Страница:
- Добра твоя рада! - загомонiли старi козаки, сподвижники Богдановi.
- А ви, молодi козаки й голота, повтiкайте з Чигирина, повиходьте
назустрiч Сiрковi та Юрi вi, пристаньте до ©х вiйська та й рушайте з ними
на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! - говорив Демко.
- Добре! Добре! Згода! - гукнули козаки й хлопи.
Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зiнько незабаром, не цi ©, то
друго© ночi вийде з молодими козаками та мiщанами з Чигирина i пiде на
битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомонiли козаки в
гущавинi, довго пили по чарцi та курили люльки. Але Маринка вже не чула
того гомону i не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотiли та
жеврiли, як жар, козацькi люльки. Вона тiльки й почувала, як ©© здавило
коло серця, як сльоза за сльозою котилася з ©© очей. Маринка встала i
тихою ходою пiшла на гору. Вона увiйшла в кiмнату, впала на лiжко i
заридала, припавши лицем до подушки.
"Тепер Зiнько мiй пiде з Чигирина на вiйну, доконечне пiде! Тепер я
бачу, яке менi горе, що я козачка. Горе мо , недоле моя! Не одну нiченьку
доведеться менi обливати гiркими сльозами бiлу постiль, вранцi вмиватись
не криничаною, нi рiчаною водою, а дрiбними сльозами..."
Цiлий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна.
Цiлий день в не© очi були червонi, заплаканi. Зiнько поглядав на не© скоса
i думав: "Ну, та й почувливi ж отi жiнки на серце та чуйнi душею! Я тiльки
що задумав йти в битву, а вона вже нiби душею це передчува , неначе ©й з
неба принесено звiстку i кинуто в самiсiньке серце. Чудне й дивне жiноче
серце!"
Маринка цiлий день слiдкувала за Зiньком, де тiльки ступала його нога.
Зiнько пiшов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав
йому багато сiна, насипав в жолоб вщерть вiвса пополовинi з пшеницею,
лагодив та чистив сiдло, насипав в сакви вiвса на дорогу. Маринка все те
бачила i тiльки важко зiтхала. Зiнько все порався в станi та в дворi,
вештався й не присiдав. Маринка заговорювала з ним, зачiпала його,
промовляла до його ласкавими словами, а Зiнько i не дивився на не©, i не
слухав ©©. Пишнi русявi його кучерi аж гойдались на вiтрi, розкудланi й
нерозчесанi, неначе густа жовта пшениця на полi, пом'ята буйним вiтром.
Вiка були спущенi i закривали тихi ласкавi очi. Зiнько оглядав збрую,
оглядав рушницi.
- Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе
важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збира шся кудись в
далеку дорогу? - питала в Зiнька Маринка.
- Нiколи менi тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби сво дiло! Ще
наговоримось, - сказав Зiнько, роздивляючись на гнуздечку, обковану
срiбними бляшками та гудзиками.
- Тво© думки вже не дома! Тво© думки лiтають вже десь далеко, в
далекому кра©. Чом ти не обiзвешся до мене й словом? Чом ти не подивишся
на мене тихими очима? Тво© очi нiби зайнялися огнем. Щось , та тiльки ти
менi не кажеш усi © правди! - бiдкалася молода козачка.
Зiнько пiдвiв на не© очi. Очi блиснули огнем битви, блиснули злiстю.
- Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобi в чому недогода? Може, я
тобi не вмiла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?
- Гаразд, що ти дуже добра сьогоднi. Йди в хату та гляди дитини. Менi
треба оглядiти збрую. Йди собi од мене! Бабам нечля микатись в козацькi
справи.
Маринка покiрливо вийшла з станi, похнюпившись i задержуючи в грудях
важке зiтхання. Вона пiшла в хату, стала до роботи, а робота випадала з
рук, неначе вона не володала руками. Стара Люта©ха зйрнула на не© скоса.
"Отже ж, молодиця догаду ться, що Зiнько сьогоднi лашту ться в дорогу.
I як вона догадалась? I хто ©й сказав про це?" - подумала Люта©ха i сама
зiтхнула, ©й прийшли на думку давнi лiта, давн лихо, коли вона була
молода, коли й ©й не раз доводилось випроводжати на вiйну свого Демка,
коли Демко привiз ©й звiстку, як синiв пошматували ляхи гарматами i полили
©х кров'ю бiлий снiг. Вона ще важче зiтхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в
собi давнiй, припалий мохом, та пилом, одгук давнього горя.
"Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде друга й
третя, i кiнця ©м не буде, i лiк ©м погубиш! А для бiдно© молодицi це ще
тiльки перша розлука, гiрка як полин!" - подумала стара Демчиха.
Настав вечiр. Наймичка подала вечерю в ганок. Усi посiдали кругом стола
i вечеряли мовчки. Маринка тiльки ложку вмочала i прикидалась, нiби вона
вечеря , ©жа не йшла ©й на думку.
- Час, сину, ви©жджати в дорогу. Сiдлай коня та не гайся, щоб ти од
товаришiв не зостався! - сказав Демко, навiть не глянувши на Маринку.
Зiнько осiдлав коня, насипав в сакви вiвса. Мати поклала в сакви харч.
Зiнько перекинув сакви через конячу спину i прив'язав ©х до сiдла.
- Тепер благословiть мене, тату, i ви, мамо, в небезпечну дорогу! -
промовив Зiнько.
Старий поблагословив сина. Мати накинула Зiньковi на шию золотий хрест
на чорному шнурку i тихо заплакала. Маринка закрила очi рукавом,
одвернулась, припала головою до одвiрка i неначе ©© i в хатi не було,
неначе вона й на свiт не родилась. Вона не насмiлилась навiть спитати,
куди од'©жджа Зiнько.
Кiнь стояв, прив'язаний до стовпа, обернув голову до ганка i заiржав од
нетерплячки, неначе промовив: "Швидше, козаче! Не гайся, бо не втерплю,
стоячи в дворi! Хочу летiти в степ i полечу з тобою вкупi орлом на
ворога..."
Зiнько зiйшов з ганку i за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка
пiшла слiдком за ними плачучи.
- Побiжи, дочко, та одчини ворота! - гукнув старий. "Я б зав'язала,
закувала залiзом ворота, щоб не пустити милого!"- подумала Маринка i не
рушила з мiсця.
Зiнько скочив на коня. Кiнь, як змiй, звився i став дибом. Зiнько ледве
всидiв на сiдлi Стара Демчиха подибала одчиняти ворота.
- Скажи ж менi, милий, куди од'©жджа ш, щоб я знала звiдкiль тебе
виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой, вертайся
швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи ж менi щиру правду,
куди од'©жджа ш? - крикнула Маринка i припала головою до сiдла та й
заголосила, як по мертвому. Сльози душили ©©; вона почувала, що ледве
дише.
- Не скажу, Маринко, бо й сам не знаю, звiдкiля вернуся... а може, й не
вернуся, - сказав Зiнько.
- Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на степу
пострiляний та порубаний, то закрий хусткою вид, щоб степовi орли не
виклювали часом очей, доки товаришi пiднiмуть тебе з землi живого! -
гукнув батько.
Маринка розв'язала на головi шовкову червону хустку i подала Зiньковi.
Розкiшна коса впала з-пiд очiпка i кучерявим хмелем впала на плечi i
розсипалась до пояса. Маринка припала до сiдла i заголосила на ввесь двiр.
Пiшла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зiнько почував, що й
його давило коло серця, але йому хотiлось битви, хотiлось погуляти в
чистому полi, бажалось покарати ворогiв. Завзяття обняло його, неначе
огнем, в одну мить. Вiн задушив жаль в серцi, свиснув, пустив поводи.
