи iнодi по суперечках з родичами, що правда по сторонi ©х,
але заразом i його, особливо тому, що його вдача силувала його "от таке"
заводити, що викликувало гнiв з обох сторiн, забирався з хати i не вертав
до не© скорше, доки не заспоко©вся вiн сам, а з ним i господарi.
I таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що
нiякого примусу не зносила, чим-будь ображалася i понад усе любила
свободу. Якби не сусiдська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре
держався, всi жалi дiлив, якби не батьковi конi, якi любив понад усе, та
вiвцi, над якими ще як хлопчина сво©м голосом, як над дiтьми, панував -
вiн був би вже давно батька-матiр покинув i поволiкся в свiт. Його держать
тут, як на ланцюгу, а деякi люди розказують, особливо ж один старий
бiлоголовий циган, що все що кiлька рокiв переходить через ©х село з
Угорщини i до них вступа по милостиню та спочива , оповiда , що там десь
далеко вiд ©х гiр, лiсiв, ще й iнший свiт i люди. Мiж них вiн би iшов,
учився би та став великим паном i так жив би, вивчившись передусiм на
скрипцi грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був
молодим хлопцем; волiкся неспокiйно з вiвцями з мiсця на мiсце i побирав
за те вiд батька-матерi лайку. Але тепер вiн вже парубок пiд вусом i, як
батько смiючись казав, "до розуму носом зближався", як здавалося,
успоко©вся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь, "пройдисвiтом" або, ще
лiпше, "циганом" прозве... вiн смi ться.
- Чи в мене, мамо, чорнi очi i я чорний, що в вас я на цигана похожий?
В мене очi голубi, як небо, кажуть дiвчата, особливо Кривинюкова Настка,
ними я ©м милий, а ви - не бачивши нi мого батька, нi матерi, вигаду те
циганiв на мене. Грiх, мамо!
I мати вмовка , усмiхнеться... i ста знов добра; вона дала б i душу за
свого Грицька, якого ©й чи не всi завидують, такий вже гарний i розумний
вдався. Вже-таки нiхто не годен на Гриця довго гнiватися. Вiн всiх за
пазухою ма , як його впевня бiлолиця Настка.
Чим?
Може, саме тi ю подвiйною вдачею сво ю, а радше двома душами, що в нiм,
нiби вiд часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостiйна,
тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда i вдатна. До доброго тягне
Гриця, до красного, до любовi... а передусiм до свободи, широко©,
безмежно©, як крилатi лiси по верхах, як бистрi рiки там, в долах. Як та
широка пуста, що йому, по оповiданню старого Андронатi_ (так звав себе
бiлоголовий циган), iнодi аж у снi ввижа ться. "Хижуном" родився,
баламутом, каже Настка, що його любить, як рiдного брата або чи не бiльше
ще, саме яким вже вдався. З нею вiн i найлiпше товаришу чи в тузi чи по
веселому настро©. Вона його нiби до ладу приводить.
- Чому ти такий смутний, Грицю? - пита iнодi, побачивши його
поважного, невдоволеного з виду.
- Тяжко на душi, - вiдповiда вiн.
- То заграй на сопiлцi або трембiтi. Собi i менi заграй, Грицуню! -
просить щиро... i тулиться до нього бiлолиця Настка. - Нiхто в селi не
гра так, як ти, любо та до серця. - I тими словами впроваджу його нiби в
iнший свiт. I щоб вже догодити ©й i сяк-так собi, вiн почина грати.
Тiльки щастя його, - каже, - що сопiлка, трембiта i Настка.
I те правда. Нiхто на всi сусiднi гори не гра так до серця, як вiн.
Особливо на трембiтi, вiн мов святою молитвою по верхах... жене.
А лiтнiми вечорами, то вже i голосом нiхто так не виспiву , як Дончукiв
Грицько, вештаючись коло хати i худоби, виводячи одну просту пiсню понад
другу. А всi або дуже смутнi, або всi веселi, iнших вiн не любить.
В селi всi дiвчата липнуть до нього, хоча вiн до жодно©. Хiба що до
синьооко© Настки, але й то, як каже товаришам, "не все", лиш тодi, як вона
його назад до "розуму" приведе, до працi нажене, не дасть "волочитися" -
вiн ©© голубить, впевняючи, що колись ©© посвата . А зi всiх iнших дiвчат,
- хоча й гуторить з ними, - все кепку .
- Ви, дiвчата, - говорить Настунi, - всi дурнi.
- До часу, Грицуню... до часу... - вiдказу спокiйно Настка. - До часу,
може, i дурнi ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобi голову
або, може, й любистку дасть, - то дивися, щоб не стратив ти весь великий
розум твiй!
- А он я вже тебе люблю, Настунько, - борониться Гриць i смi ться
веселими очима, - та ще розуму не втратив.
- Хто зна , чи вже i не втратив... - вiдказу вона i дивиться так само,
як вiн, щиро i просто в очi. - А он, - каже, - ти любиш мене i приходиш, а
часом як покинеш, то i з тиждень волi ш з конем перебувати, як зi мною: чи
се указу на розум?
- Та я чи не все такий був? - борониться Гриць.
- А може, ти i межи iншi дiвчата ходиш, чи я знаю, Грицуню? - пита
вона. - Я не знаю. - I говорить се без докору, без злоби, а так собi
спокiйно, мов дитина.
- А чому б я не приставав з кiньми, не сходився з другими дiвчатами? -
- пита вiн, та бiльше вже, щоб подразнити ©©. - Сiдай i ти, - каже, - на
якого-небудь коня твого батька i ©дь зо мною i доволi дивися, як Гриць з
кiньми розмовля , а з другими дiвчатами гуля . Будеш бачити.
- Я не цiкава, - вiдказу вона гордо, а все-таки в глибинi душi вражена
його байдужнiстю, хоч i не показу того, а вiдтак, поглянувши в його щирi
очi, що якийсь час з потайним усмiхом дивилися на не©, усмiха ться й собi
i каже:
- З дiвчат не глузуй, не кепкуй, Грицуню, бо в деякiй i нечистий
сидить. А дивись, - дода поважно, - замолоду деякi гарнi притягають до
себе... особливо тi, що чорнобривi, а на старiсть, казала раз покiйна
бабка, коровам молоко вiдбирають та опiвночi на мiтлi комином вилiтають.
- А менi що до того? - вiдказу вiн. - Я анi не корова, анi ©х не
боюся. А вас всiх, бiлих i чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всi на одно
копито i добрi, i краснi, i дурнi - а Настуньку Кривинюкiвну найлiпше
люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду, ти нi на мене, нi на
нiкого не ворогуй.
- Або ж я ворогувала коли, Грицуню? - пита вона i дивиться знов щиро з
невимовною терпеливiстю в його очi. - Я ж сама казала, що ти хижуном,
баламутом родився... i при нiчiм... довго не всто©ш. Я не ворогую.
- Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в свiтi добра i щира, одна
до ладу приводиш. До хати, роботи принуку ш, до родичiв наверта ш - а то
без тебе був би я вже давно... - i, замахнувши лукувато рукою та указавши
далеку далечину, свиснув i усмiхнувся.
Бiлолиця Настка чисто упива ться словами красного хлопця. I для не©
значать вони i любов, i щастя, значать увесь свiт, а заразом вiдчува
вона, що держить його справдi неабияк чимось при собi, пану над ним. Чим
саме? Не зна .
