Страница:
його величнiсть. Рiч Посполиту i Корону Польську нашою вiтчиною i матiр'ю.
Держава вашо© величностi по всьому свiту стада славна волею i в цьому
схожа на царство Боже, в котрому як огневим духам, так i людському родовi
даються Божi й людськi закони, але з охороною ©х вольно© волi без
найменшого силування на всi часи од самого сотворiння свiта. Нехай iншi
царства й держави будуть славнi сво©м теплим клiматом, багатством,
злитками золота, дорогих перлiв та дiамантiв, розкiшшю життя... але там
народи не зазнають правдиво© волi. Забувши, що вони обдарованi од Бога
вольною волею, вони живуть неначе в золотiй клiтцi, i повиннi зоставатись
невольниками чужо© сваволi, чужого бажання. На усьому свiтi не можна
знайти тако© волi, як в Польськiй Коронi! Ця воля, котрiй i цiни не можна
скласти, ця вольнiсть, а не що iнше, веде тепер нас до з' днання з вами.
Ми родились вольними, виросли на волi i вольно оберта мось до однаково© з
нами волi.
Сеймовий збiр заплескав в долонi. Кожний пан почував, що Немирич
говорив правду про волю в Польщi, але пани забулись, що в тi © "вольно©
пансько© волi" були в неволi хлопи i польськi, i укра©нськi, в неволi, як
у пеклi. Вони забули слова французького вандрiвника на тодiшнiй Укра©нi
Боплана, що на Укра©нi польськi пани живуть, як у раю, а панщаннi мужики
мучаться, як у пеклi. Оратор в сво©й промовi забув на той час згадати про
те пекло. Немирич замовк на хвилину i знов заговорив:
- Тепер блудний син знов верта ться до свого батька. Нехай же батько
привiта його поцiлунком миру й ласки! Нехай надiне золотий перстень на
його палець, вбере його в гарне убрання, нехай заколе годоване теля i
радi вкупi з ним на заздрiсть iншим! Не тисячi, а мiльйони душ
потягуються до пiдданства вашiй величностi i усiй Речi Посполитiй! Привiт
тобi, найяснiший королю!.. Прийми цей багатий край, цей родючий гипет,
текучий молоком i медом, багатий на пшеницю i на усякi земнi овочi, цю
вiтчину войовничого i давно славного на морi й на суходолi народу
укра©нського... Вiват, найяснiший король Ян-Казимiр! Вiват Республiка
Польська!
Славному в сво© часи ораторовi одповiдали в сеймi короткою промовою.
Усi сеймовi посланцi були радi, що козаки знов задумали вернутись до
пiдданства королевi. Юрiй Немирич подав королевi Гадяцькi пункти. Посланцi
сподобились цiлувати руку короля. Сенатори й сеймовики дуже радо привiтали
козацьких посланцiв.
Але радiсть в сеймi швидко змiнилась на смуток, як сенатори почали
розбирати пункти Гадяцько© умови. Пiднялись змагання та нарiкання, що
козаки вимагали дуже багато права та усяких привiле©в для Укра©ни, що в
Гадяцькiй умовi, постановленiй комiсарами Польщi Казимиром Беньовським та
влашевським, комiсари надавали козакам надто багато обiцянок.
По Гадяцькiй умовi Укра©на приставала до Польщi як Велике князiвство
Руське, зовсiм самостiйне в сво©х осерединних справах: козаки приставали
до полякiв як вольнi до вольних, рiвнi до рiвних. Гетьман i великий князь
Виговський просив для себе повного права суду над усiм козацтвом на
Укра©нi i особисто© незалежностi од усякого суду, од усяких позвiв. Козаки
вимагали, щоб у Великому князiвствi було сво козацьке вiйсько i сво
правленство, щоб на Укра©нi не було унi©, а польськi зу©ти навiть не мали
пробувати на Укра©нi; щоб вигнанi з Укра©ни пани-католики й поляки не мали
права вернутись на Укра©ну i забрати сво© давнi ма тностi; натомiсть
король був повинен дати ©м скарбовi землi в самiй Польщi. Козаки
постановили, щоб усi староства, усi скарбовi землi на Укра©нi були одданi
в укра©нський скарб, були прилученi до укра©нських во водств. Во водами
повиннi бути тiльки православнi; католики не мали права займати мiсця на
урядовiй службi на Укра©нi i через те не мали права дiставати короннi
землi й ма тностi на Укра©нi. Козаки домагались, щоб король дав ©м усiм
право шляхетства i щоб в самому Великому князiвствi православнi дiдичi,
князi високого роду були в усьому рiвнi з шляхтичами-козаками i не
присвоювали собi окромiшних вищих привiле©в. Щодо просвiти, то козаки
вимагали собi права заснувати два унiверситети: в Ки вi i в Брацлавi, i
заводити школи, не питаючись у полякiв, права вольно© печатнi книг та
вольно© чорноморсько© торгiвлi.
Такi вимагання козакiв збурили польських магнатiв i сенаторiв, гордих
сво©м шляхетством. Пiднялися голоси проти Гадяцько© умови. Пани нехтували
козаками, нiзащо не згоджувались, щоб козаки стали шляхтичами, рiвними у
сво©х правах з ними. Посланцi кричали на сеймi, що Укра©на стане через
такi привiле© мiцносилою, самостiйною державою, небезпечною для Польщi.
- Як то можна давати шляхетськi привiле© усiм козакам, та хоч би й усiй
козацькiй старшинi! Це виходить, що ми дамо шляхетське право хлопам, бо
козаки з хлопiв. Це буде приниження для нашо© стародавньо© шляхти. Рiвняти
до себе хлопiв, якихсь душогубiв, лиходi©в! якихсь бунтарiв, що встали
бунтом проти сво © матерi Польщi, якихсь пройдисвiтiв! Це буде ганьба,
неслава для нашо© шляхти! Не попустимо цього! - кричали польськi пани,
вислухавши прочитанi Гадяцькi пункти.
- Якихсь схизматiв становлять врiвнi з панами-католиками! - гомонiли в
сеймi бiскупи. - Схизму треба вбити, як гадину, а не становити ©© нарiвнi
з католицькою вiрою панiв. Це сором для нашого святого костьолу! це ганьба
на ймення Боже!
- Це знеславить вартiсть i достойнiсть нашо© шляхетсько© верстви! Ми
принизимо, нас самих, пiдвисивши до себе якихсь пройдисвiтiв! - репетували
деякi пани. - Не попустимо цього! А все то нако©в лиха пан Беньовський!
Трохи не мiсяць змагались пани на сеймi, розбираючи пункти Гадяцько©
умови, та все нарiкали на Беньовського за його непомiрну здатливiсть на
користь козакам. Але були мiж польськими панами й такi правдивi люди,
котрi могли б послужити за iзразець i для сучасних декотрих польських
панiв i польських iсторикiв.
- Не козаки порушили згоду, а ми, - говорили декотрi пани. - У всьому
винна наша гордовитiсть. Ми з ними поводились не по-людськи. Ми не тiльки
однiмали од них таки ©х права, але позбавили ©х усякого людського
натурального права. От за те Господь Бог i показав нам, що й вони такi
люди, як i всi, i по заслузi покарав нашу високодумнiсть. Ми нижчi за ©х:
вони бились з нами за волю, а ми - за безсиле панування... Тодi, як Адам
копав землю, а ва пряла, нiхто нiкому не служив, нiхто нiкого не називав
хлопом.
Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрiсть в умовi ©
козаками. I хитрий посланець викрутився. Вiн подав таку гадку:
- Треба згодитись на усi вимоги козакiв, бо тепер Польща ма ворогiв -
шведiв та москалiв; котрi можуть загубити Польщу. Козакiв тепер стало дуже
багато, i вони дужi. Ми придбали собi спiльникiв на Укра©нi. Але потiм, як
мине час, можна буде й порушити усi пункти Гадяцько© умови: завести унiю,
притиснути козакiв, вернути землi вигнаним католикам-панам i завести на
Укра©нi давнi польськi порядки. Хоч це все станеться несплоха, але можна
буде згодом повернути дiло на Укра©нi по-давньому.
Тiльки тодi пани й сенатори згодились пiдписати Гадяцьку умову з певною
надi ю не додержати свого слова. Iзба сеймова й посланницька обидвi
затвердили сво ю згодою Гадяцькi пункти, гадаючи в слушний час зломити
сво слово, порушити Гадяцькi пункти.
Затвердивши Гадяцьку умову, сейм назначив дань для торжественно©
присяги на пiдданство королевi. Цей день прийшов на 22 день мая.
В сенаторськiй iзбi поставили пишний трон для короля. Зiбрались усi
сеймовi посланцi, сенатори й декотрi бiскупи. В одинадцятiй годинi ранку
увiйшов в залу король i сiв на тронi. Сенатори й сеймовi посланцi стали
кругом трону. Тодi покликали посланцiв нового Великого князiвства
Руського. Козацькi посланцi увiйшли i стали вряд. Коронний канцлер сказав
красномовну промову од ймення короля i оповiстив, що король проща усi
козацькi давнi провини, прийма Укра©ну в пiдданство i затверджу Гадяцьку
умову, постановлену Беньовським з козаками 16 сентября 1658 року. Почалася
присяга. Перший присягнув король, поклавши два пальцi на вангелi . В
сво©й присязi Ян-Казимiр обiцяв, що вiн i його наслiдники дають обов'язок
королiвською присягою держати Гадяцьку умову непорушне на вiки вiчнi i
вчиняти правдивiсть усiм жильцям Великого князiвства Руського по ©х праву
i звичаю. "I коли б я, борони. Боже, - сказав в кiнцi присяги король, - не
додержав мо © присяги, то народ укра©нський не повинен менi покорятись".
Пiсля короля присягали архи пископ прiмас гнiзненський, пископ
вiденський за все католицьке духовенство, потiм присягли гетьман коронний
i литовський за все польське вiйсько, а пiсля них присягли канцлери i
пiдканцлери Королiвства Польського.
Коли ця церемонiя скiнчилась, почали присягати козацькi посланцi.
Ки©вський митрополит Дiонiсiй Балабан принiс вангелi , обковане золотом,
i золотий хрест i поклав ©х на столi. Генеральна старшина присягала по
одному, пiднявши два пальцi вгору; отамани й осавули присягали по два
разом. Але як церемонiя стала вже дуже загайна, то сотники i решта
козацьких посланцiв усi встали навколiшки, пiднявши два пальцi вгору.
Генеральний писар Груша висловив за ©х усiх присягу.
Скiнчивши присягу, козацькi посланцi сподобились поцiлувати короля в
руку, i ввесь збiр з церемонi ю вийшов з iзби i пiшов в собор святого Яна.
Узенька улиця коло собору уся заповнилась блискучим кортежем розкiшно
убраних польських сенаторiв та козацьких посланцiв. Увесь кортеж аж сяв [
то ] червоними, то синiми кунтушами, червоними верхами козацьких шапок.
Улиця неначе зацвiла квiтками. Майське сонце весело грало й лиснiло на
золотих позументах кунтушiв, на червоних та жовтих дорогих уборах, на
червоних макiвках козацьких шапок та на червоних кунтушах. З усiх
одчинених вiкон визирали гарнi панни та панi© в пишних уборах. Покрiвлi
будинкiв були обсипанi народом, неначе ©х обсiли хмарами галки. Блискучий
кортеж неначе вливався в високi дверi собору, кидаючи червонястий та
жовтий одлиск на стiни собору, обквiтчанi вилiпленими фiгурами та
арабесками. Самi янголи, вилiпленi над високими дверима, неначе ожили,
вкритi живим одлиском од дорогих кармазинiв. Свiт тих одлискiв бiгав,
миготiв по горорiзьбi; янголи неначе засмiялись на радощах, що настав мир
i спокiй в Польщi, що Укра©на знов приста до згоди з Польщею.
Блискучий кортеж неначе поглинули широкi темнi дверi. В соборi почався
молебень. На улицi, на покрiвлях стало тихо, як в глупу нiч. Натовп на
улицi поскидав шапки. Все затихло. Весь натовп на улицi нiби замер. Тiльки
чуть було, як в прозорому повiтрi десь весело щебетала ластiвка i ©©
дзвiнкий, але м'який голос розливався, неначе хто вигравав на флейтi
веселi трелi. На соборi на хрестi вчепилась нiжками галка i закавкала
сво©м м'яким голосом. I те кавкання галки виразно рознеслося понад домами
серед мертво© тишi. Високi й тонкi двi башти собору з дива поглядали на
незвичайний збiр народу, неначе замершого й захоловшого на улицях, в
одчинених вiкнах i на дахах.
Серед мертво© тишi несподiвано загув орган, та все дужче, та голоснiше.
Гук органа сповнив увесь собор i мало-помалу нiби полились здавленi хвилi
потужних мiцносилих гукiв через одчиненi дверi, неначе вони не змiщувались
в храмi, i полились через край, потрапили в одчиненi дверi i розлились
хвилями по улицi, понеслися вгору понад домами i розлилися по синьому
небi, в майському повiтрi.
В соборi заспiвали "Тебе, Бога, хвалимо". Заспiвали усi од щирого серця
на радощах дужими голосами. Орган загув, заклекотiв, закричав, а потiм
загримiв: його низький клекiт, як грiм, злився з голосами. I задрижали
товстi стiни собору, неначе не видержали натиску лицарства, натиску
лицарсько© сили й мужностi. Безмовне, нiби змертвiле стовпище захилиталось
на улицi й на дахах. Усi почали хреститись, бо вже настав кiнець молебня,
i всi ждали, що от-от незабаром блискучий кортеж з королем на чолi
з'явиться в дверях собору i затопить золотом i ся вом улицю.
На небi сонце зразу погасло. Набiгла майська чорна хмара. Ще орган не
замовк, як несподiвано вдарив грiм, неначе десь недалечко вистрелили з
гармати. Грiм гуркотiв весело по небi i неначе зареготався на радощах
великого для Польщi свята. Несподiвано полився дощ ливцем. На одну хвилину
стовпище неначе вкрилось туманом i заворушилось, захиталось на високих
покрiвлях. Дощ лив, шумiв, аж дзюрчав. Потоки впали з покрiвлi i
задзюрчали по улицi. Процесiя мусила задлятись в соборi поки перестане
дощ.
- Це добрий знак! - гомонiли в соборi. - Дощ теплий i плодючий. Як цей
дощ несе свiжiсть i родючiсть, так постановлений мир з Укра©ною нехай
збагатить нас, прибiльшить благословення i надару процвiтанням Польщу!
