нього не потiха. Мамка плаче, плаче э радостi та страху. Старому також до
слiз нiяково. Проща мося в останн й усi виходимо на подвiря, де на нас
чека тро запряжених саней.
Посiдали, гукнули, рванулися конi й помчали в долину.
19
"Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". У ночi на 7 сiчня укра©нцi обсадили
мадярську залiзнодорожню станцiю в Карпатах, Ясiня. Мадярська залога в
числi двох сотень людей попала до полону. Арештовано кiлькох визначнiших
мiсцевих мадярiв i вивезено ©х углиб краю, як заложникiв.
"Гальо! Агенцiя "Вольфа" - Берлiн. Укра©нцi посунулися на захiд. Ясiня,
пiвнiчно-вихiдна мадярська залiзнодорожна станцiя, в ©х руках. Стан
неспокiйний. У руках укра©нцiв всi во ннi запаси, два броневi потяги.
Мають намiр обсадити цiлу Мадярщину. Мадярська влада робить заходи в
укра©нському дипломатичному представництвi в Будапештi.
"Гальо! - Ки©в. "УТА". Нашi вiйська в ночi пiд 25 грудня с. ст.
перейшли яблонецький перехiд i обсадили Ясiня. Населення зустрiло нашi
вiддiли з надзвичайним ентузiязмом. Во ннi операцi© успiшно розвиваються
на цiлому, пiвденно-захiдному фронтi.
"Алло! Алло! Масква. Всiм радам i редакцiям! Телеграфна агентура преси
"Роста". Вiддiли бiло-петлюрiвських банд рухаються на захiд i загрожують
успiшному розво вi робiтничо-комунiстичного фронту Мадярщини. Пiд 25.
грудня банди обсадили вихiдню точку Мадярщини, Ясiню. Мiсцеве населення
ставить енергiйний опiр iмперiялiстичним хижакам.
* * *
Головний штаб дi во© повстанчо© групи розташувався с будовi лiсово©
управи. Шеф усiх збройних сил зупинився в помешканнi бувшого коменданта
мадярсько© залоги. Фронт на деякий час зупинився в Ясiню. Йшла сильна
пiдготовка для дальнiшого наступу. На поштi, двiрцi, по всiх важнiших
мiсцях кипiла праця.
Головне командування не дрiмало також. Швидко творилися новi вiддiли
здiбнi до бойових операцiй.
У той саме час вiдбувся урочистий похорон першо© жертви визвольно©
боротьби - забитого Йонашем вояка. У похоронi взяли участь всi вiйськовi
вiддiли й безлiч люду. Над могилою було сказано кiлька запальних промов i
при впусканнi покiйника до ями, вiддано три крiсовi сальвi. Усi у-часники
в сильному пiднесеннi. Молодь одноголосно домагалася публично© кари
злочинцевi.
- Мало вiн наших перевiшав?! Мало нашо© крови насосався?! На шибеницю
ката! На шибеницю! На шибеницю! - гукав одним голосом народ.
Дiшло до того, що юрби люду силою пробували дiстатися до в'язницi
Йонаша й скiнчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбуренi маси,
але вiйськове командування публично дало запоруку, що злочинця не мине
кара.Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня прибули
сотнi свiжих i готових до бою добровольцiв.
Якесь гiрське село, провiдавши про подi© в Ясiню, нашвидко утворило й
вислало цiлий вiддiл, з писанням "желанiем", що закiнчувалося:.. "тото
желание на Вiльсонових пунктах закона Самостоятельной Укра©ни i што война
только за грошi ма т провадитися, которий жила Во©нську службу
удержувати.
Ми войували 4 i пiв Годи то больше не желаеме войну больше продовжати.
Ми жела ме приключитися iд Великiй Укра©нi, то покорно просиме тоту
Укра©ну как най скоро хлiб посилати нам подписуеться предсiдатель
Штефан Кочерган. _
по нашому децембрiя 25 на Рiздво".
Що ж ви, ©дять вас мухи, пишете, що "не жила те" вiйну вести, а
засила те нам отих легiнiв! - говорить голова мобiлiзацiйного уряду. -
Дума те, що ми ©х тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те?
- То, прошу пана, - виступа дебелий i зарослий бородиською гуцул з
крiсом за плечима? - То ми, просиме пана, що ни жила ме войни. Ми жила ме
iд Укра©нi, а мадяр, прошу пана, не каже: йдiт собi, людоньки, з Богом.
Хапа©с за крiс i борис . А ми прошу пана, що? Не маеме крiсiв, ци що?
Вiдiб мисi, а тодi гет з войнов!
- Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати?
- Айно. Сесь, прошу пана, жадна война. Коли тебе дусит, ни будеш
д кувати, гей би тобi грошi платив.
- Але мусите знати, що i ми вам не заплатимо.
- То, прошу пана, ми грошей i не хочеме. Нам аби шматок хлiба, а тото
ув Укра©нi заробиме.
- Ну так у чергу i записуйтеся, - сказав голова. Виряджено по-трет
пiсланцiв до уряду. Мали вiдбутися переговори в звязку з проектованим
Хустським конгресом, що мав вiдбутися 21 сiчня. До того часу Хуст мало б
обсадити укра©нське вiйсько.
20
Суд над Йонашем, що його одноголосно домагалися селяне, прийшлося
приспiшити. Безлiч працi. На мойому столi стоси паперiв. Очi горять вiд
безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло вiд телефонних крикiв.
Такi милi обовязки, як ©жа, вiдпочинок i сон нераз приходиться
вiдкладати, або виконувати на ходу, в потязi, над сво©м бюрком. День мiняв
нiч, нiч день. Лямповий гнiт цiлими ночами жадiбно ссав нафту, перо до
нудоти напивалося чорнилом.
Судити злодi©в, бандитiв i тинiв на подобу Йонаша, легко, але я вперто
вiдхилявся вiд участi в тому судi. Це, звичайно, не помогло, бо з мого
боку не мiг довести поважних для уникнення обовязку причин.
З куснем жару, замiсць чола, увiйшов до кiмнати, до тi © знано© здавна
кiмнати, де ще пахло нотарем, його вiчно вагiтною жiнкою, неспокiйним, з
розчухраним волоссям писарем. Кiлька дивовижно порядних чорнильних плям на
помостi, проречисто свiдчили про тi стихi©, що ще недавно тут бушували.
Засiда мо. Вечiр. Стiл, каламар, перо, паперовi архи. По серединi
кiмнати коптить зiпсута лямпа. Хтось голосно тро кратно чха й це рiзко
порушу напнуту тишу. Я неспокiйно ходжу по кiмнатi пiд вiкнами й з
власного досвiду розумiю, якими сатанськими згуками видаються мо© кроки
для тих, що сидять пiд нами.
Нарештi й я сiв. Сiвши, заложив ногу на ногу й сильно похитнувся на
стiльцi. Пальцi мо© вибубнювали по столi дику мелодiю, або ломали судове
перо, iдо його делiкатно вiдняв вiд мене наш писар.
Всi питання зводилися: розстрiляти, чи повiсити. Нас пять. По довгiй
дебатi, що все зводилася до мадярсько© системи кари - шибеницi, промовляю
я. Промова та не вiдзначалася якимись юридичними мудрацiями й була
коротка. Я доказував, що шибениця церемонiя й гайнування часу. Найкраще -
скромний розстрiл. I то найлiпше, тихо, без особливих крикiв, завтра
раненько вивезти його за Репегiв i там на гряницi... коротко й ясно.
Всi не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцiнних набо©в. До того не
буде задоволений народ, що хоче бачити, що ще якась сила на землi, що й
за ©х кривди вмi карати. Це питання поважне, виховне й цим не слiд
легковажити.
Мо© докази вичерпанi. Голосування: 4 - 1 - Голова комiсi© дикту , а
перо писаря байдуже ноту вислiди. Готу ться юридичний акт. Голова писаря
смутно бовванi над столом. Дужий i рiшучий голос дикту присуд. Чоло мо
поволi вкрива ться краплинками поту, що його витираю рукавом. Пiвгодина
минула й обличчя писаря пiднялося. Воно кругле, блiде й безвиразне.
Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували перед обличчям
суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сiда мо знов
за стiл.
Але в лямпi догаря нафта й вона загрожу катастрофою. Питають, чи не
мають свiчки, але ©© не мають. Хтось озвався, що в нього дома свiчка.
Добре. Пiслали додому. За той час лямпа встигнула допити останню каплю
сво © поживи й кволий огник ледь тримався озугленого гноту. Пiвтемно.
Великi, кудлатi, подiбнi до куснiв хмар, люди ворушилися в мороцi. Прибiг
сторож, свiтло пiднялося, на стiнах згусли тiнi й сказав голос: -
Пiдписуйте, панове!
Всi пiдступають i пiдписують. Останнiй я. Беру перо, вмочую, обертаю,
знов вмочую. Велика точка зазначила кiнець мого прiзвища.
Увели Йонаша. Зменшений, голова вiд тягару вгрузла мiж плечi. Руки
здовшали й подiбнi на малпячi. На столi його присуд, а на присудi, ще
горить свiжо "Дмитро Цо-кан".
Голова суду зада Йонашевi питання. Йонаш вiдповiда так, або нi. Вiн
свiдомий сво©х вчинкiв, але до вини не призна ться. Вiн зна , що його
присуд закiнчений, але чу себе щасливим, що гине за тi iдеали, що
подиктованi йому найвищою волею - батькiвщиною.
Кiнець. Проситься всiх встати. Чита ться присуд.
"Надзвичайна во нна комiсiя для боротьби з протинароднiми й
протидержавними елементами, iменем Укра©нсько© Народньо© Республiки, на
свойому засiданнi 10 сiчня, 1919 року по спiльнiй нарадi в справi Миколи
Йонаша, уро
дженого (- -), лiт (- -), жонатого, вiроiсповiдання католицького,
обвинуваченого народнiм судом у поповненнi черги злочинiв проти народу й
Республiки, що виявилися в безустанному слiпому переслiдуваннi нашого
населення за мову, народнiсть, перед вiйною, у масовому вiшаннi невинних
селян при оголошеннi вiйни, у шкiдливiй чинностi проти народу вiд початку
революцi© й у смертi вояка революцiйно© армi©, при виконуваннi ним
службових обовязкiв. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий на
територi© бувшо© Австро-угорсько© монархi© вiд року (-) кодекс во нний,
параграф (-), уступ а, б, в; - надзвичайна во нна комiсiя абсолютною
бiльшiстю голосiв постановля лiсничого Миколу Йонаша покарати карою
смертi через повiшення.
Присуд ма бути виконаний дня 11 сiчня, б. р. до години дванадцято©.
Пiдписали:голова, писар i члени.
Мо прiзвище згучно пронеслося серед тишi. Йонаш байдужий. Пiсля голова
пита , що хоче ще сказати засуджений... Нiчого.
- Яке ма те останн бажання?
- Повiдомити родину й вiддати ©й мо© рештки.
- Родину вже повiдомлено. Вiдвести!
Покидаючи будинок нотарського уряду, менi доручено писаний наказ, що
варта над засудженим Йонашем поклада ться на мою особисту
вiдповiдальнiсть, яко коменданта Ясiня. Начальник варти пiдляга мо©м
наказам. Приймаю до вiдома, роблю вiдповiднi розпорядження й зовсiм
знесилений вертаюся на сво помешкання.
21
Здивувався, що в кiмнатi мо©й свiтиться. Входжу й застаю Кiтi!
- Панно Йонашiвно! - викрикнув я. - Яким чином? Хто вас сюди впустив?
Кiтi спокiйно, зiгнута, у чорному, сидить на канапi в кутi. й холодно
й невигiдно. Обличчя ©© не бачу. Чорна сiточка крепу заслонила його. У
кiмнатi пiвтемно й холодно. Пiдходжу до лямпи, збiльшую свiтло й сiдаю за
бюрком. Кiтi поволi зводиться та й iде до мене. ©© рiвна струнка постать
зупинилася в вiддалi двох крокiв вiд бюрка.
- Пане Цокан! - сказала вона й затялася. Деякий час тиша. У мене в
головi гарячий туман. Не знаходжу слiв, хоч розумiю, що щось мушу сказати.
- Хто мене сюди впустив, пита те? - почина Кiтi. ©© голос зовсiм
слабий, зневiрений. Говорить через силу. - Хм ... Хто мене сюди впустив? А
я знаю... Нiхто. Хо-хо-хо! Боже мiй! У мене нема сили й як дозволите,
сяду.
Я зiрвався й швидко пiдставив ©й стiлець.
- Вибачте менi, дуже прошу. Я такий розтрачений i грубий.
Кiтi одразу опустилася на стiлець. Подумавши, каже;
- Ма те багато працi. Ви перетомлений. Потребу те вiдпочинку... Мама
мо лишилася сама дома. Вона тепер зовсiм вже не говорить. Бувало, ви ж
зна те. Кiтi те, Кiтi це. Ти, Кiтi, не так робиш... Ти, Кiтi, не шану шся.
А тепер уже мовчить. Боже мiй! Вона така бiдна, така бiдна... i гарна
вона. Голова зовсiм, зовсiм посивiла. Це тому, що була чорна... Це тому...
Вона була така ж чорна, як я, а ви ж зна те. Чорнi люди дуже скоро
сивiють.
- Ах, пане Цокан! - говорить Кiтi дальше. - Ви не дивуйтеся, що так
говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас - думаю: вижене. Не йди, Кiтi.
Зна ш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я пiду? До вас не йди, туди не
йди... Ну, куди ж я пiду? Зайшла, сiла й сиджу. Там той ваш джура ввесь
час голову зза дверей висува . Не бiйтеся, кажу. Нiчого в вашого пана не
вкраду. Не бiйтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стiл. Скiльки на ньому паперiв.
I пригадала вашi оповiдання... Пригадала всi вашi слова. Ах, якi то були
слова! Скiльки ©х було! Памятаю кожне, чiтко й виразно. I ще б не
памятати. Що ж маю тодi памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною.
Зайду, а там старенький дiдок у хатi на лавi сидить, кашля й курить
люльку. Вiн дуже при мна людина. Сивий, маленький. Як говорить, сто©ть.
Ноги пiд ним тремтять, але сiсти не хоче. Ми з ним заприятелювали. Пiсля
сталося в нас нещастя. Ви ж зна те. Думаю, пiду до Дмитра. Вийшла та й
iду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й спить, бо вона
кiлька ночей зовсiм не спала. Встане, ходить, дума . Я також не сплю,
ходжу й думаю. Ходимо обидво цiлу нiч, цiлу довгу зимову нiч. Мама часом
почина дивно спiвати й я страшно за не© боюся. Все ж може статися. Що,
нi? Одного разу взяла ваше писання. Зна те? Те, що з iталiйського фронту.
Мамусю. Послухай. Сiла й читаю ©й. Бiдненька слуха , слуха . - То ж ти,
Кiтi, не чита ш, ти говориш сама. Ти не дивишся на папiр. Ти щось
видуму ш. А сльози в не© бiжать. А я кажу: - "Нi, мамусю. Я читаю. Я
дивлюся в простiр i там далеко, далеко горять лiтери. Ти ©х не бачиш?" -
"Нi!-- каже мама. - Я ©х зовсiм не бачу". - "Хiба ти, кричу, не бачиш, що
он написано - Далека Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Не бачиш ти того "далека".
Дивися. Он воно горить. Кiтi, Кiтi, Кiтi! Скрiзь Кiтi. I нащо ви дали менi
таке iмя? Завжди буду скаржитися на вас. Менi тепер зда ться, що цiлий
свiт тiльки навколо мене крутиться. Це мабуть тому, що я себе дуже люблю.
Зна те так часом страшно люблю... От, iнодi приходить думка: нащо ти
живеш? Чи не лiпше було б покiнчити? Лiпше. Бо ж нащо живеш? Хiба я знаю
нащо? Що з того, що ма ш голову, очi, дума ш i дивишся на бiлий снiг. Що
дiйсно з того? Краще не жити. Вмру. Але як подумаю, як подумаю. А що ж
тодi залишиться, як я загину? Нiчого ж тодi не залишиться. Боже, то ж тодi
нiчого не залишиться, що нi? Менi стане шкода й знов живу. Живу й живу.
