------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан
Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство
московському царевi Олексi вi Михайловичу перед московськими посланцями.
Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень ви©хати до Ки ва, щоб
прийняти присягу од духовенства, ки©вських козакiв та городян. Богдан
Хмельницький послав свого генерального писаря Iвана Остаповича Виговського
поперед посланцiв до Ки ва. Гетьман знав, що ки©вський митрополит
Сильвестр Косов i все ки©вське духовенство не хотiли приставати на
пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде
назустрiч посланцям з процесi ю i не схоче привести до присяги киян.
Виговський прибув до Ки ва поперед посланцiв i зараз пiшов до
митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi
Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський
заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в поко©.
Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на
олив'яних полумисках лежали недо©дки редьки та смаженi на сковородi
кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на
стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав
розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi
палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не
хотiлось одривати очей од книжки як писар переступив порiг його кiмнати.
Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його
сердито, але встав з стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою
сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови
посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського.
Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.
- Прошу вступити до мо © бiблiотеки, - обiзвався владика i показав
рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний поко©к, в котрому по
стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в
шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iне м гiлки волоських
горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий
м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам
сiв проти його.
- Ясновельможний гетьман кланя ться вашiй милостi, cвятий владико, i
просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Ки ва ©дуть
московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од
вашо© милостi, святий владико, од вищого духовенства, ки©вських козакiв та
городян.
- Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Ки вi. Але нi
я, нi духовенство на Укра©нi не дума мо присягати царевi на пiдданство.
Про це гетьмановi нема чого й говорити! - сказав митрополит i при останнiх
словах аж скрикнув.
- Чом же так, святий владико?
- А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми
вдержимо свою автономiю i сво© права. Не тако© заспiва нам московський
патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу.
Вiн злама нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в сво© льохи,
в котрих вiн кара муками сво©х духовних. Про присягу нашу нехай
ясновельможний гетьман i не допомина ться! - знов аж крикнув старий
владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.
Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати
Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн
не насмiлився виявити сво©х потайних власних думок i мовчав; вiн мусив
чинити волю i наказ гетьмана.
- Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка,
що московський патрiарх Никон дума заново перехрещувати нас всiх на
Укра©нi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити
дитину водою, чи поринути ©© з головою в воду: благодать Божа да ться й
через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають
за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.
- Що правда, то правда: тепер у нас на Укра©нi владики й протопопи -
люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим
нерiвня, -обiзвався Виговський.
- Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.
- Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесi ю назустрiч
посланцям i привести до присяги ки©вських козакiв та городян.
- Це можна вчинити. З процесi ю я вийду з усiма iгуменами й
протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, - сказав владика
голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.
Виговський встав i розпрощався з владикою.
- От-от незабаром прибудуть посланцi, - обiзвався Виговський, - час би
вже, святий владико, i виступати з процесi ю i ждати посланцiв хоч за
версту за Золотими воротами.
- Добре, добре! Зараз iду до собору i ми рушимо з iгуменами i
протопопами в процесi©: це можна вчинити, це можна! - сказав владика. - А
бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! - сказав з гнiвом.
Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i
почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн
на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських
горiхiв, обсипаних iне м, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика
швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i
завзятiстю:
- Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi
iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю укра©нсько© церкви, а я не
хочу йти проти ©х.
Виговський встав з стiльця i почав прощатись.
- Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж ©х прийняти почесне i
видати ©м добрий обiд, - сказав Виговський.
- Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити ©х до себе на обiд i нагодую
©х не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я
повинен вчинити як митрополит, - обiзвався владика на прощаннi. - I тебе,
пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмi ш провадити розмову з
посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з
ними.
- Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесi ю, бо козаки
вже давненько виступили з Ки ва стрiчати посланцiв, - сказав Виговський.
- Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, - сказав
владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.
Тим часом тисяча козакiв Ки©вського полку ще вдосвiта виступила з мiста
назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов
од Ки ва i пiшли поперед ©х. За козаками конюшi вели дванадцять царських
коней турецько© пород©i, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi
волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов
полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя
лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен.
Позад усiх ©хали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани
та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею.
Вглядiвши по©зд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу
рушила назустрiч посланцям.
За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесi ю, з
iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i
вся процесiя рушила через Золотi ворота до свято© Софi©. Митрополит,
одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю
умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", - як записав
тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили присяги, що
дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.
Запросивши до себе в келi© посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув
на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в сво© поко©. За ним
слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав
благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.