Не зда собi нiяко© справи. Вона зна лиш те одне, що мусить i дальше
держати його, що його любить всею душею i не годна гнiватися, ворогувати
на нього. Погнiва ться, поворогу , - думала iнодi, - вiн розлютиться i,
мов той птах, вiдлетить, присяде на iншiм деревi - i пропав для не©...
I так Настка не гнiва ться нiколи на Гриця... Вона його любить i тi ю
сво ю любов'ю прив'яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де
в свiтi сила, - пита себе щирим почуттям, - якiй мiг би Гриць бiльше
пiддатися, як ©й однiй? З дiвчат вiн ©© любить найлiпше, призна сам, що
вона приводить його до розуму, принуку до роботи, наверта до родичiв. А
далi?.. Те, що вiн... iнодi на тиждень... два... конем за село ви©жджа ...
Те ©й не страшне. Мати каже, що се йому, може, й почи-нено... З часом само
перейде, i щоб тим йому не докоряти. Тому вона спокiйна I любить його
спокiйно. Що iншого вона не зна . Сво щире, просте серце зна i красного
Гриця, що двi душi ма . I в тiм цiла ©© правда. Велика, глибока, поважна
правда, яка ©й вистарча , з якою ©й добре...
* * *
Глибока зима.
Лiсом неспокiйно. Зеленi вiти, обтяженi снiгом, вгиналися нижче до
землi, як i iншою порою, i вiтер, що над ними буя i з труднiстю мiж них
тиснеться, доводить ©х до живiшого руху. Вони опираються йому, та годi
цiлком опертися. Вiн садить мiж них з чимраз бiльшою силою, i остаточно
пiдiйма ться за недовгий час лiсом нiби шум-стогiн. Розколихалася
завiрюха.
Вiтер змага ться чимраз сильнiше, збива снiжини з дерев, колише хоч би
i найвищими коронами до розгону, гуде лиховiсне, а в воздусi розходиться
широкий крилатий шум всього соснового лiсу...
Страшно тепер в лiсi i глухо. I хоч се не пiвнiчна година, а з вовком
можна все-таки в таких ночах стрiнутися.
Над хатиною Маври, обтуленою з усiх сторiн старанно смереччиною,
посхиляли сосни, нiби змилосердившись над нею, глибоко сво© вiти, обтяженi
снiгом, неначеб хоронили ©© вiд вiтру, що тиснувся повними грудьми мiж
них, розбиваючи ©х звичайний поважний спокiй.
В тiй же хатинi Маври тихо. Лиш в печi горить, трiщить веселий огонь i
освiтлю нутро хатини, а найбiльше те, що найближче само© печi, а то: саму
Мавру. Вона присунула широку лавку з почорнiлого дерева до печi й,
умостившися тут, розклада сво© карти. Чорний кiт на самiм краю печi
простягся i дрiма , нiби стереже огонь в печi i рухи сво © чорно© панi. На
самiм же верху над пiччю, налущившись i заховавши головку пiд крило, спить
самiтний усво ний чорний ворон Маврин. Всi iншi предмети в тiй закуренiй
хатинi тонуть в темiнi, що зда ться в мiру, як огонь горить або опада ,
слабне або зроста .
Мавра нинi собi карти кида .
Худа, марна, з розбурханим сивим волоссям, вигляда мов яке марево.
Вiд часу до часу простяга сво© худi руки, грi ©х коло полумiнi, що
палахкотить в закуренiй, аж чорнiй печi, i перешiпту ться сама з собою, ©©
великi чорнi очi, в яких нiби назавше задержався смуток, тепер, немов
слухаючи, шукають вiд часу до часу дрiбного, викривленого однiського в
свiтi вiконця i ждуть.
Надворi за дно гуде вiтер. Сьогоднiшня нiч заповiда ться чимось
недобрим, хоча ©й самiтнiй вже не першина такi ночi перебувати, а нинi
все-таки чогось лячно. Вiтер гуде лiсом, аж несе, ви , аж полумiнь
хвилю ться в печi. А лiс шумить, стогне, мовби смерть тиснулася з сво©м
вiйськом мiж деревину. Щось ломиться лiсом, трiска , щось стогне, щось
сунеться. Аж тут... господи боже... що се таке? Затовк оце в тiй хвилi хто
до шибчини, чи се вiтер жбурнув до не© купою снiгу, щоб ©© самiтну... одну
на всiм лiсi, злякати? Вiтер найбiльший ворог циганiв, вiн так любить. Вiн
живий. Iнодi вiн гiрший, як сила божа... Вона се ще змалку зна . Полумiнь
гра , веселиться, освiчу ©© цiлу i лаву, виклику на противнiй стiнi
страховища, освiтлю лаву з розложеними старими, затертими, майже
закругленими картами, i Мавра ось що з них вичиту :
Злиднi, смуток, самiтнiсть, як звичайно, але ось тут i якiсь люди. Щось
велике, несподiване жде ©©, щось нероз'яснене, що ще потрiбу часу. Воно
ще далеко, але прийде.
В тiм всiм i ©© дорога дiвчина, ©© Тетяна вмiшана. Вона, що ще одна
держить ©© на свiтi при життi. Тота ©© "туркиня",_ як вона сама i люди
прозвали Тетяну за золотi ковтки, пiвмiсячики в ухах. А далi сама не зна ,
як роз'яснити собi карти. Чи то все доторка ться ©©, чи дiвчини? Не зна .
Ось вона сим разом цiлком не зна . Другому, може, i знала би роз'яснити,
чи днi... чи долю... в тiм ©© нiхто не перевищить. Але собi сьогоднi не
зна . Чи то все, що перед собою бачить, значить смуток чи радiсть? Бо
смуток i радiсть падуть, нiби рука в руку. Отут стоять кривавi сльози,
змiшанi зi сльозою радостi. Що се?
Знеохочено збира карти, кладе ©х оподалiк вiд себе, запалю свою
люльку... i жде.
© нiби болить сьогоднiшня нiч надворi, ©й тяжко на душi, як зрадницi,
як проступницi. Адже вона сьогоднi i не бачила навiть людсько© душi, не те
щоб обтуманила кого. Хто би й iшов такою дорогою лiсом... як тепер? Хiба
хто смертi хоче, шука ©©. А навiть i вона ще не хоче ©©. Вона... що сама
не зна ... чого по тiм свiтi плента ться. Чого ж бо ©й жити? Хто ©©
потрiбу ? Чого ма вона ще дожити? Вона йде самою тiнню життям, iде, доки
з самою нiччю не стрiнеться, не злучиться з нею навiки...
Думала, роздумувала отак сумовито, коли оце щось в ©© мале вiконце
жбурхнуло, аж дзвенькнуло, i вона майже з остраху зойкнула.
I знов тихо.
Знов нiчого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогiн в лiсi. Се смерть
iшла. Мавра на самотi нiби вiдчува , що се так смерть лiсами тиснулася,
дотикала ©© хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть.
Певно, сi © ночi не один велет-деревина повалиться, не одна корона
переломиться, не одна звiрина загине. Страшна нiч.
Мавра огляда ться. Чогось ©й неначе неста . I не знадвору, а в душi, в
серцi хибу ... Чого? Адже вона до самоти звикла.
Не зна .
© руки мимоволi укладаються на грудях наохрест, але уста не
заворушуються до молитви. Вона не вмi молитися. Не молилася бог зна
вiдколи. Та хоч i молилася, то ©© людям бог неприхильний. Не любить ©х.