Дощ одразу перестав, неначе хто закрив несподiвано хмари. Одгуки грому
лунали тихо десь далеко за Вiслою над лугами, над густими лiсами. Над
Варшавою небо випогодилось i засяло чистими блискучими блакитними фарбами,
неначе оповилось найдорожчим голубим м'яким шовком з золотистими
сутiнками. Кортеж рушив i вийшов з собору. Жовтi панськi чоботи, червонi
козацькi сап'янцi з срiбними пiдковами залиснiли на улицi, обмоченi в
теплу дощову воду, котра дзюрчала пiд ногами. Стовпище крикнуло, як один
голос: "Вiват, король Ян-Казимiр! Вiват, козаки!"
- Пiшла хмара на татари, а сонечко на християни! - говорили козаки,
подивляючись на хмари, що посунулись за Вiслу.
Але тi хмари посунулись i на татар, посунулись вони i на Укра©ну...
Пiсля присяги почалися в Варшавi бенкети. Багатi, значнi польськi
магнати запрошували до себе на бенкети укра©нських посланцiв. Пани вiтали
козакiв з поважанням; козаки показували на словах прихильнiсть до короля й
Польщi.
В тi часи польськi магнати не ставили собi великих палацiв в Варшавi.
Здоровi палаци з баштами вони ставили в сво©х ма тностях по селах та
мiстечках, то над болотяними рiчками, то на горах для захисту од
несподiваного нападу татар, козакiв та лiвонських рицарiв. Палаци ©х були
разом i твердинi, обкопанi ровами, обсипанi валами, захищенi болотами,
очеретами або горами. Один тiльки коронний канцлер мав чималий палац з
двома невеличкими баштами, котрi гордовито позирали на тiсно скупченi
жидiвськi та мiщанськi невеличкi задимленi домки, неначе ногатi та
довгоши© чаплi та жаби, що прита©лись на днi болота в осоцi. Канцлер
запросив до себе на бенкет декотрих козацьких старшин i чимало сеймових
посланцiв.
Просторна довга зала на другому поверсi йшла через увесь палац i була
вкрита зверху закругленим плафоном, неначе зiгнутим листком паперу або
велетенською половиною улика, розрубаного вподовж надво . Плафон увесь був
облiплений грубими арабесками, неначе на йому було натулене ломаччя
пополовинi з усяким листом, в котрому подекуди позаплутувались крилатi
амури та мизатi й пикатi венери. По обидва боки довго© зали йшли рядочками
тiсненькi й узенькi кiмнатки, в котрих нiгде було й повернутись гаразд.
Уся зала була освiчена трьома люстрами, котрi були причепленi до плафона;
на них трьома вiнцями горiли свiчки ярого воску. Довгi ряди столiв тяглися
од краю до краю зали. Столи аж захрясли пiд срiбними тарiлками та
полумисками, повними усяких на©дкiв. Срiбнi кубки та пугарi були
наставленi посеред столiв, неначе срiбний гай вирiс на скатертях посеред
столiв. Чимало волiв, баранiв, кабанiв та усяко© птицi полягло пiд ножами
кухарiв для того бенкету. З льохiв викотили кiлька бочок старого вина, а
найбiльше венгерського. В залi стояв гам та клекiт, неначе на ярмарку;
скрiзь тхнуло воском та димом, як у церквi. Добре вино розв'язало i панам,
i козакам язики. Усi говорили голосно, скiльки було сили, як тепер
говорять селяни в корчмах напiдпитку. Господар не раз обходив столи i
велiв слугам наливати пугарi вином. I пани, й козаки пили страшенно. Гостi
спорожняли жбани в одну мить. Слуги насилу встигали наливати ©х вином з
бочок. Вино неначе зсякало, всисалось i входило в суху землю, мiсяць
непо ну дощем.
Пани братались з козаками, обнiмались i цiлувались на радощах, неначе
вони нiколи не бились i навiть не лаялись. Козаки голосно хвалились сво ю
прихильнiстю до Польщi.
- От тепер нехай найяснiший наш король посила нас на Москву або на
шведiв! - говорили на радощах козаки. - Ми дамось ©м взнаки i докажемо, що
ми готовi i головами накласти за його королiвську величнiсть. Пропали
тепер татари й турки! Нехай вони тепер начуваються лиха! Завдамо ми ©м
вкупi з вами добро© пинхви!
Вже надворi сутенiло. В залi стало душно, як на печi. Пiсля довгого
бенкету козаки й пани вже були п'янi. Коронний канцлер, господар дому,
встав з мiсця i хотiв сказати промову, але вiн був вже такий п'яний, що
язик не слухав його i насилу повертався в ротi. Канцлер забелькотiв,
запикав, замикав i замовк.
- Вiват канцлеровi! вiват! Вип' мо за здоров'я канцлера! - гукнули
гостi. - Нехай живе славний канцлер!
Вже смерком скiнчився бенкет. Господар запросив гостей в садок. Гостi
рушили в одчиненi на терасу дверi. Слуги понесли слiдком за ними пугарi,
кубки, плящки та бутлi. Сад був освiчений лiхтарями. Надворi стояла тиша.
Гостi обсiли лавки на широкiй терасi, обсiли кам'янi сходи, розсипались по
садку i посiдали на розстелених килимах на землi, декотрi посiдали на
травi. Знов полилось вино та горiлка з бочок в бутлi та в жбани.
На терасi один штукар, козацький сотник, стоячи коло лiхтаря i
поглядаючи на свою тiнь, промовив:
- А що, панове, чи не стала моя тiнь довша, як я став шляхтичем?
Генеральний обозний Тимiш Носач зареготався на цей жарт. Зареготались
навiть тi козацькi полковники та сотники, котрi самi запобiгали в сенатi
та в короля ласки, щоб дiстати право шляхетства. Пани образились i
понадимались. Коронний канцлер насупив брови. Козаки сво©ми жартами
непри мно вразили гордих сво©м шляхетством польських панiв.
Вже настала глупа нiч. Вже гостi спорожнили не одну бочку старого
венгерського. Половина гостей насилу потрапила в дверi, як почала
розходитись додому; друга половина гостей попадала додолу й поснула. Пани
й козаки валялись по садку, по травi, по сходах, на терасi, як деревця на
дрив'ятнi. I сад, i тераса нагадували поле пiсля гарячо© битви. Самого
господаря слуги взяли попiд руки i насилу доволокли до пишного лiжка в
узенькiй тiсненькiй кiмнатцi.
Нагулявшись всмак на панських бенкетах, козацькi посланцi вернулись на
Укра©ну з дорученою ©м грамотою до Виговського i з затвердженими королем
пунктами Гадяцько© умови. Король надарував козацьку старшину правом
шляхетства, але не всю. Дiстали од короля шляхетське право навiть двiрськi
гетьмановi слуги, тимчасом як декотрi полковники не сподобились од короля
тако© честi.
Козацькi посланцi вернулись з Варшави до Чигирина аж перед Зеленими
святками. Саме тодi попри©жджали до гетьмана полковники та сотники, щоб
поздоровити гетьмана з празником по давньому козацькому звичаю. Гетьман
жив тодi в Суботовi, i козацька старшина й посланцi по©хали до Суботова.
Першого дня Зелених свят усi вони зiбрались в просторнiй свiтлицi
Богданового палацу. Свiтлиця була обквiтчана клечинням, рутою та
любистком. На вiкнах, на столах стояли букети з пiвонi©, пiвникiв, м'яти
та рути. Пiдлога була посипана татарським зiллям, дрiбною осокою
вперемiшку з пахучим чебрецем. Свiтлиця була весела, повна пахощiв. Дух
весняного зiлля, ясне промiння майського сонця, все це гармонiзувало з
радiсним почуванням козацько© старшини, котру брала нетерплячка, щоб
швидше вийшов гетьман i оповiстив про шляхетськi привiле©, надарованi
королем старшинi й усiй Укра©нi.