Кiнь, як скажений, вискочив в ворота i залупотiв копитами. Пiднялася
курява i вкрила хмарою коня й козака.
Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами.
- Важка буде тобi, дочко, ця нiченька! - промовила Люта©ха, плачучи. -
Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля. Перша розлука буде
важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така важка.
Поживеш - звикнеш.
Мати втiшала Маринку, а в не© само© сльози крапали дрiбним дощем за
коханим найменшим сином.
- Ану, баби! Оце розрюмсались! Велике, пак, диво, що козак ©де на
вiйну... От я вам поставлю корито, то ви до свiта наплачте повне корито
слiз, може, хоч курчатам знадобиться... Ой баби, баби! Чудна в вас вдача!
- жартував старий. - Ревуть обидвi, як корови за телятами. Ось потривайте!
Прийдуть ляхи Виговського, муситимете й ви стати на муштру за рушницями.
Ти, стара, станеш за козацького полковника, а Маринка в тебе буде за
осавула, а наймички позабирають в руки рушницi та й будете палити з гори
на ляхiв...
Цiлу нiченьку проплакала бiдна Маринка, припавши ниць до подушки,
облила бiлу постiль сльозами, ©й все привиджувалось, що вона бачить
Зiнька, пострiляного, порубаного, на зеленому степу з лицем, накритим
червоною хусткою, а кругом його обсiли чорнi ворони та орли i ждуть його
смертi, як розкiшного бенкету. I другого дня ходила вона заплакана, як
нежива. Сумнi Маринчинi карi очi стали ще сумнiшi, неначе вона тiльки що
поховала Зiнька та вернулась з кладовища. Маринка зблiдла, схудла, спала з
тiла, неначе занедужала, неначе тиждень недужа лежала.
В Чигиринi пройшла чутка, що багато козакiв з Чигиринського полку один
по одному повтiкали з Чигирина i ви©хали назустрiч до вiйська Юрiя
Хмельницького та запорозького атамана, славного Iвана Сiрка, щоб пристати
до ©х. Слiдком за ними майнуло чимало чигиринських мiщан, селян з близьких
сiл та усяко© голоти. Маринка прочула про це i догадалась, звiдкiль
виглядати свого милого. Вона щогодини виходила на гору i очi видивила,
поглядаючи на Черкаський шлях за рiчкою, що вився гадюкою на двi верстви
глибокими пiсками мiж чималими пiскуватими бiлими горбами. За тi смуги
бiлого пiску поривало ©© душу щодня, щогодини.
Х
Незабаром по Чигиринi пiшла чутка, що вже наступають на Чигиринщину
Юрi вi прихильники.
Полковник Золотаренко напав на Смiлу, ма тнiсть Данила Виговського та
Катерини. Сам Данило Виговський саме тодi ви©хав з гетьманом на раду пiд
Германiвку i пробував в обозi польського коронного обозного Андрiя
Потоцького. Смiли не було кому обороняти. Оселя Данила Виговського була
окопана земляним валом, щiльно обгородженим частоколом. Золотаренко,
менший брат Катеринино© мачухи Ганни, третьо© жiнки гетьмана Богдана,
зруйнував вали i частокiл i спалив оселю пасербицi сво © рiдно© сестри
Ганни. Одначе вiн не вчинив нiякого лиха самiй Катеринi i випустив ©© на
волю, спаливши всю ©© оселю i пограбувавши ©© ма тнiсть. Катерина втекла в
Чигирин до гетьманшi i подала звiстку, що Юрiй з Сiрком наступають на
Чигирин.
Гетьмана не було в Чигиринi. Смiлива гетьманша не злякалась Юрiя i сама
стала обороняти Чигирин. В Чигиринi було доволi усякого запасу для
оборони: було шiсть сотень гармат, чотири сотнi гарнiзону з православно©
шляхти та нiмцiв i кiлька сотень козакiв, вiрних гетьмановi. Над
артилерi ю та нiмецькою пiхотою командував нiмець Данило Олiвемберг,
вiрний гетьмановi. Гетьманша щодня, щогодини сподiвалась, що до Чигирина
прибуде обозний Тимiш Носач, котрий мав за©хати в Чигирин до гетьманшi на
од'©здi в Германiвку на раду; щодня, щогодини вона сподiвалась, що гетьман
з козаками вернеться з Германiвки i дасть помiч Чигириновi. Але сподiванка
©© була надаремна. Нi Носач, нi гетьман не при©здили.
Одного дня пiсля Першо© Пречисто© Маринка вибiгла на гору за садок,
виглядати свого Зiнька. За рiчкою Тясмином, за зеленим лугом, за рядами
старо© вiльхи та верболозу так бiлiли й блищали смуги пiскуватих горбiв
проти сонця, що на них трудно було дивитись. Маринка вглядiла, що на
пiсках мiж горбами на широкому Черкаському шляху неначе спахнуло полум'я,
а над полум'ям пiднявся нiби дим. Маринка збiгла з гори, вбiгла в свiтлицю
i промовила до Демка:
- Тату! В пiсках схопилася неначе пожежа, видко вогонь i чорний дим!
- Та то пожежа, може, за пiсками десь в селi. Чому горiти там, в тих
пiсках? - спитав старий. - А дай, жiнко, бриля! Пiду подивлюсь.
Демко накинув на голову бриля i почвалав на гору. Маринка пiшла слiдком
за ним. Старий кинув оком на Черкаський шлях. Мiж крутими бiлими горбами
неначе текла червона, як жар, рiчка, звивалась мiж горбами та все
наближалась до Чигирина. Зверху над пiсками пiднiмався неначе справдi
густий дим.
- Сiрковi запорожцi! - крикнув радiсно Демко. - Це i справдi пожежа для
когось... а може, й для нас! I Юрiй Хмельниченко веде сво вiйсько!
А червонi кунтушi запорожцiв все посовувались ближче довгою червоною
смугою. Смуга вилась, як гадюка, помiж бiлими пiскуватими горбами та все
наближалась до Чигирина.
Демко не пiшов з гори пiдтюпцем, а бiгцем побiг, як молодий хлопець.
Маринцi аж смiшно стало, що старий дiд побiг бiгцем, неначе грав в гилки.
Прибiгши в двiр, Демко звелiв сiдлати конi, узбро©вся сам, подавав рушницi
та шаблi наймитам. I в одну мить Демко з наймитами шугнули з двора верхами
i покатали в мiсто збирати сво©х однодумцiв та товаришiв.
Тим часом дали знати в гетьманський двiр, що за Чигирином з'явились
козаки. I Катерина Виговська, i гетьманша зразу догадались, якi то козаки
йдуть на Чигирин.
- Це Юрiй з Сiрком та з Золотаренком пiдступають пiд Чигирин! Треба
вдарити на тривогу! - сказала Катерина з злiстю. - А гетьмана нема в
Чигиринi, i Тимiш Носач десь задлявся... Хто нас буде обороняти?
Гетьманша зблiдла, а потiм почервонiла, ©© тихi очi блиснули од злостi
й ненависностi.
- Не злякалась я ©х! Сама дам порядок! Гей, козаче! Сiдлай коня якомога
швидше! Треба по©хати на гору, оглядiти твердиню. Може, Данило Олiвемберг
задрiмав там, в твердинi. Треба лаштувати гармати! - говорила гетьманша.
Тиха на вдачу, спокiйна зроду, гетьманша в одну мить стала неначе iнша
людина. Вона кинулась в кiмнату, вхопила два пiстолети, заткнула ©х за
пояс i вибiгла на ганок. Козак держав за поводи дво коней. Олеся
скочила,на коня i махнула на козака. Козак скочив i собi на коня i ледве
встиг догнати гетьманшу. Як вихор, вона покатала на гору до твердинi,
вбiгла в браму i крикнула на Олiвемберга, щоб вiн лаштував гармати для
оборони твердинi i виставив козакiв за мостом на Тясминi.
