Страница:
на це. А коли ти, гетьмане, пристанеш до цi © королiвсько©, польсько©
пропозицi©, то ми доберемо способу проти цього дiла.
Сомко вийняв шаблю i показав Беньовському, Павло Тетеря та Данило
Виговський вийняли i сво© шаблi з пiхов i показали Сомковi.
- А ми приста мо до злучення з Польщею i для цього знайдемо такий самий
спосiб! - гукнув Павло Тетеря.
I мiж старшиною знов пiднявся галас, шум, гам та змагання.
- Годi вже вам, годi! Ходiмо лiпше та вип' мо по чарцi горiлки та по
кубковi меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицiю польського посланця,
- сказав гетьман, i старшина потрохи вгамувалась i заспоко©лась.
- Зберу ж я тепер раду з самих тiльки прихильникiв Польщi, i тодi вже
доконечне постановимо умову з' днання Укра©ни з Польщею, - шепотiв гетьман
Виговеький на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з свiтлицi.
- На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на кам'яну гору. Схочеш -
зробиш усе i зумi ш зробити усе з тво©м хистом та великим розумом, -
шепотiв Беньовський на вухо гетьмановi. - Але зна ш що, ясновель можний ?
- А що? - спитав тихо Виговський.
- Переднiше за все обстав свою особу й Чигирин вiйськом з найнятих
чужоземцiв: з нiмцiв та волохiв або з шляхтичiв, та вже тодi починай дiло
з' днання Укра©ни з Польщею. На сво©х козакiв не дуже покладай надiю, -
шепотiв Беньовський.
- Я вже загодив татарське вiйсько, загодив Карач-бея з його ордою, -
сказав Виговський до Беньовського. - Я таки думаю справдити свою думку, як
би там не гомонiла заднiпрянська старшина. Вiнницький полковник Богун,
ки©вське духовенство й митрополит - це наша сторона, бо всi вони не
присягли Москвi й досi.
Тиждень гостювали в гетьманшi Виговсько© ©© родички та знайомi i тiльки
другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала ©х додому,
просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговта ться на новому мiсцi в
Чигиринi та осво©ться з новими для не© людьми. Одначе гостi не згодились
зоставатись довше. Якилина Павловська поспiшала до сво © господи, до свого
господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвiнiста Христофора
Стеткевича. Гостi почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.
- Не звикла я ще до нового мiсця; буду я нудитись, як ви ви©дете од
мене. Окрiм Катерини Виговсько©, нема в мене близько© приятельки й
порадницi, окрiм не©, нема менi з ким поговорити й розважити себе. Гетьман
все за роботою, все ма якiсь дiла з посланцями та з козаками. Зануджуся я
отут в Чигиринi, доки звикну до його... Зна те що, кохана цьоцю? Покиньте
в нас свою Маринку, - говорила гетьманша на прощаннi до сво © тiтки
Якилини. - Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигиринi тепер
пробувае моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробувае мiй
дядько князь Соломирецький з дочкою, i Маринцi буде весело з Христиною та
князiвною Зiна©дою. Нехай Маринка зоста ться в мене до котрого часу.
- Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй ©©, Олесю,
може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут i замiж пiде за якого
прудиуса-козака, - сказала тiтка Якилина i зареготалась.
- Може, й пiде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до
вiйськових людей, до козакiв, а пiшла ж замiж за козака, бо серце мо мене
потягло, - обiзвалась Олеся. - А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе
на який час. Чи зостанешся, чи по©деш з мамою до Ки ва? - спитала
гетьманша, покликавши Маринку.
- Ой спасибi тобi, Олесюi Зостануся. Менi буде тут весело з Христиною
та з Зiна©дою, - весело обiзвалась Маринка, аж темнi очка в не© заграли.
Окрiм Христини та Зiна©ди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна
особiсть: Зiнько Лютай з сво©ми бiлявими кучерями, з веселими синiми
очима, з веселою розмовою, жартами та пiснями. В Лютая був чудовий
дзвiнкий голос, i вiн любив спiвати, як спiва сiльський веселий парубок.
Ви©хали гостi з двору. В просторних покоях стало порожньо i якось
мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась i переступила порiг
просторно© свiтлицi. Але три молодi панни i справдi не дали гетьманшi
сумувати: пiднялися в свiтлицi жарти та смiшки. Христина бiгала, дурiла та
зачiпала подруг, пiднiмаючи ©х на смiшки. Вона розiгнала гетьманшин сум, i
розвеселила ©©.
VI
Недалеко од Чигирина проживав в сво му хуторi старий Демко Лютай з
жiнкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зiньком. Лютай був осавулом в
вiйську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки звали попросту
Павлюком. Ще 1637 року, тодi як пiд приводом Павлюка ре стровi козаки
пiдняли повстання проти Польщi, Лютай служив в вiйську за осавула.
Повстання козакiв пiд гетьмануванням Павлюка скiнчилось битвою з поляками
пiд Кумейками та Мошнами. Козаки були побитi i мусили постановити
невигiдний для себе мир з польним польським гетьманом Андрi м Потоцьким.
Демко Лютай мусив пiдписати умову того миру вкупi з Богданом Хмельницьким,
котрий служив тодi в вiйську Павлюка за писаря i котрий потiм якраз через
десять рокiв сам пiдняв усю Укра©ну на Польщу i розбив польське вiйсько
пiд Корсунем.
Чимала Люта ва хата стояла пiд горами на височенькому пригорку i неначе
оглядала зеленi луки та луги, по котрих вився болотяний Тясмин, зарослий
очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна, з свiтлицею, i двома
кiмнатами, але така стара, як i ©© господар Демко Лютай: вона осiла,
ввiйшла трохи в землю, широкий ганок з штучно виточеними стовпчиками,
вкритими штучними, але чудернацькими вирiзками, перехнябився, неначе
налагодився лягти на бiк на одпочинок, нiби втомлений давнiми лiтами.