В другiй свiтлицi походжав гетьман Виговський, дожидаючись, поки
збереться уся старшина, поки зiйдуться усi посланцi. Гетьманша сидiла на
канапi коло столу.
- А що, Олесю? Чи добрим пророком був я колись, ще тодi, як тебе
сватав? Чи не справдились же мо© пророкування?
- Що справдились, то справдились! Ти був добрим пророком, тим-то я i
зохотилась за тебе вийти замiж, бо постерегала твiй хист, твою здатнiсть,
твiй розум та зручнiсть.
- От теперечки я гетьман i великий князь на Русi, а ти велика княгиня!
Поздоровляю тебе з великим князiвством! - сказав Виговський i тричi
цмокнув гетьманшу в щоки.
- I я тебе поздоровляю од щирого серця! - тихо обiзвалась Олеся.
- От тепер тво© князi Любецькi та Соломирецькi, та тво© сенатори-родичi
зостались в сливах! Ти тепер вища за ©х усiх, бо ти велика княгиня, мов
королева на Укра©нi, а вони простi князi i муситимуть схилити сво©
гордовитi голови перед тобою. Вони тепер зiрки, а ти- ясне сонце Укра©ни,
- сказав Виговський, походжаючи по свiтлицi, гордо пiдвiвши голову вгору
та позираючи на стелю та на мухи, що лазили по стелi, неначе то лазили не
мухи, а усi тi князi Любецькi i Соломирецькi, та Олесинi родичi-сенатори.
- Ну, теперечки як почу княгиня Любецька, що ти став великим князем, а
я великою княгинею, то лусне з досади, - сказала гетьманша.
- А князь Любецький зареве од зависностi, а твiй дядько, кальвiнiст
Христофор Стеткевич, з дива вискочить на тин та й закукурiка , як пiвень.
- А тiтка Суходольська? Тепер вона од зависностi скрутиться,
зверетениться та й сказиться! Вона ж найбiльше перебаранчала нам до шлюбу,
- сказала Олеся i встала з мiсця. - От тепер я велика княгиня! Заткнула
роти усiй високодумнiй рiднi© - говорила Олеся, ходячи тихо по свiтлицi. -
Нехай тепер вони ©дуть до мене з поклоном, бо я тепер так високо стою над
ними, як сонце над землею.
В гетьманшi очi блищали, щоки горiли. Гордовитiсть i самолюбство,
вдоволене по самiсiньку шию, так i свiтилось в ©© пишних очах, в цiлiй
постатi ©© повненько© фiгури. Довга оксамитова рожева французька сукня
пишно сунулась за нею слiдком по пiдлозi, а голубий шовковий кунтуш аж
шелестiв на ©© станi, нiби на радощах, що вкрива княжi плечi i княжий
стан.
- А зна ш, гетьманшо й велика княгине, що ми постановили в Гадяцькiй
умовi з Польщею, щоб нашi укра©нськi православнi князi, якi позоставались
на Укра©нi, не мали привiле©в, бiльших за козацькi привiле©, i були у
всьому рiвня козакам, - сказав гетьман. - Це нашим князям Любецьким та
Соломирецьким ще одна носатка од мене.
- Ото й гаразд! Так i треба! - аж крикнула гетьманша. - Надiну княжу
дiадему сво © матерi на цей урочистий час i покажусь в нiй козацькiй
старшинi, щоб тепер вона не дуже ставала запанiбрата з нами.
Гетьманша витягла з здорово© скринi маленьку скриньку чудово© роботи,
одiмкнула, вийняла дорогу золоту дiадему, обсипану брильянтами, i почепила
собi на голову; потiм вийняла чотири разки перлiв i золоте намисто з
маленьких червiнчикiв i почепила на шию.
- Пишна ти в цiй дiадемi та в перлах! Ти неначе родилась задля того,
щоб носити дiадему та корону! - сказав Виговський, милуючись сво ю Олесею.
Гетьманша запишалась на цi слова чоловiка, на ©© очi, на ©© обличчя на
одну мить неначе злинули грацi© i обвiяли ©х сво©м духом. Але перегодя
Олеся знов гордо пiдвела голову i тихою ходою почала походжати по
свiтлицi. Княжа поставнiсть та поважнiсть знов виглянули в ©© постатi, в
кожному пружку ©© гордовитого обличчя.
- Та ти, гетьмане, не цiлуйся тепер з козацькими полковниками: треба
знати й свою честь. I я не буду ©х тепер цiлувати в плечi, бо я тепер ©м
не рiвня. Одразу постав себе як великий князь i гетьман, щоб i вони
зучились вважати на тебе як на великого князя! - навчала Олеся.
- А то ж як? Авжеж я тепер ©м не рiвня! Тепер я маю ласку в короля.
Тепер я кому схочу, тому й дам шляхетський ранг. Але козацька старшина,
певно, вже вся зiбралась. Час виходити!
- Виходь ти попереду, а я зараз за тобою вийду, щоб прийняти
поздоровлення, - сказала гетьманша.
Зiбрана в свiтлицi старшина все поглядала на дверi, а дверi не
одчинялись. Намальована на дверях дочка фараонова в очеретi й кошик на
водi з маленьким Мойсе м все стояли нерушно. Коли це несподiвано фараонова
дочка з очеретом неначе посунулась i десь сховалась. Два козаки одчинили в
велику свiтлицю дверi i поставали по обидва боки дверей. Гетьман прийняв
поважний вид i гордо ступив в свiтлицю. Полковники, й сотники, й посланцi
сповнили сливе усю свiтлицю. Гетьман поклонився до ©х не дуже низьким
поклоном, ледве нахиливши голову. Оксамитовий малиновий кунтуш, червонi
сап'янцi з срiбними пiдковами та острогами аж сяяли на гетьмановi.
Посланцi, полковники, сотники й уся старшина низенько уклонились
гетьмановi i поздоровили його з Зеленими святками. Гетьман подякував тихим
голосом i знов ледве поклонився старшинi. То вже не були низенькi та
облесливi попереднiшi поклони колишнього генерального писаря Виговського,
то був гордий поклiн гетьмана i великого князя Русi.
- Не так тепер гетьман кланя ться старшинi, як було переднiше! -
зашепотiли декотрi полковники, що стояли позад других. - Неначе не той
став!
Гетьман стояв сам серед свiтлицi i нiкого не попросив сiсти.
Генеральний писар Груша подав гетьмановi королiвськi грамоти. Гетьман
прочитав ©х мовчки i потiм зараз оповiстив, котрих полковникiв та сотникiв
король надарував грамотами на шляхетство. Шляхетство дiстала од короля не
уся козацька старшина, а тiльки тi полковники та сотники, на котрих, само
по собi, показав гетьман. Полковники, осавули та сотники почали
переглядатись i шепотiти. Гетьман пiдвiв голову i грiзним поглядом
поглянув на старшину. Старшина стихла. Прочитавши декотрi грамоти од
короля, Виговський промовив:
- Поздоровляю вас, старшино, з Великим князiвством Руським i з новим
правом шляхетства! Будьте вдячнi найяснiшому нашому королевi i добродi вi!
Дехто з старшини поклонився i подякував гетьмановi.