Козаки й нiмцi в одну мить узбро©лись, стали в ряди напоготовi до
битви. Гетьманша звелiла ©м вхопити сокири i поперед усього порубати мiст.
Вона знала, що понад обома берегами Тясмина скрiзь розляглися луги, болота
й мокрачi, знала, що Юрi вим козакам трудно буде перейти через болотяну
рiчку, як звалять в воду мiст.
Вчинивши приказ, гетьманша сама об'©хала окопи, оглядiла високi дубовi
частоколи, поставила козакiв коло гармат. В не© десь узявся голос, десь
узялась жвавiсть. Вона лiтала конем, як запорожець, i голосно давала
прикази нiмцям i козакам.
Олiвемберг повiв козакiв та сво©х нiмцiв до мосту. Не пiдтюпцем пiшло
вiйсько, а побiгло, хапаючись, щоб захопити мiст на Тясминi.
Чигирин на низинi коло Тясмина був обкопаний глибоким ровом, а за ровом
був насипаний високий вал. Вал iшов до самого болотяного берега Тясмина i
неначе пiрнав двома кiнцями в зелену осоку та високi очерети. На валу
стримiв високий дубовий частокiл. Проти самого мосту в валу були широкi
ворота, а над ворiтьми високо пiднiмався присадкуватий верх широко© башти.
Ворота були замкнутi, але чигиринськi козаки не встигли пiдняти вгору
моста над ровом.
Запорожцi в одну мить кинулись на мiсток, полiзли на вал, розкидали
частокiл i побiгли просто до мосту на Тясминi. Олiвемберг опiзнився.
Запорожцi вже вступили на мiст. Високо над головами хорунжий пiдняв
запорозьке червоне знамено i махав ним, показуючи, щоб заднi швидше
поспiшали на мiст. Олiвемберг скочив з сво©ми козаками з другого боку
мосту, щоб не пустити запорожцiв. Два полки, як два пiвнi, кинулись разом
на мiст з двох бокiв i зiйшлися посеред мосту. З твердинi випалили з
гармати, гармата гуркнула, i покотився гуркiт розгонами понад лугами,
понад гаями. На мосту в одну мить блиснули на сонцi шаблi й гострi списи,
неначе бiлi блискавки миготiли понад червоними шапками та кармазинами.
Блискавки бiгали понад козацькими головами, звивались гадюками, сипались
iскрами, миготiли, неначе падали зверху на козацькi голови. Блискучi шаблi
перехрещувались, дзвенiли, трiщали, черкаючись одна об другу. На мосту
пiднявся крик, свист. Запорожцi кричали дикими голосами, тюкали, неначе
цькували.
- Бий ©х, вражих ляхiвських пiдлиз! Лупи, качай! Ось ми покажемо вам
запорозького гостинця! - кричали запорожцi i як звiрi кинулись на
виговцiв.
Задзвенiли, затрiщали щаблi ще дужче. Козаки натовпом стиснулись на
мосту, так що нi повернутись, нi протовпитись, нi поворухнутись не можна
було. Вiйсько неначе грало на мосту в тiсно© баби. Часом тiльки стовпище,
неначе жива хвиля, то посовувалось на один бiк мосту, то на другий.
Запорожцi страшно напирали i не стiльки шаблями, скiльки силою людських
тiл одпихали виговцiв. Вже вони зайняли бiльшу половину мосту, але виговцi
крикнули, наперли плечима однi на других i запорожцi знов подалися назад,
знов оступились за середину мосту.
Несподiвано пiднявся голос Сiрка i, як грiм, перемiг крики козакiв i
дзвякiт шабель.
- Пали! - крикнув Сiрко до тих запорозьких рядiв, що стояли на березi
Тясмина. - Чого сто©те дурнички?
Запорожцi випалили з рушниць на нiмцiв та козакiв-шляхтичiв, що стояли
на другому березi Тясмина. Першi ряди нiмцiв впали, неначе трава пiд
косою. Густий дим пiднявся над мостом. Нiмцi гуркнули з рушниць на
запорожцiв. Запорожцi присiли всi на землю як один чоловiк. Кулi свиснули,
задзижчали i застукали об стовбури вiльшини, що росла на лузi понад
берегами. Дим вкрив увесь мiст, неначе на мосту схопилася пожежа. Тiльки й
видко було, як в диму лиснiли й блискавкою бiгали, неначе в хмарах,
козацькi шаблi та списи.
Незабаром тихий вiтер знiс дим на рiчку. Дим коромислом повився вниз
понад рiчкою. Мiст знов виступив, неначе з хмари, ввесь залитий ясним
гарячим сонцем, ввесь червоний од кармазинiв та верхiв шапок. А шаблi все
блискали та дзенькотiли. Мiст став повний людей. Стовпище густiшало та
густiшало. Товстi поручата по обочинах мосту аж гнулись, ледве вдержували
страшний натовп. Побитi, поколотi козаки падали на помiст. Натовп ставав
на ©х трупи, топтав ногами, спинався, щоб дiстати списами до сво©х
ворогiв. Почувся мiж дикими криками жалiбний, стогiн потоптаних, недобитих
людей.
Сiрко з Юрi м на конях стояли оддалеки на горбу i наглядали за битвою.
- Ну та й довго ж войдуються мо© сiчовики з тими недоляшками та
нiмотою! Застрягли на мосту, як у дiрцi: нi тпру, нi ну! Ну та й довго
паскудяться! Не спроможуться взяти якогось паршивого мiстка! А пiду лиш я
та махну кiлька разiв шаблюкою, бо мене вже нетерплячка бере, аж руки
засвербiли! - сказав Сiрко i скочив з коня, кинув поводи в руки одному
козаковi.
Високий та плечистий отаман Сiрко кинувся в натовп, як тигр,
протовпився до середини мосту i крикнув:
- Ану, хлопцi, разом! Бийте отих поганцiв, недовiркiв та недоляшкiв!
Бийте от-так-о-о! - крикнув Сiрко i, вхопивши обiруч важку шаблю, почав
косити козацькi голови, як косар косить траву. Виговцi остовпiли. Страшний
вид славного Сiрка нагнав на ©х такого страху, що вся ©х мужнiсть зникла,
неначе завалилась на мосту й пiшла на дно рiчки. Шапка злетiла з Сiрково©
голови. Довга чуприна розсипалась по головi. Здоровi чорнi очi горiли
огнем. Сiрко став страшний, лютий. Виговцi вирячили на його очi, як
переляканi барани. Полетiли руки, вуха, голови по обидвi обочини мосту.
Виговцi падали на мiст, як снопи, скинутi з стiжка. Кругом Сiрка стало
порожн мiсце. За ним посунулись запорожцi, а мiж ними вмiшався молодий
Зiнько Лютай. I подались виговцi назад, все оступаючись помаленьку.
Несподiвано з Чигирина прибiг на конi Носач, скочив з коня i кинувся в
битву, щоб не допустити запорожцiв до берега. Впало кiлька запорожцiв од
його шаблi, неначе уклонились йому до нiг. Носач зирнув поперед себе i
замахнувся шаблею. Перед ним стояв Зiнько.
- Ти чого тут, небоже? То це ти став з ворогами? - крикнув Носач. - Ти,
син мо © сестри, йдеш проти нас?
- Йду, дядьку! Я не зрадник! Я не пристану з виговцями до Польщi! -
крикнув несамовито Зiнько i кинув дикий посатанiлий позир на дядька та й
замахнувся на його шаблею.
- Дурню ти! Щеня! Як дам тобi по мордi оцим держалном, то твоя морда
стане плисковата! Хочеш мене, старого, звалити? Не дiждеш! - крикнув
Носач.