Тяжко, серце болить, не люблять, ненавидять, гидують тобою! А я ....
уявiть, живу. Вчора вийшла в гори. Не було в нас чого ©сти. Мама хоче
©сти. Вона мовчить, але ж я знаю, що коли людина два днi не ©сть, то
напевне хоче ©сти. Пiшла в лiс, думала щось застрiлю. Нам, слава Богу,
укра©нцi залишили одну стрiльбу. Взяла ©© i пiшла в гори. Йду й думаю.
.Снiг такий бiлий, смереки такi зеленi. Вигнала зайчика й мала стрiляти.
Нi, думаю. Хай вiн собi бiжить. Хай бiжить. Не стрiлила й так менi
зробилося при мно, що почала бiгти й пiсля обняла смереку, довго горнулася
до не© й довго з нею плакала. Боже мiй! А я й не знала, що смереки бувають
такi нiжнi, такi чулi. I пiсля того, як його вмерти?! Хiба ж можна пiсля
того вмерти? Ну, скажiть ви! Ах, ви! ви!... Дмит...
Тут вона сильно захлипала й протягнула перед себе руки. Я сидiв, мов
камiнь. Слухав ©© щебiт, що летiв до мене з яко©сь прiрви наповнено©
болями й страданиями, залито© клекочучими й пекучими сльозами. Сидiв
нерухомо й тупо дивився на протягнутi руки. Вони довго держалися в
повiтрi, а пiсля почали тремтiти й поволi опустилися. Кiтi схилила голову
й мовчала. Настала мертва тиша. По часi Кiтi пiдводиться й, байдуже
говорить:
- Ну, я пiду. Це дуже негарно, що я тут з вами одна, серед ночi. Це ж
нiч. Дiйсно це нiч. Смiшно так. Чому нiч, а не день. Треба йти. Все ж таки
треба кудись йти. Може вже й мама прокинулася. Хто його зна . Прокинулася,
шука мене. коло себе й гука . Ми тепер спимо на однiй постiльцi. Вона
така маленька й зовсiм менi не заважа . Тепер вона прокинеться й гукатиме:
- Кiтi! Кiтi! А Кiтi зовсiм нема. Вона Бог зна де вешта ться полночах.
Вона пiйшла до вояка в кiмнату, сiла перед ним i плаче. А вояк сидить
нiмий i твердий, як справжнiй Ганiбал, як Наполеон, як ... Що йому до
плачучо© дiвчини. Вiн бо©ться ©©, бо©ться до не© доторкнутися, бо вiн думи
злi носить про не©. Вiн дума , що хочу очарувати його й просити за
осудженого батька. Ха-ха-ха! За засудженого батька. Нi, я не прийшла за
нього просити. Я не прийшла чарувати. Очарованi й божевiльнi не чарують i
не просять. Я прийшла поскиглити перед Ганiбалем, перед Наполеоном.
Прийшла й принесла йому наболiлу душу. Ах, нащо йому моя наболiла душа?
Нащо вона взагалi, та душа?!
Хвилинку помовчавши, Кiтi говорить далi. Я слухаю. Слухаю й мовчу.
Слухаю й знаю, що мушу. перервати ©© мову, мушу вивести ©©, одвести кудись
i вiддати пiд охорону, але не можу. Вона весь час говорить.
У вас тут так гаряче. Менi так стало гаряче. У мене на чолi пiт. Це так
дивно. Ага. От я й пригадала. А вже хотiла йти. Ще трошки мушу присiсти.
Пригадала ще одну думку, що нераз мучила мене. Може вам це й не цiкаво.
Дуже можливо, але все одно. От я собi нераз думаю, що то таке? Тут я не
можу вам якось виразно висловитися. В мене цiкава й важна думка, але я
не можу ©© висловити. Ну, от хоч би я. Я колись вигнала вас вiд себе, а
тепер сама до вас прийшла. I ви дума те, що прийшла отак собi, поскиглити
перед вами, похвалитися сво©ми думами? О, як ви мене не зна те. У мене
iншi намiри. От бува так нераз, що вам засудять когось на смерть.
Засудять вам батька, чи матiр. То бува багато. Це було часто спочатку
вiйни. Скiльки тодi було невинно засуджених на смерть. Скiльки було
нещасних плачучих i страдаючих матерей i дiток. Боже, як глибоко чую ©х
бiль, як страшно, як невимовне. Чую, як рветься ©х серце й груди
заливаються пекучою кровю. I я думаю, що тi, що бiльше всього вбють, що тi
якраз найскорiше загинуть. Що ви на те, пане Цокан? Чому ви мовчите? Ви не
погоджу теся? Нi? Ну,добре. Не можна ж дiйсно тепер зо мною погодитися. Це
зрозумiло. Ще не прийшов час сильних людей. Одного разу...
- Але, пане Цокан. Встаньте краще й викиньте мене за дверi. Що це я
справдi за виклади моралi читаю. I яке менi дiло до тих людей. Ну, я вже
йду. Я вже направду йду. Ось вже встаю ... Не знаю навiть, що маю сказати
вам на прощання. Можливо не побачимося. Хто його зна ... Хто його може
дiйсно знати. Може ви пiдете завтра в бiй i не вернетеся. Може й пiду й не
вернуся.
Кiтi пiдiйшла до мене. Я мимохiть дещо вiдхилився. Вона усмiхнулася
надзвичайною усмiшкою. Це було благання, любов, острах i страждання. I в
той же час Кiтi раптом клякнула й стала передомною на вколiшки, Я кинувся
зводити ©©. Вона пiймала мою руку й почала цiлувати. Вирвав руку. Пiймала
другу.
- Кiтi! Що з вами? Кiтi! Встаньте! Не можна так Прошу й наказую вам
устаньте!
Але вона не встала, зовсiм зiвяла й впала на долiвку. Пiдняв, пiднiс на
канапу й положив. Вона зовсiм зблiдла, очi заплющенi.
- Кiтi! Що з вами, Кiтi?
Вона розплющила очi й проговорила: - Дмитрику! Ти кажеш, - Кiтi? Ти ще
не забув того iменi? Ти ще не забув? Не забув? Менi нiчого. Це так. Це
щось сталося. От зараз мине. У мене кепське серце й я мало тепер ©м.
У мене раптом мигнула страшна думка. Адже ж вона говорила щось про
полювання. Вона голодна. Вона нiчого не ©ла. Нахилився над нею й помiтив
страшну голодову блiдiсть. Кинувся мерщiй до кухнi, знайшов свою вечерю й
принiс ©й до кiмнати.
Кiтi подивилася на мене довгим поглядом. Пiсля мовчки взяла кусник
хлiба з маслом й почала ©сти. ла мовчки й байдуже. Принiс ©й гарячого
чаю, принiс кiлька я ць. Випивши шклянку чаю, вона оживилася.
- Ну, от бачите, що я вмiю ще боротися зо смертю. Нi, нi! Вмiрати ще
час. Може й я потрiбна на цьому свiтi. Тепер ще мама... Вона також
голодна. Так, i вона голодна, i вона хоче ©сти.
Я сказав, що зараз пiшлю ©й харчiв.
- Нi, нi, нi! - запротестувала Кiтi. - Вона не прийме харчiв. Вона дуже
горда. То вже зна те ... Я що iнше. Менi навiть при мно було вижебрати в
вас шматок хлiба. Менi хочеться бути вашим псом, вашою служницею, вашим
попихачем. Хочеться, бо така вже моя жiноча натура. Я так довго не могла
вас бачити, так довго змагалася з собою, але зломила себе. Уявiть, я
навiть задоволена, що зломила себе. До чого тут моя гордiсть. А чому я,
зрештою, заговорила про це? Це ж до дiла не вiдноситься. Я вам вдячна за
велику ласку до мене, вдячна й не забуду цього. Як смiшно згучать цi
слова.