- А ми тебе, гетьмане, поздоровля мо, як великого князя й гетьмана
Укра©ни! - промовив генеральний писар Груша i низенько уклонився
Виговському, i разом з ним гетьмановi поклонились низенько i тi полковники
Держава вашо© величностi по всьому свiту стада славна волею i в цьому
схожа на царство Боже, в котрому як огневим духам, так i людському родовi
даються Божi й людськi закони, але з охороною ©х вольно© волi без
найменшого силування на всi часи од самого сотворiння свiта. Нехай iншi
царства й держави будуть славнi сво©м теплим клiматом, багатством,
злитками золота, дорогих перлiв та дiамантiв, розкiшшю життя... але там
народи не зазнають правдиво© волi. Забувши, що вони обдарованi од Бога
вольною волею, вони живуть неначе в золотiй клiтцi, i повиннi зоставатись
невольниками чужо© сваволi, чужого бажання. На усьому свiтi не можна
знайти тако© волi, як в Польськiй Коронi! Ця воля, котрiй i цiни не можна
скласти, ця вольнiсть, а не що iнше, веде тепер нас до з' днання з вами.
Ми родились вольними, виросли на волi i вольно оберта мось до однаково© з
нами волi.
Сеймовий збiр заплескав в долонi. Кожний пан почував, що Немирич
говорив правду про волю в Польщi, але пани забулись, що в тi © "вольно©
пансько© волi" були в неволi хлопи i польськi, i укра©нськi, в неволi, як
у пеклi. Вони забули слова французького вандрiвника на тодiшнiй Укра©нi
Боплана, що на Укра©нi польськi пани живуть, як у раю, а панщаннi мужики
мучаться, як у пеклi. Оратор в сво©й промовi забув на той час згадати про
те пекло. Немирич замовк на хвилину i знов заговорив:
- Тепер блудний син знов верта ться до свого батька. Нехай же батько
привiта його поцiлунком миру й ласки! Нехай надiне золотий перстень на
його палець, вбере його в гарне убрання, нехай заколе годоване теля i
радi вкупi з ним на заздрiсть iншим! Не тисячi, а мiльйони душ
потягуються до пiдданства вашiй величностi i усiй Речi Посполитiй! Привiт
тобi, найяснiший королю!.. Прийми цей багатий край, цей родючий гипет,
текучий молоком i медом, багатий на пшеницю i на усякi земнi овочi, цю
вiтчину войовничого i давно славного на морi й на суходолi народу
укра©нського... Вiват, найяснiший король Ян-Казимiр! Вiват Республiка
Польська!
Славному в сво© часи ораторовi одповiдали в сеймi короткою промовою.
Усi сеймовi посланцi були радi, що козаки знов задумали вернутись до
пiдданства королевi. Юрiй Немирич подав королевi Гадяцькi пункти. Посланцi
сподобились цiлувати руку короля. Сенатори й сеймовики дуже радо привiтали
козацьких посланцiв.
Але радiсть в сеймi швидко змiнилась на смуток, як сенатори почали
розбирати пункти Гадяцько© умови. Пiднялись змагання та нарiкання, що
козаки вимагали дуже багато права та усяких привiле©в для Укра©ни, що в
Гадяцькiй умовi, постановленiй комiсарами Польщi Казимиром Беньовським та
влашевським, комiсари надавали козакам надто багато обiцянок.
По Гадяцькiй умовi Укра©на приставала до Польщi як Велике князiвство
Руське, зовсiм самостiйне в сво©х осерединних справах: козаки приставали
до полякiв як вольнi до вольних, рiвнi до рiвних. Гетьман i великий князь
Виговський просив для себе повного права суду над усiм козацтвом на
Укра©нi i особисто© незалежностi од усякого суду, од усяких позвiв. Козаки
вимагали, щоб у Великому князiвствi було сво козацьке вiйсько i сво
правленство, щоб на Укра©нi не було унi©, а польськi зу©ти навiть не мали
пробувати на Укра©нi; щоб вигнанi з Укра©ни пани-католики й поляки не мали
права вернутись на Укра©ну i забрати сво© давнi ма тностi; натомiсть
король був повинен дати ©м скарбовi землi в самiй Польщi. Козаки
постановили, щоб усi староства, усi скарбовi землi на Укра©нi були одданi
в укра©нський скарб, були прилученi до укра©нських во водств. Во водами
повиннi бути тiльки православнi; католики не мали права займати мiсця на
урядовiй службi на Укра©нi i через те не мали права дiставати короннi
землi й ма тностi на Укра©нi. Козаки домагались, щоб король дав ©м усiм
право шляхетства i щоб в самому Великому князiвствi православнi дiдичi,
князi високого роду були в усьому рiвнi з шляхтичами-козаками i не
присвоювали собi окромiшних вищих привiле©в. Щодо просвiти, то козаки
вимагали собi права заснувати два унiверситети: в Ки вi i в Брацлавi, i
заводити школи, не питаючись у полякiв, права вольно© печатнi книг та
вольно© чорноморсько© торгiвлi.
Такi вимагання козакiв збурили польських магнатiв i сенаторiв, гордих
сво©м шляхетством. Пiднялися голоси проти Гадяцько© умови. Пани нехтували
козаками, нiзащо не згоджувались, щоб козаки стали шляхтичами, рiвними у
сво©х правах з ними. Посланцi кричали на сеймi, що Укра©на стане через
такi привiле© мiцносилою, самостiйною державою, небезпечною для Польщi.
- Як то можна давати шляхетськi привiле© усiм козакам, та хоч би й усiй
козацькiй старшинi! Це виходить, що ми дамо шляхетське право хлопам, бо
козаки з хлопiв. Це буде приниження для нашо© стародавньо© шляхти. Рiвняти
до себе хлопiв, якихсь душогубiв, лиходi©в! якихсь бунтарiв, що встали
бунтом проти сво © матерi Польщi, якихсь пройдисвiтiв! Це буде ганьба,
неслава для нашо© шляхти! Не попустимо цього! - кричали польськi пани,
вислухавши прочитанi Гадяцькi пункти.
- Якихсь схизматiв становлять врiвнi з панами-католиками! - гомонiли в
сеймi бiскупи. - Схизму треба вбити, як гадину, а не становити ©© нарiвнi
з католицькою вiрою панiв. Це сором для нашого святого костьолу! це ганьба
на ймення Боже!
- Це знеславить вартiсть i достойнiсть нашо© шляхетсько© верстви! Ми
принизимо, нас самих, пiдвисивши до себе якихсь пройдисвiтiв! - репетували
деякi пани. - Не попустимо цього! А все то нако©в лиха пан Беньовський!
Трохи не мiсяць змагались пани на сеймi, розбираючи пункти Гадяцько©
умови, та все нарiкали на Беньовського за його непомiрну здатливiсть на
користь козакам. Але були мiж польськими панами й такi правдивi люди,
котрi могли б послужити за iзразець i для сучасних декотрих польських
панiв i польських iсторикiв.
- Не козаки порушили згоду, а ми, - говорили декотрi пани. - У всьому
винна наша гордовитiсть. Ми з ними поводились не по-людськи. Ми не тiльки
однiмали од них таки ©х права, але позбавили ©х усякого людського
натурального права. От за те Господь Бог i показав нам, що й вони такi
люди, як i всi, i по заслузi покарав нашу високодумнiсть. Ми нижчi за ©х:
вони бились з нами за волю, а ми - за безсиле панування... Тодi, як Адам
копав землю, а ва пряла, нiхто нiкому не служив, нiхто нiкого не називав
хлопом.
Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрiсть в умовi ©
козаками. I хитрий посланець викрутився. Вiн подав таку гадку:
- Треба згодитись на усi вимоги козакiв, бо тепер Польща ма ворогiв -
шведiв та москалiв; котрi можуть загубити Польщу. Козакiв тепер стало дуже
багато, i вони дужi. Ми придбали собi спiльникiв на Укра©нi. Але потiм, як
мине час, можна буде й порушити усi пункти Гадяцько© умови: завести унiю,
притиснути козакiв, вернути землi вигнаним католикам-панам i завести на
Укра©нi давнi польськi порядки. Хоч це все станеться несплоха, але можна
буде згодом повернути дiло на Укра©нi по-давньому.
Тiльки тодi пани й сенатори згодились пiдписати Гадяцьку умову з певною
надi ю не додержати свого слова. Iзба сеймова й посланницька обидвi
затвердили сво ю згодою Гадяцькi пункти, гадаючи в слушний час зломити
сво слово, порушити Гадяцькi пункти.
Затвердивши Гадяцьку умову, сейм назначив дань для торжественно©
присяги на пiдданство королевi. Цей день прийшов на 22 день мая.
В сенаторськiй iзбi поставили пишний трон для короля. Зiбрались усi
сеймовi посланцi, сенатори й декотрi бiскупи. В одинадцятiй годинi ранку
увiйшов в залу король i сiв на тронi. Сенатори й сеймовi посланцi стали
кругом трону. Тодi покликали посланцiв нового Великого князiвства
Руського. Козацькi посланцi увiйшли i стали вряд. Коронний канцлер сказав
красномовну промову од ймення короля i оповiстив, що король проща усi
козацькi давнi провини, прийма Укра©ну в пiдданство i затверджу Гадяцьку
умову, постановлену Беньовським з козаками 16 сентября 1658 року. Почалася
присяга. Перший присягнув король, поклавши два пальцi на вангелi . В
сво©й присязi Ян-Казимiр обiцяв, що вiн i його наслiдники дають обов'язок
королiвською присягою держати Гадяцьку умову непорушне на вiки вiчнi i
вчиняти правдивiсть усiм жильцям Великого князiвства Руського по ©х праву
i звичаю. "I коли б я, борони. Боже, - сказав в кiнцi присяги король, - не
додержав мо © присяги, то народ укра©нський не повинен менi покорятись".
Пiсля короля присягали архи пископ прiмас гнiзненський, пископ
вiденський за все католицьке духовенство, потiм присягли гетьман коронний
i литовський за все польське вiйсько, а пiсля них присягли канцлери i
пiдканцлери Королiвства Польського.
Коли ця церемонiя скiнчилась, почали присягати козацькi посланцi.
Ки©вський митрополит Дiонiсiй Балабан принiс вангелi , обковане золотом,
i золотий хрест i поклав ©х на столi. Генеральна старшина присягала по
одному, пiднявши два пальцi вгору; отамани й осавули присягали по два
разом. Але як церемонiя стала вже дуже загайна, то сотники i решта
козацьких посланцiв усi встали навколiшки, пiднявши два пальцi вгору.
Генеральний писар Груша висловив за ©х усiх присягу.
Скiнчивши присягу, козацькi посланцi сподобились поцiлувати короля в
руку, i ввесь збiр з церемонi ю вийшов з iзби i пiшов в собор святого Яна.
Узенька улиця коло собору уся заповнилась блискучим кортежем розкiшно
убраних польських сенаторiв та козацьких посланцiв. Увесь кортеж аж сяв [
то ] червоними, то синiми кунтушами, червоними верхами козацьких шапок.
Улиця неначе зацвiла квiтками. Майське сонце весело грало й лиснiло на
золотих позументах кунтушiв, на червоних та жовтих дорогих уборах, на
червоних макiвках козацьких шапок та на червоних кунтушах. З усiх
одчинених вiкон визирали гарнi панни та панi© в пишних уборах. Покрiвлi
будинкiв були обсипанi народом, неначе ©х обсiли хмарами галки. Блискучий
кортеж неначе вливався в високi дверi собору, кидаючи червонястий та
жовтий одлиск на стiни собору, обквiтчанi вилiпленими фiгурами та
арабесками. Самi янголи, вилiпленi над високими дверима, неначе ожили,
вкритi живим одлиском од дорогих кармазинiв. Свiт тих одлискiв бiгав,
миготiв по горорiзьбi; янголи неначе засмiялись на радощах, що настав мир
i спокiй в Польщi, що Укра©на знов приста до згоди з Польщею.
Блискучий кортеж неначе поглинули широкi темнi дверi. В соборi почався
молебень. На улицi, на покрiвлях стало тихо, як в глупу нiч. Натовп на
улицi поскидав шапки. Все затихло. Весь натовп на улицi нiби замер. Тiльки
чуть було, як в прозорому повiтрi десь весело щебетала ластiвка i ©©
дзвiнкий, але м'який голос розливався, неначе хто вигравав на флейтi
веселi трелi. На соборi на хрестi вчепилась нiжками галка i закавкала
сво©м м'яким голосом. I те кавкання галки виразно рознеслося понад домами
серед мертво© тишi. Високi й тонкi двi башти собору з дива поглядали на
незвичайний збiр народу, неначе замершого й захоловшого на улицях, в
одчинених вiкнах i на дахах.
Серед мертво© тишi несподiвано загув орган, та все дужче, та голоснiше.
Гук органа сповнив увесь собор i мало-помалу нiби полились здавленi хвилi
потужних мiцносилих гукiв через одчиненi дверi, неначе вони не змiщувались
в храмi, i полились через край, потрапили в одчиненi дверi i розлились
хвилями по улицi, понеслися вгору понад домами i розлилися по синьому
небi, в майському повiтрi.
В соборi заспiвали "Тебе, Бога, хвалимо". Заспiвали усi од щирого серця
на радощах дужими голосами. Орган загув, заклекотiв, закричав, а потiм
загримiв: його низький клекiт, як грiм, злився з голосами. I задрижали
товстi стiни собору, неначе не видержали натиску лицарства, натиску
лицарсько© сили й мужностi. Безмовне, нiби змертвiле стовпище захилиталось
на улицi й на дахах. Усi почали хреститись, бо вже настав кiнець молебня,
i всi ждали, що от-от незабаром блискучий кортеж з королем на чолi
з'явиться в дверях собору i затопить золотом i ся вом улицю.
На небi сонце зразу погасло. Набiгла майська чорна хмара. Ще орган не
замовк, як несподiвано вдарив грiм, неначе десь недалечко вистрелили з
гармати. Грiм гуркотiв весело по небi i неначе зареготався на радощах
великого для Польщi свята. Несподiвано полився дощ ливцем. На одну хвилину
стовпище неначе вкрилось туманом i заворушилось, захиталось на високих
покрiвлях. Дощ лив, шумiв, аж дзюрчав. Потоки впали з покрiвлi i
задзюрчали по улицi. Процесiя мусила задлятись в соборi поки перестане
дощ.
- Це добрий знак! - гомонiли в соборi. - Дощ теплий i плодючий. Як цей
дощ несе свiжiсть i родючiсть, так постановлений мир з Укра©ною нехай
збагатить нас, прибiльшить благословення i надару процвiтанням Польщу!
