Страница:
на©жджа в Ки©в до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля чого: певно,
вигляда собi в Ки вi гарного жениха. Я ©х обох знаю. Це мо© добрi
знайомi. Я буваю в ©х в гостях, а вони в мене.
- Невже! - аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що
коротенька люлька випала в його з рук i з не© висипався на пiдлогу i
попiл, i тлiючий тютюн.
- Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота
снiгова Олена? - сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама
втупила в Виговського сво© невеличкi темнi очi, розумнi, як у ©© батька,
гетьмана Богдана.
- То ти ©х обох зна ш? - промовив Виговський, i його очi неначе
засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.
- Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про ©х i не говорила. Казала
менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив
на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий,
як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, сво ю дочкою. Це менi на вушко
розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так
само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями
Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за
значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.
- Чом же вiн не видав сво © дочки замiж?
- Певно, ждав жениха для сво © дочки якогось сенатора, а може, й князя.
Сенатори й князi не сватали ©©, бо були високi задля не©, а за нижчих ©©
батько не давав, хоч ©© вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, -
сказала Катерина. - От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був
упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збира ться
квакнути з усi © сили.
Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули
двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд
самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З нависло© на
стрiсi льодово© бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панi©
повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись
до, вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на ©х рукою: заходьте,
мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула
головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води
полились ©й на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши ©© з рукава. Iван
Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши в вiкно
молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в
далеку кiмнатку.
Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй
свiтлицi i поклали сво© кунтушi на стiльцях. Катерина попросила ©х сiсти
на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти ©х.
Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесi© та церемонi©.
Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до ©х при©хав з Чигирина писар
гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав ©й про все. Катерина
розказала все, що говорив ©й Виговський, так гарно, що обидвi панi©
слухали ©© з великою цiкавiстю, ©м обом хотiлось побачити того
гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про
гетьмана.
Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед
дзеркалом, закрутив сво© вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi
кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву
Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура.
Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив
через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла,
широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з
високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi,
Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю
сво ю мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся
глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.
Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з
високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодо©
панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi,
обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли
червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами,
заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних
перлiв. На ши© лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла
з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову,
коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на ши© висiв
здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в не©
були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.
Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було
повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились
з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита,
проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:
- А ми, пане писарю, бачили вас вчора!
- Де ж ви мене бачили? - спитав Виговський.
- А коло свято© Софi©, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з
посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий,
- сказала Павловська.
Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе
говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами!
- Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви
басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.
- Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно,
ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? - обiзвалась Олеся, обертаючись
до Виговського.
- Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що
кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, - сказав Виговський дуже радий, що
й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.
- Чи ви, пане писарю, самi прибули до Ки ва, чи, може, й жiнка при©хала
з вами? Чи ви жонатi? - знов спитала цiкава Павловська.
Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче
пiдрiзаними, зубами.
- Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом i менi не
було часу навiть подумати про оженiння.
А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась... - додав
Виговський.
I Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли, ©х очi весело заграли. У
кожно© майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими
очима з Олесею i впiймала iскристий погляд ©© очей. Виговський дуже
сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до
себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi
молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до не©, вона була б ладна
вийти замiж хоч i зараз.
"Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! - подумала
Павловська. - Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли
жупана... Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний
же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!" - думала
Павловська.
- Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з сво©м весiллям, нема де
правди дiти, - сказала Катерина, затя-гаючи нитку в голку i довго
нацiляючись в вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.
- А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових
плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних
чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок!
Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi
однi ©, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки-чарiвницi! -
дрiботiла Павловська i смiялась. © кругленькi та куценькi, як тарахоньки,
щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi
на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе
посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi
волосинки. Усе ©© куце лице з темними блискучими очима стало
веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Iваном
Остаповичем i вдарити тропака.
- Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж
шляхтянками, - промовив Виговський, глянувши в вiчi Олесi й легенько
зiтхнувши.
Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.
- Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Ки ва? - спитала Олеся так
поважно, неначе вона була тiтка Павловсько©, а весела Павловська була для
не© небогою. Нi один кружок ©© бiлого лиця не ворухнувся, неначе ©© бiле
личко було висiчене з мармуру.
- Завтра надвечiр треба ви©здити до Чигирина.
- Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть,
i ваша порожня хата не пролива за вами слiз, - сказала Павловська i
чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.
- Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман
буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Ки вi, то
я в тому ще певнiший. Треба ©хати, хоч менi i хотiлось би довше побути в
Ки вi.
- Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже ©сти схотiлось: ми
сьогоднi таки раненько пообiдали, - промовила Катерина i встала, поклавши
сво шитво на столi.
Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними
перетичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий - з
сметаною, поставила тарiлку холодно© смажено© риби i вийняла з шафи
чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого - з
горiлкою - лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i
стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько встафiй.
Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги
з сметаною, i риба щезли з полумискiв доостанку. Старий батько Iвана
Виговського, як хазя©н, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. В
свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська
кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi
були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з
Iваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона
мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та
князiвський рiд, неначе повсякдень носила на сво му чолi одлиск слави
поважних сенаторiв та князiв.
Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.
- Та й загулялись ми, небого, з козаками! - аж крикнула Павловська.
- Та випийте ще кухличок меду на прощання! - припрошував старий
господар тiтку.
- Ой, буде вже, буде, мо серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки
п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю
на ввесь Ки©в, - говорила весела тiтка.
- Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж
зна те, що тепер польськi та укра©нськi католики-пани вертаються на
Укра©ну, бо гетьман пуска ©х. А мiщани ганяють ©х з Ки ва, на передмiстя.
Ще подумакугь, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на
якусь там Куренiвку, - сказала Олеся.
- Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! - промовила тiтка.
- Не бiйтесь! Я вас проведу до само© господи, - обiзвався Iван
Остапович.
- От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, -
говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого
лисицями. - Але... сьогоднi ми гостю мо у вас, а завтра просимо гостювати
в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзн снiдання або на раннiй
обiд.
- Добре, спасибi! - обiзвалась Катерина i ©© чоловiк.
- I вас просимо вкупi з ними, Iване Остаповичу! Не цурайтесь нашого
хлiба-солi, - просила Павловська Виговського.
- О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! - сказав Виговський
зрадiвши.
Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та й хитра ж та догадлива
вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гада та метику , але що, цього не
вгадаю..."
I гостi розпрощались з господарями.
Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi
Павловсько©. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi
обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила
гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.
Iван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловсько©, як
сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловсько© був такий самий,
як i в старого встафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i
низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими
гратками для оборони од злодi©в. В Павловсько© скрiзь в покоях було вже
поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на
покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим
образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину
свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з
зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими
квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких
вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки
двох невеличких дочок панi Якилини Павловсько©, заглядали в свiтлицю i
знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана
Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i
зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно
обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi
посiдали на канапах, схожих на ослони.
- От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи зна те, Iване Остаповичу, що
ви менi цi © ночi снились? -промовила Якилина Павловська.
- I менi ви снились, та так страшно! - прохопилась Олеся i чогось
почервонiла.
- Як же я вам снився? - спитав Виговський в Павловсько©.
- Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви
летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом,
а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю
улицю. "Ой, згоримо! - нiби кажу я до Олесi. - Ой, коли б оце кiнь сипнув
снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався
метелицею снiг та й погасив те полум'я...
- Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'©! -
обiзвалась Катерина, усмiхаючись.
- А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, - промовила Олеся. -
Снилось менi, десь я неначе йду до свято© Софi©, а ви ката те на страшному
конi. Дивлюсь - то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено
прихка , пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все
лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну,
ви знов на рвучкому конi гарцю те на майданi, а потiм дивлюсь - ви знов
пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в
пропасницi .
"Ото вразив ©х обох! Аж приснився обом та ще тi © ж само© ночi", -
подумала Катерина.
- Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? - сказала Катерина
голосно.
- Менi зда ться, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщу на
добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, - промовив Данило.
- Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цi © ночi, -
сказала тiтка. - Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи
турецький? Напродиво чудовий та баский!
- Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, -
одповiв Iван Остапович.
- Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я
була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! - сказала тiтка Якилина.
- I я б погарцювала, бо дуже люблю ©здити верхи, - обiзвалась Олеся.
- Невже ви вмi те ©здити верхи? - спитав Виговський.
- О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене ©здити на конi ще змалку, для
всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиня на©зди на дiм, на оселю. От
я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, - сказала Олеся.
- Чи ви грецько© вiри, чи католицько©? - спитав несподiвано Iван
Остапович в Олесi Стеткевичiвни.
- Аякже! Я i цьоця моя Якилина - ми грецько© вiри, - сказала вона,
кивнувши головою на Павловську.
- В нашiй сiм'©, пане Йване Остаповичу, всяка мiшанина, - обiзвалась
Якилина Павловська. - Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з
Огiнських, були грецько© вiри, а вже брати мо© розбрелись по усяких вiрах.
Один був грецько© вiри, другi два - Ян та Христофор - подались на нову
вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати
сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат ©© Михайло, од першо©
Богданово© жiнки, князiвни Соломирецько©, зостались православнi, а двi ©©
зведенючки-сестри од друго© Богданово© жiнки - католички Францкевичево© -
стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському
монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом
Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й
зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлi© горох перемiшався з
капустою.
- От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, - сказав
Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий,
що Олеся однi © з ним вiри.
- Але оце ми базiка мо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може,
треба незабаром ви©здити з Ки ва, а то ще як дiзна ться гетьман, то й на
мене розгнiва ться, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з
обiдом. Але, зда ться, мiй борщ вже докипа , а каша допрiва , - сказала
Павловська i побiгла до пекарнi.
- Яка весела ваша тiтка Якилина! - промовив Iван Остапович до Олесi.
- Що весела, то весела! я ©© люблю за веселi норови, бо й менi з нею
веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Ки вi, далеченько од нашого двору,
бо наш, батькiвський палац i ма ток, аж на Полiссi, - сказала Олеся.
- При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви
така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, - сказав
Iван Остапович.
- Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був
живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я пере©хала з
сво ю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарю
мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич,
арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, - промовила Олеся.
- Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та
ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Ки©в!
- О, я до не© частенько на©жджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по
мiсяцiв два, - сказала Олеся, - але все-таки не годиться менi кидати й
сво © хати, i свого господарства.
"Можна буде з нею часто бачитись в Ки вi, - подумав Iван Остапович. -
Не мине ця пташка мого сильця!"
Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм,
замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська
одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки
тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Но вого ковчега, усякi
звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи
ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з
товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був
повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись
скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною
кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд
варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i
маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i
сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi
i ©ли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонi©.
- Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене
гетьман бити, та нiкому буде й боронити, - сказав Iван Остапович,
допиваючи здоровий кубок меду.
- Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала
тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.
- А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьмансько© булави? -
спитав в Олесi Iван Остапович.
- Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, -
обiзвалась Олеся, за©даючи обiд маковниками.
- Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби
мене не вигнали, та час до Чигирина братись, - сказав Iван Остапович i
хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за
щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в
одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас
два днi, а менi зда ться, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од
якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловсько©.
- Заходьте ж до нас, як будете в Ки вi! Не минайте мо © хати! - сказала
Павловська до Виговського.
- Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете
гостювати в Ки вi в тiтки? - спитав Iван Остапович.
- Та, мабуть, по©ду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на
полi, - сказала Олеся на прощаннi.
- То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки
частенько посила по дiлу до Ки ва, - сказав Iван Остапович i вийшов з
поко©в весело© Якилини.
II
Невеселий ви©хав того ж таки дня з Ки ва Iван Остапович з двома
верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'©хав у густий ки©вський
бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби
стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув,
неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на
душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Ки вi на празникуваннях
та обiдах Виговському здалося, що вiн за©хав у якусь пустиню. Вiн похилив
голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи
серед мертво© самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив
щось дуже коштовне або щось забув у Ки вi таке гарне та дороге, що за ним
варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на
полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно
линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув,
неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались ро м в головi
Виговського.
"Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти ©© з рук
гордовито© високо© рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова
жiнка Ганна; вона зумi добре вдержувати мiй дiм, може, колись i
гетьманський... Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й
привiтати людей. Козаки ©© поважатимуть; козацька старшина не посмi
заводити в мо му домi запорозько© сваволi та п'янства, котрого i я сам не
люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", - думав Виговський,
втопивши очi в темно-зеленi стiни сумно© соснини, неначе вiн читав на ©х
сво© думи.
Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни
заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше
заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Ки ва.
Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому
хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона
тепер пробувала.
Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою
кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi
невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав
добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними
подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина
i тратив на будування монастиря чимало грошей.
Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер
надзвичайно сумною.
"От було б добре, якби оце з мо © хати вибiгла назустрiч менi Олеся,
привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до
мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене сво ю тихою
розмовою", - думав Iван Остапович, сидячи на канапцi.
Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби
слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а
по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених
поко©чках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на
поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його
смуток. Йому здавалось, що i тi поко©, i тi столи не наводили б на його
душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на
сво му вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на
вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того
часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. I
несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на
серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.
"Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а мо серце не
зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! -
Виговський важко зiтхнув. - Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман,
мабуть, мене жде", - подумав Виговський i вхопив з стола кiлька листiв,
витяг з кишенi сво© записи, зробленi в Ки вi про посланцiв та митрополита,
i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.
Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв,
про присягу киян та про митрополита.
Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в
гетьмана i по©хав до Ки ва. Вiн зайшов в гостi до Павловсько©, побачився з
Олесею. I Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i
переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до не© на обiд другого дня.
Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими
на©дками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка
покiйного чоловiка Павловсько©. В кiнцi обiду при©хала стара княгиня
Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович познайомився
з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича, делiкатна в розмовi,
ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його
до себе в гостi. Вона була горда сво©м князiвством i догадувалась, що Iван
вигляда собi в Ки вi гарного жениха. Я ©х обох знаю. Це мо© добрi
знайомi. Я буваю в ©х в гостях, а вони в мене.
- Невже! - аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що
коротенька люлька випала в його з рук i з не© висипався на пiдлогу i
попiл, i тлiючий тютюн.
- Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота
снiгова Олена? - сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама
втупила в Виговського сво© невеличкi темнi очi, розумнi, як у ©© батька,
гетьмана Богдана.
- То ти ©х обох зна ш? - промовив Виговський, i його очi неначе
засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.
- Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про ©х i не говорила. Казала
менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив
на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий,
як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, сво ю дочкою. Це менi на вушко
розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так
само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями
Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за
значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.
- Чом же вiн не видав сво © дочки замiж?
- Певно, ждав жениха для сво © дочки якогось сенатора, а може, й князя.
Сенатори й князi не сватали ©©, бо були високi задля не©, а за нижчих ©©
батько не давав, хоч ©© вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, -
сказала Катерина. - От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був
упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збира ться
квакнути з усi © сили.
Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули
двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд
самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З нависло© на
стрiсi льодово© бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панi©
повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись
до, вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на ©х рукою: заходьте,
мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула
головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води
полились ©й на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши ©© з рукава. Iван
Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши в вiкно
молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в
далеку кiмнатку.
Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй
свiтлицi i поклали сво© кунтушi на стiльцях. Катерина попросила ©х сiсти
на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти ©х.
Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесi© та церемонi©.
Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до ©х при©хав з Чигирина писар
гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав ©й про все. Катерина
розказала все, що говорив ©й Виговський, так гарно, що обидвi панi©
слухали ©© з великою цiкавiстю, ©м обом хотiлось побачити того
гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про
гетьмана.
Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед
дзеркалом, закрутив сво© вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi
кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву
Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура.
Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив
через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла,
широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з
високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi,
Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю
сво ю мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся
глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.
Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з
високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодо©
панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi,
обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли
червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами,
заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних
перлiв. На ши© лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла
з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову,
коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на ши© висiв
здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в не©
були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.
Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було
повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились
з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита,
проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:
- А ми, пане писарю, бачили вас вчора!
- Де ж ви мене бачили? - спитав Виговський.
- А коло свято© Софi©, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з
посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий,
- сказала Павловська.
Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе
говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами!
- Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви
басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.
- Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно,
ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? - обiзвалась Олеся, обертаючись
до Виговського.
- Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що
кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, - сказав Виговський дуже радий, що
й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.
- Чи ви, пане писарю, самi прибули до Ки ва, чи, може, й жiнка при©хала
з вами? Чи ви жонатi? - знов спитала цiкава Павловська.
Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче
пiдрiзаними, зубами.
- Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом i менi не
було часу навiть подумати про оженiння.
А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась... - додав
Виговський.
I Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли, ©х очi весело заграли. У
кожно© майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими
очима з Олесею i впiймала iскристий погляд ©© очей. Виговський дуже
сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до
себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi
молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до не©, вона була б ладна
вийти замiж хоч i зараз.
"Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! - подумала
Павловська. - Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли
жупана... Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний
же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!" - думала
Павловська.
- Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з сво©м весiллям, нема де
правди дiти, - сказала Катерина, затя-гаючи нитку в голку i довго
нацiляючись в вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.
- А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових
плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних
чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок!
Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi
однi ©, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки-чарiвницi! -
дрiботiла Павловська i смiялась. © кругленькi та куценькi, як тарахоньки,
щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi
на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе
посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi
волосинки. Усе ©© куце лице з темними блискучими очима стало
веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Iваном
Остаповичем i вдарити тропака.
- Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж
шляхтянками, - промовив Виговський, глянувши в вiчi Олесi й легенько
зiтхнувши.
Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.
- Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Ки ва? - спитала Олеся так
поважно, неначе вона була тiтка Павловсько©, а весела Павловська була для
не© небогою. Нi один кружок ©© бiлого лиця не ворухнувся, неначе ©© бiле
личко було висiчене з мармуру.
- Завтра надвечiр треба ви©здити до Чигирина.
- Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть,
i ваша порожня хата не пролива за вами слiз, - сказала Павловська i
чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.
- Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман
буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Ки вi, то
я в тому ще певнiший. Треба ©хати, хоч менi i хотiлось би довше побути в
Ки вi.
- Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже ©сти схотiлось: ми
сьогоднi таки раненько пообiдали, - промовила Катерина i встала, поклавши
сво шитво на столi.
Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними
перетичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий - з
сметаною, поставила тарiлку холодно© смажено© риби i вийняла з шафи
чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого - з
горiлкою - лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i
стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько встафiй.
Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги
з сметаною, i риба щезли з полумискiв доостанку. Старий батько Iвана
Виговського, як хазя©н, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. В
свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська
кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi
були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з
Iваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона
мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та
князiвський рiд, неначе повсякдень носила на сво му чолi одлиск слави
поважних сенаторiв та князiв.
Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.
- Та й загулялись ми, небого, з козаками! - аж крикнула Павловська.
- Та випийте ще кухличок меду на прощання! - припрошував старий
господар тiтку.
- Ой, буде вже, буде, мо серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки
п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю
на ввесь Ки©в, - говорила весела тiтка.
- Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж
зна те, що тепер польськi та укра©нськi католики-пани вертаються на
Укра©ну, бо гетьман пуска ©х. А мiщани ганяють ©х з Ки ва, на передмiстя.
Ще подумакугь, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на
якусь там Куренiвку, - сказала Олеся.
- Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! - промовила тiтка.
- Не бiйтесь! Я вас проведу до само© господи, - обiзвався Iван
Остапович.
- От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, -
говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого
лисицями. - Але... сьогоднi ми гостю мо у вас, а завтра просимо гостювати
в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзн снiдання або на раннiй
обiд.
- Добре, спасибi! - обiзвалась Катерина i ©© чоловiк.
