Страница:
Маринку. - Не од таких ран виходжувався я, як був козаком. В Зiнька не
рани, а дряпки та виразки на тiлi.
Мiщани запрягли конi в вiз, наклали на вiз сiна; обережно поклали
Зiнька на сiно та й повезли на Демкiв хутiр. Маринка йшла за возом, як за
домовиною, i тихо голосила та хлипала.
Тим часом Сiрко та запорожцi перейшли через мiст i почали розгонити на
всi боки стовпище нiмцiв та козакiв-виговцiв. Сiрко кинув очима набiк i
вглядiв велетенську фiгуру старого Демка, що валялась на землi в кровi, як
колода старого дуба в лiсi. Сiрко впiзнав Демка Лютая.
- I здоров був, Демку, i прощай навiки, вiрний товаришу! - крикнув
Сiрко, здiйнявши шапку i кланяючись до Демка. - Так он де довелося тобi
полягти головою! Не впав ти од лясько© кулi, не йняла тебе куля татарська,
пройняла тво© козацькi груди шабля недовiрка козака-зрадника. Прощай,
Демку, навiки!
Старi козаки й наймити дiстали в однiй хатi драбину, встелили ©©
впоперек плискованими частоколинами i поклали Демка на тi носилки.
Дванадцять чоловiка вхопили носилки на плечi i тихою ходою понесли Демка
на хутiр. Ще зовсiм тепла, здорова Демкова голова коливалась на в'язах,
ноги ворушились то на один бiк, то на другий. Здоровi довгi вуси гойдались
на вiтрi, як живi. Здавалось, нiби несуть живого чоловiка, але облитий
кров'ю жупан, патьоки кровi на частоколинах, кривавi краплi, що поливали
стежку, все це показувало, що вже настав вiчний спокiй для невтомного
оборонця Укра©ни.
Запорожцi та Юрi вi козаки перейшли через мiст i кинулись слiдком за
виговцями та найнятими нiмцями. Юрiй Хмельницький позад усiх з'©хав на
мiст на степовому конi. Усей мiст був залитий кров'ю. З поваленими
подекуди поренчатами мiст здавався шутим, пощербленим, покалiченим, як
повбиванi козаки, що валялись на мосту. Поренчата були забризканi кров'ю.
Усей мiст червонiв, неначе пiдплив людською кров'ю. Подекуди чорнiли
кров'янi калюжi, припеченi гарячим сонцем. Кров в калюжах вже поскипалась.
На мосту валялись трупи суспiль, як зрубане колоддя в лiсi, валялись
одтятi по плече руки, валялись стятi голови, як гарбузи на баштанi,
валялись одсiченi вуха, носи, шматки м'яса, неначе трiски на дровiтнi.
Одна рука заклякла з шаблею в пальцях. Закляклi пальцi держали шаблю так
мiцно, неначе п'явками впились в держално. Уся мiць, уся сила, з котрою
рука замахнулась на свого-таки брата козака, неначе захолола й заклякла в
здоровецькому кулаковi. Один прездоровий труп зсунувся плечима з мосту.
Одтята голова телiпалась на шкурцi i звiсилась вниз над воду, неначе
заглядала в рiчку, а з ши© дзюрчала та точилась тепла кров, як червоне
вино з бочки, лилася в воду i закрасила каламутну воду довгою червоною
смугою на самiй бистринi. Подекуди по жолобчастих дошках помосту ще
стiкала кров в воду i довгими смугами червонiла на бистринi.
Юрiй з'©хав на мiст. Кiнь схарапудився, боявся ступати на трупи, як на
живих людей. Юрiй торкнув в боки коня острогами. Баский кiнь пiшов по
трупах, але все хропiв i прихкав нiздрями, неначе боявся тi © страшно©
картини людсько© звiрючостi. Юрiй спинив коня серед мосту i оглядав
картину свiжого кровавого бойовища. Нi один пружок його молодого лиця не
здригнувся, нi один пружок жалю та смутку не набiг на його чоло, на його
вид. Вiн з презирством дивився на трупи, на кров оборонцiв свого ворога,
ненависного гетьмана.
З води виринали козацькi трупи, що позачiплювались одежею об стовпи пiд
мостом. Трупи то поринали, то виринали, витикаючи поверх води то зрiзану
вщерть червону шию без голови, то покривавлене плече без руки. Один вбитий
запорожець зачепився жупаном за кiлок стовпа, падаючи в воду. Жупан не
пускав його потонути на дно. Вода гойдала тiло, як вiтер гойда дуба.
Червонi сап'янцi то мрiли над водою, то виринали поверх води i лиснiли на
сонцi, як червона калина, облита дощем. Довга чуприна, як гадюка, вилася в
бистрiй водi, метлялась на всi боки, неначе жменя конопель на бительнi.
Вода в Тясминi почервонiла. Тясмин неначе заплакав кров'ю, пролитою
братами козаками. Рiчка несла трупи, несла чорнi шапки з червоними
верхами. Шапки позачiплювались за кущi затопленого верболозу та високо©
осоки. Здавалось, нiби вода вкрилась червоними квiтками чудернацького
латаття з чорним широким листом. Ворони почули людську кров, злетiлись i
обсiли верби, вкрили кущi. Хижi орли та яструби шугали високо в небi над
рiчкою, зачувши дух кровi.
Юрiй задивився на ту картину смертi, котра недавно витала над мостом,
над рiчкою, i осмiхнувся злим осмiхом. В гоструватому лицi з тонким
гострим носом, в гострих темних очах засвiтилось щось хиже, як в очах
хижого шуляки. коли вiн кида ться на здобуток.
Дух людсько©, ще тепло© кровi парував пiд гарячим промiнням сонця з
кривавих калюж. На мосту тхнуло кров'ю, як в рiзницях. Сам шляхетний кiнь
неначе спахнув гнiвом на ту людську звiрючiсть, заiржав i став бити
копитами. Копита захлюпали в кровi, як у калюжi, i червонi бризки людсько©
кровi пороснули навкруги, як кораловi намистини порваного намиста. Кiнь
вдарив копитом в одну голову. Голова покотилась i впала в воду. Вода
покотила голову з чуприною, неначе в водi крутився волоський темно-зелений
гарбуз, зiрваний з бадиллям, з огудиною. Голова крутилась, переверталась,
вищиряла зуби, мотала чуприною, заплутувалась в сво©й чупринi, як в
куширi. Юрiй задивився на ту картину й зареготався. Кiнь скочив вперед. На
кiнцi мосту лежав впоперек лицем догори ще молодий козак-виговець, пишний,
гарний, як картина. Русявi кучерi вилися хмелем кругом голови. Незвичайно©
краси лице, нiби виточене з мармуру, неначе задрiмало, очi закрились
прозорими вiками, довгими вiями. Кучерi потонули до половини голови в
кровi. Сам кiнь неначе пожалував топтати копитами тi кучерi i обминув
трупа, нiби живого чоловiка.
Юрiй свиснув на коня. Кiнь став дибки i застукотiв копитами. Юрiй
поскакав доганяти сво вiйсько. Тим часом Сiрко з запорожцями погнався за
втiкачами. Добре бились виговцi, але нiчого не вдiяли i мусили втiкати.
Вони кинулись втiкати врозтiч, а потiм скупчились, побiгли на гору, вбiгли
в одчинену браму i сховались за валами, обтиканими дубовим шпичастим
частоколом. Брама зачинилась. Налагодивши гармати, козаки-виговцi i нiмцi
поцiлились на запорожцiв i смальнули з однi © гармати, потiм з друго©.
Юрiй i Сiрко з вiйськом оступились назад i подались в мiсто. Чигирин ще не
був взятий.