Тому вони i в вiчних злиднях по свiтi тиняються. За кару тисячолiтню. I
лиш нiччю оживають, до ночi ©х тягне, бога занедбують, хiба звертаються
вони до мiсяця з сво©ми просьбами. Мiсяць ©м помага , але такими ночами i
вiн перед чимось хова ться.
Полумiнь запалахкотiла нараз сама з себе наново i кинула червоним
свiтлом на лаву, де лежали карти. Мавра взяла ©х наново в руки,
прошепотiвши вперед щось над ними, i розложила, як перше.
I знов дивиться... i дивиться... I знов не зна добре розiбрати, що
вони ©й вказують нинi. Щось велике-велике, i смутне, i радiсне жде ©©.
Нiби нiч, нiби день. Нiби весiлля, нiби смерть. I замiшаний хтось в тiм,
хтось зблизька i хтось здалека. Чоловiк i дiвчина. Ба нi. Двi дiвчини. I
раз добре, раз зле. З одно© сторони нiби ма ток i добро, а близько коло
того старецька торба i жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже змiшувати
карти.
Ба нi. Одно нiби ясне.
До ©© хати падуть два чоловiки. Одному - нiби ©й, нiби йому - смерть.
Другому - нiби ©й, нiби йому - радiсть. Мiж обома сто©ть радiсть. Один
молодий, другий старий. I оба прийдуть до не©. Самi прийдуть. От -
молодий... паде просто до ©© хати, хоча ще не зараз. О, не зараз ще! Оба
якби мали зiйтися в ©© хатi... одначе... господи боже, чи не смерть
приведе... один з собою?
Так - смерть. Страшна, чорна смерть. Ось як заповiда ться... самими
чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в життi прогрiшилася. Не раз
туманила, ошукувала людей, що з довiр'ям до тебе о помiч зверталися...
I знов в ©© головi помiщалося. Знов вона з того всього нiчо не розбере.
Вона вiдсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, вiщуна, вiд себе i,
обернувшись плечима до тепло© печi та скулившись на широкiй лавi майже
вдво , - пробу уснути.
Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких мiсцях, як ось тут. Хатину
колиби звалить, зсуне бiла заметiльниця туй-туй в глибоку страшну
пропасть. От тисне, притиска , силу уступитися з дороги, гуде, ви . А
снiг чимраз вище до вiконця добира ться. Припира ться до стiни, пiдвiяний
заметiльницею. Однi смереки, що ©© хоронять сво©ми широкими густими
вiтами, та свята деревина, що здержу приступ смертi. Але хто обчислить
мiць заметiльницi такими лютими ночами? Смерть не сама волiчеться. Вона з
вiйськом волiчеться, як давно ще тато i мама говорили. Вона все з вiйськом
суне, лiта . Сама летить попереду, а за нею вiйсько. I всi з косами, з
чорними хоругвами. Все всi разом. Все от такими ночами. От як виють, як
себе заповiдають.
I вже Мавра дрiма ; гудiння заметiльницi знадвору поволi, поволi ©©
усипля . Нараз Мавра прокида ться, на рiвнi ноги, майже на рiвнi ноги
ста , та й зателiпало нею раптовим ляком.
В ©© вiкно щось товче, хтось добива ться.
Смерть?
Мавра надуму ться. Безперечно, вона.
Мавра блискавкою кида ться плазом до землi i човга пiд дверi, нiби
заслоняючи собою комусь вступ до хати. Пiд дверми темно, нiхто ©© не
побачить. Полум'я в печi вже нiби умлiва , блiдне, в хатi почорнiло.
- Пустiть в хату! - чу вона виразно старий захриплий голос, що ©©
майже з переляку вiд нього морозом прошибло, а розбурхане волосся дубом
стануло. I утихло. А по хвилi знов: - Пустiть у хату!
Мавра не руха ться. Перестала дихати, i все ©© ство напружене в сiй
хвилi лиш до слуху. I уха, i очi, i серце, i все, що живе в нiй, тепер
разом слуха .
I вона чу :
Гей, як колишеться вiтер, збитку ться над соснами, як розшумiлися лiси,
пралiси! Ось вже ©© хата колиха ться, вже сунеться в яр, ось-ось
розсиплеться, завалиться. Краплi поту виступають на ©© чолi. Смерть.
- Пустiть у хату! - добива ться старечий голос вдруге до хати, грима
хтось розпучливо в дверi, а вiдтак хтось мов жде, i тихо, нi словечка
бiльше...
В хатi смертельна тишина.
- Пустiть у хату! - добива ться пораз третiй з розпукою страшний
голос...
Мавра застига , не руха ться, нiби зна заздалегiдь, що ©© жде, наколи
створить. Не годна тому.
Розбiйник не пожалу . Зна множество таких випадкiв, якi лучалися межи
людьми, а як i самi цигани поступали собi давнiше. Проситься в хату,
чоловiк створить в добрiй вiрi, щоб порятувати, а його за те ворог, як
звiрюку, бух... i вже по всьому...
Нi, Вона не сьогоднiшня, вона не впустить нiкого. Не хоче бути вбита.
Вона ляка ться смертi, вона бо©ться.
"Мавро, Мавро, в тебе не один грiх на душi, зроби добро яке... буде
тобi прощений, - обзива ться в нiй знов голос. - Впусти! Може, хто бiдний,
незнайомий, бо©ться гинути. Впусти!"
"Мавро, Мавро, схаменися", - молить щось далi в нiй, телiпа нею, мов в
лихорадцi. Бореться в нiй, пха до дверей створити. То знов потряса нею,
жахом наповня , вiдпорною силою, мовби справдi почула пiд вiкном голос
смертi з-пiд само© землi, що добива ться до не©.
Майже божеволi з страху. Не зна , що робити.
Вона не пiдводиться з землi, лиш маца дверi i з напруженням всiх сил
прислуха ться над чимсь.
Пiд вiкном утихло, лиш шум сосен i якесь розпучливе шолопання нiг, що
нiби теплого мiсця в снiгу шукають, студенi опираються.
Мавру наново смертельним потом облива , i пiдведенi догори руки
безсильно опадають.
Нi, не може створити. Не годна. Нема в не© сили, страх бере перевагу.
Страх перед тим якимось, як ©й зда ться, пiдземним голосом, що до не©
впрошувався. Нехай дi ться божа воля. Вона сама на свiтi, нiхто ©© не
оборонить, нехай хоч сво ю смертю загине. Створити не годна. Вона
заховалася сюди вiд людей, мов дика звiрюка, а лиха година i тут ©й спокою
не да . Нехай ©© оставлять в спокою i люди, i вона. Вона не створить. Не
може. Нехай той_ з тим_ голосом iде з богом, хто б се й не був,_ добрий чи
лихий, здалека чи зблизька, нехай собi йде. й також говорено, коли iнодi
давнiше в чужинi, в пошуканцi за сво©ми, мов та собака, пiд дверми о
милостиню з голоду i студенi майже скавулiла: "Нехай iде з богом".
I вона йшла. Чи з богом, чи нi, вона з жалю не знала, але що казали
забиратися, вона собi йшла.
Тому...
Вона все мовчить, не обзива ться, не руха ться, вона бореться з якоюсь
силою чи почуттям, що наказу дверi створити. "Мавро, Мавро, отвори,
Мавро, встань! - блага щось в нiй майже розпучливо, опам'ятовуючи. -
Мавро, отвори!!"
Волосся, як перше, ста в не© дубом, далi наступа пiдслухування з
напруженням всiх сил. I знов вона... нiби туй-туй умлiва , зараз же гине,
пiдда ться комусь; пiд вiкном, як перше, зачува ться шолопання нiг...