Дощ одразу перестав, неначе хто закрив несподiвано хмари. Одгуки грому
лунали тихо десь далеко за Вiслою над лугами, над густими лiсами. Над
Варшавою небо випогодилось i засяло чистими блискучими блакитними фарбами,
неначе оповилось найдорожчим голубим м'яким шовком з золотистими
сутiнками. Кортеж рушив i вийшов з собору. Жовтi панськi чоботи, червонi
козацькi сап'янцi з срiбними пiдковами залиснiли на улицi, обмоченi в
теплу дощову воду, котра дзюрчала пiд ногами. Стовпище крикнуло, як один
голос: "Вiват, король Ян-Казимiр! Вiват, козаки!"
- Пiшла хмара на татари, а сонечко на християни! - говорили козаки,
подивляючись на хмари, що посунулись за Вiслу.
Але тi хмари посунулись i на татар, посунулись вони i на Укра©ну...
Пiсля присяги почалися в Варшавi бенкети. Багатi, значнi польськi
магнати запрошували до себе на бенкети укра©нських посланцiв. Пани вiтали
козакiв з поважанням; козаки показували на словах прихильнiсть до короля й
Польщi.
В тi часи польськi магнати не ставили собi великих палацiв в Варшавi.
Здоровi палаци з баштами вони ставили в сво©х ма тностях по селах та
мiстечках, то над болотяними рiчками, то на горах для захисту од
несподiваного нападу татар, козакiв та лiвонських рицарiв. Палаци ©х були
разом i твердинi, обкопанi ровами, обсипанi валами, захищенi болотами,
очеретами або горами. Один тiльки коронний канцлер мав чималий палац з
двома невеличкими баштами, котрi гордовито позирали на тiсно скупченi
жидiвськi та мiщанськi невеличкi задимленi домки, неначе ногатi та
довгоши© чаплi та жаби, що прита©лись на днi болота в осоцi. Канцлер
запросив до себе на бенкет декотрих козацьких старшин i чимало сеймових
посланцiв.
Просторна довга зала на другому поверсi йшла через увесь палац i була
вкрита зверху закругленим плафоном, неначе зiгнутим листком паперу або
велетенською половиною улика, розрубаного вподовж надво . Плафон увесь був
облiплений грубими арабесками, неначе на йому було натулене ломаччя
пополовинi з усяким листом, в котрому подекуди позаплутувались крилатi
амури та мизатi й пикатi венери. По обидва боки довго© зали йшли рядочками
тiсненькi й узенькi кiмнатки, в котрих нiгде було й повернутись гаразд.
Уся зала була освiчена трьома люстрами, котрi були причепленi до плафона;
на них трьома вiнцями горiли свiчки ярого воску. Довгi ряди столiв тяглися
од краю до краю зали. Столи аж захрясли пiд срiбними тарiлками та
полумисками, повними усяких на©дкiв. Срiбнi кубки та пугарi були
наставленi посеред столiв, неначе срiбний гай вирiс на скатертях посеред
столiв. Чимало волiв, баранiв, кабанiв та усяко© птицi полягло пiд ножами
кухарiв для того бенкету. З льохiв викотили кiлька бочок старого вина, а
найбiльше венгерського. В залi стояв гам та клекiт, неначе на ярмарку;
скрiзь тхнуло воском та димом, як у церквi. Добре вино розв'язало i панам,
i козакам язики. Усi говорили голосно, скiльки було сили, як тепер
говорять селяни в корчмах напiдпитку. Господар не раз обходив столи i
велiв слугам наливати пугарi вином. I пани, й козаки пили страшенно. Гостi
спорожняли жбани в одну мить. Слуги насилу встигали наливати ©х вином з
бочок. Вино неначе зсякало, всисалось i входило в суху землю, мiсяць
непо ну дощем.
Пани братались з козаками, обнiмались i цiлувались на радощах, неначе
вони нiколи не бились i навiть не лаялись. Козаки голосно хвалились сво ю
прихильнiстю до Польщi.
- От тепер нехай найяснiший наш король посила нас на Москву або на
шведiв! - говорили на радощах козаки. - Ми дамось ©м взнаки i докажемо, що
ми готовi i головами накласти за його королiвську величнiсть. Пропали
тепер татари й турки! Нехай вони тепер начуваються лиха! Завдамо ми ©м
вкупi з вами добро© пинхви!
Вже надворi сутенiло. В залi стало душно, як на печi. Пiсля довгого
бенкету козаки й пани вже були п'янi. Коронний канцлер, господар дому,
встав з мiсця i хотiв сказати промову, але вiн був вже такий п'яний, що
язик не слухав його i насилу повертався в ротi. Канцлер забелькотiв,
запикав, замикав i замовк.
- Вiват канцлеровi! вiват! Вип' мо за здоров'я канцлера! - гукнули
гостi. - Нехай живе славний канцлер!
Вже смерком скiнчився бенкет. Господар запросив гостей в садок. Гостi
рушили в одчиненi на терасу дверi. Слуги понесли слiдком за ними пугарi,
кубки, плящки та бутлi. Сад був освiчений лiхтарями. Надворi стояла тиша.
Гостi обсiли лавки на широкiй терасi, обсiли кам'янi сходи, розсипались по
садку i посiдали на розстелених килимах на землi, декотрi посiдали на
травi. Знов полилось вино та горiлка з бочок в бутлi та в жбани.
На терасi один штукар, козацький сотник, стоячи коло лiхтаря i
поглядаючи на свою тiнь, промовив:
- А що, панове, чи не стала моя тiнь довша, як я став шляхтичем?
Генеральний обозний Тимiш Носач зареготався на цей жарт. Зареготались
навiть тi козацькi полковники та сотники, котрi самi запобiгали в сенатi
та в короля ласки, щоб дiстати право шляхетства. Пани образились i
понадимались. Коронний канцлер насупив брови. Козаки сво©ми жартами
непри мно вразили гордих сво©м шляхетством польських панiв.
Вже настала глупа нiч. Вже гостi спорожнили не одну бочку старого
венгерського. Половина гостей насилу потрапила в дверi, як почала
розходитись додому; друга половина гостей попадала додолу й поснула. Пани
й козаки валялись по садку, по травi, по сходах, на терасi, як деревця на
дрив'ятнi. I сад, i тераса нагадували поле пiсля гарячо© битви. Самого
господаря слуги взяли попiд руки i насилу доволокли до пишного лiжка в
узенькiй тiсненькiй кiмнатцi.
Нагулявшись всмак на панських бенкетах, козацькi посланцi вернулись на
Укра©ну з дорученою ©м грамотою до Виговського i з затвердженими королем
пунктами Гадяцько© умови. Король надарував козацьку старшину правом
шляхетства, але не всю. Дiстали од короля шляхетське право навiть двiрськi
гетьмановi слуги, тимчасом як декотрi полковники не сподобились од короля
тако© честi.
Козацькi посланцi вернулись з Варшави до Чигирина аж перед Зеленими
святками. Саме тодi попри©жджали до гетьмана полковники та сотники, щоб
поздоровити гетьмана з празником по давньому козацькому звичаю. Гетьман
жив тодi в Суботовi, i козацька старшина й посланцi по©хали до Суботова.
Першого дня Зелених свят усi вони зiбрались в просторнiй свiтлицi
Богданового палацу. Свiтлиця була обквiтчана клечинням, рутою та
любистком. На вiкнах, на столах стояли букети з пiвонi©, пiвникiв, м'яти
та рути. Пiдлога була посипана татарським зiллям, дрiбною осокою
вперемiшку з пахучим чебрецем. Свiтлиця була весела, повна пахощiв. Дух
весняного зiлля, ясне промiння майського сонця, все це гармонiзувало з
радiсним почуванням козацько© старшини, котру брала нетерплячка, щоб
швидше вийшов гетьман i оповiстив про шляхетськi привiле©, надарованi
королем старшинi й усiй Укра©нi.
