Нечуй-Левицький I. Гетьман Iван Виговський

на рум'янi Маринчинi щоки i осмiхнулась.
- Добридень тобi, Маринко! Здорова була, Христинко! Що це ви робите!
Господарю те, чи що? -сказала Ольга Люта©ха, приступаючи до столу.
- Доброго здоров'я, тiтко, - сказала Христина. - А йдiть до нас до
помочi!
- Доброго здоров'я, тiтко! - обiзвалась i Маринка. - Але ж, Христино,
тiтка прибула до нас в гостi задля того, ш,об ©сти плачинду, а не задля
того, щоб позакочувати рукави та розтягати коржi, - сказала Маринка.
"Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита зроду. З не©, певно, буде
добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тодi, як в домi повно
гостей та ще й панянок", - подумала стара, i зрадiла.
- Бувши, Маринко, на тво му мiсцi, я б зроду не пристала на те, щоб
смикати отi коржi на плачинду в пекарнi, а пiшла б у садок та гуляла з
паннами в хрещика, - говорила, пiдступаючи з хитрощами, стара Ольга.
- Коли, тiтко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло
не©, бо варшавський кухар не так то гаразд готу цю молдавську потраву, а
мене мама вивчила готувати плачинду i вiртути, - сказала Маринка.
"Чи ти ба! - подумала Ольга. - Маринка таки думала й про мене, ждучи
мене в гостi. - Добра дитина! й-богу добра!"
- От i спасибi тобi, Маринко, що й про мене пам'ята ш, - промовила
голосно Люта©ха.
- Я матерi догоджу! бiду постiль постелю! А ти, серце, ходи! мене вiрно
люби! - почала тихесенько спiвати, неначе через зуби, жартiвлива Христина,
але голосно промовила-тiльки першi слова пiснi i потiм схаменулась i
останнi слова неначе проковтнула.
Маринка й Христина розтягли корж i розстелили його на здоровiй
сковородi, котра стояла на столi. Потiм Маринка помазала увесь корж
пiрцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою по коржi
печенi тертi яблука. Маринка одiрвала шматочок тiста, трохи розкачала його
качалкою. I знов чотири маленькi бiленькi ручки вхопили той коржик i
почали проворно розтягувати його на всi боки. Корж все ширшав i став
тонiсiнький, аж свiтився наскрiзь. Дрiбнi пальчики бiгали на коржi, неначе
лоскотали його. Стара осавулиха задивилась на ту роботу, неначе на
iграшку.
Маринка зирнула набiк на варшавського кухаря. Кухар чогось вийшов в
сiни. Маринка побачила, що кухар вийшов, i промовила до осавулихи:
- Моя мама сказала менi, щоб я розпитувала в цього кухаря, як роблять
деякi потрави, такi, що в нас ©х не знають. Але хитрий кухар розказу
менi, та не все, як я дiзналась. А я оце зумисне прийду в пекарню та й
заходжуюсь робити якусь роботу: або мiшу тiсто на мнишики, або перетираю
печенi яблука та збиваю бiлки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар
готу деякi печенi, як вiн сiче начинку до поросят або до курчат. А я нiби
й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примiчаю та навиглядаю.
Ой, цей кухар хитрий! Не все вiн менi розказу .
- Мабуть, через те, що бо©ться: дума , ти одiб' ш в його хлiб, вивчишся
куховарити та ще й станеш в гетьманшi за кухаря, - жартувала Христина.
- За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо й моя мама так
добре вмi готувати усякi потрави, вмi зварити такий борщ, вмi спекти
такi паляницi, що, було, як прийдуть до нас в гостi князi Любецькi та
Соломирецькi, то хвалять та уплiтають страву на всi заставки, - говорила
Маринка.
- Ото й добре, мо серце, що ти вчишся куховарсько© справи. Все це
колись стане тобi в пригодi, - сказала стара осавулиха. - I я й тепер
дякую сво©й матерi, що мене добре навчила i пекти, й варити. Вчися, серце!
На старiсть буде як нахiдка, як приказують люди.