Маленькi вiконця хати ледве були примiтнi на бiлих стiнах, чорнiли
здалеку, нiби покрученi в стiнах дiрочки, i тiльки проти вечiрнього сонця
ясним блиском нагадували про невеличкi склянi шибки, вставленi в тi
дiрочки. За хатою на долинi розрiсся старий густий садок; далi за садком
нанизу лиснiла зелена левада з розкiшним огородом, а за левадою знов
розсипались понад луками, неначе череда, веселi пригорки та горби, вкритi
старим лiсом. Попiд зеленими горами та пригорками, скiльки сягало око,
слалася широка низина, розстелялись луки, луги, високi очерети. Серед
мочарiв вився гадюкою Тясмин мiж купами вiльхи, верб та лози. На схiд
сонця синiла смуга високо© гори, котра нiби нависла над самим Чигирином, а
на горi стримiв чорний замок з баштами, валами та високим дубовим
частоколом на валах. А за зеленими луками та полями ясно вирiзувалась
проти неба нiби зубчаста смуга пiскiв, широка та довга, скiльки сягало
око. Смуга пiскуватих кучугур, могил та горбiв була облита червоним свiтом
i зливалась з синiм небом, вилискувалась.
Була недiля. Сонце вже стояло на заходi i обливало червоним тихим
свiтом i луги, i лiси, i пригорки. Луги зеленiли, аж лиснiли проти сонця.
Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворi стояла тиша. На ганку на
лавцi сидiла стара Ольга Люта©ха, висока й сухорлява, в шовковiй картатiй
плахтi, в бiлiй намiтцi. Проти не© на другiй лавцi сидiв ©© син, молодий
козак, Зiнько, високий, здоровий та плечистий. Русявi короткi кучерi
сипались горошком на його широке чоло, на кремезну шию. Молодий козак
втупив очi в широку зелену низину, нiби милувався широким простором
долини, але задуманi яснi очi показували, що його думки лiтали не над
лугами та гаями, а полинули десь далеко, в iншi мiсця, в iншi садки, в
iншi га©.
- Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий сивоусий козак,
втомлений битвами, неначе на тво© плечi лягло сiм десяткiв рокiв та
сiмдесят битв з ворогами? Я по тво©х очах бачу, що думки тво© не тут, а
десь iнде, десь пiшли в гостi, - говорила мати до сина.
Син неначе прокинувся од сну i кинув на матiр гострий погляд.
- Як тiльки сонце йде на захiд, спуска ться над луки, на мене, мамо,
все находить задума й журба. I з яко© це причини, я тому невiдомий, - тихо
обiзвався син.
- Ба, причина . Я й знаю ту причину, що на тебе наводить журбу, та
тiльки не хочу тобi говорити про не©, - обiзвалась стара Ольга, i ©© чорнi
невеличкi очi засвiтились. В ©х мигнули на одну мить жiночi хитрощi i
насмiшкуватiсть.
- Як же ви можете знати ту причину? Хiба ви, мамо, заглядали в мою
душу, як у криницю, та бачили ту причину? - сказав син i засмiявся. Бiлi
рiвнi, як пiдрiзанi, зуби блиснули. Вид в Зiнька став веселiший.
- I не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина ворушить тво©
думки.
Старий Демко Лютай в той час стояв в свiтлицi коло стола i набивав
тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зрiст, що його сива
чуприна на здоровiй круглiй головi трохи не черкалась об сволок. Набивши
тютюну в люльку, вiн викресав огню i хотiв вже запалити люльку, але
ненароком глянув на два рядки образiв в кутку на покутi в золотих та
срiбних шатах. Усi святi неначе дивились старому Демковi в вiчi. Старому
стало нiяково кадити таким зiллям перед образами. Вiн прислухався через
поодчиненi хатнi i сiнешнi дверi до розмови матерi з сином. Розмова його
очевидячки зацiкавила. Демко тихою ходою пiшов на ганок.
Незабаром маленькi дверi з сiней в ганок неначе заслонила синя
заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька i неначе глянула
огневим оком на ганок; за нею вистромився карлючкою закручений цибук з
здоровим жилавим загорiлим кулаком, котрий подужав би одразу вбити на
смерть людину, якби ним Демко телепнув пiд вухо; за кулаком висунулась
сива, аж бiла, чуприна на круглiй однизу пiдголенiй головi; з-пiд чуприни
виглядали кiнцi сивих вусiв, як двi жмiнки конопель; за чуприною та вусами
висунулись з дверей мiцнi та широкi плечi, черкаючись од одвiрки.
Здавалось, нiби старий козарлюга не виходив, а вилазив з стародавнiх
низьких i вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухбину.
Демко протиснувся через дверi, пiдвiв вгору здорову голову i
випростався на ввесь свiй високий зрiст. Пiдголена голова лиснiла ледве
притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по головi. Демко стояв на
ганку, як дуб, хоч i старий, але мiцний, кремезний, широкоплечий. Синiй
кунтуш розхристався на грудях; з-пiд широких рукавiв бiло© сорочки було
видко жилавi товстi руки, на котрих лиснiли напруженi товстi жили, неначе
обидвi дуки були обкрученi мiцними вiрьовками. Демко потяг диму з цибука.
Люлька спахнула. Дим повився синiми клубками попiд стелю гайка. Демко сiв
на лавцi коло старо©, i лавка увiгнулась пiд ним i заскрипiла.
- То це на тебе, Зiньку, находить сум перед вечором?- спитав старий
Демко, зирнувши гострими синiми очима на сина. - Чого ж це ти зажурився?
Добрий козак не повинен журитися. Журба - це бабське дiло, тiльки баби
люблять зiтхати та божкати: "Ой Боже мiй! ой Господи! ох-ох-ох!" - хоч би
©© курка брикнула або муха за нiс вкусила.
- От i вигаду старий! Хiба ж я зiтхала коли, як мене кусали мухи, хоч
би й спасiвськi? - обiзвалась Ольга.