- Не тепер, то в четвер, а Чигирин i твердиня будуть в наших руках! -
обiзвався Сiрко до Юрiя. - Попоробили, попопрацювали ми оце на мiстку, а
тепер час би i за добрий обiд сiсти, але, мабуть, гетьманша не нагоду
смачним обiдом за цю криваву справу.
- Що не нагоду , то не нагоду ! Вона рада б теперечки нагодувати нас
залiзним бобом, - обiзвався Юрiй. - Тепер вона й Катерина сидять в
батькiвському палацi та, мабуть, од злостi кусають сво© пальцi. Зате ж
почасту нас медом та вином моя мачуха Ганна. Я догадуюсь, що вона потай
од гетьманшi десь у сусiди готу нам пишний обiд.
Юрiй i Сiрко з деякою старшиною в'©хали в гетьманський двiр. В
одчинених дверях на порозi стояла Ганна Хмельницька i держала в руках на
срiбному полумиску хлiб та сiль. Юрiй, Сiрко й козаки скочили з коней i
приступили до Ганни, поздiймавши шапки.
- Вiтаю тебе, сину, в батькiвському дворi, як господаря й гетьмана
Укра©ни! Даруй же, Боже, щоб ти гетьманував i пробував в цьому палацi до
кiнця сво © жизностi!
- Спасибi, мамо, спасибi! - сказав Юрiй i, поцiлувавши Ганну в руку,
хотiв взяти хлiб.
- Дам тобi, сину, святий хлiб тiльки тодi, як даси обiцянку, що не
вчиниш нiякого лиха тво©й сестрi Катеринi, гетьманшi Виговськiй i ©©
дитинi. Скажи менi певне слово, що ти випустиш ©х на волю, не вчинивши ©м
нiякого лиха. Мiй брат Василь обидив Катерину, тим що зруйнував i спалив
©© оселю в Смiлi. Вона тепер не ма нi житла, нi пристановища.
- Добре, мамо! даю сво гетьманське слово i додержу його. Катерина
нехай живе в Суботовi тим часом, - сказав Юрiй.
- А чи нема, Ганно, в тебе чого попо©сти? Ми голоднi, як
вовки-сiроманцi. Ото б тернули, якби оце нам добрий обiд? Аж за вухами б
лящало! - промовив Сiрко.
- обiд! , та ще й добрий! Я вгадувала, чи буде зверху, а чи
насподi, як ви пiдступали пiд Чигирин, i потай од Олесi Виговсько© звелiла
i понаварювати, i понапiкати.
Юрiй вступив в поко© i пiшов шукати сво © сестри Катерини та гетьманшi.
Катерина i гетьманша сидiли в одному маленькому поко©ковi. Маленький син
гетьманшi качався долi на килимi i грався з кошеням.
- Добридень вам в хату! Вiтайте гостей, хоч непроханих i нежаданих! -
сказав Юрiй.
Катерина мовчала, i гетьманша мовчала. Вони оби'двi понадувались й
одвернулись од Юрiя. Нi одна не пiдвела очей, не глянула на Юрiя.
- Вже хоч сердьтесь, хоч не сердьтесь, а Чигирин мiй, а ви мо©
полонянки. Вас одвезуть в Суботiв i будуть вас там держати, доки я не
розправлюсь з гетьманом Виговським, доки не видеру з його рук булави i
батькiвських скарбiв, - говорив Юрiй.
Запекла та завзята, як i ©© батько Богдан, Катерина встала i, гордо
пiдвiвши голову, вийшла до друго© кiмнати. Олеся сидiла мовчки i не
глянула на Юрiя.
- Ось подивись, який у мене гарний котик! Це менi бабуня дiстала. Але
котика не посилай в Суботiв. Я зроду не дам! - говорив Остапчик i втiк у
куток та й сховав котика за скриню.
Ганна посадила гостей за столи i звелiла подавати обiд. Юрiй пiшов
просити Катерину та гетьманшу на обiд. Катерина й Олеся i словом не
обiзвались, i не глянули на його.
- Не до обiду тепер ©м, сину! жа не йде ©м на думку, - сказала Ганна i
звелiла подати обiд гетьманшi та Катеринi в окромну кiмнатку. Обидвi вони
сидiли за столом i ложок не вмочили. м було тепер не до ©жi. Гетьманша
нагодувала тiльки Остапчика. Остапко та кошеня пообiдали всмак за ©х обох.
- Тепер ви, мамо, зостанетесь господинею в мо му палацi i будете
доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, - сказав Юрiй.
По обiдi Юрiй звелiв одвезти гетьманшу й Катерину в Суботiв i поставити
коло ©х сторожу. Одначе вiн швидко пiсля того випустив Катерину на волю, а
гетьманшу трохи не рiк держав в Суботовi пiд сторожею. Катерина, одначе,
зосталась жити в Суботовi i вкупi з приятелькою гетьманшi Грушовою, жiнкою
генерального писаря Грушi, розважали ©© в самотинi та в горi.
Тим часом пораненого Зiнька привезли в двiр. Маринка заголосила, як
углядiла стару Демчиху, i кинулась ©й на плечi, неначе жалiлась на свою
лиху долю. Демчиха заплакала i почала втiшати Маринку. Чоловiки внесли
Зiнька в хату й i поклали на лiжку в кiмнатi. Плач i хлипання стривожили
Зiнька. Вiн одслонив вiка, глянув каламутними очима i не мiг опамятатись,
де вiн тепер знаходиться. Незвичайнi переднiшi подi©, швидко мiняючись
перед його очима, затуманили йому памороки й затiнили пам'ять. Жовтi
пружки лiтали перед його очима по бiлих стiнах, по шибках вiкна. Вiн знов
заплющив очi, i жовтi кружки замиготiли, стали червонi, як кров, потiм
забiгали, задрижали, заворушились, як пшениця на решетi тодi, коли ©©
точать; потiм усе позеленiло в Зiнькових очах. Зелений прозорий свiт
залиснiв в очах, i йому все здавалось, що вiн потопа в водi i бачить пiд
собою зелене дно, вкрите не то травою, не то дрiбною ряскою, а в тому
зеленому свiтi мигали блискучi iскри, неначе лиснiли шаблi та списи. I в
одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в
руках. Рука з шаблею замахнулась на його...
Зiнько опам'ятався, пригадав i битву на мосту, i дядька Носача, i як
вiн впав з мосту в воду, як вода заклекотiла на бистирi i покотила його по
залитих зелених лугах. Думки пiшли одна за другою рiвно, неначе намистини
в разку намиста нанизувались одна за одною.
Зiнько одслонив вiка, втямив, де вiн лежить, впiзнав Маринку, впiзнав
матiр, впiзнав свою хату. Вiн почував, як болiла в його голова, як нили
роз'ятренi рани на плечах та синi попруги. I нi один стогiн не вирвався з
мiцних козацьк персiв. Спокiйно дивились Зiньковi тихi синi очi на Маринку
i неначе промовляли. "Не плач, не вбивайся, моя мила. Я ще живий i буду
жити..."
- А де ж батько? Чи не бачила ти, Маринко, батька? - спитала Демчиха.
Тiльки що вона промовила те запитання, за ворiтьми почувся гомiн.
Демчиха вибiгла на ганок.
- Одчиняй, осавулихо, ворота! Йде до тебе Демко, як дорогий гiсть, в
останнiй раз! - гукав старий козак з-за ворiт.
Демчиха побiгла одчиняти ворота, вглядiла ту козацьку домовину, стулену
з частоколу, на котрiй несли Демка, i зразу зауважила, що вже Демко не
встане з тi © козацько© домовини по вiки вiчнi.
- Лежить твiй Демко, буцiм живий, але вже йому не вставати! - сказав
старий козак. - Винеси, осавулихо, води в садок; ми обми мо на йому кров
отам, на причiлку, причепуримо, одягнемо, та вже тодi внесемо до господи.