Маринка, думаючи про Зiнька, ставала неспокiйна, ©© пальчики спорсали з
коржа, розтягували корж нерiвно, пробивали наскрiзь. Пiд ©© пальцями корж
почав свiтитись, неначе решето. Маринка заглянула в одне вiкно, що
виходило в садок, i вглядiла Зiнька. Корж вийшов з-пiд ©© рук
подiрявлений, неначе кулями прострелений.
- Але менi вже остогидло смикати оцi коржi! - сказала жвава Христина. -
Давай ще будемо ©х рвати, як рвуть дранi галушки!
I Христина смикнула корж так, що вiн перервався пополовинi. В
Маринчиних руках телiпався тiльки дiрявий шматок коржа, неначе шматок
дiряво© хусточки.
- Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржi та вже й завершимо
плачинду, - говорила сердито Маринка i розстелила на плачиндi обидвi
тоненькi половинки коржа.
Молодi дiвчата ще розтягли пальчиками два коржi, розмазали по них м'ятi
яблука i потрусили плачинду зверху сiченими зернами з волоських горiхiв,
ще й залили ©х густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола i
всунув в пiч. Маринка i Христина помили руки i заглянули в пiч, щоб
подивитись, чи добре загнiтилась плачинда. Кухар розiклав в челюстях сухi
трiски на гнiт, щоб плачинда зверху загнiтилась i була рум'яна.
Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина вийшли в садок. В садку
гуляли молодi панни. Осторонь стояло кiлька молодих козакiв. Зiнько сидiв
на лавцi пiд старою грушею i розмовляв з товаришами. Несподiвано вiн
углядiв Маринку й Христину. Вони вибiгли в садок рум'янi, аж червонi.
Полум'я в печi розпекло ©м щоки.
Зiнько схопився з мiсця, привiтався до Маринки та Христини здалеку,
скинувши шапку, але й тепер не насмiлився приступити до Маринки: кругом
не© та Христини ро м вилися дiвчата i неначе змовилися обороняти Маринку,
щоб Зiнько не насмiлився i приступити до не©. Молодi дiвчата гуляли й
бавились окремо: молодi козаки стояли осторонь i не приставали до паннiв,
як i тепер поводиться у селян. Зiнько тiльки здалеку милувався рум'яним
личком сво © мило©.
Несподiвано, дверi в ганок одчинились i в дверях з'явилась гетьманша
Виговська, за нею йшла Катерина та Грушова, найближчi приятельки
гетьманшинi, а за ними вийшов довгий рядок гостей, жiнок полковникiв та
сотникiв в парчевих та оксамитових кунтушах. Молодi козаки повставали з
лавок, на лавках в холодку попiд грушами посiдали старi. Молодi дiвчата й
козаки подалися в садок i розсипалися по дорiжках. Маринка одбилась од
гурту i пiшла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущi збоку
коло не© зашелестiли, i Маринка й сама незчулась, як коло не© неначе з
землi вирiс Зiнько, виступивши з-за густих кущiв.
- Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись i побалакати.
Чого це ти розчервонiлась, неначе пiвонiя?
- Та це я з Христиною робила в пекарнi плачинду, бо знаю, що твоя мати
любить плачинду, та напеклася коло печi. Твоя мати заходила в пекарню i
застукала там мене й Христину.
- Чи говорила ж з тобою мати? - спитав Зiнько.
- Говорила, ще й дуже ласкаво.
- Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, - сказав Зiнько.
- А батько? - спитала тихенько Маринка.
- Про батька не скажу... з батьком буде менi багато тяганини та
клопоту. Батько - чоловiк завзятий, - сказав Зiнько i опустив вiка на сво©
яснi очi. Маринка важко зiтхнула i втупила очi в землю. - Але чи так, чи
iнак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погрима ,
посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: вiн хоч завзятий, але
добрий.
- Вiн не любить гетьмана й гетьманшi. Я про це чула од само© гетьманшi.
А я . гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, -
сказала Маринка, i по ©© щоках покотились двi сльози.
Зiньковi стало жаль молодо© дiвчини. Вiн взяв ©© за руку.
- Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матiр. Я ©© впрохаю, а
вона вблага батька. Дасть Бог, все буде гаразд! - промовив Зiнько.
- Я знаю, що твiй батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч i
православно© вiри. Не прийме твiй батько мене за невiстку.