Тепер маю ще один запит. Так просто собi запит, Не робiть собi з нього
нiяких турбот. Я так лиш запитаю й усе. Скажiть менi... Мого батька
повiсять?
Перерва. Тиша.
- Ну скажiть. Прошу вас! ...
- Це не вiд мене залежить, це присуд суду - сказав Я байдуже.
- Ага. Це присуд суду. Так, так! ... А дума те, що нема сили, що той
присуд змiнила б?
- Нащо ви пита те мене такими запитами? Це справа вищо© волi, не моя,
не ваша. Ви про це самi недавно говорили. Це щось таке, чого не встанi ми
перемогти. Так мусить бути.
- Я розумiю... Так мусить бути. Ще не родився лицар, що мiг би
виступити проти тi © вищо© волi. Але менi все таки сумно... Сумно, що
повiсять його. Вiн не винен. Уявiть, вiн не винен. Не винен тому, що
слабий. Ви перемогли його й це вже лишиться назавжди. Ви переможцями! Ви
тi сильнiшi, що без збро© фiзично© вибили з його рук ту зброю! Це ви,
гуцули... Розумi те? Може ви ще не доб теся цей раз остаточно© свободи,
але стежка до не© закрiплена за вами. Ви переможете, а батько мiй -
нiколи. Вiн тiльки та невинна жертва, той полонений, що його даремне
знищать. Менi хотiлося б, щоб вiн жив. Вiн мiй батько й менi треба
захищати його. I коли його повiсять, я не переживу. Це не можливо
пережити. Я люблю його.
При цих словах уста ©© знов затремтiли й вона замовкла. Не мiг далi
дивитися на не©. Чув, що збожеволiю. - Чого ви вiд мене хочете, Кiтi? -
викрикнув я. Вона гiрко й боляче усмiхнулася. - Нiчого не хочу. Ну, чого я
можу вiд вас хотiти? Ви тепер мiй пан i бог. Я готова цiлувати вашi
пiдошви. Чого можу хотiти?
Але ж ви добре розумi те, що його нема можливостi рятувати!
- Нема можливостi ... - зовсiм тихо шептала вона. -Нема можливостi.
Та ж я це розумiю... Я пiду! - i вона, глибоко зiтхнувши, встала. - Будьте
здоровi. Дайтe менi вашу сильну руку. Вона менi тепер так потрiбна, так
потрiбна. Навчiть мене бути такою сильною, як ви.
Я дав ©й руку, обняв i вiдвiв до дверей. Була тиха й покiрна. За
дверима нiч i мороз. Куди вона йде? Куди ж вона пiде тепер? © зупинить i
не пропустить варта. Все це розумiв, але випустив ©© з дверей, вернувся i
сiв.
22
При вiдходi Кiтi не промовила нi одного слова. Вона пiшла в морозний
туман, певно борха ться десь у глибокому снiгу, мерзне. Вона так тендитно
одягнена.
Зовсiм тихо, лише чути, як цокотить кишеньковий годинник. Чую ще запах
Кiтi. Вчуваюся в той запах i в мо©й уявi виникають давнi образи. Сонце
заходить. Грунi й лiси в його сяйвi стоять урочисто. Кiтi маленька, нiжна
панночка з усмiшкою й чарiвним поглядом. Вона щебече й обмацу мене, як
екзотичне звiря з острахом, чи не вкусить воно. Пiсля вiдчулася музика.
Довго вслухався в тi згуки. Уявлялося безлiч картин, безлiч образiв. Знов
бачу Кiтi. Ось вона далеко, далеко борха ться в снiгу, мерзне, пада , знов
уста . Я стою, дивлюся на не© й зовсiм спокiйний. Чому не побiжу, не
поможу ©й? Нi, нi! Геть! Смерть мiж нами! Мiж нами гряниця смертi й
переступити ©© не смiю.
Не видержу самоти. Раптом зриваюсь i бiжу до Павла. Сну нема. Не можу
тепер спати. В одному вiкнi Павлового мешкання свiтиться. Застукав.
- Хто там? - чую хрипкий голос.
- Вiдчини. Це, Павле, я.
- Нiвроком собi, - вiдчиняючи дверi говорить Павло. - Але до речi.
Допоможеш нам. Ми ще також не спимо.
У сiнях темно. Павло пха мене до кiмнати. - Сюди, брате. Тут важливе
засiдання.
Коло стола дво незнайомих i Марiйка. Вона зрива ться й бiжить менi на
зустрiч. Як був одягнутий, присiв до столу. На столi розложена мала
Мармарощини.
- Тут, Дмитре, така справа - говорить Павло. -
Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собацi й собача смерть...
Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звiдсiля нам треба робити
наступ. Поперше мусимо заволодiти залiзницею. Це головне. Мусимо зробити
сильний i рiшучий удар на них i розбити так, щоб вони вже не пiднялися
бiльше. Коли розiб мо одразу те вiйсько, що тепер у Раховi, це значить
остаточна перемога. Вони бiльше не встанi будуть додати новi сили, бо в
них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний
i рiшучий удар, що ним розiб мо ©х остаточно. Але для того мусимо знати
конечно ©х сили. Мусимо пiслати туди розвiдку. Про це вже говорили й з
головним командуванням, що воно тако© ж думки. Марiйка погоджу ться йти до
Рахова, але за не© мусить бути якась певна порука на всякий випадок. Ми
порiшили пiслати з нею ще одну мадярку. Батька чи там чоловiка мадярки
засадимо як заложника й хай тодi чiпнуть.
В цей час у мене миттю пролiта один план. Я схопився й кажу:
- Це генiяльно! Це необхiдно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога
й ма мо до того всi можливостi. В мене тепер виник план. Тепер у нас
засуджений Йонаш. Його донька, що ©© добре знають скрiзь, може зробити нам
чудесну послугу. Вишлемо ©© з Марiйкою, а я ручаюся, що вона викона нашi
завдання чесно й сумлiнно. Вона краще нiж хто може це зробити, тiльки
мусимо пообiцяти, що не вб мо ©© батька.
- Того гада мусимо повiсити! - вирвалося в Павла.
- Я це розумiю. Тепер вiйна й усi засоби треба використати. Можемо ми
пообiцяти, але не можемо ручати, коли його пристрiлить якийсь легiнь, як
це сталося з Розенкранцом.
- Е нi. Це неможливо. На це й Юра не пiде. Раз суд, так суд. Засудили,
значить кiнець.
До нашого змагання вмiшалися незнайомi старшини. - А по-мойому - каже
один,- думка пана коменданта не кепська. Що з того, що буде пообiцяно
нами, що не повiсять. Йонаш напевно не втихомириться навiть пiсля засуду й
почне знова робити сво . А ми будемо тримати його на повiдку й одразу
цапнемо, а тодi вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила
ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час вiдложили справу, а дочку
його використати як розвiдницю. Мусимо мати розвiдку! Це необхiдно. Ми
нiчого не зна мо, що в них там робиться. Так наступати не можливо.
Павло подумав i згодився. - Коли так, то раз-два! Негайно до працi!
Дмитро шука свою Йонашiвну i то зараз. Нe смi мо гайнувати часу. Ми
вiдправля мося до головного штабу. Справа до ранку полагоджена, а на
другий ранок мусимо мати всi вiдомостi. Не принесе нам ©х та твоя
Йонашiвна, батька на сучок i кiнець. Так i скажи ©й! До побачення!
Вийшов знов на двiр. Де ж Кiтi? Де ©© шукати? В мене прокинулась якась
жагуча радiсть. Хотiлося самому бiгти, знайти ©© десь у снiгу, принести на
руках i розiгрiти власним диханням. Прибiг до себе й одразу пiслав джуру,
щоб ©© вiднайшов i привiз. Мусять взяти конi. Вона напевно десь у селi.
I коли конi були запряженi, я не видержав. По©ду сам. Сiв з джурою й
по©хали. Запитали у кiлькох мiсцях варту й довiдалися, що Кiтi затримано й
слiз нiяково. Проща мося в останн й усi виходимо на подвiря, де на нас
чека тро запряжених саней.
Посiдали, гукнули, рванулися конi й помчали в долину.