"Два чоловiки падуть в ©© хату, а з ними i смерть", - стрiля нараз
блискавкою через ©© думки вiщування карт.
"Нi, не створити", - наказу щось в душi. й смертi не треба. Перебуде
сю нiч, буде ще жити, а той ворог,_ що ось загадав ©й смерть пiд хатою,
прийшов по ©© душу, нехай верта назад. Такою нiччю добре не ходить. Вона
се зна . Зна вiд сво©х людей, що лиш нiччю грабили, здобували, лихо
ко©ли. О, о, о! Хто б лихого не знав!
I уклада ться знов змi ю пiд дверми, знов плазом.
Нараз - що це?
До ©© слуху добива ться з-пiд дверей страшний проклiн, що потряса нею
аж до глибини душi, тiло ледом обiйма , а потiм нiби гинути наказу .
Вiдтак ще одна хвилина i - .тихо. Шолопання нiг пiд дверми устало, слова
завмерли, i нiчого. Навiть, зда ться, i шум лiсу уступив комусь, губився,
утихав.
Мавра божеволi .
Вона крикнула з остраху не сво©м голосом i упала лицем до землi...
Коли се було, що вона сей голос чула? О, коли ще! I проклiн сей
страшний. Вiн добився тепер до не© хiба з-пiд землi!_ А кого постиг, того
й убивав. О, о, о!.. Коли вона той голос чула? Коли ще?.. Мавро,
пригадай...
Се гiрше, як смерть.
В ©© душi перестрах i спомини здiймаються вихром, телiпають нею, що
справдi чи не гине. А тут рятунку нiзвiдки. Вона ж сама. Сама на всю гору,
на весь лiс... сама... вже гине._ Тепер зна , чий був се голос. Зна . Се
був голос ©© батька. Голос Андронатi, яким проклинав за непослух i
проступки. Голос його!_
Та тут i розсмiва ться Мавра страшним божевiльним смiхом, яким не
смiявся нiхто в тiй самiтнiй оселi-хатинi.
Голос ©© батька? Звiдки?
З тамтого свiту?
Вiд часу, як знайшлася в не© ©© бiла. дитина, як побачила себе мiж
деревами на чужинi, двадцять або, може, й бiльше рокiв, бо вже й сама не
зна . А що з батьком i матiр'ю сталося, нiхто не знав. Не могла
довiдатися. Ходила свiтами, питала, шукала, вертала назад i знов iшла.
Балакала i плакала перед деким, розпитуючись, але нiчого не довiдалася, як
i про ту свою бiдну дитину. Лиш смерть одна слiди так затира . Смерть
одна. А от се був батьковий голос. Духом до не© вставився. Думки
товпляться роями в ©© острахом i споминами розбурханiй душi, що майже не
тямить себе добре.
А все ж таки то був голос ©© батька, Андронатi. Лиш вiн один проклинав
тим страшним прокльоном, якого всi, як вогню, бояться. Вiн один. Вiком був
вiн i ©© мати мiж всiма найстаршi. Та звiдки взявся той прокльон до не©,
щоб ©© побити в нiчнiй годинi? З-пiд землi? Як закляне було, земля
дрижить.
I вона переконана, що вiн взявся до не© тепер вже з-пiд землi. Тако©
чорно© гучливо© пiвночi лиш з-пiд землi. Його душа прийшла, щоб заповiсти
©й смерть. Три рази впрошувалася до не©, три рази не обзивалася вона. А що
не вийшла i не впустила, вiн закляв...
Батьковий голос. Голос посмертний. Страшний, захриплий, глухий,
зловiщий. Вона ж винувата!_ Чому не створила?
© уста викривляються.
Кому створити?
Се була пiвнiч, а опiвночi ходять лиш розбiйники або мерцi.
...I мучиться Мавра на землi, стогне, виклика iм'я господн .
Молиться... А коли б ©© батько жив, - стрiля ©й нараз думка до голови, -
i от, так свiтом iдучи, натрапив несподiвано на ©© оселю, а вона не
впустила... О боже... не дай, щоб так було, i се вона батька_ свого не
впустила. Однак... - мучить ©© думка далi... - се могло й так бути. Вiн
iшов, як iдуть бiднi люди... iшов, все одно, на життя чи на смерть. Хто
так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз i добивався до свiтла, до
тепло© хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!.. Мавро, ти не впустила,
може, й батька свого, в тебе грiхiв i без того доволi на душi. Ти
провинилася! А так вона боролася з собою, так ©й пiдносило щось руки...
молило створити дверi - а однак... страх перед смертю не допустив. Не
годна була, боялася.
Потiм надслухувала ще, дрижачи на цiлiм тiлi. Не верне? Але нiчого не
дослухалася бiльше. Тиша то й тиша. Лиш десь якесь глухе, протяжне та
голод зраджуюче виття вовка неслося лiсом мiж одностайним шумiнням дерев.
Бiльш нiчого. Огонь в печi ледве свiтився, мов клiпав до темряви в хатинi,
i мертвецька тиша запанувала...
Мавра не покидала свого мiсця пiд порогом, все чогось боялася, так вже
тут i остала. Зворушена переляком i думкою про батька, мучилася чи не до
самого ранку.
Рано-ранесенько, як лиш в лiсi розвиднiлося, вона пiднялася i заглянула
перед хату. Перед дверима i пiд вiкном виднiли в навiянiм пiд хатиною
снiгу великi, неповоротнi, неспокiйнi слiди чоловiка i губилися потiм в
сторонi, що вела в сусiдн село.
Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття, що поповнила щось
дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собi, що голос, що
так ©© перелякав i пригадував голос батька, не мiг походити вiд умерлого,
лиш вiд живого. Тепер вже зна . Великi, неспокiйнi, повнi розпуки людськi
слiди були тут, коло ©© хати. А коли не створила бiдному, згубилися в лiсi
або i пiшли, може, навiть чи не назустрiч вовкам.
Вернувши до хати, вона розклала знов огонь. Що мала робити? Взялася
- Ми його батька-матерi не знали... - боронився чоловiк, що, по правдi,
Гриця дуже любив i перед жiнкою за дно боронив, хоча сам тайком за
пройдисвiтство набирав, - лише знайшли маленького пiд нашою хатою. Вiн,
може бути, i панська дитина - ми сього не зна мо. Його яким-небудь словом
не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. В мене Гриць
не пройдисвiт.
- А я кажу, що вiн таки пройдисвiтська дитина. Найшли в закуренiм
лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних.
- Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн наш. А як вже наш, то не
збиткуй. Бачиш, вiн терпцю не ма . Ще колись, розлютившись, покине нас.
Господиня вмовкла i здвигнула плечима. Се ©й нiколи на думку не
приходило i тому потрохи на хвилю занепоко©ло.
- Ет, i наговорили! - закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе
не хтiла бiльше про "пройдисвiтство" говорити. - Тепер "покине" - коли ми
його вигодували i вiн головою майже стелю здiйма ?
- Якраз тепер. Тепер вiн де-небудь годен на роботу стати, а передом був
малий.
- Ет, що там! - перебила йому сухо жiнка. - Радше знайте, Михайле, що
оногди[15] казав менi, що дав собi знов новий писаний кожушок шити. Вiн
вже вiдтепер зачина дiвчатам голови завертати.
- Або я йому це забороню? - вiдповiв господар. - Гарний, молодий, то й
заверта .