- Або добути, або дома не бути, - обiзвався до Маринки Зiнько словами
приказки. - Буду благати батька, щоб вiн поблагословив менi тебе сватати;
без його благословення не буде нам в життi щастя-долi. Треба менi
доконечне випрохати в його благословення.
Несподiвано Маринчине лице неначе затiнила чорна хмара, ©© журливi очi
стали ще сумнiшi. Знов двi сльози покотились по ©© щоках: вона постерегла,
що без батьково© волi Зiнько не насмiлиться слати до не© старостiв. Вона
чула вже про старого Демка, чула, що вiн завзятий, запеклий чоловiк.
- Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька i не знаю, що вiн
менi скаже. На що тобi заздалегiдь надаремно сльози лити? Може, наша
справа обiйдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого
батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй i
себе, й мене. Ще не час сльози лити, - втiшав Зiнько Маринку.
За кущами та густими яблунями почувся гомiн: наближались дiвчата,
гуляючи по садку. Зiнько неначе пiрнув в кущi i сховався в зелених гiлках.
Маринка побiгла стежечкою, обiйшла квiтник i пристала до дiвчат.
Гетьманша сидiла на лавцi з гiстьми i мовчала. Катерина говорила за не©
i забавляла розмовою полковниць. Люта©ха сiла й собi на лавцi i завела
розмову з сво ю братовою, жiнкою обозного Тимоша Носача. Вже вони
переговорили про все, що мали на думцi, а гетьманша не просила до столу.
Сонце звернуло з пiвдня. Люта©сi хотiлось ©сти. I полковницi були вже
голоднi пiсля раннього снiдання. Розмова не йшла. Всi сидiли мовчки,
неначе потомились пiсля важко© роботи: всi ждали обiду, неначе рiдного
батька. Одна говорюча Катерина говорила i за себе, i за гетьманшу, неначе
й про обiд забула.
"Ну, правда, що в гетьманшi панськi обiди! - думала голодна Люта©ха. -
Не дай, Боже, як в гетьманшi обiд буде аж пiд полудень... А я, хапаючись в
дорогу, з'©ла тiльки п'ять пирогiв. Чом би було не з ©сти ще зо три? Ой,
©сти хочеться!" Люта©ха мовчала i все поглядала на ганок та на дверi, чи
не вийде хто просити на обiд.
З дверей на ганок вийшов гетьман, рiвний станом, як стрiла, в
малиновому кунтушi. Слiдком за ним вийшов пан Беньовський, бiлявий,
повновидий, вже сивуватий, в старопольському убраннi, в зеленому
оксамитовому кунтушi, в жовтих сап'янцях з срiбними пiдковами. За
Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщi й приятелi
Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з
хитрими темними, невеличкими очима, з розкiшними кучерями на головi; за
ним виступав вже пристаркуватий Тимiш Носач, далi йшов
Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами.
Беньовський вертiвся коло гетьмана i все сипав словами, неначе брав ©х
десь з мiшка цiлими пригорщами.
Гетьманша встала з лавки. Встали й полковничi.
- А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обiд? - гукнув з ганку
гетьман.
- Мабуть, вже готовий! Прошу вас всiх до столу! - промовила гетьманша
до полковниць.
"Слава тобi. Господи! аж на серцi стало легше! - подумала Люта©ха. - Я
звикла рано обiдати, а тут на тобi в гостях шляхетський звичай! Вже мене
аж за серце тягне".
- А! панi осавулиха в нас в гостях! - крикнув гетьман i вiн не пiшов, а
побiг до Люта©хи, вхопив ©© за плечi й поцiлував в плече. - А де ж ваш
старий? Я його не бачу тут, в садку.
- Демко все нездужа , старi ться. Важко йому ©здити. Я при©хала з
сином, - сказала Люта©ха.
- О, шкода, шкода! Недобре зробив осавул, що не при©хав до нас. Шкода!
Так йому й скажiть. Вiн Богданового двору не цурався, а од нас одцурався,
зовсiм одцурався. Шкода, шкода! А от i ваш Зiнько! Здоров був, молодий
козаче! Спасибi, що хоч ти при©хав до нас, коли батько полiнувався, -
гукнув гетьман до Зiнька ласкаво й привiтно.