19
"Гальо, гальо! Агенцiя "Ройтер". У ночi на 7 сiчня укра©нцi обсадили
мадярську залiзнодорожню станцiю в Карпатах, Ясiня. Мадярська залога в
числi двох сотень людей попала до полону. Арештовано кiлькох визначнiших
мiсцевих мадярiв i вивезено ©х углиб краю, як заложникiв.
"Гальо! Агенцiя "Вольфа" - Берлiн. Укра©нцi посунулися на захiд. Ясiня,
пiвнiчно-вихiдна мадярська залiзнодорожна станцiя, в ©х руках. Стан
неспокiйний. У руках укра©нцiв всi во ннi запаси, два броневi потяги.
Мають намiр обсадити цiлу Мадярщину. Мадярська влада робить заходи в
укра©нському дипломатичному представництвi в Будапештi.
"Гальо! - Ки©в. "УТА". Нашi вiйська в ночi пiд 25 грудня с. ст.
перейшли яблонецький перехiд i обсадили Ясiня. Населення зустрiло нашi
вiддiли з надзвичайним ентузiязмом. Во ннi операцi© успiшно розвиваються
на цiлому, пiвденно-захiдному фронтi.
"Алло! Алло! Масква. Всiм радам i редакцiям! Телеграфна агентура преси
"Роста". Вiддiли бiло-петлюрiвських банд рухаються на захiд i загрожують
успiшному розво вi робiтничо-комунiстичного фронту Мадярщини. Пiд 25.
грудня банди обсадили вихiдню точку Мадярщини, Ясiню. Мiсцеве населення
ставить енергiйний опiр iмперiялiстичним хижакам.
* * *
Головний штаб дi во© повстанчо© групи розташувався с будовi лiсово©
управи. Шеф усiх збройних сил зупинився в помешканнi бувшого коменданта
мадярсько© залоги. Фронт на деякий час зупинився в Ясiню. Йшла сильна
пiдготовка для дальнiшого наступу. На поштi, двiрцi, по всiх важнiших
мiсцях кипiла праця.
Головне командування не дрiмало також. Швидко творилися новi вiддiли
здiбнi до бойових операцiй.
У той саме час вiдбувся урочистий похорон першо© жертви визвольно©
боротьби - забитого Йонашем вояка. У похоронi взяли участь всi вiйськовi
вiддiли й безлiч люду. Над могилою було сказано кiлька запальних промов i
при впусканнi покiйника до ями, вiддано три крiсовi сальвi. Усi у-часники
в сильному пiднесеннi. Молодь одноголосно домагалася публично© кари
злочинцевi.
- Мало вiн наших перевiшав?! Мало нашо© крови насосався?! На шибеницю
ката! На шибеницю! На шибеницю! - гукав одним голосом народ.
Дiшло до того, що юрби люду силою пробували дiстатися до в'язницi
Йонаша й скiнчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбуренi маси,
але вiйськове командування публично дало запоруку, що злочинця не мине
кара.Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня прибули
сотнi свiжих i готових до бою добровольцiв.
Якесь гiрське село, провiдавши про подi© в Ясiню, нашвидко утворило й
вислало цiлий вiддiл, з писанням "желанiем", що закiнчувалося:.. "тото
желание на Вiльсонових пунктах закона Самостоятельной Укра©ни i што война
только за грошi ма т провадитися, которий жила Во©нську службу
удержувати.
Ми войували 4 i пiв Годи то больше не желаеме войну больше продовжати.
Ми жела ме приключитися iд Великiй Укра©нi, то покорно просиме тоту
Укра©ну как най скоро хлiб посилати нам подписуеться предсiдатель
Штефан Кочерган. _
по нашому децембрiя 25 на Рiздво".
Що ж ви, ©дять вас мухи, пишете, що "не жила те" вiйну вести, а
засила те нам отих легiнiв! - говорить голова мобiлiзацiйного уряду. -
Дума те, що ми ©х тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те?
- То, прошу пана, - виступа дебелий i зарослий бородиською гуцул з
крiсом за плечима? - То ми, просиме пана, що ни жила ме войни. Ми жила ме
iд Укра©нi, а мадяр, прошу пана, не каже: йдiт собi, людоньки, з Богом.
Хапа©с за крiс i борис . А ми прошу пана, що? Не маеме крiсiв, ци що?
Вiдiб мисi, а тодi гет з войнов!
- Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати?
- Айно. Сесь, прошу пана, жадна война. Коли тебе дусит, ни будеш
д кувати, гей би тобi грошi платив.
- Але мусите знати, що i ми вам не заплатимо.
- То, прошу пана, ми грошей i не хочеме. Нам аби шматок хлiба, а тото
ув Укра©нi заробиме.
- Ну так у чергу i записуйтеся, - сказав голова. Виряджено по-трет
пiсланцiв до уряду. Мали вiдбутися переговори в звязку з проектованим
Хустським конгресом, що мав вiдбутися 21 сiчня. До того часу Хуст мало б
обсадити укра©нське вiйсько.
20
Суд над Йонашем, що його одноголосно домагалися селяне, прийшлося
приспiшити. Безлiч працi. На мойому столi стоси паперiв. Очi горять вiд
безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло вiд телефонних крикiв.
Такi милi обовязки, як ©жа, вiдпочинок i сон нераз приходиться
вiдкладати, або виконувати на ходу, в потязi, над сво©м бюрком. День мiняв
нiч, нiч день. Лямповий гнiт цiлими ночами жадiбно ссав нафту, перо до
нудоти напивалося чорнилом.
Судити злодi©в, бандитiв i тинiв на подобу Йонаша, легко, але я вперто
вiдхилявся вiд участi в тому судi. Це, звичайно, не помогло, бо з мого
боку не мiг довести поважних для уникнення обовязку причин.
З куснем жару, замiсць чола, увiйшов до кiмнати, до тi © знано© здавна
кiмнати, де ще пахло нотарем, його вiчно вагiтною жiнкою, неспокiйним, з
розчухраним волоссям писарем. Кiлька дивовижно порядних чорнильних плям на
помостi, проречисто свiдчили про тi стихi©, що ще недавно тут бушували.
Засiда мо. Вечiр. Стiл, каламар, перо, паперовi архи. По серединi
кiмнати коптить зiпсута лямпа. Хтось голосно тро кратно чха й це рiзко
порушу напнуту тишу. Я неспокiйно ходжу по кiмнатi пiд вiкнами й з
власного досвiду розумiю, якими сатанськими згуками видаються мо© кроки
для тих, що сидять пiд нами.
Нарештi й я сiв. Сiвши, заложив ногу на ногу й сильно похитнувся на
стiльцi. Пальцi мо© вибубнювали по столi дику мелодiю, або ломали судове
перо, iдо його делiкатно вiдняв вiд мене наш писар.
Всi питання зводилися: розстрiляти, чи повiсити. Нас пять. По довгiй
дебатi, що все зводилася до мадярсько© системи кари - шибеницi, промовляю
я. Промова та не вiдзначалася якимись юридичними мудрацiями й була
коротка. Я доказував, що шибениця церемонiя й гайнування часу. Найкраще -
скромний розстрiл. I то найлiпше, тихо, без особливих крикiв, завтра
раненько вивезти його за Репегiв i там на гряницi... коротко й ясно.
Всi не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцiнних набо©в. До того не
буде задоволений народ, що хоче бачити, що ще якась сила на землi, що й
за ©х кривди вмi карати. Це питання поважне, виховне й цим не слiд
легковажити.
Мо© докази вичерпанi. Голосування: 4 - 1 - Голова комiсi© дикту , а
перо писаря байдуже ноту вислiди. Готу ться юридичний акт. Голова писаря
смутно бовванi над столом. Дужий i рiшучий голос дикту присуд. Чоло мо
поволi вкрива ться краплинками поту, що його витираю рукавом. Пiвгодина
минула й обличчя писаря пiднялося. Воно кругле, блiде й безвиразне.
Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували перед обличчям
суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сiда мо знов
за стiл.
Але в лямпi догаря нафта й вона загрожу катастрофою. Питають, чи не
мають свiчки, але ©© не мають. Хтось озвався, що в нього дома свiчка.