- Вiн вже чи не на кождiм танцi мусить бути.
- Та нехай собi. Хто молодий, той гуля .
- Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дiвчата ро м
обступають... А тодi що вдi те?
- Не позволю i землi не дам. Йому ще час женитися... нехай ще коло нас
газду , щоб знав я... кому землю передам колись...
- Овва... вiн вас дуже послуха ! - закинула жiнка. - Я вже чи не раз
перехопляла його з Настунею Кривинюкiвною. До других залиця ться, а до не©
таки горнеться.
Господар усмiхнувся.
- Я вже давно то знаю. Сам ©© батько менi говорив се.
- Та вiн би рад його дiстати до себе. Але, по-мо му, Гриць ще не однiй
голову закрутить, заким не одружиться... - вiдповiла жiнка.
- I на свою_ натрапить... - докiнчив господар.
- I на свою натрапить... - повторила вона i вмовкла.
- Старий Кривинюк добрий газда, i Настка працьовитi дiвчина, в батька
вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, - обiзвався знов
господар.
- Та добра_ дiвчина... - вiдповiла якось знехотя жiнка. - В не©
вiдтепер якийсь розум,_ як у старо©. Добра, - i урвала.
- Та тим-то_ для нього i добра, - вiдповiв чоловiк. - Вiн за кiньми
голову забуде... а вона буде на все позiр мати. Тим-то_ й добра...
Гриць, бачачи iнодi по суперечках з родичами, що правда по сторонi ©х,
але заразом i його, особливо тому, що його вдача силувала його "от таке"
заводити, що викликувало гнiв з обох сторiн, забирався з хати i не вертав
до не© скорше, доки не заспоко©вся вiн сам, а з ним i господарi.
I таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що
нiякого примусу не зносила, чим-будь ображалася i понад усе любила
свободу. Якби не сусiдська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре
держався, всi жалi дiлив, якби не батьковi конi, якi любив понад усе, та
вiвцi, над якими ще як хлопчина сво©м голосом, як над дiтьми, панував -
вiн був би вже давно батька-матiр покинув i поволiкся в свiт. Його держать
тут, як на ланцюгу, а деякi люди розказують, особливо ж один старий
бiлоголовий циган, що все що кiлька рокiв переходить через ©х село з
Угорщини i до них вступа по милостиню та спочива , оповiда , що там десь
далеко вiд ©х гiр, лiсiв, ще й iнший свiт i люди. Мiж них вiн би iшов,
учився би та став великим паном i так жив би, вивчившись передусiм на
скрипцi грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був
молодим хлопцем; волiкся неспокiйно з вiвцями з мiсця на мiсце i побирав
за те вiд батька-матерi лайку. Але тепер вiн вже парубок пiд вусом i, як
батько смiючись казав, "до розуму носом зближався", як здавалося,
успоко©вся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь, "пройдисвiтом" або, ще
лiпше, "циганом" прозве... вiн смi ться.
- Чи в мене, мамо, чорнi очi i я чорний, що в вас я на цигана похожий?
В мене очi голубi, як небо, кажуть дiвчата, особливо Кривинюкова Настка,
ними я ©м милий, а ви - не бачивши нi мого батька, нi матерi, вигаду те
циганiв на мене. Грiх, мамо!
I мати вмовка , усмiхнеться... i ста знов добра; вона дала б i душу за
свого Грицька, якого ©й чи не всi завидують, такий вже гарний i розумний
вдався. Вже-таки нiхто не годен на Гриця довго гнiватися. Вiн всiх за
пазухою ма , як його впевня бiлолиця Настка.
Чим?
Може, саме тi ю подвiйною вдачею сво ю, а радше двома душами, що в нiм,
нiби вiд часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостiйна,
тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда i вдатна. До доброго тягне
Гриця, до красного, до любовi... а передусiм до свободи, широко©,
безмежно©, як крилатi лiси по верхах, як бистрi рiки там, в долах. Як та
широка пуста, що йому, по оповiданню старого Андронатi_ (так звав себе
бiлоголовий циган), iнодi аж у снi ввижа ться. "Хижуном" родився,
баламутом, каже Настка, що його любить, як рiдного брата або чи не бiльше
ще, саме яким вже вдався. З нею вiн i найлiпше товаришу чи в тузi чи по
веселому настро©. Вона його нiби до ладу приводить.
- Чому ти такий смутний, Грицю? - пита iнодi, побачивши його
поважного, невдоволеного з виду.
- Тяжко на душi, - вiдповiда вiн.
- То заграй на сопiлцi або трембiтi. Собi i менi заграй, Грицуню! -
просить щиро... i тулиться до нього бiлолиця Настка. - Нiхто в селi не
гра так, як ти, любо та до серця. - I тими словами впроваджу його нiби в
iнший свiт. I щоб вже догодити ©й i сяк-так собi, вiн почина грати.
Тiльки щастя його, - каже, - що сопiлка, трембiта i Настка.
I те правда. Нiхто на всi сусiднi гори не гра так до серця, як вiн.
Особливо на трембiтi, вiн мов святою молитвою по верхах... жене.
А лiтнiми вечорами, то вже i голосом нiхто так не виспiву , як Дончукiв
Грицько, вештаючись коло хати i худоби, виводячи одну просту пiсню понад
другу. А всi або дуже смутнi, або всi веселi, iнших вiн не любить.
В селi всi дiвчата липнуть до нього, хоча вiн до жодно©. Хiба що до
синьооко© Настки, але й то, як каже товаришам, "не все", лиш тодi, як вона
його назад до "розуму" приведе, до працi нажене, не дасть "волочитися" -
вiн ©© голубить, впевняючи, що колись ©© посвата . А зi всiх iнших дiвчат,
- хоча й гуторить з ними, - все кепку .
- Ви, дiвчата, - говорить Настунi, - всi дурнi.
- До часу, Грицуню... до часу... - вiдказу спокiйно Настка. - До часу,
може, i дурнi ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобi голову
або, може, й любистку дасть, - то дивися, щоб не стратив ти весь великий
розум твiй!
- А он я вже тебе люблю, Настунько, - борониться Гриць i смi ться
веселими очима, - та ще розуму не втратив.
- Хто зна , чи вже i не втратив... - вiдказу вона i дивиться так само,
як вiн, щиро i просто в очi. - А он, - каже, - ти любиш мене i приходиш, а
часом як покинеш, то i з тиждень волi ш з конем перебувати, як зi мною: чи
се указу на розум?
- Та я чи не все такий був? - борониться Гриць.
- А може, ти i межи iншi дiвчата ходиш, чи я знаю, Грицуню? - пита
вона. - Я не знаю. - I говорить се без докору, без злоби, а так собi
спокiйно, мов дитина.
- А чому б я не приставав з кiньми, не сходився з другими дiвчатами? -
- пита вiн, та бiльше вже, щоб подразнити ©©. - Сiдай i ти, - каже, - на
якого-небудь коня твого батька i ©дь зо мною i доволi дивися, як Гриць з
кiньми розмовля , а з другими дiвчатами гуля . Будеш бачити.
- Я не цiкава, - вiдказу вона гордо, а все-таки в глибинi душi вражена
його байдужнiстю, хоч i не показу того, а вiдтак, поглянувши в його щирi
очi, що якийсь час з потайним усмiхом дивилися на не©, усмiха ться й собi
i каже:
- З дiвчат не глузуй, не кепкуй, Грицуню, бо в деякiй i нечистий
сидить. А дивись, - дода поважно, - замолоду деякi гарнi притягають до
себе... особливо тi, що чорнобривi, а на старiсть, казала раз покiйна
бабка, коровам молоко вiдбирають та опiвночi на мiтлi комином вилiтають.