- I вас просимо вкупi з ними, Iване Остаповичу! Не цурайтесь нашого
хлiба-солi, - просила Павловська Виговського.
- О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! - сказав Виговський
зрадiвши.
Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та й хитра ж та догадлива
вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гада та метику , але що, цього не
вгадаю..."
I гостi розпрощались з господарями.
Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi
Павловсько©. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi
обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила
гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.
Iван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловсько©, як
сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловсько© був такий самий,
як i в старого встафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i
низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими
гратками для оборони од злодi©в. В Павловсько© скрiзь в покоях було вже
поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на
покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим
образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину
свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з
зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими
квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких
вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки
двох невеличких дочок панi Якилини Павловсько©, заглядали в свiтлицю i
знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана
Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i
зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно
обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi
посiдали на канапах, схожих на ослони.
- От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи зна те, Iване Остаповичу, що
ви менi цi © ночi снились? -промовила Якилина Павловська.
- I менi ви снились, та так страшно! - прохопилась Олеся i чогось
почервонiла.
- Як же я вам снився? - спитав Виговський в Павловсько©.
- Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви
летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом,
а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю
улицю. "Ой, згоримо! - нiби кажу я до Олесi. - Ой, коли б оце кiнь сипнув
снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався
метелицею снiг та й погасив те полум'я...
- Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'©! -
обiзвалась Катерина, усмiхаючись.
- А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, - промовила Олеся. -
Снилось менi, десь я неначе йду до свято© Софi©, а ви ката те на страшному
конi. Дивлюсь - то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено
прихка , пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все
лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну,
ви знов на рвучкому конi гарцю те на майданi, а потiм дивлюсь - ви знов
пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в
пропасницi .
"Ото вразив ©х обох! Аж приснився обом та ще тi © ж само© ночi", -
подумала Катерина.
- Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? - сказала Катерина
голосно.
- Менi зда ться, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщу на
добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, - промовив Данило.
- Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цi © ночi, -
сказала тiтка. - Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи
турецький? Напродиво чудовий та баский!
- Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, -
одповiв Iван Остапович.
- Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я
була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! - сказала тiтка Якилина.
- I я б погарцювала, бо дуже люблю ©здити верхи, - обiзвалась Олеся.
- Невже ви вмi те ©здити верхи? - спитав Виговський.
- О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене ©здити на конi ще змалку, для
всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиня на©зди на дiм, на оселю. От
я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, - сказала Олеся.
- Чи ви грецько© вiри, чи католицько©? - спитав несподiвано Iван
Остапович в Олесi Стеткевичiвни.
- Аякже! Я i цьоця моя Якилина - ми грецько© вiри, - сказала вона,
кивнувши головою на Павловську.
- В нашiй сiм'©, пане Йване Остаповичу, всяка мiшанина, - обiзвалась
Якилина Павловська. - Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з
Огiнських, були грецько© вiри, а вже брати мо© розбрелись по усяких вiрах.
Один був грецько© вiри, другi два - Ян та Христофор - подались на нову
вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати
сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат ©© Михайло, од першо©
Богданово© жiнки, князiвни Соломирецько©, зостались православнi, а двi ©©
зведенючки-сестри од друго© Богданово© жiнки - католички Францкевичево© -
стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському
монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом
Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й
зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлi© горох перемiшався з
капустою.
- От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, - сказав
Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий,
що Олеся однi © з ним вiри.
- Але оце ми базiка мо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може,
треба незабаром ви©здити з Ки ва, а то ще як дiзна ться гетьман, то й на
мене розгнiва ться, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з
обiдом. Але, зда ться, мiй борщ вже докипа , а каша допрiва , - сказала
Павловська i побiгла до пекарнi.
- Яка весела ваша тiтка Якилина! - промовив Iван Остапович до Олесi.
- Що весела, то весела! я ©© люблю за веселi норови, бо й менi з нею
веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Ки вi, далеченько од нашого двору,
бо наш, батькiвський палац i ма ток, аж на Полiссi, - сказала Олеся.