Добре. Пiслали додому. За той час лямпа встигнула допити останню каплю
сво © поживи й кволий огник ледь тримався озугленого гноту. Пiвтемно.
Великi, кудлатi, подiбнi до куснiв хмар, люди ворушилися в мороцi. Прибiг
сторож, свiтло пiднялося, на стiнах згусли тiнi й сказав голос: -
Пiдписуйте, панове!
Всi пiдступають i пiдписують. Останнiй я. Беру перо, вмочую, обертаю,
знов вмочую. Велика точка зазначила кiнець мого прiзвища.
Увели Йонаша. Зменшений, голова вiд тягару вгрузла мiж плечi. Руки
здовшали й подiбнi на малпячi. На столi його присуд, а на присудi, ще
горить свiжо "Дмитро Цо-кан".
Голова суду зада Йонашевi питання. Йонаш вiдповiда так, або нi. Вiн
свiдомий сво©х вчинкiв, але до вини не призна ться. Вiн зна , що його
присуд закiнчений, але чу себе щасливим, що гине за тi iдеали, що
подиктованi йому найвищою волею - батькiвщиною.
Кiнець. Проситься всiх встати. Чита ться присуд.
"Надзвичайна во нна комiсiя для боротьби з протинароднiми й
протидержавними елементами, iменем Укра©нсько© Народньо© Республiки, на
свойому засiданнi 10 сiчня, 1919 року по спiльнiй нарадi в справi Миколи
Йонаша, уро
дженого (- -), лiт (- -), жонатого, вiроiсповiдання католицького,
обвинуваченого народнiм судом у поповненнi черги злочинiв проти народу й
Республiки, що виявилися в безустанному слiпому переслiдуваннi нашого
населення за мову, народнiсть, перед вiйною, у масовому вiшаннi невинних
селян при оголошеннi вiйни, у шкiдливiй чинностi проти народу вiд початку
революцi© й у смертi вояка революцiйно© армi©, при виконуваннi ним
службових обовязкiв. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий на
територi© бувшо© Австро-угорсько© монархi© вiд року (-) кодекс во нний,
параграф (-), уступ а, б, в; - надзвичайна во нна комiсiя абсолютною
бiльшiстю голосiв постановля лiсничого Миколу Йонаша покарати карою
смертi через повiшення.
Присуд ма бути виконаний дня 11 сiчня, б. р. до години дванадцято©.
Пiдписали:голова, писар i члени.
Мо прiзвище згучно пронеслося серед тишi. Йонаш байдужий. Пiсля голова
пита , що хоче ще сказати засуджений... Нiчого.
- Яке ма те останн бажання?
- Повiдомити родину й вiддати ©й мо© рештки.
- Родину вже повiдомлено. Вiдвести!
Покидаючи будинок нотарського уряду, менi доручено писаний наказ, що
варта над засудженим Йонашем поклада ться на мою особисту
вiдповiдальнiсть, яко коменданта Ясiня. Начальник варти пiдляга мо©м
наказам. Приймаю до вiдома, роблю вiдповiднi розпорядження й зовсiм
знесилений вертаюся на сво помешкання.
21
Здивувався, що в кiмнатi мо©й свiтиться. Входжу й застаю Кiтi!
- Панно Йонашiвно! - викрикнув я. - Яким чином? Хто вас сюди впустив?
Кiтi спокiйно, зiгнута, у чорному, сидить на канапi в кутi. й холодно
й невигiдно. Обличчя ©© не бачу. Чорна сiточка крепу заслонила його. У
кiмнатi пiвтемно й холодно. Пiдходжу до лямпи, збiльшую свiтло й сiдаю за
бюрком. Кiтi поволi зводиться та й iде до мене. ©© рiвна струнка постать
зупинилася в вiддалi двох крокiв вiд бюрка.
- Пане Цокан! - сказала вона й затялася. Деякий час тиша. У мене в
головi гарячий туман. Не знаходжу слiв, хоч розумiю, що щось мушу сказати.
- Хто мене сюди впустив, пита те? - почина Кiтi. ©© голос зовсiм
слабий, зневiрений. Говорить через силу. - Хм ... Хто мене сюди впустив? А
я знаю... Нiхто. Хо-хо-хо! Боже мiй! У мене нема сили й як дозволите,
сяду.
Я зiрвався й швидко пiдставив ©й стiлець.
- Вибачте менi, дуже прошу. Я такий розтрачений i грубий.
Кiтi одразу опустилася на стiлець. Подумавши, каже;
- Ма те багато працi. Ви перетомлений. Потребу те вiдпочинку... Мама
мо лишилася сама дома. Вона тепер зовсiм вже не говорить. Бувало, ви ж
зна те. Кiтi те, Кiтi це. Ти, Кiтi, не так робиш... Ти, Кiтi, не шану шся.
А тепер уже мовчить. Боже мiй! Вона така бiдна, така бiдна... i гарна
вона. Голова зовсiм, зовсiм посивiла. Це тому, що була чорна... Це тому...
Вона була така ж чорна, як я, а ви ж зна те. Чорнi люди дуже скоро
сивiють.
- Ах, пане Цокан! - говорить Кiтi дальше. - Ви не дивуйтеся, що так
говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас - думаю: вижене. Не йди, Кiтi.
Зна ш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я пiду? До вас не йди, туди не
йди... Ну, куди ж я пiду? Зайшла, сiла й сиджу. Там той ваш джура ввесь
час голову зза дверей висува . Не бiйтеся, кажу. Нiчого в вашого пана не
вкраду. Не бiйтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стiл. Скiльки на ньому паперiв.
I пригадала вашi оповiдання... Пригадала всi вашi слова. Ах, якi то були
слова! Скiльки ©х було! Памятаю кожне, чiтко й виразно. I ще б не
памятати. Що ж маю тодi памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною.
Зайду, а там старенький дiдок у хатi на лавi сидить, кашля й курить
люльку. Вiн дуже при мна людина. Сивий, маленький. Як говорить, сто©ть.
Ноги пiд ним тремтять, але сiсти не хоче. Ми з ним заприятелювали. Пiсля
сталося в нас нещастя. Ви ж зна те. Думаю, пiду до Дмитра. Вийшла та й
iду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й спить, бо вона
кiлька ночей зовсiм не спала. Встане, ходить, дума . Я також не сплю,
ходжу й думаю. Ходимо обидво цiлу нiч, цiлу довгу зимову нiч. Мама часом
почина дивно спiвати й я страшно за не© боюся. Все ж може статися. Що,
нi? Одного разу взяла ваше писання. Зна те? Те, що з iталiйського фронту.
Мамусю. Послухай. Сiла й читаю ©й. Бiдненька слуха , слуха . - То ж ти,
Кiтi, не чита ш, ти говориш сама. Ти не дивишся на папiр. Ти щось
видуму ш. А сльози в не© бiжать. А я кажу: - "Нi, мамусю. Я читаю. Я
дивлюся в простiр i там далеко, далеко горять лiтери. Ти ©х не бачиш?" -
"Нi!-- каже мама. - Я ©х зовсiм не бачу". - "Хiба ти, кричу, не бачиш, що
он написано - Далека Кiтi! Боже мiй, Боже мiй! Не бачиш ти того "далека".
Дивися. Он воно горить. Кiтi, Кiтi, Кiтi! Скрiзь Кiтi. I нащо ви дали менi
таке iмя? Завжди буду скаржитися на вас. Менi тепер зда ться, що цiлий
свiт тiльки навколо мене крутиться. Це мабуть тому, що я себе дуже люблю.
Зна те так часом страшно люблю... От, iнодi приходить думка: нащо ти
живеш? Чи не лiпше було б покiнчити? Лiпше. Бо ж нащо живеш? Хiба я знаю
нащо? Що з того, що ма ш голову, очi, дума ш i дивишся на бiлий снiг. Що
дiйсно з того? Краще не жити. Вмру. Але як подумаю, як подумаю. А що ж
тодi залишиться, як я загину? Нiчого ж тодi не залишиться. Боже, то ж тодi
нiчого не залишиться, що нi? Менi стане шкода й знов живу. Живу й живу.