В другiй свiтлицi походжав гетьман Виговський, дожидаючись, поки
збереться уся старшина, поки зiйдуться усi посланцi. Гетьманша сидiла на
канапi коло столу.
- А що, Олесю? Чи добрим пророком був я колись, ще тодi, як тебе
сватав? Чи не справдились же мо© пророкування?
- Що справдились, то справдились! Ти був добрим пророком, тим-то я i
зохотилась за тебе вийти замiж, бо постерегала твiй хист, твою здатнiсть,
твiй розум та зручнiсть.
- От теперечки я гетьман i великий князь на Русi, а ти велика княгиня!
Поздоровляю тебе з великим князiвством! - сказав Виговський i тричi
цмокнув гетьманшу в щоки.
- I я тебе поздоровляю од щирого серця! - тихо обiзвалась Олеся.
- От тепер тво© князi Любецькi та Соломирецькi, та тво© сенатори-родичi
зостались в сливах! Ти тепер вища за ©х усiх, бо ти велика княгиня, мов
королева на Укра©нi, а вони простi князi i муситимуть схилити сво©
гордовитi голови перед тобою. Вони тепер зiрки, а ти- ясне сонце Укра©ни,
- сказав Виговський, походжаючи по свiтлицi, гордо пiдвiвши голову вгору
та позираючи на стелю та на мухи, що лазили по стелi, неначе то лазили не
мухи, а усi тi князi Любецькi i Соломирецькi, та Олесинi родичi-сенатори.
- Ну, теперечки як почу княгиня Любецька, що ти став великим князем, а
я великою княгинею, то лусне з досади, - сказала гетьманша.
- А князь Любецький зареве од зависностi, а твiй дядько, кальвiнiст
Христофор Стеткевич, з дива вискочить на тин та й закукурiка , як пiвень.
- А тiтка Суходольська? Тепер вона од зависностi скрутиться,
зверетениться та й сказиться! Вона ж найбiльше перебаранчала нам до шлюбу,
- сказала Олеся i встала з мiсця. - От тепер я велика княгиня! Заткнула
роти усiй високодумнiй рiднi© - говорила Олеся, ходячи тихо по свiтлицi. -
Нехай тепер вони ©дуть до мене з поклоном, бо я тепер так високо стою над
ними, як сонце над землею.
В гетьманшi очi блищали, щоки горiли. Гордовитiсть i самолюбство,
вдоволене по самiсiньку шию, так i свiтилось в ©© пишних очах, в цiлiй
постатi ©© повненько© фiгури. Довга оксамитова рожева французька сукня
пишно сунулась за нею слiдком по пiдлозi, а голубий шовковий кунтуш аж
шелестiв на ©© станi, нiби на радощах, що вкрива княжi плечi i княжий
стан.
- А зна ш, гетьманшо й велика княгине, що ми постановили в Гадяцькiй
умовi з Польщею, щоб нашi укра©нськi православнi князi, якi позоставались
на Укра©нi, не мали привiле©в, бiльших за козацькi привiле©, i були у
всьому рiвня козакам, - сказав гетьман. - Це нашим князям Любецьким та
Соломирецьким ще одна носатка од мене.
- Ото й гаразд! Так i треба! - аж крикнула гетьманша. - Надiну княжу
дiадему сво © матерi на цей урочистий час i покажусь в нiй козацькiй
старшинi, щоб тепер вона не дуже ставала запанiбрата з нами.
Гетьманша витягла з здорово© скринi маленьку скриньку чудово© роботи,
одiмкнула, вийняла дорогу золоту дiадему, обсипану брильянтами, i почепила
собi на голову; потiм вийняла чотири разки перлiв i золоте намисто з
маленьких червiнчикiв i почепила на шию.
- Пишна ти в цiй дiадемi та в перлах! Ти неначе родилась задля того,
щоб носити дiадему та корону! - сказав Виговський, милуючись сво ю Олесею.
Гетьманша запишалась на цi слова чоловiка, на ©© очi, на ©© обличчя на
одну мить неначе злинули грацi© i обвiяли ©х сво©м духом. Але перегодя
Олеся знов гордо пiдвела голову i тихою ходою почала походжати по
свiтлицi. Княжа поставнiсть та поважнiсть знов виглянули в ©© постатi, в
кожному пружку ©© гордовитого обличчя.
- Та ти, гетьмане, не цiлуйся тепер з козацькими полковниками: треба
знати й свою честь. I я не буду ©х тепер цiлувати в плечi, бо я тепер ©м
не рiвня. Одразу постав себе як великий князь i гетьман, щоб i вони
зучились вважати на тебе як на великого князя! - навчала Олеся.
- А то ж як? Авжеж я тепер ©м не рiвня! Тепер я маю ласку в короля.
Тепер я кому схочу, тому й дам шляхетський ранг. Але козацька старшина,
певно, вже вся зiбралась. Час виходити!
- Виходь ти попереду, а я зараз за тобою вийду, щоб прийняти
поздоровлення, - сказала гетьманша.
Зiбрана в свiтлицi старшина все поглядала на дверi, а дверi не
одчинялись. Намальована на дверях дочка фараонова в очеретi й кошик на
водi з маленьким Мойсе м все стояли нерушно. Коли це несподiвано фараонова
дочка з очеретом неначе посунулась i десь сховалась. Два козаки одчинили в
велику свiтлицю дверi i поставали по обидва боки дверей. Гетьман прийняв
поважний вид i гордо ступив в свiтлицю. Полковники, й сотники, й посланцi
сповнили сливе усю свiтлицю. Гетьман поклонився до ©х не дуже низьким
поклоном, ледве нахиливши голову. Оксамитовий малиновий кунтуш, червонi
сап'янцi з срiбними пiдковами та острогами аж сяяли на гетьмановi.
Посланцi, полковники, сотники й уся старшина низенько уклонились
гетьмановi i поздоровили його з Зеленими святками. Гетьман подякував тихим
голосом i знов ледве поклонився старшинi. То вже не були низенькi та
облесливi попереднiшi поклони колишнього генерального писаря Виговського,
то був гордий поклiн гетьмана i великого князя Русi.
- Не так тепер гетьман кланя ться старшинi, як було переднiше! -
зашепотiли декотрi полковники, що стояли позад других. - Неначе не той
став!
Гетьман стояв сам серед свiтлицi i нiкого не попросив сiсти.
Генеральний писар Груша подав гетьмановi королiвськi грамоти. Гетьман
прочитав ©х мовчки i потiм зараз оповiстив, котрих полковникiв та сотникiв
король надарував грамотами на шляхетство. Шляхетство дiстала од короля не
уся козацька старшина, а тiльки тi полковники та сотники, на котрих, само
по собi, показав гетьман. Полковники, осавули та сотники почали
переглядатись i шепотiти. Гетьман пiдвiв голову i грiзним поглядом
поглянув на старшину. Старшина стихла. Прочитавши декотрi грамоти од
короля, Виговський промовив:
- Поздоровляю вас, старшино, з Великим князiвством Руським i з новим
правом шляхетства! Будьте вдячнi найяснiшому нашому королевi i добродi вi!
Дехто з старшини поклонився i подякував гетьмановi.
- А ми тебе, гетьмане, поздоровля мо, як великого князя й гетьмана
Укра©ни! - промовив генеральний писар Груша i низенько уклонився
Виговському, i разом з ним гетьмановi поклонились низенько i тi полковники