- Дiжду, дядьку! Менi й Бог простить за це, коли тепер i брат пiшов на
брата!
Зiнько замiрився шаблею в саму Носачеву голову. Носач, зручний та
верткий, махнув шаблею в бiк навскоси. Його шабля свиснула, як хвоський
батiг, потрапила в Зiнькову шаблю i дзвякнула, неначе закричала. Зiньковi
шабля випала з рук. Носач зумисне повернув свою шаблю плиском i почав бити
нею Зiнька, як б'ють рiзкою хлопцiв-свавольцiв, то по плечах, то по руках.
Зiнько крутнувся, одхиляючись на всi боки, але Носачева шабля плиском
впала Зiньковi на голову. Зiнько захитався. Йому заморочило голову.
Саме тодi запорожцi так страшно стовпились, одпихаючи виговцiв, що
поручата не видержали, хруснули, як скiпочки, i впали в воду. Зiнько,
запаморочений, похилився на бiк, захилитався i впав з мосту в воду. За ним
посипались в рiчку козаки, неначе хто витрусив грушi з мiшка.
"Отже ж, i ще втопиться лукавий хлопчисько! - подумав Носач. - Шкода й
його, шкода й сестри, шкода й старого Демка. Але навiщо понесло його,
ледащо, в обоз Юрiя та Сiрка?"
Тим часом Демко засiв в садках за частоколом. До його назбиралось
чимало старих козакiв-дiдiв, наймитiв та усяко© сiроми. Як вже зiбралось
©х чимало, Демко дав команду. Стовпище поперло разом в частокiл плечима.
Струхлий частокiл хруснув i повалився на землю. Демко i всi за ним разом
вискочили з засiдки, вдарили з рушниць на нiмецьку пiхоту з потилицi, а
потiм крикнули, гукнули i кинулись з шаблями на саму середину пiхоти.
Наймити з броварiв та мужики побрали в руки частоколини, кинулись на
нiмцiв та шляхтичiв i почали лупити ©х по спинах та по головах. Заглушенi
нiмцi озирнулись i подалися назад до мосту, ©х полк неначе розпався
надво , i Демко з голотою ввiгнався всередину, неначе загнав клин в
людську гущавину. Запорожцi вскочили з мосту в ту продухвину. Носач
подався назад, обернувся i стрiвся носом до носа з сво©м шурином Демком.
- I ти, старий, проти нас? I тобi заманулося на старостi кислиць? -
крикнув Носач.
- Заманулося, вороже Укра©ни! - крикнув Демко i замiрився шаблею на
Носача.
- Ей, старий! Не грайся, бо, ©й-богу, не подивлюся тобi в зуби i зроблю
свою сестру удовою! - крикнув Носач, але не встиг вiн доказати сво ©
промови, як один козак-шляхтич штурнув Демка списом в груди.
Демко зблiд, заточився на ногах, захилитався. Кров цiвкою бурянула з
його грудей. Сонце заграло, заблискало в цiвцi кровi, як в червоному
кришталевi. Демко звалився, як старий дуб, i впав навзнак, поливаючи рiдну
землю цiвкою гарячо© козацько© кровi. Зiтхнув вiн раз, другий i оддав Богу
душу.
Виговцi розсипались i оступились пiд сади та частоколи. Запорожцi
рiчкою лилися через мiст i наступали на ©х. А каламутна вода вхопила
Зiнька i понесла недалечке од берега.
В той час вгорi випали великi дощi. Вода в Тясминi прибула, сливе як в
весняне повiддя, i розлилася по лугах, по мочарах позаливала огороди на
низинi. Зiнько потрапив впасти на мiлке мiсце, але бистра течiя вхопила
його i понесла. Пришиблений в голову, вiн не мав сили стати на дно i вийти
на берег.
Вже вода однесла Зiнька далеченько од мосту, як на берег прибiгла
Маринка. Вона прочула про битву на мосту, i ©© серце говорило, що Зiнько
там, що вiн, може, вже вбитий, а може, пострiляний лежить десь на березi,
та нема кому дати йому помочi. Вона вибiгла з мiста i кинулась до мосту.
Кулi свистiли кругом не©, дзижчали над головою, а вона не чула того свисту
та все бiгла до берега.
- Чи не бачили мого Зiнька? - питала вона в мiщан, що стояли оддалеки
над берегом.
- Вже поплив твiй Зiнько водою, понесло його затопленим лугом, -
говорили ©й мiщани.
Маринку здушило коло серця; вона побiгла понад берегом так прудко,
неначе хотiла догнати свою долю. Якась сила давала нiби крила ©© ногам.
"Ой Боже мiй. Боже! Його вбили! Вбили мого дорогого Зiнька! - майнула в
не© думка. - Вже ж менi його не бачити до вiку, до суду!"
Коло вiльхи стояла купка мiщан. Мiщани вглядiли, що вода несе живого ще
козака на затопленому лузi, кинулись в воду i витягли Зiнька. Маринка
прибiгла, вглядiла Зiнька на травi, крикнула не сво©м голосом i впала йому
на груди. Зiнько лежав блiдий, з заплющеними очима, але ще дихав. На
головi серед тiм'я було знать виразку, з котро© просисалася кров i стiкала
на прилипле до голови волосся.
- Милий мiй! щастя мо ! золото мо ! Ой, не кидай же мене, молодо©, бо я
вмру за тобою! сама собi смерть заподiю! - голосила Маринка, припадаючи
головою до Зiнькових грудей.
Одна мiщанка винесла з хати сорочку. Якийсь старий дiд скинув з себе
жупана. Одежа на Зiньковi висiла шматками, попорота, пошматована шаблями.
Мiщани здiйняли з Зiнька мокрий жупан, мокру сорочку. Бiле тiло, широкi
плечi залиснiли на сонцi, а на бiлому тiлi синiли смуги та попруги од
Носачево© шаблi. На обох плечах червонiли подовжастi рани од шабель,
неначе два разки перлiв прилипли до плечей. Дiд оддер од сорочки полотна i
позав'язував рани на плечах. На Зiнька надiли сухе плаття, сухий жупан.
- Буде живий! Не плач, Маринко, не вбивайся! Це його хтось цюкнув раз
шаблею по головi. Це швидко заго©ться, - сказав дiд.
Маринка перестала плакати i тiльки зiтхала i стиха хлипала. Перси ©©
високо пiдiймались, неначе хотiли зiтханням видихати усе горе, що душило в
серцi. Зiнько розплющив очi i застогнав. Вiн ще не опам'ятався гаразд.
Йому здавалось, що вiн у важкому снi, що йому сниться, нiби вiн десь на
мосту серед битви по колiна в кровi чи в водi на днi рiчки на зеленiй
травi, залитiй повiддям. Перед його очима нiби лився то жовтий свiт сонця,
то зелений свiт води та зелений одлиск трави на днi рiчки. Йому все
здавалось, що вiн потопа все глибше та глибше, що якась зелена безодня
тягне його на глибочiнь з усi © сили, i вiн не може володати руками i
ногами, щоб перемогти ту страшну силу, i все потопа глибше та глибше.
Знов пожовкло в його очах, потiм позеленiло. Зiнько застогнав i заплющив
очi. Знов усе почорнiло в його очах, неначе вкрилось чорною темрявою
найтемнiшо© ночi. Вiн втратив памороки i злiг усiм важким завальним тiлом
на дiдовi руки. Маринка знов заголосила, впала навколiшки, обняла Зiнька
за шию i притулилась гарячою щокою до холодного Зiнькового лиця.