Тяжко, серце болить, не люблять, ненавидять, гидують тобою! А я ....
уявiть, живу. Вчора вийшла в гори. Не було в нас чого ©сти. Мама хоче
©сти. Вона мовчить, але ж я знаю, що коли людина два днi не ©сть, то
напевне хоче ©сти. Пiшла в лiс, думала щось застрiлю. Нам, слава Богу,
укра©нцi залишили одну стрiльбу. Взяла ©© i пiшла в гори. Йду й думаю.
.Снiг такий бiлий, смереки такi зеленi. Вигнала зайчика й мала стрiляти.
Нi, думаю. Хай вiн собi бiжить. Хай бiжить. Не стрiлила й так менi
зробилося при мно, що почала бiгти й пiсля обняла смереку, довго горнулася
до не© й довго з нею плакала. Боже мiй! А я й не знала, що смереки бувають
такi нiжнi, такi чулi. I пiсля того, як його вмерти?! Хiба ж можна пiсля
того вмерти? Ну, скажiть ви! Ах, ви! ви!... Дмит...
Тут вона сильно захлипала й протягнула перед себе руки. Я сидiв, мов
камiнь. Слухав ©© щебiт, що летiв до мене з яко©сь прiрви наповнено©
болями й страданиями, залито© клекочучими й пекучими сльозами. Сидiв
нерухомо й тупо дивився на протягнутi руки. Вони довго держалися в
повiтрi, а пiсля почали тремтiти й поволi опустилися. Кiтi схилила голову
й мовчала. Настала мертва тиша. По часi Кiтi пiдводиться й, байдуже
говорить:
- Ну, я пiду. Це дуже негарно, що я тут з вами одна, серед ночi. Це ж
нiч. Дiйсно це нiч. Смiшно так. Чому нiч, а не день. Треба йти. Все ж таки
треба кудись йти. Може вже й мама прокинулася. Хто його зна . Прокинулася,
шука мене. коло себе й гука . Ми тепер спимо на однiй постiльцi. Вона
така маленька й зовсiм менi не заважа . Тепер вона прокинеться й гукатиме:
- Кiтi! Кiтi! А Кiтi зовсiм нема. Вона Бог зна де вешта ться полночах.
Вона пiйшла до вояка в кiмнату, сiла перед ним i плаче. А вояк сидить
нiмий i твердий, як справжнiй Ганiбал, як Наполеон, як ... Що йому до
плачучо© дiвчини. Вiн бо©ться ©©, бо©ться до не© доторкнутися, бо вiн думи
злi носить про не©. Вiн дума , що хочу очарувати його й просити за
осудженого батька. Ха-ха-ха! За засудженого батька. Нi, я не прийшла за
нього просити. Я не прийшла чарувати. Очарованi й божевiльнi не чарують i
не просять. Я прийшла поскиглити перед Ганiбалем, перед Наполеоном.
Прийшла й принесла йому наболiлу душу. Ах, нащо йому моя наболiла душа?
Нащо вона взагалi, та душа?!
Хвилинку помовчавши, Кiтi говорить далi. Я слухаю. Слухаю й мовчу.
Слухаю й знаю, що мушу. перервати ©© мову, мушу вивести ©©, одвести кудись
i вiддати пiд охорону, але не можу. Вона весь час говорить.
У вас тут так гаряче. Менi так стало гаряче. У мене на чолi пiт. Це так
дивно. Ага. От я й пригадала. А вже хотiла йти. Ще трошки мушу присiсти.
Пригадала ще одну думку, що нераз мучила мене. Може вам це й не цiкаво.
Дуже можливо, але все одно. От я собi нераз думаю, що то таке? Тут я не
можу вам якось виразно висловитися. В мене цiкава й важна думка, але я
не можу ©© висловити. Ну, от хоч би я. Я колись вигнала вас вiд себе, а
тепер сама до вас прийшла. I ви дума те, що прийшла отак собi, поскиглити
перед вами, похвалитися сво©ми думами? О, як ви мене не зна те. У мене
iншi намiри. От бува так нераз, що вам засудять когось на смерть.
Засудять вам батька, чи матiр. То бува багато. Це було часто спочатку
вiйни. Скiльки тодi було невинно засуджених на смерть. Скiльки було
нещасних плачучих i страдаючих матерей i дiток. Боже, як глибоко чую ©х
бiль, як страшно, як невимовне. Чую, як рветься ©х серце й груди
заливаються пекучою кровю. I я думаю, що тi, що бiльше всього вбють, що тi
якраз найскорiше загинуть. Що ви на те, пане Цокан? Чому ви мовчите? Ви не
погоджу теся? Нi? Ну,добре. Не можна ж дiйсно тепер зо мною погодитися. Це
зрозумiло. Ще не прийшов час сильних людей. Одного разу...
- Але, пане Цокан. Встаньте краще й викиньте мене за дверi. Що це я
справдi за виклади моралi читаю. I яке менi дiло до тих людей. Ну, я вже
йду. Я вже направду йду. Ось вже встаю ... Не знаю навiть, що маю сказати
вам на прощання. Можливо не побачимося. Хто його зна ... Хто його може
дiйсно знати. Може ви пiдете завтра в бiй i не вернетеся. Може й пiду й не
вернуся.
Кiтi пiдiйшла до мене. Я мимохiть дещо вiдхилився. Вона усмiхнулася
надзвичайною усмiшкою. Це було благання, любов, острах i страждання. I в
той же час Кiтi раптом клякнула й стала передомною на вколiшки, Я кинувся
зводити ©©. Вона пiймала мою руку й почала цiлувати. Вирвав руку. Пiймала
другу.
- Кiтi! Що з вами? Кiтi! Встаньте! Не можна так Прошу й наказую вам
устаньте!
Але вона не встала, зовсiм зiвяла й впала на долiвку. Пiдняв, пiднiс на
канапу й положив. Вона зовсiм зблiдла, очi заплющенi.
- Кiтi! Що з вами, Кiтi?
Вона розплющила очi й проговорила: - Дмитрику! Ти кажеш, - Кiтi? Ти ще
не забув того iменi? Ти ще не забув? Не забув? Менi нiчого. Це так. Це
щось сталося. От зараз мине. У мене кепське серце й я мало тепер ©м.
У мене раптом мигнула страшна думка. Адже ж вона говорила щось про
полювання. Вона голодна. Вона нiчого не ©ла. Нахилився над нею й помiтив
страшну голодову блiдiсть. Кинувся мерщiй до кухнi, знайшов свою вечерю й
принiс ©й до кiмнати.
Кiтi подивилася на мене довгим поглядом. Пiсля мовчки взяла кусник
хлiба з маслом й почала ©сти. ла мовчки й байдуже. Принiс ©й гарячого
чаю, принiс кiлька я ць. Випивши шклянку чаю, вона оживилася.
- Ну, от бачите, що я вмiю ще боротися зо смертю. Нi, нi! Вмiрати ще
час. Може й я потрiбна на цьому свiтi. Тепер ще мама... Вона також
голодна. Так, i вона голодна, i вона хоче ©сти.
Я сказав, що зараз пiшлю ©й харчiв.
- Нi, нi, нi! - запротестувала Кiтi. - Вона не прийме харчiв. Вона дуже
горда. То вже зна те ... Я що iнше. Менi навiть при мно було вижебрати в
вас шматок хлiба. Менi хочеться бути вашим псом, вашою служницею, вашим
попихачем. Хочеться, бо така вже моя жiноча натура. Я так довго не могла
вас бачити, так довго змагалася з собою, але зломила себе. Уявiть, я
навiть задоволена, що зломила себе. До чого тут моя гордiсть. А чому я,
зрештою, заговорила про це? Це ж до дiла не вiдноситься. Я вам вдячна за
велику ласку до мене, вдячна й не забуду цього. Як смiшно згучать цi
слова.
Тепер маю ще один запит. Так просто собi запит, Не робiть собi з нього
нiяких турбот. Я так лиш запитаю й усе. Скажiть менi... Мого батька
повiсять?
Перерва. Тиша.