- А менi що до того? - вiдказу вiн. - Я анi не корова, анi ©х не
боюся. А вас всiх, бiлих i чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всi на одно
копито i добрi, i краснi, i дурнi - а Настуньку Кривинюкiвну найлiпше
люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду, ти нi на мене, нi на
нiкого не ворогуй.
- Або ж я ворогувала коли, Грицуню? - пита вона i дивиться знов щиро з
невимовною терпеливiстю в його очi. - Я ж сама казала, що ти хижуном,
баламутом родився... i при нiчiм... довго не всто©ш. Я не ворогую.
- Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в свiтi добра i щира, одна
до ладу приводиш. До хати, роботи принуку ш, до родичiв наверта ш - а то
без тебе був би я вже давно... - i, замахнувши лукувато рукою та указавши
далеку далечину, свиснув i усмiхнувся.
Бiлолиця Настка чисто упива ться словами красного хлопця. I для не©
значать вони i любов, i щастя, значать увесь свiт, а заразом вiдчува
вона, що держить його справдi неабияк чимось при собi, пану над ним. Чим
саме? Не зна .
Не зда собi нiяко© справи. Вона зна лиш те одне, що мусить i дальше
держати його, що його любить всею душею i не годна гнiватися, ворогувати
на нього. Погнiва ться, поворогу , - думала iнодi, - вiн розлютиться i,
мов той птах, вiдлетить, присяде на iншiм деревi - i пропав для не©...
I так Настка не гнiва ться нiколи на Гриця... Вона його любить i тi ю
сво ю любов'ю прив'яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де
в свiтi сила, - пита себе щирим почуттям, - якiй мiг би Гриць бiльше
пiддатися, як ©й однiй? З дiвчат вiн ©© любить найлiпше, призна сам, що
вона приводить його до розуму, принуку до роботи, наверта до родичiв. А
далi?.. Те, що вiн... iнодi на тиждень... два... конем за село ви©жджа ...
Те ©й не страшне. Мати каже, що се йому, може, й почи-нено... З часом само
перейде, i щоб тим йому не докоряти. Тому вона спокiйна I любить його
спокiйно. Що iншого вона не зна . Сво щире, просте серце зна i красного
Гриця, що двi душi ма . I в тiм цiла ©© правда. Велика, глибока, поважна
правда, яка ©й вистарча , з якою ©й добре...
* * *
Глибока зима.
Лiсом неспокiйно. Зеленi вiти, обтяженi снiгом, вгиналися нижче до
землi, як i iншою порою, i вiтер, що над ними буя i з труднiстю мiж них
тиснеться, доводить ©х до живiшого руху. Вони опираються йому, та годi
цiлком опертися. Вiн садить мiж них з чимраз бiльшою силою, i остаточно
пiдiйма ться за недовгий час лiсом нiби шум-стогiн. Розколихалася
завiрюха.
Вiтер змага ться чимраз сильнiше, збива снiжини з дерев, колише хоч би
i найвищими коронами до розгону, гуде лиховiсне, а в воздусi розходиться
широкий крилатий шум всього соснового лiсу...
Страшно тепер в лiсi i глухо. I хоч се не пiвнiчна година, а з вовком
можна все-таки в таких ночах стрiнутися.
Над хатиною Маври, обтуленою з усiх сторiн старанно смереччиною,
посхиляли сосни, нiби змилосердившись над нею, глибоко сво© вiти, обтяженi
снiгом, неначеб хоронили ©© вiд вiтру, що тиснувся повними грудьми мiж
них, розбиваючи ©х звичайний поважний спокiй.
В тiй же хатинi Маври тихо. Лиш в печi горить, трiщить веселий огонь i
освiтлю нутро хатини, а найбiльше те, що найближче само© печi, а то: саму
Мавру. Вона присунула широку лавку з почорнiлого дерева до печi й,
умостившися тут, розклада сво© карти. Чорний кiт на самiм краю печi
простягся i дрiма , нiби стереже огонь в печi i рухи сво © чорно© панi. На
самiм же верху над пiччю, налущившись i заховавши головку пiд крило, спить
самiтний усво ний чорний ворон Маврин. Всi iншi предмети в тiй закуренiй
хатинi тонуть в темiнi, що зда ться в мiру, як огонь горить або опада ,
слабне або зроста .
Мавра нинi собi карти кида .
Худа, марна, з розбурханим сивим волоссям, вигляда мов яке марево.
Вiд часу до часу простяга сво© худi руки, грi ©х коло полумiнi, що
палахкотить в закуренiй, аж чорнiй печi, i перешiпту ться сама з собою, ©©
великi чорнi очi, в яких нiби назавше задержався смуток, тепер, немов
слухаючи, шукають вiд часу до часу дрiбного, викривленого однiського в
свiтi вiконця i ждуть.
Надворi за дно гуде вiтер. Сьогоднiшня нiч заповiда ться чимось
недобрим, хоча ©й самiтнiй вже не першина такi ночi перебувати, а нинi
все-таки чогось лячно. Вiтер гуде лiсом, аж несе, ви , аж полумiнь
хвилю ться в печi. А лiс шумить, стогне, мовби смерть тиснулася з сво©м
вiйськом мiж деревину. Щось ломиться лiсом, трiска , щось стогне, щось
сунеться. Аж тут... господи боже... що се таке? Затовк оце в тiй хвилi хто
до шибчини, чи се вiтер жбурнув до не© купою снiгу, щоб ©© самiтну... одну
на всiм лiсi, злякати? Вiтер найбiльший ворог циганiв, вiн так любить. Вiн
живий. Iнодi вiн гiрший, як сила божа... Вона се ще змалку зна . Полумiнь
гра , веселиться, освiчу ©© цiлу i лаву, виклику на противнiй стiнi
страховища, освiтлю лаву з розложеними старими, затертими, майже
закругленими картами, i Мавра ось що з них вичиту :
Злиднi, смуток, самiтнiсть, як звичайно, але ось тут i якiсь люди. Щось
велике, несподiване жде ©©, щось нероз'яснене, що ще потрiбу часу. Воно
ще далеко, але прийде.
В тiм всiм i ©© дорога дiвчина, ©© Тетяна вмiшана. Вона, що ще одна
держить ©© на свiтi при життi. Тота ©© "туркиня",_ як вона сама i люди
прозвали Тетяну за золотi ковтки, пiвмiсячики в ухах. А далi сама не зна ,
як роз'яснити собi карти. Чи то все доторка ться ©©, чи дiвчини? Не зна .
Ось вона сим разом цiлком не зна . Другому, може, i знала би роз'яснити,
чи днi... чи долю... в тiм ©© нiхто не перевищить. Але собi сьогоднi не
зна . Чи то все, що перед собою бачить, значить смуток чи радiсть? Бо
смуток i радiсть падуть, нiби рука в руку. Отут стоять кривавi сльози,
змiшанi зi сльозою радостi. Що се?
Знеохочено збира карти, кладе ©х оподалiк вiд себе, запалю свою
люльку... i жде.
© нiби болить сьогоднiшня нiч надворi, ©й тяжко на душi, як зрадницi,
як проступницi. Адже вона сьогоднi i не бачила навiть людсько© душi, не те
щоб обтуманила кого. Хто би й iшов такою дорогою лiсом... як тепер? Хiба
хто смертi хоче, шука ©©. А навiть i вона ще не хоче ©©. Вона... що сама
не зна ... чого по тiм свiтi плента ться. Чого ж бо ©й жити? Хто ©©
потрiбу ? Чого ма вона ще дожити? Вона йде самою тiнню життям, iде, доки
з самою нiччю не стрiнеться, не злучиться з нею навiки...
Думала, роздумувала отак сумовито, коли оце щось в ©© мале вiконце
жбурхнуло, аж дзвенькнуло, i вона майже з остраху зойкнула.
I знов тихо.
Знов нiчого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогiн в лiсi. Се смерть
iшла. Мавра на самотi нiби вiдчува , що се так смерть лiсами тиснулася,
дотикала ©© хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть.
Певно, сi © ночi не один велет-деревина повалиться, не одна корона
переломиться, не одна звiрина загине. Страшна нiч.
Мавра огляда ться. Чогось ©й неначе неста . I не знадвору, а в душi, в
серцi хибу ... Чого? Адже вона до самоти звикла.
Не зна .
© руки мимоволi укладаються на грудях наохрест, але уста не
заворушуються до молитви. Вона не вмi молитися. Не молилася бог зна
вiдколи. Та хоч i молилася, то ©© людям бог неприхильний. Не любить ©х.
Тому вони i в вiчних злиднях по свiтi тиняються. За кару тисячолiтню. I
лиш нiччю оживають, до ночi ©х тягне, бога занедбують, хiба звертаються
вони до мiсяця з сво©ми просьбами. Мiсяць ©м помага , але такими ночами i
вiн перед чимось хова ться.
Полумiнь запалахкотiла нараз сама з себе наново i кинула червоним
свiтлом на лаву, де лежали карти. Мавра взяла ©х наново в руки,
прошепотiвши вперед щось над ними, i розложила, як перше.
I знов дивиться... i дивиться... I знов не зна добре розiбрати, що
вони ©й вказують нинi. Щось велике-велике, i смутне, i радiсне жде ©©.
Нiби нiч, нiби день. Нiби весiлля, нiби смерть. I замiшаний хтось в тiм,
хтось зблизька i хтось здалека. Чоловiк i дiвчина. Ба нi. Двi дiвчини. I
раз добре, раз зле. З одно© сторони нiби ма ток i добро, а близько коло
того старецька торба i жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже змiшувати
карти.
Ба нi. Одно нiби ясне.
До ©© хати падуть два чоловiки. Одному - нiби ©й, нiби йому - смерть.
Другому - нiби ©й, нiби йому - радiсть. Мiж обома сто©ть радiсть. Один
молодий, другий старий. I оба прийдуть до не©. Самi прийдуть. От -
молодий... паде просто до ©© хати, хоча ще не зараз. О, не зараз ще! Оба
якби мали зiйтися в ©© хатi... одначе... господи боже, чи не смерть
приведе... один з собою?
Так - смерть. Страшна, чорна смерть. Ось як заповiда ться... самими
чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в життi прогрiшилася. Не раз
туманила, ошукувала людей, що з довiр'ям до тебе о помiч зверталися...
I знов в ©© головi помiщалося. Знов вона з того всього нiчо не розбере.
Вона вiдсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, вiщуна, вiд себе i,
обернувшись плечима до тепло© печi та скулившись на широкiй лавi майже
вдво , - пробу уснути.
Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких мiсцях, як ось тут. Хатину
колиби звалить, зсуне бiла заметiльниця туй-туй в глибоку страшну
пропасть. От тисне, притиска , силу уступитися з дороги, гуде, ви . А
снiг чимраз вище до вiконця добира ться. Припира ться до стiни, пiдвiяний
заметiльницею. Однi смереки, що ©© хоронять сво©ми широкими густими
вiтами, та свята деревина, що здержу приступ смертi. Але хто обчислить
мiць заметiльницi такими лютими ночами? Смерть не сама волiчеться. Вона з
вiйськом волiчеться, як давно ще тато i мама говорили. Вона все з вiйськом
суне, лiта . Сама летить попереду, а за нею вiйсько. I всi з косами, з
чорними хоругвами. Все всi разом. Все от такими ночами. От як виють, як
себе заповiдають.
I вже Мавра дрiма ; гудiння заметiльницi знадвору поволi, поволi ©©
усипля . Нараз Мавра прокида ться, на рiвнi ноги, майже на рiвнi ноги
ста , та й зателiпало нею раптовим ляком.
В ©© вiкно щось товче, хтось добива ться.
Смерть?
Мавра надуму ться. Безперечно, вона.
Мавра блискавкою кида ться плазом до землi i човга пiд дверi, нiби
заслоняючи собою комусь вступ до хати. Пiд дверми темно, нiхто ©© не
побачить. Полум'я в печi вже нiби умлiва , блiдне, в хатi почорнiло.
- Пустiть в хату! - чу вона виразно старий захриплий голос, що ©©
майже з переляку вiд нього морозом прошибло, а розбурхане волосся дубом
стануло. I утихло. А по хвилi знов: - Пустiть у хату!
Мавра не руха ться. Перестала дихати, i все ©© ство напружене в сiй
хвилi лиш до слуху. I уха, i очi, i серце, i все, що живе в нiй, тепер
разом слуха .
I вона чу :
Гей, як колишеться вiтер, збитку ться над соснами, як розшумiлися лiси,
пралiси! Ось вже ©© хата колиха ться, вже сунеться в яр, ось-ось
розсиплеться, завалиться. Краплi поту виступають на ©© чолi. Смерть.
- Пустiть у хату! - добива ться старечий голос вдруге до хати, грима
хтось розпучливо в дверi, а вiдтак хтось мов жде, i тихо, нi словечка
бiльше...
В хатi смертельна тишина.
- Пустiть у хату! - добива ться пораз третiй з розпукою страшний
голос...
Мавра застига , не руха ться, нiби зна заздалегiдь, що ©© жде, наколи
створить. Не годна тому.
Розбiйник не пожалу . Зна множество таких випадкiв, якi лучалися межи
людьми, а як i самi цигани поступали собi давнiше. Проситься в хату,
чоловiк створить в добрiй вiрi, щоб порятувати, а його за те ворог, як
звiрюку, бух... i вже по всьому...
Нi, Вона не сьогоднiшня, вона не впустить нiкого. Не хоче бути вбита.
Вона ляка ться смертi, вона бо©ться.
"Мавро, Мавро, в тебе не один грiх на душi, зроби добро яке... буде
тобi прощений, - обзива ться в нiй знов голос. - Впусти! Може, хто бiдний,
незнайомий, бо©ться гинути. Впусти!"
"Мавро, Мавро, схаменися", - молить щось далi в нiй, телiпа нею, мов в
лихорадцi. Бореться в нiй, пха до дверей створити. То знов потряса нею,
жахом наповня , вiдпорною силою, мовби справдi почула пiд вiкном голос
смертi з-пiд само© землi, що добива ться до не©.
Майже божеволi з страху. Не зна , що робити.
Вона не пiдводиться з землi, лиш маца дверi i з напруженням всiх сил
прислуха ться над чимсь.
Пiд вiкном утихло, лиш шум сосен i якесь розпучливе шолопання нiг, що
нiби теплого мiсця в снiгу шукають, студенi опираються.
Мавру наново смертельним потом облива , i пiдведенi догори руки
безсильно опадають.
Нi, не може створити. Не годна. Нема в не© сили, страх бере перевагу.
Страх перед тим якимось, як ©й зда ться, пiдземним голосом, що до не©
впрошувався. Нехай дi ться божа воля. Вона сама на свiтi, нiхто ©© не
оборонить, нехай хоч сво ю смертю загине. Створити не годна. Вона
заховалася сюди вiд людей, мов дика звiрюка, а лиха година i тут ©й спокою
не да . Нехай ©© оставлять в спокою i люди, i вона. Вона не створить. Не
може. Нехай той_ з тим_ голосом iде з богом, хто б се й не був,_ добрий чи
лихий, здалека чи зблизька, нехай собi йде. й також говорено, коли iнодi
давнiше в чужинi, в пошуканцi за сво©ми, мов та собака, пiд дверми о
милостиню з голоду i студенi майже скавулiла: "Нехай iде з богом".
I вона йшла. Чи з богом, чи нi, вона з жалю не знала, але що казали
забиратися, вона собi йшла.
Тому...
Вона все мовчить, не обзива ться, не руха ться, вона бореться з якоюсь
силою чи почуттям, що наказу дверi створити. "Мавро, Мавро, отвори,
Мавро, встань! - блага щось в нiй майже розпучливо, опам'ятовуючи. -
Мавро, отвори!!"
Волосся, як перше, ста в не© дубом, далi наступа пiдслухування з
напруженням всiх сил. I знов вона... нiби туй-туй умлiва , зараз же гине,
пiдда ться комусь; пiд вiкном, як перше, зачува ться шолопання нiг...
"Два чоловiки падуть в ©© хату, а з ними i смерть", - стрiля нараз
блискавкою через ©© думки вiщування карт.
"Нi, не створити", - наказу щось в душi. й смертi не треба. Перебуде
сю нiч, буде ще жити, а той ворог,_ що ось загадав ©й смерть пiд хатою,
прийшов по ©© душу, нехай верта назад. Такою нiччю добре не ходить. Вона
се зна . Зна вiд сво©х людей, що лиш нiччю грабили, здобували, лихо
ко©ли. О, о, о! Хто б лихого не знав!
I уклада ться знов змi ю пiд дверми, знов плазом.
Нараз - що це?
До ©© слуху добива ться з-пiд дверей страшний проклiн, що потряса нею
аж до глибини душi, тiло ледом обiйма , а потiм нiби гинути наказу .
Вiдтак ще одна хвилина i - .тихо. Шолопання нiг пiд дверми устало, слова
завмерли, i нiчого. Навiть, зда ться, i шум лiсу уступив комусь, губився,
утихав.
Мавра божеволi .
Вона крикнула з остраху не сво©м голосом i упала лицем до землi...
Коли се було, що вона сей голос чула? О, коли ще! I проклiн сей
страшний. Вiн добився тепер до не© хiба з-пiд землi!_ А кого постиг, того
й убивав. О, о, о!.. Коли вона той голос чула? Коли ще?.. Мавро,
пригадай...
Се гiрше, як смерть.
В ©© душi перестрах i спомини здiймаються вихром, телiпають нею, що
справдi чи не гине. А тут рятунку нiзвiдки. Вона ж сама. Сама на всю гору,
на весь лiс... сама... вже гине._ Тепер зна , чий був се голос. Зна . Се
був голос ©© батька. Голос Андронатi, яким проклинав за непослух i
проступки. Голос його!_
Та тут i розсмiва ться Мавра страшним божевiльним смiхом, яким не
смiявся нiхто в тiй самiтнiй оселi-хатинi.
Голос ©© батька? Звiдки?
З тамтого свiту?
Вiд часу, як знайшлася в не© ©© бiла. дитина, як побачила себе мiж
деревами на чужинi, двадцять або, може, й бiльше рокiв, бо вже й сама не
зна . А що з батьком i матiр'ю сталося, нiхто не знав. Не могла
довiдатися. Ходила свiтами, питала, шукала, вертала назад i знов iшла.
Балакала i плакала перед деким, розпитуючись, але нiчого не довiдалася, як
i про ту свою бiдну дитину. Лиш смерть одна слiди так затира . Смерть
одна. А от се був батьковий голос. Духом до не© вставився. Думки
товпляться роями в ©© острахом i споминами розбурханiй душi, що майже не
тямить себе добре.
А все ж таки то був голос ©© батька, Андронатi. Лиш вiн один проклинав
тим страшним прокльоном, якого всi, як вогню, бояться. Вiн один. Вiком був
вiн i ©© мати мiж всiма найстаршi. Та звiдки взявся той прокльон до не©,
щоб ©© побити в нiчнiй годинi? З-пiд землi? Як закляне було, земля
дрижить.
I вона переконана, що вiн взявся до не© тепер вже з-пiд землi. Тако©
чорно© гучливо© пiвночi лиш з-пiд землi. Його душа прийшла, щоб заповiсти
©й смерть. Три рази впрошувалася до не©, три рази не обзивалася вона. А що
не вийшла i не впустила, вiн закляв...
Батьковий голос. Голос посмертний. Страшний, захриплий, глухий,
зловiщий. Вона ж винувата!_ Чому не створила?
© уста викривляються.
Кому створити?
Се була пiвнiч, а опiвночi ходять лиш розбiйники або мерцi.
...I мучиться Мавра на землi, стогне, виклика iм'я господн .
Молиться... А коли б ©© батько жив, - стрiля ©й нараз думка до голови, -
i от, так свiтом iдучи, натрапив несподiвано на ©© оселю, а вона не
впустила... О боже... не дай, щоб так було, i се вона батька_ свого не
впустила. Однак... - мучить ©© думка далi... - се могло й так бути. Вiн
iшов, як iдуть бiднi люди... iшов, все одно, на життя чи на смерть. Хто
так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз i добивався до свiтла, до
тепло© хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!.. Мавро, ти не впустила,
може, й батька свого, в тебе грiхiв i без того доволi на душi. Ти
провинилася! А так вона боролася з собою, так ©й пiдносило щось руки...
молило створити дверi - а однак... страх перед смертю не допустив. Не
годна була, боялася.
Потiм надслухувала ще, дрижачи на цiлiм тiлi. Не верне? Але нiчого не
дослухалася бiльше. Тиша то й тиша. Лиш десь якесь глухе, протяжне та
голод зраджуюче виття вовка неслося лiсом мiж одностайним шумiнням дерев.
Бiльш нiчого. Огонь в печi ледве свiтився, мов клiпав до темряви в хатинi,
i мертвецька тиша запанувала...
Мавра не покидала свого мiсця пiд порогом, все чогось боялася, так вже
тут i остала. Зворушена переляком i думкою про батька, мучилася чи не до
самого ранку.
Рано-ранесенько, як лиш в лiсi розвиднiлося, вона пiднялася i заглянула
перед хату. Перед дверима i пiд вiкном виднiли в навiянiм пiд хатиною
снiгу великi, неповоротнi, неспокiйнi слiди чоловiка i губилися потiм в
сторонi, що вела в сусiдн село.
Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття, що поповнила щось
дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собi, що голос, що
так ©© перелякав i пригадував голос батька, не мiг походити вiд умерлого,
лиш вiд живого. Тепер вже зна . Великi, неспокiйнi, повнi розпуки людськi
слiди були тут, коло ©© хати. А коли не створила бiдному, згубилися в лiсi
або i пiшли, може, навiть чи не назустрiч вовкам.
Вернувши до хати, вона розклала знов огонь. Що мала робити? Взялася