- Батько все нездужа : старий став, - обiзвався Зiнько, скинувши шапку
i поклонившись гетьмановi.
- Прошу ж, Зiньку, до столу! Проси й сво©х товаришiв. Гей, панни! йдiть
обiдати! годi вам цвiрiнькати в кущах! Моя люба гетьманшо! позаганяй тих
пташок в свiтлицю та посип ©м сiм'я або проса...
З садка виринули панни, неначе райськi птицi вилетiли, в ясний плахтах
та юбках, в червоних черевиках; за ними йшов Зiнько з молодими товаришами.
Гетьман знов заговорив до Зiнька, спинивши його на ганку, i все розпитував
про батька, неначе запобiгав ласки в старого осавула.
В свiтлицi стояли столи довгими рядами, вже понакриванi. Усi ввiйшли в
свiтлицю.
"Ану, де то мене посадовить гетьманша? чи близько од себе, чи далеко?"
- подумала Люта©ха i зирнула на гетьманшу.
- Моя дорога осавулихо! сiдайте отут, коло мене! Ми ж так давно
бачились! - сказала гетьманша.
- Та я сяду де-небудь! не турбуйтесь, гетьманшо! тут старшi за мене.
Осавулиха все одмагалась сiдати поруч з гетьманшею, просила ©© садовити
на пошановних мiсцях полковниць.
- Сiдайте, сiдайте, панi осавулихо! Ви ж мiж нами найстарiша людина, а
ваш старий Демко товаришував з славним Богданом, - обiзвався гетьман, - а
от в нашому чоловiчому рядку за столом велика дiрка без старого Демка.
Шкода, що не при©хав! шкода! Сiдайте ж, осавулихо! Вам од нас честь
поперед усiх. Я люблю старого осавула, як любив його i гетьман Богдан. Так
йому й скажiть, осавулихо!
Осавулиха ще трохи покомизилась i таки сiла мiж гетьманшею та
Катериною. Вона запишалась i спустила очi додолу, неначе соромилась тако©
велико© честi. За довгий ряд столiв сiли старшi. По один бiк сiв гетьман i
посадив коло себе пана Беньовського, а за Беньовським посiдали полковники
та сотники. Проти ©х сiли рядочком полковницi. За меншими столами сiли
рядками молодi козаки та панни, однi проти других. Зiнько сiв проти
Маринки та Христини. Молодi панни й козаки сидiли мовчки, неначе ©х i в
хатi не було. Полковницi говорили нишком, неначе когось боялись. Навiть
полковники не насмiлювались говорити голосно. Всiм неначе було нiяково
сидiти за столом, де сидiла молода гетьманша в парчевому золотистому
кунтушi, в намистi з перлiв i з брильянтовою дiадемою на розкiшних русявих
косах. Молода гетьманша-шляхтянка неначе всiм зацiпила рот. Один пан
Беньовський та говорюча Катерина смiливо й голосно говорили неначе за
всiх, неначе накупились говорити за всiх.
Несподiвано дверi одчинились. В свiтлицю увiйшов гетьманiв батько,
Остап, старий, сивий, аж бiлий, трохи згорблений, в темному кунтушi, в
зелених чоботях. Старий спирався на сукуватий цiпок. Всi встали. Остап
Виговський поклонився разом до всiх, сiв в кiнцi стола поруч з гетьманшею
та гетьманом i закашлявся. Гетьман попросив усiх сiдати i спитав батька
про здоров'я. Старий тiльки рукою махнув i ледве одкашлявся. Недавно вiн
перейшов з Ки ва на життя до сина в Суботiв: довга важка дорога до
Суботова трохи не запровадила старого дiда на той свiт.
Усi сiли i замовкли. Замовк навiть говорючий пан Беньовський, щоб не
тривожити сво ю веселою голосною розмовою старого Виговського. В свiтлицi
знов стало так тихо, неначе усi повиходили з дому в садок. Тiльки й чуть
було кахикання старого гетьманового батька. Вже й старече кахикання
перестало, але гостi ще не зразу заговорили, неначе боялись сво©м голосом
роздратувати старечий кашель та старечi стиски в грудях в гетьманового
батька.
Столи трохи не гнулись од важко© дорого© посуди, котрою були заставленi
од краю до краю. На столах лиснiли ряди срiбних тарiлок, полумискiв,
срiбних позолочених здорових кубкiв та пугарiв, срiбних пляшок та
невеликих бутлiв з горiлкою та винами, штучно прикрашених, вироблених в
штучнi, але чудернацькi форми. Кругом з усiх бокiв кра© столiв були
застеленi бiлими вишиваними рушниками, щоб утирати губи та пальцi. Столи
аж лиснiли од срiбла та золота. Все то були скарби старого гетьмана
Богдана, котрi запопав в сво© руки гетьман Виговський.
Гетьман налив чарку горiлки, поздоровкався з усiма i випив. Срiбна
чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе стара баба пленталась. Не
лiтала чарка кругом стола, як було колись за столами гетьмана Богдана,
неначе якась чарiвниця заворожила ©© крила. Гетьманша тiльки пригубила
чарку i не випила й пiвчарки. Чарка була чимала, але не така здоровецька,
як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх як
хотiлось випити й по другiй, й по третiй. Сам гетьман, хоч не любив пити i
нiколи не був п'яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала на
його i неначе говорила очима: "I сам не пий друго© чарки, i не смiй
частувати бiльше гостей!" Гетьман прочитав цю грамоту в очах сво © Олесi,
не посмiв сам пити i других не посмiв частувати.
Почали подавати страву. Гостi трохи розохотились, повеселiшали i почали
стиха розмовляти. Але говорили голосно тiльки дво : пан Беньовський, як
королiвський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманшi.
Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи обзивалась до когось словом i
бiльше мовчала. За другим столом, де сидiли молодi гостi, панни та молодi
козаки мовчали або говорили нишком, неначе за столами десь сидiла дуже
висока особа: або сам король, або ки©вський митрополит та архi ре©. Та
особа, перед котрою не насмiлювались дуже голосно говорити i кричати усi
гостi, була молода гетьманша-шляхтянка. Пiсля друго© потрави невеличка
чарка знов пiшла кругом стола i вернулась до гетьманшi. Гетьманша i в руки
не взяла чарки i посунула ©© до старого Остапа Виговського. Та маленька
зовсiм-таки не козацька чарка тiльки дражнила навiть стару осавулиху
Люта©ху.
"Ну, не вп'юся я за обiдом такою чарочкою! - думала осавулиха,
випиваючи до дна чарку. - Не встигнеш притулити чарку до губiв, а вже й
дно видко. Правду казав мiй Демко! Чи так же було за старого гетьмана?
Ох-ох-ох!"
Одначе за обiдом осавулиха примiтила, що потрави були смачнi й
непростi, бо ©х готував варшавський кухар. В кiнцi обiду сам гетьман
поналивав для усiх гостей кубки венгерським мiцним вином. Кубки були
чималi, але не тi здоровецькi, з котрих частував вином гостей старий
гетьман Богдан.
Потрав подавали багато, але гостi не багато ©ли, бо мало пили. Етикет
за столом неначе одбивав смак i апетит в гостей, а гетьманша мовчала i не
дуже припрошувала гостей ©сти й пити.
В кiнцi обiду на столi поставили плачинди. Осавулиха помiтила, що на
тому кiнцi стола, де вона сидiла, поставили ту невеличку, але пухку
плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили бiльшу, але гiршу,
котру стулив кухар. Гетьманша сво©ми руками одрiзала шматок плачинди,
поклала на срiбний полумисок i подала гетьмановому батьковi, а другий
шматок поклала на тарiлочку i поставила перед осавулихою, а потiм вже
одкраяла невеличкий шматочок для себе.
"Честь менi одда ... це недурно... Гетьманша запобiга в мене,
пiддобрю ться до мене... Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив
синовi старостiв слати до Маринки", - подумала осавулиха, беручи пальцями
здоровий шматок пухко© та смачно© плачинди. Осавулиха примiтила навiть
подiрявленi Маринчиними пальцями тонiсiнькi коржi.
Ще подали двi солодкi потрави на меду. Гостi ще випили по одному
пугаревi вина. Розмова пiшла голоснiша. Навiть молодi козаки почали тихо
розмовляти з паннами. Але всi неначе шепотiли i говорили нишком: в
здоровiй свiтлицi неначе шелестiло листя на тихому вiтрi. Тiльки
принизуватий рiзкий голос Беньовського розносився по хатi, неначе рiзкий
свист вiтру в шумi та шелестi листу в садку. Беньовський все розказував
про Польщу, хвалив польськi давнi порядки, нарiкав на московських во вод
та бояр i доказував, що для козацько© старшини була б найкраща й
найвигiднiша спiлка з Польщею та з польською шляхтою.
Якось дуже тихо й нешумливо гостi встали з-за столу, перехрестились до
образiв, подякували гетьмановi й гетьманшi за обiд. По всьому було знать,
що обiд був невеселий для гостей, хоч i смачний. Всi неначе сповнили не
дуже при мний обов'язок, промкнутий наскрiзь нудьгою, i похапцем
насторочились тiкати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих
столiв. Панни першi прожогом побiгли з свiтлицi в ганок та в садок, неначе
ватага овечок кинулась в затiнок пiд вербами над водою в важку лiтню
спеку. За ними хапком рушили молодi козаки, неначе ©х визволили з тюрми, а
слiдком за ними вийшли й полковницi та полковники. Гостi розсипались по
садку, посiдали на лавках, на ганку, заговорили голосно й весело, неначе
защебетали пташки, випущенi з клiтки на волю. Усi почували, що ©м у саду
пiд вольним небом стало легше на душi. - Але старi козаки й козачки були,
очевидячки, незадоволенi, бо встали з-за столiв, хоч не голоднi, та не
п'янi.
- Не те, не те, що було колись в гетьманському дворi! Не тi веселi
п'янi бенкети, якi справляв колись старий Богдан! - гомонiли нишком старi
полковники.
Незабаром винесли в садок стiл, а на столi поставили срiбнi жбани з
варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та
калини, з дорого© горiлки i дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в
срiбнi кубки та кухлики, здоровi й маленькi. Гетьманша запросила гостей до
варенухи i сво©ми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисi.
Медовий та винний дух з кубкiв та кухликiв розлився попiд грушами i
змiшався з важкими пахощами квiток, василькiв, м'яти, рути та гвоздикiв.
Гостi кинулись до столу, як бджоли до меду, i обступили стiл. Солодкий i
наркотичний дух варенухи в гарячому повiтрi приманив навiть паннiв з
садка, приманив i бджiл з великих пасiк. Кубки та кухлики з стола швидко
розхапали.
- Цього добра можна дати й паннам, тiльки не по кухлику, а по чарцi, -
сказав гетьман. - Гетьманшо! Звели принести чарочки та поналивати паннам
по чарцi цього добра.
Принесли чарки, i Катерина поналивала i роздала паннам.
- Менi дайте не чарочку, а кухлик! - крикнула Хри-стина.
- А то навiщо? Ти ж панна, - обiзвалась гетьманша.
- Я хочу впитись, бо ще зроду не була п'яна. Хочеться менi знати, що
станеться з людиною, як вона стане п'яна, - сказала Христина.
- Почнеш спiвати, а потiм, може, пiдеш i танцювати, та ще й без музик,
- сказала Катерина. - Але я тобi не дам здорового кухлика.
- Та дай-бо, Катерино! Менi хочеться спробувати, яка я буду п'яна, -
говорила Христина i вхопила кухлик з варенухою.
Катерина одняла од не© кухлик i подала ©й невеличку чарку.
- Та дайте, панi полковнице, i паннам по кухликовi! то, може, вони нам
i заспiвають яко© весело©. От i нам, старим, буде веселiше, - сказав пан
Беньовський, взявши з столу кухлик i подавши його Маринцi.
Маринка подякувала i не схотiла брати кухлика, а взяла маленьку
чарочку.
- Я не хочу бути п'яною i нецiкава знати, який то бува чоловiк п'яний,
- сказала Маринка.