- При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви
така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, - сказав
Iван Остапович.
- Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був
живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я пере©хала з
сво ю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарю
мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич,
арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, - промовила Олеся.
- Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та
ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Ки©в!
- О, я до не© частенько на©жджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по
мiсяцiв два, - сказала Олеся, - але все-таки не годиться менi кидати й
сво © хати, i свого господарства.
"Можна буде з нею часто бачитись в Ки вi, - подумав Iван Остапович. -
Не мине ця пташка мого сильця!"
Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм,
замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська
одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки
тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Но вого ковчега, усякi
звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи
ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з
товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був
повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись
скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною
кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд
варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i
маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i
сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi
i ©ли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонi©.
- Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене
гетьман бити, та нiкому буде й боронити, - сказав Iван Остапович,
допиваючи здоровий кубок меду.
- Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала
тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.
- А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьмансько© булави? -
спитав в Олесi Iван Остапович.
- Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, -
обiзвалась Олеся, за©даючи обiд маковниками.
- Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби
мене не вигнали, та час до Чигирина братись, - сказав Iван Остапович i
хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за
щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в
одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас
два днi, а менi зда ться, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од
якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловсько©.
- Заходьте ж до нас, як будете в Ки вi! Не минайте мо © хати! - сказала
Павловська до Виговського.
- Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете
гостювати в Ки вi в тiтки? - спитав Iван Остапович.
- Та, мабуть, по©ду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на
полi, - сказала Олеся на прощаннi.
- То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки
частенько посила по дiлу до Ки ва, - сказав Iван Остапович i вийшов з
поко©в весело© Якилини.
II
Невеселий ви©хав того ж таки дня з Ки ва Iван Остапович з двома
верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'©хав у густий ки©вський
бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби
стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув,
неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на
душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Ки вi на празникуваннях
та обiдах Виговському здалося, що вiн за©хав у якусь пустиню. Вiн похилив
голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи
серед мертво© самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив
щось дуже коштовне або щось забув у Ки вi таке гарне та дороге, що за ним
варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на
полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно
линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув,
неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались ро м в головi
Виговського.
"Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти ©© з рук
гордовито© високо© рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова
жiнка Ганна; вона зумi добре вдержувати мiй дiм, може, колись i
гетьманський... Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й
привiтати людей. Козаки ©© поважатимуть; козацька старшина не посмi
заводити в мо му домi запорозько© сваволi та п'янства, котрого i я сам не
люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", - думав Виговський,
втопивши очi в темно-зеленi стiни сумно© соснини, неначе вiн читав на ©х
сво© думи.
Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни
заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше
заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Ки ва.
Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому
хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона
тепер пробувала.
Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою
кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi
невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав
добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними
подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина
i тратив на будування монастиря чимало грошей.
Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер
надзвичайно сумною.
"От було б добре, якби оце з мо © хати вибiгла назустрiч менi Олеся,
привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до
мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене сво ю тихою
розмовою", - думав Iван Остапович, сидячи на канапцi.
Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби
слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а
по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених
поко©чках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на
поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його
смуток. Йому здавалось, що i тi поко©, i тi столи не наводили б на його
душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на
сво му вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на
вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того
часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. I
несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на
серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.
"Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а мо серце не
зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! -
Виговський важко зiтхнув. - Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман,
мабуть, мене жде", - подумав Виговський i вхопив з стола кiлька листiв,
витяг з кишенi сво© записи, зробленi в Ки вi про посланцiв та митрополита,
i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.
Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв,
про присягу киян та про митрополита.
Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в
гетьмана i по©хав до Ки ва. Вiн зайшов в гостi до Павловсько©, побачився з
Олесею. I Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i
переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до не© на обiд другого дня.
Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими
на©дками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка
покiйного чоловiка Павловсько©. В кiнцi обiду при©хала стара княгиня
Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович познайомився
з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича, делiкатна в розмовi,
ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його
до себе в гостi. Вона була горда сво©м князiвством i догадувалась, що Iван