Стара осавулиха впала на ноги Демковi, припала до носилок, неначе
вплила до його, i довго-довго плакала, побиваючись. Старi козаки та сiрома
стояли на одному мiсцi з носилками, поздiймавши шапки, i дали волю Демчисi
виплакати горе, вилити сльози.
Старi Демковi товаришi козаки обмили Демкове тiло, одягли в козацький
жупан, обули в червонi сапянцi, внесли в хату i поклали в свiтлицi. В той
час гуркнула гармата раз, потiм другий: запорожцi, пообiдавши всмак пiсля
важко© працi на мосту, облягли твердиню, огорнули ©© з двох бокiв,
окопались валом, поставили гармати i почали вибивати виговцiв та нiмцiв з
замку. Саме тодi набiгла на небi чорна хмара. Вдарив грiм раз, другий.
Гуркiт грому злився докупи з гуком гармат. Надворi задощилось,
занепогодилось. Дощ полив ливцем як з вiдра i змив мiст, замазаний,
залитий козацькою кров'ю, котро© наточили козаки з сво©х таки братiв
козакiв. З того бойовища пiшла на дальнiшi часи неначе страшна пошесть на
проливання братньо© кровi, на велику ру©ну Укра©ни.
Прийшов i отаман Iван Сiрко на останнi одвiдини. Вiн перехрестився,
поцiлував у руку мерця i став, опустивши руки; потiм заклав пальцi одно©
руки за пальцi друго©, вивернувши руки долонями вниз. Здоровi чорнi пальцi
хруснули з досади та з горя. Довго стояв Сiрко, високий та плечистий,
такий як i покiйник Демко, стояв, похиливши голову i втупивши очi в
помiст. Думи за думами линули в його головi: картини битв та стичок
виникали одна за другою, тих битв з татарами, з поляками, де вiн бився з
ворогами поплiч з Демком ще за молодих лiт. В хатi усi мовчали неначе
боялись стривожити той рiй споминок, котрий обсiв сиву Сiркову голову.
Демчиха й Маринка перестали голосити. Сiрко зiтхнув. Високi та широкi
перси пiдвелись вгору, як гора, й не швидко опали. Вiн пiдвiв голову,
пiдвiв карi блискучi очi i зирнув на Демчиху.
- Я думала, що Демко вже вмре сво ю смертю, доживши свiй вiк, - тихо
заговорила Демчиха.
- Не козакам помирати в сво©й хатi. Наша смерть на чистому полi, наше
тiло на поталу орлам та вовкам-сiроманцям, - сказав Сiрко i похапцем
вийшов з хати та й попростував на гору до запорожцiв, до замку.
ЕПIЛОГ
Саме в той час, як Юрiй та Сiрко добували Чигирин, гетьман Виговський
скликав козацькi полки на раду пiд Германiвкою. Полки зiйшлися недалеко од
Германiвки на долинi, де протiкав невеличкий потiк; ховаючись в осоцi, в
рогозi та в очеретах. По один бiк долину перетинав старий дубовий та
грабовий лiс. По обидва боки долини стримiли рядами крутi горби. Полки
зiйшлися на широкiй долинi i стали лавами з трьох бокiв. Козацька старшина
скупчилась серед полкiв на чималому пустому просторi. Серед того простору
стояв стiл, застелений червоним сукном. Коло столу стояв з грамотами
генеральний писар Груша. Червонi знамена маяли на вiтрi, трiпались, неначе
птицi. Уся зелена долина неначе маком зацвiла: скрiзь червонiли на ясному
сонцi червонi кунтушi, лиснiли червонi верхи шапок: Кругом стола червонi
сап'янцi на полковниках та сотниках аж горiли, неначе вони стояли по
колiна в жару Навкруги долини усi горби обсипали селяни з Германiвки та з
близьких сiл. Довгi ряди селян в чорних свитах чорнiли по горах, неначе
насовувались чорнi хмари. Усi полки, усе стовпище гуло тихо, неначе бджоли
в здоровiй пасiцi.
З-за гори лiсом з'явився гетьман Виговський на конi в червоному
оксамитовому жупанi, в шапцi з двома перами над лобом, обсипаними
дiамантами. Пера засяли, заблищали на сонцi. Вiйсько i народ впiзнали по
тих перах гетьмана. За гетьманом ©хав на конi обозний Носач та кiлька
полковникiв, а за ними слiдком виступав з-за гори полк шляхтичiв та
найнятих польських жовнiрiв. Гетьман не йняв вiри сво©м козакам i найняв в
польського коронного обозного Андрiя Потоцького, що стояв в Бiлiй Церквi,
тисячу польських жовнiрiв на всякий час. Той полк жовнiрiв став пiд лiсом
напоготовi до оборони гетьмана.
Гетьман з старшиною в'©хав на конi в середину козацькому круга. Вид
його був спокiйний на взiр i гордий, але в очах виявлялася тривожнiсть i
непевнiсть. Душа його була неспокiйна: вiн не був певний, що рада прийме
радо й з прихильнiстю угоду з Польщею. Козацькi полки, стовпища селян на
горах затихли, неначе замерли. Лави козакiв стояли, неначе скам'янiли.
Тiльки знамена шелестiли та лупотiли на вiтрi.
- Шановнi полковники й сотники! Ви вже зна те, якi пункти Гадяцько©
умови з Польщею ми постановили i якi затвердив король i варшавський сейм.
Тепер треба оповiстити тi пункти усiм козакам, щоб у нас була певна згода
по всiх полках, - почав говорити гетьман.
Старшина вислухала тi слова гетьмана i заворушилась стиха. Тi
полковники та сотники, що не дiстали од короля права шляхетства, почали
тихо гомонiти й нарiкати. Гетьман послав Верещаку й Судиму мiж полки, щоб
вони прочитали й вияснили козакам пункти Гадяцько© умови. Козаки вислухали
грамоти i закричали:
- То це нас знов оддають Польщi! Десять рокiв тiльки минуло, як ми
вирвались з лясько© неволi, а гетьман знов одда нас польським свавольним
панам в пекло! Не треба нам Польщi! Не хочемо до Польщi! Бий виговцiв на
смерть! Поляжемо головами, а Польщi не пiддамось! Пани нас дурять сво©ми
обiцянками. Вони знов на©дуть на Укра©ну, загадають нам робити собi
панщину! Запряжуть нас в ярмо! Знов будуть нас заганяти в костьоли! Не
попустимо цього! Гетьмане! Клади на стiл булаву!
В одну мить усi полки заворушились, зашумiли, як роздратованi бджоли в
улику. Стовпище селян по горах заворушилось i закричало. Усi козаки
загули, як бiр у велику бурю. Гетьман не був страхополох, видержував не
раз великi битви. Але вiн почував, що переполох пiдступа йому пiд груди.
Його здушило в грудях, здушило коло серця; вiн боявся за сво життя.
Тривожними гострими очима поглядав вiн на тi купи вiйська, котрi
згромадились кругом Верещаки та Сулими. Крики здужчувались. Замигали,
залиснiли шаблi поверх козацьких шапок. Гетьман вглядiв, як рука в
Верещаки, пiднята вгору з паперами, одскочила по лiкоть i полетiла вгору.
Замигали, заблискали шаблi над головами Сулими та Верещаки. Судиму й
Верещаку порубали й пошматували в одну мить. Полки заколивались,
захилитались, як хвилi на морi, i рушили до столу, до того простору, де
стояв гетьман.
Тодi Виговський втямив, що його замiр не вдався, що козацькi шаблi
готовi пошматувати й його. Вiн почував, що смерть вже замахнулась на його
сво ю замашною косою, вiн неначе почував хвоський свист тi © коси над
сво ю головою. Страх напав на його в одну мить, i мороз пiшов по всьому
тiлi. Гетьман повернув коня назад i з старшиною бiгцем подався до лiсу.
Полки рушили за ним навздогiнцi. Тодi тисяча найнятих польських жовнiрiв
виступила з лiсу i закрила його й заступила од козакiв. "I втiкав вiн, -
як каже укра©нський лiтописець, - як втiка обсмалений з пожежi".
Гетьман втiк в польський обоз, що стояв пiд Бiлою Церквою, i вкупi з
польським коронним обозним Андрi м Потоцьким по©хав до Бiло© Церкви.
Стовпище козакiв рушили за ним навздогiнцi i стало станом на Взiннi,
недалеко од Бiло© Церкви. Тут зiбралася нова козацька рада. На цiй радi
Виговського скинули з гетьманства i обiбрали за гетьмана Юрiя
Хмельницького.
До Виговського в Бiлу Церкву прибули козацькi посланцi i вимагали, щоб
вiн сам при©хав на раду i поклав булаву. Виговський не згодився на це i не
по©хав. Тодi козаки послали до його канiвського полковника Лизогуба та
миргородськського полковника Лiсницького i домагались, щоб Виговський
принаймi прислав бунчук та булаву, коли сам не хоче прибути. Довго
Виговський противився, але побачив, що непереливки i промовив: "Я вертаю
бунчук i булаву, але з такою умовою, щоб козацьке вiйсько зосталось в
пiдданствi польського короля". Виговський доручив бунчук та булаву сво му
братовi Даниловi i вкупi з посланцями одiслав його на раду. Данило оддав
бунчук та булаву, оповiстив, що Виговський зрiка ться гетьманства, але з
такою умовою, щоб Укра©на зосталась при Польщi i щоб Юрiй випустив жiнку
Виговського з сином з Чигирина, давши переднiше в заклад кiлька козакiв
для певностi слова. Козаки згодились й оповiстили Юрiя гетьманом радiсними
криками. Юрiя пiдняли, поставили на стiл i прикрили його знаменами. Данило
подав йому булаву. Пiсля ради обозний Носач, полковники Гуляницький та
Дорошенко прибули до Бiло© Церкви i дали Виговському пiдписку Юрiя i
старшини, що вони видадуть йому жiнку з сином та з деякими поляками, що
пробували в полонi в Чигиринi. Але не швидко Юрiй випустив жiнку
Виговського з полону. Трохи не рiк довелося ©й прожити в Суботовi пiд
сторожею. Юрi вi Хмельницькому не було часу думати про не©. Од Бiло©
Церкви козацьке вiйсько рушило до Канева. Зiбрали нову раду в Жердевi,
коло Канева, куди прибуло чимало полковникiв з-за Днiпра, прихильникiв
Москви. На цiй радi затвердили вибiр Юрiя на гетьмана i постановили знов
пiддатись московському царевi.
За втрачене гетьманство король Ян-Казимiр щедро обдарував Iвана
Остаповича Виговського. Наставив його ки©вським во водою i сенатором i
подарував дво староств: Любомиль в Холмщинi i Бар на Подолi. В першому
староствi було ло 25 сiл i 200 тисяч моргiв землi, в другому було 80 сiл i
З5 тисяч квадратних миль землi. Окрiм того, король подарував Виговському
ма тнiсть в Галичинi, коло Жидачева: Руду на Стри©, Волицю й Кохавину.
Олена Виговська довiдалася про цей щедрий королiвський подарунок i
втiшилася тим, що вона - во водша й сенаторша, хоч i не гетьманша, та
велика княгиня.
Юрiй зараз звелiв випустити з полону свою сестру Катерину, але вона не
мала пристановища i зосталась жити в Суботовi при Оленi Виговськiй.
Вже аж зимою, пiсля Рiздва 1660 року, в Переяславi зiбралась нова
козацька рада, на котрiй затвердили Юрiя на гетьманствi i постановили знов
вернути Укра©ну в пiдданство царевi Олексi вi, але багато полковникiв на
Правобережнiй Укра©нi не присягли царевi i зостались вiрними королевi.
Данило Виговський задумав одiбрати свою ма тнiсть Смiлу та Лисянку,
ма тнiсть Богданово© меншо© дочки Олени Неча во©. Вiн рвався в похiд, щоб
визволити з полону Олесю Виговську i свою жiнку Катерину. Але корсунський
полковник Петренко розбив Данилових козакiв коло Лисянки i самого Данила
взяв в полон i видав московським во водам. Данила повезли в Москву, але
вiн помер в Калузi, i його тiло привезли в Чигирин i оддали жiнцi.
Катерина звелiла поховати Данила Виговського в суботiвськiй церквi рядом з
могилою свого батька Богдана. Катерина зосталась бездiтною удовою.
Незабаром пiсля того Павло Тетеря прибув в Чигирин i пробував там
довгенько вкупi з паном Беньовським. В Суботовi вiн стрiвся з удовою
Катериною i в кiнцi 1660 року Юрiй дозволив сестрi повiнчатись з Тетерею.
Восени Юрiй випустив Олесю Виговську з полону i одiслав з певною
приставленою сторожею до Iвана Виговського.
Iван Виговський, тепер вже ки©вський во вода проживав в Галичинi, в
сво©й ма тностi Рудi, де був просторний старинний палац, де можна було
проживати в мирi i споко©, куди не заходили нiякi козацькi загони.
Виговський поновив, побiльшив старий замок i зажив з сво ю Олесею та сином
в споко©. Але йому не сидiлось вдалинi й од Укра©ни в Рудi. Його тягло на
Укра©ну, йому хотiлося брати суспiл в укра©нських дiлах, хотiлося грати
роль дiяча в iсторичних укра©нських подiях. Вiн перейшов в свою ма тнiсть
Бар на Подолi, щоб назирати за живим рухом подiй на Укра©нi. Виговський
полагодив, поновив старий замок, обсадив його гарнiзоном i настановив
брата сво © жiнки Юрiя Стеткевича комендантом замку. Коло Виговсько©
завсiди проживала Ра©на, жiнка Костянтина Виговського, та дочка ©© брата
Михайла Стеткевича, що був ченцем в Печерськiй лаврi, i уся сiм'я Юрiя
Стеткевича.
В той час подi© на Укра©нi не йшли рiвною ходою, а бiгли швидким конем.
Юрiй Хмельницький, пiсля битви пiд Чудновом, де поляки розбили московське
вiйсько i взяли во воду Шереметь ва в полон, знов оддав Укра©ну Польщi, а
потiм зрiкся гетьманства i постригся в ченцi. На Правобережнiй Укра©нi
козаки вибрали за гетьмана Павла Тетерю. Польський король Ян-Казимiр
виступив з вiйськом на Укра©ну, перейшов за Днiпро, щоб добути собi i
Лiвобережну Укра©ну, де полковники зосталися вiрними Москвi i вибрали собi
за гетьмана Брюховецького.
Iвану Виговському захотiлося знов добути собi гетьманську булаву. В той
час, як король брав городи за Днiпром, в Ки©вщинi стало неспокiйно.
Ки©вський во вода сидiв в Барi i пальцем не поворушив, щоб заспокоювати
край. Гетьман Тетеря винував у всьому Виговського, говорив, що "Бар усьому
виною". В той час Iван Сiрко з запорожцями рушив в Брацлавщину, щоб одняти
Правобережну Укра©ну од Польщi i послав вперед загiн пiд приводом Сулимки.
Сулимка дiйшов до Бiло© Церкви, де його розбили польськi жовнiри пiд
приводом Чарнецького i полковника Себастiана Маховського, здичiлого й
жорстокого чоловiка. Виговський, певно, хотiв знов взяти гетьманську
булаву i часто промовляв: "Продам Бар, продам Руду i заграю ляхам в дуду".
Тетеря i Маховський обвинуватили Виговського, що вiн хоче зрадити
Польщу i пристати до Москви, що вiн накликав запорожцiв з Сулимкою. Ця
рани, а дряпки та виразки на тiлi.
Мiщани запрягли конi в вiз, наклали на вiз сiна; обережно поклали
Зiнька на сiно та й повезли на Демкiв хутiр. Маринка йшла за возом, як за
домовиною, i тихо голосила та хлипала.
Тим часом Сiрко та запорожцi перейшли через мiст i почали розгонити на
всi боки стовпище нiмцiв та козакiв-виговцiв. Сiрко кинув очима набiк i
вглядiв велетенську фiгуру старого Демка, що валялась на землi в кровi, як
колода старого дуба в лiсi. Сiрко впiзнав Демка Лютая.
- I здоров був, Демку, i прощай навiки, вiрний товаришу! - крикнув
Сiрко, здiйнявши шапку i кланяючись до Демка. - Так он де довелося тобi
полягти головою! Не впав ти од лясько© кулi, не йняла тебе куля татарська,
пройняла тво© козацькi груди шабля недовiрка козака-зрадника. Прощай,
Демку, навiки!
Старi козаки й наймити дiстали в однiй хатi драбину, встелили ©©
впоперек плискованими частоколинами i поклали Демка на тi носилки.
Дванадцять чоловiка вхопили носилки на плечi i тихою ходою понесли Демка
на хутiр. Ще зовсiм тепла, здорова Демкова голова коливалась на в'язах,
ноги ворушились то на один бiк, то на другий. Здоровi довгi вуси гойдались
на вiтрi, як живi. Здавалось, нiби несуть живого чоловiка, але облитий
кров'ю жупан, патьоки кровi на частоколинах, кривавi краплi, що поливали
стежку, все це показувало, що вже настав вiчний спокiй для невтомного
оборонця Укра©ни.
Запорожцi та Юрi вi козаки перейшли через мiст i кинулись слiдком за
виговцями та найнятими нiмцями. Юрiй Хмельницький позад усiх з'©хав на
мiст на степовому конi. Усей мiст був залитий кров'ю. З поваленими
подекуди поренчатами мiст здавався шутим, пощербленим, покалiченим, як
повбиванi козаки, що валялись на мосту. Поренчата були забризканi кров'ю.
Усей мiст червонiв, неначе пiдплив людською кров'ю. Подекуди чорнiли
кров'янi калюжi, припеченi гарячим сонцем. Кров в калюжах вже поскипалась.
На мосту валялись трупи суспiль, як зрубане колоддя в лiсi, валялись
одтятi по плече руки, валялись стятi голови, як гарбузи на баштанi,
валялись одсiченi вуха, носи, шматки м'яса, неначе трiски на дровiтнi.
Одна рука заклякла з шаблею в пальцях. Закляклi пальцi держали шаблю так
мiцно, неначе п'явками впились в держално. Уся мiць, уся сила, з котрою
рука замахнулась на свого-таки брата козака, неначе захолола й заклякла в
здоровецькому кулаковi. Один прездоровий труп зсунувся плечима з мосту.
Одтята голова телiпалась на шкурцi i звiсилась вниз над воду, неначе
заглядала в рiчку, а з ши© дзюрчала та точилась тепла кров, як червоне
вино з бочки, лилася в воду i закрасила каламутну воду довгою червоною
смугою на самiй бистринi. Подекуди по жолобчастих дошках помосту ще
стiкала кров в воду i довгими смугами червонiла на бистринi.
Юрiй з'©хав на мiст. Кiнь схарапудився, боявся ступати на трупи, як на
живих людей. Юрiй торкнув в боки коня острогами. Баский кiнь пiшов по
трупах, але все хропiв i прихкав нiздрями, неначе боявся тi © страшно©
картини людсько© звiрючостi. Юрiй спинив коня серед мосту i оглядав
картину свiжого кровавого бойовища. Нi один пружок його молодого лиця не
здригнувся, нi один пружок жалю та смутку не набiг на його чоло, на його
вид. Вiн з презирством дивився на трупи, на кров оборонцiв свого ворога,
ненависного гетьмана.
З води виринали козацькi трупи, що позачiплювались одежею об стовпи пiд
мостом. Трупи то поринали, то виринали, витикаючи поверх води то зрiзану
вщерть червону шию без голови, то покривавлене плече без руки. Один вбитий
запорожець зачепився жупаном за кiлок стовпа, падаючи в воду. Жупан не
пускав його потонути на дно. Вода гойдала тiло, як вiтер гойда дуба.
Червонi сап'янцi то мрiли над водою, то виринали поверх води i лиснiли на
сонцi, як червона калина, облита дощем. Довга чуприна, як гадюка, вилася в
бистрiй водi, метлялась на всi боки, неначе жменя конопель на бительнi.
Вода в Тясминi почервонiла. Тясмин неначе заплакав кров'ю, пролитою
братами козаками. Рiчка несла трупи, несла чорнi шапки з червоними
верхами. Шапки позачiплювались за кущi затопленого верболозу та високо©
осоки. Здавалось, нiби вода вкрилась червоними квiтками чудернацького
латаття з чорним широким листом. Ворони почули людську кров, злетiлись i
обсiли верби, вкрили кущi. Хижi орли та яструби шугали високо в небi над
рiчкою, зачувши дух кровi.
Юрiй задивився на ту картину смертi, котра недавно витала над мостом,
над рiчкою, i осмiхнувся злим осмiхом. В гоструватому лицi з тонким
гострим носом, в гострих темних очах засвiтилось щось хиже, як в очах
хижого шуляки. коли вiн кида ться на здобуток.
Дух людсько©, ще тепло© кровi парував пiд гарячим промiнням сонця з
кривавих калюж. На мосту тхнуло кров'ю, як в рiзницях. Сам шляхетний кiнь
неначе спахнув гнiвом на ту людську звiрючiсть, заiржав i став бити
копитами. Копита захлюпали в кровi, як у калюжi, i червонi бризки людсько©
кровi пороснули навкруги, як кораловi намистини порваного намиста. Кiнь
вдарив копитом в одну голову. Голова покотилась i впала в воду. Вода
покотила голову з чуприною, неначе в водi крутився волоський темно-зелений
гарбуз, зiрваний з бадиллям, з огудиною. Голова крутилась, переверталась,
вищиряла зуби, мотала чуприною, заплутувалась в сво©й чупринi, як в
куширi. Юрiй задивився на ту картину й зареготався. Кiнь скочив вперед. На
кiнцi мосту лежав впоперек лицем догори ще молодий козак-виговець, пишний,
гарний, як картина. Русявi кучерi вилися хмелем кругом голови. Незвичайно©
краси лице, нiби виточене з мармуру, неначе задрiмало, очi закрились
прозорими вiками, довгими вiями. Кучерi потонули до половини голови в
кровi. Сам кiнь неначе пожалував топтати копитами тi кучерi i обминув
трупа, нiби живого чоловiка.
Юрiй свиснув на коня. Кiнь став дибки i застукотiв копитами. Юрiй
поскакав доганяти сво вiйсько. Тим часом Сiрко з запорожцями погнався за
втiкачами. Добре бились виговцi, але нiчого не вдiяли i мусили втiкати.
Вони кинулись втiкати врозтiч, а потiм скупчились, побiгли на гору, вбiгли
в одчинену браму i сховались за валами, обтиканими дубовим шпичастим
частоколом. Брама зачинилась. Налагодивши гармати, козаки-виговцi i нiмцi
поцiлились на запорожцiв i смальнули з однi © гармати, потiм з друго©.
Юрiй i Сiрко з вiйськом оступились назад i подались в мiсто. Чигирин ще не
був взятий.
- Не тепер, то в четвер, а Чигирин i твердиня будуть в наших руках! -
обiзвався Сiрко до Юрiя. - Попоробили, попопрацювали ми оце на мiстку, а
тепер час би i за добрий обiд сiсти, але, мабуть, гетьманша не нагоду
смачним обiдом за цю криваву справу.
- Що не нагоду , то не нагоду ! Вона рада б теперечки нагодувати нас
залiзним бобом, - обiзвався Юрiй. - Тепер вона й Катерина сидять в
батькiвському палацi та, мабуть, од злостi кусають сво© пальцi. Зате ж
почасту нас медом та вином моя мачуха Ганна. Я догадуюсь, що вона потай
од гетьманшi десь у сусiди готу нам пишний обiд.
Юрiй i Сiрко з деякою старшиною в'©хали в гетьманський двiр. В
одчинених дверях на порозi стояла Ганна Хмельницька i держала в руках на
срiбному полумиску хлiб та сiль. Юрiй, Сiрко й козаки скочили з коней i
приступили до Ганни, поздiймавши шапки.
- Вiтаю тебе, сину, в батькiвському дворi, як господаря й гетьмана
Укра©ни! Даруй же, Боже, щоб ти гетьманував i пробував в цьому палацi до
кiнця сво © жизностi!
- Спасибi, мамо, спасибi! - сказав Юрiй i, поцiлувавши Ганну в руку,
хотiв взяти хлiб.
- Дам тобi, сину, святий хлiб тiльки тодi, як даси обiцянку, що не
вчиниш нiякого лиха тво©й сестрi Катеринi, гетьманшi Виговськiй i ©©
дитинi. Скажи менi певне слово, що ти випустиш ©х на волю, не вчинивши ©м
нiякого лиха. Мiй брат Василь обидив Катерину, тим що зруйнував i спалив
©© оселю в Смiлi. Вона тепер не ма нi житла, нi пристановища.
- Добре, мамо! даю сво гетьманське слово i додержу його. Катерина
нехай живе в Суботовi тим часом, - сказав Юрiй.
- А чи нема, Ганно, в тебе чого попо©сти? Ми голоднi, як
вовки-сiроманцi. Ото б тернули, якби оце нам добрий обiд? Аж за вухами б
лящало! - промовив Сiрко.
- обiд! , та ще й добрий! Я вгадувала, чи буде зверху, а чи
насподi, як ви пiдступали пiд Чигирин, i потай од Олесi Виговсько© звелiла
i понаварювати, i понапiкати.
Юрiй вступив в поко© i пiшов шукати сво © сестри Катерини та гетьманшi.
Катерина i гетьманша сидiли в одному маленькому поко©ковi. Маленький син
гетьманшi качався долi на килимi i грався з кошеням.
- Добридень вам в хату! Вiтайте гостей, хоч непроханих i нежаданих! -
сказав Юрiй.
Катерина мовчала, i гетьманша мовчала. Вони оби'двi понадувались й
одвернулись од Юрiя. Нi одна не пiдвела очей, не глянула на Юрiя.
- Вже хоч сердьтесь, хоч не сердьтесь, а Чигирин мiй, а ви мо©
полонянки. Вас одвезуть в Суботiв i будуть вас там держати, доки я не
розправлюсь з гетьманом Виговським, доки не видеру з його рук булави i
батькiвських скарбiв, - говорив Юрiй.
Запекла та завзята, як i ©© батько Богдан, Катерина встала i, гордо
пiдвiвши голову, вийшла до друго© кiмнати. Олеся сидiла мовчки i не
глянула на Юрiя.
- Ось подивись, який у мене гарний котик! Це менi бабуня дiстала. Але
котика не посилай в Суботiв. Я зроду не дам! - говорив Остапчик i втiк у
куток та й сховав котика за скриню.
Ганна посадила гостей за столи i звелiла подавати обiд. Юрiй пiшов
просити Катерину та гетьманшу на обiд. Катерина й Олеся i словом не
обiзвались, i не глянули на його.
- Не до обiду тепер ©м, сину! жа не йде ©м на думку, - сказала Ганна i
звелiла подати обiд гетьманшi та Катеринi в окромну кiмнатку. Обидвi вони
сидiли за столом i ложок не вмочили. м було тепер не до ©жi. Гетьманша
нагодувала тiльки Остапчика. Остапко та кошеня пообiдали всмак за ©х обох.
- Тепер ви, мамо, зостанетесь господинею в мо му палацi i будете
доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, - сказав Юрiй.
По обiдi Юрiй звелiв одвезти гетьманшу й Катерину в Суботiв i поставити
коло ©х сторожу. Одначе вiн швидко пiсля того випустив Катерину на волю, а
гетьманшу трохи не рiк держав в Суботовi пiд сторожею. Катерина, одначе,
зосталась жити в Суботовi i вкупi з приятелькою гетьманшi Грушовою, жiнкою
генерального писаря Грушi, розважали ©© в самотинi та в горi.
Тим часом пораненого Зiнька привезли в двiр. Маринка заголосила, як
углядiла стару Демчиху, i кинулась ©й на плечi, неначе жалiлась на свою
лиху долю. Демчиха заплакала i почала втiшати Маринку. Чоловiки внесли
Зiнька в хату й i поклали на лiжку в кiмнатi. Плач i хлипання стривожили
Зiнька. Вiн одслонив вiка, глянув каламутними очима i не мiг опамятатись,
де вiн тепер знаходиться. Незвичайнi переднiшi подi©, швидко мiняючись
перед його очима, затуманили йому памороки й затiнили пам'ять. Жовтi
пружки лiтали перед його очима по бiлих стiнах, по шибках вiкна. Вiн знов
заплющив очi, i жовтi кружки замиготiли, стали червонi, як кров, потiм
забiгали, задрижали, заворушились, як пшениця на решетi тодi, коли ©©
точать; потiм усе позеленiло в Зiнькових очах. Зелений прозорий свiт
залиснiв в очах, i йому все здавалось, що вiн потопа в водi i бачить пiд
собою зелене дно, вкрите не то травою, не то дрiбною ряскою, а в тому
зеленому свiтi мигали блискучi iскри, неначе лиснiли шаблi та списи. I в
одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в
руках. Рука з шаблею замахнулась на його...
Зiнько опам'ятався, пригадав i битву на мосту, i дядька Носача, i як
вiн впав з мосту в воду, як вода заклекотiла на бистирi i покотила його по
залитих зелених лугах. Думки пiшли одна за другою рiвно, неначе намистини
в разку намиста нанизувались одна за одною.
Зiнько одслонив вiка, втямив, де вiн лежить, впiзнав Маринку, впiзнав
матiр, впiзнав свою хату. Вiн почував, як болiла в його голова, як нили
роз'ятренi рани на плечах та синi попруги. I нi один стогiн не вирвався з
мiцних козацьк персiв. Спокiйно дивились Зiньковi тихi синi очi на Маринку
i неначе промовляли. "Не плач, не вбивайся, моя мила. Я ще живий i буду
жити..."
- А де ж батько? Чи не бачила ти, Маринко, батька? - спитала Демчиха.
Тiльки що вона промовила те запитання, за ворiтьми почувся гомiн.
Демчиха вибiгла на ганок.
- Одчиняй, осавулихо, ворота! Йде до тебе Демко, як дорогий гiсть, в
останнiй раз! - гукав старий козак з-за ворiт.
Демчиха побiгла одчиняти ворота, вглядiла ту козацьку домовину, стулену
з частоколу, на котрiй несли Демка, i зразу зауважила, що вже Демко не
встане з тi © козацько© домовини по вiки вiчнi.
- Лежить твiй Демко, буцiм живий, але вже йому не вставати! - сказав
старий козак. - Винеси, осавулихо, води в садок; ми обми мо на йому кров
отам, на причiлку, причепуримо, одягнемо, та вже тодi внесемо до господи.
Стара осавулиха впала на ноги Демковi, припала до носилок, неначе
вплила до його, i довго-довго плакала, побиваючись. Старi козаки та сiрома
стояли на одному мiсцi з носилками, поздiймавши шапки, i дали волю Демчисi
виплакати горе, вилити сльози.
Старi Демковi товаришi козаки обмили Демкове тiло, одягли в козацький
жупан, обули в червонi сапянцi, внесли в хату i поклали в свiтлицi. В той
час гуркнула гармата раз, потiм другий: запорожцi, пообiдавши всмак пiсля
важко© працi на мосту, облягли твердиню, огорнули ©© з двох бокiв,
окопались валом, поставили гармати i почали вибивати виговцiв та нiмцiв з
замку. Саме тодi набiгла на небi чорна хмара. Вдарив грiм раз, другий.
Гуркiт грому злився докупи з гуком гармат. Надворi задощилось,
занепогодилось. Дощ полив ливцем як з вiдра i змив мiст, замазаний,
залитий козацькою кров'ю, котро© наточили козаки з сво©х таки братiв
козакiв. З того бойовища пiшла на дальнiшi часи неначе страшна пошесть на
проливання братньо© кровi, на велику ру©ну Укра©ни.
Прийшов i отаман Iван Сiрко на останнi одвiдини. Вiн перехрестився,
поцiлував у руку мерця i став, опустивши руки; потiм заклав пальцi одно©
руки за пальцi друго©, вивернувши руки долонями вниз. Здоровi чорнi пальцi
хруснули з досади та з горя. Довго стояв Сiрко, високий та плечистий,
такий як i покiйник Демко, стояв, похиливши голову i втупивши очi в
помiст. Думи за думами линули в його головi: картини битв та стичок
виникали одна за другою, тих битв з татарами, з поляками, де вiн бився з
ворогами поплiч з Демком ще за молодих лiт. В хатi усi мовчали неначе
боялись стривожити той рiй споминок, котрий обсiв сиву Сiркову голову.
Демчиха й Маринка перестали голосити. Сiрко зiтхнув. Високi та широкi
перси пiдвелись вгору, як гора, й не швидко опали. Вiн пiдвiв голову,
пiдвiв карi блискучi очi i зирнув на Демчиху.
- Я думала, що Демко вже вмре сво ю смертю, доживши свiй вiк, - тихо
заговорила Демчиха.
- Не козакам помирати в сво©й хатi. Наша смерть на чистому полi, наше
тiло на поталу орлам та вовкам-сiроманцям, - сказав Сiрко i похапцем
вийшов з хати та й попростував на гору до запорожцiв, до замку.
ЕПIЛОГ
Саме в той час, як Юрiй та Сiрко добували Чигирин, гетьман Виговський
скликав козацькi полки на раду пiд Германiвкою. Полки зiйшлися недалеко од
Германiвки на долинi, де протiкав невеличкий потiк; ховаючись в осоцi, в
рогозi та в очеретах. По один бiк долину перетинав старий дубовий та
грабовий лiс. По обидва боки долини стримiли рядами крутi горби. Полки
зiйшлися на широкiй долинi i стали лавами з трьох бокiв. Козацька старшина
скупчилась серед полкiв на чималому пустому просторi. Серед того простору
стояв стiл, застелений червоним сукном. Коло столу стояв з грамотами
генеральний писар Груша. Червонi знамена маяли на вiтрi, трiпались, неначе
птицi. Уся зелена долина неначе маком зацвiла: скрiзь червонiли на ясному
сонцi червонi кунтушi, лиснiли червонi верхи шапок: Кругом стола червонi
сап'янцi на полковниках та сотниках аж горiли, неначе вони стояли по
колiна в жару Навкруги долини усi горби обсипали селяни з Германiвки та з
близьких сiл. Довгi ряди селян в чорних свитах чорнiли по горах, неначе
насовувались чорнi хмари. Усi полки, усе стовпище гуло тихо, неначе бджоли
в здоровiй пасiцi.
З-за гори лiсом з'явився гетьман Виговський на конi в червоному
оксамитовому жупанi, в шапцi з двома перами над лобом, обсипаними
дiамантами. Пера засяли, заблищали на сонцi. Вiйсько i народ впiзнали по
тих перах гетьмана. За гетьманом ©хав на конi обозний Носач та кiлька
полковникiв, а за ними слiдком виступав з-за гори полк шляхтичiв та
найнятих польських жовнiрiв. Гетьман не йняв вiри сво©м козакам i найняв в
польського коронного обозного Андрiя Потоцького, що стояв в Бiлiй Церквi,
тисячу польських жовнiрiв на всякий час. Той полк жовнiрiв став пiд лiсом
напоготовi до оборони гетьмана.
Гетьман з старшиною в'©хав на конi в середину козацькому круга. Вид
його був спокiйний на взiр i гордий, але в очах виявлялася тривожнiсть i
непевнiсть. Душа його була неспокiйна: вiн не був певний, що рада прийме
радо й з прихильнiстю угоду з Польщею. Козацькi полки, стовпища селян на
горах затихли, неначе замерли. Лави козакiв стояли, неначе скам'янiли.
Тiльки знамена шелестiли та лупотiли на вiтрi.
- Шановнi полковники й сотники! Ви вже зна те, якi пункти Гадяцько©
умови з Польщею ми постановили i якi затвердив король i варшавський сейм.
Тепер треба оповiстити тi пункти усiм козакам, щоб у нас була певна згода
по всiх полках, - почав говорити гетьман.
Старшина вислухала тi слова гетьмана i заворушилась стиха. Тi
полковники та сотники, що не дiстали од короля права шляхетства, почали
тихо гомонiти й нарiкати. Гетьман послав Верещаку й Судиму мiж полки, щоб
вони прочитали й вияснили козакам пункти Гадяцько© умови. Козаки вислухали
грамоти i закричали:
- То це нас знов оддають Польщi! Десять рокiв тiльки минуло, як ми
вирвались з лясько© неволi, а гетьман знов одда нас польським свавольним
панам в пекло! Не треба нам Польщi! Не хочемо до Польщi! Бий виговцiв на
смерть! Поляжемо головами, а Польщi не пiддамось! Пани нас дурять сво©ми
обiцянками. Вони знов на©дуть на Укра©ну, загадають нам робити собi
панщину! Запряжуть нас в ярмо! Знов будуть нас заганяти в костьоли! Не
попустимо цього! Гетьмане! Клади на стiл булаву!
В одну мить усi полки заворушились, зашумiли, як роздратованi бджоли в
улику. Стовпище селян по горах заворушилось i закричало. Усi козаки
загули, як бiр у велику бурю. Гетьман не був страхополох, видержував не
раз великi битви. Але вiн почував, що переполох пiдступа йому пiд груди.
Його здушило в грудях, здушило коло серця; вiн боявся за сво життя.
Тривожними гострими очима поглядав вiн на тi купи вiйська, котрi
згромадились кругом Верещаки та Сулими. Крики здужчувались. Замигали,
залиснiли шаблi поверх козацьких шапок. Гетьман вглядiв, як рука в
Верещаки, пiднята вгору з паперами, одскочила по лiкоть i полетiла вгору.
Замигали, заблискали шаблi над головами Сулими та Верещаки. Судиму й
Верещаку порубали й пошматували в одну мить. Полки заколивались,
захилитались, як хвилi на морi, i рушили до столу, до того простору, де
стояв гетьман.
Тодi Виговський втямив, що його замiр не вдався, що козацькi шаблi
готовi пошматувати й його. Вiн почував, що смерть вже замахнулась на його
сво ю замашною косою, вiн неначе почував хвоський свист тi © коси над
сво ю головою. Страх напав на його в одну мить, i мороз пiшов по всьому
тiлi. Гетьман повернув коня назад i з старшиною бiгцем подався до лiсу.
Полки рушили за ним навздогiнцi. Тодi тисяча найнятих польських жовнiрiв
виступила з лiсу i закрила його й заступила од козакiв. "I втiкав вiн, -
як каже укра©нський лiтописець, - як втiка обсмалений з пожежi".
Гетьман втiк в польський обоз, що стояв пiд Бiлою Церквою, i вкупi з
польським коронним обозним Андрi м Потоцьким по©хав до Бiло© Церкви.
Стовпище козакiв рушили за ним навздогiнцi i стало станом на Взiннi,
недалеко од Бiло© Церкви. Тут зiбралася нова козацька рада. На цiй радi
Виговського скинули з гетьманства i обiбрали за гетьмана Юрiя
Хмельницького.
До Виговського в Бiлу Церкву прибули козацькi посланцi i вимагали, щоб
вiн сам при©хав на раду i поклав булаву. Виговський не згодився на це i не
по©хав. Тодi козаки послали до його канiвського полковника Лизогуба та
миргородськського полковника Лiсницького i домагались, щоб Виговський
принаймi прислав бунчук та булаву, коли сам не хоче прибути. Довго
Виговський противився, але побачив, що непереливки i промовив: "Я вертаю
бунчук i булаву, але з такою умовою, щоб козацьке вiйсько зосталось в
пiдданствi польського короля". Виговський доручив бунчук та булаву сво му
братовi Даниловi i вкупi з посланцями одiслав його на раду. Данило оддав
бунчук та булаву, оповiстив, що Виговський зрiка ться гетьманства, але з
такою умовою, щоб Укра©на зосталась при Польщi i щоб Юрiй випустив жiнку
Виговського з сином з Чигирина, давши переднiше в заклад кiлька козакiв
для певностi слова. Козаки згодились й оповiстили Юрiя гетьманом радiсними
криками. Юрiя пiдняли, поставили на стiл i прикрили його знаменами. Данило
подав йому булаву. Пiсля ради обозний Носач, полковники Гуляницький та
Дорошенко прибули до Бiло© Церкви i дали Виговському пiдписку Юрiя i
старшини, що вони видадуть йому жiнку з сином та з деякими поляками, що
пробували в полонi в Чигиринi. Але не швидко Юрiй випустив жiнку
Виговського з полону. Трохи не рiк довелося ©й прожити в Суботовi пiд
сторожею. Юрi вi Хмельницькому не було часу думати про не©. Од Бiло©
Церкви козацьке вiйсько рушило до Канева. Зiбрали нову раду в Жердевi,
коло Канева, куди прибуло чимало полковникiв з-за Днiпра, прихильникiв
Москви. На цiй радi затвердили вибiр Юрiя на гетьмана i постановили знов
пiддатись московському царевi.
За втрачене гетьманство король Ян-Казимiр щедро обдарував Iвана
Остаповича Виговського. Наставив його ки©вським во водою i сенатором i
подарував дво староств: Любомиль в Холмщинi i Бар на Подолi. В першому
староствi було ло 25 сiл i 200 тисяч моргiв землi, в другому було 80 сiл i
З5 тисяч квадратних миль землi. Окрiм того, король подарував Виговському
ма тнiсть в Галичинi, коло Жидачева: Руду на Стри©, Волицю й Кохавину.
Олена Виговська довiдалася про цей щедрий королiвський подарунок i
втiшилася тим, що вона - во водша й сенаторша, хоч i не гетьманша, та
велика княгиня.
Юрiй зараз звелiв випустити з полону свою сестру Катерину, але вона не
мала пристановища i зосталась жити в Суботовi при Оленi Виговськiй.
Вже аж зимою, пiсля Рiздва 1660 року, в Переяславi зiбралась нова
козацька рада, на котрiй затвердили Юрiя на гетьманствi i постановили знов
вернути Укра©ну в пiдданство царевi Олексi вi, але багато полковникiв на
Правобережнiй Укра©нi не присягли царевi i зостались вiрними королевi.
Данило Виговський задумав одiбрати свою ма тнiсть Смiлу та Лисянку,
ма тнiсть Богданово© меншо© дочки Олени Неча во©. Вiн рвався в похiд, щоб
визволити з полону Олесю Виговську i свою жiнку Катерину. Але корсунський
полковник Петренко розбив Данилових козакiв коло Лисянки i самого Данила
взяв в полон i видав московським во водам. Данила повезли в Москву, але
вiн помер в Калузi, i його тiло привезли в Чигирин i оддали жiнцi.
Катерина звелiла поховати Данила Виговського в суботiвськiй церквi рядом з
могилою свого батька Богдана. Катерина зосталась бездiтною удовою.
Незабаром пiсля того Павло Тетеря прибув в Чигирин i пробував там
довгенько вкупi з паном Беньовським. В Суботовi вiн стрiвся з удовою
Катериною i в кiнцi 1660 року Юрiй дозволив сестрi повiнчатись з Тетерею.
Восени Юрiй випустив Олесю Виговську з полону i одiслав з певною
приставленою сторожею до Iвана Виговського.
Iван Виговський, тепер вже ки©вський во вода проживав в Галичинi, в
сво©й ма тностi Рудi, де був просторний старинний палац, де можна було
проживати в мирi i споко©, куди не заходили нiякi козацькi загони.
Виговський поновив, побiльшив старий замок i зажив з сво ю Олесею та сином
в споко©. Але йому не сидiлось вдалинi й од Укра©ни в Рудi. Його тягло на
Укра©ну, йому хотiлося брати суспiл в укра©нських дiлах, хотiлося грати
роль дiяча в iсторичних укра©нських подiях. Вiн перейшов в свою ма тнiсть
Бар на Подолi, щоб назирати за живим рухом подiй на Укра©нi. Виговський
полагодив, поновив старий замок, обсадив його гарнiзоном i настановив
брата сво © жiнки Юрiя Стеткевича комендантом замку. Коло Виговсько©
завсiди проживала Ра©на, жiнка Костянтина Виговського, та дочка ©© брата
Михайла Стеткевича, що був ченцем в Печерськiй лаврi, i уся сiм'я Юрiя
Стеткевича.
В той час подi© на Укра©нi не йшли рiвною ходою, а бiгли швидким конем.
Юрiй Хмельницький, пiсля битви пiд Чудновом, де поляки розбили московське
вiйсько i взяли во воду Шереметь ва в полон, знов оддав Укра©ну Польщi, а
потiм зрiкся гетьманства i постригся в ченцi. На Правобережнiй Укра©нi
козаки вибрали за гетьмана Павла Тетерю. Польський король Ян-Казимiр
виступив з вiйськом на Укра©ну, перейшов за Днiпро, щоб добути собi i
Лiвобережну Укра©ну, де полковники зосталися вiрними Москвi i вибрали собi
за гетьмана Брюховецького.
Iвану Виговському захотiлося знов добути собi гетьманську булаву. В той
час, як король брав городи за Днiпром, в Ки©вщинi стало неспокiйно.
Ки©вський во вода сидiв в Барi i пальцем не поворушив, щоб заспокоювати
край. Гетьман Тетеря винував у всьому Виговського, говорив, що "Бар усьому
виною". В той час Iван Сiрко з запорожцями рушив в Брацлавщину, щоб одняти
Правобережну Укра©ну од Польщi i послав вперед загiн пiд приводом Сулимки.
Сулимка дiйшов до Бiло© Церкви, де його розбили польськi жовнiри пiд
приводом Чарнецького i полковника Себастiана Маховського, здичiлого й
жорстокого чоловiка. Виговський, певно, хотiв знов взяти гетьманську
булаву i часто промовляв: "Продам Бар, продам Руду i заграю ляхам в дуду".
Тетеря i Маховський обвинуватили Виговського, що вiн хоче зрадити
Польщу i пристати до Москви, що вiн накликав запорожцiв з Сулимкою. Ця