Гостi розговорились. Розмова пiшла голосна й шумлива. Мiцна пахуча
варенуха зразу вдарила усiм в голову i забила памороки. На чистому
повiтрi, пiд гiллястими грушами гостi забули i про гетьманшу, i про ©©
шляхетський етикет, занесений в вольний козацький край. Декотрi з гостей
не церемонились: приступали до столу i самi наливали собi по другому
кухликовi. Гаряче повiтря було напахане й промкнуте запашною парою.
Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом. Налетiли бджоли з ближчих
Богданових пасiк i вкрили стiл, падали в порожнi кухлi, билися об жбани,
об кубки, падали на дно спорожнених кухлiв: дзижчали i билися, неначе й
вони стали п'янi од вина та меду, змiшаного з перцем. Бджоли вилися ро м
над столом, над головами гостей, над ©х кубками. Гетьманша одмахувалась од
бджiл хусточкою. Полковницi скоса поглядали на жбан, на гетьманшу, ©м
хотiлося випити ще по одному кухликовi, але гетьманша не почастувала ©х,
не попросила випити по другому.
Випивши по чарцi варенухи, панни i справдi повеселiшали i стали жвавiшi
й смiливiшi; вони почали бiгати по стежках i доганяти одна одну, неначе
грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна i розласувалась: в
не© аж губи злиплись од варенухи. Гаряча пара, солодка й пахуча, аж
дражнила ©©. Вона ждала, щоб ©© почастували другим кухликом, але гетьманша
i не думала просити ©©.
"Чи вона скупа, оця нова гетьманша? Чи не любить п'яних? - думала
осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. - Це диво та й годi! Я знаю
добре, що й шляхтичi, й князi скрiзь добре кружляють горiлку й вина, добре
п'ють i впиваються незгiрше козакiв. Але ж i добра варенуха! Я ще зроду не
пила тако© пахучо©! I з чого вони ©© варили? Мабуть, якогось дорогого вина
налили в мед, бо й горiлку насилу чути. От коли б ще випити хоч кухлик! Аж
губи злипаються. Ой, хочеться менi отi © варенухи! - Осавулиха поглядала
на гетьманшу, але гетьманша i не думала частувати ©© вдруге. - Ой, попрошу
сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю! Аж лоскоче в носi отой
солодкий та перцевий дух! - думала осавулиха, але таки не насмiлилась
просити в гетьманшi другого кухлика. - Ця гетьманша не часту , а тiльки
драту гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який тепер свiт настав!
Ох-ох!" - I осавулиха глянула жалiбними очима на жбан варенухи i трохи не
заплакала.
Панни бiгали й пустували. Трохи запамороченi матерi не дуже наглядали
за ними. Молодi козаки бiгали з паннами i ганялись за ними по садку, як
парубки ганяються за сiльськими дiвчатами. Солодкий дух варенухи, свiже
повiтря, i свiт ясного дня, i пишний садок, i Маринчинi очi, розворушили
серце молодого Зiнька, неначе залоскотали його. Зiньковi забажалось зайти
з Маринкою вдвох в гущавину садка i напитись з ©© гарячих рожевих уст
розкошi, щастя, кохання.
- Панни, а давайте грати наввипередки! - гукнув Зiнько. В його була
думка догнати Маринку i хоч доторкнутись до ©© рук, до ©© стану, дихнути
хоч на одну мить одним духом з нею.
- Ми не гра мо наввипередки з хлопцями! - обiзвались панни.
- А я буду грати! Ану, Зiньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить?
- крикнула Христина.
Зiнько став вряд з Христиною, i вони обо покатали по травi. Христина
покатала, неначе полетiла стрiла, кинута з тугого та цупкого лука, i
випередила Зiнька.
- Зiньку! час нам вже додому ©хати! Вже сонце стало на вечiрньому
прузi! - гукнула з-за кущiв осавулиха.
- Потривайте, мамо! Ми ще трохи побiга мо по садку, - обiзвався Зiнько.
- Ти б, мабуть, i до свiта бiгав з дiвчатами, але в мене од сидiння вже
й спина заболiла.
Осавулиха наблизилась до купи паннi в i пристала до Маринки. Стара
розпитувала Маринку про ©© матiр i просила передати од не© поклiн, як вона
по©де до Ки ва i побачиться з сво ю матiр'ю.
- Прощайте, панни! Прощай, Маринко! - сказала осавулиха дуже ласкаво i