- А то ж нi! Сам чув на сво© вуха, як зiтхала та все одгонила мух,
неначе татарську орду, та все казала: "Ой Боже мiй! ой лишечко мо ! ох!
ох!" Та все ох та ах! Охати та зiтхати - це дiло бабiв. Козакам сором
сумувати!
- Та то я, може, зiтхала чого iншого, а не од того, що мене мухи
кусали, - обiзвалась стара.
- Мабуть, нi! бо такi молодицi, що як ©х кусають мухи, то вони
гедзкаються, як телицi в Спасiвку, та брикаються руками й ногами, а
такi, що тiльки охають та стогнуть, - жартував старий Демко.
- Смiйся, смiйся собi на здоров'я! аби не плакати! - обiзвалась стара.
- От, Зiньку, в нашi часи козаки не сумували й не журились, та ще такi
молодi, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думцi. А як
угляджу де в степу ворога-татарина на конi, то в мене аж душа загра , аж
руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лiсi зайця та ще й
старого, так би гнався за татарином хоч би й на самий край свiта.
Демко знов глянув на сина. Три старшi його сини полягли в битвах
головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка пiд Кумейками.
Гармата влучила йому в груди i розшматувала його. Старий батько бачив, як
впали на землю одiрванi руки й ноги його сина, як покотилась по землi
голова. Два меншi сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками.
Зостався один, найменший син, Зiнько. Старий Демко сподiвався, що вже не
швидко загримлять гармати на Укра©нi, не швидко буде литись козацька кров,
i втiшався тим, що пiсля його смертi Зiнько зостанеться господарем в
оселi, буде доглядати господарства, догляне ло смертi i стару матiр.
- Зiнько суму i зiтха , певно, не од того, що мухи кусають його за
нiс, - обiзвалась стара Ольга, - От ти старий i розумний чоловiк, а не
догада шся з яко© це причини, а ми, баби, то зараз i догада мось, хоч ви,
чоловiки, й нехту те нами, мов дурепами. А ми, жiнки, таки собi з розумом
люди.
- О, ви вже i справдi митцi на все! - смiявся старий Демко. - 3 яко© ж
то причини Зiнько суму ?
- Та це ж та причина, з яко© сумують усi молодi хлопцi в свiй час, од
чого, може, сумував i ти, хоч ти в тому не призна шся.
- Не бреши-бо, стара, на старостi лiт! Я зроду не сумував i сумувати не
буду й до смертi. Це ти на мене без сорому набрехала, - сказав Демко i
осмiхнувся.
Ольга засмiялась, осмiхнувся й син.
- Може, й набрехала, бо ти справдi не журився нiколи, одколи тебе
зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з медом, а
iнший - з перцем, - сказала Ольга.
- Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, - промовив Демко Лютай. -
Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тодi
не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки. Отже ж, i не
вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав на ноги. Але
скажи ж, стара, з яко© це причини наш Зiнько суму ?
- От там вона! - сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той
куток,, де стояв гетьманський палац.
- Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в
мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показу ш? - спитав
Демко.
- Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в
гетьманському садку теперечки та причина, - сказала Ольга.
- Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка
Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! -
обiзвався Демко.
- А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенькюо, що Маринка -
шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi
нам, нi нашому дворовi, - сказала Ольга.
- Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки,
не люди?-обiзвався син.
- Та, сину, й люди, але...
- Але, бач, шляхтичi злiпленi не з свято© землi, а з пшеничного тiста,
хоч паляницi з них'виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не
на©сться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, -
жартував старий Демко.
- Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на
яйцях та на молоцi, - жартувала й собi стара.
- Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати
Маринку? - пiшов навпростець батько.
- Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так
далеко, як звiдсiля до Ки ва, або й далi, - сказав син i задумався.
- А до залицяння то близько звiдсiля, - додала мати. - Тiльки хтозна,
що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашо© верстви людина. Ох
Боже мiй! - сказала мати i зiтхнула.
- Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й
оха ! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! -
промовив Демко.
- В не© рiдня шляхетська, в не© рiдня гетьманша Виговська та князi
Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для
тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже
мiй! Тiльки занидi ш, зачеврi ш та замучиш себе залицянням, а з того
нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! - сказала
мати.
- Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до
Маринки по рушники, - сказав син.
Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.
- Та це тво©й матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та
вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через
корови та через дiйницi вона оха , а не через Маринку, - говорив Демко i
все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.
Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як
i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на
котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак
Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий,
Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку.
Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав ©© на верхньому
схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що
брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. х поминули
сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина
живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй
рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було
тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.
Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в
ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi
козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про
старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по
добрiй чарцi горiлки.
- А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? - почав
балакати Мiняйло.
- Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й
Укра©ну, але це нiсенiтниця, - сказав недбайливо Демко. - Укра©на не
телиця, не потягнеш ©© за роги налигачем.
- Це, мабуть, гетьманша його пiдбива , бо вона шляхтянка i не любить
козакiв. Дуже вже ©© манить польський дух, як кота сало, - сказав один
сивоусий козак.
- Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в
Чигиринi, - обiзвалась з порога Ольга. - Ця нова гетьманша не те, що стара
гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу
Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!
- Як збунту ться гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й
качай на не© з гармат та рушниць! - сказав Демко.
- То й зберу! А ти дума ш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те,
що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, - сказала
Ольга. - Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на
ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до
цього дiйшлося. Ох, ох!
- Це гетьман хоче запровадити на Укра©нi польськi шляхетськi порядки,
хоче для козацько© старшини добути шляхетських привiле©в, хоче, щоб
польська шляхта вернулась на Укра©ну, - сказав Демко.
- Пху! - плюнув Мiняйло на один бiк.
- Пху! - плюнув один старий козак на другий бiк.
- Не дiждуть вони цього! - крикнув Мiняйло. - Ми знов станемо в
козацькi ряди! Ще раз помiря мось з польською шляхтою шаблями.