- Та не плач, Маринко! Надаремно ти побива шся! Вiн живий, тiльки
зомлiв. Йому забило тямки, i в його голова запаморочилась, - втiшав дiд
- А ви, молодi козаки й голота, повтiкайте з Чигирина, повиходьте
назустрiч Сiрковi та Юрi вi, пристаньте до ©х вiйська та й рушайте з ними
на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! - говорив Демко.
- Добре! Добре! Згода! - гукнули козаки й хлопи.
Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зiнько незабаром, не цi ©, то
друго© ночi вийде з молодими козаками та мiщанами з Чигирина i пiде на
битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомонiли козаки в
гущавинi, довго пили по чарцi та курили люльки. Але Маринка вже не чула
того гомону i не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотiли та
жеврiли, як жар, козацькi люльки. Вона тiльки й почувала, як ©© здавило
коло серця, як сльоза за сльозою котилася з ©© очей. Маринка встала i
тихою ходою пiшла на гору. Вона увiйшла в кiмнату, впала на лiжко i
заридала, припавши лицем до подушки.
"Тепер Зiнько мiй пiде з Чигирина на вiйну, доконечне пiде! Тепер я
бачу, яке менi горе, що я козачка. Горе мо , недоле моя! Не одну нiченьку
доведеться менi обливати гiркими сльозами бiлу постiль, вранцi вмиватись
не криничаною, нi рiчаною водою, а дрiбними сльозами..."
Цiлий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна.
Цiлий день в не© очi були червонi, заплаканi. Зiнько поглядав на не© скоса
i думав: "Ну, та й почувливi ж отi жiнки на серце та чуйнi душею! Я тiльки
що задумав йти в битву, а вона вже нiби душею це передчува , неначе ©й з
неба принесено звiстку i кинуто в самiсiньке серце. Чудне й дивне жiноче
серце!"
Маринка цiлий день слiдкувала за Зiньком, де тiльки ступала його нога.
Зiнько пiшов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав
йому багато сiна, насипав в жолоб вщерть вiвса пополовинi з пшеницею,
лагодив та чистив сiдло, насипав в сакви вiвса на дорогу. Маринка все те
бачила i тiльки важко зiтхала. Зiнько все порався в станi та в дворi,
вештався й не присiдав. Маринка заговорювала з ним, зачiпала його,
промовляла до його ласкавими словами, а Зiнько i не дивився на не©, i не
слухав ©©. Пишнi русявi його кучерi аж гойдались на вiтрi, розкудланi й
нерозчесанi, неначе густа жовта пшениця на полi, пом'ята буйним вiтром.
Вiка були спущенi i закривали тихi ласкавi очi. Зiнько оглядав збрую,
оглядав рушницi.
- Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе
важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збира шся кудись в
далеку дорогу? - питала в Зiнька Маринка.
- Нiколи менi тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби сво дiло! Ще
наговоримось, - сказав Зiнько, роздивляючись на гнуздечку, обковану
срiбними бляшками та гудзиками.
- Тво© думки вже не дома! Тво© думки лiтають вже десь далеко, в
далекому кра©. Чом ти не обiзвешся до мене й словом? Чом ти не подивишся
на мене тихими очима? Тво© очi нiби зайнялися огнем. Щось , та тiльки ти
менi не кажеш усi © правди! - бiдкалася молода козачка.
Зiнько пiдвiв на не© очi. Очi блиснули огнем битви, блиснули злiстю.
- Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобi в чому недогода? Може, я
тобi не вмiла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?
- Гаразд, що ти дуже добра сьогоднi. Йди в хату та гляди дитини. Менi
треба оглядiти збрую. Йди собi од мене! Бабам нечля микатись в козацькi
справи.
Маринка покiрливо вийшла з станi, похнюпившись i задержуючи в грудях
важке зiтхання. Вона пiшла в хату, стала до роботи, а робота випадала з
рук, неначе вона не володала руками. Стара Люта©ха зйрнула на не© скоса.
"Отже ж, молодиця догаду ться, що Зiнько сьогоднi лашту ться в дорогу.
I як вона догадалась? I хто ©й сказав про це?" - подумала Люта©ха i сама
зiтхнула, ©й прийшли на думку давнi лiта, давн лихо, коли вона була
молода, коли й ©й не раз доводилось випроводжати на вiйну свого Демка,
коли Демко привiз ©й звiстку, як синiв пошматували ляхи гарматами i полили
©х кров'ю бiлий снiг. Вона ще важче зiтхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в
собi давнiй, припалий мохом, та пилом, одгук давнього горя.
"Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде друга й
третя, i кiнця ©м не буде, i лiк ©м погубиш! А для бiдно© молодицi це ще
тiльки перша розлука, гiрка як полин!" - подумала стара Демчиха.
Настав вечiр. Наймичка подала вечерю в ганок. Усi посiдали кругом стола
i вечеряли мовчки. Маринка тiльки ложку вмочала i прикидалась, нiби вона
вечеря , ©жа не йшла ©й на думку.
- Час, сину, ви©жджати в дорогу. Сiдлай коня та не гайся, щоб ти од
товаришiв не зостався! - сказав Демко, навiть не глянувши на Маринку.
Зiнько осiдлав коня, насипав в сакви вiвса. Мати поклала в сакви харч.
Зiнько перекинув сакви через конячу спину i прив'язав ©х до сiдла.
- Тепер благословiть мене, тату, i ви, мамо, в небезпечну дорогу! -
промовив Зiнько.
Старий поблагословив сина. Мати накинула Зiньковi на шию золотий хрест
на чорному шнурку i тихо заплакала. Маринка закрила очi рукавом,
одвернулась, припала головою до одвiрка i неначе ©© i в хатi не було,
неначе вона й на свiт не родилась. Вона не насмiлилась навiть спитати,
куди од'©жджа Зiнько.
Кiнь стояв, прив'язаний до стовпа, обернув голову до ганка i заiржав од
нетерплячки, неначе промовив: "Швидше, козаче! Не гайся, бо не втерплю,
стоячи в дворi! Хочу летiти в степ i полечу з тобою вкупi орлом на
ворога..."
Зiнько зiйшов з ганку i за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка
пiшла слiдком за ними плачучи.
- Побiжи, дочко, та одчини ворота! - гукнув старий. "Я б зав'язала,
закувала залiзом ворота, щоб не пустити милого!"- подумала Маринка i не
рушила з мiсця.
Зiнько скочив на коня. Кiнь, як змiй, звився i став дибом. Зiнько ледве
всидiв на сiдлi Стара Демчиха подибала одчиняти ворота.
- Скажи ж менi, милий, куди од'©жджа ш, щоб я знала звiдкiль тебе
виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой, вертайся
швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи ж менi щиру правду,
куди од'©жджа ш? - крикнула Маринка i припала головою до сiдла та й
заголосила, як по мертвому. Сльози душили ©©; вона почувала, що ледве
дише.
- Не скажу, Маринко, бо й сам не знаю, звiдкiля вернуся... а може, й не
вернуся, - сказав Зiнько.
- Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на степу
пострiляний та порубаний, то закрий хусткою вид, щоб степовi орли не
виклювали часом очей, доки товаришi пiднiмуть тебе з землi живого! -
гукнув батько.
Маринка розв'язала на головi шовкову червону хустку i подала Зiньковi.
Розкiшна коса впала з-пiд очiпка i кучерявим хмелем впала на плечi i
розсипалась до пояса. Маринка припала до сiдла i заголосила на ввесь двiр.
Пiшла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зiнько почував, що й
його давило коло серця, але йому хотiлось битви, хотiлось погуляти в
чистому полi, бажалось покарати ворогiв. Завзяття обняло його, неначе
огнем, в одну мить. Вiн задушив жаль в серцi, свиснув, пустив поводи.
Кiнь, як скажений, вискочив в ворота i залупотiв копитами. Пiднялася
курява i вкрила хмарою коня й козака.
Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами.
- Важка буде тобi, дочко, ця нiченька! - промовила Люта©ха, плачучи. -
Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля. Перша розлука буде
важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така важка.
Поживеш - звикнеш.
Мати втiшала Маринку, а в не© само© сльози крапали дрiбним дощем за
коханим найменшим сином.
- Ану, баби! Оце розрюмсались! Велике, пак, диво, що козак ©де на
вiйну... От я вам поставлю корито, то ви до свiта наплачте повне корито
слiз, може, хоч курчатам знадобиться... Ой баби, баби! Чудна в вас вдача!
- жартував старий. - Ревуть обидвi, як корови за телятами. Ось потривайте!
Прийдуть ляхи Виговського, муситимете й ви стати на муштру за рушницями.
Ти, стара, станеш за козацького полковника, а Маринка в тебе буде за
осавула, а наймички позабирають в руки рушницi та й будете палити з гори
на ляхiв...
Цiлу нiченьку проплакала бiдна Маринка, припавши ниць до подушки,
облила бiлу постiль сльозами, ©й все привиджувалось, що вона бачить
Зiнька, пострiляного, порубаного, на зеленому степу з лицем, накритим
червоною хусткою, а кругом його обсiли чорнi ворони та орли i ждуть його
смертi, як розкiшного бенкету. I другого дня ходила вона заплакана, як
нежива. Сумнi Маринчинi карi очi стали ще сумнiшi, неначе вона тiльки що
поховала Зiнька та вернулась з кладовища. Маринка зблiдла, схудла, спала з
тiла, неначе занедужала, неначе тиждень недужа лежала.
В Чигиринi пройшла чутка, що багато козакiв з Чигиринського полку один
по одному повтiкали з Чигирина i ви©хали назустрiч до вiйська Юрiя
Хмельницького та запорозького атамана, славного Iвана Сiрка, щоб пристати
до ©х. Слiдком за ними майнуло чимало чигиринських мiщан, селян з близьких
сiл та усяко© голоти. Маринка прочула про це i догадалась, звiдкiль
виглядати свого милого. Вона щогодини виходила на гору i очi видивила,
поглядаючи на Черкаський шлях за рiчкою, що вився гадюкою на двi верстви
глибокими пiсками мiж чималими пiскуватими бiлими горбами. За тi смуги
бiлого пiску поривало ©© душу щодня, щогодини.
Х
Незабаром по Чигиринi пiшла чутка, що вже наступають на Чигиринщину
Юрi вi прихильники.
Полковник Золотаренко напав на Смiлу, ма тнiсть Данила Виговського та
Катерини. Сам Данило Виговський саме тодi ви©хав з гетьманом на раду пiд
Германiвку i пробував в обозi польського коронного обозного Андрiя
Потоцького. Смiли не було кому обороняти. Оселя Данила Виговського була
окопана земляним валом, щiльно обгородженим частоколом. Золотаренко,
менший брат Катеринино© мачухи Ганни, третьо© жiнки гетьмана Богдана,
зруйнував вали i частокiл i спалив оселю пасербицi сво © рiдно© сестри
Ганни. Одначе вiн не вчинив нiякого лиха самiй Катеринi i випустив ©© на
волю, спаливши всю ©© оселю i пограбувавши ©© ма тнiсть. Катерина втекла в
Чигирин до гетьманшi i подала звiстку, що Юрiй з Сiрком наступають на
Чигирин.
Гетьмана не було в Чигиринi. Смiлива гетьманша не злякалась Юрiя i сама
стала обороняти Чигирин. В Чигиринi було доволi усякого запасу для
оборони: було шiсть сотень гармат, чотири сотнi гарнiзону з православно©
шляхти та нiмцiв i кiлька сотень козакiв, вiрних гетьмановi. Над
артилерi ю та нiмецькою пiхотою командував нiмець Данило Олiвемберг,
вiрний гетьмановi. Гетьманша щодня, щогодини сподiвалась, що до Чигирина
прибуде обозний Тимiш Носач, котрий мав за©хати в Чигирин до гетьманшi на
од'©здi в Германiвку на раду; щодня, щогодини вона сподiвалась, що гетьман
з козаками вернеться з Германiвки i дасть помiч Чигириновi. Але сподiванка
©© була надаремна. Нi Носач, нi гетьман не при©здили.
Одного дня пiсля Першо© Пречисто© Маринка вибiгла на гору за садок,
виглядати свого Зiнька. За рiчкою Тясмином, за зеленим лугом, за рядами
старо© вiльхи та верболозу так бiлiли й блищали смуги пiскуватих горбiв
проти сонця, що на них трудно було дивитись. Маринка вглядiла, що на
пiсках мiж горбами на широкому Черкаському шляху неначе спахнуло полум'я,
а над полум'ям пiднявся нiби дим. Маринка збiгла з гори, вбiгла в свiтлицю
i промовила до Демка:
- Тату! В пiсках схопилася неначе пожежа, видко вогонь i чорний дим!
- Та то пожежа, може, за пiсками десь в селi. Чому горiти там, в тих
пiсках? - спитав старий. - А дай, жiнко, бриля! Пiду подивлюсь.
Демко накинув на голову бриля i почвалав на гору. Маринка пiшла слiдком
за ним. Старий кинув оком на Черкаський шлях. Мiж крутими бiлими горбами
неначе текла червона, як жар, рiчка, звивалась мiж горбами та все
наближалась до Чигирина. Зверху над пiсками пiднiмався неначе справдi
густий дим.
- Сiрковi запорожцi! - крикнув радiсно Демко. - Це i справдi пожежа для
когось... а може, й для нас! I Юрiй Хмельниченко веде сво вiйсько!
А червонi кунтушi запорожцiв все посовувались ближче довгою червоною
смугою. Смуга вилась, як гадюка, помiж бiлими пiскуватими горбами та все
наближалась до Чигирина.
Демко не пiшов з гори пiдтюпцем, а бiгцем побiг, як молодий хлопець.
Маринцi аж смiшно стало, що старий дiд побiг бiгцем, неначе грав в гилки.
Прибiгши в двiр, Демко звелiв сiдлати конi, узбро©вся сам, подавав рушницi
та шаблi наймитам. I в одну мить Демко з наймитами шугнули з двора верхами
i покатали в мiсто збирати сво©х однодумцiв та товаришiв.
Тим часом дали знати в гетьманський двiр, що за Чигирином з'явились
козаки. I Катерина Виговська, i гетьманша зразу догадались, якi то козаки
йдуть на Чигирин.
- Це Юрiй з Сiрком та з Золотаренком пiдступають пiд Чигирин! Треба
вдарити на тривогу! - сказала Катерина з злiстю. - А гетьмана нема в
Чигиринi, i Тимiш Носач десь задлявся... Хто нас буде обороняти?
Гетьманша зблiдла, а потiм почервонiла, ©© тихi очi блиснули од злостi
й ненависностi.
- Не злякалась я ©х! Сама дам порядок! Гей, козаче! Сiдлай коня якомога
швидше! Треба по©хати на гору, оглядiти твердиню. Може, Данило Олiвемберг
задрiмав там, в твердинi. Треба лаштувати гармати! - говорила гетьманша.
Тиха на вдачу, спокiйна зроду, гетьманша в одну мить стала неначе iнша
людина. Вона кинулась в кiмнату, вхопила два пiстолети, заткнула ©х за
пояс i вибiгла на ганок. Козак держав за поводи дво коней. Олеся
скочила,на коня i махнула на козака. Козак скочив i собi на коня i ледве
встиг догнати гетьманшу. Як вихор, вона покатала на гору до твердинi,
вбiгла в браму i крикнула на Олiвемберга, щоб вiн лаштував гармати для
оборони твердинi i виставив козакiв за мостом на Тясминi.