- Ну скажiть. Прошу вас! ...
- Це не вiд мене залежить, це присуд суду - сказав Я байдуже.
- Ага. Це присуд суду. Так, так! ... А дума те, що нема сили, що той
присуд змiнила б?
- Нащо ви пита те мене такими запитами? Це справа вищо© волi, не моя,
не ваша. Ви про це самi недавно говорили. Це щось таке, чого не встанi ми
перемогти. Так мусить бути.
- Я розумiю... Так мусить бути. Ще не родився лицар, що мiг би
виступити проти тi © вищо© волi. Але менi все таки сумно... Сумно, що
повiсять його. Вiн не винен. Уявiть, вiн не винен. Не винен тому, що
слабий. Ви перемогли його й це вже лишиться назавжди. Ви переможцями! Ви
тi сильнiшi, що без збро© фiзично© вибили з його рук ту зброю! Це ви,
гуцули... Розумi те? Може ви ще не доб теся цей раз остаточно© свободи,
але стежка до не© закрiплена за вами. Ви переможете, а батько мiй -
нiколи. Вiн тiльки та невинна жертва, той полонений, що його даремне
знищать. Менi хотiлося б, щоб вiн жив. Вiн мiй батько й менi треба
захищати його. I коли його повiсять, я не переживу. Це не можливо
пережити. Я люблю його.
При цих словах уста ©© знов затремтiли й вона замовкла. Не мiг далi
дивитися на не©. Чув, що збожеволiю. - Чого ви вiд мене хочете, Кiтi? -
викрикнув я. Вона гiрко й боляче усмiхнулася. - Нiчого не хочу. Ну, чого я
можу вiд вас хотiти? Ви тепер мiй пан i бог. Я готова цiлувати вашi
пiдошви. Чого можу хотiти?
Але ж ви добре розумi те, що його нема можливостi рятувати!
- Нема можливостi ... - зовсiм тихо шептала вона. -Нема можливостi.
Та ж я це розумiю... Я пiду! - i вона, глибоко зiтхнувши, встала. - Будьте
здоровi. Дайтe менi вашу сильну руку. Вона менi тепер так потрiбна, так
потрiбна. Навчiть мене бути такою сильною, як ви.
Я дав ©й руку, обняв i вiдвiв до дверей. Була тиха й покiрна. За
дверима нiч i мороз. Куди вона йде? Куди ж вона пiде тепер? © зупинить i
не пропустить варта. Все це розумiв, але випустив ©© з дверей, вернувся i
сiв.
22
При вiдходi Кiтi не промовила нi одного слова. Вона пiшла в морозний
туман, певно борха ться десь у глибокому снiгу, мерзне. Вона так тендитно
одягнена.
Зовсiм тихо, лише чути, як цокотить кишеньковий годинник. Чую ще запах
Кiтi. Вчуваюся в той запах i в мо©й уявi виникають давнi образи. Сонце
заходить. Грунi й лiси в його сяйвi стоять урочисто. Кiтi маленька, нiжна
панночка з усмiшкою й чарiвним поглядом. Вона щебече й обмацу мене, як
екзотичне звiря з острахом, чи не вкусить воно. Пiсля вiдчулася музика.
Довго вслухався в тi згуки. Уявлялося безлiч картин, безлiч образiв. Знов
бачу Кiтi. Ось вона далеко, далеко борха ться в снiгу, мерзне, пада , знов
уста . Я стою, дивлюся на не© й зовсiм спокiйний. Чому не побiжу, не
поможу ©й? Нi, нi! Геть! Смерть мiж нами! Мiж нами гряниця смертi й
переступити ©© не смiю.
Не видержу самоти. Раптом зриваюсь i бiжу до Павла. Сну нема. Не можу
тепер спати. В одному вiкнi Павлового мешкання свiтиться. Застукав.
- Хто там? - чую хрипкий голос.
- Вiдчини. Це, Павле, я.
- Нiвроком собi, - вiдчиняючи дверi говорить Павло. - Але до речi.
Допоможеш нам. Ми ще також не спимо.
У сiнях темно. Павло пха мене до кiмнати. - Сюди, брате. Тут важливе
засiдання.
Коло стола дво незнайомих i Марiйка. Вона зрива ться й бiжить менi на
зустрiч. Як був одягнутий, присiв до столу. На столi розложена мала
Мармарощини.
- Тут, Дмитре, така справа - говорить Павло. -
Ага, вибач. Що з Йонашем? Капут? Ну й гаразд. Собацi й собача смерть...
Тут така справа. Дивись сюди. Ось тут наш фронт. Звiдсiля нам треба робити
наступ. Поперше мусимо заволодiти залiзницею. Це головне. Мусимо зробити
сильний i рiшучий удар на них i розбити так, щоб вони вже не пiднялися
бiльше. Коли розiб мо одразу те вiйсько, що тепер у Раховi, це значить
остаточна перемога. Вони бiльше не встанi будуть додати новi сили, бо в
них дома заварилася така каша, що ледве чи висьорбають. Ходить про сильний
i рiшучий удар, що ним розiб мо ©х остаточно. Але для того мусимо знати
конечно ©х сили. Мусимо пiслати туди розвiдку. Про це вже говорили й з
головним командуванням, що воно тако© ж думки. Марiйка погоджу ться йти до
Рахова, але за не© мусить бути якась певна порука на всякий випадок. Ми
порiшили пiслати з нею ще одну мадярку. Батька чи там чоловiка мадярки
засадимо як заложника й хай тодi чiпнуть.
В цей час у мене миттю пролiта один план. Я схопився й кажу:
- Це генiяльно! Це необхiдно зробити! Мусимо докладно знати силу ворога
й ма мо до того всi можливостi. В мене тепер виник план. Тепер у нас
засуджений Йонаш. Його донька, що ©© добре знають скрiзь, може зробити нам
чудесну послугу. Вишлемо ©© з Марiйкою, а я ручаюся, що вона викона нашi
завдання чесно й сумлiнно. Вона краще нiж хто може це зробити, тiльки
мусимо пообiцяти, що не вб мо ©© батька.
- Того гада мусимо повiсити! - вирвалося в Павла.
- Я це розумiю. Тепер вiйна й усi засоби треба використати. Можемо ми
пообiцяти, але не можемо ручати, коли його пристрiлить якийсь легiнь, як
це сталося з Розенкранцом.
- Е нi. Це неможливо. На це й Юра не пiде. Раз суд, так суд. Засудили,
значить кiнець.
До нашого змагання вмiшалися незнайомi старшини. - А по-мойому - каже
один,- думка пана коменданта не кепська. Що з того, що буде пообiцяно
нами, що не повiсять. Йонаш напевно не втихомириться навiть пiсля засуду й
почне знова робити сво . А ми будемо тримати його на повiдку й одразу
цапнемо, а тодi вже й свята вода не поможе. Все одно, засуду не потвердила
ще вища влада. Треба вплинути, щоб на деякий час вiдложили справу, а дочку
його використати як розвiдницю. Мусимо мати розвiдку! Це необхiдно. Ми
нiчого не зна мо, що в них там робиться. Так наступати не можливо.
Павло подумав i згодився. - Коли так, то раз-два! Негайно до працi!
Дмитро шука свою Йонашiвну i то зараз. Нe смi мо гайнувати часу. Ми
вiдправля мося до головного штабу. Справа до ранку полагоджена, а на
другий ранок мусимо мати всi вiдомостi. Не принесе нам ©х та твоя
Йонашiвна, батька на сучок i кiнець. Так i скажи ©й! До побачення!
Вийшов знов на двiр. Де ж Кiтi? Де ©© шукати? В мене прокинулась якась
жагуча радiсть. Хотiлося самому бiгти, знайти ©© десь у снiгу, принести на
руках i розiгрiти власним диханням. Прибiг до себе й одразу пiслав джуру,
щоб ©© вiднайшов i привiз. Мусять взяти конi. Вона напевно десь у селi.
I коли конi були запряженi, я не видержав. По©ду сам. Сiв з джурою й
по©хали. Запитали у кiлькох мiсцях варту й довiдалися, що Кiтi затримано й