До його пiдступили двi панi© за благословенням. Одна з ©х була вже
немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була
молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так
само була закутана бiлою хусткою поверх невисоко© шапочки i була убрана в
темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горноста м. © повний,
делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та
срiбла, i саме лице ©© було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста
червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була
схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже
виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.
Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ©© блискучi карi
очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його
темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його
сестра або його близька родичка.
- Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi сво© власнi очi, сво©
брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла,
неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в не© делiкатнi рум'янi уста,
неначе листочки делiкатно© троянди!
Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з
не© очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест.
Владика привiтно осмiхнувся до не© як до особи, котру вiн зна .
"Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", - подумав Виговський, не
зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого,
легенько зiтхнув i задумався.
Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий.
"От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих
очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!" -
подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та
посланцями.
Обидвi панi© провели владику до середини саду i повернули назад.
Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв. Йдучи по
саду, обсипаному срiблястим iне м, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу
панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому
здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим
бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. I той старий
садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що
вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну,
легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.
"Вона зирнула на мене кiлька разiв, - подумав Виговський, - i навiщо я
убрався в буденну старовизну? Посланцi непри мнi менi гостi, i це я для ©х
натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався
б напродиво в найдорожчий кунтуш!"
Владика вже входив в келi©. За ним iшли бояри та козацька старшина. А
Виговський неначе не бачив тi © процесi©, забув навiть про не© i все
оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе
бачив ©© постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами
бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить ©© кораловi
уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного
туману.
"Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам
не вгадаю. Серце мо й досi спало, неначе було пригноблене походами,
битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками
гетьмана Богдана. Почуваю, що мо серце якось раптово прокинулось тут, на
волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й ся ва, серед
вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному туманi iнею, де майнув ©©
легкий м'який лелiйний вид. Я в Ки вi тепер вольний, як школяр на
вакацiях. Я знайду ©© i довiдаюсь, хто вона", - думав Виговський,
вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi поко©.
Увiйшовши в келi©, митрополит скинув з себе архi рейську мантiю i
обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi.
Печорський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою.
Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за
стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою
чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з
митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв
задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.
"Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi
несподiвано серед празникового блиску i вразила мо серце", - думав
Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.
Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям
багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак
держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата
Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Ки вi, посланий
гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого встафiя
Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Iвана Остаповича,
старого встафiя Виговського, котрий тодi проживав в Ки вi. Домок стояв на
Старому Ки вi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили
православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило
вважали це житло за сво власне i, пробуваючи в Ки вi, жили в старого
встафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою
гетьмана Богдана Катериною.
Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр
старого встафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий
дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою.
Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в
митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.
- Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та
невеселий? Нi розмова, нi ©жа не йде тобi на душу? - питав його брат.
- Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, - обiзвався Iван
Остапович. - А може, я втомився од тi © тяганини, що випала на мою долю
сьогоднi, - сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.
- Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита?
- питала в його Катерина.
- А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит
поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, - знехотя
одповiв Виговський.
-Що ж таке ви ©ли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була
страва? - питала цiкава та говорюча Катерина.
-Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке ©ли, ©в i я, але що
©ли, того вже я не пригадаю.
-Невже-таки не пригада ш? Та розкажи-бо! -чiплялась Катерина.
-Чимсь закушували пiсля горiлки,.. зда ться, був кав'яр, а там далi був
борщ з карасями, а потiм... я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був
довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.
- Отже, ти чимсь не вдоволений... Чи не трапилось там, часом, чого за
обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? -говорила
Катерина й дивувалась.
Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав,
все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати
його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся
говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в
митрополита для значних царських бояр.
-Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого
народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з
пристрiту? Ти значний чоловiк на Укра©нi, а там же на тебе зорило стiльки
усяких очей! - сказала Катерина.
- Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, -
обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко
кругловидо© панянки.
- А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь
сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в
рот набрав, - говорила весела Катерина.
- Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови
на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого
хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв,
та осетрiв, та усяких на©дкiв.
-Невже-таки всi вони пузатi? - сказала Катерина зареготавшись.
- Усi не всi, а було тро таких, що й на одну паровицю не вкласти, -
сказав Виговський.
Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними
очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши
уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських бояр як
людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати ©х на смiх.
- Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з
торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Iване
Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та
родзинками? - обiзвалась цiкава Катерина.
- й же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною
кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, -
сказав Виговський осмiхаючись.
- Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак,
- сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. - Ет! сьогоднi я нiчого
не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.
- Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, -
обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить
понурий.
- Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть,
©м не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не
присягали на пiдданство царевi, - сказала Катерина, котру брала навiть
нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного
зворушення на Укра©нi, коли все народне життя зворушилося до самого дна,
полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб
стояти напоготовi до оборони сво©х iнтересiв i свого життя. В той
небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього
суспiльства часом залежали од однi © битви козакiв з поляками, од якогось
одного пункту полiтично© умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на
повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од
усяко© напастi.
- Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там
була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти
зна ш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, -
сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.
Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.
Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi
рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув
очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збру ю, здавався йому тепер
непри мним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську
Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi
митрополитськi поко©, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими
волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка
панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з
срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi
очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка,
стомленого доброю промашкою до Ки ва, вештанням та турботами цiлого того
дня.
Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато
веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про
парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був
погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала
веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.
Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи
давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для
церемонi© та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський
довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув
поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в
червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг
стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли
перед ратушею з сво©ми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли
здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв
серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й
посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали
посланцiв радiсно. Ки©в уже давно мав магдебурзьке право: сво мiське
самоправленство i свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не
одняли од ©х мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi
пани, пущенi Богданом на Укра©ну ще по Зборовському трактатовi вже не
вернуться нi в сво© ма тностi, нi до Ки ва, i само по собi не накладуть
руки на магдебургiю Ки ва.
По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський
вертався на Старий Ки©в. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких
улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та
козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки
укра©нських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами
серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув
набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на
морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'©.
Кiнь нiби чванився перед людьми сво ю красою, сво ю розкiшною грiвою та
рiвною статтю, позуючи на всi сво© кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша
метлялись на вiтрi, закидалась на плечi, нiби пустували, грались з вiтром
i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку;
сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима, з дужими руками,
тонкий та рiвний станом Iван Остапович був гарний верхом на конi, неначе
вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано
загарцював серед тiсно© узько© улички Старого мiста, неначе пишний
середньовiковий лицар серед чорного задимленого нiмецького бурга.
Не до©жджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на
улицi гарну бiляву панну i старшу панiю, ©© приятельку. Обидвi панi©
спинились, стали i притулились пiд барканом, поки ©х поминав смiливий
верховець з сво©м козаком. Виговський впiзнав ©х обох, i його рука
несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн
придержав коня, минаючи обох панiй, i кинув на молоду панну
довгий-предовгий ласкавий погляд.
257
- Який пишний козак! - промовила старша панi.
- Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та
прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, - обiзвалась панна.
- Певно, з козацько© старшини, бо я його вчора примiтила на процесi©
рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи
ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?
- Примiтила, - тихо одповiла Олеся.
- Ото диво! Чи зна ш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе тво©,
неначе вiн украв ©х у тебе. Ото диво!
- Украв, та не вмiв сховати, бо виставив ©х на показ людям, так що й я
бачила вкрадене добро, - промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не
знала, чого вона стала така весела.
Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панi©
одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.
"Певно, вони тут живуть, в цьому домi... Треба розпитати Катерину.
Катерина цiкава, язик у не© гострий як бритва, вона, певно, ©х зна ", -
подумав Виговський, в'©жджаючи в подвiря.
Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла
коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на
маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на
ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на ©© кругловате
лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван
Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою
пiстрявим килимом. Катерина просила розказати ©й про обiд в магiстратi.
Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий
мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену
веселiсть та охоту до весело© розмови. Вiн розказував, до всього докладав
жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве
оповiдання.
- Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Ки вi, якихось панiй: одна
молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в не© блискучi
й темнi; друга багато старша за не© i дуже схожа на не©. Видко, що то ©©
або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх
очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, при мна й бiлява, як бiла квiтка. Оце,
вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв ©х обох на улицi отут недалечко,
i мiй кiнь трохи притрусив ©х снiгом з-пiд копитiв. Чи не зна ш ти,
Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи укра©нки
благочестиво© вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького
домка, обсадженого тополями.
- Ага-га! догадуюсь! Одна з ©х, старша - то удова Павловська, сестра
новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не
дочка ©©, а небога, дочка того старого каштеляна.
- Вони живуть тут, в Ки вi, завсiди чи тiльки бувають на©здом?
- Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича
Павловського. Вона ма двi дочки. А Олена Стеткевичева при©хала до не© з
Новогрудка в гостi i вже гостю в не© тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан
Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство
московському царевi Олексi вi Михайловичу перед московськими посланцями.
Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень ви©хати до Ки ва, щоб
прийняти присягу од духовенства, ки©вських козакiв та городян. Богдан
Хмельницький послав свого генерального писаря Iвана Остаповича Виговського
поперед посланцiв до Ки ва. Гетьман знав, що ки©вський митрополит
Сильвестр Косов i все ки©вське духовенство не хотiли приставати на
пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде
назустрiч посланцям з процесi ю i не схоче привести до присяги киян.
Виговський прибув до Ки ва поперед посланцiв i зараз пiшов до
митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi
Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський
заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в поко©.
Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на
олив'яних полумисках лежали недо©дки редьки та смаженi на сковородi
кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на
стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав
розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi
палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не
хотiлось одривати очей од книжки як писар переступив порiг його кiмнати.
Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його
сердито, але встав з стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою
сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови
посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського.
Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.
- Прошу вступити до мо © бiблiотеки, - обiзвався владика i показав
рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний поко©к, в котрому по
стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в
шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iне м гiлки волоських
горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий
м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам
сiв проти його.
- Ясновельможний гетьман кланя ться вашiй милостi, cвятий владико, i
просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Ки ва ©дуть
московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од
вашо© милостi, святий владико, од вищого духовенства, ки©вських козакiв та
городян.
- Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Ки вi. Але нi
я, нi духовенство на Укра©нi не дума мо присягати царевi на пiдданство.
Про це гетьмановi нема чого й говорити! - сказав митрополит i при останнiх
словах аж скрикнув.
- Чом же так, святий владико?
- А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми
вдержимо свою автономiю i сво© права. Не тако© заспiва нам московський
патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу.
Вiн злама нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в сво© льохи,
в котрих вiн кара муками сво©х духовних. Про присягу нашу нехай
ясновельможний гетьман i не допомина ться! - знов аж крикнув старий
владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.
Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати
Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн
не насмiлився виявити сво©х потайних власних думок i мовчав; вiн мусив
чинити волю i наказ гетьмана.
- Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка,
що московський патрiарх Никон дума заново перехрещувати нас всiх на
Укра©нi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити
дитину водою, чи поринути ©© з головою в воду: благодать Божа да ться й
через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають
за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.
- Що правда, то правда: тепер у нас на Укра©нi владики й протопопи -
люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим
нерiвня, -обiзвався Виговський.
- Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.
- Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесi ю назустрiч
посланцям i привести до присяги ки©вських козакiв та городян.
- Це можна вчинити. З процесi ю я вийду з усiма iгуменами й
протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, - сказав владика
голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.
Виговський встав i розпрощався з владикою.
- От-от незабаром прибудуть посланцi, - обiзвався Виговський, - час би
вже, святий владико, i виступати з процесi ю i ждати посланцiв хоч за
версту за Золотими воротами.
- Добре, добре! Зараз iду до собору i ми рушимо з iгуменами i
протопопами в процесi©: це можна вчинити, це можна! - сказав владика. - А
бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! - сказав з гнiвом.
Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i
почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн
на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських
горiхiв, обсипаних iне м, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика
швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i
завзятiстю:
- Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi
iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю укра©нсько© церкви, а я не
хочу йти проти ©х.
Виговський встав з стiльця i почав прощатись.
- Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж ©х прийняти почесне i
видати ©м добрий обiд, - сказав Виговський.
- Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити ©х до себе на обiд i нагодую
©х не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я
повинен вчинити як митрополит, - обiзвався владика на прощаннi. - I тебе,
пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмi ш провадити розмову з
посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з
ними.
- Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесi ю, бо козаки
вже давненько виступили з Ки ва стрiчати посланцiв, - сказав Виговський.
- Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, - сказав
владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.
Тим часом тисяча козакiв Ки©вського полку ще вдосвiта виступила з мiста
назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов
од Ки ва i пiшли поперед ©х. За козаками конюшi вели дванадцять царських
коней турецько© пород©i, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi
волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов
полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя
лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен.
Позад усiх ©хали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани
та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею.
Вглядiвши по©зд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу
рушила назустрiч посланцям.
За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесi ю, з
iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i
вся процесiя рушила через Золотi ворота до свято© Софi©. Митрополит,
одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю
умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", - як записав
тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили присяги, що
дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.
Запросивши до себе в келi© посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув
на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в сво© поко©. За ним
слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав
благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.