Козаки й нiмцi в одну мить узбро©лись, стали в ряди напоготовi до
битви. Гетьманша звелiла ©м вхопити сокири i поперед усього порубати мiст.
Вона знала, що понад обома берегами Тясмина скрiзь розляглися луги, болота
й мокрачi, знала, що Юрi вим козакам трудно буде перейти через болотяну
рiчку, як звалять в воду мiст.
Вчинивши приказ, гетьманша сама об'©хала окопи, оглядiла високi дубовi
частоколи, поставила козакiв коло гармат. В не© десь узявся голос, десь
узялась жвавiсть. Вона лiтала конем, як запорожець, i голосно давала
прикази нiмцям i козакам.
Олiвемберг повiв козакiв та сво©х нiмцiв до мосту. Не пiдтюпцем пiшло
вiйсько, а побiгло, хапаючись, щоб захопити мiст на Тясминi.
Чигирин на низинi коло Тясмина був обкопаний глибоким ровом, а за ровом
був насипаний високий вал. Вал iшов до самого болотяного берега Тясмина i
неначе пiрнав двома кiнцями в зелену осоку та високi очерети. На валу
стримiв високий дубовий частокiл. Проти самого мосту в валу були широкi
ворота, а над ворiтьми високо пiднiмався присадкуватий верх широко© башти.
Ворота були замкнутi, але чигиринськi козаки не встигли пiдняти вгору
моста над ровом.
Запорожцi в одну мить кинулись на мiсток, полiзли на вал, розкидали
частокiл i побiгли просто до мосту на Тясминi. Олiвемберг опiзнився.
Запорожцi вже вступили на мiст. Високо над головами хорунжий пiдняв
запорозьке червоне знамено i махав ним, показуючи, щоб заднi швидше
поспiшали на мiст. Олiвемберг скочив з сво©ми козаками з другого боку
мосту, щоб не пустити запорожцiв. Два полки, як два пiвнi, кинулись разом
на мiст з двох бокiв i зiйшлися посеред мосту. З твердинi випалили з
гармати, гармата гуркнула, i покотився гуркiт розгонами понад лугами,
понад гаями. На мосту в одну мить блиснули на сонцi шаблi й гострi списи,
неначе бiлi блискавки миготiли понад червоними шапками та кармазинами.
Блискавки бiгали понад козацькими головами, звивались гадюками, сипались
iскрами, миготiли, неначе падали зверху на козацькi голови. Блискучi шаблi
перехрещувались, дзвенiли, трiщали, черкаючись одна об другу. На мосту
пiднявся крик, свист. Запорожцi кричали дикими голосами, тюкали, неначе
цькували.
- Бий ©х, вражих ляхiвських пiдлиз! Лупи, качай! Ось ми покажемо вам
запорозького гостинця! - кричали запорожцi i як звiрi кинулись на
виговцiв.
Задзвенiли, затрiщали щаблi ще дужче. Козаки натовпом стиснулись на
мосту, так що нi повернутись, нi протовпитись, нi поворухнутись не можна
було. Вiйсько неначе грало на мосту в тiсно© баби. Часом тiльки стовпище,
неначе жива хвиля, то посовувалось на один бiк мосту, то на другий.
Запорожцi страшно напирали i не стiльки шаблями, скiльки силою людських
тiл одпихали виговцiв. Вже вони зайняли бiльшу половину мосту, але виговцi
крикнули, наперли плечима однi на других i запорожцi знов подалися назад,
знов оступились за середину мосту.
Несподiвано пiднявся голос Сiрка i, як грiм, перемiг крики козакiв i
дзвякiт шабель.
- Пали! - крикнув Сiрко до тих запорозьких рядiв, що стояли на березi
Тясмина. - Чого сто©те дурнички?
Запорожцi випалили з рушниць на нiмцiв та козакiв-шляхтичiв, що стояли
на другому березi Тясмина. Першi ряди нiмцiв впали, неначе трава пiд
косою. Густий дим пiднявся над мостом. Нiмцi гуркнули з рушниць на
запорожцiв. Запорожцi присiли всi на землю як один чоловiк. Кулi свиснули,
задзижчали i застукали об стовбури вiльшини, що росла на лузi понад
берегами. Дим вкрив увесь мiст, неначе на мосту схопилася пожежа. Тiльки й
видко було, як в диму лиснiли й блискавкою бiгали, неначе в хмарах,
козацькi шаблi та списи.
Незабаром тихий вiтер знiс дим на рiчку. Дим коромислом повився вниз
понад рiчкою. Мiст знов виступив, неначе з хмари, ввесь залитий ясним
гарячим сонцем, ввесь червоний од кармазинiв та верхiв шапок. А шаблi все
блискали та дзенькотiли. Мiст став повний людей. Стовпище густiшало та
густiшало. Товстi поручата по обочинах мосту аж гнулись, ледве вдержували
страшний натовп. Побитi, поколотi козаки падали на помiст. Натовп ставав
на ©х трупи, топтав ногами, спинався, щоб дiстати списами до сво©х
ворогiв. Почувся мiж дикими криками жалiбний, стогiн потоптаних, недобитих
людей.
Сiрко з Юрi м на конях стояли оддалеки на горбу i наглядали за битвою.
- Ну та й довго ж войдуються мо© сiчовики з тими недоляшками та
нiмотою! Застрягли на мосту, як у дiрцi: нi тпру, нi ну! Ну та й довго
паскудяться! Не спроможуться взяти якогось паршивого мiстка! А пiду лиш я
та махну кiлька разiв шаблюкою, бо мене вже нетерплячка бере, аж руки
засвербiли! - сказав Сiрко i скочив з коня, кинув поводи в руки одному
козаковi.
Високий та плечистий отаман Сiрко кинувся в натовп, як тигр,
протовпився до середини мосту i крикнув:
- Ану, хлопцi, разом! Бийте отих поганцiв, недовiркiв та недоляшкiв!
Бийте от-так-о-о! - крикнув Сiрко i, вхопивши обiруч важку шаблю, почав
косити козацькi голови, як косар косить траву. Виговцi остовпiли. Страшний
вид славного Сiрка нагнав на ©х такого страху, що вся ©х мужнiсть зникла,
неначе завалилась на мосту й пiшла на дно рiчки. Шапка злетiла з Сiрково©
голови. Довга чуприна розсипалась по головi. Здоровi чорнi очi горiли
огнем. Сiрко став страшний, лютий. Виговцi вирячили на його очi, як
переляканi барани. Полетiли руки, вуха, голови по обидвi обочини мосту.
Виговцi падали на мiст, як снопи, скинутi з стiжка. Кругом Сiрка стало
порожн мiсце. За ним посунулись запорожцi, а мiж ними вмiшався молодий
Зiнько Лютай. I подались виговцi назад, все оступаючись помаленьку.
Несподiвано з Чигирина прибiг на конi Носач, скочив з коня i кинувся в
битву, щоб не допустити запорожцiв до берега. Впало кiлька запорожцiв од
його шаблi, неначе уклонились йому до нiг. Носач зирнув поперед себе i
замахнувся шаблею. Перед ним стояв Зiнько.
- Ти чого тут, небоже? То це ти став з ворогами? - крикнув Носач. - Ти,
син мо © сестри, йдеш проти нас?
- Йду, дядьку! Я не зрадник! Я не пристану з виговцями до Польщi! -
крикнув несамовито Зiнько i кинув дикий посатанiлий позир на дядька та й
замахнувся на його шаблею.
- Дурню ти! Щеня! Як дам тобi по мордi оцим держалном, то твоя морда
стане плисковата! Хочеш мене, старого, звалити? Не дiждеш! - крикнув
Носач.
- Дiжду, дядьку! Менi й Бог простить за це, коли тепер i брат пiшов на
брата!
Зiнько замiрився шаблею в саму Носачеву голову. Носач, зручний та
верткий, махнув шаблею в бiк навскоси. Його шабля свиснула, як хвоський
батiг, потрапила в Зiнькову шаблю i дзвякнула, неначе закричала. Зiньковi
шабля випала з рук. Носач зумисне повернув свою шаблю плиском i почав бити
нею Зiнька, як б'ють рiзкою хлопцiв-свавольцiв, то по плечах, то по руках.
Зiнько крутнувся, одхиляючись на всi боки, але Носачева шабля плиском
впала Зiньковi на голову. Зiнько захитався. Йому заморочило голову.
Саме тодi запорожцi так страшно стовпились, одпихаючи виговцiв, що
поручата не видержали, хруснули, як скiпочки, i впали в воду. Зiнько,
запаморочений, похилився на бiк, захилитався i впав з мосту в воду. За ним
посипались в рiчку козаки, неначе хто витрусив грушi з мiшка.
"Отже ж, i ще втопиться лукавий хлопчисько! - подумав Носач. - Шкода й
його, шкода й сестри, шкода й старого Демка. Але навiщо понесло його,
ледащо, в обоз Юрiя та Сiрка?"
Тим часом Демко засiв в садках за частоколом. До його назбиралось
чимало старих козакiв-дiдiв, наймитiв та усяко© сiроми. Як вже зiбралось
©х чимало, Демко дав команду. Стовпище поперло разом в частокiл плечима.
Струхлий частокiл хруснув i повалився на землю. Демко i всi за ним разом
вискочили з засiдки, вдарили з рушниць на нiмецьку пiхоту з потилицi, а
потiм крикнули, гукнули i кинулись з шаблями на саму середину пiхоти.
Наймити з броварiв та мужики побрали в руки частоколини, кинулись на
нiмцiв та шляхтичiв i почали лупити ©х по спинах та по головах. Заглушенi
нiмцi озирнулись i подалися назад до мосту, ©х полк неначе розпався
надво , i Демко з голотою ввiгнався всередину, неначе загнав клин в
людську гущавину. Запорожцi вскочили з мосту в ту продухвину. Носач
подався назад, обернувся i стрiвся носом до носа з сво©м шурином Демком.
- I ти, старий, проти нас? I тобi заманулося на старостi кислиць? -
крикнув Носач.
- Заманулося, вороже Укра©ни! - крикнув Демко i замiрився шаблею на
Носача.
- Ей, старий! Не грайся, бо, ©й-богу, не подивлюся тобi в зуби i зроблю
свою сестру удовою! - крикнув Носач, але не встиг вiн доказати сво ©
промови, як один козак-шляхтич штурнув Демка списом в груди.
Демко зблiд, заточився на ногах, захилитався. Кров цiвкою бурянула з
його грудей. Сонце заграло, заблискало в цiвцi кровi, як в червоному
кришталевi. Демко звалився, як старий дуб, i впав навзнак, поливаючи рiдну
землю цiвкою гарячо© козацько© кровi. Зiтхнув вiн раз, другий i оддав Богу
душу.
Виговцi розсипались i оступились пiд сади та частоколи. Запорожцi
рiчкою лилися через мiст i наступали на ©х. А каламутна вода вхопила
Зiнька i понесла недалечке од берега.
В той час вгорi випали великi дощi. Вода в Тясминi прибула, сливе як в
весняне повiддя, i розлилася по лугах, по мочарах позаливала огороди на
низинi. Зiнько потрапив впасти на мiлке мiсце, але бистра течiя вхопила
його i понесла. Пришиблений в голову, вiн не мав сили стати на дно i вийти
на берег.
Вже вода однесла Зiнька далеченько од мосту, як на берег прибiгла
Маринка. Вона прочула про битву на мосту, i ©© серце говорило, що Зiнько
там, що вiн, може, вже вбитий, а може, пострiляний лежить десь на березi,
та нема кому дати йому помочi. Вона вибiгла з мiста i кинулась до мосту.
Кулi свистiли кругом не©, дзижчали над головою, а вона не чула того свисту
та все бiгла до берега.
- Чи не бачили мого Зiнька? - питала вона в мiщан, що стояли оддалеки
над берегом.
- Вже поплив твiй Зiнько водою, понесло його затопленим лугом, -
говорили ©й мiщани.
Маринку здушило коло серця; вона побiгла понад берегом так прудко,
неначе хотiла догнати свою долю. Якась сила давала нiби крила ©© ногам.
"Ой Боже мiй. Боже! Його вбили! Вбили мого дорогого Зiнька! - майнула в
не© думка. - Вже ж менi його не бачити до вiку, до суду!"
Коло вiльхи стояла купка мiщан. Мiщани вглядiли, що вода несе живого ще
козака на затопленому лузi, кинулись в воду i витягли Зiнька. Маринка
прибiгла, вглядiла Зiнька на травi, крикнула не сво©м голосом i впала йому
на груди. Зiнько лежав блiдий, з заплющеними очима, але ще дихав. На
головi серед тiм'я було знать виразку, з котро© просисалася кров i стiкала
на прилипле до голови волосся.
- Милий мiй! щастя мо ! золото мо ! Ой, не кидай же мене, молодо©, бо я
вмру за тобою! сама собi смерть заподiю! - голосила Маринка, припадаючи
головою до Зiнькових грудей.
Одна мiщанка винесла з хати сорочку. Якийсь старий дiд скинув з себе
жупана. Одежа на Зiньковi висiла шматками, попорота, пошматована шаблями.
Мiщани здiйняли з Зiнька мокрий жупан, мокру сорочку. Бiле тiло, широкi
плечi залиснiли на сонцi, а на бiлому тiлi синiли смуги та попруги од
Носачево© шаблi. На обох плечах червонiли подовжастi рани од шабель,
неначе два разки перлiв прилипли до плечей. Дiд оддер од сорочки полотна i
позав'язував рани на плечах. На Зiнька надiли сухе плаття, сухий жупан.
- Буде живий! Не плач, Маринко, не вбивайся! Це його хтось цюкнув раз
шаблею по головi. Це швидко заго©ться, - сказав дiд.
Маринка перестала плакати i тiльки зiтхала i стиха хлипала. Перси ©©
високо пiдiймались, неначе хотiли зiтханням видихати усе горе, що душило в
серцi. Зiнько розплющив очi i застогнав. Вiн ще не опам'ятався гаразд.
Йому здавалось, що вiн у важкому снi, що йому сниться, нiби вiн десь на
мосту серед битви по колiна в кровi чи в водi на днi рiчки на зеленiй
травi, залитiй повiддям. Перед його очима нiби лився то жовтий свiт сонця,
то зелений свiт води та зелений одлиск трави на днi рiчки. Йому все
здавалось, що вiн потопа все глибше та глибше, що якась зелена безодня
тягне його на глибочiнь з усi © сили, i вiн не може володати руками i
ногами, щоб перемогти ту страшну силу, i все потопа глибше та глибше.
Знов пожовкло в його очах, потiм позеленiло. Зiнько застогнав i заплющив
очi. Знов усе почорнiло в його очах, неначе вкрилось чорною темрявою
найтемнiшо© ночi. Вiн втратив памороки i злiг усiм важким завальним тiлом
на дiдовi руки. Маринка знов заголосила, впала навколiшки, обняла Зiнька
за шию i притулилась гарячою щокою до холодного Зiнькового лиця.
- Та не плач, Маринко! Надаремно ти побива шся! Вiн живий, тiльки
зомлiв. Йому забило тямки, i в його голова запаморочилась, - втiшав дiд