- I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хiба на йому буде
м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не знати
що задумав гетьман! Усi на Укра©нi повиннi бути рiвнi i мати однаковi
привiле©. Навiщо ж так воно, що одному привiле©в з головою, а другим нема
нiчого, тiльки латанi свити? - промовив молодий Зiнько.
- Розумнi слова при мно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й
на! - сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапля в його думки.
- Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця, а
тут тобi й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигаду гетьман! - обiзвався
Мiняйло.
- Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! - обiзвався один козак.
- Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна - знов
наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi
i ну наливати знов, - сказав Демко.
- Але вiн i сам вп' ться на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на! -
сказав Мiняйло.
- I сам вп' ться на смерть, i впо©ть на смерть Укра©ну, - сказав Демко
Лютай.
- Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло
мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту! - крикнув старий Мiняйло,
схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою
сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.
- Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не поклада цього! -
кричали козаки. - Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи
не забудемо!
- Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними
панька ться, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то
другого! - кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.
- Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому ©х дiло й спиниться: тпру!
далi не повезе! - сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек
товстими губами.
- Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузо©
полiсько© шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! - говорив Демко.
- Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й
мав очкур луснути.
- Не попустимо цього! - кричав Мiняйло.
- Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли
подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! - закричали
старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками.
Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi
половицi скрипiли, неначе немащенi осi.
- Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, - тихо
промовив Демко, - не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане брат на
брата i роздеруть Укра©ну на шмаття. Полл ться братня кров.
- Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi! - говорила Ольга,
зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози.
- От i сподiвайся, стара, до себе в гостi польських жовнiрiв та
польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в похiд, а
на нашу оселю нападуть жовнiри? - говорив Демко Лютай до сво © жiнки. -
Певно, схова шся в погребi за дiжками та кадовбами?
- Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками
рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та й будемо частувати
кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, - сказала Ольга.
I вона говорила правду. За часiв во н Богдана Хмельницького i козачкам,
i молодицям часом доводилось одбиватись од несподiваного нападу полякiв. В
тi тривожнi часи, коли сподiвались польського нападу щодня, щогодини, коли
усi козаки були на вiйнi, покидавши дома самих молодиць, укра©нськi
молодицi набирались смiливостi i вiдваги й окозачувались. Страшна година
силувала й жiнок ставати з рушницями до оборони рiдного краю.
- Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козакiв з Чигирина i на
викопанi в Гадячi Богдановi скарби найма в вiйсько нiмцiв, полякiв та
усяких пройдисвiтiв, - обiзвався один старий козак Чухрай.
- Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готовi йому до
помочi, так гомонять в Чигиринi. Не знаю, чи тому правда, чи нi, - сказала
стара Люта©ха.
Тим часом за ворiтьми заревли корови та воли, замекали вiвцi: прийшли
череди з поля. Корови тислись коло ворiт, поклавши голови на важкi дошки.
Телята обзивались до ©х з левади за клунею. Надворi було тихо й гарно, як
у раю. В оселi був такий спокiй, плило таке тихе, сiльське, господарське
життя, неначе страшно© ру©ни та рiзанини за гетьмана Богдана нiколи й не
було, неначе люди в Чигиринi жили завсiди в спокою i в щастi i не зазнали
пожежi, битв, вирiзування людей, рiзанини та руйнування. Ольга Люта©ха
пiшла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двiр, вiвцi
побiгли, неначе бистрий весняний потiк. Наймички вийшли з дiйницями. Сама
осавулиха взяла дiйницю, сiла на маленькому стiльчику i стала до©ти корови
вкупi з сво©ми наймичками. Невеличкi пастушки-хлопчики, одлучивши телята
од корiв, держали за нашийники телятка, котрi пручались i рвались до
корiв.
- А що, старi! коли натанцювались вже на помостi, то час би вже й
полуднувати. Чи вип' мо гiрко©, чи солодкого меду? - говорив старий Демко.
- Мабуть, гiрко©, бо нам знов буде гiрко, а не солодко од тих замiрiв
Виговського, - сказав Мiняйло.
Тим часом старий Демко винiс на ганок добру пляшку горiлки i полумисок
з пирогами. Старi козаки випивали чарку за чаркою та все балакали про
старовину, про битву пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка,
котрий пiдняв проти Польщi ре стрових козакiв i задумав пiдняти усю
Укра©ну, про смiливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина
Iлляша Кара©мовича, котрий виказав польському гетьмановi про замiри
Павлюка та Скидана, що вони задумали пiдняти народ проти польських панiв.
Демко подав синовi чарку горiлки. Син не схотiв пити, взяв чарку в руки,
надпив i подав батьковi. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько
кинулась йому в вiчi, i ©© делiкатний вид з палкими очима все нiби стояв
перед ним i не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових
очей, як орлинi очi до сонця.
Зiнько встав, пiшов до станi, вивiв коня, накинув сiдло i проворно
скочив на його. Кiнь захилитався пiд ним i став дибки, а потiм знявся з
мiсця i вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка i мовчки
махнула рукою слiдком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з
нетерплячки орлом полетiв до гетьманського двору!
Зiнько i справдi полетiв до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою,
Христиною i з гiстьми сидiла в садку. Сонце вже скотилось дуже низько i
пронизувало садок наскрiзь золотим промiнням, неначе оповило увесь садок
золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сидiла на лавцi
коло самого ганку. Коло не© на стiльчиках сидiли Катерина та Олена,
Богдановi дочки, деякi немолодi жiнки козацько© старшини обсiли сходи
ганку. На ганку стояв обозний Тимiш Носач, Зiнькiв дядько, котрий зайшов в
гостi до гетьмана. Маринка, Христина i кiлька дочок полковникiв та
сотникiв бiгали по садку, грали в хрещика. Зiнько вступив в садок,
привiтався до гетьманшi та ©© гостей i став пiд грушею, спершись об
стовбур сво©м дужим плечем. Вiн розглядав паннiв: шляхтянок та козачок.
пропозицi©, то ми доберемо способу проти цього дiла.
Сомко вийняв шаблю i показав Беньовському, Павло Тетеря та Данило
Виговський вийняли i сво© шаблi з пiхов i показали Сомковi.
- А ми приста мо до злучення з Польщею i для цього знайдемо такий самий
спосiб! - гукнув Павло Тетеря.
I мiж старшиною знов пiднявся галас, шум, гам та змагання.
- Годi вже вам, годi! Ходiмо лiпше та вип' мо по чарцi горiлки та по
кубковi меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицiю польського посланця,
- сказав гетьман, i старшина потрохи вгамувалась i заспоко©лась.
- Зберу ж я тепер раду з самих тiльки прихильникiв Польщi, i тодi вже
доконечне постановимо умову з' днання Укра©ни з Польщею, - шепотiв гетьман
Виговеький на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з свiтлицi.
- На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на кам'яну гору. Схочеш -
зробиш усе i зумi ш зробити усе з тво©м хистом та великим розумом, -
шепотiв Беньовський на вухо гетьмановi. - Але зна ш що, ясновель можний ?
- А що? - спитав тихо Виговський.
- Переднiше за все обстав свою особу й Чигирин вiйськом з найнятих
чужоземцiв: з нiмцiв та волохiв або з шляхтичiв, та вже тодi починай дiло
з' днання Укра©ни з Польщею. На сво©х козакiв не дуже покладай надiю, -
шепотiв Беньовський.
- Я вже загодив татарське вiйсько, загодив Карач-бея з його ордою, -
сказав Виговський до Беньовського. - Я таки думаю справдити свою думку, як
би там не гомонiла заднiпрянська старшина. Вiнницький полковник Богун,
ки©вське духовенство й митрополит - це наша сторона, бо всi вони не
присягли Москвi й досi.
Тиждень гостювали в гетьманшi Виговсько© ©© родички та знайомi i тiльки
другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала ©х додому,
просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговта ться на новому мiсцi в
Чигиринi та осво©ться з новими для не© людьми. Одначе гостi не згодились
зоставатись довше. Якилина Павловська поспiшала до сво © господи, до свого
господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвiнiста Христофора
Стеткевича. Гостi почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.
- Не звикла я ще до нового мiсця; буду я нудитись, як ви ви©дете од
мене. Окрiм Катерини Виговсько©, нема в мене близько© приятельки й
порадницi, окрiм не©, нема менi з ким поговорити й розважити себе. Гетьман
все за роботою, все ма якiсь дiла з посланцями та з козаками. Зануджуся я
отут в Чигиринi, доки звикну до його... Зна те що, кохана цьоцю? Покиньте
в нас свою Маринку, - говорила гетьманша на прощаннi до сво © тiтки
Якилини. - Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигиринi тепер
пробувае моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробувае мiй
дядько князь Соломирецький з дочкою, i Маринцi буде весело з Христиною та
князiвною Зiна©дою. Нехай Маринка зоста ться в мене до котрого часу.
- Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй ©©, Олесю,
може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут i замiж пiде за якого
прудиуса-козака, - сказала тiтка Якилина i зареготалась.
- Може, й пiде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до
вiйськових людей, до козакiв, а пiшла ж замiж за козака, бо серце мо мене
потягло, - обiзвалась Олеся. - А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе
на який час. Чи зостанешся, чи по©деш з мамою до Ки ва? - спитала
гетьманша, покликавши Маринку.
- Ой спасибi тобi, Олесюi Зостануся. Менi буде тут весело з Христиною
та з Зiна©дою, - весело обiзвалась Маринка, аж темнi очка в не© заграли.
Окрiм Христини та Зiна©ди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна
особiсть: Зiнько Лютай з сво©ми бiлявими кучерями, з веселими синiми
очима, з веселою розмовою, жартами та пiснями. В Лютая був чудовий
дзвiнкий голос, i вiн любив спiвати, як спiва сiльський веселий парубок.
Ви©хали гостi з двору. В просторних покоях стало порожньо i якось
мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась i переступила порiг
просторно© свiтлицi. Але три молодi панни i справдi не дали гетьманшi
сумувати: пiднялися в свiтлицi жарти та смiшки. Христина бiгала, дурiла та
зачiпала подруг, пiднiмаючи ©х на смiшки. Вона розiгнала гетьманшин сум, i
розвеселила ©©.
VI
Недалеко од Чигирина проживав в сво му хуторi старий Демко Лютай з
жiнкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зiньком. Лютай був осавулом в
вiйську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки звали попросту
Павлюком. Ще 1637 року, тодi як пiд приводом Павлюка ре стровi козаки
пiдняли повстання проти Польщi, Лютай служив в вiйську за осавула.
Повстання козакiв пiд гетьмануванням Павлюка скiнчилось битвою з поляками
пiд Кумейками та Мошнами. Козаки були побитi i мусили постановити
невигiдний для себе мир з польним польським гетьманом Андрi м Потоцьким.
Демко Лютай мусив пiдписати умову того миру вкупi з Богданом Хмельницьким,
котрий служив тодi в вiйську Павлюка за писаря i котрий потiм якраз через
десять рокiв сам пiдняв усю Укра©ну на Польщу i розбив польське вiйсько
пiд Корсунем.
Чимала Люта ва хата стояла пiд горами на височенькому пригорку i неначе
оглядала зеленi луки та луги, по котрих вився болотяний Тясмин, зарослий
очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна, з свiтлицею, i двома
кiмнатами, але така стара, як i ©© господар Демко Лютай: вона осiла,
ввiйшла трохи в землю, широкий ганок з штучно виточеними стовпчиками,
вкритими штучними, але чудернацькими вирiзками, перехнябився, неначе
налагодився лягти на бiк на одпочинок, нiби втомлений давнiми лiтами.
Маленькi вiконця хати ледве були примiтнi на бiлих стiнах, чорнiли
здалеку, нiби покрученi в стiнах дiрочки, i тiльки проти вечiрнього сонця
ясним блиском нагадували про невеличкi склянi шибки, вставленi в тi
дiрочки. За хатою на долинi розрiсся старий густий садок; далi за садком
нанизу лиснiла зелена левада з розкiшним огородом, а за левадою знов
розсипались понад луками, неначе череда, веселi пригорки та горби, вкритi
старим лiсом. Попiд зеленими горами та пригорками, скiльки сягало око,
слалася широка низина, розстелялись луки, луги, високi очерети. Серед
мочарiв вився гадюкою Тясмин мiж купами вiльхи, верб та лози. На схiд
сонця синiла смуга високо© гори, котра нiби нависла над самим Чигирином, а
на горi стримiв чорний замок з баштами, валами та високим дубовим
частоколом на валах. А за зеленими луками та полями ясно вирiзувалась
проти неба нiби зубчаста смуга пiскiв, широка та довга, скiльки сягало
око. Смуга пiскуватих кучугур, могил та горбiв була облита червоним свiтом
i зливалась з синiм небом, вилискувалась.
Була недiля. Сонце вже стояло на заходi i обливало червоним тихим
свiтом i луги, i лiси, i пригорки. Луги зеленiли, аж лиснiли проти сонця.
Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворi стояла тиша. На ганку на
лавцi сидiла стара Ольга Люта©ха, висока й сухорлява, в шовковiй картатiй
плахтi, в бiлiй намiтцi. Проти не© на другiй лавцi сидiв ©© син, молодий
козак, Зiнько, високий, здоровий та плечистий. Русявi короткi кучерi
сипались горошком на його широке чоло, на кремезну шию. Молодий козак
втупив очi в широку зелену низину, нiби милувався широким простором
долини, але задуманi яснi очi показували, що його думки лiтали не над
лугами та гаями, а полинули десь далеко, в iншi мiсця, в iншi садки, в
iншi га©.
- Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий сивоусий козак,
втомлений битвами, неначе на тво© плечi лягло сiм десяткiв рокiв та
сiмдесят битв з ворогами? Я по тво©х очах бачу, що думки тво© не тут, а
десь iнде, десь пiшли в гостi, - говорила мати до сина.
Син неначе прокинувся од сну i кинув на матiр гострий погляд.
- Як тiльки сонце йде на захiд, спуска ться над луки, на мене, мамо,
все находить задума й журба. I з яко© це причини, я тому невiдомий, - тихо
обiзвався син.
- Ба, причина . Я й знаю ту причину, що на тебе наводить журбу, та
тiльки не хочу тобi говорити про не©, - обiзвалась стара Ольга, i ©© чорнi
невеличкi очi засвiтились. В ©х мигнули на одну мить жiночi хитрощi i
насмiшкуватiсть.
- Як же ви можете знати ту причину? Хiба ви, мамо, заглядали в мою
душу, як у криницю, та бачили ту причину? - сказав син i засмiявся. Бiлi
рiвнi, як пiдрiзанi, зуби блиснули. Вид в Зiнька став веселiший.
- I не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина ворушить тво©
думки.
Старий Демко Лютай в той час стояв в свiтлицi коло стола i набивав
тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зрiст, що його сива
чуприна на здоровiй круглiй головi трохи не черкалась об сволок. Набивши
тютюну в люльку, вiн викресав огню i хотiв вже запалити люльку, але
ненароком глянув на два рядки образiв в кутку на покутi в золотих та
срiбних шатах. Усi святi неначе дивились старому Демковi в вiчi. Старому
стало нiяково кадити таким зiллям перед образами. Вiн прислухався через
поодчиненi хатнi i сiнешнi дверi до розмови матерi з сином. Розмова його
очевидячки зацiкавила. Демко тихою ходою пiшов на ганок.
Незабаром маленькi дверi з сiней в ганок неначе заслонила синя
заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька i неначе глянула
огневим оком на ганок; за нею вистромився карлючкою закручений цибук з
здоровим жилавим загорiлим кулаком, котрий подужав би одразу вбити на
смерть людину, якби ним Демко телепнув пiд вухо; за кулаком висунулась
сива, аж бiла, чуприна на круглiй однизу пiдголенiй головi; з-пiд чуприни
виглядали кiнцi сивих вусiв, як двi жмiнки конопель; за чуприною та вусами
висунулись з дверей мiцнi та широкi плечi, черкаючись од одвiрки.
Здавалось, нiби старий козарлюга не виходив, а вилазив з стародавнiх
низьких i вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухбину.
Демко протиснувся через дверi, пiдвiв вгору здорову голову i
випростався на ввесь свiй високий зрiст. Пiдголена голова лиснiла ледве
притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по головi. Демко стояв на
ганку, як дуб, хоч i старий, але мiцний, кремезний, широкоплечий. Синiй
кунтуш розхристався на грудях; з-пiд широких рукавiв бiло© сорочки було
видко жилавi товстi руки, на котрих лиснiли напруженi товстi жили, неначе
обидвi дуки були обкрученi мiцними вiрьовками. Демко потяг диму з цибука.
Люлька спахнула. Дим повився синiми клубками попiд стелю гайка. Демко сiв
на лавцi коло старо©, i лавка увiгнулась пiд ним i заскрипiла.
- То це на тебе, Зiньку, находить сум перед вечором?- спитав старий
Демко, зирнувши гострими синiми очима на сина. - Чого ж це ти зажурився?
Добрий козак не повинен журитися. Журба - це бабське дiло, тiльки баби
люблять зiтхати та божкати: "Ой Боже мiй! ой Господи! ох-ох-ох!" - хоч би
©© курка брикнула або муха за нiс вкусила.
- От i вигаду старий! Хiба ж я зiтхала коли, як мене кусали мухи, хоч
би й спасiвськi? - обiзвалась Ольга.
- А то ж нi! Сам чув на сво© вуха, як зiтхала та все одгонила мух,
неначе татарську орду, та все казала: "Ой Боже мiй! ой лишечко мо ! ох!
ох!" Та все ох та ах! Охати та зiтхати - це дiло бабiв. Козакам сором
сумувати!
- Та то я, може, зiтхала чого iншого, а не од того, що мене мухи
кусали, - обiзвалась стара.
- Мабуть, нi! бо такi молодицi, що як ©х кусають мухи, то вони
гедзкаються, як телицi в Спасiвку, та брикаються руками й ногами, а
такi, що тiльки охають та стогнуть, - жартував старий Демко.
- Смiйся, смiйся собi на здоров'я! аби не плакати! - обiзвалась стара.
- От, Зiньку, в нашi часи козаки не сумували й не журились, та ще такi
молодi, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думцi. А як
угляджу де в степу ворога-татарина на конi, то в мене аж душа загра , аж
руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лiсi зайця та ще й
старого, так би гнався за татарином хоч би й на самий край свiта.
Демко знов глянув на сина. Три старшi його сини полягли в битвах
головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка пiд Кумейками.
Гармата влучила йому в груди i розшматувала його. Старий батько бачив, як
впали на землю одiрванi руки й ноги його сина, як покотилась по землi
голова. Два меншi сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками.
Зостався один, найменший син, Зiнько. Старий Демко сподiвався, що вже не
швидко загримлять гармати на Укра©нi, не швидко буде литись козацька кров,
i втiшався тим, що пiсля його смертi Зiнько зостанеться господарем в
оселi, буде доглядати господарства, догляне ло смертi i стару матiр.
- Зiнько суму i зiтха , певно, не од того, що мухи кусають його за
нiс, - обiзвалась стара Ольга, - От ти старий i розумний чоловiк, а не
догада шся з яко© це причини, а ми, баби, то зараз i догада мось, хоч ви,
чоловiки, й нехту те нами, мов дурепами. А ми, жiнки, таки собi з розумом
люди.
- О, ви вже i справдi митцi на все! - смiявся старий Демко. - 3 яко© ж
то причини Зiнько суму ?
- Та це ж та причина, з яко© сумують усi молодi хлопцi в свiй час, од
чого, може, сумував i ти, хоч ти в тому не призна шся.
- Не бреши-бо, стара, на старостi лiт! Я зроду не сумував i сумувати не
буду й до смертi. Це ти на мене без сорому набрехала, - сказав Демко i
осмiхнувся.
Ольга засмiялась, осмiхнувся й син.
- Може, й набрехала, бо ти справдi не журився нiколи, одколи тебе
зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з медом, а
iнший - з перцем, - сказала Ольга.
- Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, - промовив Демко Лютай. -
Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тодi
не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки. Отже ж, i не
вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав на ноги. Але
скажи ж, стара, з яко© це причини наш Зiнько суму ?
- От там вона! - сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той
куток,, де стояв гетьманський палац.
- Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в
мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показу ш? - спитав
Демко.
- Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в
гетьманському садку теперечки та причина, - сказала Ольга.
- Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка
Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! -
обiзвався Демко.
- А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенькюо, що Маринка -
шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi
нам, нi нашому дворовi, - сказала Ольга.
- Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки,
не люди?-обiзвався син.
- Та, сину, й люди, але...
- Але, бач, шляхтичi злiпленi не з свято© землi, а з пшеничного тiста,
хоч паляницi з них'виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не
на©сться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, -
жартував старий Демко.
- Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на
яйцях та на молоцi, - жартувала й собi стара.
- Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати
Маринку? - пiшов навпростець батько.
- Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так
далеко, як звiдсiля до Ки ва, або й далi, - сказав син i задумався.
- А до залицяння то близько звiдсiля, - додала мати. - Тiльки хтозна,
що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашо© верстви людина. Ох
Боже мiй! - сказала мати i зiтхнула.
- Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й
оха ! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! -
промовив Демко.
- В не© рiдня шляхетська, в не© рiдня гетьманша Виговська та князi
Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для
тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже
мiй! Тiльки занидi ш, зачеврi ш та замучиш себе залицянням, а з того
нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! - сказала
мати.
- Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до
Маринки по рушники, - сказав син.
Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.
- Та це тво©й матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та
вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через
корови та через дiйницi вона оха , а не через Маринку, - говорив Демко i
все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.
Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як
i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на
котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак
Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий,
Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку.
Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав ©© на верхньому
схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що
брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. х поминули
сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина
живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй
рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було
тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.
Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в
ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi
козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про
старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по
добрiй чарцi горiлки.
- А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? - почав
балакати Мiняйло.
- Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й
Укра©ну, але це нiсенiтниця, - сказав недбайливо Демко. - Укра©на не
телиця, не потягнеш ©© за роги налигачем.
- Це, мабуть, гетьманша його пiдбива , бо вона шляхтянка i не любить
козакiв. Дуже вже ©© манить польський дух, як кота сало, - сказав один
сивоусий козак.
- Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в
Чигиринi, - обiзвалась з порога Ольга. - Ця нова гетьманша не те, що стара
гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу
Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!
- Як збунту ться гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й
качай на не© з гармат та рушниць! - сказав Демко.
- То й зберу! А ти дума ш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те,
що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, - сказала
Ольга. - Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на
ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до
цього дiйшлося. Ох, ох!
- Це гетьман хоче запровадити на Укра©нi польськi шляхетськi порядки,
хоче для козацько© старшини добути шляхетських привiле©в, хоче, щоб
польська шляхта вернулась на Укра©ну, - сказав Демко.
- Пху! - плюнув Мiняйло на один бiк.
- Пху! - плюнув один старий козак на другий бiк.
- Не дiждуть вони цього! - крикнув Мiняйло. - Ми знов станемо в
козацькi ряди! Ще раз помiря мось з польською шляхтою шаблями.
- I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хiба на йому буде
м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не знати
що задумав гетьман! Усi на Укра©нi повиннi бути рiвнi i мати однаковi
привiле©. Навiщо ж так воно, що одному привiле©в з головою, а другим нема
нiчого, тiльки латанi свити? - промовив молодий Зiнько.
- Розумнi слова при мно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й
на! - сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапля в його думки.
- Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця, а
тут тобi й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигаду гетьман! - обiзвався
Мiняйло.
- Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! - обiзвався один козак.
- Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна - знов
наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi
i ну наливати знов, - сказав Демко.
- Але вiн i сам вп' ться на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на! -
сказав Мiняйло.
- I сам вп' ться на смерть, i впо©ть на смерть Укра©ну, - сказав Демко
Лютай.
- Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло
мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту! - крикнув старий Мiняйло,
схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою
сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.
- Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не поклада цього! -
кричали козаки. - Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи
не забудемо!
- Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними
панька ться, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то
другого! - кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.
- Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому ©х дiло й спиниться: тпру!
далi не повезе! - сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек
товстими губами.
- Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузо©
полiсько© шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! - говорив Демко.
- Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й
мав очкур луснути.
- Не попустимо цього! - кричав Мiняйло.
- Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли
подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! - закричали
старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками.
Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi
половицi скрипiли, неначе немащенi осi.
- Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, - тихо
промовив Демко, - не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане брат на
брата i роздеруть Укра©ну на шмаття. Полл ться братня кров.
- Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi! - говорила Ольга,
зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози.
- От i сподiвайся, стара, до себе в гостi польських жовнiрiв та
польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в похiд, а
на нашу оселю нападуть жовнiри? - говорив Демко Лютай до сво © жiнки. -
Певно, схова шся в погребi за дiжками та кадовбами?
- Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками
рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та й будемо частувати
кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, - сказала Ольга.
I вона говорила правду. За часiв во н Богдана Хмельницького i козачкам,
i молодицям часом доводилось одбиватись од несподiваного нападу полякiв. В
тi тривожнi часи, коли сподiвались польського нападу щодня, щогодини, коли
усi козаки були на вiйнi, покидавши дома самих молодиць, укра©нськi
молодицi набирались смiливостi i вiдваги й окозачувались. Страшна година
силувала й жiнок ставати з рушницями до оборони рiдного краю.
- Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козакiв з Чигирина i на
викопанi в Гадячi Богдановi скарби найма в вiйсько нiмцiв, полякiв та
усяких пройдисвiтiв, - обiзвався один старий козак Чухрай.
- Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готовi йому до
помочi, так гомонять в Чигиринi. Не знаю, чи тому правда, чи нi, - сказала
стара Люта©ха.
Тим часом за ворiтьми заревли корови та воли, замекали вiвцi: прийшли
череди з поля. Корови тислись коло ворiт, поклавши голови на важкi дошки.
Телята обзивались до ©х з левади за клунею. Надворi було тихо й гарно, як
у раю. В оселi був такий спокiй, плило таке тихе, сiльське, господарське
життя, неначе страшно© ру©ни та рiзанини за гетьмана Богдана нiколи й не
було, неначе люди в Чигиринi жили завсiди в спокою i в щастi i не зазнали
пожежi, битв, вирiзування людей, рiзанини та руйнування. Ольга Люта©ха
пiшла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двiр, вiвцi
побiгли, неначе бистрий весняний потiк. Наймички вийшли з дiйницями. Сама
осавулиха взяла дiйницю, сiла на маленькому стiльчику i стала до©ти корови
вкупi з сво©ми наймичками. Невеличкi пастушки-хлопчики, одлучивши телята
од корiв, держали за нашийники телятка, котрi пручались i рвались до
корiв.
- А що, старi! коли натанцювались вже на помостi, то час би вже й
полуднувати. Чи вип' мо гiрко©, чи солодкого меду? - говорив старий Демко.
- Мабуть, гiрко©, бо нам знов буде гiрко, а не солодко од тих замiрiв
Виговського, - сказав Мiняйло.
Тим часом старий Демко винiс на ганок добру пляшку горiлки i полумисок
з пирогами. Старi козаки випивали чарку за чаркою та все балакали про
старовину, про битву пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка,
котрий пiдняв проти Польщi ре стрових козакiв i задумав пiдняти усю
Укра©ну, про смiливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина
Iлляша Кара©мовича, котрий виказав польському гетьмановi про замiри
Павлюка та Скидана, що вони задумали пiдняти народ проти польських панiв.
Демко подав синовi чарку горiлки. Син не схотiв пити, взяв чарку в руки,
надпив i подав батьковi. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько
кинулась йому в вiчi, i ©© делiкатний вид з палкими очима все нiби стояв
перед ним i не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових
очей, як орлинi очi до сонця.
Зiнько встав, пiшов до станi, вивiв коня, накинув сiдло i проворно
скочив на його. Кiнь захилитався пiд ним i став дибки, а потiм знявся з
мiсця i вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка i мовчки
махнула рукою слiдком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з
нетерплячки орлом полетiв до гетьманського двору!
Зiнько i справдi полетiв до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою,
Христиною i з гiстьми сидiла в садку. Сонце вже скотилось дуже низько i
пронизувало садок наскрiзь золотим промiнням, неначе оповило увесь садок
золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сидiла на лавцi
коло самого ганку. Коло не© на стiльчиках сидiли Катерина та Олена,
Богдановi дочки, деякi немолодi жiнки козацько© старшини обсiли сходи
ганку. На ганку стояв обозний Тимiш Носач, Зiнькiв дядько, котрий зайшов в
гостi до гетьмана. Маринка, Христина i кiлька дочок полковникiв та
сотникiв бiгали по садку, грали в хрещика. Зiнько вступив в садок,
привiтався до гетьманшi та ©© гостей i став пiд грушею, спершись об
стовбур сво©м дужим плечем. Вiн розглядав паннiв: шляхтянок та козачок.