До його пiдступили двi панi© за благословенням. Одна з ©х була вже
немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була
молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так
само була закутана бiлою хусткою поверх невисоко© шапочки i була убрана в
темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горноста м. © повний,
делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та
срiбла, i саме лице ©© було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста
червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була
схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже
виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.
Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ©© блискучi карi
очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його
темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його
сестра або його близька родичка.
- Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi сво© власнi очi, сво©
брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла,
неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в не© делiкатнi рум'янi уста,
неначе листочки делiкатно© троянди!
Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з
не© очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест.
Владика привiтно осмiхнувся до не© як до особи, котру вiн зна .
"Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", - подумав Виговський, не
зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого,
легенько зiтхнув i задумався.
Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий.
"От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих
очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!" -
подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та
посланцями.
Обидвi панi© провели владику до середини саду i повернули назад.
Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв. Йдучи по
саду, обсипаному срiблястим iне м, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу
панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому
здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим
бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. I той старий
садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що
вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну,
легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.
"Вона зирнула на мене кiлька разiв, - подумав Виговський, - i навiщо я
убрався в буденну старовизну? Посланцi непри мнi менi гостi, i це я для ©х
натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався
б напродиво в найдорожчий кунтуш!"
Владика вже входив в келi©. За ним iшли бояри та козацька старшина. А
Виговський неначе не бачив тi © процесi©, забув навiть про не© i все
оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе
бачив ©© постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами
бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить ©© кораловi
уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного
туману.
"Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам
не вгадаю. Серце мо й досi спало, неначе було пригноблене походами,
битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками
гетьмана Богдана. Почуваю, що мо серце якось раптово прокинулось тут, на
волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й ся ва, серед
вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному туманi iнею, де майнув ©©
легкий м'який лелiйний вид. Я в Ки вi тепер вольний, як школяр на
вакацiях. Я знайду ©© i довiдаюсь, хто вона", - думав Виговський,
вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi поко©.
Увiйшовши в келi©, митрополит скинув з себе архi рейську мантiю i
обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi.
Печорський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою.
Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за
стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою
чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з
митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв
задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.
"Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi
несподiвано серед празникового блиску i вразила мо серце", - думав
Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.
Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям
багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак
держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата
Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Ки вi, посланий
гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого встафiя
Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Iвана Остаповича,
старого встафiя Виговського, котрий тодi проживав в Ки вi. Домок стояв на
Старому Ки вi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили
православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило
вважали це житло за сво власне i, пробуваючи в Ки вi, жили в старого
встафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою
гетьмана Богдана Катериною.
Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр
старого встафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий
дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою.
Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в
митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.
- Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та
невеселий? Нi розмова, нi ©жа не йде тобi на душу? - питав його брат.
- Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, - обiзвався Iван
Остапович. - А може, я втомився од тi © тяганини, що випала на мою долю
сьогоднi, - сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.
- Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита?
- питала в його Катерина.
- А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит
поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, - знехотя
одповiв Виговський.
-Що ж таке ви ©ли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була
страва? - питала цiкава та говорюча Катерина.
-Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке ©ли, ©в i я, але що
©ли, того вже я не пригадаю.
-Невже-таки не пригада ш? Та розкажи-бо! -чiплялась Катерина.
-Чимсь закушували пiсля горiлки,.. зда ться, був кав'яр, а там далi був
борщ з карасями, а потiм... я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був
довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.
- Отже, ти чимсь не вдоволений... Чи не трапилось там, часом, чого за
обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? -говорила
Катерина й дивувалась.
Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав,
все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати
його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся
говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в
митрополита для значних царських бояр.
-Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого
народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з
пристрiту? Ти значний чоловiк на Укра©нi, а там же на тебе зорило стiльки
усяких очей! - сказала Катерина.
- Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, -
обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко
кругловидо© панянки.
- А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь
сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в
рот набрав, - говорила весела Катерина.
- Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови
на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого
хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв,
та осетрiв, та усяких на©дкiв.
-Невже-таки всi вони пузатi? - сказала Катерина зареготавшись.
- Усi не всi, а було тро таких, що й на одну паровицю не вкласти, -
сказав Виговський.
Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними
очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши
уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських бояр як
людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати ©х на смiх.
- Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з
торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Iване
Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та
родзинками? - обiзвалась цiкава Катерина.
- й же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною
кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, -
сказав Виговський осмiхаючись.
- Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак,
- сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. - Ет! сьогоднi я нiчого
не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.
- Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, -
обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить
понурий.
- Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть,
©м не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не
присягали на пiдданство царевi, - сказала Катерина, котру брала навiть
нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного
зворушення на Укра©нi, коли все народне життя зворушилося до самого дна,
полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб
стояти напоготовi до оборони сво©х iнтересiв i свого життя. В той
небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього
суспiльства часом залежали од однi © битви козакiв з поляками, од якогось
одного пункту полiтично© умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на
повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од
усяко© напастi.
- Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там
була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти
зна ш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, -
сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.
Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.
Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi
рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув
очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збру ю, здавався йому тепер
непри мним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську
Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi
митрополитськi поко©, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими
волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка
панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з
срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi
очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка,
стомленого доброю промашкою до Ки ва, вештанням та турботами цiлого того
дня.
Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато
веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про
парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був
погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала
веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.
Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи
давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для
церемонi© та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський
довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув
поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в
червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг
стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли
перед ратушею з сво©ми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли
здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв
серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й
посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали
посланцiв радiсно. Ки©в уже давно мав магдебурзьке право: сво мiське
самоправленство i свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не
одняли од ©х мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi
пани, пущенi Богданом на Укра©ну ще по Зборовському трактатовi вже не
вернуться нi в сво© ма тностi, нi до Ки ва, i само по собi не накладуть
руки на магдебургiю Ки ва.
По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський
вертався на Старий Ки©в. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких
улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та
козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки
укра©нських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами
серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув
набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на
морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'©.
Кiнь нiби чванився перед людьми сво ю красою, сво ю розкiшною грiвою та
рiвною статтю, позуючи на всi сво© кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша
метлялись на вiтрi, закидалась на плечi, нiби пустували, грались з вiтром
i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку;
сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима, з дужими руками,
тонкий та рiвний станом Iван Остапович був гарний верхом на конi, неначе
вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано
загарцював серед тiсно© узько© улички Старого мiста, неначе пишний
середньовiковий лицар серед чорного задимленого нiмецького бурга.
Не до©жджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на
улицi гарну бiляву панну i старшу панiю, ©© приятельку. Обидвi панi©
спинились, стали i притулились пiд барканом, поки ©х поминав смiливий
верховець з сво©м козаком. Виговський впiзнав ©х обох, i його рука
несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн
придержав коня, минаючи обох панiй, i кинув на молоду панну
довгий-предовгий ласкавий погляд.
257
- Який пишний козак! - промовила старша панi.
- Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та
прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, - обiзвалась панна.
- Певно, з козацько© старшини, бо я його вчора примiтила на процесi©
рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи
ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?
- Примiтила, - тихо одповiла Олеся.
- Ото диво! Чи зна ш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе тво©,
неначе вiн украв ©х у тебе. Ото диво!
- Украв, та не вмiв сховати, бо виставив ©х на показ людям, так що й я
бачила вкрадене добро, - промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не
знала, чого вона стала така весела.
Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панi©
одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.
"Певно, вони тут живуть, в цьому домi... Треба розпитати Катерину.
Катерина цiкава, язик у не© гострий як бритва, вона, певно, ©х зна ", -
подумав Виговський, в'©жджаючи в подвiря.
Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла
коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на
маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на
ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на ©© кругловате
лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван
Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою
пiстрявим килимом. Катерина просила розказати ©й про обiд в магiстратi.
Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий
мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену
веселiсть та охоту до весело© розмови. Вiн розказував, до всього докладав
жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве
оповiдання.
- Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Ки вi, якихось панiй: одна
молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в не© блискучi
й темнi; друга багато старша за не© i дуже схожа на не©. Видко, що то ©©
або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх
очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, при мна й бiлява, як бiла квiтка. Оце,
вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв ©х обох на улицi отут недалечко,
i мiй кiнь трохи притрусив ©х снiгом з-пiд копитiв. Чи не зна ш ти,
Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи укра©нки
благочестиво© вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького
домка, обсадженого тополями.
- Ага-га! догадуюсь! Одна з ©х, старша - то удова Павловська, сестра
новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не
дочка ©©, а небога, дочка того старого каштеляна.
- Вони живуть тут, в Ки вi, завсiди чи тiльки бувають на©здом?
- Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича
Павловського. Вона ма двi дочки. А Олена Стеткевичева при©хала до не© з
Новогрудка в гостi i вже гостю в не© тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона